Solomia (Олена Карпенко), співачка й поетеса - частина 2
Solomia: «Я іду якимось дуже своїм шляхом» - частина 1
– А тепер запитаю вас як члена Спілки письменників і допитливого читача. Які письменницькі імена (поетів, прозаїків) вас гріють? Кого радите обов’язково прочитати?
– З іноземної літератури найбільше люблю англійську школу: від Чосера до Уайльда, Фаулза, Оруелла і Мердок.
А Шекспір, Хемінгуей, Чехов, Памук, Муракамі та Бродський – взагалі поза кордонами й часом.
Зі «срібного віку» найбільш «мої» Цвєтаєва та Маяковський.
Що стосується української літератури, то, як на мене, вона має жіноче обличчя. Якби діти у школі вивчали більше Лесі Українки, Олени Теліги та Ліни Костенко замість хрестоматійно-революційних творів, думаю, національна свідомість суспільства і загальний рівень освіченості були би незрівнянно вищими.
Щодо молодої української літератури, то передусім я радила би ознайомитися з поезією Оксани Самари, Лесі Мудрак, Світлани Дідух-Романенко, Тані-Марії Литвинюк, Юлії Бережко-Камінської, Дмитра Лазуткіна, Ігора Астапенка.
– Яким чином Майдан і війна на Сході України відбиваються на вашій творчій долі?
– Майдани – і 2004, і 2013/14 років – для мене були потрясіннями. Я не уявляла, що мій народ настільки сильний, настільки мужній та мудрий. Майдани змусили мене багато в чому переосмислити цінності, повірити в себе і у майбутнє своєї держави. Тоді, у 2004 році, моя пісня «Канатоходець» стала однією зі знакових пісень Майдану.
І довгий час – аж до лютого 2014 р. – мені Майдани бачилися як своєрідна казкова terra incognita – місце, де можливо все, якщо ти в це віриш. Місце, де ти можеш і повинен щось змінити. Фантастична аура любові та єдності незнайомих людей, які стають однією сім’єю, бо вірять одне в одного і в Україну.
Поки я була сповнена оптимізму й бажання діяти, я майже не писала, бо бачила своє покликання не у слові, а у дії. Та потім усе змінилося. Я відчула, що назвати подію, морально й духовно підтримати своїх і розказати світові про Україну набагато важливіше, аніж нарізати бутерброди чи принести бинти до госпіталю. Хоча, і це необхідно. Життєво необхідно. Але бачити, як буквально всім забезпечений поранений у чистій світлій палаті плаче, коли тихесенько співаєш йому народну пісню – це просто невимовно… Відчуваєш, наскільки духовна підтримка важлива. Наскільки людині потрібне Слово.
І слова почали приходити:
У паралельній реальності – гáряче,
все так заплутано, все так загострено;
в непаралельній – гуляють парочки
та коньяки підіймають із тостами.
Вечір, кальян, сукня кольору м’яти,
слово несказане, очі примружені –
й не розбереш, про що стогнуть солдати
там, біля станції, в полі з калюжами.
* * *
З-за обрію,
де на півнеба –
дим,
з-за обрію,
що близько,
за дахами,
злітали душі в небокрай
птахами –
я бачила.
І дітям розповім…
* * *
Поводи мене, мій Боже,
по воді
поводи.
Ти на Батька Свого схожий,
тільки Ти –
молодий.
Ти візьми мене, Боже,
за руку –
міцніш тримай –
і народу моєму долю
й свободу дай.
А коли настануть, Господи,
холоди,
і бруньками візьмуться сльози
в Твоїй бороді,
як укриється сірим льодом
вода стрімка,
ми вже йтимемо всім народом –
в руці рука…
* * *
Ти мені не ворог,
ти мені – хижак:
ти здіймаєш порох
і наводиш жах;
ти мені – не ворог,
я тобі – не раб,
я злітаю вгору
з пазурів та лап;
якщо ти не ворог –
не спиняй, не смій:
янгол б’є на сполох
сотні вогняній.
Скоро, дуже скоро
прийде, брате, час –
згине лютий ворог –
той, що сварить нас.
– Чи подали б ви руку Володимиру Гришку, Наталії Валевській, Наталії Бучинській, які залюбки співали на Антимайданах?
– Для мене надзвичайно важливий людський – не декларативнй – бік стосунків. Що краще: поводитися принципово чи неетично? На мій погляд, оцінювати рівень таланту за політичним кольором – неприпустимо. А не подавати руки – невиховано.
Колись Бетховен присвятив «Героїчну» симфонію Наполеонові. А потім, дізнавшись, що той коронувався, в останню хвилину власною рукою викреслив посвяту.
От уявіть на секунду якби ми оцінювали митців не за рівнем їхнього таланту, а за принципом «відповідності чи невідповідності» певній політичній моді? Тоді би мало сенс висловлювати догану Вергілію за цілком замовне оспівування божественної природи Августа в «Енеїді»; ганьбити Веласкеса за марнування таланту на нефотогенічних Габсбургів чи критикувати Родіона Щедріна за кантату «Ленін у серці народному» замість того, щоби надихатися його ж «Кармен-сюїтою».
До чого тоді звелося би мистецтво? Наше розуміння мистецтва? Митці, навіть найгеніальніші, – такі самі смертні люди, як і кожний із нас. Вони так само люблять, помиляються, нервують, хворіють на нежить, відстоюють свої ідеали – для кожного свої…
На жаль, мистецтво і політика надто часто перетинаються. Особливо сьогодні. Тож, ті люди, для кого щось значить поняття духовного росту, мають чудовий шанс навчитися приймати й не судити.
Спілкувався і фотографував Володимир КОСКІН