Іван Драч

Іван Драч – і цим все сказано. Поет, який вмістив в собі кіносценариста, драматурга і перекладача. Герой України і лауреат Шевченківської премії, він ніколи не почивав на лаврах. Всюдисущий і доброзичливий, Іван Драч є антиподом байдужості, його рука завжди на пульсі часу. Втім, чи не точніше буде сказати, що його серце є пульсом часу...

 

– Іване Федоровичу, літа і досвід змушують фільтрувати поточні справи. На які пріоритети Ви нині вийшли? Що категорично відсіваєте? На чому зосереджені?

– Нічого не відсіюю, я просто живу так, як живеться. Ось, наприклад, вів вечір свого друга Леоніда Череватенка у Києво-Могилянській академії. Отже, треба було прочитати його книжку «Закляте залізо». Могутня глибинна книжка. Я його знаю і як археолога, і як кінематографіста. За фільм про Ольжича він разом з режисером дістав Шевченківську премію.

Це один момент. Другий. Готую книжку до сторіччя Андрія Малишка. Весною цього року я був у видавництві «Коло» (м. Дрогобич) і умовив, що треба видати книжку. Мій приятель Євген Пшеничний підібрав вірші, а я пишу передмову про Андрія Малишка, якого знав і любив. А ще перед цим закінчив передмову до книжки Віталія Абліцова про Олеся Гончара і Юрія Шевельова-Шереха, славіста-мовознавця, історика української літератури, літературного і театрального критика, активного учасника наукового та культурного життя української еміграції. У видавництві «Фоліо» вийшла моя книжка «Сивим конем». Зараз там готую другу збірку своїх поезій. Десятитомник має виходити у цьому ж видавництві. Слава Богу, що робота є, і люди від мене її чекають.

Іван Драч

– А що є для Вас другорядним?

– Нічого немає другорядного. Ти вважатимеш щось другорядним, а воно раптом постане таким першорядним, що і не зоглядишся, посковзнешся сильно і головку заб’єш. Тож треба дуже придивлятися до того, що є другорядне, що третьорядне. І краще вже не цуратися нічого того, що йде до тебе, бо життя різноманітне, різноякісне і його треба освоювати таким, як воно є.

– Нині надто складно пробиватися молодим письменникам (поетам взагалі нема куди пробиватись), режисерам, акторам, художникам, будь-які творчій людині. А Ви, корифей, увінчаний всіляким відзнаками і нагородами, перед якими стінами іноді опиняєтесь, колиавторитет, пошана суспільства не спрацьовують?

– Загинув три роки тому мій син. І як я не намагаюся розібратися (хто? за що? коли? як? де?), досі не можу це зробити. Хоч мені обіцяли, і Ющенко, і Тимошенко, і теперішній Президент. Толку ніякого, стоїть ця страшна стіна, яка складається з прокуратури, міліції, медицини тощо, тобто на перепоні жорстока система влади. Цю державу інакше як бандитською назвати не можу, бо так воно є. Але це наша держава. Мусимо все робити, щоб вона стала людською і порядною.

– Лунали закиди, що є безкомпромісний шлях Василя Стуса і є компромісний шлях Івана Драча. Дехто досі не може пробачити вашого покаянного листа в 1966 році. Як Ви це прокоментуєте?

– Я завжди намагався, коли виникала та чи інша ситуація, прихилятися до можливості щось робити. Якби я був безкомпромісний, то був би там, де Василь Стус, Іван Світличний, Алла Горська або інші мої близькі знайомі і друзі. А хто би зробив фільми «Криниця для спраглих», «Камінний хрест», «Пропала грамота»?

Їх постійно показують, до них тягнуться. Я вже не кажу про свої вірші, поеми, п’єси, статті. Це неперервна робота, я завжди намагався відшукувати те, що мене найбільше приваблювало. Я ніколи не збирався бути героєм чи дисидентом, це лежить трошки збоку, поза межами мого існування. Та коли виникла нова ситуація, ніхто не зробив Музей шістдесятників. Я очолив наглядову раду і через свого доброго приятеля Леоніда Новохатька, який працює заступником голови Київської адміністрації Олександра Попова, ми дали життя цьому музею. Ніхто його протягом вісімнадцяти років не підняв, всі товкли лобами, кричали один одному, роздирали груди, а пуття не було. Це та конкретика, яку треба втілювати. Результативна робота для мене – це все.

Іван Драч

– У нас дуже багато сміливців заднім числом. Хотілося б побачити, як би вони вчинили в контексті тих же шістдесятих.

– Та мені вже давно остогидли ці всі речі, я не звертаю на них уваги через те, що вони тільки заважають роботі.

– Нещодавно спілкувався з Леонідом Горлачем. Він згадав, що саме Ви дали йому рекомендацію до вступу у спілку письменників України. Ви багатьох підтримували. А чи є у Вас нині час і можливість відслідковувати українську молоду поезію і по-батьківські когось підштовхувати?

– Я думаю, що коли з’являється справжній поет, наділений талантом, він не потребує підштовхування, мого, чи когось іншого. Так колись з’явилися Леонід Череватенко, Василь Герасим’юк, Леонід Горлач, Володимир Затуливітер й інші. Ясно було, що це талановиті люди, і коли скажеш добре слово про когось, то це і є підтримка. Нащо жадувати хороших слів?

– Хто нині поруч з Вами? Кому можете вилити душу?

– Своєму собаці Рексові (сміється).

– А з людей?

– Дружині передовсім. Про Рекса я пожартував почасти. Я люблю собак і тепер у мене черговий Рекс, його мені подарували цуценятком три роки назад, коли я виступав в Академії прикордонних військ у Хмельницькому. Тож маємо з ним і радість, і клопіт, це німецька вівчарка, і за ним треба пильно дивитися, бо він часто хворіє.

А так, звичайно, це дружина. Уже п’ятдесятий рік ми живемо разом. Раніше, коли вона була більш фізично здорова, то займалася упорядкуванням моїх книжок, передруковувала багато. Минулого року вона дістала інсульт, тож зараз цим займатися не може. Але я радий, що вона є, що читає мої нові вірші. І тим мені помагає.

– Коли я натрапляю на Ваші поетичні добірки в часописах, дивуюсь, що вони такі молоді за змістом і авангардні за формою. Отже, поезія пишеться?

– Звичайно. Пишу весь час, без якоїсь особливої спонуки. Для мене перший елементарний відгук на якісь речі – це відгук віршем.

– Чи є в суспільстві цікавість до поезії?

– Цікавість до поезії і взагалі до культури дедалі нижча. Проілюструю на прикладі вже згаданого вечора Леоніда Череватенка. Разом з моїм другом Петром Перебийносом ми багато говорили про сучасну поезію і шукали в ній місце Леоніда Череватенка. І обурювалися, що на цей вечір прийшло десь до сорока людей. Це у Києво-Могилянській академії! Я думав, що там буде тлум, народу – море, молодь прийде, лунатимуть вигуки обурення і схвалення, все як годиться для студентської аудиторії. Не справдилося. Я запитав, чи є в академії якась філологія, учителі, чи є кафедра української чи німецької мови, бо Леонід Череватенко багато перекладає з німецької, від Гете до Бертольда Брехта. Я дуже надіявся на активність. А прийшли лише письменники зі Спілки, та друзі Леоніда.

Іван Драч

– За радянських часів письменники мали великий авторитет. Нині цього нема. Велика провина в тому нашої псевдонезалежної держави, в якій гуманітарна сфера нижче плінтуса. Як би Ви охарактеризували наше сьогодення?

– У нас же кроку не можна ступити без вигуку: «Скільки це коштує?» Все означено нещасною копійкою чи доларом. У композитора Мирослава Скорика є балет «Мойсей» за Іваном Франком, там є вражаюча сцена, де всі падають ниць перед золотим тільцем. Золотий тілець визначає наше буття, від верховного керманича до двірнички. Про низи не будемо зайве бештати, бо йдеться про важке заробляння копійки для дитини, для власного життя.

У нас керують всім мільярдери, на протилежність Росії. Там кадебісти взяли владу у свої руки: одного мільярдера послали на Байкал, другого вигнали в Лондон, третього – в Іспанію, четвертого посадили, інші підкорилися на кшталт Абрамовича і стали працювати на цих кадебістів. В Україні все навпаки, мільярдери схопили владу в свої руки і помикають силовиками і владною структурою на чолі з Януковичем.

В Україні і без того рекордна кількість мільярдерів щороку вражаюче збільшується. Що ми можемо говорити про демократію в нашій країні, коли вісімдесят відсотків населення поза нормальними умовами життя. У нас багатюща верхівка, все решта – злидота нещасна. Біда нашої країни в тому, що нема середнього класу, на який могла би опиратися демократія. Там, де немає середнього класу, демократії не може бути в принципі. Така є наша держава сучасна.

– Ви кажете, що нашу можновладну верхівку прихопили в залізні обійми олігархи. Але є думка, що все в Україні робиться за сценарієм, написаним у московському Кремлі. 

– Я думаю, що певною мірою це так, певною мірою. Проте українські мільярдери розуміють, що вони не будуть на перших ролях у Москві, вони втраплять в іншу систему і той же самий Путін їх скрутить. Як він це зробив зі своїми олігархами. То вони мусять добре думати, чи бігти до червонокам’яної чи дбати про те, щоб тут була своя окрема держава.

Я був у Польщі на прем’єрі вистави у театрі. І раптом хтось випадково побачив кінорежисера Єжи Гофмана, який тихенько десь зачаївся. В перерві весь зал встав і зааплодував йому. Отже, Польща має пієтет перед своїми світочами. А наша молодь інертна і нешаноблива.

– Такою її виховують, і в тій же самій Києво-Могилянці. Що, там виховують українських патріотів? Що, там приходять на зустрічі викладачі, коли приїздить знаний історик, художник чи письменник? Що, вони ведуть студентів і кажуть: «Дивіться, маємо щастя спілкуватися з цікавою особистістю». Вони ж цього не роблять. Там так звана воля: хочеш – іди, а не хочеш – не іди. Простіше десь за пивом базікати, а не вмикати свою головку, щоб трошки звивини покрутилися. От у чому біда. І справа не тільки в тому, що винна наша влада, бо байдуже урядовцям, президентові, чиновникам. Винні ми самі величезною мірою.

Ось був я в Оперному театрі на вечорі пам’яті співака Солов’яненка – вісімдесят років виповнилося Анатолію Борисовичу. Він був моїм сусідом на Суворова. Виступили міністр культури, посол Італії. Це зрозуміло, нормально. Але потім… десь двадцять номерів концерту в першій частині і двадцять номерів у другій були переважно з італійських опер. То Солов’яненко був італійським співаком чи українським? Навіть у лихі сталінські часи Іван Козловський ніколи не цурався свого українського походження. Трагічної долі Борис Гмиря також був великим українським патріотом. А тут вже дехто захотів, щоб Солов’яненка, який золотим пам’ятником стоїть у Донецьку, подати так, щоб всі люди думали, що він якийсь неук. Хіба можна у сорока аріях з італійських опер дати досконалі голоси, навіть коли стараються наші найкращі співаки? Сміхота вийшла. Не було виконання такого рівня, щоб дійство сприймалося як високе мистецтво. Це дуже дивувало. Режисував концерт син Солов’яненка – Анатолій, диригував Микола Дядюра.

Іван Драч

– Гадаю сталося те, про що Ви сказали. Італійці, певно, проспонсорували цей захід і тому він був такий неукраїнський.

– Організатори вткнули, здається, дві арії Чайковського. Але ж можна було дві арії з українських опер виконати, чи щось з «Наталки-Полтавки», або народні пісні, щоб показати до якого ж народу цей чоловік, якого ви вшановуєте, причетний. Прикро. Думаю і сам Анатолій Солов’яненко на це все скривився, він, мабуть, трошки крутився на тому світі.

– Чому владоможці не прислухаються до голосів наших світочів, інтелігенції, творчих людей? Ви ж є членом президентської гуманітарної ради, маєте можливість в лице сказати, порадити, проконсультувати…

– Багато радили. Літали до Криму, щоб поговорити стосовно мовного закону. Роз’яснювали, думали, що наш гарант прислухається до нас. Не прислухався. Мабуть, як почесний голова Партії регіонів підкорився партійній дисципліні і забув, що він передовсім Президент України, що мусить думати про те, щоб не було складних мовних ситуацій. Нам бракує проблем? У нас релігійне різноманіття, то ще треба, щоб мовний різнобій був скрізь. Це не додає порядку і стабільності нашій державі. Не я єдиний умовляв, аргументували гендиректор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус, екс-президент Леонід Кравчук, ректор Київського національного університету Леонід Губерський, голова товариства "Просвіта" Павло Мовчан, ректор Львівської національної музичної академії Ігор Пилатюк, директор Інституту українознавства Петро Кононенко, директор Інституту літератури Микола Жулинський,  та письменниця Марія Влад. Але Янукович не почув. Проте говорити треба, бо зовсім мовчати – це фактично вмерти у труні рабства.

– Чому владоможці не прислухаються до голосів наших світочів, інтелігенції, творчих людей? Ви ж є членом президентської гуманітарної ради, маєте можливість в лице сказати, порадити, проконсультувати…

– Багато радили. Літали до Криму, щоб поговорити стосовно мовного закону. Роз’яснювали, думали, що наш гарант прислухається до нас. Не прислухався. Мабуть, як почесний голова Партії регіонів підкорився партійній дисципліні і забув, що він передовсім Президент України, що мусить думати про те, щоб не було складних мовних ситуацій. Нам бракує проблем? У нас релігійне різноманіття, то ще треба, щоб мовний різнобій був скрізь. Це не додає порядку і стабільності нашій державі. Не я єдиний умовляв, аргументували голова товариства "Просвіта" Павло Мовчан, гендиректор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус, екс-президент Леонід Кравчук, ректор Київського національного університету Леонід Губерський, ректор Львівської національної музичної академії Ігор Пилатюк, директор Інституту українознавства Петро Кононенко, директор Інституту літератури Микола Жулинський, директор Інституту української мови Павло Гриценко та письменниця Марія Влад. Але Янукович не почув. Проте говорити треба, бо зовсім мовчати – це фактично вмерти у труні рабства.

– Знову вирулимо на гальмах? Чи казан суспільного гніву все ж таки вибухне?

– Ніхто не скаже, чи вибухне казан. Думаю, що все ж таки найдуться люди, котрі якщо не інтелектуально, то інтуїтивно, або в якийсь інший, містичний спосіб піднімуть кришку над цим казаном, аби бодай якусь частину пари випустити. Вона згущається. Та зараз просто дивляться, в якій мірі можна контролювати ситуацію, що дадуть вибори. Згодом владна верхівка буде організовувати своє і наше з вами майбутнє.

Багато ще залежить не тільки від наших виборів, а й від того, чи зміниться на початку листопаду влада у США. Обама практично віддав Україну Росії, та й всю східну Європу. Якщо Обама залишиться, це триватиме і далі. Якщо до влади у США прийде інша людина, значить, мінятиметься ставлення до Росії і України. Отже, вибори у нас і в США багато чого визначатимуть у нашому з вами житті.

Іван Драч

Запитання щодо Національної Спілки письменників України. Пішла команда Володимира Яворівського, минув рік під орудою Віктора Баранова. Як Ви оцінюєте зроблене?

– Є певні позитивні зрушення, та хотілося б, щоб вони були активнішими. Втім, новій команді дуже складно вирулювати після того, що вони отримали у спадок від Володимира Олександровича. Та, слава Богові, у новій команді порядні люди – Володимир Шовкошитний, Любов Голота, Володимир Барна, Михайло Сидоржевський, Сергій Пантюк.

– Віктор Баранов вважає, що з будь-якою владою треба домовлятися, треба стукати у двері, втлумачувати і співпрацювати. Але, схоже, звернення відлітають, як тенісні м’ячики від стіни.

– Це не зовсім так. Коли Баранов керував Київською організацію письменників, він почав співпрацювати з головою Київської держадміністрації Поповим і його заступником Новохатьком, вибивав певні кошти. Нещодавно я мав розмову з його спадкоємцем Сидоржевським, мені показали стос виданих книжок. Отже, якісь гроші виділяє київська влада. Нині фінансування письменницьких організацій відбувається через обласні адміністрації, тож у Києві спілчани теж чогось добиваються.

Треба, щоб передовсім виходили книжки. Бо якщо книжки не виходять, то не функціонує література. “Пробивних” книжок, тобто комерційно успішних, таких, що можуть догодити читачеві сучасному, завжди було мало. Тож книжки мають виходити всілякі: і дуже популярні, і глибокі, розумні. Написала людина повість чи поему, треба щоб вона була оприлюднена, хай невеликим накладом, триста чи п’ятсот примірників. Тоді хтось прочитає її. І якщо книжка вартує того, я думаю, буде підтримка уже на іншому рівні, головне, щоб вона існувала як факт літератури.

– У нас знищено кінематограф. Книжок виходить дедалі менше. Ви особисто цьому протидієте, ініціативи впроваджуєте, щоб ставлення до видавничої справи стояло на рейках як в Росії, де заморожені податки і книжку перетворили в стратегічний товар. Але наша державна система вперто на це не реагує.

– Йдеться про те, щоб була достатня кількість голосів у Верховній Раді, щоб проголосувати за певний закон. Коли такої кількості голосів немає, то ясно, українська книжка занепадатиме. А позаяк проросійське лобі у нашій Верховній Раді існує, то воно ще й дбає про те, щоб в Україні панувала не українська, а російська книжка, цього воно добивається тиском й голосуваннями.

– Молодий читач обов’язково запитає: «А що ж читає Іван Драч?» Тож зорієнтуйте.

– Молодому читачеві зовсім інша література потрібна, аніж Іванові Драчеві. Наприклад, у того, хто хоче бути бізнесменом, література мусить бути своєрідна. Я просто себе згадую. Я особливо активним читачем був десь в 6-8 класі, безліч літератури прочитував. Коли збирався бути фінансистом, прочитав грандіозну «Трилогію бажання» Теодора Драйзера про Френка Каупервуда – «Фінансист», «Титан», «Стоїк». Я тоді марив цим. Батько у мене був завідуючим складом бурякового насіння і часто клацав на лічильній машинці. Я думав, чого він клацає, клацає, толку мало зовсім, заробляє копійки, мати мусить в колгоспі красти кілька кілограмів зерна. Я потім йшов до дядька, молоти на жорнах. І таким чином пекли хліб вдома.

Був період, коли я дуже хотів стати капітаном далекого плавання, бо батько у молодості був матросом, інструктором мінної школи Чорноморського флоту, тож у мене з’явився нахил до моря. Обчитував морську літературу, Станюковича («Цусіма», «Порт-Артур»), Гріна («Ассоль», «Золотий ланцюг» тощо), Джека Лондона («Морський вовк» й інше), – це все мої улюблені твори.

А то був якийсь час моїм улюбленим письменником Вадим Собко, я зосередився на його тетралогії «Шлях зорі» – про солдата, який став генералом.

Отже, школярем я, мабуть, найбільше у своєму житті читав. Часто безсонними ночами при «харитинці» – гасовій лампі. Мати весь час казала: «Скільки можна палити керосину! Лягай вже спати!» А я час читав, як навіжений. Дочитався до того, що став сам писати. 

– А до чого нині дочиталися? Що потрапляє до рук?

– Останнім часом перечитав Шевельова. Ви читали Шевельова?

– Завдяки Забужко, вона випустила переписку з ним.

– Там не стільки тих листів, скільки коментарів. І найсмішніше, що в тій книжці я знайшов таку цікаву річ: Шевельов і Забужко висміюють «недоумкуватих Стецьків», котрі проголосили незалежність. Тож я в коментарях до книжки Абліцова про Шевельова написав: «А яким би чином зустрівся дідусь Юрій Володимирович Шевельов-Шерех зі своєю внучкою Оксаною Забужко, якби ми не проголосили цієї незалежності? Де б вони зустрілися? І чи могла би пані Оксана їздити так, як вона їздить тепер?»  В її опусі чимало всіляких елементарних речей, які напрошуються під вогонь чесного аналізу.

Отже, перечитав Шевельова. Перечитав Олеся Гончара, бо треба було для роботи. Уточнював обставини, за яких він потрапив до табору на Холодній горі у Харкові під час фашистської окупації. До речі, я один з небагатьох гончарознавців, які були у табірній тюрмі, де Гончар перебував. Ще депутатом приїхав туди і мене змушені були пустити. Побачив дивну річ. Там є щось на зразок ленінської кімнати, в ній – куточок Грабовського, куточок Багряного, котрі у тій в’язниці сиділи. Тільки немає Гончара. Настільки негативним було ставлення влади, особливо тюремної, до роману «Собор», що воно виїло у цієї влади будь-який глузд. Гончар не був гідний навіть меморіального куточка у в’язниці, в якій сидів у 1942 році.

– В українців сподівання на краще рівнозначні ілюзіям. Життєвого оптимізму стає дедалі менше. А чи є у вас філософський рецепт оптимізму?

– Оце ми з вами спілкуємося, а повз проходять люди і вітаються зі мною, ви не бачите, бо спиною сидите (ми спілкувалися у вестибюлі Українському радіо, Хрещатик, 26, – В.К.). Різні люди: друзі, приятелі, знайомі, молодиці – гарні й вродливі… Це є світ, в якому живемо. Все ж таки добрих людей набагато більше, аніж лихих, повірте мені. Їм не завжди вдається проявити себе відповідно, запропонувати якусь підтримку, коли ти цього потребуєш. Але вони роблять добрі справи.

Я, пройшовши через всілякі страхіття-лихоліття, для себе зробив висновок: добра на білому світі більше, аніж зла. Треба його вміти побачити і примножити. Ми проминемо час захоплення «різноманітною сволоччю золотої монети», як писав Сковорода. Люди мусять вернутися до основ, які складають фундамент життя людини божої. Недарма ж наше християнство базоване на десяти заповідях. І в інших релігіях є багато наріжних речей, які близькі до християнських вірувань, – людина живе на основі добра.

– Невже глобальна деградація суспільства зупиниться?

– Та звичайно. Спіраль нашого розвитку повертається наче на ті ж попередні градуси, але якість зовсім іншого ґатунку: йде засвоєння пережитого, доброго і лихого. Головне вистояти, знайти ті речі, за які треба міцно триматися, відчувати, що ти мусиш бути людиною серед людей.

– Вас часто можна побачити у філармонії, в Оперному театрі, на книжкових презентаціях, на виставках…

– Зазвичай я йду когось підтримати, висловити повагу. Ось був на виставці, яку влаштував мій друг Анатолій Іванович Мельник у Музеї українського національного мистецтва. Його вигнали з посади директора цього музею, а він відкрив там виставку. Я його підтримував і підтримуватиму, ходив захищати його до міністра культури разом з моїми друзями-художниками – Чебикіним, Чепеликом, Сидоренком, Федоруком.

Мені цікавий цей світ, я люблю малярство. Недавно був у Москві, водив свого внука у Третьяковську галерею. Я надзвичайно люблю Врубеля, знову спеціально пішов, щоб подивитися «Поверженого демона», це велична картина, я знову був вражений.

Я живу на вулиці Горького, де вона переходить у Терещенківську. Там грандіозні музеї – Східного і Західного мистецтва та Російського мистецтва (здається, він третій за запасами картин в Україні). При будь-які нагоді веду туди внука, й сам ще раз тішуся, що це бачу.

– Отже, Вам не шкода часу на відвідування мистецьких подій, на друзів, які презентують свої добутки, і не шкода часу на захист людей.

– Безперечно. Пригадаймо Льва Толстого: «Доброта голуба – не чеснота. Голуб не доброчесніший вовка. Чеснота починається тільки тоді, коли починається зусилля».

Володимир КОСКІН, фото автора