Культурна еміграція: вчора, сьогодні, завжди?..

Увесь нинішній російський шоу-бізнес побудували вихідці з України. Ну якщо не в повному обсязі, то відсотків на 70 — це точно! Подібне ствердження — досить парадоксальне — доводиться чути нерідко. Особливо — в кулуарах нашого шоу-бізу. Особливо, коли немолоді вже і досвідчені музиканти і звукорежисери згадують часи минулі, як-то воно було "за совка", в часи тотальної регламентації і могутніх творчих спілок.

Звичайно ж, в ті часи усі їздили до Москви не лише самостверджуватися, а й з конкретними меркантильними цілями бо Союз був гігантський і роботи вистачало усім. Зрозуміло, що спокон віку музично обдарована Україна була безвідмовним донором для Росії, яка вшановувала "малоросів", прибирала їх до рук, а згодом їхні імена поповнювали золотий фонд "російської класики". Ми не будемо забиратися в історичні "хащі", лишень прослідкуємо — побіжно — творчі долі сучасників, екс-земляків.

В доперебудовчі часи чимало естрадних груп, які користувалися величезною популярністю в Росії та її околицях, складалися з українських музикантів. Згадаємо "Діалог", "Червоні маки", "Галактику", "Зимовий сад", "Скандал". Можна згадати Олександра Назарова , який приїхав у Москву з Вінниці і зробив «Електроклуб». Дещо раніше зі Львова переїхав тато Анжеліки Варум. З міста Суми до Москви значно пізніше перебралися Богдан Титомир і Сергій Лемох. Батьки Володимира Кузьміна мешкають у Дніпропетровську, який є батьківщиною Іосіфа Кобзона. Сонячна Одеса, окрім Жванецького та інших гумористів, подарувала світові Утьосова, а пізніше — Ларису Доліну. Інше портове місто Миколаїв породило такого шоу-бізнесового монстра як Ігор Крутий, а трохи згодом — солодкоголосих Олександра Сєрова та Валерія Меладзе. З Кам ’янець-Подольського до "білокам’яної" переїхав Аркадій Укупник, а з Харкова — Борис Моісеєв. Значно пізніше звідти ж до Пітера виїхав Чиж (Сергій Чиграков). Як тут не згадати екс-парочку "академістів" з Подолу — Сашу з Лолітою, колишнього метродотеля Таню Овсієнко та Наталю Корольову — усі ж корінні кияни.

А що б робила у свій час Алла Борисівна без талановитого аранжувальника, керівника "Рециталу" і вихідця з Боярки Руслана Горобця… Не будемо розмінюватися на довгі і нудні згадки про наших інших менш помітних "двигунів" російського шоу-бізу, як-то "Ненсі" з донбаської периферії, чи там "Шао-Бао" з Херсону. Ім’я їм — легіон! Проблема культурної еміграції існує. Відток з України людей справді творчих і амбітних — фатальна проблема для країни. Майже містичне протистояння бездушної тупої бюрократичної машини та талановитої розумної творчої інтелігенції в Україні в усі часи набувало драматичних і зримих рис. Невипадково серед радянських республік саме Україна була найбільш ідеальним "заповідником брежнєвізму", саме Україна постачала "генсеків" та іншх високих чиновників до Кремля. Може й дійсно винна "ментальність раба", що старанно культивувалася в Україні протягом століть імперськими "селекціонерами" з Москви?

Цілих вісім років в культурній еміграції провів Тарас Петриненко, якому на Батьківщині надійно "перекривали кисень". Повернувшись до Києва співак зібрав групу "Гроно". Після тривалого туру в США та Канаді музиканти "Грона" лишилися за океаном. Тарас зібрав ще один склад. І ці музиканти, виїхавши на гастролі, вже не повернулися додому… Одна з зірок "Червоної Рути" Віка Врадій добилася максимального успіху вдома. Видавалися альбоми, були гастролі, знімалися кліпи. Співачка отримала Гран-Прі на міжнародному фестивалі "Міс-Рок", але все одно… виїхала до Америки, де мешкає і нині.

Одна з перших зірочок танцювальної музики Руся разом з чоловіком виїхала до Канади. Чудовий гітарист колись культової групм "Крок" Володимир Ходзицький перебрався до Німеччини. Це сталося після чергової безуспішної спроби працювати по-людськи вдома. Олег Верницький, соліст і шоу-мен блискавичної групи "Квартира 50" мешкає в Нью-Йорку, клавішник і композитор групи "Кредо" — Віктор Карасик — в Портленді (США), музикант-віртуоз з колись найміцнішої джаз-рокової формації "Динамо Київ Оркестр" живе і працює в Канаді. Музиканти, артисти, художники, поети, яких ми пам’ятаємо, або забули — усі вони в свій час вирішили — хто твердо, а хто вагаючись, покинути Батьківщину.

Усіх штовхала в еміграцію жага самореалізації, усі вони психологічно були травмовані Системою. Чи можемо ми сьогодні сказати, що наша країна виробила власну стратегію культури, механізми захисту артистів і людей мистецтва? Чи послабшали бюрократичні мури? Навряд чи… Висловлю припущення, що вчорашній типовий емігрант сьогодні — це "напівемігрант", який намагається працювати десь за кордоном, а жити — на Батьківщині. Очевидно, колишній ідеологічний тиск нині змінився тиском економічним. Якщо в минулі роки витискали людей з країни заборонами і циркулярами, то нині вони їдуть "добровільно", рятуючи себе ісвої сім’ї від принизливо-жебрацького існування в рідній країні. Так буде продовжуватися і далі, поки ми не маємо дійсно державницької культурної політики.