Сайт "Киевский РОК-клуб" | Український шоу-бізнес — дзеркало держави
Автор: Володимир КОСКІН. Джерело: www.dua.com.ua
Мистецтвознавець, арт-критик, музичний оглядач, продюсер, радіо- і телеведучий, автор численних поетичних текстів пісень популярних виконавців, він набував свій безцінний досвід, коли був редактором першої регулярної музичної газети «Аудіо-толока», альманаху «Рок-око», музичного журналу «Галас», а також як ведучий музичної телепрограми «Тинди-Ринди», автор та ведучий радіопрограми «Рок української вдачі» (FM «Золоті ворота»). Олександр Євтушенко — автор і виконавчий продюсер CD: «Легенди химерного краю» (2 CD); «Революція на граніті. Золоті рок-балади України»; «У майбутнє — без Чорнобиля. Золоті рок-балади України»; «Перлини сезону. Нова українська хвиля»; «Рок-екзистенція» (2 CD); глобальна серія «Українська колекція»; а також окремих альбомів наступних груп: «Королівські зайці», «Небесна копалина», «Вій», «Вогні великого міста», «Рутенія», «Кобза» тощо. Олександр Євтушенко з тих, хто має мужність принципово критикувати. Він був одним з перших, хто порушив гостру й болючу тему незаконності й аморальності комерційних FM-станцій, які не виконують закони щодо трансляції 50% вітчизняного музичного продукту (це небезпечно в тому сенсі, що відбувається розмивання не тільки смаків публіки, а й навіть нації). Його зусилля ініціювали появу знаменитого відкритого листа про катастрофічний стан української музичної культури в аудіо- візуальному просторі до Президента України, який підписали діячі музичної індустрії.
— Олександре, уявімо «зоряну» панораму українського шоу-бізнесу. Зроби бліц-аналіз цього зіркового мерехтіння.
— Одразу зауважу, що наш шоу-бізнес, або музична індустрія, є віддзеркаленням, хоч як це дивно, політичних реалій і політичного механізму нашої країни. Так само як і в політиці, у великому бізнесі ми маємо в музичній індустрії декілька кланів, які заробляють немаленькі гроші. До того ж, оскільки наш ринок — по великому рахунку — неосвоєний вітчизняним шоу-бізнесменом, на нього весь час претендує російський шоу-бізнес й отримує тут свої перемоги. Щодо української музичної індустрії, то йдеться про декілька продюсерських центрів, які утверджують власні бренди: «Ані Лорак компані», яку створив продюсер Юрій Фальоса, «Музична біржа», створена Євгеном Рибчинським — сином відомого поета-пісняра Юрія Рибчинського, в її оболонці — структура для просування таких зірок, як Таїсія Повалій, Наталя Могилевська, «Віагра», і професійна студія, очолювана відомим звукорежисером Володимиром Бебешком, а також радіостанція «Ностальджі». Назву й «Нова менеджмент» або «Студію Nova», яку очолює Юрій Нікітін. Він перший створив справжній поп-феномен — Ірину Білик, а згодом певний час брав участь у просуванні таких брендів, як «Скрябін», «Нічлава». Щоправда, йому не пощастило з «Табулою Расою»,— гурт покинув «Нова менеджмент» і розвивається самостійно. Натомість є ще декілька маленьких артистиків, поки що не дуже відомих, якими також займається «Нова менеджмент». Але головна ставка на нинішній день зроблена «Новою» на просування двох брендів — Ірини Білик і Вєрки Сердючки. Останні два роки Вєрка Сердючка розкручується ще як співачка. Цей феномен — чистої води кіч, розрахований на найнижчі чакри людини і на найбільш музично нерозвинену публіку, яка не має власного смаку й просто «ведеться» на кічеві «штуки». Хоча, на мій погляд, такі явища, як Михайло Поплавський і Вєрка Сердючка, дві сторони однієї медалі. Це кіч, зведений в ранг мистецтва, хоча мистецтвом це ніколи не було і ніколи не буде.
Є ще декілька продюсерських структур, які разом просувають український шоу-бізнес і намагаються працювати законно, легально й відкрито. Хоча не треба заплющувати очі на те, що дуже багато «топових» артистів дають так звані закриті концерти — на днях народження фірм, на персональних святах тощо, тобто вони співають в закритому режимі в ресторанах або в спеціально орендованих залах, і ці концерти не оподатковуються, це гроші в конвертику. Навіть у цьому наш шоу-бізнес копіює великий бізнес: відомо, що 55% грошиків крутиться в «тіні».
Серед структур, які можна назвати шоу-бізнесовими, безумовно, є фестивалі, які теж являють собою машини для розкручування, просування свого бренда і, відповідно, своїх артистів, це — «Таврійські ігри», «Червона рута», «Перлини сезону», «Рок-екзистенція», дитячі конкурси — «Чорноморські ігри», «Крок до зірок» тощо. Помітна, до речі, тенденція до відновлення фестивалів, колись започаткованих, які потім згорнули свою діяльність, наприклад, реанімувався два роки тому в місті Дубно Рівненської області «Тарас Бульба», відродився в Тернополі фестиваль «Нівроку». Виникли нові фестивалі — «Мазепа-фест» (Полтава), «Рейвах» (Тернопіль).
Проводячи паралель з політикумом і великим бізнесом, я хочу зауважити: якщо державна влада стане прозорою, демократичною, прогресивною, взагалі, корисною для народу, так само структурно зміниться й український шоу-бізнес.
— Я згадую, як потужно починали «ВВ», «Кому вниз», «Гайдамаки», «Океан Ельзи». З перших кроків вони виявили свою неординарність. А нині складається враження, що рок пісний, блідий і нема в ньому яскравих постатей.
— Категорично не можу з цим погодитися. Проілюструю такою подією. Досить недавно в Києві відбувся національний тур міжнародного конкурсу «Глобал бетл оф зе Бенд» — велика рок-н-рольна битва. Кожна країна робить відбіркові концерти: переможець потім виступає в «Асторії» — в найбільшому і найпрестижнішому залі Лондона. Компетентне журі в цьому році визначить найкращу групу з 36 країн. Переможець одразу отримує головний приз — 100 тисяч доларів. Природно, інтерес з боку молодих команд великий. У нас перемогла група «Оркестр Янки Козир».
В українській частині конкурсу брали участь двадцять гуртів, що представляють фактично всі регіони України. Перші десять команд набрали дуже високі бали, вони дихали одна одній в потилицю, «зазорчики» в оцінках були незначні. Про що це говорить? Серед двадцяти гуртів половина фактично були лідерами цього п'ятигодинного марафону, до речі, класного: якісний звук, поліекрани, світло. І ці команди я можу назвати окрасою української рок-альтернативи. Серед них «Тол», «Димна суміш», «Гуцул Каліпсо», «Царство небесне», «Дивні діти», «Квадроджессіма», «Андерсен»...
До чого я веду? Величезна проблема вітчизняної рок-музики полягає в тому, що вона перебуває в інформаційному вакуумі, жодна з FM-станцій не пропагує її, вважає «неформатом». Натомість популяризуються чомусь дешеві варіанти попси, особливо російської. Мені це не зрозуміло, тому що за своєю природою рок-музика запальна, енергетична, змістовна. А всі FM-станції намагаються налаштувати слухача на «розслабон», отупіння, начебто ми всі слухаємо радіо з однією метою — розслабитися, забутися. Зовсім ні, дуже багато людей слухають радіостанції для того, щоб отримати свіжу музичну інформацію, а її, власне, немає, той попсовий «зріз», що дається, винятково звужує актуальну музичну культуру до маленького сегментика. Про телебачення й говорити не доводиться — воно повністю ігнорує рокерів. Ця музика розвивається лише на рівні живих виступів. Спрацьовує «циганська» пошта — один одному сказав. З’являються окремі статті в пресі, звичайно, видаються альбоми, що рухають цю музику до слухача. Але в цілому в публіки дійсно складається враження, що сучасної рок-музики не існує — вона не має своїх ефірів, не має інформзабезпечення. І це докір не тільки FM-станціям і телебаченню, а й тим структурам, які нібито займаються шоу-бізнесом. Вони теж дуже спроквола спостерігають за появою нових імен, не вміють робити з цих імен феномени, в той час як весь західний шоу-бізнес побудований на регулярному відкритті нових імен. Наша машина шоу-бізнесу дуже інертна й консервативна.
— І чи не тому ти написав і видав книжку «Легенди химерного краю. Українська рок-антологія»?
— Українська рок-антологія виникла з моєї внутрішньої незгоди й внутрішнього здивування-роздратування тим фактом, що в такій величезній музичній країні, як Україна, немає жодної предметної книжки про актуальну музичну культуру, причому за умови тридцятирічного існування рок-музики.
Я мав на меті написати книжку, яка мала б чіткий освітній популяризаторський характер і одночасно була певним рекламним рушієм для цієї музики. У результаті написалася досить велика збірка есеїв про конкретних музикантів і гурти («Портрети в інтер'єрі»), зроблено також літопис найбільших фестивалів, бо не секрет, що в нас рок-музика розвивається переважно в контексті саме загальнонаціональних фестивалів, акцій, імпрез. Я здійснив також подорожі місцями рок-н-рольної слави, тобто розповів про розвиток жанру в містах, які створили свої власні рок-школи. У цілому ми маємо дуже яскравий мозаїчний портрет сучасної музичної культури, яку називаємо словом «рок».
Зараз я працюю ще над двома книжками. Перша — «Уся музика нині. Хроніка початку тисячоліття» — торкається усіх аспектів, жанрів вітчизняної музичної сцени останніх п'яти років. Вимальовується також досить фундаментальна книжка «Рок-титани світу», причому з підзаголовком «Погляд з України». У ній — п'ятдесят портретів найвидатніших рок-груп світу. Саме в 2004 році виповнилося 50 років від того моменту, коли каліфорнійський радіодіджей Алан Фрід у прямому ефірі вжив неологізм рок-н-рол.
— Чи можна тебе назвати радикальним противником попси?
— У жодному разі. Я взагалі не противник будь-якого жанру. Немає поганих жанрів, є просто погана музика. Але саме в контексті поп-музики цієї поганої музики значно більше, ніж в інших жанрах. От і складається враження, що я противник попси, ні, я противник поганої музики, несмаку, кічу, я намагаюся в журналістському й музичному середовищі бути модератором нових, хороших ідей, які в підсумку підносять імідж країни, роблять його змістовним і кращим. Я безмежно пишаюся тим, що Україна дуже співоча країна, має шалений потенціал — майже мільйон народних пісень, що живлять усі жанри музичного мистецтва.
— До речі, яким чином випускник інституту образотворчих мистецтв став фактично музичним критиком, продюсером й автором книжок (попередня називається «Сто альбомів з України») про музику?
— Ще в дитинстві я відчув велику потребу збирати музику на будь-яких носіях, переважно на платівках фірми «Мелодія», у тому числі на гнучких — у журнальчику «Кругозор». І зрештою музика заволоділа мною, мабуть через те, що я людина імпульсивна, рухлива, а музика це також рухливе мистецтво, яке живе в часі, але завдяки фонографії може бути законсервованим і відтвореним. Крім того, музика — це мистецтво, що не потребує перекладу, вона долає кордони і робить їх прозорими. Із затятого меломана, колекціонера я перетворився на музичного оглядача і на музичного продюсера.
— Але ж малювання ти не залишаєш?
— За фахом я мистецтвознавець, тож говорити про мене як про художника було б надто пафосно. Я — карикатурист. Історія цього захоплення дуже схожа на історію захоплення музикою. Ще школярем я відкрив для себе польський сатиричний журнал «Шпильки», який в радянські часи можна було вільно купити в кіоску. Блискучі «Шпильки» перемогли «Перець» і «Крокодил» через те, що вони були гостріші, у наших виданнях таке вільнодумство не дозволялося. Я почав малювати карикатури в шкільних газетах, згодом — в інституті. Зрештою, отримав культурний шок на виставці київського клубу «Архігум», на яку потрапив випадково. На той час (1986 рік) я вже працював у київській газеті «Молода гвардія», вів музичну сторінку. Мене вразили київські карикатуристи — Кособукін, Кудін, Казанський, Казаневський... Скоро я став членом цього клубу, почав разом з іншими виставлятися на фірмових першоквітневих виставках у Будинку архітектора. Нині це дуже шанований клуб карикатуристів, який має багато міжнародних премій і нагород. Торік ми видали ювілейний альбом «Архігуму — 20». Звісно, він став частинкою мого життя. «Архігум» — це архігуманізм. Чому? Якщо ти розсмішив людину, то зробив дуже гуманний вчинок. Якщо ж тобі це вдалося кілька разів, то це означає, що ти допоміг людині бути щасливою.
— Що тебе нині найбільше турбує?
— Мене завжди турбує тема моральності музиканта, його чистоти, особливо в періоди виборів. Я досліджую, хто на кого працює, скільки отримує у великій політичній грі. Мій шалений подив викликала «плеяда» музикантів, яка три виборчих місяці обслуговувала владу, зокрема штаб Віктора Януковича, серед них Наталка Могилевська, Ірина Білик, Кузьма-«Скрябін», Таїсія Повалій, група «Друга ріка», Віктор Павлік, Альона Вінницька тощо.
Разом з тим мене дуже потішив той факт, що свій голос за Віктора Ющенка віддали «ВВ», «Океан Ельзи», Олександр Пономарьов, Руслана, «Плач Єремії», «Кому вниз», Тарас Петриненко, Ніна Матвієнко, Марія Бурмака, гурти «Гайдамаки», «Мандри», «Ер Джей Оркестра», «Вій», «Козацькі забави», «ТНМК» тощо. Цікаво розподілилися ці табори. За Януковича переважно співали відверті попсовики, а Ющенка підтримують рокери. Дуже виразний й очевидний факт.
— Що живить твій оптимізм?
— Хочу наголосити, що моє сприйняття моєї країни, яку я люблю і якою хворію, є системним. Я не випадково провів паралелі між тим, що відбувається на верхніх поверхах політикуму з тим, що відбувається внизу. Народ зрозумів, що треба себе вилікувати — від тоталітаризму, від авторитаризму, від бандитизму, від гомосовєтікусів, які сидять у нас самих. Я можу, звісно, говорити винятково про музику, мовляв, такий-то сегмент розвивається краще за інші. Я великий оптиміст, бо бачу, що є нові музичні ідеї, є талановиті люди, які працюють у різних музичних напрямах. Але тепер найголовніше те, що в умовах зомбованої країни драматична післявиборча ситуація стимулює імунітет організму, який долає хворобу. Саме на це найбільша моя надія, я вірю: ми переборемо цю хворобу.