Анатолій Паламаренко

Анатолій Паламаренко:
"Любімо Україну в собі, а не себе в Україні"

Наш співрозмовник – Герой України, народний артист України, лауреат Шевченківської премії Анатолій Паламаренко.

Майстер художнього читання, він однаковою мірою комік («Ярмарок» Остапа Вишні) і трагік («Сон» Шевченка). Це йде від таланту і колосального життєвого досвіду. Анатолій Несторович – свідок кількох «епох»: сталінської, хрущовської, брежнєвської, періоду незалежності.

Як професійний актор розпочав свою діяльність у Хмельницькому театрі ім. Петровського. Від 1962 року – артист естради в Київській національній філармонії.

Анатолій Паламаренко читає цикл лекцій студентам національних університетів ім. Т. Шевченка та М. Драгоманова, музичної академії ім. П. Чайковського. Свій предмет артист назвав «Слово».

Наша розмова – про слово Шевченкове як основу українського життя та про події в країні.

– Анатолію Несторовичу, на які творчі рубежі вийшли?

– Цей рік особливий і знаменний для мене не тільки через власний ювілей (75 років виповниться на Петра і Павла, 12 липня), а передусім гряде 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, до якого я іду з дитинства. Це цікава, напружена і яскрава робота – іти до Кобзаря. Як людині й артистові, котрий пізнав слово за 66 років роботи на сцені.

На сцену я вийшов сорок сьомого року, ще в другому класі ми зіграли в школі сценку зустрічі художника Івана Сошенка з Тарасом Шевченком-кріпаком, який у Санкт-Петербурзі в Літньому саду змальовував скульптури. Я, тоді карапет, грав Тараса Шевченка, а високий однокласник Андрій Шевченко – Сошенка. Мені це врізалося в пам’ять. Відтоді започаткувалася робота над творчістю Шевченка, над його образом. Це започаткування сотворило в мені особливу силу, яка розвивалася з роками у творчій діяльності, а нині – в педагогічній, адже я тричі на тиждень зі студентами звертаюсь до творчості Тараса Григоровича.

Анатолій ПаламаренкоЦей, образно кажучи, альпінізм полягає в тому, що, розкодовуючи кожне слово, я осмислюю душу, почуття, розум, філософію нашого великого пророка. Разом із моїм побратимом Іваном Гамкалом, народним артистом України, диригентом, великим поціновувачем усього українського, в тому числі Тараса Шевченка, ми сотворили триптих – три великі роботи із симфонічним оркестром.

Із чоловічою капелою імені Ревуцького зробили композиції «Сон» і «Гайдамаки» на музику Бориса Лятошинського (Іван Дмитрович дуже точно підібрав музику з доробку композитора). Композицію «Думи мої, думи, квіти – мої діти» створено на музику Миколи Лисенка.

Я часто вмикаю диск у машині, слухаю і дивуюсь: яка прекрасна гармонія музики, колосального слова, чудового хору. На превеликий жаль, наш український народ не так знає, як хотілося б, ці три твори. У мене була мрія, що у 2014 році буде запит, і кожна область України долучиться до цієї дивної роботи.

Шевченка можна по-різному трактувати. Зі сцени читає молодь і діти. Але то не те. Шевченка треба вміти подавати, треба вміти розкодувати кожне його слово, адже він зауважував у своїх думах: «Одну сльозу з очей карих – і пан над панами...»

Анатолій Паламаренко– А як цю сльозу викликати?

– Треба, щоб трактував професіонал, людина, одержима творчістю Шевченка, яка іде весь час до нього, вивчає, знає, відчуває. Я перечитав усіх біографів Тараса Григоровича – від Кониського, всіх авторів, які писали про Шевченка. Моє завдання: від Паламаренка, тобто від мого мислення, моєї філософії, пройти великим шляхом дослідника до думки, почуття, настрою, темпераменту творів Кобзаря. Тільки тоді Шевченкове слово буде впливове, могутнє, відкриватимемо очі і душі в людей XXI століття.
Я присвятив своє творче життя саме цьому, і мені хочеться і в педуніверситеті імені Драгоманова майбутнім філологам те передати. А це дуже тяжко робити, тому що в школі вони лише заучують. А що за словами – абсолютно не знають. Так у школах вивчають наших великих. Учителі думають, якщо дитина вивчила напам’ять текст, то це вже є Шевченко. Мені буває дуже боляче від цього. Якось покликала одна вчителька в Музей Івана Гончара: «Прийдіть, Анатолію Несторовичу, подивитеся, як мої учні старших класів читають Шевченка». Я прийшов, послухав. Мені стало так сумно, що ці діти стріляють словами Шевченковими, як із рушниці дробом або холостими патронами...

І я сказав гурту в залі: «Колись Леніна не дозволяли малювати самодіяльним художникам і навіть професіоналам. Дали право тільки кільком митцям, які схопили, відчули образ і могли його втілювати. А ми дозволяємо і дітям малювати Шевченка. Хай тренуються на уроках, але це не для виставок». В одному з міст на Вінниччині я був вражений: до портрета Леніна домалювали вуса – і це ніби Шевченко. Ми не повинні так знущатися над Тарасом Григоровичем. Бачте, в школі закладається формалізм, байдужість.
Я стараюся в педагогічному університеті імені Драгоманова, де професорую для філологів, повернути в інший бік розуміння виконувати слово, тим паче Шевченкове. Бо Шевченко – наш пророк, він – диво не тільки українське, а й всесвітнє. Недарма пам’ятників Тарасу Григоровичу найбільше на планеті, навіть у чорній Африці є. Він настільки геніальний, що об’єднує людей. Це феномен людини, яка від самого коріння народного і до високої крони стала світочем не тільки для нашого народу, а й для народів світу.

Анатолій Паламаренко– Цього року виповниться двісті років ще одному супергенію – Михайлу Юрійовичу Лермонтову.

– Тож на сьоме березня я придумав незвичайний концерт – «Два генії» в Національній філармонії. Лермонтова дуже поважав і любив Тарас Шевченко, цитував його. У мене виник здогад, що вони за темпераментом, образом мислення, характерами мають багато спільного. Лермонтов могутньо написав «На смерть поета», а Шевченко – про смерть свого друга Якова де Бальмена на Кавказі.

Паралелей чимало. Кожний по-своєму копав схожі проблеми. Концерт про двох світочів у слов’янстві, які прожили прикро мало (Тарас Григорович – 47 років, із них 34 – у неволі); Михайло Юрійович – 27 років), має бути цікавий, адже на творчість Тараса Шевченка і Михайла Лермонтова створено чудові твори в інструментальній і вокальній музиці.

Оцим живу, над цим працюю, щоб було достойно, виважено, щоб глядачі справді відчули моє наповнення великим Тарасом і великим Лермонтовим, яких я глибоко шаную і люблю.

Читати далі - частина 2