Інтерв'ю з Олександром Столяровим - частина 1
Олександр Столяров: «Нормальну людину творить світле мистецтво»
Режисер, сценарист, письменник, телевізійник (був художником-постановником на УТ-1; худруком на телеканалі «ТЕТ») Олександр Столяров добре знаний в Україні і світі як кінематографіст. Тож досить дивним здався його вчинок зі створення дитячого Театру Андерсена (в ньому він ставить твори тільки казкаря Г.Х.Андерсена за власними інсценівками). Ще дивнішим було те, що цей театр за три роки несприятливих умов існування в містечку Ірпінь перетворився з бридкого каченяти в прекрасного лебедя.
Втім, кіно для Олександра Миколайович залишається пріоритетом, він і далі мимохіть збирає найпрестижніші нагороди, серед яких ТЕФІ і НІКА.
– Пане Олександре, про вас говорять і пишуть, як про «кінорежисера, увінчаного міжнародними нагородами, який створив дитячий театр». Поговорімо про цього режисера. Про спектр діяльності, акценти...
– Я займаюся кінематографом з 1983 року, тобто 31 рік. Зроблено більше тридцяти фільмів. Чимало з них справді нагороджено призами міжнародних, українських і російських фестивалів. Нині мені доводиться працювати «десь у світі», часто для російського каналу «Культура».
– Чому не затребувані в Україні?
– Я неодноразово себе пропонував і – не виходило.
– А мотивація відмов?
– Просто не сходимося. Найсерйозніша мотивація була така: «Столяров самодостатній режисер». Так, я самодостатній режисер. Знаю, чого хочу. Сам здатен написати сценарій і зробити фільм від початку до кінця. Мені не потрібні керівники. Мені потрібні помічники. Коли людина намагається мною керувати, я думаю: «Нехай робить сама». І камеру встановлює, і акторів спрямовує...
– Про що ваші фільми?
– Основна тематика моїх робіт – людина і віра. При цьому вісімдесят відсотків фільмів – це культурологічне кіно. Скажімо, фільм про Богдана Ступку, який я робив знову ж для Росії, ми намагалися показати в Україні. Не вийшло. Зняв кіно про Петра Могилу. Слава Богові, його показали. Зробив картину про останнього гетьмана України Петра Калнишевського. Він теж став тут нікому не потрібний. Цей непростий фільм, особливо тепер, коли точки зору розділилися, виявився незрозумілим ні ультраправим, ні ультралівим, не задовольнив ні тих, ні інших. Я не годний видати якусь одну точку зору і не збираюся цього робити. При цьому я почуваю себе чудово, у мене були роки, коли я робив по двадцять фільмів.
Знімаю ігрове кіно, документальне, етюди (коли розумієш: саме це обов'язково треба зняти й змонтувати). Я до камери звик, малюю нею, як олівцем (за допомогою оператора або сам).
Знімаю мультфільми. Іноді чую дивне питання: «А чому ви, кінорежисер, зайнялися мультиплікацією?». Та тому, що я вмію малювати. Намалював шість мультфільмів. Вони нині живуть в Yоtoubе. Проблем з показом, на щастя, немає. Я намалював, зняв, дивіться всі.
– А як справи з гонораром?
– З гонораром завжди є проблема. Переважно в Україні. Замовляють, я роблю. Потім, бува, не одержую за це ні копійки. Не тому, що не задовольняє матеріал, я досить майстровитий, з 1983 року цих «табуреток» за назвою «кіно» зробив багато, просто спрацьовує непорядність. Причому вона вже настільки прийнята, що людина, не розплатившись, потім з тобою зустрічається й тисне руку, і ти потискуєш йому руку теж.
Я згадую знаменитого артиста Василя Качалова, що у Харкові грав в «Ревізорі». Він марно чекав, коли з ним розрахуються. Коли вже від'їжджав, на перон примчалися два імпресаріо, один з них витяг конверт і простягнув зі словами: «Ось найдорожче, що в мене є». Качалов відразу відкрити конверт посоромився, сів у потяг, де і витяг фотографію сина імпресаріо.
Щось подібне процвітає в Україні.
– Чому?
– Тому що склався клан продюсерів, близьких до урядовців. Завдання таке: одержати гроші від держави, розтратити і якусь частину, можливо, залишити на виробництво кіно. Добре, якщо ця частка становить хоча б третину. Так званий відкат у політиці і бізнесі став нормою. Тому 14 років я майже вільний в Україні. При цьому страшенно завантажений. От приїхав з Австралії, де знімав кіно про українця Міклухо-Маклая. Це нормально для російського каналу «Культура»: запропонувати зняти фільм про українця, як і фільм про Богдана Ступку, Аду Роговцеву...
Але я не пам'ятаю жодної пропозиції з боку України зняти фільм про Ломоносова, Пушкіна або Чехова, який жив на Сумщині і в Криму. За ввесь час незалежності ніхто не взявся зняти фільм про Гоголя. Хоча нині, як ніколи, треба пропагувати видатних земляків, у тому числі тих, хто ствердився на російській мові. І чужоземних геніїв необхідно доносити, тому що генії чужими не бувають.
– Які зі створених вами фільмів для вас є найзначимішими, найулюбленішими, про які ви можете сказати: «Подивиться той і цей фільми, і ви зрозумієте, хто я і на що здатен»?
– Найпопулярніший мій ігровий фільм – це «Старець Паісій і я, що стою догори ногами». Є дуже авторські фільми. Бо я знімав їх за свій рахунок. Це ігрові фільми «Святий Петрович» і «Моя дружина хвора шизофренією». Вони теж увінчані призами міжнародних фестивалів, де конкурували з фільмами, забезпеченими як мінімум нормальними державними бюджетами.
Ціную низку своїх документальних фільмів. Я коли роблю кіно, ніколи не припускаю, яка в роботи буде подальша доля. Скажімо, картина «Абрам да Марья» про письменника і дисидента Андрія Синявського. Коли я приїхав до Італії, мені сказали: «О, ми бачили ваше кіно «Абрам да Марья». Синявський, виявляється, у них дуже популярний. Резонансним вийшов чотирьохсерійний фільм «Справа Росії» – про слідчого Миколу Соколова, що розслідував убивство царської родини.
Недавно ми закінчили фільм про Соловки («Своя людина на Соловках»). Причому про Соловки не як про радянський концтабір, бо це лише двадцять років історії. Є величезна, понад п'ятсотлітня історія Соловецького монастиря. І її потрібно було вмістити в чотири серії. Тому історія концтабору – епізод. Складно жилося при Никоні, не менш складно і тепер. Це історія всієї Росії. Фільм завойовує популярність, уже приз виборов.
Коли я одержав замовлення від міністерства культури й туризму Росії зняти фільм про Петра Могилу, я подумав: «От і для рідної держави постараюся». Знімав із задоволенням, причому півтора року. Бо не було нормального фінансування. Фільм показали і на Першому національному каналі. Один раз. І за те спасибі.
– Заняття кіномистецтвом очищає і поліпшує людську натуру?
– З одного боку, всі мистецтва роблять людину чистішою, задають напрямок: куди йти, як жити, як любити... З другого боку, ангелом потрібно ставати самому, тут кіно як кардинальний інструмент не працює. Втім, кіно, звісно, виховує мене.
Може, тому я мало знаю життя, що живу більше в кіно, театрі, і виховуюся усередині них, і коли зіштовхуюся з реаліями, думаю: «А що це?» Дивишся, виявляється, справді існує приховане рабство. Існує чиновницький фашизм. У нас увесь час хтось вибраний чи обраний. Раніше була компартія обрана, тепер у нас чиновники обрані.
– Чи вважаєте себе мандрівником? Адже створення фільмів пов'язано з поїздками. Де були, які країни бачили?
– Крім Америки був скрізь: у Європі, Австралії, Азії, Африці. Чи мандрівник я? Ні, я домосід. Із задоволенням малював би мультфільми, наприклад. Режисером я став по необхідності. Коли вчився в Москві на Вищих курсах сценаристів і режисерів, нам після першого року навчання сказали: «Хлопці, у вас якісь дивні сценарії, незручні, знімати по них неможливо». На що один з наших підвівся і сказав: «То ми самі і знімемо». І тут найшла коса на камінь, представник Держкіно СРСР (час перебудови) сказала: «А ми вам грошей дамо. Візьміть і зніміть. А ми подивимося». Нам солідно дали грошей. Ми зняли по картині – і почалися подорожі по фестивалях. Преса заговорила про нову хвилю тоді ще радянської документалістики.
За три роки навчання ми пройшли всі мідні труби. Потім роз'їхалися по республіках, такий набір був (до речі, на курсі було всього вісім чоловік, нині вони по світах розкидані, всі імениті, наприклад, Олексій Балабанов знімав «Брат» і «Брат-2»). Я первісно не хотів бути кінорежисером, вступав на драматургію. Казав побратимам: «Я сиджу за письмовим столом. Зелена лампа. Пишу. На світанку закінчую рукопис, дружина приносить чай і каже: «Пиши, пиши, милий». Ідилія не справджується, доводиться і писати, і знімати, і їздити. Я важко переношу ці поїздки. Тільки виїхав, відразу хочеться додому.
– І все-таки яка країна більше до душі?
– Улюблена країна? Я виріс і виховувався на хуторі Гай під Бородянкою на Київщині. Тому почуваюся там дуже комфортно. Правда, комфортно доти, поки не починаєш робити справу. Тоді розумієш, що ця справа потрібна тільки мені.
Треба побувати в Гонконзі, щоб зрозуміти, що ми живемо в раю. Там – суцільні хмарочоси, від затоки тхне нечистотами, при цьому дуже популярні лазерні шоу. Там смиренні люди покірно побудували для себе пекло з чудовими дорогами, метро, крамницями. Я б робив безкоштовні екскурсії в Гонконг, щоб українці розуміли, де живуть.
– Ви є творцем-керівником дитячого Театру Андерсена. Що спонукало взятися за цю обтяжливу справу?
– На прикладі власних дітей я побачив потрібність театру для інших дітей та їхніх батьків.Театру майже три роки. Він створювався під одного автора – Ганса Християна Андерсена. Першою ми поставили мою інсценівку «Дівчинка із сірниками», потім було «Бридке каченя», нині на виході чотири казки Андерсена.
Театр по суті самоорганізувався (я просто розвісив на стовпах оголошення), домовився про «дах над головою» з Юлією Бережко-Камінською, вона в ту пору була директором Будинку культури заводу залізобетонних виробів на окраїні Ірпеня (БКЗ), у нас стався навіть якийсь бартер, вона сказала: «Чи можете ви показати в нас кіно?» От я й показував кіно, і за це мав можливість репетирувати з театром у БКЗ. Спектакль «Дівчинка із сірниками» вийшов удалим. Ми його показували і в БКЗ, і в школах, і для інвалідів, і для дітей з онкологічними захворюваннями.
З «Бридким каченям» складніше, бо це величезна п'єса. Вона ввійшла в десятку кращих п'єс в 2008 році в Росії, поставлена в Петербурзі і Ярославлі. Я іноді сумнівався: чи подужають її діти. Подужали. Було два спектаклі, по суті, прем'єрний показ закінчується після десятої вистави, тобто прем'єра ще не закінчилася. Але спектакль важкий – організаційно, по мізансценах, по кількості тексту. А працюють діти, починаючи із чотирьох років. Наприклад, у чотирирічної дівчинки Мішель, що грає Мишку, тексти по півтори сторінки, вона їх щебече.