Український шоу-бізнес, який частенько звинуваючують у калькуванні західних або російських стандартів, таки спромігся породити деякі "феномени". І немає аналогів тим "феноменам" в усьому світі. Ну хіба є щось подібне до нашого співаючого ректора Михайла Поплавського чи Вєрки Сердючки? Попри їхню міщансько-совкову природу, ніхто не сперечатиметься, що то усе – наш неоковирний винахід. І є ще один – співаючі Лоліти. Але тут – усе складніше. Чудово, коли дитина співає. Прекрасно, що існує багато дитячих пісенних фестивалів і конкурсів, які стимулюють юні таланти. Добре, що дитина формується у мистецькому середовищі, потроху набираючись досвіду від однієї імпрези до іншої. Спілкуючись із ровесниками і дорослими артистами, дитина поступово осягає грані майстерності й артистизму. Нормально, коли усе це відбувається вчасно, природно, крок за кроком. Тоді дитяча психіка поступово адаптується до тих сторін шоу-бізнесу, які здатні зруйнувати психіку навіть сформованої особистості.

Адже заздрість, зіркова хвороба, підлість і марнославство – це постійні супутники реального залаштункового життя у шоу-бізнесі. Там дуже модно артиста, що знаходиться у стадії "розкрутки", іменувати "проектом". Тобто йдеться про те, що артист – це лише "гвинтик" у машині, яка працює на його імідж. Головна мета шоу-бізнесової машини – досягнення високого рейтингу артиста, а це – відповідні прибутки, які перевищують видатки. Ось чому ми бачимо в телевізорі одну й ту ж обойму імен, які мігрують з каналу на канал. Це ті, на яких зроблено ставку. Це – так звані "проекти". Однак, коли бачиш на сцені крихітне створіння з мікрофоном, яке пройшло через руки стилістів, візажистів, дизайнерів і костюмерів, то розумієш, що перед тобою – черговий "проект". Коли чуєш, як ця лагідна крихітка виводить тоненьким голосочком щось про дорослі почуття, кол вона кокетує не гірш за дорослу тьотю в оточенні дуже дорогих декорацій і світломузичної техніки, то розумієш, що тобі нав’язують ретельно продуманий "проект".

Єдине, чим відрізняється дорослий "проект" від дитячого – це заміною дамської сексапільності на виразну інфантильність. В усьому іншому – ті ж самі правила гри, ті ж умови і ті ж сценічні майданчики. І постійне навіювання дитині думок про її винятковість, її "зоряність". Дитину штучно висмикують з її звичайного маленького світу, дорослі дяді і тьоті виліплюють з неї щось таке, що їй не притаманне. Найгірше те, що це роблять її батьки – зовсім не бідні люди. Вони не помічають, що їхні ігри у шоу-бізнес перепрограмовують свідомість дитини, травмують її психіку. Прикметно, що наші мас-медіа не помічають проблемні сторони дитячих "проектів", скрізь тільки і чути про "досягнення" юних співачок, про їхні перемоги у світі дорослого шоу-бізнесу.

Отже, на нашому музичному просторі змагаються два "проекти": Ассоль і Аліна Гроссу. Долі цих чарівних створінь на диво подібні. Обидві навчилися співати, щойно почавши ходити. У три роки Ассоль почала займатися вокалом, а у сім років вийшов її перший диск. На його підтримку було органзоване масштабне шоу "Ассоль та її друзі". Вже через півроку у Палаці "Україна" відбувся сольний концерт "Зірка Ассоль". У 2004-му Ассоль брала участь у збірному концерті "Пісня року" нарівні з Русланою, Ані Лорак, Олександром Пономарьовим та іншими. З точки зору шоу-бізнесового піару, усе ніби-то правильно і зрозуміло. Але, по-суті, маємо кричущу дискримінацію поміж, власне, продуктом - а це простенькі пісеньки та гігантським і дуже дорогим антуражем, який домінує над образом пісні. Диски, концерти і шоу-програми – це серйозний кошторис з багатьма нулями. Іншими словами – дуже дороге задоволення. Можливо, маємо справу з батьківським марнославством. Очевидно, їх не задовольняють перемоги їхньої дитини в суто дитячих конкурсах. Їм потрібно самоствердитись у дорослому шоу-бізнесі. Саме тому дитину підганяють під існуючі стандарти, нав'язують естрадний несмак і антиестетику.

Нещодавно чернівчанка Аліна Гроссу переїхала до Києва. З метою удосконалити вокал і визначитися зі стилем виконання. Мама дівчинки Анна Гроссу стверджує: - Вона обов'язково повернеться у рідне місто, але вже із сольним концертом, років у 17. Вона повернеться справжньою "зіркою". Тобто, курс обрано абсолютно чітко. "Зоряною" хворобою у нас хворіють не тільки артисти… Через свої естрадні клопоти маленька Алінка постійно пропускала заняття у школі. Тепер, очевидно, її навчанням займатимуться приватні вчителі. Аліна Гроссу пишається тим, що дні неї писали пісні Ірина Білик і Руслан Квінта. Що саме вона, - Ірина Білик – вивела маленьку співачку на велику сцену. Мама дівчинки пригадує порередження співачки щодо того, що заздрість буде супроводжувати їх усе життя. На питання, чи не страшно за дитину у жорстокому світі шоу-бізнесу, Анна Гроссу відповіла так: - "Примусити дитину співати неможливо. З цим треба народитися. Не всі можуть пробитися, зараз не той час, коли допомагають талановитим. Сьогодні за пісню, за аранжування – за усе плати. Ми доньку виховуємо насамперед чесною дівчиною і вона бачить, що ми стараємося, переживаємо. Тому, переконана, зуміємо захистити її від пліток та недоброзичливців".

Безумовно, батьки прагнуть щастя своїм дітям. Чому ж іноді це прагнення набуває гіпертрофованих форм? Чому метою для дитини обирається обов'язкове потрапляння її на естрадний олімп? Замість того, щоб дати дитині елементарно підрости і змужніти і самій вирішити свою долю. Феномен співаючих Лоліт… Звідки він? Може відповідь варто пошукати в книжках Фройда? А можливо, цей феномен виникає у суспільстві із сильно деформованими системами "морально-культурних цінностей? Суспільство, у якому верховодять такі собі скоробогатьки, вірить у казки про золоті гори, всесвітню славу, мегазірковість… Вірить, бо живе у полоні ілюзій.