Анатолій Калениченко"Українська музична енциклопедія".
Є перший том!

Вихід у світ першого тому "Української музичної енциклопедії" – це подія, яку важко переоцінити. Передусім, це подія для тих, хто до цього часу змушений був користуватися шеститомною енциклопедією, виданою у Москві у 80-ті роки. Там інформація про українську музику подано вкрай тендейційно. Класиків українського барокко Бортнянського, Веделя, Березовського зараховано до російсько-українських композиторів. Там багато плутанини й неточностей. Проблема полягала в тому, що Україна не мала жодного власного фундаментального носія інформації про свою музичну культуру, а тому й наші закордонні фахівці використовували не надійні джерела. Перший том Енциклопедії, що вийшов у видавництві Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології НАН України, нараховує 680 сторінок, має 85 друкованих аркушів, містить 2000 статей, 1000 ілюстрацій та охоплює літери від "А" до "Д". Варто зауважити, що і перший том і усі подальші міститимуть вичерпну інформацію про історію та сучасність української музичної культури, про її зв’язки з зарубіжним музичним світом. Вперше представлено визначних діячів української діаспори, за кількістю нововведень та новацій Енциклопедія, порівняно з подібними виданнями виглядає просто таки революційно. Заступник голови редколегії Енциклопедії та завідувач відділом музикознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України Анатолій Калениченко сьогодні гість редакції.

Пане Анатолію, вітаємо Вас і весь творчий колектив з виходом першого довгоочікуваного тому. Цей фоліант – результат багаторічної праці багатьох людей. Поділіться своїми враженнями і думками з цього приводу.

Анатолій Калениченко: - Я пригадую 1992 рік, в кабінеті тодішного керівника нашого відділу Олександра Костюка відбувалася зустріч з відомим американським меценатом українського походження Мар'яном Коцем. Він знайомився з четвертим томом "Історії української музики". Читаючи іменний покажчик, вигукнув – Це ж половина готової музичної енциклопедії! Костюк цю ідею підхопив і розвинув. Почалася робота.

Але надійшла страшна половина 90-х, коли нічого не видавалося, усе що було написано – йшло в кошик, не було грошей на видавництво. Усе це сильно нас гальмувало, однак ми продовжували працювати. Думаю, що наш відділ музикознавства – це єдиний осередок в світі, якому цю "глибу" вдалося підняти. У нас є шість докторів наук, є високо кваліфіковані кадри. Звісно, ми залучали до роботи дуже багатьох фахівців в Україні та за її межами. Було створено редколегію. ЇЇ очолила директор нашого Інституту академік Ганна Скрипник. Я став її заступником. Співголови редколегії першого тому – професор Антон Муха і я. Заступник Ірина Сікорська, науковий редактор – Наталя Костюк, відповідальний секретар – Ольга Кушнірук. Без цих людей, я переконаний - наша Енциклопедія не побачила б світ.

Цікаво б було почути про концепцію "Української музичної енциклопецдії". Очевидно, вона не є академоцентричною, адже значну увагу приділено усім жанрам без винятку.

Анатолій Калениченко: - Зрозуміло, що академічна музика тут представлена максимально широко. Представлено усе, що так чи інакше пов'язано з Україною. Навіть такі персоналії як Леонард Бернстайн – видатний диригент "Метрополітен Опера". Він виявляється, пов'язаний з Україною біографічно і писав твори на українські теми. Тут є Йоган Себастьян Бах, Йоган Брамс, Антонін Дворжак, багато інших європейських класиків, які зверталися у своїй творчості до української народної музики. Багато що належить до нових досліджень, які раніше не публікувалися. Є цілий ряд статей про українсько-зарубіжні зв'язки. Британсько-українські, американсько-українські,, австралійсько-український, німецько-український, є навіть в’єтнамсько-українські зв’язки. Тут багато статей про церковну музику, яку раніше годі було побачити в подібних виданнях.

Є окремі статті про стилі музики – барокко, відродження, академізм, класицизм тощо. Раніше ми розглядали музику за жанрами, а не за стилями, тож у подальших томах розглянемо необарокко, неоклассицизм, неоромантизм. В першому томі є статті практично про всіх членів Спілки композиторів, а також про композиторів української діаспори, зокрема, з останньої четвертої хвилі еміграції. Концептуально наша Енциклопедія, дійсно не є академоцентричною. Ми свідомо розширили жанрово-стилістичні рамки. Тому тут можна знайти статті про народну музичну культуру, про окремі музичні інструменти, зокрема, про арфу, віолончель, гобой та про композиторів, які писали для цих інструментів. Чимало місця займає масова музична культура. Є дуже цікава стаття про історію, про сучасність військової музики, там вміщено унікальні фотографії струнного квартету українських січових стрільців. Розглядаємо також жанри традиційної народної пісні. Узяти хоча б весільну пісню. Окрім опису і аналізу ми даємо мапу поширення весільної пісні в Україні. Також ми розмістили статті про видатних лірників, кобзарів, бандуристів.

Отже, за кількістю і рівнем новацій Ваше видання не знає собі рівних. Особисто я знайшов тут багато українських рок-гуртів, які власне, і сформували обличчя цього жанру.

Анатолій Калениченко: - Тим наша Енциклопедія і цікава. Ми відкинули високочолий снобізм, розмістили творчі біографії не лише провідних рок-гуртів, але й діячів української авторської пісні, джазу, класичної і сучасної естради. Я сміливо можу стверджувати, що наша енциклопедія дає найповнішу панораму музичної культури України, її еволюцію. Зрештою, її просто страшенно цікаво читати.

 

Анатолій Калениченко: "Червона Рута" і три світи Музики


Олександр Євтушенко рок-музикаОлександр Євтушенко. Аудіо-інтерв'ю (2009-2013 рр.)
www.youtube.com
Анатолій Калениченко про фестиваль "Червона Рута" і три світи Музики...


Стосовно незмінного художнього керівника фестиваль "Червона Рута" Анатолія Калениченка можна вжити визначення "легендарний", оскільки самий фест з огляду на його роль у становленні сучасної музичної сцени вже давно набув статусу першовідкривача фактично усіх зірок української популярної музики. У історії "Червоної Рути" були свої перемоги, злети, були непевні часи, кризові періоди. Але фестиваль не зник, не помер, хоча і втратив репутацію найбільш знакової інтегральної події. Напрошується одіозна теза на кшталт "мавр зробив свою справу, мавр може йти". Водночас не хочеться в це вірити, тому що завжди "Червона Рута" йшла на крок попереду усіх інших. Сьогодні Анатолій Калениченко є завідуючим кафедрою музикознавства Інституту фольклористики і етнографії ім. Рильського Академії наук України. Він є керівником цілої низки наукових енциклопедичних видань, частина яких вже вийшла друком, а інша – з'явиться невдовзі. Нашу розмову ми все ж таки розпочали з "Червоної Рути".

Що відбувається зараз з фестивалем, які проблеми?

Нині, як і раніше, директором "Червоної Рути" є Тарас Мельник, виконавчим директором – Мирослав Мельник. Особисто я склав свої повноваження керування художньою частиною, хоча все одно допомагаю, тому що "Рута" – це назавжди. Зараз, як і завжди, відбуваються обласні відбіркові тури, ведеться послідовна селекційна робота, але найбільша проблема – елементарний брак коштів. Тому школа-майстерня, яка існувала з 1995 року, тепер не існує. Немає можливості запрошувати фахівців, етнографів, або замовляти музику композиторам, оплачувати роботу стилістів, дизайнерів, аранжувальників. За все треба платити, але немає чим.

Але відбуваються і півфінальні, і фінальні концерти, відбуваються гала-концерти.

Так. Однак усе це не має того розмаху, який був раніше. Проходять у Києві, а не в обласних центрах. Останні концерти фінального етапу пройшли в Будинку культури національного авіа-університету. Варто зауважити, що якість селекційного відбору виконавців від зменшення масштабу фестивалю не постраждала. Є дуже цікаві рок-гурти, акустичні проекти, солісти. Складніше з поп-музикою. Раніше поп-виконавцям багато давала школа-майстерня "Червоної Рути", оскілька там робилася музика, імідж, сценічний одяг музикантів. Сьогодні цього немає, відповідно це позначається на рівні виконавців. Серед відкриттів хочу назвати гурт "Пінс" ("булавки") з Кременчуга. В них дуже точна, гостра й сучасна манера гри, чимось вони нагадують і "Вій" і "Армаду" – наших колишніх лауреатів. Акустичне тріо "ЗАТ" теж справило сильне враження. Поменшало цыкавих проектыв у номінацыъ "сучасна танцювальна музика", власне – з тіэї ж причини, що і поп-виконавців.

Колись кожен молодий співак або музикант мріяли потрапити на "Червону Руту", як на фестиваль, що мав великий авторитет, можливості, який притягував, магнетизував. Фестиваль мав свою харизму, обличчя. Багато хто пам'ятає супераншлагові гала-концерти…

Так, це було. Правда й те, що нині "Червона Рута" втрачає власний "бренд". Однак не через якусь творчу кризу, або відсутність нових ідей. Це відбувається через банальний брак коштів а це – відсутність гастрольних турів для переможців в Україні і за кордоном, записів у студії, широкої медіа-підтримки лауреатів. Коли усе це було, наш "бренд" був великим, яскравим, а головне – переконливим. Але не все залежить від нас. Коли почалася стрімка комерціалізація телебачення, від нас на каналах стали вимагати гроші за трансляцію "рутівських" концертів на рівні рекламних тарифів. Та й потім наше ТБ орієнтувалося на одного глядача. Спочатку ним був Кравчук, потім – Кучма, а це наклало свій відбиток на смакові орієнтації. Ми покладали великі надії на зміни у владі. Міністр культури Оксана Білозір сама естрадна співачка і добре знала цю "кухню"; Ігор Ліховий теж культурна людина і патріот. Ми сподівалися на їхню зацікавленість, однак результатів не було. Нічого не змінилося.

Чи є у "Червоної Рути" шанси на відродження?

З огляду на те, що Тарас Мельник не змінився й так само добре розуміється на сучасних жанрах музики і так само віддано працює фестивальна команда, "Червоній Руті" просто бракує цільової підтримки – державної або спонсорської. На мій погляд, державі бракує розуміння важливості справжньої культурної стратегії, а спонсорам бракує патріотизму. Ось таке у нас замкнене коло.

Питання до Вас, як до керівника кафедри музикознавства поважного інституту. Розкажіть про підготовку нової музичної енциклопедії.

Значною мірою вже підготовлена багатотомна "Українська музична енциклопедія". Спочатку планувалося, що будуть три томи. Але коли був готовий перший том обсягом у 90 друкованих аркішів, а ми лише "покрили" літери від "А" до "Є", стало ясно, що томів буде мінімум чотири. Наша енциклопедія включатиме не тільки академічну й класичну, а також народну музику, масову музичну культуру. Тобто вона буде універсальною. Там будуть дуже цікаві розділи про українські музичні зарубіжні зв’язки з інформаціями, які ще ніде не друкувалися. Наприклад, будуть відомості про зв’язки Йогана-Себастьяна Баха з Україною, будуть гасла "Шуберт і Україна", "Бетховен і Україна". Вперше у нас буде представлена українська музична діаспора. Про це теж у нас мало писали. Є у нас в енциклопедії гасла "постмодернізм", "неокласицизм"', "необароко" - тобто усі ті явища, які ніколи грунтовно не висвітлювалися, а об’єктивно були дуже цікавимиконтексті європейської музичної культури. Кожний з томів нараховує більше 700 сторінок. Перший має з'явитися у жовтні. Образно кажучи, енциклопедія міститиме три космоси, три Світи Музики – академічної, народної і масової.

.

Історія одного київського вертепу

Історія українських різдвяних вертепів сягає сивої давнини. Перші згадки про вертепи з'являються наприкінці 15 століття. Збереглися відомості про так званий вертеп Ізопольського, датовані кінцем 16 століття. Були вертепи живі і лялькові, аматорські і професійні. Але в самій своїй основі – це народний театр з усталеною ієрархією героїв і персонажів. Популярність вертепів в усі часи пояснюється тим, що паралельно з біблійною сюжетною лінією завжди в репліках акторів просвічувала злободенність, актуальність. Висміювалися вади сильних світу сього, суспільні пороки. Вертепська традиція існувала ще у 20 столітті, але радянська влада розгорнула рішучу боротьбу з "опіумом для народу". Традицію було перервано на довгі роки. Відродження вертепів розпочалося в роки горбачовської перебудови. У 1987-му вертепи з'явлися у Львові а у 1988 – в Києві. Один з учасників відродження вертепних традицій у Києві – Анатолій Калениченко – завідувач відділу му зикознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Рильського.

Наприкінці 80-х Ви разом з Тарасом Мельником вигадали ідею глобального транснаціонального фестивалю "Червона Рута", створили спільно канадсько-українську фірму "Кобза", ще й заходилися відроджувати у столиці вертеп?

Анатолій Калениченко: - Дійсно, усе це відбувалося одночасно протягом 1986-87 років. Якраз тоді я повернувся з Польщі, де ковтнув повітря свободи. Польська "Солідарність", нове мистецтво, нові ідеї… Усе це мене окрилювало, бентежило. Разом зі мною – і моїх друзів. У Інституті мистецтвознавства, де я працював, поруч зі мною працювала моя добра приятелька – львів'янка Дагмара Дувірак. Вона, як і я тоді, фонтанувала ідеями. Ми домовилися створити у Києві вертеп. Натомість я не мав жодного уявлення про живий вертеп, бачив лише ляльковий. На той момент у Львові діяло вже аж чотири вертепи. І ми вирушили у Львів – за досвідом. Якось так вдало склалося, що за закороткий час ми з Дагмарою створили п'ятий вертеп. Мені дісталася роль Ірода. Ми давали вистави у Львові, їздили у Старий Самбір. Люди там ще не забули про народний театр, радо нас приймали, приходили цілими сім'ями…

Але ж у Києві ситуація була цілковито іншою. Тут усі традиції витоптувалися набагато грунтовніше, а відтак і відродити їх було складніше. Чи не так?

Анатолій Калениченко: - Ми це розуміли. А тому й підготувалися ретельніше. Дагмара знайшла фундаментальну книгу "Українська література Х V ІІІ століття", де був текст вертепної вистави для лялькової вистави Галаганів. Знайшлися й хлопці-художники, які узялися виготувати необхідний реманент, одяг, маски. Вони ж і стали дійовими особами першого київського вертепу. Олександр Кравченко грав дві ролі – "Пастушка" і "Смерть". Олесь Тудзянович грав ангела й чорта. Я грав царя Ірода. Дагмара грала вертепницю, тобто розповідала про події, які відбуваються протягом вистави, співала колядки. Вона ж написала сценарій. Усе дійство вкладалося у півгодини. Оригінальний старовинний вертеп тривав три години. Ми ж розуміли, що тепер ніхто не витримає кількагодинної вистави, тому Дагмара узяла з класичного зразка подієвий стрижень і прикрасила його сучасними ремінісценціями. Окрім названих "акторів" вертепу, до нас приєдналися Олекса Починок, який грав запорожця (нині працює на радіо "Свобода"), художний Олександр Іванов у ролі воїна, поет Олекса Семенченко (він же Семен Либонь, нині мешкає у Лондоні) грав царя. Довго шукали жінку на роль Рахилі. Нею стала моя дружина Аїда. Вона за походженням татарка, чорнява, з неї вийшла чудова Рахиль. Хлопчиком-міхоношею став мій син Павлик. Ще одного царя грав народний депутат Олександр Гудима. Усі учасники досить швидко вивчили свої ролі, ми провели кілька репетицій. Усе було готово, але…

Головною перешкодою для будь-якого самодіяльного колективу тоді було пройти художню раду Головного управління культури. Враховуючи гострі моменти, зокрема – критику владної системи, яку очолював Щербицький, гадаю, Вам складно було здати виставу. Вас не забороняли?

Анатолій Калениченко: - Ми віддавали собі звіт, що в нас вийшов вельми соціально-загострений вертеп, а тому – повелися хитро. Під час "здачі" програми ми прибрали найгостріші репліки. До речі: окрім нас, художню раду проходив вертеп Сергія Проскурні. На відміну від нашого, його складали професійні актори. І вони, і ми благополучно здали свої програми. Нам дозволили виступати. Було це напередодні Різдва 1988 року.

Наскільки мені відомо, дуже важливим у сенсі ефективної вертепу є грамотно складений маршрут, за яким театр постійно рухається у святкові дні…

Анатолій Калениченко: - У нас за маршрут відповідав Олександр Кравченко. Хоча він у нас був завжди гнучким. Ми показували вертеп на вулицях, площах, клубах, у приватних оселях. Одне слово – скрізь. Особливо яскраво запам'яталися перші вистави. Ми дійсно викликали сильну зворотню реацію у людей. Багато хто підходив, дехто хотів увійти до вертепу. До нас приєдналася Ольга Бенг – тоді педагог консерваторії. Вона навчала колядкам своїх студентів диригентсько-хорового віддлення і вона брала участь у наших виставах.

Чи траплялися якісь курйозні випадки?

Анатолій Калениченко: - Так, їх було чимало. Одного разу, коли ми вперше вийшли на Майдан (тоді – Площа Жовтневої революції), до нас підійшов серйозний похмурий чоловік і запитав таке: - А есть ли у Вас разрешение райкома партии? Где ваш утверждённый сценарий? Ми відповіли, що ми є самодіяльний театр і нам непотрібний дозвіл з райкому. Тим чоловіком виявився відомий режисер масових дійств Борис Шарварко. Одночасно до нас підійшла кореспондентка радіо "Свобода" Світлана Рябошапка і спитала чому не граємо виставу. Ми пояснили. Тоді вона підійшла до Шарварка і записала з ним інтерв'ю, яке невдовзі й прозвучало у ефірі. А в ті часи виступ будь-кого на "ворожій" радіостанції прирівнювався до державної зради. Так сталося, що кандидатуру Шарварка тоді якраз висунули на здобуття Національної премії ім. Шевченка. І саме через той злополучний виступ на "Свободі" Борис Георгієвич премії не отримав. Ніхто не хотів нічого поганого, але ось так сталося…

Розповідали про цілком благородні вчинки вертепу?

Анатолій Калениченко: - Якось ми зайшли з вертепом до Будинку вчених. А там якраз вшановували Івана Макаровича Гончара. Ми показали свій вертеп, як кажуть, по повній програмі. Зібрали там гроші і повністю, до копійки, віддали їх Івану Макаровичу та його Музей. Пам'ятаю, я бачив на його очах сльози. Він надзвичайно розчулився. Нас тоді ще підтримав хор "Гомін" Леопольда Ященка. Хор разом з нами співав колядки. Взагалі, у перші роки існування вертепу ми побували і виступили в бвгвтьох дуже різних місцях. У приміщенні консерваторії у нас був справжній аншлаговий виступ. Там ми показали обидві частини вертепу. Пам'ятаю, як півтарагодинна вистава промайнула ніби за хвилину.

Згодом ти покинув вертеп, працював і займався "Червоною Рутою" як художній керівник фестивалю. Останні два роки ти знову у складі вертепної команди. Розкажи, як нині вам ведеться.

Анатолій Калениченко: - Два роки тому мені задзвонив Олександр Кравченко і запросив на одну з вистав. Я прийшов, подивився і вже не зміг їх покинути. Знову граю Ірода. У ннішньому вертепі серед ветеранів залишилися Роман Чмирдя, Олександр Кравченко. Моя співробітниця Ірина Сикорська гратиме Рахіль. З'явилося багато нових і цікавих людей, хлопці багато що вдосконалили. В останні роки у Києві виникли різні вертепи. Деякі з них я бачив. Але мені здається, що такого вертепу як наш зразка 1988 року вже не знайдеш. Наш ватажок Олександр Кравченко зараз виконує ідею влаштувати у Києві справжній фестиваль вертепів. Всеукраїнський фестиваль. Це справді гарна ідея, яку я підтримую обома руками.