Перші кроки

Андрій Середа мріяв в дитинстві про акторську діяльність. Разом із молодшою сестрою вони вдома влаштовували вистави, бавилися в ляльковий театр. Продовжував акторувати у школі. Десь у восьмому класі твердо вирішив вступати до театрального інтитуту ім. Карпенка-Карого. Без особливих проблем здав вступні іспити й потрапив у клас Аркадія Гашинського, народного артиста СРСР, який привчав своїх студентів до ортодоксального сприйняття театральної діяльности, до класичної школи. Якби Андрій не покинув акторствувати, він просто не зміг би займатись чимось иншим, пов'язувати це з якоюсь паралельною діяльністю. Театральне навчання і перебування в акторському середовищі – це той неоціненний досвід, який можна назвати дуалістично-суперечливим. З одного боку людина ніби відірвана від реального життя, а з іншого – збагачується тим, що проживає багато різних сценічних життів. Актори – це люди, які можуть жити в багатьох іпостасях, переживаючи щастя і нещастя своїх персонажів.

По закінченні театрального інституту, пропрацювавши три роки в Театрі на Подолі Андрій вирішує покинути сцену. Він це пояснює буденними розходженнями з характером головного режисера. Відхід від театрального життя виявився для нього дуже болючим. Доходило до нервових розладів. Така реакція була трохи зменшена тим, що він познайомився і заприятелював з одним із найкращих світложисерів театру Владиславом Макаровим. Це сталося, коли Театр на Подолі, не маючи власного приміщення, був "у приймах" у Молодіжному театрі, що на вулиці Прорізній. Проявом найвищої майстерности світлорежисури вважалася поява світла на сцені ніби нізвідки. Це умів робити Макаров. Подібний ефект Андрій бачив лише в Національному театрі Латвії. Виявилося, що другим захопленням Владислава Макарова була музика. Гітарист і завзятий меломан, він мріяв про створення групи, яка б грала потужний прогресив-рок. Андрій Середа, маючи за плечима навчання у музичній школі з класу фортепіяно, вже давно складав пісні й так само прагнув втілити їх у власному колективі. Цікаво, що від початку він не бачив себе у ролі лідер-вокаліста. Коли їхній спільний приятель, актор Слава Чорненький дізнався, що Андрій і Макаров посилено репетирують, то, сміючись, зауважив, що Макарова ніхто не витримує більш ніж півроку… Через рік, мовляв, розбіжитеся з великою ненавистю один до одного. Та вже минуло вісімнадцять років, а вони й досить стоять плечем до плеча.

У ті часи, а це – середина вісімдесятих, вирував активний музичний рух у надрах Київського інженерно-будівельного інституту. Саме там зосереджено "довбали" струни й барабани майбутні учасники групи Сергій Степаненко (бас-гітара), Владислав Малюгін (гітара, вокал), Євген Разін (ударні інструменти). Першими перетнулися Владислав Малюгін і Сергій Степаненко, який на той момент займався адмініструванням арт-рокової формації "Колаж" і добре знав хто що грає у студентському середовищі, чим дихає. Вони швидко визначили спільні інтереси й, звісно, поділилися великими планами на майбутнє. Плани почали набувати реальних обрисів, коли познайомилися Сергій Степаненко і Андрій Середа. Це сталося під час концерту "Колажу" у Будинку культури "Славутич".

А от справді історична зустріч відбулася 10 лютого 1988 року. Саме цього дня зібралися для детального обговорення діяльности майбутньої групи усі її учасники. Власне , цей день став Днем народження гурту. Оскільки Середа не збирався зайняти посаду лідер-вокаліста, то почалися прослуховування різних співаючих людей і, паралельно, пошуки назви й формування стилю. Ніхто точно не знав у якій стилістиці працюватиме нова команда, але усі відчували, що музика має бути драйвовою, драматичною і потужною. Усі відчували це інтуїтивно. Андрій Середа любить наводити приклад з історії "Бітлз". Коли "Бітлз" замінили доброго барабанщика Піта Беста на гіршого Рінго Стара, у Джона Ленона запитали про причину такої заміни. І той відповів так: – Піт Бест справді кращий музикант, але Рінго Стар – кращий "Бітлз". Ось за таким принципом фомувався склад поки що безіменної рок-групи. Позаяк пошуки вокаліста закінчилися нічим, співати довелося автору пісень Андрієві Середі. Перші ж пісенні експерименти принесли велике розчарування Владиславу Макарову. Він сподівався, що гратиме якийсь вишуканий арт-рок, а хлопці видали на-гора химерну суміш хард-року й панку. Варто зазначити, що на той момент на світовій сцені одним з наймодніших був панк-рок. У Києві в той час грали метал , хард-рок і панк-рок. Улюбленцями публіки вже стали "Едем", "Перрон", "ВВ". Ці гурти склали кістяк новостворенного рок-клубу "Кузня", який розташувався у Будинку культури "Більшовик".

Перший концерт групи мав відбутися у межах рок-клубівського фестивалю. Тож потрібно було терміново придумати назву. Пісні гарно зіграні, відрепетирувані. Усі знаходяться в стані нервового напруження – а як їх сприйме галаслива тусівка? Але група без назви – це смішно. Як завжди буває – допоміг випадок. Андрій згадує, як він зі своєю подругою їздили трамваєм по Києву і, розглядаючи наочну радянську агітацію на плакатах і банерах, вигадували різноманітні неологізми. Робилося це із чітким відчуттям неминущого розвалу совдепії. Робилося через несприйняття тріскучої ідеологічної абракадабри. Це була вельми модна забавка. Отже, найпоширеніший ідеологічний штамп "комунізм" було нещівно препаровано, внаслідок чого виникло похмуро-загрозливе словосполучення "КОМУ ВНИЗ". Андрій Середа зізнався, що вони самі довго намагалися призвичаїтися до тієї назви. Але – і це головне – ситуацію було врятовано і хлопці виступили. Так розпочався перший російськомовний період творчости "КОМУ ВНИЗ".

Музично це був період впливу доволі різноманітних стилів. Окрм хард-року й панку, хлопці вплітали у звукову тканину блюзові мотиви, психоделіку, елементи класичної музики. Усю цю "мозаїку" вони викладали винятково з однією метою – задля посилення образів і змісту. Тематично це були глибокі пісні-поеми, які гранично ясно відображали світоглядний стан людини, що перебуває на зламі епох. Мотив внутрішнього зламу пронизує усі пісні їхньої першої концертної програми, а згодом – і альбому "Падая вверх". "Яма средь полей. Закопали в ней друга моего. И стали сразу все задумчивей червей. Бронзой поросла Властная рука, та, что рыла ямы в поле. В ямах вся страна. Пальцы на стекле ткут узоры мне. Сквозь узоры друг приходит в цинковом письме". Це – уривок з пісні «Песня о мире", присвяченій подіям в Афганістані. "Лица плывут по реке, в большом нерушимом совке. День урожая, близится жатва. Миром правит сплошная махатма. Народ позабыл о тоске, сидя в совке. Совы согреют яйцо. Скоро яйцо превратится в лицо. Мы роем яму в этом добре, чтобы быть ближе к чистой земле, где нету крыс. Для тех, кому вниз". А це – уривок з пісні "Для тех, кому вниз", яка прозоро, майже без езопової мови, розвінчує радянський спосіб життя.

Решта пісень – це також суцільні больові точки сучасного соціуму, у якому ліричний герой Андрія Середи намагається вижити і зберегти гідність. Ось ця різка соціяльна сатира, наднапружене драматичне звучання, гарячий клімат не сприйняття суспільної фальші й брехні, помножені на громоподібний голос Середи вигідно вирізняли "КОМУ ВНИЗ" з поміж инших рок-гуртів. Тексти пісень Андрія Середи запам'ятовувалися миттєво і розтягалися на цитати. Альбом "Падая вверх" був записаний у 1989 році, у студії звукозапису кіностудії ім. О. Довженка. Зібраних на запис коштів ледве вистачило для фіксації аудіотреків. Так сталося, що майстер-оригінал альбому заліг у шухляду на довгі роки. Ремастерінг був здійснений у 2003 році на студії "Гадюкіни-рекордз". Таким чином своє нове життя диск отримав вже після того, як инший "КОМУ ВНИЗ" давно мав заслужене визнання серед прихильників українського року.

У Андрія Середи нерідко запитують про їхній російськомовний період, про різкий перехід на українську. Він відповідає просто: кожен має свій шлях до власної ідентичности. У "КОМУ ВНИЗ" він був легким і природним. Йдеться зовсім не про кон’юнктуру, мова йде про своєчасне включення відповідного генотипу в роботу. Заговорили гени, ті, що від діда-прадіда. До речі: свій знаменитий "Суботів" на вірш Тараса Шевченка Андрій Середа написав ще у 1983 році. І подарував цю пісню батькові на його День народження. Своє повноцінно аранжоване музичне обличчя "Суботів" набув лише у 1989-му – напередодні славетної "Червоної Рути" в Чернівцях (вересень, 1989). Цікаво, що потрапляння "КОМУ ВНИЗ" на фестиваль пролобіювали Тарас Петриненко й Анатолій Калениченко – художній керівник "Червоної Рути". Справа в тому, що хлопці запізнилися на київський відбірковий тур. Тому їх слухали окремо. Калениченко згадує, що й дотепер пам’ ятає мурашки, які пробігали тілом під час прослуховування "Суботова". Успіх "КОМУ ВНИЗ" на фестивалі у Чернівцях можна було передбачити. У розкішному розмаїтті голосів і стилів, де зірки народжувалися просто на очах, саме "КОМУ ВНИЗ" з їхнім монументальним гострим роком здавалися найяскравішими виразниками головної ідеї "Червоної Рути-89". Хлопці заграли три композиції: "І ви покинули…" на вірші Олександра Олеся, "Ельдорадо" на вірш Володимира Самійленка та "Суботів" на вірш Тараса Шевченка. На революційній, по суті, імпрезі "КОМУ ВНИЗ" мали вигляд такого собі, чорно-білого символу змін, прихід яких був дуже важливий для подальшого музичного розвитку. Не менш важливим він був і для самої "Червоної Рути", що вперше зібрала такий багатющий врожай талантів. Щоб краще зрозуміти атмосферу, в якій "варилися" наші герої, варто детальніше ознайомитися з перебігом фестивальних подій.