Іван Корсак - інтерв'ю

Читати - частина 1

– Чому Юрій Немирич був дуже незручний для ідеологів більшовицької Росії?

Більшовицька Росія була інфікована найлютішою бацилою деспотизму зі свого минулого. А Юрій Немирич ще в ранніх працях писав, що ця ординська тиранія несе величезну загрозу не лише сусіднім народам, а насамперед народу своєму, руйнує душу його: «Сформований за умов рабства характер кожного стрічного мосха виявляє схильність до пишноти і тілесної розпусти, стає жорстокий і підступний».

І не тільки словом, а й шаблею боровся Немирич супроти навали, що несла деспотизм його землякам волелюбним. Тож за що його мав шанувати загарбник?

Спливали роки, мінялися володарі цієї країни, а деспотизм та тиранія, як філософія державного устрою, там не змінювалися. Вічно непотамований імперський апетит до загарбання сяк-так маскувався за гаслами про «віру, царя і отєчєство»; насправді ж війни й грабунки для тої еліти стали надприбутковим «бізнесом»: як народила Катерина ІІ чергове байстреня, то тут же, заледве пуповину перерізали, подарували йому сто тисяч десятин землі в Таврійській губернії. Чи могла така щедрість чекати якусь родину з Рязанщини чи Вологодщини?

Як тільки не обзивали Немирича російські ідеологи: «лютером», «німцем», «бусурманом» навіть. І цей негативний імідж вони ще три століття тужилися підтримувати.

Постать Юрія Немирича почали переглядати у середині минулого століття, коли Радянський Союз загарбав Польщу та поглинув західноукраїнські землі. Новий погляд формували польські і українські дисиденти, вони розглядали першого канцлера Великого Князівства Руського як раннього прибічника українсько-польської співпраці.

Іван Корсак - інтерв'ю

– Яким досвідом Юрія Немирича можуть скористатися теперішні державники?

Чималенько з нинішніх «державників», гадаю, про існування цієї історичної постаті (мудрого дипломата, зокрема, творця Гадяцької угодити між Польщею та Україною 1657 р.) досі і не підозрювали, бо низку років тримали в руках лиш єдину книжку – ощадну...

А досвід взаємовигідної співпраці вже існує і неухильно збагачується – в економіці, у культурі, в міждержавних інших зв’язках... Ми є свідками, як Польща і Литва вболівають за українську справу в Євросоюзі, як піклуються про наші інтереси – аби ми лиш чули їхні доброзичливі і ненав’язливі поради. Чи ж то не їхня частка дипломатичної праці у тому, що в перші дні Помаранчевої революції не пролилася в нас кров?

– Взагалі в чому ви вбачаєте значення, користь історичної романістики для суспільства?

– Без знання і розуміння своєї минувшини – людство тоді немовля, народжене  вчора.

Іване Феодосійовичу, ви як історик, журналіст і видавець, певно, часто, примірюєте минувшину до сьогодення. Як ви характеризуєте нинішню дійсність? Чи є вона закономірною, коли до керма держави прийшли не українці і не українські за духом можновладці? Чи все ж таки україноцентричність переможе? Які аргументи-підстави для цього є?

– Я оптиміст. І то не лише якась ознака характеру. Є історичні процеси, які ніяким випадковим жлобам несила спинити. Згадаймо: скільки було учасників Кирило-Мефодіївського товариства – і скільки сьогодні української інтелігенції. Іван Пулюй поштою висилав Ганні Барвінок перекладений ним і Пантелеймоном Кулішем перший примірник Біблії, можна сказати, висилав конспіративно, в якійсь продуктовій скриньці з подвійним дном, куди заховав «Біблію» – навіть Святе Письмо рідною мовою заборонялося. А сьогодні ми маємо потужну українську літературу, наростає число перекладів з найрізноманітніших мов світу.

Іван Корсак - інтерв'ю

Майбутніх історичних романістів, певно, цікавить ваша творча «метода». Яким чином ви «конструюєте» романи? Де і як черпаєте фактаж? Вивчаєте доступну літературу, звертаєтеся до державних архівів? Які труднощі зустрічаєте на цьому шляху?

– Жодною інформаційною «криничкою» чи «джерельцем» гріх нехтувати – архіви, книги, інтернет-публікації. Дуже багато потрібного є в польських виданнях, а також в англійських, німецьких, французьких... Серйозно утруднює справу мовний бар’єр, та за поміччю звертаюся до друзів, знайомих, фахівців з потрібної мови. Надзвичайно важливо, що зараз стрімко іде оцифрування архівів. До слова, за моїм проханням нині триває робота з архівом Стенфордського університету, причому з двох боків: як з України направляються запити в університет, так і в поміч стають наші студенти в США.

А загалом, пошуки історичного матеріалу – то надзвичайно захоплююче заняття, яке нагадує справжнісіньке полювання, коли ейфорія раз  по разу змінюється відчаєм. Але й задоволення від «впольованого» цікавого факту анітрішки не менше, аніж би трофеєм став найрідкісніший звір.

Кожна країна має своїх національних героїв. Ви їх витягаєте із тіні. Проте державі це, здається, байдуже. Чи не опускаються руки? Що вами рухає?

– Держава, за моїм розумінням, то насамперед земля і люди. Привиди ж, чиї бліді тіні ще тиняються цією землею, з часом щезнуть, і «буде син, і буде мати...»

Як ви просуваєте ваші романи? Переклади, екранізації, новітні електронні технології – на це вистачає сил і часу?

– Насамперед хотів би щире слово дяки сказати  видавництву «Ярославів Вал», з яким співпрацюю ось уже низку років. Свою справу щодо популяризації виданої продукції видавництво робить  і професійно, і сумлінно.

На жаль, в самого мене не завше руки доходять до просування книг. Є переклади російською «Гетьманич Орлик» і «Таємниця святого Арсенія», литовською »Корона Юрія ІІ», турецькою »Отаман Чайка», англійською »Останній коханець імператриці» мовами, на завершенні переклад польською роману «Діти Яфета». Тут вартує відзначити українське електронне видавництво «Кассіопея», яке з поміччю новітніх технологій просуває український друкований продукт та надає його грандам світових електронних сервісів. Саме через «Кассіопею» мої книги українською російською, турецькою, литовською та англійською представлені на одному з найбільших сервісів Амаzon.com  та порталі одного з провідних видавництв США  Barnes&Noble.

Іван Корсак - інтерв'ю

– Кого ще з пантеону національної слави ви плануєте висвітлити?

Зараз працюю над книгою про братів Тимошенків. (Ця родина не має стосунку до Ю.Тимошенко, просто збіг прізвищ).

Сергій Тимошенко був міністром шляхів УНР, ректором Української господарської академії в Подебрадах, мешкаючи вже в еміграції, в Луцьку, обирався тутешньою громадою послом і сенатором сейму Польщі (слава Богу, зберігся чудовий архів), став одним із засновників новітніх течій в українській архітектурі – спроектовані ним церкви та інші будівлі й досі служать людям на Волині, Рівненщині й Львівщині, в Києві, в Грузії і Польщі, США і Канаді, в Чехії і Аргентині – понад чотириста будов на його рахунку. А син Сергія Тимошенка Олександр був головним архітектором метро у Вашингтоні, будував хмарочоси в Нью-Йорку, обирався першим головою Українського товариства інженерів Америки. Брат Володимир – професор Стенфордського університету США та інших вишів, радник аграрного міністерства в уряді Рузвельта. Почесним доктором доброї низки університетів у Америці і Європі став Степан Тимошенко, якого цілком заслужено називають батьком американської прикладної механіки. Тут варто додати лишень, що Степан Прокопович також – один із засновників разом з Володимиром Вернадським Української академії наук.

Іван Корсак - інтерв'ю

Шкода, вельми шкода, що ця родина не змогла всю потугу розуму свого і таланту віддати рідній землі. Але вони були, вони достойно представляли в світах Україну, вони ще раз потвердили гідний внесок нашого люду у скарбницю світової цивілізації.

 

 

Володимир КОСКІН, фото автора