Залізна завіса з виходом на північний схід

Приснопам’ятна залізна завіса, немов Велика китайська стіна колись надійно захищала СРСР від ідеологічно чужорідних впливів гнилого Заходу. Ані "ворожі" голоси, ані контрабандою завезені диски і джинси не могли втамувати спрагу цілої армії радянської молоді пізнати заборонені плоди вільного світу. Віконцем у той світ слугувала для молоді так звана "санітарна зона" - дружні країни соціалістичного табору. За щастя вважалося потрапити туди - за турпутівкою чи у складі студентського будзагону. У країнах соц.табору принадні запахи "загниваючого заходу" були виразнішими, атмосфера - вільнішою.

В самому СРСР, зокрема в Україні культурна продукція з НДР, Польщі, Чехословаччини і Угорщини користувалася незмінним попитом. Книги та альбоми розліталися з книгарні "Дружба" як гарячі пиріжки, оскільки Їхня поліграфія була якіснішою, а ціни - радянськими. На Хрещатику під "Дружбою" завжди юрмилися спекулянти, які "заганяли" дефіцитні видання за два-три цінових номінали. У дні завозу нового товару до ЦУМу спостерігався особливий ажіотаж у відділах "Верхній одяг" та "Грамплатівки". Перекупщики полювали за джинсами і дисками. Окрім спекулянтів, за новинками полювали й меломани.

Цікаво, що у 80-ті усе музичне різнобарв’я соц.табірних країн вони розподіляли на дві категорії - офіційну естраду і музику прозахідну, тобто - рок і джаз. Остання, ясна річ, мала найбільший попит. Наприклад, дістати платівки Карела Гота, Марилі Родович, Бісера Кірова не становило проблем, а от вполювати угорські гурти "Омегу", "Локомотив ГТ" або "Піраміш" вважалося великою вдачею. Так само цінувалися німецькі "Пудіс", "Карат", "Ліфт", югослави "Бієло Дугме" взагалі мали культовий статус, оскільки вже тоді вони записувалися у самому Лондоні, а лідером, до речі, був той самий Горан Брегович. Тоді у ходу було прислів'я: у всьому соц.таборі найвеселіший барак - польський. Цінувався польський джаз, рок і естрада. З прилавків миттєво зникали диски Чеслава Нємена, "Будки суфлера", "Червоних гітар", "Блекаута", "Но то цо", "Скальдів".

У 70-80-ті роки державні концертні організації забезпечували гастролі зірок соц.країн, яких у нас добре знали, завдяки трансляціям хоча б тогож Сопотського фестивалю. Від нас у близьке зарубіжжя відряджали колективи з бездоганною репутацією, підтвердженою КДБ. З музикантами, як правило їздила спеціальна людина "у цивільному", яка дивилася, аби ніхто не спробував втекти на Захід. Однак культурний обмін поміж найближчими сусідами на західному кордоні був вельми активним. Проблеми почалися з появою у Польщі потужного руху "Солідарність".

Ми заздрили східній Європі - у них почалася "оксамитова революція". Нова вільна преса, книги і диски - увесь цей дисидентський культурно-інформаційний продукт поринув на терени радянської України. Поки громіздка державна машина оговталась, бунтівна музика "Републіки", "Бригади Кризис", "Перфекту" на всю котушку крутилася на студентських вечірках, а запізнілі заборони на бунтівний польський імпорт лише підігравали інтерес до нього. Наша вільнодумна молодь тим часом творила власний творчий самвидав, суголосний ідеям "Солідарності". Ясна річ, події у Польщі прискорили визрівання опозиційного руху в Україні і згодом "Рух" став наймасовішим громадським об'єднанням.

Масова ейфорія з нагоди набуття незалежності швидко змінилася глибокою, не менш масовою депресією через економічну кризу, розруху і небачений розгул бандитизму на початку 90-х. Перестала функціонувати добре налагоджена державна мережа концертних організацій, утворився тотальний культурний вакуум у традиційно жвавих напрямках музичного обміну. Припинили діяльність міждержавні торгівельні підприємства. Колишні соціалістичні країни, долаючи кризу, почали переходити на рейки ринкових відносин. У нас задекларована Кучмою багатовекторна політика швидко перетворилася на єдиний північно-східний вектор.

Ніякої власної інформаційно-культурної політики держава не виробила, тож тяжкий дух колоніальної залежності нікуди не подівся, а згодом і посилився. У 1994-95-му Кучма потихеньку "здав" більшу частину медійних ресурсів України російським медіа-олігархам. Парадокс полягав у тому, що незалежна країна виявилася окупованою інформаційно зсередини. Ось звідки взялися непатріотичні, а по-суті анти-українські ефем-радіостанції, телеканали, видавництва і газети. І це - одна з причин виникнення "помаранчевої революції". Найдивніше те, що і зараз ситуація та ж сама, що й за Кучми. Ніхто не дбає про налагодження колись активних культурних зв'язків з колишніми друзями по соц.табору, аби це відбувалося, як і раніше, на державному рівні. Тому і живемо ніби за залізною завісою з виходом тільки на північний схід.

Чи знаємо що являє собою сьогодні актуальна культура Польщі, Чехії, Угорщини? Ні, ніби й не дружили ніколи. Те ж саме з прибалтійськими країнами... Був би дуже доречним якийсь міжнародний телеканал – нехай це буде суспільно-культурний медіа-ресурс, який би знайомив з новинками звідки, включно з мильними операми, а їхнього глядача - з нашими продуктами. Думаю, цей рух назустріч колишнім добрим сусідам був би дуже корисним насамперед для нас самих, бо декларуємо ж рух до ЄС...