Микола Шелест: «Воля і справедливість – основа палітри»

Микола Шелест

Наш співрозмовник – Микола Шелест, заслужений діяч мистецтв України та Польщі, відомий український художник, знаний не лише в нашій державі, а й далеко за її межами. Майже в 50 музеях Батьківщини, у 13 музеях США, Франції, Казахстану, Росії, Польщі, Японії, а ще у понад 40 країнах світу в приватних колекціях перебувають твори чудового майстра живопису і графіки.

Видатний поет України Борис Олійник зазначив: «В картинах Миколи Шелеста усе дихає здоров’ям».

Його гравюри вражають витонченістю, багатством деталей, українським колоритом.

Пейзажі виховують у глядачів любов до землі, до живої природи. Почуваєш себе в лісі, біля річки, дихаєш повітрям картин. Зима віє холодом, а квіти видихають аромат. А небеса з хмарами – барвиста симфонія почуттів.

Його натюрморти через речі, дари природи й несподівані деталі подають філософські алегорії-притчі.

Його портрети – це не фотографії, а люди у плині життя і переживань.

У світі Миколу Шелеста називають «Сонячним художником».

Нещодавня його виставка (майже сорок картин) в Українському фонді культури була присвячена 200-річчю Т. Г. Шевченка. Більшість творів написана по відомих місцях, де бував і малював Тарас Григорович. І назви картин відповідні: «Т.Шевченко і Варвара», «Т.Шевченко – маляр», «Густинський монастир», «Михайлівський Золотоверхий», «Чернігівський колегіум», «Седнівська церква»…

Микола Шелест– Миколо Миколайовичу, у Ваших оригінальних творах одразу видно ґрунтовну академічну школу. Ви передусім уміє добре малювати, причому не фотографічно, у ваших картинах – настрій, динаміка, драматургія. В зображуваному хочеться опинитися. Ви йдете шляхом магічного реалізму, припорошеним імпресіонізмом, алегорією. Чи були у Вас спокуси податися в абстракціонізм, в якісь новомодні «течії»?

– Одного разу (тоді я вже мав звання заслуженого і нагороди) банкір купив у мене натюрморт для залу засідань. Потім телефонує і каже: «До мене приходять фахівці вирішувати грошові питання і весь час задирають голову, дивляться на ваш натюрморт. Я хочу вам замовити абстрактну роботу для того, щоб замінити цю картину. Відвезу її в домашній музей, аби колеги не відволікалися.

Я спокусився, бо банкір багато грошей запропонував. Намалював полотно за три дні. У центрі – червона калина, припорошена снігом, жовте листя падає, снігур, довкола композиційно врівноважені абстрактні речі, накидані різнокольоровими фарбами. З віддачею тягнув до останнього. Мене квапили: «Давайте швиденько, бо скоро буде зустріч, прийдуть іноземці, треба закрити порожнє місце». – «Добре, приїздить, забирайте картину». Після засідання банкір телефонує: «Ну що ти мені зробив? Люди уважно роздивляються, а треба, щоб не звертали уваги».

Я за день написав таку барвисту пляму, щоб за неї не можна було оком зачепитися.

– Вона, певно, вже не заважала вирішувати грошові питання?

– Авжеж. Схильність до реалізму у мене змалку. Пригадую, як все починалося. У Вітчизняну війну, в 1943 році, коли німці відступали, я жив у Новомосковську (там, до речі, відбувалися події роману «Собор» Олеся Гончара). Я був неймовірно голодний. За столом біля п’ятиповерхового напівзруйнованого будинку сидів німець у касці і їв, з миски з супом стирчала кістка, від якої він відривав м’ясо. Я попросив хоча б кістку доїсти. Німець сказав, що кожний кіндер повинен арбайтен, аби заробити на їжу. Я запропонував: «Можу намалювати вас». Він дав мені олівець і зошит в лінійку. Я почав малювати. Та шип на касці ніяк не виходив, я почав його затирати пальцем, але не врахував, що олівець – хімічний, тож гірше зробив.

Микола ШелестНімець, можливо, просто захотів забрати у мене зошит, різко руку простяг, а я випадково відкрив рота, схопив, певно, з дикого переляку його за палець зубами, навіть кров заюшила. Врешті я відпустив і побіг до кущів, з відстані метрів 30-40 він у мене вистрелив. Куля прошила руку і застрягла у нозі.

Відтоді я дав собі клятву, що мене ніхто ніколи не буде бити, а рисуватиму я краще, ніж на фотографії. Через це я ніколи фотоапарат в руках не тримав, тільки два роки тому син і онук одночасно віддали два фотоапарати. Ними я зрідка користуюся, щоб сфотографувати роботу для якогось журналу.

Та на мій подив, коли я вчився в художньому училищі, мені говорили: «Ти художником не станеш, ти – фотограф».

– Чому так казали?

– Я не лакував дійсність, а зображував правдиво. Тоді панував соцреалізм. А я його не розумів, бо хотів академічно малювати. Проте, хоч як дивно, старші курси ходили дивитися мої роботи. А викладач мені сказав: «Знаєш, тобі буде тяжко з цим твоїм буржуазним мистецтвом. Ось тобі пензлі, відпрацюй літню практику, принеси роботи».

Микола ШелестПісля того як я став соцреалізм писати, моїми роботами перестали цікавитися. Через деякий час той же викладач мені каже: «Знаєш, Колю, я тобі одне сказав, тепер друге скажу. Прислухайся до себе і роби своє. Прийде час, побачиш: це буде найвище мистецтво».

І я без оглядки на когось, на модні штучки-дрючки навчився малювати.

– Тобто гнули свою лінію?

– Певно, впертість у мене в генах. Чотирирічним я вирішив знайти кінець світу, про який чув від дорослих. Село Губиниха (Дніпропетровщина), де я був у бабусі, стояло на пагорбі. А що далі? Зібрав чотирьох хлопчиків, і рано вранці (ледь сонце сходило) ми пішли шукати кінець світу. Та всі почергово повернулися назад, хоч були старшими. Я ж вперто йшов, врешті, втомлений, заснув о другій годині під вербою, там мене і знайшли. Певно, після того як виспався, пішов би далі шукати кінець світу.

Знаменно, що я вчився далі, а ті мої напарники по сім класів закінчили, і на тому крапка. Тобто кінець чи край світу вони не шукали, зупинилися. Один спився, другий загинув по п’янці, а третій дорослим утонув у річці.

– Нині у Вас репутація успішного художника. Ваші картини охоче купують, зокрема престижні музеї. Так завжди було?

– Перед розвалом Союзу Мінкульт взагалі перестав купувати твори в українських художників, та й до того платив копійки, митці розуміли, що їхня праця в тисячу разів дорожча. В кінці 80-тих дозволили вивозити по одній картині за кордон, потім по три. З початком незалежності України стали появлятися посольства, консульства. Французький дипломат Юг Перне вперше купив у мене картину. Після того різні дипломати почали купувати у мене роботи. Та все одно то були епізоди.

Микола Шелест– Виходило, Ви працюєте, картини накопичується, а руху нема.

– Художники творять не в шухляду, а для людей. Державі ми стали не потрібні. Консульські працівники теж зрідка купували. Це в сукупності змусило податися за кордон, їздити по європах. Як заслужений діяч культури Польщі я мав вільний в’їзд в цю країну, а звідти була можливість без віз їхати в інші європейські держави. Що я і робив до 2001 року. Можна було влаштовувати виставки в Швейцарії, Австрії, Італії, будь де. Потім стало їздити набагато складніше, треба було мати зелену картку.

– А чому не залишилися там, де комфорт і заможність?

– Неймовірно тягнуло в Україну. До рідних, друзів, товаришів… Я ностальгував по наших деревах і обшарпаних вулицях. А там… добре приймає опікун чи роботодавець, твориш. Але ти вже у віці. Молодь швидше адаптується, звикає, знаходить друзів, легко спілкується. А ти приймаючій стороні цікавий тільки тоді, коли пишеш етюд, натюрморт чи портрет господаря, дочки, дружині. Мене це не задовольняло, тому я повертався.

Мій син художник раніше за кордон поїхав. Мешкав у Фінляндії, Швейцарії, Австрії… А взагалі-то їздив скрізь. І міг давно повернутися остаточно. Та щоразу натикався на безлад і на те, як у нас дурять людей. Проте син залишається громадянином України, хоча вона нічим не радує. Востаннє був, коли сніг кучугурами лежав на київських вулицях, ніхто не прибирав. Його жахають гармидер, обшарпані тролейбуси, сміття, бруд, розмальовані стіни. Для нього це страхіття. А яка незахищеність життя! Якщо ти за кордоном живеш і платиш податок, то практично безплатно можеш лікуватися. А тут здавати аналізи районна лікарня посилає у приватну установу, а це мінімум двісті гривень. А пенсія мізерна, а ще заплати за квартиру...

Микола Шелест– У тій же Польщі за лікування не треба платити. Якщо людині терміново потрібна операція, вона може звернутися до приватної клініки, а якщо це терпить, оперують згідно черги.

– Так. У нас медицина – це зашморг. Моїй сусідці треба операцію зробити. Сказали: заплати 800 доларів. А вона отримує 1200 гривень пенсії. То скільки часу їй треба збирати гроші? Звісно, легше померти. Причому треба платити не через касу банка лікарні, а особисто в руки хірургу. А він не заплатить з тих грошей податок на медицину, хіба що начальнику дасть на лапу.

Пахани створили страшну державу. І ми мирилися з тим. Відомо, що екс-президент Янукович обходився Україні у мільйон доларів за годину, тобто 12 мільярдів на рік витрачав на себе за рахунок нас. А скільки інших жахливих неподобств, коли, скажімо, генеральний прокурор чи головний СБУшник перетворювали своє існування у цілковиту розкіш, а власні палаци – у філіали Ермітажу. А які будинки набудували чиновники, судді, нардепи! Однак досі дехто хоче, щоб колишній президент вернувся «керувати» країною, «навів порядок»...

Пригадую, як колишній президент сказав: «Сьогодні вас почую». Проте він ніколи не хотів чути. І люди не змогли змиритися. Пішли неозброєні. Так могли вчинити тільки справжні герої.

– В Українському фонді культури пройшла Ваша персональна виставка «Мальовнича Україна», присвячена 200-річчю з дня народження Т.Шевченка. Розкажіть про це.

– Ще років шість тому я задумав зробити до «Кобзаря» графічні твори – гравюри. Потім охолов: «Кобзар» співано-переспівано, митці, кожний на свій розум, десятки років ілюстрували конкретні твори. Я не захотів певною мірою повторюватися. Вирішив написати картини по тих місцях, де бував Шевченко. І самого Тараса Григоровича зобразити по своєму, в інших ракурсах (я знаю багато творів художників у світовому обширі про нього). Таким чином прийшов до того, що ви побачили на цій виставці.

Микола Шелест– Вам вдалося побувати там, де ходив Шевченко, щоб з натури створити композиції?

– Так, я обов’язково їздив на місця «подій» і в реальних умовах створював картини. Абсолютна достовірність! Ось, скажімо, іде жінка, вдалині Густинський монастир, захід сонця… На іншій картині скачуть коні, за ними собаки женуться, дівчинка біжить, – це теж Шевченкові місця, річка Удай. Ось купається жінка в річці при місяці, це місцина біля села Боршни. Я також їздив до райцентру Яготин на Київщині, куди Тарас Григорович приїздив до Варвари Репніної пропонувати руку і серце, але її батьки відмовили. Тоді там плескалося і озеро велике, і річка Стугна широка текла, тепер вона майже пересохла. Я відтворив-збільшив річку – щоб показати той час достовірно. Вдалині карета маленька їде, будинок Репніних, церква. Тарас у циліндрі, бо молодий Шевченко вдягався, як денді. Його ніколи не зображували у циліндрі, та одна канадська письменниця дослідила, що до Варвари Репніної він дійсно приїздив у циліндрі. Вони йдуть по одній дорозі, та далі вже дві дороги. Так їхні шляхи розійшлися. Я передав цю драму.

Намалював Шевченка на тлі ротонди біля Аскольдової могили (Шевченко ту ротонду теж малював), відійшовши від сучасного ландшафту, тобто знову таки зобразив «той час». На передньому плані намалював тінь глядача. Цікава річ: якщо відходити від картини праворуч або ліворуч від центру, Шевченко повертається тулубом, головою і дивиться вам в очі.

– Отже, Вам доводилося долати деформації краєвидів, наближаючи нас до часу Шевченка. Бо нині замість квітучих луків, озер, лісів бозна що.

Микола Шелест– Так, так. Треба було, перебуваючи на тому самому місці, де ходив Тарас, силою уяви, фантазії, на підставі документальних свідчень наближатися до тогочасного стану речей. Я ніби реставрував місцини. Щоправда дерево, котре мені не потрібне за композицією, я прибирав, а де потрібно, додавав. Решта справа техніки. Якщо я малював квіти, які швидко в’януть, я їх легко відтворював по пам’яті. Так само відтворював бджолу, осу, метелика, яблуко, грушу, гарбуз… Адже я не можу за місяць написати велику картину, тим паче, що одночасно «веду» 3-5 робіт, інколи навіть десять.

– Чому?

– Коли я не бачу продовження, зупиняюсь. Переходжу на іншу картину, а мозок підспудно знаходить подальше вирішення твору. Має осяяти, я не хочу, силуючи себе, тупцювати на місці.

Читати далі - частина 2