Бюлетень№54 (486) 2018 рік

Новини одним рядком:

18 грудня – вечір Ірини Барабаш "Любов потребує порятунку", Харків, Будинок Вчених

23 грудня – концерт сумчан Олександра Сорокіна, Михайла Паламаренка, Євгенії Торопової, Конотоп, Будинок культури

25 грудня – вечірка з нагоди 120 річчя Володимира Сосюри у Львівському обласному молодіжному центрі

27 грудня –  у Дніпрі украли меморіальну дошку Олександру Галичу

1 січня – день народження Валерія Маренича, лідера гурту “Тріо Маренич”

1 січня – день народження Олени Алексєєвої, керівника театру АП  та фестивалю “Сонячний зайчик” у Запоріжжі

6 січня – 120 років з дня народження поета Володимира Сосюри 

6 січня – 80 років з дня народження Василя Стуса, поета, правозахисника, керівника Української Гельсінської Групи

8 січня – день народження поета Василя Симоненка 

 

Володимир Сосюра

 

РІДНА МОВА

 

Вивчайте, любіть свою мову,  
як світлу Вітчизну любіть,  
як стягів красу малинову,  
як рідного неба блакить.  

Нехай в твоїм серці любові  
не згасне священний вогонь,  
як вперше промовлене слово  
на мові народу свого.  

Як сонця безсмертного коло,  
що кресить у небі путі,  
любіть свою мову й ніколи  
її не забудьте в житті

 

Ми з нею відомі усюди,  
усе в ній, що треба нам, є,  
а хто свою мову забуде,  
той серце забуде своє.  

Вона, як зоря пурпурова,  
що сяє з небесних висот,  
і там, де звучить рідна мова,  
живе український народ.  

Народ наш, трудар наш і воїн,  
що тьму подолав у бою.  
І той лиш пошани достоїн,  
хто мову шанує свою.

 

 

Василь Стус

 

Оптимістичне

 

Коли ти вірити в добро навик,

то віруй в землю. Віруй в смерть і крики

Тривожні породіль. Нема одвіку

Легкої віри і легких утіх.

 

Замало й слів, де треба людських рук.

Будинки зводити, мости ладнати,

Чи древні перелоги поорати.

 

Учися брати віру. Як беруть

Снопи на плечі. Як беруть лопати

Садівники, щоб Землю перерить

І здобрити. Так, як беруть солдати

Гвинтівки в руки – край свій боронить.

Бери у праці втому і печаль,

Глибій у радості, глибій в стражданні,

Звіряйсь на них, немов на пробнім камені,

Загартувавши серце, ніби сталь

В роботі научайся, як народ.

До скону свято вірити в добро.

 

 

Повідомлення  від бардів та прихильників авторської пісні та поезії

Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net,  bardlit@i.ua

 

Харків – Літературний музей

 

Любі друзі!

Харківський ЛітМузей вітає вас з Новим роком та Різдвом Христовим!

Затишних,  теплих  свят  з  хорошим  настроєм,  веселим спілкуванням і цікавою книгою для відпочинку :)

 

Січень у ЛітМузеї

 

12 січня, 18.00 — «Щедрий вечір» у ЛітМузеї

13 січня, 14.00 — майстер-клас із виготовлення дерев’яних іграшок

15 січня, 18.00 — «Таборове Різдво». Вечір пам’яті українських дисидентів

23 січня, 15.00 — збори Харківського історико-філологічного товариства

 

Детальна інформація про кожен захід — окремою розсилкою.

 

У розкладі можливі зміни, слідкуйте за новинами на нашій сторінці

у фб https://www.facebook.com/litme.ua/?fref=ts, а також на сайті ЛітМузею http://litme.com.ua/

 

Виставки

 «Григорій Сковорода: мандрівка за щастям»

Постійна експозиція Харківського ЛітМузею присвячена творчості Григорія Сковороди, українського мандрівного поета і філософа XVIII ст., його міркуванням про щастя.

 

Адреса: м. Харків, вул. Багалія, 6 (ст. м. «Пушкінська» або «Архітектора Бекетова»).

 

Вартість вхідного квитка до музею – 20 грн (для учнів та студентів – 15 грн ),
екскурсії чи інтерактивної програми – 100 грн. Довідки за телефоном 706-25-79.

 

 

Харків – Юрій Черкашин

 

У автора і виконавці Ірини Барабаш 18 грудня 2017 року відбувся в харківському Будинку Вчених творчий вечір "Любов потребує порятунку". У Ірини Барабаш є один маленький недолік - вона вкрай рідко виступає зі своїми сольними концертами. В основному вона виходить на сцену з іншими артистами. Останній сольний виступ у неї відбувся аж у 2007 році. У зв'язку з цим я хочу Вас попросити поширити інформацію про відео з цього концерту. Ось фрагмент цього концерту - https://www.youtube.com/watch?v=gR0-gz2cxH0

 

 

Київ – Ігор Жук

РІЗДВЯНИЙ ПОТЯГ СВЯТОГО МИКОЛАЯ

Ігор Жук

Волонтерський агітпотяг «Труханівська Січ» зробив свій ювілейний, десятий рейс з 8 по 23 грудня. Власне кажучи, здійснених поїздок тільки дев’ять, рейс № 6 заброньовано на майбутнє: він пройде через Донецьк, Луганськ і Крим, і на нього ми з Ірен неодмінно сподіваємося потрапити. А поки що нам вдалося відірватися від справ і обставин лише на половину рейсу № 10, названого Різдвяним Потягом Святого Миколая. Західна половина маршруту стартувала у Києві і пролягла через смт Шевченко, Полонне, Ізяслав, Львів, Чернівці, Тернопіль, Хмельницький, Вінницю. Ми долучилися 15 грудня в Одесі.

 

Кілька слів про саму ідею. Групі волонтерів, змучених вічними проблемами недостатньої місткості їх машин і жахливим бездоріжжям у тих місцях, де найбільш потрібна їх допомога, спала на думку блискуча ідея. Її підтримала «Укрзалізниця», і в квітні 2016 року спеціальний потяг з дев’яти вагонів прийняв на борт об’єднану команду волонтерів різних організацій, представників освіти, митців, козаків, військових, а також вантаж всього, що може знадобитися як на фронті, так і у прифронтових селах та містах. Рейс пройшов з успіхом, виправдавши всі сподівання, і от за неповних два роки вже відбулося дев’ять таких мандрівок, а проект отримав найвищу державну підтримку. Назву потягу дав скаутський табір для дітей Сходу України на Трухановому острові у Києві, при організації якого волонтери та козаки перед тим, власне, і познайомилися.

Рейс № 10 ще в Києві прийняв на борт близько сотні дітей і підлітків – школярів і студентів з різних куточків України, в тому числі значну частину з Донецької та Луганської областей. На Заході місією поїзда було спілкування з місцевими мешканцями, творчі програми і поступове завантаження вагонів різдвяними дарунками всієї країни фронту і прифронтовим районам. Удосвіта 15 грудня на Одеському вокзалі ми влилися у цей великий і дружний колектив.

Перше, що одразу вражає і захоплює – це діти. Бездоганно організовані у самоврядовані десятки, зі своїми десятниками і кількома дорослими отаманами, вони чітко шикуються в колону, гордо носять прапори і чітко кричать «Героям слава!», старанно дотримуючись суворих правил Січі і не гублячись на вулицях міст (підозрюю, що таку дисципліну забезпечив не лише страх не потрапити наступного разу на потяг, але й суворо оголошений отаманом буцімто «витяг з правил» про «припустимі 2% втрат особистого складу»). При тому залишаються у найповнішому сенсі дітьми: веселі, розкуті, весело вовтузяться в вагонах, невимушено пускаються в танок у залах під час концертів, спілкуються з місцевими дітьми і молоддю уздовж всього маршруту. Хлопчики поважно подають руку дівчаткам при виході з вагона чи автобуса, галантно пропускають поперед себе у двері. Без жодних комплексів малюки звертаються до старших і дорослих з найрозмаїтішими запитаннями А під час подорожі збираються у вагоні-ресторані, що править за «кают-компанію», на цікаві вишколи і лекції, і є надзвичайно допитливою і уважною аудиторією. Ми з Ірен мали теж з ними такі творчі зустрічі, від яких отримали велике задоволення – сподіваємося, обопільне.

Тепер про дорослих.  Вони користуються у дітвори заслуженим авторитетом: головні засновники потягу, стожильні Олена Іванова і Микола Бондар; дотепний і цікавий оповідач «вечірніх казок» з історії пан Андрій; волонтери, творці батальйону «Сітка» з плетіння маскувальних сіток (нині волонтерська група "Мармелад") і водночас невтомні «маніакальні терапевти», що всю дорогу лікували застуджені дитячі носи і горла, – Аня і Олександр Квітницькі… Про кожного з майже півтора сотень пасажирів потягу хотілося б розповідати смачно і багато, вони того варті. Але тоді довелося б написати цілу книгу. Можливо, колись у когось і до цього дійде. А поки що – коротко, «телеграфом», наші враження від подорожі.

15 грудня, Одеса. У просторому вестибюлі вокзалу нас зустріли представники місцевої влади, волонтери і великий хор, що чудово співав народні пісні. А наш зведений дитячий хор потягу у відповідь виконав "Славень ОУН" 1932 року, котрий нині поступово стає новим гімном Збройних сил України:

"Зродились ми великої години,

З пожеж війни і з полум'я вогнів..."

Потім – марш вулицями Одеси з прапорами синьо-жовтим, червоно-чорним і знаменом "Труханівської Січі", з незмінним повним набором гасел: "Слава Україні! – Героям слава!..". Можливо, й були якісь зизі погляди – я не помітив; в основному зустрічні перехожі вітали посмішками. Біля сумнозвісного будинку профспілок зупинилися, Микола Бондар провів бліц-лекцію про трагічні події 2 травня 2014 року. Відвідали пам'ятний камінь, на місці якого буде споруджено меморіал загиблих за Україну. Духівник потягу, військовий капелан отець Дмитро відслужив короткий молебень. Заграв віртуозний військовий оркестр 101-ї бригади Збройних сил України – ще один активний учасник нашої подорожі. А потім ми стали гостями флагману військово-морського флоту, фрегата "Гетьман Сагайдачний", з цікавою екскурсією по всьому кораблю.

16 грудня, Миколаїв – Херсон. У Миколаєві – великий оригінальний пам'ятник Небесній Сотні у сквері Ради Європи і меморіал АТО "Струни пам'яті". Зустріч з молоддю і волонтерами у великому повному залі. У Херсоні – несподівано купа знайомих облич видавців і книгопродавців: книжковий ярмарок. Бліц-концерт духового оркестру. Традиційно – зустріч і нагородження волонтерів. Оскільки наш оркестр належить до Генерального штабу ЗСУ, то вручення військових грамот і нагород кращим волонтерам відбувалося з рук представника Генштабу – керівника оркестру. Цікава екскурсія в унікальний музей природи, що святкує своє 110-річчя і на виставку, присвячену АТО, в краєзнавчому музеї. Богослужіння біля меморіалу загиблим героям.

17 грудня, Кривий Ріг – Запоріжжя. Кривий Ріг зустрів о сьомій ранку урочисто і пишно, хоча й з дощем. Частина нас їхала по місту в цікавому гібридному тролейбусі-автобусі, частина поруч рейками – в трамваї, спеціально виділеному для нашої екскурсії, у почесному супроводі патрульних машин з "маячками". Відвідали меморіал героїв всіх часів, пам'ятник козакові Рогу, найбільший якщо не у світі, то в Європі квітковий годинник. У багатолюдному палаці культури вручили нагороди місцевим волонтерам. Подарунком був яскравий концерт військового духового оркестру, з яким хор дітей потягу спільно з місцевими учасниками попередніх рейсів чудово виконав свій традиційний "Славень". В Запоріжжя приїхали вже в сутінках і теж під дощем, але це не зашкодило теплоті зустрічі. Тут, як і у всіх містах, зустрічали представники міської влади – і, здебільшого, тепло і щиро не тільки тому, що потяг підтриманий підписом і особистою увагою Президента України; треба сказати, що типовий портрет місцевого чиновника в останні роки, схоже, все-таки зазнає позитивних змін. Правда, ще не настільки глобальних і радикальних, як би хотілося – то ж час від часу тим офіційним особам, що нас зустрічали, досить дошкульно діставалося від гостей, особливо від наймолодшого складу з його палкою безкомпромісністю і повною відсутністю комплексів щодо владних осіб. Адже ми спілкувалися одночасно і з ними, і з найактивнішими місцевими волонтерами, котрі добре знають всі болючі точки у своєму місті. Концерт – у великому і повному концертному залі, де до оркестру вже долучилися і ми з Ірен. А біля потягу на коліях всіх чекала смачна каша у великому казані на металевій діжці-багатті, зварена вправними кашоварами "Січі"...

18 грудня, Маріуполь – Волноваха. В Маріуполі о сьомій ранку мали приємний сюрприз: в купе постукав давній товариш по київському бардівському життю, Олександр Шульман, нині відомий "літописець" фронтових буднів, чиї замітки на Фейсбуці ми давно і регулярно читаємо. Сашко якраз за кілька днів до нашої подорожі там же у Фейсбуці постив прохання вояків привезти їм побільше книжок, а я й не сподівався, що за однією з наших коробок він заявиться сам. Ще у приміщенні вокзалу почалася друга частина місії потягу – роздача подарунків від Святого Миколая. Представники частин, Цивільно-військового співробітництва (CIMIC) отримували пакунки – листи і малюнки від дітей всієї України, солодощі, книги, іграшки для дітей прифронтової зони, і більш специфічні для фронту дарунки: маскувальні сітки, ліки і медикаменти, електрогенератори та інше обладнання. Концерт з продовженням нагород і роздачі дарунків. І наступна станція – Волноваха. Ще свіжі в пам'яті спогади, як ми виходили в Києві на Майдан з табличками на грудях "Je suis Volnovakha" в день трагедії з обстрілом міста бойовиками. Традиційно тепла зустріч на вокзалі. Чудова дитяча школа мистецтв з неймовірним ентузіастом-директором і його талановитою командою. Місто – цілком європейське, чисте, сучасне, величезний концертний зал, вщерть заповнений прекрасною публікою. Концерт, роздача подарунків, спілкування.

19 грудня, Покровськ. Тепла зустріч, вивантаження подарунків. Сідаємо в автобуси і їдемо в бік Донецька. Карлівка, 13 кілометрів від Донецького аеропорту. Тут розташована унікальна фронтова стоматологічна клініка "Тризуб" – втілені в життя герої книги Ірен Роздобудько "Тут і тепер". Вона два роки тому вигадала персонажа – волонтерку, лікарку-стоматолога, котра організувала пересувний стоматологічний кабінет для фронту АТО. І, як виявилося, саме в цей час на фронті організовувалася справжня пересувна стоматологічна допомога воякам, котра зараз вже має кілька мобільних клінік і одну стаціонарну. Тут же працює "підпільне" самодіяльне радіо "Тризуб", котре покриває значну частину окупованої території – лікар-стоматолог є водночас радіоведучим, і ми теж на цілу годину вийшли в ефір через саморобну антену "Тризуба". Варто було подивитися, як у крихітній кімнатці-студії і прилеглій кімнатці розмістився духовий оркестр з 15 музикантів і "бомбардував" ворожу територію українським джазом! Думаю, що і для Ірен, і для мене це був найбільш хвилюючий виступ на радіо.

Сюди ж, до "Тризуба", прибули представники військових частин за привезеними нами подарунками. Ми зустрілися з легендарним Сантою; Ірен у автофургоні-стоматкабінеті зображала лікаря, а за пацієнта в крутому сучасному кріслі правив сам доктор-радіоведучий Ященко. Поки ми з музикантами хуліганили в ефірі, невтомні Квітницькі з Миколою Бондарем, паном Андрієм, отцем Дмитром і кількома старшими дітьми змоталися у "Республіку "Міст"", звідки вже видніються руїни ДАПу. Тут були підібрані звірята, котрі поїхали з нами у Київ до своїх майбутніх господарів: кошеня Промка (назване на честь промзони аеропорту, де воно народилося) і цуценя, котре ще має отримати своє ім'я.

Поївши з польової кухні смачнючої каші, рушили в гості до Донецького національного технічного університету, де молодь спілкувалася, а оркестр тішив студентів своєю музикою. Вечірній Покровськ зачарував святковою ілюмінацією і затишними кав'ярнями.

20 грудня, Бахмут – Часів Яр. Холодно, запорошений снігом перон (щоправда, Київ у ці дні взагалі потерпав від рекордних снігових завалів, а ми вперше сніг побачили тільки тут). О восьмій годині, коли вибралися з вагона, поряд з ним наші кашовари поралися біля «діжкобагаття» з уже готовим запашним казаном супу на ньому. Тим часом на пероні зібралась традиційно тепла зустріч. Навіть сам Святий Миколай вийшов до нас з дверей вокзалу, чомусь у супроводі Снігуроньки – котра, втім, була у квітчастому українському вінку. Розпочалися обійми: в Бахмуті проживає чимало учасників попередніх потягів, що прийшли зустріти друзів. Автобуси у супроводі поліцейських машин з "маячками" розвезли нас групами по кількох локаціях; нам дісталася загальноосвітня школа № 12, котра зустріла нас власним концертом і з ентузіазмом сприймала наші виступи. Серед вчителів було чимало активних читачів Ірен Роздобудько, її приїзд став для них радісною несподіванкою.

Вдень приїхали у Часів Яр; тут у великому і, як і всюди, повному палаці культури відбувся черговий концерт.

21 грудня, Лисичанськ – Кремінна – Сіверодонецьк. Традиційні хліб-сіль від місцевої влади і волонтерів. Вивантажили чергову гору дарунків. Солодощі, печиво, цигарки для залежних від тої шкідливої звички, маскувальні сітки, листи і малюнки від дітей, котрі служать оберегами на фронті. Лисичанській бібліотеці дістався пакунок книжок від видавництва «Нора-Друк», котрий ми привезли з собою. Автобуси доставили нас далі, у Кремінну, де базується нині кадетський корпус Луганського обласного військового ліцею. Ліцей в повному складі з самого початку покинув окуповану територію і зараз розташований у чудовій новій просторій будівлі. Кадети вишикувалися на плацу, зустрівши нас стрункими рядами, блискучим маршируванням і дзвінкими строєвими піснями. Співали вони нам і в переповненому актовому залі, де відбувся концерт нашого духового оркестру. Дитячо-юнацький склад потягу звично повів запальний танок, у який одразу ж втяглися і кадети – власне, їх ровесники, так само веселі і розкуті попри всю їх досконалу дисципліну. Через пару годин наступний концерт проходив у Сіверодонецьку. Але перед тим – екскурсія по місту, зокрема з традиційною лекцією біля величезного спорткомплексу, де проходив горезвісний сепаратистський з’їзд регіоналів. В центрі, навпроти гарної ялинки з різдвяним вертепом, біля міськради ми з Ірен дали експрес-інтерв’ю для радіо «Галичина», яке саме починало свою роботу в місті. І – новий концерт перед ще однією чудовою аудиторією.

22 грудня, останній день подорожі. Сватове. Сьома ранку. На пустому засніженому пероні перед поїздом дефілює бородатий похмурий вірянин з виглядом юродивого, палаючими очима і плакатами на спині й грудях, де стверджується, що «христиан нет в окопах, в блокаде, во вражде…». Біля меморіалу загиблим за Україну, де ми зібралися, щоб віддати їм шану, він теж виник, закликаючи покаятися і прийти до Христа. Його досить делікатно і без образ спровадили, переконуючи для початку самому це зробити.

Сватове вразило розкішною бібліотекою – з прекрасним інтер’єром, комп’ютерним залом, комфортабельною кімнатою для релаксу, де можна не тільки попити кави, але й навіть зважитися на електронній вазі. Книги Ірен Роздобудько, досить активно зачитані, зайняли майже цілу полицю на стенді «Краща книга сучасності» – і ось бібліотекарі отримали несподіванку у вигляді візиту самого автора, а заодно і дарунок – свіжі книги з автографом. Ірен довелося підписати для сватівських читачів і всю решту її книг з бібліотечного фонду.

На майдані перед Народним домом "Сватова-Лучка" зібрався натовп зустрічаючих – волонтери, активісти, офіційні особи міста. Місцевий настоятель УПЦ МП почув кілька схвальних слів від пана Андрія з  «Правого сектору» (що в цьому випадку було рівнозначне глибокому поклонові зі зняттям шапки) за те, що разом з усіма співав Гімн України. Щоправда, це не завадило йому почути і кілька гострих докорів на адресу МП з проханням передати їх колегам аж до самого верху. Дісталося на горіхи й чиновникам міської влади, що виступали з вітальними промовами, – за недоробки і не виконані обіцянки, у чому претензії до них заявили місцеві активісти і учасник нашої мандрівки, корінний сватівчанин, боєць "Айдару" Микола Матвієвський. Ну, але було й за що їм дякувати, так що свято зустрічі не надто затьмарилось.

До вечірнього концерту залишалося ще трохи часу, вдалося погуляти вулицями Сватового, посидіти у затишній арт-кав'ярні, якої не посоромився б і Париж, а потім ще й гуртом всі здійснили сходження на старий терикон, на вершині якого учасники попередніх потягів встановили пам'ятний знак. І закінченням програми подорожі став чудовий концерт, що почався феєрично барвистою казкою місцевого театру про Снігову Королеву, був продовжений нашою традиційною програмою (духовий оркестр + Роздобудько + Жук) і завершився роздачею гостинців сватівській дітворі. Ввечері потяг покинув гостинне Сватове і над ранок ми вже були в Києві.

 

У підсумку хочеться сказати одну важливу річ. Донбас – це точно Україна, в жодному разі не "відрізана скибка". Ті, хто мандрував ще у перших потягах, відзначають, як повільно, але невпинно змінюються настрої основної маси місцевих жителів. А ті, хто з самого початку був тут хранителем і носієм української ідеї ­– а таких тут чимало – це справжні подвижники, яких покинути у їх справі було б просто зрадою.  Проукраїнські графіті на стінах і парканах, державні прапори – не тільки на держустановах, але й на машинах, балконах, приватних будинках. Попри лінію фронту, що розділяє дві частини Донбасу, мешканці обох частин все одно спілкуються і бачать різницю у житті. Всі міста і містечка, в яких ми побували, виглядають цілком по-європейськи. Супермаркети і крамниці нічим не відрізняються від київських, палаци і будинки культури живуть активним життям, школи тішать рівнем оснащення і особистостями вчителів. Так, є тут і приховані, і не дуже, прихильники "русского мира", але й вони вже, схоже, воліли б його радше спостерігати збоку. Найголовніша зміна, яку відзначають ті, хто може порівнювати – зростання доброзичливості у населення. Микола Бондар казав, що у Покровську – тоді ще Красноармійську – тільки за саму його козацьку зовнішність позаминулого року у нього стріляли. А зараз вулицями Покровська марширувала юна "Труханівська Січ" під червоно-чорним прапором, скандуючи "Слава нації! – "Смерть ворогам" – і таке сприймалося цілком нормально, без жодних ексцесів, як і в усіх інших місцях, де ми побували. Це вселяє надію, що прийде час – і оте "смерть ворогам!" вже не буде мати жодного іншого значення, ніж просто спогад про важкі сторінки історії. Хочеться вірити, що не тільки цим дітям, але й ще нам пощастить дожити до цього часу.

 

 

Володимир-Волинський – Сергій Шишкін

 

Зробив підсумкове інтерв'ю за рік і трохи аналітики  https://volynua.com/2017/12/29/analitic/sergij-shishkin-pro-tvorchij-yuvilej-revansh-ukra%D1%97nskix-vikonavciv-ta-plani-na-majbutnye/

 

 

Сергій Шишкін – про творчий ювілей, реванш українських виконавців і плани на майбутнє

 

Передноворічна розмова з відомим українським співаком та композитором Сергієм Шишкіним, який у листопаді дав сольний концерт у столичному палаці «Україна» з нагоди 40-річчя творчої діяльності, зачепила багато культурних аспектів сучасності.

В авангард української естради Сергій Шишкін потрапив ще у 70-х. І не просто потрапив, а стрімко увірвався своєю «Осінньою піснею», котра стала вже позачасовим шлягером. Він лауреат престижних українських фестивалів «Оберіг» та «Червона рута», а за те, що його пісні крутили по «Радіо свобода» був під наглядом  КДБ. І ось він, росіянин за походженням, ще на початку 90-х твердо вирішив робити лише український продукт. Його пісні – це не лише суміш актуальності, але й гра на пробудження свідомості. Саме такими є «Майданна колискова», «На війні якої нема». Але такий вже він Шишкін – не може без ексклюзиву.

За філіжанкою фірмової кави Шишкіна та інтелектуальною розмовою непомітно  пролетіли три години. Розпочали з передачі Майкла Щура, де він бере інтерв’ю у Євгена Нищука. Шишкін згоден з думкою міністра культури, що не завжди наша країна в Європі представлена українськими українцями, а часом діаспорними, часом тими, хто з України втік і реалізувався вже зараз. 

– А що це значить? Ми дожилися до того, що найбільша наша фішка втекти закордон. Не всі космополіти, але, якщо ти закордон не втечеш, то або не реалізуєшся, або до тебе ставлення в Україні буде як до порожнього місця. Ми поважаємо тільки тих, хто поза. Це я знаю по собі і мій 40-річний ювілей тому у приклад.

– Чому у приклад, адже я не пригадую, щоб останніми роками хтось з волинських музикантів мав сольний концерт у палаці «Україна»?

– Останній сольник у цьому палаці дав гурт «Світязь», коли жоден з учасників дуету уже не жив на Волині.

Я волиняка від народження, сім записаних альбомів і зараз формується восьмий «Сер. Шишкін і друзі». Питання чи його видавати, бо комерції у тому немає. Я пишу те, що  пишу. Так само Роман Коляда. Ледь виходить на самоокупність. Вже активнішої людини я не знаю! Це сегмент розумних, чуттєвих людей, патріотів, який був і у мене на концерті. І головне – концерт зафіксований! Палац «Україна» подбав  про все і ще купа друзів з цілого світу. Про таку допомогу мій тільки мріяти. Ми один одного вибирали згідно свого позиціонування в українській сучасній культурі. Тому у мене з концертом не було проблем саме в Києві. Звернувся до своїх унікальних друзів і дехто навіть тури закордоном пообрізав, щоб в час «ікс» бути на  сцені разом зі мною. Приміром Едуард Драч має кілька медичних спеціалізацій і працює головним лікарем. Людина, яка першою на першій «Червоній руті» разом зі Жданкіним та Морозовим заспівали «Ще не вмерла». Тобто, Україні такі люди як митці не потрібні. Пригадую, як вчинили з Хурсенком. На похорони філармонія вінка пожаліла, натомість потім обласна Партія регіонів цілу піар кампанію під вибори на його імені зробила. Скандал був несамовитий! А потім премію створили. Коли його нема на ньому вже грали всі кому не лінь. А за життя?…

Волинь має своє телебачення, управління культури, але просуваються сталінські формати, а ті люди, які поза ними,  ходять кругами. Вважається, що вони типу не культуру просувають. Це навіть Нищук визнав, що із закордону йдуть запити саме на ці ще совєцькі формати, до яких самі ж за стільки років призвичаїли. Але як має бути, коли знищили весь український авангард, який був інтегрований у світ?  Нещодавно довідався, що термін “розстріляне відродження”,  то Єжи Гедройць придумав. Саме він казав, що з Україною треба дружити, що без неї Польщі не вижити.

І ще таке. Україна не береже навіть те, що було зафіксоване. Той самий «Оберіг» 90-го року на “Ютюб” викладав саме Богдан Нагайло – тодішній директор української  Редакції Радіо «Свобода». А на Волинському ТБ його не збереглося. І чув про це, як про тенденцію по Україні – нищити старі записи. Що ми робимо?! І про Хурсенка у передачах його пам’яті не було що показати з місцевих зйомок. При тому, що посади заповнені і люди щось там роблять багато років. Ми не цікаві тим, хто на тих посадах сидить. А потім залишаються тільки спогади очевидців та вечори пам’яті. Якщо знайдеться кому організувати.

– До речі, у «Фейсбуці» Ви часто постите польських виконавців, слухаєте польське радіо, тобто позитивно ставитесь до польського культурного продукту, а чи не тривожить те, що нині поляки все радикальніше починають ставитися до українців?

– Це теперішні польські політики, користуючись нашою слабкістю, піднімають такі питання. Ми з друзями просуваємо серед поляків думку, що без порозуміння не буде співпраці, на яку ми як сусіди приречені. І якщо нам в Європу, то нам з ними дружити і навпаки.

Справа в тому, що попри три поділи Польща вистояла. І спрацювала в цьому польська література і музика. Вони консолідували ідеологічно, на цьому продукті виростали покоління і ставали поляками. Навіть за польських совітів рівень свободи з нашим було не порівняти. Ми дивилися на польські журнали «Перспектива» та «Панорама» як на щось нечуване. У поляків ще тоді були хіт-паради спільні зі світовими і, відповідно, і польське підтягувалося. Маю глибоке переконання, що Чеслав Нємен, якби не переїхав з Білорусії до Польщі не став би Чеславом Нєменом. Перевели б його на російську мову. До речі, перша пісня, з якою він вийшов на сцену, була українською мовою, бо його мама українка.  Це я довідався від літописця української естради ХХ століття Михайла Маслія.

Раніше у нас на ефірах було багато поляків і вони весь час казали – тільки культура врятує і підтримували, що могли. До прикладу, джазові фестивалі у Луцьку проходять за підтримки польського генконсульства.

У коментарях на “Ютюбі” з польською музикою поляки часто пишуть щось на кшталт: «Боже, яка була музика за часів ПРЛ». Тобто, у них ті ж самі тенденції, що й у нас – на зміну якісному музичному продукту прийшли «сіські». Принаймні не від одного чув.

– У мене зараз таке відчуття, що ті, хто на початку 90-х ставали основоположниками української естради, а згодом через продукування масовості та попси, ніби відійшли, зараз беруть реванш. Чи згодні з думкою, що українська естрада поступово стає дійсно українською з якісним українським продуктом?

– Далеко не всі. Віктор Морозов живе закордоном і перекладає на українську бестселери. А Жданкін,  який взяв гран-прі на першій «Червоній руті» сидить тихенько в Кременці і взагалі ніде майже не буває.

Реванш беруть ті, хто не здався. До прикладу була окрема тенденція в маленькому містечку  «Здолбунівський рок-н-рол». З неї вийшов Леон Репета. Були групи «НЗ» («Незаймана Земля»), «Жнива». Так от вони зараз такі собі «старушики» мого віку, зібралися і грають конкретний рок-н-рол. Вони грають як  Old scholl  і виглядають як  Old scholl. Леон Репета з родини дисидентів, пригадую, як ми їхали з другої «Рути» тоді сталося ГКЧП. Він з поїзда на кілька зупинок вийшов раніше і добирався городами, бо нас тоді вже могли зустрічати.

КДБ пресувало прогресивних виконавців, зокрема гурт «Еней» та Тараса Петриненка добряче. Та що там говорити. Навіть я був під їхнім контролем на початку 90-х. Сталося це після того як Богдан Нагайло забрав наші записи з «Оберегу» та почав крутити по Радіо “Свобода». Я сам Радіо “Свобода” не слухав, про це мені сказала людина, яка його слухала по роботі.

– То Ви згідні з тим, що зараз ламаються формати нав’язані совєцькими культурними бюрократами?

– За всі ці роки нас стало багато і не всі здалися. Фестивалі започатковувалися і зникали. З’являються нові. Той самий «Володимир». Я пишаюся ним, хоч його і немає. 20 фестивалів, які відбулися, робили свою справу. З «Тараса Бульби» свіжоспечені лауреати їхали на «Володимир» і всі знали, що фестивальна субота рокерська. Для мене було важливим на цих фестивалях проштовхувати молодь і особливо з мого містечка. В результаті через нерозуміння і не підтримку середнім класом свого власного фестивалю, який там бачив тільки  піар Саганюка, а не наших дітей на нашій сцені, ми фестиваль втратили.

Більше того, нас із усіх ефірів виштовхали дурні газпромівські гроші. Ще на початку 90-х сестрам Тельнюк, коли ті поїхали в Росію знімати кліп сказали: «Ви думаєте вам хтось дасть? Та у нас вже по регіонах розписано хто куди зайде і що забере по ефірах та частотах». І це сталося.

Автентика затерта і замінена сталінським форматом. Це ж цирк на дроті – волинський хор співає голосом черкаського народного хору. Волинську складову не так просто знайти та виокремити. А нічого дивного, запросили геніального Пашкевича, який зробив Черкаський народний хор, так він ще й на Волині зробив Черкаський народний хор. Тільки зараз вже є по Україні певні колективи, які цю автентику видобувають.

Для мене два сучасні голоси Волині це Юрій Поліщук та Тетяна Ціхоцька. В ідеалі їм би ще щось дуетом заспівати – таке волинсько-фірмове. Це сучасні люди, які пройшли у сучасні тенденції, в кожного з них пізнаваний розкішний  тембр.

Нині знаходити регіональні складові цікаво і важко, самі люди їх вже не пам’ятають. Нав’язаним за стільки років сталінським форматом задавили все. Єдине, можливо, фанати фольклористи десь щось позаписували.

– Етнографи, які наш фольклор збирали теж були у списках  на розстріл, а їхні праці в кращому випадку десь в архівах Москви заховані.

– Власне знищенням авангарду та  етнографів і позбавили нас зв’язку з корінням на історичному глибинному рівні та інтегрованому в світові тенденції. Більше того –  позбавили розвитку, але сталінський формат залишився і він самовідтворюється. Це ж дуже зручно. І саме так ми програємо інформаційну війну у культурі на регіональному рівні. Після Майдану у мене була одна задумка, але побачив, що на цю тему навіть немає говорити з ким.  Та все ж задумка лишилася і я її ще, сподіваюсь, втілю. Я дійшов до того, щоб формулювати правильні запитання.

– 40 років творчої діяльності і ще досі вчитеся ставити правильні запитання?

– Без цього ти не отримаєш правильних відповідей. Тільки питання, кому їх ставити? І видається, що вже є кому. Навіть на Волині.

– Сергію, «Бренди Волині» проект, який запам’ятався багатьом і не лише виступами, але й волонтерством у підтримку 51-ої бригади. Проект буде мати подальше життя?

– Дуже на це сподіваюся. Хоча, проект як волонтерський не задумувався. Та довелося. Згодом тему волонтерства перетворили на попсу, а потім декласували, деномінували і це стало мало не лайливим словом.

Агітувати «Бренди Волині» не треба було. Вони грали і грають Музику. Тому вони мої друзі і концепцію розуміють. Це майстри у своєму жанрі, ми ж обходилися мінімальними засобами, але при тому видно хто дійсно майстер. Нам не треба ховатися за «фанерою» чи потужною ритм-секцією – і в цьому фішка.

– Здається мені, що таких фішок було б більше якби Ви все ж очолили обласне управління культури одразу після Майдану.

– Я навіть, коли йшов на цю посаду, мав глибоке переконання, що вона не потрібна. Це не була моя споконвічна мрія там сидіти. Але на ту пору йшлося про тимчасове позиціонування, бо навіть при тій мізерній зарплаті, без стажу держслужбовця, я не мав би тупо за що жити в Луцьку. Та я знав, що на ту пору у мене як умовно кризового менеджера від культури, було що запропонувати, та, на жаль, не було кому. Майданівці за мене вписалися. А далі що? Я зрозумів, що нічого не буде – спалять, дискредитують і не буде кому прикрити. В нас різні завдання. Навіщо щось міняти тим, хто і так призвичаївся? А саме про зміни йшлося після Майдану.

Я людина, яка має сім записаних альбомів, пройшов найкрутіші конкурси на усіх їх початках, сидів у журі крутих конкурсів понад 20 років , сам себе зробив – і мене нема. Для друзів є, а для офіційної Волині нема. І це власне після Майдану. Бо не сиджу на якійсь посаді в якійсь мінкультівській чи іншій структурі. І  живи як хочеш. Знаю, в управлінні плачуть про мізерні зарплати. Так, можемо помінятися на мою круту інвалідську пенсію. Тільки я робив так, щоб був молодняк, який, хоч і не вдячний, але пішов далі. Моє завдання тепер – йому не заважати. Тепер нарешті хочу полабати те, що цікаве мені.

– Цьогоріч у Луцьку пройшов відроджений фестиваль «Оберіг». Ви його вигравали, у журі сиділи, але на цьому фесті не були. Чому? Не запросили чи самі не захотіли?

– З «Оберегом» вийшов цікавий наїзд на мою ювілейну дату.  Домовлялися про одне – вийшло, як вже вийшло. От вам і все управління культурою. Більше того, люди, які були задіяні у мене в Києві, не змогли на фестиваль потрапити. Питання: якщо я вам не цікавий, то хто ж тоді вам цікавий? Якщо людину, яка щоразу робила фестивалі, і її власне по цьому знають, ви примудрилися фактично кинути в найважливіший для неї момент. Якщо я в Луцьку виступаю, ніхто з них не буває на концертах, щоб хоч просто подивитися – чим  дихаю і чи дихаю взагалі. Якісь паралельні світи. Чого не скажу про Київ. Після 40-річччя в Палаці «Україна» було хоч не вертайся.

– Що у Ваших творчих планах на 2018 рік? Чи будуть в них задіяні особистості з якими Ви познайомили володимирську публіку Брати Капранови та Роман Коляда?

– В мене  давно так склалося, що ювілей за ювілеєм. Планую у 2018-му відзначити  60-річчя і запросити декого з друзів. Ціную їхню підтримку і чудово розумію, що зловживати нею не можу. Хоча те, що я можу зробити в Києві, нереально зробити у Володимирі. З наїздом на мою дату перенесли фестиваль «Княжий»,  з яким у мене буде різниця  лише у день. Хоча той захід буде глобальним по ресурсу і забезпеченню, але у мене буде зовсім інший сегмент і це буде ексклюзив для душі. Навіть по формату.

Для мене важливо, щоб люди розуміли, що ми даємо сенси, ніяке не їдло, чергова машина, перекрита по новому хата. А ми! Я чую, що у дворі слухають малолітки навіть тепер – русскій реп та шансон, вони поза тими сенсами.  Ну всі ж знають,  що саме Росія – родіна ганста-репу і шансону.  А насправді – русскоязичної попси!  Тут робиш свідомі рухи, на які ходять одні, а по кнайпах з «М1» і трохи «М2»  на плазмах сидять зовсім інші. Мені навіть місцеві музиканти жалілися, що коли спробували переходити на український репертуар, то наші володимирські «сноби» примудрилися писати скарги, мовляв,  не та музика. І от той, хто до цього довів, пішов у Нацраду з телебачення. І коли бачиш на ТБ ці річні премії і хто там виходить їх отримувати, от я точно там з ними на одну сцену не хотів би вийти і на ту премію навіть посягати.

Та й пора «Днюху патріота» зробити вже у Володимирі. Є у моєму містечку люди, які хочуть слухати і чути, а не тільки ковбаситись і для яких я хочу пограти. Для  мене звичайно було б краще, якби приїздив здалеку і лунало б «наш славетний земляк» і це була б подія. Наразі буде така подія, яка буде. Зрештою, що я поганого зробив, що  не маю права зробити на свої 60 років так як  хочу? Не скажу, що 60-ка мотивує аж так, але я б себе не зрозумів, коли б її не зробив у рідному Володимирі. Який я стільки років популяризую в Україні. Зрештою, як і Волинь. Сподіваюся, що людина, яка пообіцяла підтримку – дотримає слово.

А паростки нового на Волині є. В Луцьку їх куди більше  – один театр «Гармидер» чого варт! І навіть у моєму Володимирі щось ніби починає прокльовуватись. Та шкода, що вже не в музичному сегменті. А хотілося б. Маємо такі традиції, що не продовжити їх було б злочином.

І в Україні щось таки міняється. Кіно почали робити саме українське. І музики нашої на ефірах істотно побільшало. Колись воно спрацює. Та все ж хотілося побажати у наступному році починати дбати за власних митців Саме вони, поміж привабливого інвестиційного клімату, дають відчуття щастя і сенсовності. Інакше навіщо тоді ті інвестиції?

 

Розмовляла Ярослава ВОЗНЮК

 

 

Чернівці – сайт http://versii.cv.ua/aktsenti/avtorska-pisnya-vid-viktora-pashnyka/43622.html

 

Авторська пісня від Віктора Пашника…

 

20-го грудня у Чернівцях у Будинку естетики та дозвілля відбувся концерт авторської пісні Віктора Пашника. Музикант, кобзар заспівав не тільки власних пісень, але й українські народні пісні, також твори інших авторів, акомпануючи і на гітарі і на бандурі.

Віктор Пашник — український музикант, бандурист. Знаний в Україні та за її межами також під ім’ям Кобзар Шкрум.
У 1999 році закінчив Стрітівську школу бандуристів, єдиний подібний навчальний заклад в Україні. По закінченню кобзарської школи вчився у Чернівецькому університеті на кафедрі музики та українознавства.

Лауреат багатьох музичних конкурсів, у складі акустичного тріо «ЗАУ» з Олексою Миколайчуком (бандура) та Івасем Григоряком (гітара) став переможцем фестивалю «Червона Рута-2003» в жанрі авторської пісні та акустичної музики.

У залі зібралися друзі музиканта, однокурсники, деякі пісні зал співав разом з Віктором Пашником. Музикант любить мандрувати, “в кожному з нас є частинка світу”…

Віктор Пашник у своїх виступах посилався і на Олеся Бердника. Адже ми повинні будувати духовну Україну, де домінуючим має бути справедливість, порядок…

 

ВІКТОР ПАШНИК. Ми обов’язково з тобою зустрінемось

 

Ми обов’язково з тобою зустрінемось

У Донецьку, Одесі чи Львові,

Одне одному в очі задивимось,

Я спитаю: “Ми знайомі?”

 

Приспів:

Випадково чи так мало бути,

Що зустрілись ми так далеко?

Ця секунда могла промайнути

І були б ми уже далеко.

 

Ми обов’язково з тобою побачимось,

У трамваї, тролейбусі, в небі,

Може з радості навіть заплачемо,

Поговорим по нашій потребі.

 

Приспів

 

Нам прийдеться зустрітись з тобою,

Земля кругла, а часом квадратна,

За столом, в магазині, у бою,

І надіюсь вона не остатна.

 

Браво!

Чекаємо на новий альбом Віктора Пашника.

 

 

Сайт http://uoj.org.ua/ua/novosti/kultura/vidganyayuchi-dukh-zneviri-u-ki-vi-triva-pravoslavniy-pisenniy-festival

 

«Відганяючи дух зневіри»: у Києві триває православний пісенний фестиваль

 

25 грудня у Києві пройшов другий тур V Міжнародного православного фестивалю авторської пісні «Благодатне небо». Виступити на фестивалі може кожен бажаючий, повідомляє кореспондент СПЖ.

У понеділок перед слухачами виступили бандуристка Олена Немеш, автор і виконавець, гітарист Олександр Коняєв, група «ОскольДир», а також президент фестивалю, керівник столичного клубу православної пісні та творчості, відомий православний бард Олексій Ахаїмов.

Але особливий інтерес викликав виступ почесного гостя фестивалю, настоятеля церкви святителя Михаїла в Олександрівській лікарні Києва, благочинного лікарняних храмів столиці протоієрея Романа Барановського.

Отець Роман познайомив аудиторію з кінором – стародавнім східним струнним інструментом, який зберігається в церкві, де служить священик. Кінор, винайдений ще царем Давидом для використання в богослужіннях, батюшка придбав в Єрусалимі і освятив на Гробі Господньому, «щоб звучання цього інструменту очищало душі тих людей, які будуть його слухати».
«"І буду тим люб'язний я народу, що почуття добрі я лірою будив", – написав великий Пушкін. Актуально це й сьогодні, – вважає отець Роман. – Гітара – вона теж має форму ліри. Почуття добрі потрібно будити. Сьогоднішній світ пробуджує недобрі почуття, які призводять до зневіри та розпачу. А коли дух святий заповнює душу людську, то це та радість не синтетична, якої покликана душа людська. А цю благодатну радість може заповнити ліричне звучання пісень».
Після першого і другого турів переможців визначить журі. Як розповів СПЖ президент фестивалю Олексій Ахаїмов, ще заплановано конкурс відеокліпів та гала-концерт, який пройде вже у 2018 році. Виступити на фестивалі може кожен бажаючий.

 

 

Запоріжжя – сайт http://filarmonic.zp.ua/news/item/2516-bandura-poiednala-u-sobi-vse-krashche

 

Бандура поєднала у собі все КРАЩЕ

 

8 грудня 2017 року у концертному залі ім. М.І.Глінки Запорізької обласної філармонії запоріжці весь вечір насолоджувались витонченим, легким та сріблястим тембром бандури від ансамблю бандуристів «Божена». Концерт став своєрідним екскурсом виконавської діяльності молодого творчого колективу, що зародився у 2014 році до 200-річчя Т. Г. Шевченка. З багатого різноманіття ніжної і тендітної, запальної і яскравої музики, яку постійно виконує ансамбль дуже важко вибрати кілька кращих композицій, бо вони дійсно всі кращі! Тож, при підготовці до свого концерту «Краще!» перед ансамблем постала нелегка задача – об'єднати в одній музичній програмі різні стилі, жанри та настрої. Глядачам було запропоновано досить цікаву форму, розподіливши весь репертуар тематично на чотири картини. В першій були представлені твори традиційного кобзарського репертуару. Дума М. Дремлюги, пісня на сл. Т.Г.Шевченка «У нашім раї на землі», візитівка бандуристів «Взяв би я бандуру», яскраво виконана Вячеславом Луценко та жартівливі українські пісні як «Од села, до села», «Іванку, Іванку», «Із сиром пироги» перенесла глядачів у тисячолітню історію українського народу.
    Друга картина нагадала городянам про нещодавнє свято української мови та писемності, до якої артисти Запорізької обласної філармонії підготували музично-поетичний вечір «Сподіваюсь бути почутою». Кращі номери з цієї музичної програми пролунали і сьогодні. Публіка змогла ще раз насолодитись палкою лірикою Ліни Костенко та Івана Франка у виконанні артистів розмовного жанру Ганни Миронової та Кирила Прудченка, а також романтичних мелодій Е. Морріконе, О. Герасименко, Я. Сибеліуса, П. Моріа, Т. Ліберман. Хочеться відмітити цікаве поєднання музичних інструментів – бандурного ансамблю з флейтою-паною та струнним квартетом. Романтичний образ минулої епохи доповнив танцювальний дует народного театру сучасної хореографії «Фенікс» (кер. С. Лободюк).

     Третя картина – це образ сучасної бандури, який розкрив ансамбль перед глядачами у 2015 році музичною програмою «BandyraStyle». Яскраві гармонії джазу, запальні ритми рок- та попмузики відобразились у всім відомим композиціях «Nothing else matters», «Бандуристи грають джаз», «Дим над водою», «Я стану морем», «Квітень», «Скажи мені» та інші.
   Четверта картина була присвячена музиці кіно. Музичний супровід до таких відомих стрічок та мюзиклів як «Професіонал», «Лєон Кіллер», «Сорочинський ярмарок», «Нотр-Дам де Парі», «Стиляги» гості змогли почути у новому звучанні.
Під час програми разом з учасницями колективу «Божена» продемонстрували свій професіоналізм, почуття ансамблю та доповнили концерт новим поєднанням музичних тембрів артисти Запорізької обласної філармонії М. Квєтков (тенор), С. Луценко (баритон), Т. Пацернюк (труба), С. Новіков (флейта-пана), Д. Савєров (контрабас), В. Солом׳янчук (ударні), струнний квартет у складі: В. Галіченко (скрипка), А. Мамчур (скрипка), О. Попруженко (альт) та А. Семеренко (віолончель). Для кращого занурення у стиль кожної з картин програми була підготовлена яскрава відеоінсталяція.
     Глядачі отримали справжнє задоволення і безліч позитивних емоцій від програми та побажали ансамблю бандуристів «Божена» - Вікторії Терещенко, Ірині Скляренко, Іоанні Терянник, Наталії Горб і художньому керівнику, заслуженій артистці України Ользі Беженарь втілення нових творчих ідей, успіхів та натхнення. Квіти та гучні оплески цього вечора стали найкращою нагородою артистам за їх мистецький подарунок та надихнули на нові творчі проекти.

 

 

Київ – сайт https://hromadskeradio.org/programs/hromadska-hvylya/vasyl-shklyar-nashi-hlopci-voyuyut-trymayuchy-v-odniy-ruci-avtomat-a-v-inshiy-knyzhku

 

Василь Шкляр: Наші хлопці воюють, тримаючи в одній руці автомат, а в іншій – книжку

 

29 грудня 2017

 

У студії Громадського радіо поспілкувались з українським письменником Василем Шкляром

 

Василь Шкляр нещодавно опублікував свій роман «Троща». Говоримо з письменником про розвиток сучасної української літератури та її значення у протидії гібридній інформаційній агресії.

Василь Шкляр також розповів, що нещодавно відвідав гарячі точки – Широкине, Водяне, Красногорівку, Карлівку:

«Мене дуже тішило, що хлопці ще раз підтвердили той унікум українського воїна, в якого в одній руці автомат, а в другій – книжка. Вони багато читають, я був просто щасливий як автор, що читають багато моїх книжок. 

«Чорний ворон» у них хіт, тепер «Трощу» читають – історичний бандерівський роман. Подекуди приїжджаєш, а вони вже це знають, чули й читали. Мене це надзвичайно тішило», — говорить він.

 

 

Рубрика – «Ювілеї»

 

Із сайту https://book-small-town.jimdo.com/

 

120 років від дня народження Володимира Сосюри

 

Народився Володимир Миколайович Сосюра 6 січня 1898 року на станції Дебальцеве, що на Донбасі, в сім’ї робітників. Батько Володимира, Микола Володимирович, був різноплановою людино, він і вчителював, і працював на шахті, був адвокатом, хоча за своїм фахом – креслярем. Матір, Марія Данилівна, була звичайна робітниця з Луганська, справи її в основному зводилися до хатньої роботи. В такій сім’ї і виховувався майбутній геній української поезії.   

Після закінчення сільської школи, молодий Володимир поступив до аграрної школи. Водночас, з самих ранніх літ, хлопець допомагав батькові на шахті, тому праця в ньому ще з дитинства виховала людину розуміючу життя звичайних людей. Володимир Сосюра дуже переживав за життя та майбутнє держави, тому під час громадянської війни, одразу вступив в ряди УНР, а згодом до Червоної армії. Після боротьби, в 1922 році, Володимир вступає до Комуністичного харківського університету, через рік іде вчитися до Харківського інституту народної освіти, який закінчив в 1925 р. Водночас, весь цей час займається творчістю, починає писати, належить до багатьох літературних організацій, в роботі яких бере активну участь.  

Говорячи про творчість, треба обов’язково згадати, що перший опублікований твір вийшов в 1917 році (російськомовний), пізніше, в 1921 році, світ побачив вже й першу збірочку. Але все ж таки, лише в 1922 р., після публікації поеми «Червона зима», про Володимира Миколайовича Сосюру заговорили. Саме з цього твору пішло його визнання, як літератора. Далі було багато-багато інших збірок, які ще більше закріплювали Володимира Сосюру, як визнаного автора. Деякі з видань були й заборонені, адже поет піднімав важливі теми, які не завжди подобались радянській владі.   

В 30-их роках, коли на Україну прийшли голод і репресії, Володимир Миколайович Сосюра змушений відступити від ідейних творів. Це йому не давало покою, що й призвело до психічного розладу, але все ж поет творив. Він майже єдиний і до того ж майже перший, підняв літературні напрямки: любовна лірика та інтим. Його доробки: «Червоні троянди», «Люблю», «Нові поезії» – дарували читачу теж певним способом силу, жагу кохати і бути коханими. І це тривало до другої світової війни, коли Сосюра пішов в лави військових. З 1942 по 1944 р., він працює воєнним кореспондентом, підсилює бойовий дух армії. Це дало народу інші твори, котрі додавали боротьби, казали, що треба жити, водночас – любити. Володимир Сосюра не відходив від любовної лірики і надалі, часто показуючи нові і нові добірки поетичної любові.   

Треба додати, що крім творчих доробок, Володимир Миколайович лишив і нащадків, хоча в коханні йому не зовсім таланило. З першою дружиною він одружився в 1922 році, але прожили вони разом не довго, лишивши після взаємного проживання двох синів. Причиною розводу була несумісність в поглядах до України. Його перша жінка, Віра Каперівна, колишній політрук, не вірила в таку державу, як Україна (про це Сосюра розказує навіть в віршах), що й призвело до швидкого згасання почуттів між ними. Згодом, в 1931 році, Володимир Миколайович одружується вдруге, з Марією Гаврилівною. Ця жінка була теж творчою особистістю і Володимир з нею все ж знайшов щастя. Можна додати, хоча це й не дуже важливо, що дружина Сосюри Марія закінчила в Києві балетну школу і була аж на 12 років молодша чоловіка. Але це їм ніяк не зашкодило, навіть арешт Марії, коли в 1949 році її заслали до Казахстану. Підтвердженням гарних стосунків є й повторний шлюб між Марією та Володимиром, котрий відбувся зразу ж після повернення жінки з заслання в 1954 р., як знак любові та поваги. В другому шлюбі, Володимиру Сосюрі жінка подарувала третю дитину, сина Володимира, котрий пішов по стопах батька й став заслуженим працівником культури України (в 1978 р.). І хоч син, Володимир Сосюра, не став поетом, але редактором і кінодраматургом значиться.  

Творчість Володимира Миколайовича Сосюри продовжувалася, у 1948 році він отримав Сталінську премію, яка була найвищою нагородою в той час. Але в 1951 році виходить славнозвісний твір «Любіть Україну», котрий сколихнув державу. Це призвело до нападів критиків, поета звинувачували в буржуазному націоналізмі. Це призвело до закриття деяких дверей поету, хоча і надалі він працював і творив.  

Помер український поет 8 січня 1965 року, похований був на Байковому кладовищі, на що він неабияк заслужив за роки свого життя. Після себе Володимир Сосюра лишив значний літературний спадок, в 1970-1972 рр. було видано 10 томів його доробок (до цього було видано ще два трьохтомника поезій Сосюри). А загалом Володимир Сосюра дав читачу понад 40 поетичних збірок, що є доказом надзвичайної творчої наснаги поета, доказом його великого таланту. Нам лишається лише дякувати генію Сосюри і насолоджуватися його віршами. Адже поезія Володимира Миколайовича нікого не лишить байдужим. Він піднімав усі можливі теми. Його вірші читають в будь-якому віці. Вони задовольняють різні вподобання, його вірші будуть подобатись людям завжди. Для патріотів є кохані твори про Україну, для молодих людей – любовна та інтимна лірика, для старших – твори про життя та війну. Так, є що прочитати у Володимира Миколайовича Сосюри і головне, є чим пишатись нам, його нащадкам. Адже ці твори вчать нас жити та любити. 

 

 

80 років від дня народження Василя Семеновича Стуса

 

Народився 6 січня 1938р. в хліборобській родині в с. Рахнівці на Вінниччині. Після закінчення школи навчався в Донецькому педінституті. Далі вчителював, служив в армії, працював в газеті. У 1959р. у «Літературній газеті» з’явилися перші вірші поета. З 1961р. викладає українську мову та літературу в 23-й Горлівській школі. У 1963р. вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка в Києві. Бере участь у роботі Клубу творчої молоді. За участь у протесті на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» виключили з аспірантури. Відтоді не надрукували жодного рядка. У 1965р. одружився з Валентиною Попелюх, та народився син Дмитро. У 1970р. на похороні Алли Горської звинуватив владу у її вбивстві. У Брюсселі виходить його перша книжка «Зимові дерева». У 1972р. разом з іншими укр. поетам  його було заарештовано й засуджено. Ув’язнення відбував у Мордовії. Після завершення основного терміну відправили у заслання. Після повернення відмовився від радянського громадянства. У 1979р. повертається та працює у Києві. У 1980р. знову був засуджений до 10 років ув’язнення та 5 років заслання. 28 серпня 1985р. його відправили у карцер, де він оголосив голодування. У ніч із 3 на 4 вересня 1985р. помер.

 

 

Вітаємо з Новим роком!