«Зростає золотий запас протестної енергії»

Читати - частина 1

Лесь Танюк

– Ви причетні до розкриття таємниці Биківні. Як це сталося?

 – Саме після курбасівського вечора, коли ми йшли додому і я проводжав Крушельницького, підійшла якась жінка: «От усі кажуть – Соловки, Соловки…. А у нас тут під Києвом – свої Соловки».  – «Ви про що?»  – «Скільки на Соловках загинуло людей?»  – «Ну я не знаю. Напевно, тисячами розстрілювали».  – «І у нас розстрілювали – тисячами»» - «Де?»  – «Та в Києві».

Виявилося, ця жінка – завуч школи у Биківні, у неї там лежить хтось із рідні, розстріляли, на вечорі про це говорили, їй боліло. Домовилися про зустріч. Зустрілися, розповідає: «У нас є городище, де наші розстрілювали наших. Списують на німців. Але німці там нікого не стріляли».

Для нас це був, звісно, шок. Ми створили у КТМ комісію. Я – голова, Алла Горська, Василь Симоненко – члени. Осінь 1962 року. Поїхали. Ця жінка побоялася з нами йти, дала провідником дідугана, трошки п’яненького. Він перевів нас через дорогу в ліс, випив, почав розповідати: «Отут ми з хлопцями за паркан лазили. Отут в нас стріляли чекісти. Я сказав, що у мене коза загубилася, а вони пригрозили: «Зараз таку козу отримаєш, що все забудеш».

Я запитую: «Діду, що тут було?»  – «Велике кладовище. Коли німці прийшли, вони все це розкопали. З Червоним хрестом. І тих наших, які помагали, після війни НКВС розстріляло, і священика забрали... Залишився один дідок. Ну й ще я, молодший за нього, усе бачив».  – «Кого вони розкопували?» – «Це була остання колона, яку червоноармійці гнали по мосту через Дніпро. Тобто, коли дізналися, що німці підходять, з усіх тюрем зібрали наших людей, перевели їх через міст і тут розстріляли. «Враги народа». А раніше, перед війною, привозили вже розстріляних. Сюди трамвайчик ходив. Слідчий з будинку Мехліса, де їх катували, лякав нещасних: «Якщо мовчатимеш, підеш за одинадцятою статтею». Такої розстрільної статті не було – то був номер трамвайчика, який возив туди трупи.

Дід бачив, як уночі туди-сюди сновигали вкриті брезентом вантажівки; руки-ноги стирчали, кров капала... Полуторок сім-вісім щоночі.

Запитую: «І скільки ж тут людей загинуло? Як, діду, ви вважаєте?»  – «Ой, дуже багато, майже половина Києва». – «Як таке може бути – майже половина Києва?»  – «У столиці на той рік мешкало вісімсот тисяч осіб. А до приходу німців залишилося триста тисяч». – «Була ж евакуація». – «А це і є евакуація. Сюди привозили і розстрілювали. Тут вони всі. У цьому горбочку, знаєте, хто? Чекісти Реденса з Харкова. Спочатку чекісти привозили сюди людські трупи, а потім і їх розстріляли, – мабуть, забагато знали».

Я потім наводив довідки, дійсно групу Реденса у Биківні розстріляли, а самого Реденса покарали у Москві, поховали в Донському монастирі. Себто керівників везли до Москви, а тут ліквідовували виконавців. Втім, за нашими даними тоді у Биківні поховали весь український уряд, зокрема, Любченка, Микитенка. А інформацію запустили, що всі вони нібито без вісті пропали. Чи покінчили самогубством.

Я биківнянською справою займався з 1962 року, за нашими підрахунками там лежить 120-130 тисяч людей, це ми по лінії Меморіалу документували. Ющенко назвав цю цифру кілька разів в ефірі.

Радянська влада ніколи не визнавала цього. Якось в один зі своїх приїздів я потай навідався у Биківню і побачив мародерські розкопки: у величезних ямах – стовбури сосен, набито залізячки, щоб можна було, як по драбині, спуститися. Копачі знаходили золоті речі, скажімо, годинники і зуби. Чекістські розстрільники ще не мали досвіду німецьких зондер-команд. І копачі нерідко знаходили там коштовності. Пригадую, були з цього приводу й суди – їх ловили, арештовували…

Биківнянські мародерські розкопи викликали великий галас у Москві. Там жили дружини репресованих, серед них дуже активні, такі як Елеонора Поліщук (дочка Валеріана Поліщука), дочка розстріляного Михайля Семенка  – Ірина, з десяток березільців, скажімо, Ганна Бегічева, Олена Магат. Взагалі, багато людей, які тікали з України, там приживалися, – у Москві легше було загубитися в масі. Багато хто втікав сюди з власними бібліотеками – по букіністичних московських лавках можна було знайти Грушевського, Винниченка і навіть Донцова.

Після убивства Алли Горської (у грудні 1970 року) я з Москви написав листа Шелестові, щось на зразок: «До нас звертаються діти, родичі репресованих, прах яких упокоївся у Биківні. Відбуваються жахливі злочинні розкопки. Поховання треба упорядкувати». Я наполягав на створенні окремої урядової комісії, щоб люди дізналися, що у Биківні справді відбулося.

 Звичайно, жодної відповіді я не одержав  – мабуть, ще й тому, що там йшлося і про вбивство Алли Горської та про необхідність знайти її вбивць. Мій лист пішов до Шелеста складним шляхом – через славетного генерал-майора, героя карибської кризи Івана Дем’яновича Стаценка  – він вручив його Шелестові у МХАТі на «Днях Турбіних» разом зі своїм клопотанням про козацький заповідник у Хортиці, ми тоді організовували кампанію на його захист. Моє послання дійшло, бо в щоденниках Шелеста я знайшов потім цьому підтвердження – Шелест розпорядився створити комісію, упорядкувати могили. І це було зроблено. Звичайно ж, при цьому Шелест заперечує, що там могли бути поховані жертви радянських репресій і знову відсилає читача до легенди про німецькі розстріли… «Но мы подошли к этому по-человечески, навели порядок…».

Справді, упорядкували й… закрили тему, мовляв, нічого такого не було. Тобто ситуацію закамуфлювали. Шелест категорично не визнав, навіть в інтимному щоденнику (для себе!), що подібне могло мати місце за радянської влади, хоч на той час уже пробивалися дані про існування в кожному місті великих могильників на 50-100 тисяч осіб. А при Ленінграді, Москві були могильники-мільйонники…

Тепер ми знаємо про всі ці місця. Керівників районного масштабу розстрілювали в обласних центрах, обласних керівників звозили на допит в Київ і там розстрілювали. А керманичів республіканських везли до Москви, з них фасували нові групи змовників-заколотників.

 Биківнянська історія не минула безслідно. Я написав так званий Меморандум №2 від імені Клубу творчої молоді до Київміськради. Йшлося про те, що громадська комісія КТМ встановила наявність захоронень радянських людей, жертв сталінських репресій під Биківнею, просимо це дослідити й упорядкувати могили. Все делікатно, причому ні прізвища Симоненка, ні Алли Горської під листом не було, я підписав особисто як голова комісії і президент КТМ – бо розумів, на що ми йдемо.

– Яка була реакція?

– Звичайно, нам ніхто не відповів. Але закінчилося тим, що Симоненка страшенно після того побили міліціонери, я гадаю, його смерть прискорило й це. Аллу Горську спіткав жахливий кінець. А на мене був зроблений напад в Одесі. Я приїхав туди працювати. Заприятелював з Зінаїдою Григорівною Дьяконовою-Зінго, яка керувала Одеським відділенням УТТ – Українського Театрального Товариства. Якось увечері я повіз її покататися на шлюпці, і вона похвалилась про це комусь по телефону. І ось на нас зненацька наїхав у присмерку сторожовий катер. Наїхав нахабно, без сирен і попереджень. Я був у плавках (одяг залишив на березі), а Зінго  – у матросці, їй було років шістдесят, але вона мала молодечий вигляд, ексцентрична акторська душа.

Її врятували, і вона кричала: «Там человек!» Ніхто на катері й не сіпнувся. Я врятувався тільки тому, що зрозумів мету катавасії. Заліз під човен, який перевернувся, і перечекав. Катер втік.

Я пішов до своєї одежі, а її вже не було. Нападники знали, що і як. Документи, гроші, записник, речі поцупили. Пішов вночі у плавках через усю Одесу на вулицю Жуковського до свого друга Володі Загоруйка, у якого я жив, і кажу: «Так і так, друже. Дай мені сяку-таку одежину одежу і двадцятку, я сьогодні ж – до Києва, але нікому ні слова – ти мене не бачив.»

В Одесі три дні гомоніли, що Танюк загинув, сталась якась темна історія, ніхто не хоче цим займатися.

 Між тим ця історія мала несподіване продовження. Через два роки я одержую від Зінаїди Григорівни листа, вона пише про здобутки одеського театру імені Іванова. А в конверті – витинка з одеської газети : «…разбился на мотоцикле полковник комитета госбезопасности такой-то».

Чому раптом вона прислала мені цю витинку? Я з пані Зінаїдою ніколи про полковників не говорив. Потім, уже через десять років, коли почав розпитувати одеситів, мені сказали: «Зинго была очень связана с ГБ, и конечно докопалась до корней инцидента. Она была обижена, что из-за вас попала в такую ситуацію. И наверняка узнала, кто это сделал. Поэтому прислала эту вырезку. Возмездие, так сказать».

Отака історія. Чоловік, якому було доручено все це організувати, загинув. Тож є Бог.

– До яких переворотів свідомості призвели ваші щоденники? Я маю на увазі самого автора.

 – По-перше, у своїх щоденниках я виявив багато такого, через що стало цікаво їх самому читати. Я не думав їх друкувати, писав для себе, та коли почав, скажімо, перечитувати свої нотатки про війну з Китаєм і про те, в що це виллється, раптом побачив: в тому, що я тоді думав, було більше здорового глузду, ніж у тодішніх радянських газетах.

Все сплітається одне з одним, часто я знаходжу підтримку в документах, які зберіг. У двадцяти трьох томах щоденників, які я вже видав,  – біля тисячі документів самвидаву, далеко не всі вони були відомі в Україні і Москві, а в мене збереглися. І не просто збереглися, я їх перекладав на англійську, французьку. Коментував. І тепер мені цікаво читати свій коментар, іноді це щось наївне, що потім не підтвердилося, але часом слушне і суттєве,  – те, що допомогло мені потім стати політиком.

Коли я в перші роки незалежності був обраний головою Комітету з питань культури, то часто «сидів» у своїх щоденниках. Бо це був всеобуч. Я шукав там, що з певного приводу думав Андрій Сахаров, як формулював своє ставлення до життя Лев Копелєв, що писав мені Микола Бажан про Леся Курбаса чи про українську мову. Політика набувала для мене ваги, бо була оперта на старих авторитетів. Щоденники  – це розмови про цінності ХХ століття, спроба зупинити час і пізнати його, уроки життя, енциклопедія моїх осяянь і прорахунків, відкриттів і помилок…

Я багато перекладав п’єс , у попередніх томах уже вийшли друком твори Шекспіра, Лопе де Вега, Сервантеса, Тагора, Артура Міллера («Сайлемський процес» опубліковано в найсвіжішому томі).

Я не міг їх поставити з певних причин, позаяк був заборонений як режисер. Але сам процес перекладу п’єс означав заглиблення, скажімо, в Тагора, в його листи, в книжку про націоналізм. Цю книжку я потім передав Чорноволу, він робив по ній конспект, а потім Чорновола арештували, і книжку вилучили як антирадянську, бо її назва «Націоналізм» викликала у них параною. Хоча це елементарна, хороша, нормальна книжка, нічого особливого, видана в радянський час у 1925 році в Москві, і йдеться там про націоналізм пригнобленої індійської нації проти великобританського колонізатора.

Ще є і глибоко інтимний для мене бік у цих щоденниках: крім документалістики епохи, там є мої щоденні рефлексії на життя як знаки зростання, знаки переходу з однієї якості в іншу.

Кожен раз, коли у мене були якісь поразки, коли доля кидала дуже круто, мої рефлексії зводились до того, що я йшов за досвідом інших людей і намагався збадьоритися: «Ну добре, тебе в черговий раз скинуто в болото, потоптано тощо, а що в такі моменти робив Байрон чи Курбас?»

Коли постійно перебуваєш на таких паралелях, думаєш: «Боже мій, твої неприємності  – це ж таке маленьке, дрібне, тобі закрили ще одну виставу, розмили твого Миколу Куліша на центральному телебаченні, підводься». До речі, гарна вистава «97» була, ми грали з дуже хорошим актором Георгієм Бурковим. Прийшло КДБ, подивилося, розмило плівку. Перед тим виставу вважали найкращою, художня рада завзято хвалила, навіть виписали нам премії; а через день виявилося, що Микола Куліш  – досі «ворог народу».

У мене від того, звичайно, запікся на серці шрам, і я вирішив: «А Куліша я все-таки вам не віддам». І зрештою у Москві ми з Неллею Корнієнко всупереч усім видали Куліша російською мовою із забороненими п’єсами, що по тих часах в Україна тоді було немислимо. І хоча на нас писали з Києва «землячки» доноси, через п’ять років ці заборонені п’єси стали нормальним і в Україні. В час горбачовської перебудови ми вже могли їх видати і українською  – йдеться про «Народного Малахія», «Мину Мазайла», «Вічний бунт», «Зону» та «Хулія Хурину».

 А якби мені тоді по самолюбству не врізали, я б, може, просто ставив вистави, як Серьожа Данченко чи Володя Опанасенко і не мріяв про видання Куліша чи Леся Курбаса. А мене за серце зачепило, я був переконаний, що Куліш  – це блискуче, талановито!

Взагалі я поставив у Росії приблизно п’ятдесят вистав, з них фактично половину було так чи інакше заборонено. В Україні поставив вісім вистав, шість із них заборонили.

 – А що саме заборонили?

 – Драча, Брехта, Миколу Куліша, Стельмаха, навіть «Шельменка-денщика» зарізали….

 – А за що ж «Шельменка…»?

 – За надто вільне поводження з національною класикою, яке межувало з «формалізмом і націоналізмом» (формула українського міністра культури Ростислава Бабійчука). Я поставив «Шельменка» як виставу мандрівних бурсаків, з галицькими «вар’ятськими» піснями, на старих докозацьких інструментах, дописавши туди доволі сміливі куплети й пісні. Позаяк у бурсацькому театрі жінок не було, жіночі ролі виконували чоловіки, і то вийшов справжній бурлеск. Шпака і Скворцова грали два схожих зовні актора, їхня суперечка про різницю між «скворцом» і «шпаком» мала вигляд театру абсурду, особливо коли вони після вибуху гарматного ядра (циркова мортира, величезний червоний м’яч) опинялися без мундирів  – «хохлацького» й «москальського»  – однакові-однаковісінькі….

Це була вистава, якою я пишаюся. Спочатку виставі дали найвищу оцінку, але після доносу радника ЦК КПУ Миколи Йосипенка міністр на з’їзді УТТ заборонив її до показу.

 Згодом бурлескний прийом з «Шельменка-денщика» я переніс у «Казки Пушкіна» у Москві, і мене відразу висунули на Державну премію СРСР (1967-1968 рік). Ми дійшли до третього туру, але нас вилучили зі списку для останнього голосування, бо я підписав листа на захист дисидентів Володимира Буковського, поета Юрія Галанскова та Олександра Гінзбурга. Через цей підпис мене й звільнили з Центрального Дитячого Театру  – з вовчим квитком. А перед тим корифей Царьов на пленумі ВТО на весь Союз оголосив мене у першій п’ятірці молодої режисури, мені пропонували роботу у МХАТі, Малому театрі, і я вибирав, де мені буде краще. І бац! Такий був етап.

Якби не директор ЦДТ Шах-Азізов, мене, можливо б, не так сильно побили. Цей Шах-Азізов був колись особистою секретар-машиністкою Берії, тобто тим хлопчиком, який друкував папірці катові (у Берії жінок-працівниць не було). Берія перевіз його з Києва у Москву, зробив директором театру, дав три вагони меблів. Коли Берію розстріляли, Шах-Азізов дуже переживав, що знайдеться стукач, донесе і його потягнуть за Берією. Цього не сталося, ніхто не видав. І… Шах-Азізов став найліберальнішим директором у Москві, запросив молодих Ефроса і Товстоногова. Але потім їх позбавився, як згодом і мене…

 Після уходу Ефроса в театрі настала криза, Шах запросив мене і Петра Фоменка, двох режисерів, які «подавали надії». І ми витягнули театр. Мій спектакль «Казки Пушкіна» йшов потім 33 роки! Біля трьох тисяч вистав! Його возили в США, Канаду, Францію, Бельгію. Невиїзним був тільки я, режисер вистави. І коли в Америці публіка кричала: «Режисера!» (англійською - «директор»), то виходив кланятися директор Шах-Азізов.

Звільнили мене у розпал «Чеської весни», з колосальним галасом, без права працювати у театрі. Я поїхав на постановку в Ленінград, Шах-Азізов подався туди за мною і закрив виставу через КДБ. Я підписав угоду із Смоленським театром  – через два тижні роботи мені запропонували там бути головним режисером. А ще через тиждень, після Шахового втручання, угоду розірвали й виставу закрили.

Коли він мене звільняв, я в прощальному слові сказав акторам на зборах, що «дуже хотів поставити у вас «Руслана і Людмилу» Пушкіна, п’єси Гоголя, «Тартюфа» Мольєра. Та якщо поставлю «Тартюфа», то Шах-Азізов буде мені тепер за взірець героя цієї п’єси».

Він як спалахнув: «Вы нигде в Советском Союзе ничого не поставите! Вас ждёт тюрьма!». І пішло-поїхало. Докопався до моїх українських зв’язків, до моїх правозахисних акцій, до моїх пов’язань з Чорноволом, Світличним, Оксаною Мешко.

Три роки я був без роботи, доки за мене не вступилась Марецька, Завадський (в театрі Юрія Завадського я перед тим поставив з легендарною Вірою Марецькою в головній ролі «Вдову полковника» Юхана Смуула, злу сатиру на радянську псевдоеліту). Отже, поки стара гвардія за мене не вступилася, я не мав права на роботу. І хоч кожну мою виставу дивились крізь усі окуляри і біноклі, я встиг багато – в театрі, на радіо, на телебаченні. Та все одно ніби сидів на двох стільцях (легальний театр – дисидентство), хоча міг у Москві закріпитися, мати власний театр. Але мене пекла Україна, пекли зв’язки з клубом творчої молоді.

Багато моїх хлопців були арештовані в 1965-66 році, потім такий же шабаш стався в 1972. Протестна шагренева шкіра звужувалась, хтось мусив виконувати правозахисну роботу, щоб всі їхні листи, заяви йшли куди треба і як треба: з України до Москви і навпаки; і далі – в Польщу, Чехію, Німеччину, Штати.

Життя було подвійне і навіть потрійне. Скажімо, треба було передати на Захід мемуари Оксани Яківни Мешко, нашої козацької матері, старої бандерівки, яка відсиділа 18 років, була тричі засуджена. Дуже міцна жінка, вона провела у нас в Москві на Великій Черкізівській більше часу, ніж у себе на Верболозній в Києві…

Щоб передати за кордон її мемуари, які потім були надруковані пані Славою Стецько в журналі «Шлях перемоги», мені довелося зробити вигляд, що я серйозно захворів астмою (я справді астматик). Ліг у лікарню, взяв туди друкарську машинку, примудрявся усамітнюватися і друкував її спогади, дописуючи необхідне. Одного чудового дня я домовився з американським посольством, що машина під’їде в домовлене місце. Я непомітно втік з лікарні, зробив необхідні фінти-переміщення, потрапив в цю машину, віддав мемуари й повернувся до своєї палати.

Через три місяці спогади під назвою «Між життям і смертю» вийшли у бандерівському журналі «Шлях перемоги». Мене органи смикають: «Вона у вас жила? Ви знали, що вона пише?» – «Не знав». – «На якій це машинці надруковано?» – «А чому ви думаєте, що на машинці? Може, вона так послала, без машинки». – «Ні, ми знаємо, що на машинці». Я зрозумів: це понти, вони не могли знати, рукопис був тільки у мене і у пані Слави Стецько (вона єдина знала моє прізвище). Отже, мене «брали на понти», а я «чесно» стверджував: «Нічого не бачив, нічого не знаю. Щось писала, – здається , листи до сина, у табір». Та служиві добре розуміли, що я до цієї справи причетний. А довести не могли.

До мене приходили з великим трусом саме в 1972 році (я мешкав у Москві), коли почались українські арешти. Я ночував на Старий Новий рік (14 січня) у свого приятеля Володі Загоруйка, ми з ним разом учились у Крушельницького, і коли ми з малою Оксаною повернулися додому, сусід Яша змовницьки відвів мене до ліфта і зашептав: «Тут за вами приїжджали».  – «Хто?»  – «Одна машина стояла тут, друга - там. Вони постійно перемовлялися. Забігли до мене і запитали: «А де ваш сусід Танюк?» Я їм збрехав, що ви в гостях у Олега Єфремова». «Як, у того самого Єфремова?»  – «Так, вони домовилися попиячити, Танюк – любить випити, з Єфремовим разом бухають». І в такому дусі.

Постать керівника МХАТу народного артиста СРСР Олега Єфремова для кадебешників була значущою. Вони прочекали з три години і, спіймавши облизня, поїхали. Я, зрозуміло, після цього спалив дуже багато документів (унітаз тріснув), зокрема, чорноволівське оригінальне «Лихо з розуму» (один з перших примірників, там були ручним способом вклеєні фотографії і особисті тексти Чорновола, не можна було щоб це потрапило в КДБ).

На другий день вранці вивіз дві валізи по друзях. Однак більше вони не прийшли  – і тепер я смертельно жалкую, що спалив тоді рукопис Чорновола  – раритет!). Хтось дав відбій. Одна справа українські арешти, інша  – арештувати хай навіть українця  – у Москві. От якби вони потрапили на це спалення, на щоденники, де було багато антирадянського (чимало з них я переховував в інших людей), все повернулося б інакше.

Ми не підозрювали, що може бути така репресивна акція 1972 року. Це був системний добре спланований погром, який завдав українській справі невідшкодованих втрат. Після цього я шість місяців жодної вистави не міг поставити, в тому числі на радіо. Запрошують, а через п’ятнадцять хвилин з’ясовується: «Лесь Степанович, извините, накладка выщла, спектакль будет ставить другой режисер». – «Почему?»  – «Ну, трудно вам объяснить, у нас начальство – идиоты…». Низи мене підтримували, а зверху хтось постійно забороняв…

Фактично я не був в’їзний в Україну. Такий приклад. Василь Цвіркунов, керівник студії імені Довженка, чоловік Ліни Костенко, не раз намагався мене “витягнути”  – на директора чи головного режисера Театру кіноактора. Він думав, що з цього може початися в Києві Другий український театр. У Мінську я ставив виставу, він присилає мені телеграму, щоб я приїхав. Приїжджаю до Києва. Без домовленості зустрічає на вокзалі його людина з машиною, везе якимись потаємними шляхами до Цвіркунова, той перекидається зі мною двома словами і раптом каже: «От вам квиток назад, ї швиденько зникайте». Зникаю. Тільки через півроку при зустрічі дізнаюся, що його підставили, попросили дати мені телеграму. Він по своїх каналах дізнався, що мене мають арештувати, – і , на щастя, встиг мене попередити.

Читати далі - частина 3

.