Рибчинський Юрій

В межах унікального СD-проекту аудіокомпанії "Атлантік" "Українська колекція" видано друком тринадцять дисків, які об`єднали усе найкраще, що вийшло з-під пера відомого поета-пісняра Юрія Рибчинського. Ці пісні, виконані зірками української та російської (на той час — радянської) естради були реальними шлягерами на безмежних просторах СРСР в 70-х, в 80-х і 90-х роках.

Шлягери, зібрані за тридцять років були написані Юрієм Рибчинським у співавторстві з композиторами, яких нині вважають класиками естради. Тут і В. Івасюк, І. Поклад, І. Шамо, В. Ільїн, М. Мозговий, О. Зуєв, О.Злотник і багато інших. Відповідно і співаки такого ж "калібру": Н. Матвієнко, С. Ротару, Н. Яремчук, В. Зінкевич, Ю. Гуляєв, І. Бобул, Т. Повалій. Розташування пісень в усіх 13-ти дисках має послідовний хронологічний порядок. Диск "Дикі гуси" увібрав найзнаменітіші пісні 70-х, "Скрипка грає" — то вже 80-ті, диски "Наречена" і "Тече вода" презентують шлягери 90-х. "Очі твої" — це вже зовсім нові твори, що виникли на початку третього тисячоліття. Починаючи з шостого диску ("Крик птицы, 70-е") поет Юрій Рибчинський презентує свої російськомовні шлягери, проспівані колись "Песнярами", Т. Міансаровою, В. Леонтьєвим, І. Кобзоном, О. Малініним, В. Толкуновою, Т. Гварцителі, А. Пугачовою та іншими не менш відомими артистами. Отже, пісенна антологія складається з 182 пісень, а це — майже 13 годин чистого звучання. Серед нині існуючих в українській дискографії антологій цей серіал слід трактувати як своєрідний рекорд. Але поза статистикою існує інший вимір — вага серіалу як культурної події, фундаментальна цінність якої — очевидна. Ми зустрілися з Юрієм Рибчинським аби хоча б контурно окреслити шлях довжиною в тридцять років:

О. Є.: — Давайте згадаємо як усе починалося.

Ю. Рибчинський: — Коли я починав писати, а це було десь в класі восьмому, моя мама, яка дуже любила літературу, запитала мене: це серйозно? Я сказав — так. І вона зляклась. Вона сказала: краще б ти займався математикою. Мама добре знала, що в країні, де більшість людей пишуть доноси, а не вірші, де панує ГУЛАГ, займатися літературою — небезпечно. Я не збирався займатися піснями, думав, що буду "чистим" поетом. Якось випадково у коридорах Радіокомітету мене познайомили з Ігорем Покладом. Він вчився тоді в консерваторії, я — в університеті. І ми почали писати пісні, хоча я тоді не розумів, що пісенна творчість — то інший жанр із своїми правилами і законами. Я не знаю, чи відбулося б наше сходження до Пісні, якби ми обоє не потрапили в армію. Нас зарахували до Ансамблю пісні Внутрішніх військ. І там ми почали щось робити професійно. Виник цикл пісень, адресований сучасній естраді, але з уже колоритним присмаком народної традиції. Це "Дикі гуси", "Чарівна скрипка", "Тиха вода", "Зелений клен", "Наречена", "Скрипка грає". Цікаво, на ті часи не було поняття, що пісня належить тільки одному виконавцю. Це було корисно і цікаво, тому на одну і ту ж пісню можна було почути в різних інтерпретаціях. Отже, перші сім років ми працювали виключно один з одним, за що я безмежно вдячний цій надзвичайно талановитій людині — композитору Ігореві Покладу.

О. Є.: — В різні періоди творчості Вам пощастило працювати з людьми, імена яких сьогодні — це синоніми легенди. Володимир Івасюк, Назарій Яремчук, Софія Ротару… Як Вас доля зводила?

Ю. Рибчинський: — Передусім ми були однолітками. Я не знаю, чи доля мене на них виводила, чи їх на мене. Скоріше це був рух назустріч один одному. А почалося все з Тамари Міансарової, яка переїхала до України і була Заслуженою артисткою саме України. Потім ми працювали з Йосипом Кобзоном, також вихідцем з України. Коли засвітилася зірочка Софії Ротару — і для неї ми написали багато пісень. Не всі вона заспівала, але ті пісні, що звучали, неодмінно ставали шлягерами.

О. Є.: — Якою тоді — на зламі 60-х і 70-х років була написана наша українська естрада?

Ю. Рибчинський: — На мій погляд наша естрада тривалий час була найбільш конкурентноспроможною в тодішньому Радянському Союзі. Якщо десь в Прибалтиці, у Грузії чи в Вірменії з`являлися один-два ансамблі чи виконавці, яких знав увесь Союз, то у нас завжди була ціла обойма супервідомих артистів. Юрій Гуляєв, Дмитро Гнатюк, Софія Ротару, Юрій Багатіков, ансамблі МРІЯ, КОБЗА, СМЕРІЧКА і багато інших. Це були артисти, що гастролювали від маленького села в Україні і аж до Далекого Сходу.

О. Є.: — Нині, на жаль, окрім експансії сурогатної попси московського розливу якихось інших явищ ми майже не спостерігаємо. Глобальна причина — у відсутності нормальних законів щодо підтримки вітчизняної культури. Де закони про меценацтво, спонсорство, коли б бізнесу було вигідно вкладати кошти в мистецтво? Де стратегія культурного розвитку і державної політики в культурі? Цього немає…

Ю. Рибчинський: — Візьмемо… футбол. Якщо існує професійний клуб, який виплекав супер-професіонала, чия майстерність котується в світі, то, відповідно, існує і ціна, яка дорівнює тим зусиллям і клубу і країни створити такий феномен. Тому нікого і не дивує ціна в 20 мільйонів доларів, яку визначають за нашого форварда Андрія Шевченка. Так само має бути в шоу-бізнесі. Як би у нас існували правильні закони і правові норми, за якими живе цивілізований світ, то російська естрада мала б нам заплатити дуже великі гроші за те, що 75 відсотків того, що має, Росія отримала від України. Прикро те, що наша держава не цінує талановитих людей, хоча без них — вона НІЩО! Без них вона стає банановою республікою. Народжувати талановитих дітей Україна навчилася, але дати їм раду, вкласти в них кошти, вивести на високий рівень і потім цим пишатися, говорячи: це ми, це — наша держава — не вміє. Насправді держава нічого не втратить, якщо, наприклад, надасть десять стипендій найкращій співучій молоді, якщо прийме дійсно ефективні закони про меценацтво.

О. Є.: — З ким працюєте сьогодні, для кого пишете?

Ю. Рибчинський: — Якось я дав собі слово не займатися продюсуванням. Але не втримався і зараз продюсую неймовірно обдаровану молоду співачку Вікторію Васалатій. До речі — чотирнадцятим у колекції буде диск Вікторії. Це її дебютний альбом. Не хочу називати її "золотим голосом", бо для мене це надто важкий метал. Співпрацюю із своїм кумом Павлом Зібровим.

О. Є.: — Чи не підрахували Ви, пане Юрію скільки загалом творів написали за останні тридцять років?

Ю. Рибчинський: — Два роки назад я, граючи в футбол, зламав собі ногу. Оскільки, окрім процедур, нічим іншим не займався, я вирішив підрахувати свій доробок. Спочатку спробував порахувати усіх композиторів. Їх виявилося 152, серед них, окрім українців і росіян, є чимало іноземців з близького і далекого зарубіжжя. Потім узявся за пісні, серед яких, окрім естрадних є багато таких, що писалися для кіно, мюзіклів, радіовистав і таке інше. Вийшло, три тисячі пісень. А зараз це вже три тисячі з добрячим "хвостиком". Одна з останніх тенденцій моєї творчості — це моє бажання, аби українська пісня частіше звучала в Москві. Невипадково такі пісні з`явилися в репертуарі Лоліти, Алегрової, Малініна, Кобзона та інших виконавців. А взагалі, я переконаний, що українська пісня обов`язково поверне собі той високий і цілком заслужений статус, який вона мала в минулі десятиліття.