В. Барна - частина 2
"Письменники не дозволяють країні здичавіти"
– У вас досить незвичне прізвище – Барна.
У батьковому селі було дуже багато родин з таким прізвищем. Друге найрозповсюдженіше на Лемківщині прізвище – Русин.
– А що означає Барна?
– Якщо заглиблюватися в етимологію, то у скандинавів це означає «дитина», у чехів, угорців – «бурий» або ж «ведмідь».
– Отже, Барна – це ведмедик.
– Можливо, що й так
Цікаво, що родини мали ще прізвиська, скажімо, Петрів, Іванів, Запотоком інші. Наша родина мала прізвисько Чайканин. Спочатку я не надавав цьому значення, а в зріліші літа задумався: а чому саме «Чайканин» приклеїлося? Іще була жива старша батькова сестра тітка Ольга, я її запитав. Вона розповіла те, що передавалося по роду. Коли Богдан Хмельницький йшов з визвольної війною на захід, вислав в районі Збаража козаків на чолі з Чайкою на перемовини з лемківськими збійниками, щоб вони організували великий загін для спільного походу проти польських паничів. Хмельницький розумів, хто такі татари-союзники, тож прагнув з’єднатися з великим військовим загоном лемків і піти на Варшаву. Козак Чайка все добре організував. Та відбулася Зборівська битва, було укладено мирний договір і ця обставина відкоригувала подальше життя козака Чайки. Він прибився до нашої родини, одружився. Пішов спільний козацько-лемківський рід.
Українська кров мішана-перемішана на сході-заході, так як і в Тараса Шевченка, як в Івана Франка. Це говорить тільки про те, що ми єдиний український ареал від Сяну до Дону, як співається в нашому гімні. Правильно співається. Для мене річка Сян на рівні таких тотемів як Дніпро, Дунай, Дністер. Це ті духовні джерела, які наповнюють свідомість і підсвідомість кожного лемка. Коли стикаюся з українцями в різних регіонах України, то легко і добре почуваюся, – з чернігівцями, луганчанами, харків’янами, таврійцями, волинянами, поліщуками, буковинцями, гуцулами, карпатцями. Цей український ареал функціонує тисячоліттями.
Одного разу мій побратим Владислав Грабан запросив мене на гору Перун (от вам і наша прадавня міфологія). З неї на схід відкрилися далі з Бескидами кілометрів на 50-60 і на захід відкрилися далі аж до словацьких Татр. Місце настільки енергетичне, що я аж занімів, наповнюючись Божим подихом. Не дарма гори отримують свої назви. Скажімо, гора-тотем Магура є на Лемківщині, на Бойківщині, на Гуцульщині, на Мараморощині, на Закарпатті. Це знову говорить про те, що ми єдиний український пласт, хто б там які ярлики не навішував.
Я недавно повернувся з Ужгороду, де голова обласної письменницької організації Василь Густі проводив міжнародний літературний фестиваль «Карпатська ватра». На свято з’їхалися українські письменники з заходу та сходу. Першим приїхав Андрій Медведенко з Лугані, подолавши шлях майже у дві тисячі кілометрів з найсхіднішої території України. З Волині приїхав голова обласної організації письменників Олег Потурай, з Чернівців – директор музею Ольги Кобилянської Володимир Вознюк. Прибули голова Спілки українських письменників Словаччини Іван Яцканин, з Прикарпаття – поет Богдан Дичук, з Польщі – поетеса Анна Кудлак, з Угорщини – Оксана Шморгун. Брали участь у святі й закарпатці – гуморист Володимир Товтин, поети Юрій Шип, Христина Керита, Надія Панчук та інші. У колі «Карпатської ватри» ми почувалися єдиною українською духовною родиною. Провели цікаві незабутні зустрічі. Я спостерігав, як люди різних поколінь у залі сприймали українське слово, як світилися очі. А які оплески лунали, коли ми дарували публіці свої поетичні тексти. Була обопільна радість від зустрічі-спілкування.
– А тим часом українську мову підточують, розмивають і просто відверто знищують. І не тільки згори, а й знизу.
– У Києві, в електричках, крамницях, у метро, на вулицях розмовляють жахливою суржикованою російською мовою. Мене це коробить. Кажу: «Чому ви рідної мови не знаєте?». «Ну как-то неудобно». Отака спримітизована логіка поведінки людей.
З цим я стикнувся навіть у сім’ї свого двоюрідного брата-лемка Василя, який живе у Києві. З 1970 року він вчився у будівельному технікумі у Львові, потім потрапив в столичну будівельну організацію, одружився з українкою Зіною з Київщини. Якось приходжу у сім’ю, а діти розмовляють російською мовою. Я сторопів. Кажу: «Ви що, ненормальні? Василю, ти ж лемко, українець, твоя дружина – українка, а ви з дітьми розмовляєте російською мовою». – «А це не я, це Зіна». Запитую Зіну: «Чому?» Пояснення було несподіване диким, мене аж перетрясло. «Я їх вчу російської мови, щоб їм легше було на світі жити». Кажу: «Зіно, ну це ж треба бути ідіоткою, щоб такі речі говорити. Що краще для людини? Знати дві мови, три, чотири. Коли буде легше жити? Коли знаєш багато мов чи одну – київський суржик».
Спогадується мені з цього приводу мій побратим Сергій Красиков, чудовий російський поет (його пісня «Цветы луговые» мала всесоюзне звучання), він перекладав мої твори. Коли Красиков почув розмову киян, вразився: «Володя, как сделать, чтобы эти ваши хохлы не калечили наш русский язык?». Я сказав: «Вибач, не можу тобі допомогти». Він: «Представляю, если бы Александр Сергеевич Пушкин послушал, как разговаривают в Киеве на русском языке, ему не надо было бы стреляться з Дантесом, инфаркт миокарда тут же положил бы его на Хрещатике». Я з багатьма російськими колегами спілкуюсь, маю з ними творчі контакти, і всі вони такої думки. Але як достукатись до інтелекту, якщо він є, наших хохлуїнців (ось яке вже придумав слівце від «хохол» і «холуй»)? Щоб вони зрозуміли станове: ти можеш щодня розмовляти чужою мовою, але ніколи не станеш росіянином! Завжди будеш хохлом.
Наведу таку елементарну паралель. Коли проявляється найбільш чітко феномен зрадника? Під час війни. Там все чітко. Якщо зрадив свого побратима, рідну державу – розстрілювали. А скільки зрадників рідної мови у нас нині є? І що з ними треба робити за зраду? Тим паче за духовну.
– Це загрозлива тенденція, яка є складовою загальної деградації: наші люди, з одного боку, не вміють говорити рідною мовою, а з другого боку, російську калічать, ліплять фрази жалюгідно.
– Їм до російської мови, як до неба. Але щоб виділитися на тлі «мєстних», мати вигляд цабе, починають ламати одне і друге. І пуття з того ніякого не буде. Бо рівень свідомості нижче плінтуса. Для людей, які мислять животом, батьківщина там, де “жрачка і квачка”, вони працюють тільки на каналізацію. А люди, які мислять форматом серце-душа-розум-Творець, мають добру перспективу у майбутньому. Так мислять у Європі, бо мають станові хребти, родове коріння. Тож мають толеранцію не лише до себе, до своїх сусідів, але й до всього світу. А якщо хочеш чогось негативного, то треба йти до осереддя місцевого зрадницького люду.
Мене якось посеред ринку в Святошино сколихнув лемент якоїсь жінки: «Да ты не понимаешь, что это быдлячий Киев!» Я подумав, кому вона кричала: чи собі, чи оточенню, чи в космос? Очевидно, це «бидлячество» є виразом певної категорії людей, які зреклися рідної мови, до чужої культури ніколи не дійдуть, бо мислять на рівні живота. Це волання пролунало настільки емоційно-настирливо, що я аж здригнувся внутрішньо. Хоче, не хоче людина, а з цим стикається у повсякденні, це озвучується навіть і в такий спосіб.
– Ваші пріоритети в літературознавстві, в перекладацтві, в публіцистиці?
– Я ніколи не думав, що займатимусь ще літературознавством. Очевидно елементарна цікавість змушує братися за дослідництво. Спершу мене заінтересувала постать Павла Русина. По суті, це перший український поет, філософ, демократ, який народився на теренах нинішньої Лемківщини. В антології я натрапив на його ім’я (ним професор Олекса Мишанич займався). Куценька біографія: там-то вчився, по європах їздив. Скромно представлено творчий доробок. Почав з’ясовувати подробиці. Вийшла ґрунтовна літературознавча стаття, яка показала феномен українця, котрий в XV столітті закінчив італійські виші, писав латиною і русинською мовою, мислив на європейському рівні. Одне діло, надибати на деякі твори, друге змоделювати реального велетня на просторі Європи. Виявляється, не так вже багато розумів можна поставити поряд з Павлом Русиним.
Цікавлячись вихідцями з Лемківщини, натрапив на постаті Бедзиків. Дмитро Бедзик на відміну від сина Юрія – зовсім інший смисловий ряд, це той лемко, який себе чітко ідентифікував.
А Микола Горбаль, Богдан-Ігор Антонич, Роман Кудлик, Владислав Грабан, Теодозія Зарівна, Роман Вар хол, Василь Хомич... Коли мені доводилося їх видавати, це тягло вступні статті. Тож знову таки поринав в літературознавство.
До цього ж спонукало редагування, видання книг, підтримка молодих літераторів. Коли виходить перша книга поета чи прозаїка, треба сфокусуватися на найголовнішому: «Чи це так собі? Чи це талант?»
Тож назбиралося чимало літературознавчих статей, які, очевидно, потребують окремішньої книжки. За ці роки по-різному жилося, писалося, творилося, аналізувалося, цей сегмент творчості присутній, його не зречешся.
Перекладацькі пріоритети закладені в особистих контактах з колегами з Польщі і Білорусі. Коли взявся за творчість Ніни Мацяш, позбирав те, що переклали мої колеги з Рівного, Дубно, Луцька, Києва, Львова. Та бракувало чималої площини з творчого доробку Ніни Мацяш. Оскільки всі її книжки у мене були, то я взяв і переклав одну, другу, третю річ… А це затягує, тема веде, вже нікуди від цього не дінешся. Мусиш вийти на результат.
Коли готував книжку Владислава Грабана, стикнувся з чималими труднощами. Цей поет живе у польському середовищі і починав писати польською мовою. Разом з тим є в нього твори і лемківською говіркою. Сучасною українською мовою він не послуговується, оскільки не вивчав, не знає. Як Грабана перекласти, не вихолостивши лемківський дух? Дуже знадобився етимологічний словник. Почав мелодику його поезії перетягувати на себе, обживати його духовний простір, аби перевести в українське річище. Книжка вийшла цікава, наповнена саме лемківським духом Владислава Грабана.
На цих двох прикладах можу сказати, що я мусив і цим займатися, життя спонукало незалежно від «хочу – не хочу».
Про публіцистику.Працюючи головним редактором видавництва «Тернограф» у Тернополі, я стикався з речами, які носили, з одного боку, побратимний характер, а з другого – «люби і знай свій рідний край». Скажімо, я випустив книжку «Сто найвидатніших випускників Тернопільського національного економічного університету». Ректор – Сергій Ілліч Юрій, вихованець мого духовного батька – поета Володимира Вихруща, заслуженого економіста України, професора, члена НСПУ, уродженця Тернопілля. Спілкуючись з Сергієм Юрієм (Царство йому Небесне), я відчув як Вихрущ вплинув на нього, як у ньому культивувалося українське слово.
Із двадцяти тисяч випускників треба було вибрати сто. Серед них – Президент України Віктор Ющенко, а ще – міністри, науковці, банкіри, страховики… Ця своєрідна книжка публіцистики спонукала повернутися до захоплення в дитинстві – до фотографії.
Другий проект – книжка про Козівщину. Район на Тернопільщині. Нічим особливим не відрізняється. Та коли починаєш копати історію... Я виїздив майже сім тисяч кілометрів, побував в кожному селі в різні пори року. Зробив до п’яти тисяч фотографій. Треба було вибрати тисячу. Тепер кожне село має свою візитівочку, зафіксовану історію. А скільки видатних уродженців Козівщини відкрив для себе! Поети, науковці, духовні особи... Це була пошукова, краєзнавча й журналістська робота, – публіцистика складалась з різних потоків. Одне тягнуло до себе друге, третє, четверте.
Стало логічним, що я вступив до спілки журналістів, до наукового товариства імені Тараса Шевченка, до Національної спілки краєзнавців України.
Та найголовніше – членство у Національній Спілці письменників України, тут моя душа. Споріднені речі – журналістика, організаційна, краєзнавча, історична, літературознавча, перекладацька праця осяяні поезією. Вона мене рятувала від того, щоб не розмити своє коріння, ґрунт. Десять років я віддав радіожурналістиці, та відчув, як на мене почала внутрішньо наступати головна духовна сила – поетична. Я відразу різко змінив фах. Якщо б цього не зробив, можливо, не було б книжок, не було мене саме такого.
Радіожурналістів багато, я міг розчинитись, загубитись, бо відчував, що підходжу до межі, до мене почали чіплятися хвороби, болі, переживання, неприємності. Та ось душа схлипнула і проголосила: «Все! Або – або».
Вибір завжди є. Я заробляв триста карбованців, і пішов на сто двадцять – кореспондентом-організатором бюро пропаганди художньої літератури СПУ. Разом з тим почав лекції читати – з історії рідного краю, Тернополя, про духовні речі. Набралось близько п’яти тисяч зустрічей, виступів, передусім поетичних. Реалії стверджували: я мушу займатися ось цим. Нині вже на посаді відповідального секретаря НСПУ бачу наскільки ділянка взаємодії з регіональними письменницькими організаціями запущена, ми мусимо її підняти, реанімувати. Тим самим ми піднімемо і базовий рівень Національної спілки письменників України.
– Іноді можна почути, що спілка письменників – це атавізм, рудимент і таке інше. А Ваше ставлення до цієї творчої структури? В чому нині її сенс і значення? Яка перспектива?
– Роздивимося по сегментах. Перше. Потрібна чи непотрібна? Передусім а хто запитує? Пересічна людина таких питань не ставить і не виступає проти. А у літераторів, які «котять бочку», є мотивація, якісь особистісні моменти.
– Я чув таке: «Оскільки мене не прийняли до спілки письменників, то вона не потрібна».
– Ото ж бо. Та поглянемо на цей інститут історично, як на фахову парадигму. Ми, майстри слова, маємо свій цех. В історії фахівці завжди мали свої об’єднання. Вони збиралися, радилися, удосконалювалися. Кожен цеховик мав своє клеймо, яке, зокрема, вказувало на приналежність до певного цеху. Ніхто не ставив питання, чи потрібно таке об’єднання чи ні. А якщо таке запитання виникає, то за цим завжди є якийсь лихий умисел.
Національна спілка письменників України нині особливо потрібна. В обороні рідного слова, літератури в першу чергу стають ті цеховики-майстри, які послуговуються найдосконалішим духовним інструментом – мовою.
До української мови ще рости і рости. Я все життя її вивчаю і не знаю так, як годилося б, хоча б в обсязі одинадцяти академічних томів, які зафіксували рідну мову в межах двохсот тисяч слів.
Кожен працює на своєму рівні. Один краще, другий гірше, але цеховик цеховика може оцінити фахово. І це є професійне (найточніше) визнання. Якщо тебе приймають до об’єднання твої колеги, значить, вони визнають тебе як професіонала. Та коли ти переступаєш поріг і стаєш членом Національної спілки письменників України, до тебе виростають вимоги, тож зростає твоя відповідальність за слово, яке ти несеш, і за твій фаховий рівень. Бо ти не просто випускаєш книжку, а стверджуєш своє ім’я і реноме свого цеху. Якщо продукція має хиби, то будуть претензії і до Спілки.
Більшість моїх колег має глибоке почуття відповідальності. А деякі думають: обійдеться. Помилки, слово не на місці, кальки, русизми... Це не припустимо для фахового літератора.
– Ваші орієнтири щодо вимог до себе?
– Тичина, Рильський, Гончар, інші колеги, які свої твори не пускали у світ без редактора. Я міг би випустити книжку в так званій авторській редакції. Та потім мої колеги присоромлять: тут і тут у тебе недопрацьовано.
Власний текст ти не бачиш так чітко, як твій товариш, котрий дивиться на літературний твір з боку. Ти вже настільки вріс у фрази, образи, що не помічаєш хиб, око, як кажуть, замилюється. Тож будь відповідальним, перевіряй себе прискіпливим редактором, шукай духовно близького.
– Ви знайшли такого?
– Мені пощастило, що редактором моєї першої книжки був Анатолій Мусієнко, потім кількох книг – Віктор Баранов. Це майстри слова, прекрасні поети і прозаїки, які експериментують, відчувають музику й стилістику на високому рівні. Я завжди дослуховуюся до порад, зауважень, сприймаю це нормально. Мені теж доводиться виступати редактором. Трапляються деякі автори, які за свої русизми вмирають. Я виправляю, а вони їх повертають. Тоді кажу: «Робімо так. Ви дивитеся у словник і мої вказівки виконуєте. Інакше мого прізвища на титрах цієї книжки не буде».
Якщо нема усвідомлення відповідальності за власні тексти і за свій цех, то автор безперспективний, навіть якщо випадково вступить в члени НСПУ. Ґандж гукнеться рецензією, літературною пародією, потрапить під приціл критика, сатирика чи гумориста.
Щодо сучасного стану Національної спілки письменників України. Заглиблюючись в роботу її центрального апарату, я не думав, що стільки є проблем. Вельми нелегко давати раду цьому великому господарству голові НСПУ – Віктору Федоровичу Баранову. Він взяв на себе велику відповідальність, і він її розуміє. Кожне рішення на секретаріаті, на президії, на раді обговорюється, осмислюється, аналізується, бо спадщина дісталась жахлива. Очевидно, що керівники обласних письменницьких організацій також мають розуміти свою відповідальність.
В першу чергу ми ставимо питання про видання книг в регіонах. Нині загалом в Україні майже дві тисячі членів Національної спілки письменників. Це професіонали своєї справи. Та щоразу постає проблема – знайти гроші на видання книжки. Певні механізми відпрацьовані. За пропозиціями, наприклад, Івано-Франківської обласної письменницької організації влада виділяє мільйон двісті тисяч гривень на видання книг у Прикарпатті. На Вінниччині – майже дев’ятсот тисяч гривень. На Волині – сімсот шістдесят тисяч. А от у Криму і Запоріжжі – нічого. Я себе запитую: керівники обласних письменницьких організацій співпрацюють з владою чи тільки шукають якісь політичні моменти, щоб розвинути конфлікт? Якщо йдуть на конфронтацію, то нічого доброго не буде. Коли шукають конструктиву, тоді є порозуміння, тоді зауваги, вимоги письменників («в цьому ми співпрацюємо, в цьому будемо вас критикувати, тому що…») владою сприймаються.
Виїзні секретаріати СПУ відбулись в Житомирі, Кіровограді, Хмельницькому, Вінниці. Зустрічаючись з керівниками обласних адміністрацій і рад, ми завжди знаходили порозуміння. Тобто коли з владою говорити аргументовано, на рівних, вона тоді розуміє свою відповідальність перед українськими письменниками, знає, що має робити, підтримує фінансово тощо.
Ми націлені на те, щоб колег видавати не тільки в регіонах, а й в Києві. Знову ж таки потрібен фінансовий ресурс. Думаю, що і за програмою «Українська книга» підтримаємо наших колег, і по лінії Міністерств освіти та культури – для наповнення бібліотечних мереж україномовним продуктом. Треба наполягати, лобіювати, проштовхувати. Бо йдеться не про нафту, а про духовність.
– А соціальний аспект?
– Письменники старіють на очах. Середній вік членів Спілки в межах 60-70 років. Звичайно є багато проблем елементарного соціального захисту письменників. Чи потрібна Спілка для того, щоб захищати своїх членів? Та, звісно, потрібна. Тому розроблені програми соціального захисту, якими опікується секретар НСПУ Любов Голота, я підставляю плече, бо мусимо охопити пласт нашої низової регіональної ланки. Маємо перші напрацювання, скажімо, президентські стипендії дворічні і довічні. А є ще стипендії Кабінету міністрів, обласних адміністрацій. У Вінниці найоптимальніша ситуація: там з сорока восьми письменників вісімнадцять отримують стипендії обласної ради і адміністрації плюс ще два письменники отримують стипендії від міського голови. Тобто все поставлено на розумну прагматичну основу.
А де побутує політиканство, практикуються політичні одномоментні вигоди, там перспектива дуже невтішна.
Під час відвідин письменницьких організацій, зокрема, запитую: «Друзі, а в якому стані могили наших побратимів? Чи цікавилися?» Бува, моє запитання ставить в дуже незручне становище, бо не знають, що сказати. Не секрет, що наших колег ніхто так не пошанує, як ми самі. Пам’ятні вечори, посмертне видання творів і книг спогадів – це все робота НСПУ.
– А квартирне питання?
– Дуже болюча проблема. За роки незалежності Спілка не отримала жодного квадратного метра для письменників України. Але ж ми громадяни держави, робимо велику духовну справу, дбаємо про найголовніше – слово і душу. Влада, якщо думає про свою перспективу, має відповідною мірою реагувати на запити НСПУ.
Ми налаштовані стукати у кабінети, іти на контакти, домовлятися. Хоча влада у будь-які часи ніколи гідно не опікувалася письменниками, ніколи не була з відкритою душею, добра, зичлива, щира і таке інше. Ми завжди були в якомусь супротиві одне до одного. Але разом із тим, коли при кермі держави були мислячі і державотворчі уми, то вони у письменниках бачили той рупор, який допомагає державу будувати. Якщо бачать в письменниках якихось антиподів, непотрібний елемент, тоді потерпає врешті й суспільство, якого не чують.
– В якій мірі Спілки буде політизована?
– За нинішньої каденції новообраного на з’їзді письменників керівництва на чолі з Віктором Барановим, ми політичну складову вивели за межі Спілки. Це питання особисте: в якій партії перебувати тощо. Цеховий принцип членства в НСПУ означає: ми маємо займатися творенням української літератури.
Країна перейшла з однієї політико-економічної формації в іншу, тож мусимо чинити згідно із часом, а іноді його треба і випереджати. Нове століття, нові вимоги, нове мислення, нова прагматика.
– Конкретизуйте прагматику?
– Бюро пропаганди художньої літератури НСПУ було закрито 2001 року через особистісний конфлікт між його директором Романом Кухаруком і тодішнім головою Спілки Юрієм Мушкетиком. Виступаючи на з’їзді НСПУ у 2001 році я говорив: «Юрію Михайловичу, не можна було такого робити – закривати найголовніший рупор письменників, що здійснює зв’язок з рідним народом. Якщо ви закрили, створіть нове. Проте за ці десять років скільки попередні керівники Спілки не обіцяли його відновити, віз і нині там. Згадаймо, хто відкрив бюро пропаганди художньої літератури. Голова Спілки Максим Рильський, в 1944 році 17-го квітня, коли йшла війна. Його історія тривала по 2001 рік. То про що думав Максим Тадейович у 1944-му і про що думав Юрій Михайлович у 2001 році? Я віддав практично чверть століття цій структурі, тож розумію що до чого.
– Воза зрушено?
– Ми розробили статут нової організації «Літературна агенція НСПУ». Мета: розповсюдження книги. Твори, видані в різних містах, мають перехресно доходити до читачів України, в тому числі до села. Українська книга має виходити накладами не в триста-п’ятсот примірників, а в десять-двадцять тисяч.
Цим мусимо займатися ми. Ще одна відповідь на запитання, чи потрібна Спілка. Другий сегмент цієї роботи. Письменник має зустрічатися зі своїм читачем. Хто це має організовувати? Літературна агенція. Причому так, щоби письменник, ідучи у відрядження, отримував відрядні, тобто мав оплачену дорогу, проживання, харчування. І за свої літературні зустрічі, розповсюдження книжок отримував гонорар. У всьому цивілізованому світі письменники отримують гонорар, за який живуть. Не отримують лише в Україні.
Третій сегмент – захист авторських прав. Літературні твори використовуються на різних заходах, концертах, фестивалях, на радіо, ТБ. Винагороду українським письменникам не виплачують. Тому захист авторських прав теж має лягти на спілчанську агенцію.
За великим рахунком має бути структура європейського звучання, тож вона мусить триматися на базових основах агенцій світу, ми повинні бути сучасними. Аби зрушити з мертвої точки цю проблему, створено механізм (тобто статут). Тепер треба його запустити, щоб він запрацював. Отже, потрібен менеджер, який розкрутить маховик. Це дасть нашим письменникам одномоментно понад п’ятсот робочих місць в усіх регіонах України, тобто ми мусимо мати своїх представників в кожному районному центрі. Хто це може зробити? Національна спілка письменників України.
У мене навіть не виникає думка: потрібна чи не потрібна Спілка. Вкрай необхідна, особливо нині, в ринкових умовах, особливо коли відбуваються нападки на українську мову, на українство, на культуру. Це шаленство пре звідусіль, буяє на Fm-радіостанціях, на телебаченні, у пресі. Де український продукт? Витиснули. Ми мусимо його створювати і просувати в сучасних ринкових умовах з тим, щоби у своїй держави почуватися не вигнанцями, а потужними цеховиками, щоб наш цех працював самодостатньо, щоб ми отримували відповідну винагороду і вона становила не прожитковий мінімум, а високий рівень, який дасть можливість спокійно працювати задля того, щоб Україна мала духовне опертя в особі Національної спілки письменників України.
Володимир КОСКІН, фото автора