Богдан Жолдак

Богдан Жолдак: "Україна найбагатша на таланти і найбідніша на їхню реалізацію"

Наш співрозмовник Богдан Жолдак - прозаїк, драматург, кіносценарист, викладач. Створив майстер-клас з кінодраматургії (нова вища освіта, уперше в Україні), Інститут екранних мистецтв ім. І.К.Карпенка-Карого. Був радіо- та телеведучим.
Автор численних книжок в різних жанрах. Публікувався в Хорватії, США, Канаді, Німеччини та Японії.
Переможець та лауреат літературних, театральних, кіно- і телевізійних фестивалів.

 

– Пане Богдане, відомо, що письменники в Україні в цілому безгонорарні. Кінематографісти, м’яко кажучи, поневіряються. П’єси українських драматургів у театрах майже не ставлять. Ставлять іноземців, бо культурні центри відповідних кран фінансують постановки.
З огляду на ситуацію в якому жанрі ви передусім волієте писати? Принагідно дайте оцінку того, як українські автори вписуються в українські реалії.

– Я не погоджуюся, що вітчизняного кіна і театру нині нема. Насправді не було кіна в так звані «золоті» радянські часи, які пригадують наші мистецтвознавці. Тоді виходив більш меш пристойний український фільм раз на рік або на три. І всі ломилися його дивитися. У радянському прокаті три відсотки фільмів капіталістичних країн давали вісімдесят п’ять відсотків прибутку. І ці прибутки розписувалися на радянські кінофільми.

Богдан Жолдак– Яким чином?

– Річ у тім, що одна фільмокопія за інструкцією могла крутитися лише двісті разів, а її прокручували дві тисячі разів. То була лазівка для тіняку. Кілька побитих списаних копій перемонтовувалися в одну й знову крутилися. Кожен кіномеханік, особливо сільський, мав свій запас зарубіжних фільмів, ховав десь по закутках, крутив, а звітував, що демонструє радянські фільми. Отже, власне українського кіна тепер набагато більше. Молоді українські кінематографісти виборюють величезну кількість міжнародних призів, їхня кількість перевалила за дві тисячі. Хіба міг тодішній кінематограф таким похвалитися? Одиниці картин брали призи. А решта була непотребом.

Так само було і в літературі. От кажуть, раніше були тисячі назв книжок, мільйонні наклади. Але то все була переважно макулатура. Коли в радянські часи з’являлась справжня книжка, за нею полювали, переплачували, давали одне одному на ніч прочитати, ба, перефотографовували, таємно ксерили тощо.

Зазначу, що оті захмарні тиражі насправді такими не були. Друкували, скажімо, якесь фуфло, писали: «Наклад сто тисяч», а видавали десять тисяч для бібліотек, а весь папір і всі потужності відходили в тіняк.

– А куди ж конкретно дівався папір?

– Наприклад, в Кишинів. Туди всі їздили купувати, скажімо, книжки братів Стругацьких, які там дійсно видавалися багатомільйонними накладами. Весь Радянський Союз їздив у Кишинів… Циркуляція паперу, фарб, поліграфічних матеріалів відбувалася у напрямі певних кишень, але книжок в асортименті не було. На тодішніх книжкових базарах можна було день проходити і насилу придбати щось вартісне. Як правило, спекулянти продавали з-під поли, книги по кілька разів перекуповували, обмінювали.

– Тож молдаванам давали можливість заробляти на тіньовому ринку?

– Через Кишинів відмивали гроші. Або ще таке. Письменник в ті часи видавав книжку, від випускаючого редактора узнавав, де і коли тираж виготовлявся. Їхав до типографії з двома портфелями горілки, казав бригадиру: «Скинь мені зо два додаткових кубометри моєї книжки». І той скидав, не напружуючись. А звідкіля він брав ці кубометри паперу? З тіняку. Таким чином автор привозив додому за безцінь книжки, міг їх дарувати і піаритися.

Богдан ЖолдакА нині, коли відбувається презентація, письменник ховає очі, бо йому нічого подарувати журналістам, гостям, друзям, колегам і родичам. Книжка коштує, скажімо, вісімдесят гривень. Де він напасеться, щоб роздати? Уявляєте ситуацію. Журналіст мусить про цю книжку щось написати, пропіарити, а я її не дам. Не буде ж він її купувати за власні копійки? Нонсенс.

Я не хочу сказати, що раніше було краще. Інша річ, що нині книжка набула істинної змістовної вартості: видається колосальна кількість супертворів. Коли потрапляєш на наш книжковий ярмарок, там стоять тисячі яток і ти дивишся та розумієш, що тобі практично все це треба купити. Все! На ярмарку є сотні видавництв, тисячі найменувань, і дійсно справедливо написано, що наклад, наприклад, три тисячі примірників. А не триста тисяч, як було для липових звітів. Зате асортимент розширився у мільйони разів.

До речі, нині тіняк теж існує. Як виживають видавництва? Якщо книжка ходова, вони видають ліві тиражі. Іноді ці скандали випливають нагору. Однак зазвичай не випливають за однієї причини: тіньові кошти стікаються до чиновників, і ті крізь пальці дивляться на лівак.

– Погляньмо на театри.

– Процеси схожі. Згадаймо минуле. Які спектаклі були популярні? Скажімо, у київському театрі Російської драми імені Лесі Українки йшла двадцять років поспіль «Варшавська мелодія». Решта – непотріб соцреалізму. Теж саме було у театрі імені Франка. Йшла «Антігона» і паралельно глядачам впихали радянських драматургів, яких обов’язково мусили ставити в «нагрузку».

– Але ж люди ходили в театри.

– Люди ходили дивитися не на драматурга, а на актора. Наприклад, якщо Яковченко і грав у дешевенькому совковому спектаклі, він збирав залу, бо всі знали, що Яковченко видасть щось цікаве. Отак театр тоді існував.

Нині театр набагато потужніший. Навіть якщо ставлять іноземних авторів, то зверніть увагу, вистави ідуть українською мовою. До речі, київський Молодий театр поставив світовий рекорд. Два роки в нього не було грошей, щоб платити за опалення. Уявляєте, театр у нашу зиму без опалення? А в залі суцільні аншлаги. Сидять люди у кожухах, шапках, видихають пару. Актори на сцені дубіли, особливо ті, яким треба було по ролі бігати босоніж, вони благали режисера, чи можна надіти хоча б шкарпетки, чи бодай слідочки. А той казав: «Ви ж в образі!» Тож актори героїчні і глядачі героїчні.

Чому ставиться багато іноземних авторів? Бо глядач на них реагує краще, ніж на вітчизняних. Втім, є велика кількість наших хороших молодих авторів, їх теж ставлять. Можливо, зрідка в столичних театрах, але по всій Україні. Я, наприклад, знаю молоду драматургиню Наталію Уварову-Рибалко, її п’єси ставлять у багатьох театрах.

Та драма більшості авторів полягає в тому, що нема централізованого розповсюдження нових п’єс. В радянські часи їх друкували типографічно і міністерство культури оте фуфло прокомуністичне розсилало по театрах і це ставили. Нині механізму розповсюдження нема. При тому драматург боїться виставити свою п’єсу в Інтернеті, бо кимось дуже просто міняється назва, імена головних героїв, – твоя п’єса зникає, а виринає, наприклад, десь в Гренландії. Тож драматург змушений з рук в руки, з очей на очі передавати свої твори режисерам. І то це не гарантує того, що його п’єса не буде поставлена у Гренландії, скажімо не про українців, а про ескімосів, тому що людські проблеми скрізь одні і ті ж. Скажімо, у нас йдеться про якісь посівні сільськогосподарські культури, їх можна замінити на тюленів і моржів. Тож ваш сюжет можна легко перелицювати. Ось проблема.

Богдан ЖолдакУ нас немає відстеження і захисту авторських прав, навіть якщо в бюро захисту авторських прав зареєструєш своє дітище. Там видають посвідчення на твою п’єсу, проте це не значить, що її не поцуплять. І не треба перебувати в рожевих надіях, що за кордоном авторське право працює. Навіть у найпотужніших правових країнах, наприклад, у США крадуть одне в одного сценарії, п’єси, оповідання, тільки гай шумить. В цьому вони трошки здібніші нас. Наприклад, у Роулінг вкрали образ Гаррі Потера і заробили  більше мільярдів, аніж вона заробила мільйонів.

– Невже у США, де так відрегульована система авторських прав, де активно борються з піратством, елементарно крадуть інтелектуальну власність?

– Ну дивіться, Спілберг за 207 мільйонів доларів поставив фільм «Список Шиндлера». Була б потреба у 270 мільйонах, вони б у нього були. У Спілберга немає проблем з фінансуванням, тому що будь-який інвестор дасть йому, знаючи, що прибуток однаково буде. Він поставив «Список Шиндлера» за щоденниками Шиндлера і за денником його дружини. Прем’єра відбулася по всіх кінотеатрах світу в один день. Гадаю, тільки це дало прибуток більший вартості фільму. І раптом з’ясовується, що Спілберг не заплатив вдові Шиндлера. Тобто він сплагіював її матеріал, використав і – все. Після деякого скандалу він заплатив вдові. Знаєте скільки? Тридцять тисяч доларів. По нашому три копійки.

Якби йшлося про якийсь блокбастер. А це ж фільм про страждання єврейського народу, і євреї до цього дуже ревно ставляться. Ну заплатив би він їй три мільйони чи тридцять мільйонів. Це ж для нього не проблема, він би просто збільшив кошторис. Але він цього не зробив, фактично плюнув у душу живій вдові героя. Ця ображена жінка зібрала колосальну прес-конференцію і оголосила про таку ганьбу, а також про те, що насправді Шиндлер людей не рятував. То був шок. Репутація, все хороше, що про нього створила світова громадськість, зруйнувалося. Бо рятував людей заступник Шиндлера, який брав за це великі гроші від імені Шиндлера, але йому їх не давав.

Отже, скривджена жінка помстилася: за те, що Спілберг плюнув їй в очі скупістю. Своїм вчинком сказала: «Мало того, що ти – жаднюга, так ще аморальна істота». Ця «бомба» фактично знищила цей фільм і певною мірою підірвала Спілберга. Ну якого дідька ти зробив таку дурницю? В тебе що, є якісь проблеми з виплатами?

Інша справа, коли, наприклад, наш бідний студент, знімаючи шедевр (за який потім отримає головний приз на міжнародному фестивалі), каже: «Хлопці, у мене немає грошей». Актора просить: «Знімись безкоштовно. Якщо колись з’являться гроші, я тобі їх, можливо, заплачу». Теж саме він каже звукорежисеру, оператору і всім іншим.

І не зважаючи на те, Україна є єдиною світовою кінематографічною державою на Землі, в якій студенти університету імені Карпенка-Карого виборюють Гран-прі (вже чотири) на міжнародних кінофестивалях. Жодний навчальний заклад у світі, жодна світова кінематографічна наддержава не може цим похвалитися. США, Франція, Італія, Британія, Німеччина не мають таких кінематографістів. Навіть оця штучна ситуація, коли в Україні відібрали прокат у кінематографа і гроші не повертаються, не змогла його знищити. Тож ми справедливо декларуємо себе як провідну націю світового кінематографу.

Богдан Жолдак– Де зараз ті молоді українські таланти, які беруть призи на міжнародних фестивалях?

– На біду вони змушені заробляти на телебаченні і за кордоном. Знімають в Росії, дехто у Франції. Але від цього не легше. Втім вони задекларували рівень, марку. Що означає той факт, коли людина отримала Гран-прі, наприклад, на Канському фестивалі? Та це вже на все життя, такого не купиш ні за які гроші.

До речі, найкольоровіший фільм в історії людства – «Тіні забутих предків», це чемпіон світу за нагородами – 173, при тому що в Союзі, в Україні він ніде не виставлявся на фестивалях. На другому місті «Вогні великого міста» самого Чарлі Чапліна – 73 нагороди. Розрив у сто нагород. Але! Мало хто знає, що цей найкольоровіший фільм був знятий на простроченій бракованій кіноплівці “СВЕМА”. Взагалі ніхто у світі не знає свемівської кіноплівки. Вона навіть нова і кондиційна нічого не варта. А то була плівка протермінована, падіння її світлочутливості було жахливим. Ільєнко жалівся, що навіть на сонячній натурі він мусив вмикати допоміжне освітлення, бо бракувало діафрагми. І цей чоловік не на «Кодаку», «Фуджі», «Ільфорді» та інших світових суперплівках, а на бракованій плівці зробив світовий кіношедевр. В цьому і є суть українського кінематографу: із нічого навсупокір усьому людина створює диво.

– І в чому був секрет? Лаборанти начаклували?

– В розмові зі мною Ільєнко зізнався, як він досяг такого великого виходу кольору. Він цю малочутливу плівку ще й недоекспоновував, але у проявочній машині час проявки збільшували. Таким чином вихід кольорового і тонального контрасту вельми збільшувався. То був фокус з порушенням усіх мислимих технологій, від яких будь-яка інша плівка задубіла б. А цей чоловік пішов на те, щоб зробити шедевр. Більше витрачали електроенергії, тобто більше підсвічували сцени у павільйоні і на натурі. Але освітлення поставлено так майстерно, що комар носа не підточить.

До речі, про фінансування фільму. Кошторис був дуже зменшений, тобто Параджанов поліз у смертельну петлю, коли взявся за цю постановку. Національний кінематограф не шанувався, Параджанову кинули на «засипку» мізерні гроші, та ще й вчасно їх не пересилали. Перебуває кіноекспедиція у Карпатах, а грошей нема: ні добових, ні зарплати... Але працювали.

Отакий механізм українського кіно. Поза фінансами, поза технологіями, у жорнах цензури створено найбільший світовий кіношедевр. Так творять і студенти нині. Наприклад, у цьому році в університеті імені Карпенка-Карого на три паралельні режисерські дипломні курси (це режисери ТБ, документального та ігрового кіно), тобто на майже сорок осіб виділили стільки, скільки вистачить лише на один (!) дипломний кінофільм. І ці копійки по-братському розподіляють між студентами.

Богдан ЖолдакТож хочу висловити особисту подяку міністру Табачнику, який ревно переймається так званою оптимізацією освітніх процесів. Це стосується і середніх шкіл, і спеціалізованих, і інститутів, тобто всіх оптимізують.

Особливо шкода студентів, які п’ять років платили чималі гроші за навчання. Це суперграбунок! Вони змушені знімати за будь-що. Потрібні павільйони, реквізит, звукостудія, комп’ютерна техніка, фахівці тощо.

І все одно навіть наперекір цьому українське кіно існує.

– Виходить, що певні сили руками чиновників нищать студентів-дипломників?

– Бо думали, що тотально винищили дорослий кінематограф, а раптом студенти беруть міжнародні призи. Метикують: додавимо і їх. Фальшиві пророки самі здійснюють свої пророцтва. Адже якийсь пророк сказав, що українського кіна нема. І не буде, і молодих додавимо, щоб навіть духу не було, бо це ж неподобство: українські студенти раптом привозять гран-прі з Венеції, Каннів і з Берлінале за короткометражні фільми.

Та в усі часи на Берлінале жоден режисер з СНД не виборював жодного призу, навіть Параджанов, який виставлявся на Берлінале. А тут якийсь третьокурсник Семен Коваль за мультфільм «Трамвай, дев'ятий номер» загріб Гран-прі. Геніальний режисер зняв цей грандіозний пластиліновий мультик у себе в квартирі, уявляєте? І от – нагорода.

Це ж привертає увагу світу до України. Берлінале – найбільший світовий фестиваль, більшого нема, і там наш студент творить такі чудеса. Тепер має можливість, оминаючи державні компетентні інстанції, особисто надсилати кінокартину на закордонні конкурси.

Звичайно, це вимагає чималих додаткових зусиль од нашого чиновництва, щоб такого більше не трапилося. От і цього року спустили нові директиви, прикриваючись буцімто настановами болонської системи навчання: фінансування зменшують, а плату за навчання студентам збільшують. Цікаво, куди ж діваються колосальні гроші, таке нечуване сальдо? Сказати б: сальдо-мортале.

Зважте, що студентів-платників втричі більше, аніж бюджетників. Мій колега Сергій Марченко встановив рекорд: на п’ять бюджетників у нього шістнадцять платників. І що? Отримав Героя соціалістичної праці? Мало того, цей святий чоловік ще й захистився, став кандидатом наук. Йому додали платні? Ні, його тут же перевели на півставки.

Отакі «парадокси».

У нас усі майстри, всесвітньо відомі митці працюють… за півставки. Вони питають у начальства: «Як же це так? Ми ж даємо студентам не півдиплома, а повний диплом, які ж півставки?»

Цього року новий курс кінодраматургів набирав Василь Трубай, так міністерство навіть не повідомляло про майбутню кількість місць для слухачів, уявляєте? Як в таких умовах можна дивитися абітурієнтам в очі? Дивно, що вони йдуть до нас, а ми працюємо й міністерство знає, що працюватимемо за будь-яких умов, наприклад недавно два зимових сезони не було опалення, й взагалі води не було, уявляєте, що в туалетах коїлося? Соромно казати. Й вижили якось. Воістину, хорошими намірами вистелено підлогу в пеклі.

– І все ж важко збагнути, який сенс Табачникам та чиновникам-державникам дотискати молоду генерацію?

– А який сенс певним силам додавлювати Україну? Не викуривши бджоли, не з’їси меду. Відбувається зачистка поверхні України. У буквальному, переносному, філософському і в усіх інших сенсах.

Кінематограф це та сила, яка може підняти народ. Наприклад, Шотландія була тривалий час під Англією. Один фільм Мела Гібсона «Хоробре серце» (до речі сам Мел Гібсон – австралієць) перекинув всю Шотландію, вона повстала і виборола свій парламент. Уявімо собі, у нас нормально розвивається кінематограф і з’являються якісні історичні стрічки, а не малобюджетні начерки. А також фільми про сьогодення, правдиві, національні і емоційно впливові. Тому що наш народ більше піддається емоційному впливу, ніж якимсь філософським наративам. Тож чиновнички винищують кінематограф. Як і книгодрукування і пресу.

А от Чорноморське пароплавство давно знищили. Його нема, жодного корабля. Це ж була колосальна організація, за рік зникла, розікрали-розпродали, буцімто списали за борги. Начальника пароплавства, який думав, що йому дадуть відкат, просто пристрелили.

Так само відбувається в усіх сферах духовного і матеріального буття нашої нації. Все винищується. Селянство виполюється. В усієї України незабаром висмикнуть землю з-під ніг. Писав колись Шевченко: «На нашій не своїй землі». Думали, що це метафора. Ні. Заберуть землю і скажуть: «Ви, українці, тут наші гості». І все, бувай. Прийдуть глобалісти-нувориші і робитимуть із землею, що заманеться. От яскравий приклад. В Україні енергетична криза. А країна найбільший поставник рапсу за кордон. Запитаймо, чого цей рапс не використовується для своїх енергетичних потреб? Адже без кінця підвищують ціни за паливо, маємо нечувані платежі за газ. Та якби під Києвом забив потужний нафтовий фонтан, все одно була б енергетична криза, цей фонтан поплив би кудись в інші терени. Бо комусь треба, щоб України не стало.

– Повернімося до вашої постаті. Як Богдан Жолдак почувається в кінематографі і театрі? Чи вдається реалізовуватися?

– Цього року трапилася для мене важлива подія. Що таке проходження сценарію через виробництво? Я почав сивіти на перших своїх картинах. А нині трапилося чудо. Молодий кінематографіст Олег Бобало якось прочитав мою книжечку і зателефонував: «Можна я поставлю фільм за вашим оповіданням?» – «Та став». І от вийшов фільм під назвою «Структура кави» за мотивами мого оповідання. Я не доклав жодного зусилля,  не проходив виснажливих художніх рад, не спілкувався з продюсерами, з чиновниками міністерства культури. Тобто я не отримав жодного негатива, а одержав чудовий ігровий тридцятихвилинний фільм.

Богдан ЖолдакТакі чудеса бувають в житті драматургів. Режисерові вдалося зробити фільм не тільки мистецький, але й зрозумілий для масового загалу. Зйомки відбулися в найчарівнішому місці на землі – у Чернівцях. Ну хто знає, що таке Чернівці? Дехто, проїжджаючи через вокзал, бачить ошелешено це архітектурне диво позаминулого століття. А саме місто у кінематографі не відображене, як, до речі, і Львів. Київ відображається у московських серіалах, ми впізнаємо якісь його шматки, закамуфльовані під російську дійсність. А Чернівці – це справжнє чудо, автори фільму навмисно пішли на додаткові витрати – поїхали туди. Ми побачили їхні вулиці, кав’ярні. Побачили панорами міста нечуваної якості. Чудо відбулося. Я довго не міг отямитися від щастя.

– А які справи в театрі?

– Та ж сама проблема. Треба весь час бути в театрі, висіти над завлітами, режисерами. Підросла молода когорта театральних режисерів, я з ними не знайомий. І вони мене не знають. Залишається сподіватися на щасливий випадок.

Можливо, якесь зрушення буде завдяки Театральному центру імені Леся Курбаса, який видав здоровенний довідник українських драматургів з анотаціями п’єс. Він вийшов у електронному і типографському вигляді. Тепер сподіваємося, що довідник набуде розголосу і справи поліпшаться.

– Виходить, ви більше зосереджені на прозі?

– Так. У трьох видавництвах лежать книжки, і в одному от-от вийде чимала збірка оповідань та міні-повістей. Отож вони всі ждуть нагоди, щоби піти у люди. Справдиться, я не переймаюся. В радянські часи я взагалі ні слова не міг оприлюднити ні в журналах, ні в газетах. Про книжку навіть і мови не було. Коли «Сезам» відчинився, я видав дуже багато книжок. Мій рекорд – тридцять книжок у 2008 році.

– Поясніть.

– Я в той рік випустив дві свої суто авторські книжки у видавництві «Грані-Т». У решти була така передісторія. Ще у 1998 року Олександр Чумак створив кіностудію «Рось», а при ній центр «Діафільм», де призначив мене головним редактором. Зробили величезну кількість кольорових діафільмів, намальованих чудовими художниками. Але відбувся дефолт, потім другий. Зникли діафільми взагалі, запанували відеотехніка і комп’ютери. А от по всіх смітниках валялися діапроектори і діафільми, бо прийшла нова ера. Та матеріали з розкішними ілюстраціями ми зберегли. Пропонували у різні видавництва. Не видавали. Чому? Бо вони максимум могли спромогтися на кольорову обкладинку і кілька ілюстрацій. А тут мали бути всі сторінки тотально різнокольоровими. Це дороге виробництво. Нарешті видавництво «Грані-Т» в особі пані Діани Клочко, тодішньої головної редакторки, випустило двадцять вісім книжечок-мульфільмів, так їх назвали. Наклад солідний.

Уявляєте, п'ятнадцять років я носився з тим скарбом і його відкидали. Річ в тому, що центром «Діафільм» завідував я, був художнім і текстовим редактором. У 2008-ому пощастило. Вважаю, це найбільшим своїм досягненням, хоч і не як письменника.

– За прізвищем Жолдак стоїть цілий клан митців. Розкажіть про це.

– Передусім назву мого батька Олеся Жолдака, знаного письменника, пародиста. У цій когорті мій двоюрідний брат Валерій Жолдак, відомий журналіст, який навіть в страшні часи дефолтів видавав «Українську газету». Режисер Андрій Жолдак – його син і мій двоюрідний небіж. Такий штрих: у Харкові він поставив «Гамлета». І у театрі імені Шевченка, який стояв порожнім, глядачі туди не ходили, раптом почалися аншлаги, квитки розпродувалися на кілька місяців вперед, більше того, театр поїхав на гастролі в Західну Європу. І як ви думаєте, чим це кінчилося? Обласне управління культури на засіданні ухвалило постанову: через малохудожність постановок Андрія Жолдака звільнити його з посади режисера. І хай мені хтось розповість, що це випадковість. Хіба можна звільняти режисера, котрий підняв театр на світовий рівень, про який Харків і не міг мріяти?

Нині Андрій Жолдак перебуває в Німеччині, і без оцього надто компетентного управління культури він там робить те, що хоче, і німці йому аплодують і кажуть: «Спасибі за те, що такий цікавий режисер працює на німецький теренах». Він, до речі, багато корисного зробив у вітчизні. Наприклад, у занедбаному Черкаському драмтеатрі, якому Мінкульт не міг дати ради, Андрій Жолдак поставив за місяць з незнайомою для себе трупою суперскладний спектакль «Одруження» Гоголя. Публіка ринула. Після чого цей театр поїхав на гастролі до Західної Європи. Потім він там поставив супермодерну виставу, з якою театр успішно у Києві гастролював. Причому не брав додаткових акторів, окрім запрошеної на головну роль третьокурсниці університету імені Карпенка-Карого. Ці два спектаклі реанімували Черкаський театр.

Андрій Жолдак беззаперечно довів свій патріотизм величезними зусиллями по підйому театральної справи в Україні. Якомусь із київських театрів та запросити б його на посаду головного режисера. Він озолотив би цей театр зразу. Але чому цього не роблять? Тому що він підніс би реноме театральної України дуже високо поза чиновницькою метушнею. Андрію не потрібні чиновники для того, щоб вершити театральну справу. І тому він для них складає величезну небезпеку. Наприклад, за кордоном, в тій же Німеччині нема чиновників міністерства культури, які регулюють у ручний спосіб керування театральною справою. У нас клубок взаємозв'язків такий: всі один одного тримають за чуби, як в анекдоті, і ніхто не може рипнутися.

Гадаю, що рано чи пізно Андрій знову приїде сюди і в якомусь театрі поставить. Йому, до речі, байдуже, в якому театрі ставити шедеври, от що добре. Він бере будь-яку трупу і робить те, що називається шедевром.

A у нас є традиція цькувати індивідуальність. Найбільший світовий режисер Курбас був просто знищений і дехто з його послідовників були репресовані, спаплюжені, розтерті або змушені творити за кордоном. Чому знищили Курбаса? Бо він показав, що є головним світовим театральним режисером. Створив увесь український сучасний театр, його учні і учні його учнів, вдаючи з себе підрадянських соцреалістів, вершили театральну справу в Україні, попри те, що Курбаса розстріляли і багато хто не признавався, що вони його вихованці. Звичайно, Андрія Жолдака така доля не спіткає, тому що він має вихід за кордон, і я не думаю, що в Україні дійде до жахливих репресій. Але гайки закручують.

 

Читати далі - частина 2