Новини одним рядком:

4 листопада – Оксана Коваленко і Олександр Поршнев, члени бард-клубу «Аквамарин» співали на вечорі у Мукачеве

5 листопада – концерт кобзаря Юліана Китастого у Запорізькій філармонії

9 листопада – Віктор Морозов у дискусії "Гоґвортс, Пудлард, Рокфорт: Перекладання "Гаррі Поттера" у Британській бібліотеці

10 листопада – концерт Тараса Компаніченка, Житомир, Будинок культури, вул. Велика Бердичівська, 61

10 листопада – концерт Георгія Матвіїва, Полтава, Краєзнавчий музей (вул. Конституції, 2)

11 листопада – обласний фестиваль-конкурс авторської поезії та пісні «Малишкові стежки»  в Обухові на Київщині

11 листопада – фестиваль військової авторської пісні Київський міський палац ветеранів (вул. Бастіонна, 11)

11 листопада – концерт Олега Рубанського (Київ), Будинок естетики та дозвілля м. Чернівців

11-12 листопада – фестиваль АП “Стежинка”, Харків, Палац дитячої та юнацької творчості

13 листопада – презентація книги “Українські менестрелі” (для незрячих), Харків, вул. Багалія, 1

17 листопада – буккросинг у харківському Літмузеї

18 листопада – Сергій Василюк з гуртом "Тінь Сонця" і Христиною Панасюк, Київ, концерт-хол "Monteray" (Прорізна, 8)

19 листопада – фольклорний фестиваль Київ-етно-мюзік-фест «Віртуози фолку» в Українському домі в Києві

19 листопада 1998 року було започатковано літопис авторської пісні України (до 2014 р. – інформаційний бюлетень)

20 листопада – концерт Георгія Матвіїва, Київ, Дім освіти та культури «Майстер Клас» (вул. Богдана Хмельницкого, 57б)

 

 

 

Повідомлення  від бардів та прихильників авторської пісні та поезії

Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net,  bardlit@i.ua

 

Харків – сайт https://www.057.ua/news/1857598

 

В Харькове состоится презентация книги «Украинские менестрели»

 

Презентация книги «Украинские менестрели» пройдет 13 ноября, в Международный день слепых людей, в Чернобыльской исторической мастерской (ул. Багалия, 1).

«Украинские менестрели» - это книга об истории украинского кобзарства, о быте, законах, мудрости кобзарей и лирников, о художественном феномене народных певцов, о преследовании различными режимами слепых кобзарей.

Уникальности литературно-художественному изданию «Украинские менестрели» добавляет универсальный дизайн: рассказ о кобзарском искусстве напечатан увеличенными буквами и рельефно-точечным шрифтом Брайля. Эта технология позволяет читать текст как людям, которые хорошо видят, так и слабовидящим, и полностью незрячим.

В книге содержатся особые иллюстрации народных украинских инструментов: дизайнеры разработали тактильное изображение кобзы и бандуры, поэтому любой из читателей сможет на ощупь и глазами увидеть и узнать, как выглядят этноинструменты.

Также авторы проекта предлагают аудиоверсию книги, которую можно скачать по специальному QR-коду.

Книга «Украинские менестрели» создана в рамках международного проекта «Повышение шансов на получение образования для молодежи с проблемами зрения» в сотрудничестве с Международным образовательным центром (Дортмунд, Германия). Проект реализуется при финансовой поддержке Министерства иностранных дел Германии.

 

 

Володимир-Волинський – Сергій Шишкін

 

таке https://www.youtube.com/watch?v=ezGWZYD4Zt8&feature=share

 

 

Харків – Літературний музей

 

Дорогі друзі,

Харківський ЛітМузей, Харківська державна наукова бібліотека імені В.Г.Короленка, родина Дмитра Івановича Багалія запрошують на заходи, присвячені 160-тій річниці від дня народження вченого та громадського діяча, першого мера міста.

 

10 листопада об 11.00 у бібліотеці Короленка (пров. Короленка, 18)  відбудеться круглий стіл за участі науковців.

Також відвідувачі зможуть оглянути виставки, присвячені постаті видатного харків'янина: «Автографи Д.І.Багалія у фондах ХДНБ імені В.Г.Короленка», «Дмитро Іванович Багалій і Харківська громадська бібліотека : погляд крізь час» та «Патріарх історичної науки. До 160-річчя з дня народження Д. І. Багалія» (відділ «Україніка»).

Вхід на заходи вільний.

 

11 листопада запрошуємо до ЛітМузею (вул. Багалія,6), де на вас чекає:

13.00-14.00. Презентація альбому «Спалахи пам’яті. Харків в об’єктиві Юрія Багалія».

  • Ірина Гончарова, представниця родини Багаліїв, ініціаторка проекту.
  • Директор видавництва «Мадрид». Лариса Гобельовська
  • Фотограф Олег Шишков, автор передмови.
  • Голова ГО «Експертиза реформ» Юрій Георгієвський

14.00-15.30. Филип Дикань. Лекція про вибори харківської міської думи у липні 1917 р. «Харьков в 1917: несостоявшаяся свобода». Дискусія.

15.30-16.30. ГО «Експертиза реформ». Презентація молодіжної пізнавальної гри  «Важниця».

16.30-17.15. Ольга Багалій. «Академік Дмитро Багалій: його родина й оточення».

17.15-18.00 Кав’ярня Пока. 1920-ті очима жінки (крізь дзеркало спогадів, листів, творів):

  • знайдіть своє alter ego або своєї «другої половинки» серед літераторок 1920-х;
  • фотопауза  в стилі початку ХХ століття з аутентичними предметами (капелюшки, торбинки, люстерка).

Протягом дня пропонуємо взяти участь у буккросингу та обмінятися книжками, присвяченими історії України і історії Харкова.

Вхідний квиток до ЛітМузею — 20 грн (для учнів/студентів — 15 грн)

Телефони для довідок: 706 25 79, 050 14 95 818.

 

 

Київ – сайт http://kyiv-online.net/events/music/vizualnyj-kontsert-heorhiya-matvijiva-indiebandura/

 

Візуальний концерт Георгія Матвіїва «IndieBandura»

20 листопада 2017

 

Дім освіти та культури «Майстер Клас»   (Київ, вул. Богдана Хмельницкого, 57б)  

 

Бандура у стилях імпресіонізм, джаз, блюз і неокласік в аудіо-візуальному концерті #IndieBandura у Домі МК.

Концерт відбудеться в межах проекту MK Classics (куратор – Тетяна Калініченко).

Георгій Матвіїв – бандурист-віртуоз, композитор, винахідник новітніх прийомів гри на бандурі. Виявляється, бандура – це не лише народні мотиви. Завдяки Гергію Матвіїву ви дізнаєтесь на що справді спроможна бандура-соло, яка часом буде звучати як невеликий оркестр.

У першому відділенні концерту ви почуєте авторську музику у супроводі відео-ряду найкрасивіших місць України, знятих з височини пташиного польоту. У другому – Георгій поділиться з аудиторією секретами майстерності, окремо продемонструє деякі із винайдених їм прийомів гри на інструменті, поряд з виконанням авторських творів і оригінальних прочитань світових хітів.

Георгій — перший і єдиний український музикант, котрий прийняв участь в Європейському джазовому Оркестрі.

Реєстрація: +38 (044) 594 10 63.

 

 

Полтава – сайт http://zmist.pl.ua/news/mandrivnii-bandurist-provede-v-poltavi-bezkoshtovnii-patriotichnii-koncert

 

Мандрівний бандурист проведе в Полтаві безкоштовний патріотичний концерт

 

Каріна Тютюнник, 8 листопада

 

24 листопада о 17:00 в актовій залі першого корпусу ПДАА (вул. Сковороди 1/3) відбудеться концерт Віктора Пашника – бандуриста-віртуоза з Івано-Франківщини. Музикант приїздить до Полтави з виступом вже втретє.

Ініціатори заходу – туристичний клуб InGreen, зауважають, що в попередні роки вхід на концерт Віктора Пашника був платним, але цього року мандрівний бандурист та філософ вирішив стати ще ближчими до своїх слухачів – вхід на концерт буде вільним.

А на виході кожен відвідувач концерту за бажання зможе покласти до «скриньки подяки» ту суму коштів, яку він вважає достойною таланту виконавця.

Завдяки тому, що керівництво ПДАА виділило приміщення безкоштовно, полтавці матимуть можливість потрапити на концерт без передплати та завчасної реєстрації.

Довідка

Віктор Васильович Пашник – сучасний український музикант, що обрав бандуру головним інструментом для вираження своїх почуттів. Його додатковий інструмент – гітара.

Бандурист народився 22 вересня 1980 році у селі Кулачківці Снятинського району Івано-Франківської області. У 1999 році закінчив Стрітівську школу бандуристів. Пізніше навчався у Чернівецькому університеті на кафедрі музики та українознавства. Грав у складі акустичного тріо «ЗАУ», що в 2003 році здобуло перемогу на фестивалі «Червона рута» в жанрі авторської пісні та акустичної музики. Нині самостійно гастролює Україною та Західною Європою, популяризуючи рідну культуру.

Віктор Пашник виконує авторські та народні твори українською, російською, білоруською та польською мовами. У його репертуарі також є пісні молдовською, чуваською, словацькою і чеською.

 

 

Хмельницький – Леонід Мазур

 

Дякую Вам за літопис. Особливо хочу Вам подякувати за інформацію про фестиваль "Оберіг -2017".

Я взнав про фестиваль з Вашого літопису, прийняв участь і став дипломантом фестивалю.

Своїми враженнями, фото і піснями я поділився на своїй сторінці  у facebook-
https://www.facebook.com/profile.php?id=100002419295017.

 

 

Луцьк – сайт http://volyn.tabloyid.com/smak/chym-dyvuvav-luchan-festyval-avtorskoyi-pisni-oberig

 

Чим дивував лучан фестиваль авторської пісні «ОБЕРІГ»

09 листопада 2017

Світлана ЗОЗУЛЯ

 

Відлунав, відгримів, відшумів, відплакав та відболів реаліями сьогодення відроджений із попелу забуття двадцяти трьох літ легендарний Всеукраїнський фестиваль авторської пісні та співаної поезії «Оберіг».

«Першу гітару» бардівського фесту зіграла саме тема війни, а не любові. Тому й гран-прі за рішенням професійного журі на чолі з поетом, ліриком Ігорем Павлюком отримав  саме цей виконавець – колишній боєць-доброволець батальйону імені генерала  Кульчицького Зіновій Медюх (Зеник) із львівського Стрия. До слова, його, як і левову кількість учасників цього конкурсу, відкрив для лучан наш місцевий фестиваль авторської пісні, фото і кіноаматорів «Вітрила пригод».
Найбільше глядацьких симпатій, на думку журі, заслужив Віктор Погуляй із чернігівських Прилук, і недаремно. Адже він підбадьорив усіх авторською сатирою на буремне сьогодення, зокрема, про «Стурбовану ООН». Утаємниченим вона не змогла не нагадати «Лекцию о международном положении» Володимира Висоцького.

Дипломи й цінні подарунки за перше місце (їх, до слова, було два) отримали: наймолодший учасник – 13-річний музикант і волонтер Артем Харченко із Старокостянтинова на Хмельниччині, якого із співвітчизниками вже заочно познайомило шоу «Україна має талант», і рожищанка, керівник народного аматорського ансамблю «Аколада» Луцького районного будинку культури Вікторія Гурська.

Щоправда, любов і лірика таки заговорили й заспівали з різним ступенем експресії устами володарів другого місця: Оксани Чухліб зі Львова, сімейного дуету Юрія та Віри Найд із Хмельницького (співочі Нікітіни сьогодення – авт.) та Олександра Скотнія зі Слов’янська, який виступав разом зі своїм молодшим колегою В’ячеславом Торшиним.

У третього місця цьогоріч знайшлося теж декілька володарів. Цікаво, що троє з них представляли наше місто: поет, бард і військовий Юрій Щербик, співачка Наталія Максимук і музичний колектив «Криші моря». До речі, один із музичних арбітрів – легенда сучасної авторської пісні та співаної поезії Сергій Мороз, неодноразовий учасник «Оберегу» у 90-ті роки – ще під час конкурсного прослуховування дружньо порадив його учасникам трохи відкоректувати назву, але не на «дахи», а «стріхи». Бо саме це слово більше підкреслить атмосферність їх музики і має давнє походження. До слова, всесвітня павутина підказала, що воно «є спільним шведському “стретак” – солом’яний дах (“так”), а це – вже слово скіфського періоду».

Повертаючись до «бронзових» лауреатів фестивалю, не слід забувати і про Юлія Хохідру з Глобиного на Полтавщині та Олесю Чайку (Андруську) з Києва, які мимоволі підтвердили тенденцію, що авторська пісня, зокрема й у рамках «Оберегу», активніше ожіночнюється.

Варто додати, що за ініціативи Ігоря Павлюка відзначили й нашого земляка – барда й волонтера Миколу Більшевича з Ковеля. Дипломанти ж фестивалю за участь отримали, окрім відзнак, невеличкі сувеніри, зокрема, й солодкі. А Ігор Зіновійович на зустрічі з учасниками перед гала-концертом не приховав, що серед «журистів» подекуди точилися творчі дискусії щодо визначення лауреатів, адже певні композиції не вкладалися у звичний раніше на «Оберезі»  бардівський формат у чистому вигляді, і пожартував: «Мене вже «били» колеги, а тепер битимуть учасники». Але всі судді були одностайні в тому, що має перемогти не жанр, а серце.

Це підтвердили гучними оваціями й глядачі та слухачі на тріумфальному гала-концерті у Палаці культури Луцька, який підготували організатори творчої частини дійства, зокрема, працівники обласного науково-методичного центру культури Волині. Хоча не все було, як  «за нотами», у процесі самого конкурсного відбору, адже пауза в організації фестивалю затягнулася на два з «гаком» десятиліття, але загалом результату досягнено – «Оберіг» воскрес! Цьому допомогли фінансово численні спонсори. Та й навіть глядачі, які придбали квитки на відкриття та закриття (ці кошти організатори пообіцяли передати на потреби 51-ОМБр).  

Левову ж частку коштів передбачив головний представницький орган державної влади у нас – Волинська обласна рада, за ініціативи першого заступника її голови Олександра Пирожика та його побратима – депутата Сергія Сівака. Адже кому, як не владоможцям, підтримувати своє, українське, насамперед, задля мирного майбутнього й відродження традицій бардівської пісні: від часів появи легенди про козака-Мамая до сьогодення, прообразом якого для утаємничених є український кобзар сучасності Василь Жданкін, жива легенда «Оберегу» 90-х років. Тоді він якось постав перед глядачами і босоніж, підсиливши таким чином відкритий і оголений нерв співочого єства на зорі становлення незалежної України. На гала-концерті ж відновленого фесту він оголив тільки душу… І те, що у духовному плані «не все так погано у нашому домі», засвідчили й інші запрошені артисти та окремі конкурсанти «Оберегу-2017».

Це – невтомний співець нашої епіки та етніки Тарас Компаніченко та його «Хорея козацька», бард і актор Володимир Смотритель (за сумісництвом і член журі), два співочі Віктори Пашник і Нестерук, нестримний Вова Гейзер («Шабля»), вже згаданий мною Сергій Мороз (у дуеті з Ігорем Якубовським), улюбленець кількох поколінь слухачів Валерій  Маренич. Також і співоча лучанка Діана Гаврилюк, і наш місцевий гурт «Зворотній зв’язок», у який об’єдналися піаніст-віртуоз Мікаел Гюлазян та гітарист і автор текстів пісень Андрій Маслічук. Звісно ж, не зміг не дати волю струнам своєї подруги-гітари того вечора і незмінний лідер легендарних «чорних черешень» Юрій Поліщук, який також був у журі конкурсу. Разом із ним не стримувала свого вокалу й «запалена» публіка: «Волинь – сто лісів, сто озер, сто доріг…». Що ж , у добру путь, відновлений «Оберіг»!

 

 

Луцьк – сайт http://www.volynpost.com/news/100715-iak-volynskyj-piano-bard-sviatkuvav-tvorchyj-yuvilej-u-kyievi-foto

 

Як волинський піано-бард святкував творчий ювілей у Києві. ФОТО

 

Ювілейний вечір волинського композитора Сергія Шишкіна, що відбувся 4 листопада в Національному палаці мистецтв «Україна», приємно шокував столичну публіку.

Концерт, присвячений 40-річчю творчої діяльності, волинський Маестро перетворив у справжнє культурологічне дійство, за яким захоплено спостерігали люди різних поколінь, - пише Волинь і світ.

«Мисляча людина», яка прозвучала першою, очікувано завершилась оплесками, які з кожною піснею ставали все гучнішими.

Не відставали від ювіляра і гості. Роман Коляда, брати Капранови, сестри Тельнюк, Григорій Лук’яненко, Едуард Драч своїми музичними композиціями гармонійно доповнювали оригінальність дійства, яке вирувало на сцені.

Побачили на концерті Шишкіна і легендарного «Васю», який не переставав трусити попіл, в популярній у 90–тих роках пісні братів Гадюкіних... І не тільки побачили, а ще й почули його саксофон.

Отримавши оплески від глядачів, сувенірне горня в подарунок від ювіляра Василь Карапулько пішов в зал, щоб потім ще не раз повернутись на сцену.

Після пісні, яку Маестро присвятив волонтерам, а також бійцям з 51-ої бригади зал встав, і цього разу замість оплесків була хвилина мовчання.

Вже коли зал був добряче розігрітий Шишкін взявся за свою улюблену справу. Так-так, він знову почав відкривати таланти. На велику сцену вийшли Іванна Ворошилюк та Сергій Шишкін молодий

Власне з Іванки, яка родом з Володимира, почалась благодійна частина концерту, в якій сам ювіляр, митці та глядачі зібрали пожертви для Лесі Мудрак, виступ якої був заявлений організаторами, але не відбувся через хворобу.

По тому настав час експериментів з доробком волинського композитора. Після «Одинака» разом з скрипкою Іванки твори ювіляра виконувались в самих різних варіаціях під акомпанемент саксофона, гітари, і навіть музичних глечиків, присутність яких на сцені викликала неабиякий подив в гламурної київської молоді.

Але те що було не все… Бо коли на сцені з’явився гурт «Дайте спокій» то відомий твір Шишкіна «Глина до глини» став не просто реальністю, а якимось досі невідомим ритуалом української естради. Валерій Ленартович під акомпанемент Шишкіна і компанії на сцені Національного плацу мистецтв «Україна» перетворив шматок звичайної глини в неймовірної краси глечик ручної роботи. І зал знову встав з оваціями…

Концерт Шишкіна, як і годиться відомому композитору, завершився хітом, зрештою з нього і почався, і так і продовжувався більше трьох годин.

«Осіння пісня» під гучні оплески глядачів - підвела риску 40-річної творчої діяльності музичної легенди Володимира.

Зрештою згадка про рідне місто на концерті Маестро звучала багато разів, нею, власне, і все і закінчилося.

“Volodymyr Forever” – вигукнув на закінчення Сергій Шишкін отримуючи квіти від земляків.

 

 

Сайт http://slovopravdy.com.ua/spravzhnij-shyshkin-pislyamova-do-subotnogo-kontsertu-sergij-shyshkin-krashhe-za-40-rokiv/

 

СПРАВЖНІЙ ШИШКІН: Післямова до суботнього концерту

«Сергій Шишкін краще за 40 років»

09.11.2017

 

Недаремно кажуть, що краще один раз побачити, аніж сто разів почути. Усі, кому пощастило побувати минулої суботи у столичному Палаці «Україна» на ювілейному концерті барда-піаніста Сергія Шишкіна, анітрохи не пошкодували про рішення провести вечір у колі талановитих самобутніх музикантів. Про це свідчить той шквал емоцій у стрічці  володимирського Маестро у Facebook, яка просто «тріщала по швах» від вдячних дописів, публікацій та світлин. Ділимось найбільш душевними з них, які чудово передають атмосферу, котра панувала на головному концертному майданчику країни.

 

Може, трішки пафосно, але інакше й не вийде. І не лише тому, що знаю Сергія ще з початку 90-х, а тому багато сенсів його пісень мають для мене своє, особливе значення. І не лише тому, що був час, коли я його піснями лікувалася від депресії і вчилася на них пізнавати світ. І не лише тому, що він, сам того не відаючи, давно став учителем навіть для тих, хто з ним особисто не знайомий.

Я давно задавалася собі питанням: чому деякі люди притягують до себе таку увагу? Були ж у часи Шевченка свої володарі дум, яким аплодував натовп, були той же Куліш із Костомаровим, які вважалися набагато талановитішими. Але саме Тарас Григорович виявився найбільш близьким українському серцю (та й досі лишається найсучаснішим і найзлободеннішим поетом). І серед шістдесятників було багато прекрасних майстрів слова, але саме поезія Стуса чомусь зачіпає найбільше.

На учорашньому концерті Шишкіна я вкотре знайшла підтвердження своїй теорії: більше всього люди тягнуться до тих, хто попри всі обставини лишається собою.

Сергій Шишкін певною мірою є культовим музикантом. Тільки його культ іде не стільки від "культу особи" (що-що, а "звьоздочка" Шишкіну давно не загрожує), скільки від культу професійності, відповідальності і вірності своїм принципам. Ось у цьому Сергій досить категоричний.

Взагалі, про "казус Шишкіна" можна говорити рядками його пісень.

 "ОДИНАК". Хто з нас, звиклих до стадного інстинкту, може уявити, що це таке: бути єдиним у своєму роді? Єдиним бардом не з гітарою, який не вписується ні в які формати, а тому змушений не йти у фарватері, а самому пробивати мейнстрім і тягти за собою інших. Єдиним, хто у Княжому місті започаткував фестиваль всеукраїнського рівня, потім завів моду на живий звук і, зрештою, переконав, що ходити на концерти за гроші до друзів - це найвищий прояв шляхетності. Сергій лишався самим собою навіть у ті часи, коли поряд були тільки "жінка і син", і ще кілька найближчих друзів.

 "ДИВОВИЖНИЙ СВІТ". Світ людей, які не вписуються в обивательські рамки більшості. Світ мрійників, які попри все шукають своє небо, яке іноді стає зеленим. Які вміють радіти тому, що "щось крім потенції часом в душі відчуваєм" і танцюють, коли хтось збирається йти без поцілунку. Зрештою, "привілей горбатих - рівняє їх могила. Тільки не рогатих - і в тому їхня сила"...

 "МИСЛЯЧА ЛЮДИНА". Ця пісня першою мені спала на думку, коли учора журналістка 5-го каналу спитала мене, що я можу сказати про Шишкіна. Його пісні і справді змушують замислитися над багатьма речами і водночас дають відповіді на багато питань. Я їх взагалі прописувала б, як ліки від хандри: приймати невеликими дозами, закутавшись у плед і маючи при собі горнятко кави. З півгодинки такої "терапії" - і багато що стає на свої місця, в голові прояснюється і в житті з'являється сенс.

А вчора така терапія тривала без малого чотири години.

Сам Сергій сказав, що секрет його успіху простий - "треба заслужити таких друзів". А я додам - треба вміти так цінувати друзів, як це вміє Сергій. Навіть у дрібницях, які так багато важать. Приходити щораз до суду, де третій рік триває безконечний процес над хлопцями із 51-ї, які наважилися "повернутися живими" з передової, а не "загинути смертю хоробрих". Дякувати усім, хто навідується на #каваШишкіна. Віддати свій гонорар на лікування Лесі Мудрак.

І на концерті він намагався згадати і подякувати кожному, хто прийшов. Частині - присвятив свої пісні. Частину (тих. кого вже нема з нами) згадав добрим словом: Івана Козаченка, Тризубого Стаса, Андрія Панчишина. І всіх інших, кому він присвятив пісню "Нехай згадають його чоловіком". Раптом подумалося. що список тих, хто залишив свій слід в українській музиці і кого ми уже можемо лише згадувати, стає надзвичайно довгим: Кузя із "Гадюкіних", Кузьма, Василь Гонтарський, Володимир Шинкарук, Андрій Саєнко...

І ще один урок (і далеко не останній, бо вчитися у нього можна ще багато чому - було б бажання), який беру у Сергія Шишкіна. Урок патріотизму. Хоч і кажуть, що в рідному краї пророка немає, Сергій скрізь не оминає нагоди повторити, що він з Володимира. І що культура у нас має бути українською, стильною, глибокою. Попри те, що навколо його прізвища можна було б добряче поспекулювати.

Але в цьому і парадокс. Як написала я колись на день народження відомому актору Кирилу Булкіну:

Дивна в нас якась натура:

Піднімають нам культуру

 Не Омельки, не Опришки,

А Морозов, Булкін, Шишкін...

Сьогодні, пересмаковуючи в душі кожну хвилину вчорашнього концерту, хочеться ще раз подякувати Сергієві. За його пісні, за його філософію, за щирість. За те, що зібрав усіх, що згадав усіх, що попри все виклався на сцені до остатка.

Знаю, що було нелегко і відходити після цього доведеться не один день. Але це вже історія. Дякуємо, МАЕСТРО!

 

 

***

 

Втомлений,  але по-справжньому щасливий, прийшов Сергій Шишкін до редакції нашої газети одразу по поверненню з Києва, аби поділитись власними враженнями та пережитими емоціями. Одягнений в одну із своїх улюблених авторських футболок, яку йому подарував художник з Володимира Анатолій Дарчук, котрий нині мешкає у Греції. У другій такій ексклюзивній футболці на якій зображений Шишкін - римський легіонер, він виступив на кращому концерті свого життя.+

« У мене в житті було багато виступів та хороших імпрез, але ця подія є найбільш знаковою та значимою, – каже музикант. – Без перебільшення, це був пік моєї творчої діяльності, утім, сподіваюсь, що не останній. Хоча поки що не вистачає фантазії, що ще може бути краще. Кілька років виношував ідею проведення концерту, присвяченому 40-річчю творчої діяльності, і зорі таки зійшлись у потрібний час та у потрібному місці. Утім це сталось завдяки тому, що купа людей вірили та хотіли цього. Друзі, які знають, як довго та важко я йшов до цієї мети, дуже підтримували мене та допомагали хто чим міг – не буду навіть починати загинати пальці, бо боюсь когось образити, забувши згадати. Дивлячись на ситуацію в культурі країни, цього не мало відбутись, але це таки сталось. Шкода, що з Володимира спеціально ніхто не приїхав, хоча земляків, які нині живуть та працюють у столиці на концерті вистачало. Приємно, що до Києва приїхали поціновувачі справжньої музики і з інших міст. На мене чекала справжня несподіванка з переповненим залом. Хоч  був морально готовий до всього і кайфанув би з будь-якою кількістю чесних глядачів.+

Попри проблеми з голосовими  зв’язками, мені разом з друзями вдалось відіграти майже 4-годинний концерт, під час якого у залі панувала надзвичайна атмосфера. Я бавився, як хотів, створюючи музичні провокації та дивуючи тим самим присутніх на концерті фахових музикантів. Уперше і, сподіваюсь, не востаннє публічно виконав пісню «Скажи, Володимире». Зал проводжав нас стоячи…+

Боюсь, що повторити такий концерт буде неможливо. Утім вже маю задум організувати музичне дійство у рідному місті у червні наступного року, коли святкуватиму своє 60-річчя».+

Підготувала Тетяна ІЗОТОВА.

 

 

Сайт http://ruporzt.com.ua/fotoreportazhi/104372-blizko-shesti-godin-dlya-zhitomircv-spvav-kobzar-lrnik-taras-kompanchenko-foto.html

 

Близько шести годин для житомирців співав кобзар і лірник Тарас Компаніченко. ФОТО

 

У п’ятницю, 10 листопада 2017 року, за ініціативи житомирських пластунів і за сприяння голови обласного осередку ВО «Свобода», депутата облради Сидора Кізіна в Житомирі відбувся концерт кобзаря, лірника, лідера гурту «Хорея Козацька», заслуженого артиста України Тараса Компаніченка.

Захід був приурочений до Дня української писемності та мови.

Пластун, свободівець Леонід Мацієвський пояснив, чому саме Тараса Компаніченка було запрошено співати для житомирців: «Мало хто з сучасної молоді любить слухати українських кобзарів, адже це здається їм занадто старовинною музикою, музикою минулих століть. Проте я в цих піснях відчуваю натхнення не лише для себе, але й для всієї української нації. У його творчості прослідковується те, що болить багатьом українцям. Тарас Компаніченко співає пісні, які співали герої минулих століть, пісні християнського спрямування. То є близько для багатьох пластунів, ми ці пісні й самі співаємо.

Тому ми подумали, що було б добре, якби житомиряни познайомились з його творчістю, а в майбутньому – й з усім гуртом "Хорея Козацька"».

Про цінність творчості кобзаря і лірника Тараса Компаніченка зазначає й очільник обласного осередку ВО «Свобода» Сидір Кізін:

«Він є одним з сучасних просвітителів, тому що забуту народну культуру, яка корінням сягає Середньовіччя, Тарас Компаніченко несе в сучасність.

Адже наші духовні скарби – основа побудови міцної держави. Кобзар вражає нас своєю універсальністю і унікальним репертуаром. Він неперевершено виконує твори середньовіччя, бароко, класицизму, романтизму, часів української революції, знані та маловідомі народні пісні, авторські стилізації, реконструює традиційний кобзарсько-лірницький репертуар. А давні музичні пам'ятки віднаходить в архівах, бібліотеках, приватних колекціях Європи.
Такі заходи проходять у нас не часто, тож прийшов час це змінювати. Ми маємо знати свою історію, а через пісню вона сприймається більш емоційно, дістає до глибин душі».

Вечір музики, яка лунала з стародавніх інструментів, доповнювався коментарями автора, мистецтвознавця за професією. Тарас Компаніченко не оминув можливості розповісти публіці про цінність пісні, демонструючи аудиторії копії найдавніших текстів з нотами.

«Вдячний за запрошення у ваше місто на захід, присвячений Дню української мови та писемності. Тому й сьогодні, крім інструментів із собою маю багато книг, адже можна просто грати й співати, але краще посилатись на артефакти, яких є вдосталь.
Неодноразово я наголошував, що українській музиці вже давно потрібно завойовувати собі місце за європейським культурним столом. Ми є правонаступниками предків на цій землі, які несли в своєму народі саме високу ноту, високий духовний порив. І цей промінь не повинен згаснути.

Музика діє на людину на чуттєвому рівні, вона є носієм ідей, що проникають у людину з вищих сфер. Пісні є своєрідними емоційними згустками, вони дозволяють подорожувати в часі й дійти до правильного розуміння певної історичної доби», – розповів Тарас Компаніченко.

Саме тому перед виконанням кожної пісні бандурист коротко розповідав про авторство, історичні перипетії того часу та особливості самого тексту.

Творча зустріч з лідером «Хореї Козацької» тривала близько шести годин.

 

 

Луцьк – сайт https://www.volyn.com.ua/news/89583-v-ii-rukakh-bandura-plache-i-spivae.html

 

В її руках бандура плаче і співає

30.10.2017

 

У Луцьку відбувся концерт народної артистки України, лауреата республіканського та всесоюзного конкурсів виконавців на народних інструментах, професора кафедри народних інструментів Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка, голови обласного відділення Національної спілки кобзарів України Людмили Посікіри

 

Олександр ДЕМ’ЯНЧУК,

доктор педагогічних наук, професор


На луцьку сцену артистка вийшла у вишуканому українському вбранні з бандурою в руках. І полинула мелодія пісні «Родимый край» (слова Катерини Малицької, музика Василя Мотика). Інструмент у руках Людмили звучав, наче оркестр. А голос зачаровував. Артистка — непересічна постать в історії українського виконавства. На фоні яскравих творчих особистостей вона виділяється неповторною манерою виконання. Їй притаманні прекрасне володіння голосом, технічна, віртуозна гра на бандурі й особлива експресивність. У її виконанні неповторно звучать як народні, так і авторські пісні, зокрема, українська народна в обробці Лесі Менцинської «Ти, голубе сизокрилий», «Жайвори» та інші. З особливою майстерністю артистка передає думи «Смерть козака–бандуриста», «Думи про Козацькі могили»…

Людмила Посікіра інтенсивно працює, постійно вдосконалює власний артистизм та професійну майстерність, збагачує свій репертуар. Її незвичайній концертній активності можна лише по–доброму позаздрити. За багаторічну кар’єру співачки–бандуристки вона дала велику кількість сольних концертів у містах України та за її межами — у США, Канаді, Чехії, Польщі, Мексиці, Німеччині, Італії, Монако. Виконавиця була учасником численних фестивалів народної та бандурної музики в Україні й за кордоном. Вагомим внеском у розвиток мистецтва гри на бандурі є й педагогічна праця пані Людмили. За роки роботи у Львівській державній академії імені Миколи Лисенка вона «випустила» понад 80 студентів, більшість з яких стали лауреатами міжнародних та всеукраїнських конкурсів.

 

 

Тернопіль – сайт http://svoboda.te.ua/oleksandr-smyk-potribno-zhyty-a-ne-vdavaty/

 

Олександр СМИК: «Потрібно жити, а не вдавати…»

07.11.2017

 

Отримавши редакційне завдання зробити інтерв’ю з такою непересічною особистістю, поетом, драматургом, журналістом,  мистецтвознавцем (можна перелічити ще чимало регалій), а заодно начальником управління культури і мистецтв Тернопільської міської ради, як Олександр Смик, дуже зраділа. Адже сьогодні, на жаль, є дуже мало людей, від розмови з якими збагачуєшся як духовно, так й інтелектуально.  В голові одразу зринало: «Поезія, інтимна лірика, драматургія». Стільки запитань… Та зайшовши у кабінет, я відчула, що розмова набере зовсім інших обертів.

«А давайте не будемо про особисте життя. Біографія моя є в книжці, Богу дякувати, зробив усе вчасно. Період становлення описав у автобіографічних етюдах. Тож кому цікаво, той прочитає», – перебив на півслові Олександр Іванович. І мої заздалегідь підготовлені запитання відпали самі собою. Ми розмовляли про те, що надактуально сьогодні, що болить, чого не можна замовчувати.

 

«Кременець – ворота раю»

 

«Твердження, що середовище формує людину, – не нове, але я його підтримую. Моя мала батьківщина – Сумщина. Ще у доволі ранньому віці я переїхав у Рівне. І саме там ріс, закінчив школу, інститут, знайомився, одружився, виросли діти. Саме там – у середовищі Рівного – я збагачувався, зростав як морально, так і духовно. А потім переїхав на Тернопілля. Тоді у мене виникла ідея створення  першого приватного будинку творчості. Для цього обрав дуже мальовниче місто – Кременець.  А проект назвав «Кременець – ворота раю».  Там відбувались усі живописні, архітектурні, скульптурні, поетичні пленери. Мені приємно сказати, що на той час це було місце, де збиралась уся еліта України».

У моїх очах пан Олександр наче прочитав німе запитання: «А де ж воно тепер?»

«Коли у тебе є гарні ідеї, задуми, ти ними ділишся, усі кивають головами, аплодують, підтримують. Коли ж доходить до діла, до реальних дій і вчинків, нікого нема. Ми ладні підтримувати кого завгодно, лише не своїх. Я завжди керуюсь правилом: потрібно жити, а не вдавати. Наші люди, на превеликий жаль, навчилися вдавати, що люблять, піклуються, що їм цікаві митці. Насправді, це не так… – сумно сказав Олександр Іванович і продовжив: – Після Кременця я переїхав у Тернопіль. Перше, що зробив, – це вечори авторської пісні, на які запрошував знакових людей.

Для чого я проводив ці вечори? Щоб дізнатися, скільки тернополян насправді цікавляться культурним життям міста. Пішов на одну виставку – побачив 20 чоловік. На прем’єру вистави в театр – не більше 60. На концерт – знову 20-30 людей. Мене дуже це здивувало. Маючи таку історію, стільки гарних традицій, тернополяни ось так недбало ставляться до своєї культури… Проте, коли справа доходить до критики, тут хлібом не годуй.

Мушу зауважити, що, на превеликий жаль, наші люди часто не мають своєї думки. Вона навіяна ким завгодно: рідними, друзями, школою, засобами масової інформації. І тому, навіть не побачивши, можуть осудити, оцінити, похвалити чи зганити…»

 

Формула успішного проекту

 

«Нашим людям пиха заважає творити і мислити. Чому мені вдалося створити будинок творчості? А тому, що у мене була основна ідея. Потрібно забути, хто ти є, чи лауреат всеукраїнських премій, драматург тощо. Ті люди, які приїдуть до тебе, мають почуватися творчими особистостями. А твоя справа – забезпечити їм комфорт. Чимало з них не знали, хто я.  Спершу думали, що це все робить якийсь бізнесмен. А коли дізнавалися, їм ставало вдвічі цікавіше зі мною працювати. Це дуже проста формула: щоби щось зробити, втілити свій задум у життя, ти повинен бути особистістю, проте, якщо приймаєш гостей, маєш забути, хто ти є. Так було і з садом скульптур у Кременеці. Його відвідувало чимало знаних людей. Він навіть був внесений у перелік палацових, туристичних об’єктів. Хоча це був будинок звичайної волинської архітектури початку 20 ст. Зате в кожній кімнаті – своя тогочасна аура. Будь-кому з митців було там цікаво. Як результат, ми створили найбільшу колекцію картин про Кременець, сад скульптур, які зберігаються там і нині. Та, на превеликий жаль, ніхто ні фінансово, ні морально цю справу не підтримав…»

 

Коли усе робиться «для галочки»

 

«Не подумайте, я не прагну образити тернополян. Тут дуже креативні, розумні люди. Та, приїхавши сюди, я зрозумів, що вони усе хочуть робити самотужки. Нема єдності. Учнівське середовище ніде не задіяне, студентське з викладацьким теж відособлене. Я попросився тоді відвідати школи, з’ясувати, чому діти, та що там – вчителі (!), не відвідують культурні події міста. Ставши вже чиновником, я побачив, що насправді усе робиться «для галочки». До прикладу, сказала адміністрація провести у кожній школі урок патріотизму. Мало хто це зробив, зате у звітах написали. Недавно до мене приходили представники молодіжної організації, уродженці різних куточків Тернопілля. Ми спілкувалися на тему ОУН-УПА. Я й поцікавився, чи в їхніх школах бодай один раз проводили уроки патріотизму. Вони на мене здивовано зиркали, мовляв, а що це. Ми втратили першооснову – україномовне телебачення, аналітику в газетах, виховання літературними журналами, до публікацій в яких рівнялися інші!»

 

Про обласну спілку письменників

 

«Сьогодні я очолюю спілку письменників і скажу вам – це ціла проблема. Надто, коли доводиться всіх зібрати. Це люди старшого віку, розкидані по селах, зі своїми проблемами. Правда, у нас є самородки – неординарні талановиті, але не визнані особистості. Їх помалу вишукуєш, долучаєш.

Знаєте, хто такий голова спілки? Це людина-камікадзе, яка погоджується без заробітної плати, допомоги держави, спонсорів захищати інтереси спілки на належному рівні. Організовувати поїздки, залучати, допомагати у виданні книги. Ми зробили неабиякі речі, про які ніхто й словом не обмовився, жодна газета про це не написала. Зокрема, започаткували літбати, провели Всеукраїнське засідання молодіжних письменників, перший Міжнародний симпозіум «Тернопіль європейський». Письменників усього 1817 в країні, художників – ще менше. А як до них ставляться? А саме ці люди визначають рівень привабливості та інтелекту нації.

 

«Є тернополяни, визнані у світі, та незнані у Тернополі»

 

«Ми не вміємо цінувати своє! Я звернувся до видавця, щоб видати останню з моїх книг. Той мені «загнув» ціну – половина моєї річної зарплати разом із преміями. То я повинен підтримувати українського видавця? Чи приходять до мене хлопці і кажуть, що хочуть пісню «запустити» на телебачення, а їм заявили: «Давайте 300 євро». То що, я маю йти і просити? Не буду! І таких, як я, назбирався цілий легіон. А натоміть на шпальтах газет, екранах ТБ скачуть, начебто співають незрозумілі люди, зате з грішми в кишенях. Ними й захоплюються. Водночас є тернопільські науковці, яких справді визнали у світі. Проте, парадокс, їх не знає Тернопіль.

 

Творчість і влада – поєднання непоєднуваного

 

«А чим влада мені заважає? Що ж, вони не бачать, що потрібно зробити ремонт у школі, бібліотеці тощо? Бачать і роблять. Удосконалюємо наші будинки культури. Зайнялися відродженням бібліотек. І хочу зауважити, що вони у нас найкращі в Україні. Тепер треба ще приділити увагу читачам, щоб вони теж були кращими (усміхається).

То ж чим мені ця влада заважає? Більше того, вона зробила за сім років стільки, скільки всі попередні разом узяті. Чомусь ми боїмося собі в цьому зізнатись. Парки, став, двори, дороги, майданчики, підтримка громадських проектів тощо».

 

«Я успішний? Цікаво, в чому?»

 

«Я успішна людина? З чого ви взяли? З такою колосальною відповідальністю, вантажем проблем… До прикладу, сьогодні ця «успішна» людина думає як розрахуватися з видавцем. Чи, може, кинути все і піти на пенсію? Але як на ту мінімальну пенсію, яку отримуватиму я (людина, котра все життя працювала), прожити? Оплатити комуналку? То ж в чому моя успішність? Поясніть.

Хоча я тішуся тим, чим займаюся, і радію, коли мене читають чи слухають бодай кілька людей. Тоді те, що я хочу донести, сіється між людьми і з часом проросте чимось хорошим, потрібним…

Щодо моїх проектів. Я тепер беруся тільки за ті фестивалі, які залишаться у нас в пам’яті. Їх хіба громадські організації роблять? Ні! Це – неабияка підтримка  влади, а найбільше – обласної. Прийшли історики, які зрозуміли: якщо не створити меморіальних комплексів на Лисоні, в Антонівцях, то цього потім ніхто не зробить. Книжка, скульптура теж залишаться і переживуть нас. Це, напевне, є своєрідний успіх. І все.

 

Про цілі, плани та перспективи

 

«Цілі? Звісно є! Проте я їх уже озвучувати не буду. Бо, окрім того, що займався творчою діяльністю, я допомагав багатьом творчим людям, організував кілька десятків фестивалів, але за це ніхто нічого не платив. А сьогодні будь-який 20-річний юнак, котрий зробив якийсь знімок, заявляє: це – моє фото, воно вартує грошей, авторське право, знаєте. Е ні, хлопці, ви розумні, і я не дурний. Звісно, у мене є мрії, мета. Причому вони чітко окреслені, обдумані мною до найменших дрібниць і мають свою ціну. Чому я так кажу?  На жаль, українці ніколи не дотримуються правил, інструкцій. Наприклад, коли виписуєш проект на будь-яку споруду, завжди знайдеться «чомучка», який скаже, що потрібно додати більше червоного. Тоді й зводять рожеві будинки в Тернополі. Не розуміють, що від початку до кінця є чітка концепція, карта, якої потрібно дотримуватися, не вставляти, вибачте, своїх п’ять копійок, і тільки тоді проект буде приречений на успіх.

 

Про Україну: самостійність є, самодостатності нема

 

Перш за все ми повинні створити культурологічне середовище для міста, прорвати ауру невігластва, не бути меншовартісними. У мене колись була така книга «Україна від самостійності до самодостатності». Так ось, ми нині на цьому шляху й стоїмо. Самостійність є, самодостатності нема.

Так, на превеликий жаль, є дуже багато ноток песимізму. Вкотре повторюсь, основна наша проблема – недіюча система патріотичного виховання! І я розумію, що навіть це інтерв’ю, у якому я щиро відкриваю душу і кажу правду про найбільш наболіле, мало що дасть. Бо прочитають лише зацікавлені, а «доброзичливці», які перекрутять усі мої слова, знову скажуть, що Смик скаржиться, щось наговорює. Так, бо вже не витримую. Кажуть, якийсь зайда… Зайда? Я поставив пам’ятник Луцишину, першому тернополянину. Я! Як можна казати, що, я – зайда, не тернополянин? А ви де були? Відверто пропоную: кожен, хто зробив в галузі культури для Тернополя більше, ніж я, встаньте переді мною.  Якби я відсиджувався, мріяв, роздавав ідеї і нічого не робив, тоді не мав би права цього казати. А так…»

 

Після цієї неординарної, проте, зізнаюсь, знакової зустрічі у моєму житті наче щось змінилося. На елементарні речі дивлюся інакше. І дуже закортіло викорінити зі словникового запасу вислів «для галочки», а багатьох людей, котрих люблю та поважаю, добряче стряхнути, докричатися: «Робіть щось, так далі не можна!» Дякую вам, Олександре Івановичу, за відвертість.

Зоряна ДЕРКАЧ

 

 

Чернівці – сайт пам’яті Володимира Івасюка http://www.ivasyuk.org.ua/news.php?lang=uk

 

Виставка творчих робіт до 100-річчя Михайла Івасюка

 

Михайло Григорович Івасюк — не тільки відомий український письменник, педагог, громадський діяч, а й невтомний збирач народних перлин, багато років працював над збиранням та упорядкуванням старовинних буковинських казок, які згодом ввійшли у книги «Казки Буковини. Казки Верховини», «Казки Буковини», «Чарівне горнятко», «Золота карета». І як писав Михайло Григорович: «Іди, наша казко, подруго вродлива, одягнена в святковий стрій абетки, немов луна, зеленими дорогами сонячного краю до радісних людей. Оточуй мріями, мов човниками голубими, даруй слова, як білі птиці, і стій на чатах коло серця».

У 1997 році музеєм Володимира Івасюка була презентована виставка літературних творів та акварельних малюнків, ілюстрацій до роману «Балада про вершника на білому коні», де було представлено 60 робіт. У 2006 році відбувалася виставка дитячих малюнків до історичних романів Михайла Івасюка.

До ювілею письменника учбово-методичним центром культури Буковини ініційована виставка-конкурс творчих робіт учнів художніх шкіл та шкіл мистецтв міста Чернівці та Чернівецької області, присвячена 100-річчю від дня народження письменника, літературознавця, фольклориста, педагога, громадського діяча Михайла Івасюка за мотивами збірки «Казки Буковини».

Роботи юних художників представлені в приміщенні Чернівецької обласної універсальної бібліотеки ім. М. Івасюка та виставковій залі Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка.

На багатолюдному відкритті I етапу цієї виставки-конкурсу 2 листопада 2017 року у музеї Володимира Івасюка з вітальним словом до учасників виставки, викладачів, численних гостей звернулися директор УМЦКБ, заслужений діяч мистецтв України Микола Шкрібляк, директор музею Володимира Івасюка Мирослав Лазарук, головний спеціаліст управління культури ОДА Ігор Сорокоумов, літературний редактор Видавничого дому «Букрек» Мирослава Бацай, директор художньої школи ім. М. Івасюка м. Чернівці Тетяна Гакман.

Діти художніх шкіл області натхненно та по-сучасному писали ілюстрації до книги «Казки Буковини» використовуючи різні матеріали та техніки. У музеї представлено 66 робіт. Цікавим і беззаперечним є той факт, що юні мистці ілюстрували не тільки буковинські казки, а й вірші Михайла Івасюка до збірки «Елегії для сина».

Найкращі роботи будуть представлені на II етапі виставки-конкурсу 13 грудня 2017 року у залі Центру культури «Вернісаж» м. Чернівці.

Сподіваємося, що невдовзі книга «Казки Буковини» у записах М. Івасюка буде перевидана і проілюстрована кращими малюнками, які представлені на виставці. Бо казка завжди залишається з людиною, незалежно від її віку та статусу.

 

 

Сайт http://ridna.ua/2017/10/31-zhovtnya-1883-roku-narodyvsya-banduryst-myhajlo-domontovych/

 

31 жовтня 1883 року народився бандурист Михайло Домонтович

31 жовтня 2017

 

Ім’я Михайла Домонтовича в історії українського кобзарства посідає виняткове місце. Він створив перший гурт видющих бандуристів, випустив «Самонавчитель гри на бандурі» та першу збірку творів для бандури.

Завдяки Домонтовичу українці ставали бандуристами, любили бандуру і зберігали українську народну музичну творчість навіть тоді, коли бандура стала одним із символів «націоналізму».

Михайло Олександрович Злобінцев (Злобинець) народився 31 жовтня 1883 р. у м. Золотоноша Полтавської губернії, в родині земського лікаря. Батько, Олександр Іванович,отримав вищу медичну освіту в Київському університеті св. Володимира.

За переказами сучасників, Михайло був позашлюбною дитиною земського лікаря та його покоївки.

Батько дав синові своє прізвище, проте більше ним не займався; вихованням, навчанням та освітою хлопця опікувалася батькова сестра, яка всіляко підтримувала небожа, серед іншого – також і його захоплення музикою, купувала йому музичні інструменти.

По закінченні гімназії Михайло вступив на фізико-математичний факультет Святоволодимирського університету. Навчався добре, у зв’язку з чим звільнявся від платні за навчання. Поринув у політику, вступивши до Української соціал-демократичної партії. Першівірші — за псевдонімом «Кобзар Домонтович» — надрукував у альманаху молодих українських письменників «Перша ластівка», укладеному українським поетом Миколою Чернявським. Тоді ж, у студентьскі роки, створив перший ансамбль зрячих бандуристів із 6 студентів та музикантів. Перший виступ гурту відбувся у Каневі 1906 р. під час вшанування пам’яті Тараса Шевченка.

Тоді Михайло записав вірш «Прокидайся, батьку, годі тобі спати…» у книзі відвідувачів і підписався своїм сценічним ім’ям «Кобзар Домонтович»:

Прокидайся, батьку, годі тобі спати,
Твоя Україна уже ожива!
Розбивають в’язні кайдани і грати,
Із блакиту лине доленька нова.
Прокидайся швидше, стань поміж синами,
Грянемоукупі волю добувать!
Годі нам терпіти, брязкать кайданами,
Годі під кнутами голови схилять.

Після завершення навчання в університеті, з вересня 1909 р., Михайло Злобинець почав працювати в Золотоніській чоловічій гімназії. Продовжує писати вірші, грає на бандурі. Відомо, що до 1917 р. організував міську хорову капелу з 50 осіб. Сам нею керував, для неї писав думи та виготовляв інструменти – суціль дерев’яні, включно з кілками, бо вважав, що металу на інструменті бути не може, тоді він уже не буде автентичним. У Золотоноші Домонтович підготував один із перших підручників українською мовою — «Самонавчитель до гри на кобзі або бандурі». Очолював золотоніську «Громаду».

У квітні 1917 р. в Золотоноші постала «Просвіта», створення якої ініціювали М.Злобинець та А.Лівицький (від 1926 р. – Президент УНР в екзилі). Раду «Просвіти» очолив М. Злобинець. Спільно із Золотоніським кооперативним товариством просвітяни заснували газету «Вільне слово», яка з липня 1917 р. виходила двічі на тиждень і пропагувала національне виховання, українізацію церкви на засадах автокефалії, повідомляла про створення українських шкіл та бібліотек, публікувала твори місцевих поетів. Мала «Просвіта» і свою книгарню, сприяла поширенню української книги в селах.

Пізніше в якості доказу «контрреволюційної діяльності» М.Домонтовича радянське слідство використало характеристику, що збереглася в архівах: «Будучи викладачем Золотоніського Педтехнікуму, Злобинец щоразу під будь-якими приводами намагався навіювати учням шовіністичні погляди. Щорічно ним організовувалися екскурсії до могили Т. Г. Шевченка по Дніпру, при цьому усі учасники екскурсій ділились ним на курені і т. п. і вся поїздка супроводжувалася співами шовіністичних пісень та загалом мала вигляд старо-козацького походу. Шовіністичні настрої Злобинця настільки були явними, що його називали не інакше як «козак»…

У 1917 р. висувався як кандидат у депутати до Установчих зборів від самостійників, про що пізніше писав М. Міхновський у своїх спогадах.

Потім був заарештований. «Використовуючи свій авторитет і непримиримо вороже ставлячись до більшовизму, Злобинець у 1918 р., під час наступу частин Червоної гвардії на Золотоношу з боку Конотопа–Бахмача, організував та озброїв загін з учнів Золотоніської гімназії, з якими виступив на м. Золотоношу з метою запобігання наступу більшовиків», — говорилося в обвинуваченні. Проте до ув’язнення не дійшло – обвинувачення «розсипалося».

Наприкінці грудня 1919 р. у Золотоноші остаточно запанувала радянська влада. Михайло Злобинець учителює, займається незабороненою громадською роботою: 1920 р. стає членом Центрального та Черкаського окружного комітетів Українського Червоного Хреста. Викладає в Золотоніському відділенні Уманського агрономічного інституту в м. Ірманець, за 10 кілометрів від Золотоноші. Тут також створює ансамбль бандуристів і виступає з ним у концертах.

10 березня 1928 р. М. Злобинця знову заарештували. Цього разу звинуватили у тому, що він як «антирадянський комісар»  «…використовував Червоний Хрест для антирадянської влади, зв’язуючись з контрреволюційним елементом». І цю справу також припинили, позаяк не виявилося достатньо доказів. Однак тінь ВЧК-ДПУ вже нависла над його долею.

18 травня 1928 р. постановою «ОСО» (позасудовий орган «особоє совєщаніє») при колегії ОДПУ М.О.Злобинця засудили до трьох років позбавлення волі в концтаборі на Соловках. Відбувши перший термін, Домонтович рішенням того ж таки «ОСО» від 15 травня 1931 р. був виселений на 3 роки до Північного краю.

Через 2 роки, 22 грудня 1933-го, ще один позасудовий орган — «трійка» ОДПУ — засудила М.О.Злобинця до 5 років позбавлення волі за статтею КК 58-10 («Пропаганда чи агітація, що містять заклик до повалення, підриву чи ослаблення Радянської влади … з використанням релігійних чи національних забобонів мас»; дорівнювалася до ст.58-2 і передбачала до 10 років позбавлення волі).

20 вересня 1937 р. рішенням«трійки» НКВС Північного краю М. О. Злобинця засудили до вищої міри покарання – розстрілу. Вирок виконали в інший спосіб. Відомий краєзнавець В. Почепцов, якому вдалося поспілкуватися з дружиною М.Домонтовича, Марією Микитівною Тищенко, так записав розповідь про смерть бандуриста: «Михайло Олександрович, працюючи в Соловецькому таборі в культосвіті, одного разу не втримався і поділився спогадами про Україну. Стукач відразу доніс. І М. О. Злобинця «пустили з гірки». Він загинув при падінні. Тіло пошматували собаки. Така кара називалася «спробою втечі»…

У березні 1988 р. директор Золотоніського краєзнавчого музею М.Пономаренко порушив питання про реабілітацію М.О.Злобинця-Домонтовича. 16 січня 1989 р. він був реабілітований.

М.Андрієвський, один із товаришів М.Домонтовича, так згадував про нього: «Розумний, інтелігентний, колосальної енергії і роботоздатності чоловік, він мав м’яку і ліричну, але разом з тим і уперту вдачу, і щире українське серце. Чудово співав і грав на бандурі, робив бандури сам і вчив грати своїх учеників. Видав не тільки український підручник до навчання арихметики, але й школу до гри на бандурі. Збирався одкрити майстерню українських музичних інструментів. Його знав і шанував за народню роботу цілий Золотоноський повіт. Колишній український соціял-демократ за студентських часів, він тоді, коли його партія прийшла до влади, не пішов за нею і за її демагогічними гаслами, а пристав натомість до українських націоналістів, «шовіністів» і «куркулів», словом, узяв на плечі тяжкий тягар служби свойому народові…»

 

Підготувала Олена Бондаренко