Бюлетень№46 (478) 2017 рік
Новини одним рядком:
24-28 жовтня – семінар-тренінг “Форпост – Північ” у Батурині на Чернігівщині, де співали Олекса Бик і Сергій Василюк
28 жовтня – бард Ігор Мисько працював у журі конкурсу “Пісенний краю, Буковино” у Сторожинці Чернівецької області
4 листопада – концерт до 15-річного ювілею гурту “Білі крила” в Енергодарі Запорізької області
4 листопада – Списки Сандармоху: до 80 роковин масових розстрілів (Харків, театр імені Шевченка «Березіль»)
9 листопада – день української писемності та мови
9 листопада – вечір української етно-музики за участі кобзаря Юліана Китастого, Маріуполь, вул. Митрополитська, 19
10 листопада – день народження Тетяни Бовт (Суми), виконавиці пісень, виконавчого директора фестивалю “Українська Хвиля”
10 листопада – круглий стіл до 160-річчя Дмитра Багалія, Харків, бібліотека імені В. Г. Короленка
10 листопада – І. Жук і І.Роздобудько у програмі “Адам і Єва. Розмова про вічне і скороминуще”, Суми, Петропавловська, 61
11 листопада – концерт клубу авторської пісні та поезії "Байгород" у Кропивницькому
11 листопада – ювілей Дмитра Багалія в харківському ЛітМузеї
14 листопада – день народження поета Андрія Малишка (роки життя:1912-1970)
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, bardlit@i.ua
Кропивницький – Віктор Холявко
11 листопада о 15 годині Клуб авторської пісні та поезії "Байгород" запрошує на концерт авторської пісні, присвячений Всесвітньому дню науки до Центру громадських організацій, вул. Тарковського, 68.
Маріуполь – сайт http://mrpl.city/news/view/v-mariupole-projdet-vecher-ukrainskoj-e-tno-muzyki-foto
В Мариуполе пройдет вечер украинской этно-музыки (ФОТО)
Яна Иванова | 01 ноября 2017
Американский музыкант Юлиан Кыстатый и этно-группа «ЯгОды» подарят мариупольцам музыкальный вечер, передает MRPL.CITY.
Жителей приглашают насладиться украинской этно-музыкой на совместном концерте исполнителей 9 ноября.
Молодая этно-группа «ЯгОды», созданная в 2016 году, выступит вместе с музыкантом, композитором, бандуристом, кобзарем и свирельщиком Юлианом Кыстатым, выросшим в семье украинских беженцев в США. Единственный в мире специализирующийся на украинских национальных инструментах кобзарь и бандурист в 2015 году уже посещал Мариуполь.
Для зрителей обещают исполнить аутентичные украинские и балканские народные песни с инструментальным сопровождением.
Начало мероприятия – в 19:00. Вход свободный по адресу: ул. Митрополитская, 19.
В этот же день коллектив «ЯгОды» выступит Городском дворце эстетического воспитания в рамках праздника украинского языка и письменности. Начало в 14:00.
Харків – Літературний музей
Листопад у ЛітМузеї
4 листопада, 18.00 — Списки Сандармоху: до 80 роковин масових розстрілів (відбудеться у театрі імені Шевченка «Березіль»)
Заходи на вшанування харківського історика та громадського діяча,
першого мера міста Дмитра Багалія (до 160-ї річниці від дня народження):
10 листопада, 12.00 — круглий стіл до 160-річчя Дмитра Багалія
(відбудеться у Харківській державній науковій бібліотеці імені В. Г. Короленка)
11 листопада, 13.00 — ювілей Дмитра Багалія в ЛітМузеї
17 листопада, 18.00 — буккросинг у ЛітМузеї
17 листопада, 18.00 — лекція Станіслава Щербака «Арман де Плессі Рішельє — червоний кардинал»
24 листопада, 18.00 — «Кав'ярня Пока в ЛітМузеї»
25 листопада, 10.00-18.00 — «Вихідні в ЛітМузеї»
25 листопада, 18.00 — перша лекція з циклу, присвяченого ювілею Гната Хоткевича. Харківський історик Едуард Зуб: «Як радянська влада Гната Мартиновича виправдовувала»
Детальна інформація про кожен захід — окремою розсилкою.
У розкладі можливі зміни, слідкуйте за новинами на нашій сторінці
у фб https://www.facebook.com/litme.ua/?fref=ts, а також на сайті ЛітМузею http://litme.com.ua/
Виставки
«Григорій Сковорода: мандрівка за щастям»
Постійна експозиція Харківського ЛітМузею присвячена творчості Григорія Сковороди, українського мандрівного поета і філософа XVIII ст., його міркуванням про щастя.
Заходи
«Кав’ярня Пока» – «місце перепочинку літераторських душ 20-х рр.», де обговорювалися пекучі теми та народжувалися ідеї.
Раз на місяць протягом цілого року ЛітМузей перетворюватиметься на очуднений простір у стилі «Кав'ярні Пока», де любили збиратися літератори. Також цього року «Кав’ярня Пока» познайомить вас із літературною географією Харкова, адже ми запропонуємо відвідувачам не тільки посиденьки в музеї, а і прогулянки містом.
У 20-х числах 20 щасливих відвідувачів зможуть побувати на особливому заході про 1920-ті роки. Скуштувати улюблені напої і ласощі котрогось із письменників, побути учасником творчої текстової лабораторії, дізнатися чимало невідомих історій.
Адреса: м. Харків, вул. Багалія, 6 (ст. м. «Пушкінська» або «Архітектора Бекетова»).
Вартість вхідного квитка до музею – 20 грн (для учнів та студентів – 15 грн ),
екскурсії чи інтерактивної програми – 100 грн. Довідки за телефоном 706-25-79.
Слідкуйте за подіями в Літмузеї на сторінках https://www.facebook.com/litme.ua/?ref=bookmarks і http://litme.com.ua/
Сайт https://www.ar25.org/article/u-kyyevi-proyde-etno-myuzik-fest-virtuozy-folku-unikalnyy-folklornyy-festyval.html
У Києві пройде етно-мюзік-фест «Віртуози фолку» – унікальний фольклорний фестиваль
19 листопада в Українському домі відкриється унікальний фольклорний фестиваль Київ-етно-мюзік-фест «Віртуози фолку», який може стати ще однією музичною візитівкою столиці. Принаймні, таку мету мають його ініціатори - народна артистка України Олена Кулик та Київський академічний ансамбль української музики «Дніпро». Про це йшлося на прес-конференції, присвяченій старту заключного етапу підготовки до фестивалю, яка відбулася в приміщенні Департаменту культури КМДА.
Фестиваль прагне об’єднати всіх, хто у своїй творчості звертається до скарбів української народної музики («автентиків», «академістів», представників сучасних музичних напрямків), створивши широкий майданчик для спілкування.
«Ми з ансамблем «Дніпро» протягом ось уже скоро чверть століття у постійному творчому пошуку як донести до слухачів глибину і неповторність української народної музики. І, спілкуючись із колегами, які так само працюють в жанрі фолку і так само шукають щось нове, цікаве, ми давно загорілися бажанням зібратись на одному великому майданчику, разом і пограти, і обмінятись досвідом. І нарешті у нас з’явилася можливість зреалізувати цю мрію. Хочеться, щоб наш фестиваль, який ми назвали «Віртуози фолку», відкрив багато нових креативних, талановитих і неординарних імен. А люди відчули, що грати етно – це не тільки модно. Це ще і прекрасна можливість віднайти власну ідентичність в цьому такому бурхливому сьогоденні», - переконана генеральний директор фестивалю Олена Кулик.
Фестиваль відбуватиметься з 10 години ранку до 20-ї вечора і охоплюватиме різні майданчики. З самого ранку в фойє розгорнеться виставка майстрів народних інструментів, майстрів ужиткового мистецтва, проводитимуться майстер-класи. Організатори запрошують киян та гостей приходити цілими родинами і обіцяють, що тут буде цікаво і дітям, і дорослим.
«Ми бачимо наш фестиваль, як сімейний, коли родини можуть прийти сюди з дітками, розважитися з ними, долучитися до народних традицій і пізнати багато чого корисного», - зазначив арт-директор фестивалю Олесь Журавчак.
Паралельно з цим будуть працювати чотири майданчики, де відвідувачі зможуть ближче познайомитися із різними українськими народними інструментами: етно-духовими (сопілка, тилинка, окарина, дводенцівка та ін.), бандурою (від старосвітської бандури та кобзи Вересая до сучасної електробандури), цимбалами (від класичних до гуцульських) та троїстими музиками. Також у фойє буде працювати окрема сцена, на якій протягом дня виступатимуть різні колективи.
А увечері на головній сцені Українського дому відбудеться гала-концерт, у якому візьмуть участь Ніна Матвієнко, проект Jazz Kolo, Ілларія, Ірина Шинкарук, Кирило Стеценко, Олена Кулик та ансамбль «Дніпро», Олесь Журавчак, Роман Гриньків, гурти TaRuta та The Doox, учасник шоу «Україна має талант» Петро Сказків, Тоня Матвієнко, Руслана Лоцман та інші.
«Ми підготували кілька несподіванок, щоб показати, наскільки народна музика може бути сучасною і неординарною. Зокрема, ви почуєте проект Jazz Kolo, виступатиме Георгій Матвіїв, який покаже на бандурі джазові обробки народних пісень, ще буде дуже цікавий дует Романа Гриньківа з Ніною Матвієнко. Усі секрети відкривати не буду – нехай залишиться інтрига», - зазначив Олесь Журавчак.
Весь Київ-етно-мюзік-фест «Віртуози фолку» транслюватиметься на великий екран. Паралельно буде організована пряма трансляція фестивалю на сторінці у Facebook та на українську діаспору.
Організатори фестивалю сподіваються, що фестиваль допоможе подолати штучне протистояння між представниками «автентичного» та «академічного» фолку, об’єднавши їх у пошуках шляхів подолання наслідків культивованої в радянські часи так званої «клубної культури», щоб відкрити людям справжню красу і глибину української народної музики.
«Ми хочемо зруйнувати стереотип у ставленні до української народної культури, як до шароварної. Ми хочемо віднайти молоді цікаві колективи і допомогти їм заявити про себе. Хочемо перезнайомити, а, можливо, і примирити представників різних напрямів народної музики – «автентиків», «академістів», «сучасних експериментаторів». Повірте, нам є чому повчитися один в одного. Ми хочемо показати розмаїття живої народної музики, якісну сцену, якісний живий звук, дати людям можливість торкнутися інструментів, спробувати заграти, відчути їх душею, поринути в море нашої культури. Колись було гасло «Живи в стилі «Еко», а ми хочемо, щоб після фестивалю з’явилося гасло «Живи в стилі «Етно», - зазначив виконавчий директор фестивалю Любомир Матейко.
Вхід на фестиваль – вільний.
Луцьк – сайт http://www.volynpost.com/news/100575-schob-zibraty-groshi-dlia-armii-volynski-bardy-vidnovyly-slavetnyj-fest
Щоб зібрати гроші для армії, волинські барди відновили славетний фест
03 листопада 2017
Сольні виконавці, дуети та цілі колективи доєдналися до відродження багаторічної головної музичної візитівки Волині – фестивалю співаної поезії та авторської пісні «Оберіг», який востаннє пройшов луцькими сценами 16 років тому.
Концерт-відкриття в рамках музичного проекту відбувся 2 листопада в Палаці культури міста Луцька та зібрав багатьох «зірок» колишніх фестивалів, - повідомляє інформагентство Волинські Новини.
«Цей фестиваль, який ми сьогодні продовжуємо, – це ніщо інше, як наше бажання жити, творити, прославляти свою Батьківщину, Бога власними піснями та творчістю… Людина, яка не любить свого ближнього, має черству душу, тому вона не може творити. А любляча людина не може мовчати, вона співає, співає, коли їй радісно й коли сумно, – усе, аби зробити себе щасливою», – відзначив присутній на відкритті фестивалю митрополит Луцький і Волинський Михаїл.
Він також висловив задоволення з приводу того, що фестиваль проходить не тільки задля популяризації співу, а й із метою прославляння рідного краю.
«Поки наша нація сміється, передусім із себе, і поки наша нація співає, доти ми непереможні», – акцентував голова журі, письменник Ігор Павлюк.
Перший концерт «Оберегу» відкрила пісня про Волинь, яку виконав Юрій Поліщук. Окрім того, зі сцени палацу культури прозвучали композиції лауреатів колишніх фестивалів, зокрема Володимира Смотрителя, Володимира Гречанюка та Ігоря Баранюка.
Найочікуванішою частиною концертної програми став виступ дуету «Простір музики» у складі Сергія Мороза та Ігоря Якубовського разом із академічним камерним оркестром «Кантабіле» Волинської обласної філармонії.
Відзначимо, що кошти, виручені від продажу квитків на концерт, скерують на потреби 14-ї ОМБ.
Сайт http://www.golos.com.ua/article/295595
«Оберіг» старший за державу
Максим СОЛОНЕНКО
Фестиваль української співаної поезії та авторської пісні «Оберіг» вирує в Луцькому міському будинку культури.
Востаннє ця творча імпреза, яка свого часу стала прапором боротьби за незалежність України, відбулася аж шістнадцять років тому. Але волиняни й досі пам’ятають пристрасні патріотичні пісні перших лауреатів «Оберегу» Зої Слободян, Василя Жданкіна, Андрія Панчишина, Володимира Смотрителя, Марії Бурмаки, Ігоря Жука, Олега Покальчука, Ольги Богомолець, Левка Бондаря, Олександра Гаркавого, Станіслава Щербатих (Беззубого Стаса) (тут – Тризубий), Сергія Шишкіна та інших.
А як налякав своїм українським духом, революційністю місцеву і столичну владу перший фестиваль «Оберіг», який відбувся 1989 року в кіноконцертному залі «Промінь» у Луцьку. Тривав аж за північ. Найуважнішими «глядачами» серед тисячі присутніх були працівники КДБ, які сиділи в почесних перших рядах. Але й вони не змогли зупинити тієї вольниці співочого слова, яка лунала зі сцени.
— Сьогодні фестиваль «Оберіг» — одне зі знамен української культури. Йому більше років, ніж українській державі. Він був тим емоційним та енергетичним сплеском, який дав змогу Україні відродитися. І дуже прикро, що ми стільки років його не мали... І там, на сході, хочуть, щоб українська культура таки жила, — сказав у вітальному слові перший заступник голови Волинської обласної ради Олександр Пирожик.
Оплесками присутні зустріли бійця резерву батальйону імені Героя України генерала Сергія Кульчицького Зиновія Медюка, чия пісня була присвячена воїнам, які на сході держави обстоюють незалежність. Патріотичні мотиви звучали й у творах інших виконавців. Загалом у творчому конкурсі беруть участь 50 співаків.
Завершиться фестиваль сьогодні великим гала-концертом. Зібрані кошти спрямують на потреби 14-ї окремої механізованої бригади, яка дислокується у Володимирі-Волинському.
Сайт https://en-media.tv/belye-krylja/
В Энергодаре пройдет юбилейный концерт ансамбля «Белые крылья»
4 ноября 2017 года все энергодарцы и гости нашего города, которые являются ценителями авторской песни, могут провести субботний вечер в творческой и дружеской обстановке.
С 16.00 до 17.30 в актовом зале Культурно-делового центра Запорожской АЭС состоится творческий вечер-концерт, посвященный 15-летию ансамбля авторской песни «Белые крылья». Этот музыкальный коллектив образован Сергеем Максановым. В его составе – Татьяна Митусова, Максим Бобров и Ирина Широких.
Коллектив ежегодно проводит концерты в Энергодаре, участвует в конкурсах авторской песни. Известен и своими «дачными посиделками» в с. Ивановка, которые собирают слушателей из Энергодара, Ивановки, Днепрорудного.
А теперь вот ансамбль «Белые крылья» празднует 15-летний юбилей. Гостями этого творческого вечера станут также барды Ольга и Анатолий Строгие.
Київщина – сайт http://koda.gov.ua/news/na-kiivshhini-vidbuvsya-pershiy-festival/
На Київщині відбувся перший фестиваль кобзарського
та бандурного мистецтва «Бандура-душа»
Жовтень 25, 2017
Лозунг фестивалю – бандура та кобза лунатимуть вічно – і для цього організатори Управління культури, національностей та релігій Київської облдержадміністрації та КЗ КОР «Київський обласний центр народної творчості та культурно-освітньої роботи» зібрали кращих бандуристів області, щоб звучанням цих символів волелюбності українського народу наповнити кожне серце, хто несе в собі любов до кобзарського та бандурного мистецтва.
Радо вітала всіх учасників та гостей фесту збагачена талантами Богуславщина. У фестивальній програмі взяли участь: 1 капела, 3 ансамблі, 2 ансамблі малих форм і решта учасників – солісти, загалом 18.
Серед членів журі були відомі виконавці гри на бандурі та на кобзі, майстри своєї справи, а головою журі – заслужена артистка України, бандуристка-вокалістка, завідуюча кафедрою бандури НМА Україна імені П.І. Чайковського, професор кафедри бандури та фольклору Кивського національного університету культури і мистецтв Людмила Федорова-Коханська.
Її колегами стали:
– кобзар, Заслужений артист України- Тарас Силенко;
– Заслужений діяч мистецтв України, диригент оркестру Головного управління Національної поліції в Київський області – Віктор Губаренко;
– директор Київського обласного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи – Олена Завальська;
– артистка, бандуристка, учасниця Українського академічного фольклорно-етнографічного ансамблю «Калина» – Ольга Розколотько.
Переможці, номінанти та володарі Гран-прі Обласного фестивалю кобзарського та бандурного мистецтва «Бандура –душа»:
Номінація: Ансамблі бандуристів та кобзарів
Лауреат I ступеня – Ансамбль бандуристів «Вишневий цвіт», Богуславська школа мистецтв, керівник та диригент С. Задоя, концертмейстер О. Степаненк, оркестрова група – В. Цехмістров, І. Кириченко, Ю. Цуп.
Лауреат II ступеня – Дитячий ансамбль бандуристів «Світанок», Великоолександрівська школа мистецтв і ремесел (Бориспільський р-н, Київська обл.), Л. Романенко.
Лауреат III ступеня – Ансамбль бандуристів «Барви України», Комунальний вищий навчальний заклад Київської обласної ради «Стрітівський педагогічний коледж кобзарського мистецтва», М. Воловоденко.
Номінація: Ансамблі малих форм
Лауреат I ступеня – Дует – Бондар Марта, Бондар Тетяна, Бучанська школа мистецтв ім. Л.Ревуцького, керівник Т. Бондар.
Номінація: солісти-бандуристи та кобзарі
Лауреат I ступеня – Андрій Міцай, Національна музична академія України ім. П.І. Чайковського, Л. Дедюх.
Лауреат II ступеня – Андрій Стрілець, Київський національний університет культури і мистецтв, Н. Зущенко.
Лауреат III ступеня – Грицак Святослав, Комунальний вищий навчальний заклад Київської обласної ради «Стрітівський педагогічний коледж кобзарського мистецтва», Бандура – П. Ласкавчук, Вокал – М. Свято.
Спеціальні номінації:
«Надія фестивалю» – Кузьмич Дмитро, Комунальний вищий навчальний заклад Київської обласної ради «Стрітівський педагогічний коледж кобзарського мистецтва», бандура – В. Кушпет, вокал – М. Свято.
«Сучасний підхід в розвитку бандурного мистецтва» – Народна аматорська капела бандуристів «Богуславка», КВНЗ КОР «Богуславський гуманітарний коледж ім. І. С. Нечуя-Левицького», керівник – Ю. Завадська.
«Приз глядацьких симпатій» – Ансамбль молодших класів «Дитячої школи мистецтв», Білоцерківський район, с. Фурси, керівник – Т. Клюєнкова.
Гран-прі – Народна аматорська капела бандуристів «Богуславка», КВНЗ КОР «Богуславський гуманітарний коледж ім.І. С. Нечуя-Левицького», керівник – Ю. Завадська.
Фестиваль планується проводити раз на 2 роки, бо Київщина роками стоїть на боці пропаганди бандурного та кобзарського. Незважаючи на утиски царського уряду, репресії сталінщини та голод в Україні, кобзарське та бандурне мистецтво все ж вижило і збереглося до наших днів.
Тож нехай золоті струни бандури та кобзи зв’язують нас українців, міцно стискаючи в полоні своїх звуків, хай ці інструменти звучать по-новому. Саме зараз для цих інструментів є вирішальний час — активно розвиватися і опановувати все нові й нові стилі музики.
Луцьк – сайт http://volyninfo.com/u-lutsku-nagorodili-peremozhtsiv-mizhnarodnogo-konkursu-banduristiv-foto/
У Луцьку нагородили переможців Міжнародного конкурсу бандуристів. ФОТО
Протягом трьох днів лучани мали можливість насолоджуватися прекрасними, срібними, неповторними, звуками бандури. У нашому місті відбувалося справжнє свято українського духу – Міжнародний конкурс бандуристів “Волинський кобзарик” та фестиваль “Кобзарська родина”.
Про це повідомляють на сайті Луцькради.
А сьогодні у Палаці культури міста Луцька відбулося нагородження переможців конкурсу та заключний концерт лауреатів і гостей за участі секретаря міської ради, виконувача повноважень міського голови Григорія Пустовіта. Звертаючись до присутніх, він зазначив: “Цей фестиваль ще раз підтверджує яка талановита наша молодь, яка ми музична нація, як міцно ми любимо автентичну пісню. Бандура і кобза- це ще й наша героїчна історія. Саме кобзарі доносили правду про баталії, битви, які відбувалися на нашій землі і про наших героїв”. На завершення Григорій Пустовіт побажав музикантам успіхів у розвитку кобзарського мистецтва.
Серед високоповажних гостей фестивалю була донька головного редактора журналу “Бандура” у Нью-Йорку Миколи Досінчука-Чорного — Лідія. Вона розповіла, як бандура допомагає їм репрезентувати українське мистецтво у США і школу кобзарського мистецтва, яку вони там створили, а також вручила відзнаки кращим учасникам Міжнародного конкурсу бандуристів “Волинський кобзарик”.
А потім відбувалася церемонія нагородження переможців. Нагороди вручали голова журі, голова Національної спілки кобзарів України, професор, народний артист України Володимир Єсипок та голова правління Волинського обласного осередку НСКУ, заслужений працівник культури України Валентина Пилипчук.
У заключному концерті брали участь: Юліян Китастий (бандурист, м. Нью-Йорк, США); народна артистка України Світлана Мирвода; ансамбль бандуристів (Польща); Любов Віташнєва, Андрій Бойченко (Литва); народний артист України Роман Гриньків та заслужена артистка України Лариса Дедюх (м. Київ); Тетяна Лобода і Олена Левенко (Вересаївська бандура і скрипка, сопілка, м. Київ); гурт «Хорея козацька», керівник Тарас Компаніченко; гурт «Шпилясті кобзарі», керівник Ярослав Джусь.
Київ – сайт https://hromadskeradio.org/programs/rankova-hvylya/oleksadr-vertynskyy-hotiv-zigraty-mazepu-i-kartav-sebe-shcho-ne-spivav-ukrayinskoyu-bogdan-nagaylo
Олександр Вертинський хотів зіграти Мазепу і картав себе,
що не співав українською, — Богдан Нагайло
04 листопада 2017
Разом з журналістом Богданом Нагайлом згадуємо про знаного актора першої половини XX століття Олександра Вертинського
Наталя Соколенко: Богдане, ваша кар’єра більше пов’язана із політичними процесами. Чому ви раптом взялися за Олександра Вертинського?
Богдан Нагайло: В українському контексті не можна відділяти культуру від політики. Бути українцем — це вже заява, а хотіти творити в якомусь українському дусі, в традиціях України колись вважалося націоналізмом.
Для мене цікаві постаті, які були якоюсь мірою блудними дітьми України, які пристосовувалися до важких імперських умов. Цього року я теж мав лекцію про Ренату Богданську. Це була жінка генерала Андерса, українка, її мама — рідна сестра українського поета Остапа Нижанківського.
Дмитро Тузов: Олександр Вертинський ідентифікував своє українське походження?
Богдан Нагайло: Вертинський мене зацікавив не тільки тому, що це великий артист, універсальний зміст його поезії. Він співав російською мовою. Важливо не те, що він народився в Україні і не те, що він любив Київ, важливо те, що останні два роки, коли він перебував здебільшого в Україні, він себе віднайшов як українця. Моя лекція буде наголошувати на тому, що не тільки ми хочемо бачити Вертинського як українця і повернути його до української культури, а основа для цього — його слова, це листування тих років.
Я вам відкрию деякі майже нікому не відомі фрагменти. Він останні два роки майже весь час був у Києві, він знімався в двох фільмах українською мовою на кіностудії Довженка. Ці фільми не існують українською мовою. Є дубльовані ним на російську. Чому зникли ці фільми? Комусь дуже залежало, щоб українського Вертинського ми не побачили. Після того, як він виступав тут, він виступив перед акторами, ми маємо текст його промови, де він сказав: «Я ж українець! Я пишаюся тим, що нарешті я можу виступати рідною мовою».
Він дуже цікавився українською історією, зокрема останні 4 — 5 років. Ви знаєте, кого він хотів грати в кіно? Мазепу.
З листа Олександра Вертинського до дружини 11 вересня 1954: «Что мне Москва! Я ее не люблю! Я всей душой привязан к этим камням (в Киеве), по которым я шагал в юности, к этим столетним каштанам, которые стояли и будут стоять после моей смерти, как подсвечники, как паникадила! Вся эта священная земля Родины! Жаль, что я пою по-русски и вообще весь русский! Мне бы надо было быть украинским певцом и петь по-украински! Украина — родна мати! Иногда мне кажется, что я делаю преступление тем, что пою не для нее и не на ее языке!».
Його дочки пишуть, що перед кожним виступом він співав «Реве та стогне», щоб тренувати голос. Перед смертю він писав сценарій фільму про чоловіка, який загубив свою Батьківщину, він хотів це фільмувати в Києві.
Як і Гоголь, він пристосовувався до умов, до політичної системи. Наприкінці 40-х років він навіть написав пісню про Сталіна, яку ніколи не виконував. У всіх його листах є самоцензура. Він був дуже розчарований. Коли Сталін помер, то він уже більш відверто висловлювався. У 55-му чи 56-му році він написав жінці, що давно б себе застрелив, якби не вона, і не діти: «Тут такий кошмар, нас всіх підвели, абсолютно немає ідеалів, народ спустошений».
Коли він приїжджав у Київ, ніколи не було виступів по радіо, по телебаченню, афіш не було, але аншлаги були всюди. Коли він жив тут, де тепер є Premier Palace Hotel, майже рік, він знімав кімнату, щоб було дешевше, з одним молодим актором Юліаном Паничем, який потім став диктором «Радіо Свобода». Я поїхав з моєю жінкою, ми взяли інтерв’ю у Панича, ми записали про те, де ходив Вертинський, як до нього приходили молоді студентки, як він себе поводив, що їв.
З ким він дружить? З російською інтелігенцією, з Ахматовою, з Пастернаком. Але найближчі друзі – Іван Козловський, Клавдія Шульженко та Довженко.
Лекція Богдана Нагайла про Олександра Вертинського відбудеться у «Майстер-класі» на Богдана Хмельницького. Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.
Сайт Віктора Морозова http://www.victormorozov.com/ukr/frame.html
10 жовтня 2017 - У київському видавництві "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" вийшла у світ книга Дж. К. Ролінґ "Гаррі Поттер і в'язень Азкабану" (Велике ілюстроване видання) в перекладі з англійської Віктора Морозова.
13 жовтня 2017 - У львівській арт-галереї "Дзиґа" відбулася онлайн-зустріч з Віктором Морозовим у рамках Форуму перекладачів. Огляд зустрічі у LVIVYC.WORDPRESS.COM - "Гемінґвей і переклад: місія можлива!?"
Гемінгвей і переклад: місія можлива!?
У п’ятницю 13 жовтня в арт-галереї «Дзиґа» відбулася онлайн-зустріч із музикантом та перекладачем Віктором Морозовим. Модератором заходу була Ольга Рен – редактор Видавництва Старого Лева і куратор серії «Гемінгвей».
Без сумніву, майже кожному знайома пісня, а радше уже неофіційний гімн нашого міста, «Тільки у Львові». Скільки лишень вуличних музикантів співали-переспівували її під акомпанемент гітари чи скрипки. Проте найбільш відомий цей батярський витвір мистецтва саме у виконанні легенди української естради Віктора Морозова.
Так, більшість з нас знають Віктора Євгеновича як талановитого музиканта, але й не здогадуються, що він ще й перекладач з доволі пристойним досвідом. Результати його перекладацьких зусиль: ряд творів Пауло Коельйо, серія дитячих книг Джеремі Стронга, усі частини Поттеріани британської письменниці Джоан Роулінг, твори Роальда Дала, Бенедикта Андерсона та романи Ернеста Гемінгвея. Останні побачили світ у Видавництві Старого Лева зовсім нещодавно. Вони ж і стали головною темою зустрічі.
«Коли я взявся за переклад твору «Фієста. І сонце сходить», то спершу подумав, що жодних труднощів тут не виникне. Але невдовзі переконався у протилежному. Пам’ятаєте «теорію айсберга», коли над водою видніється лише малесенька частинка цієї льодової гори, а основна маса незрима для людського ока? У «Фієсті» такий самий принцип: прихований зміст знаходиться між рядків й потрібно добряче помізкувати, щоб усе правильно перекласти», – розповідає Віктор Морозов.
Окрім «Фієста. І сонце сходить», пан Віктор також переклав роман Гемінгвея «Прощавай зброє!» та повість «Старий і море» . У всіх творах перекладач намагався зберегти особливий «журналістський» стиль автора, що характеризується лаконічністю, чіткістю та незначною кількістю прикметників. Віктор Морозов не відкидає можливості роботи над новим перекладом Гемінгвея, жартуючи, що тепер «досвідчений у цій справі».
Як не згадати про славнозвісного «Гаррі Поттера»? Перекладач розповів про труднощі, що виникали під час роботи над цим твором:
«З «Гаррі Поттером» теж не було просто. Наприклад, назва сьомої книги «Harry Potter and the Deathly Hallows» викликала ряд сумнівів. Англійське слово «hallows» має багато значень, залежно від контексту, в якому його вжито. Контексту ж у заголовку немає, тож я навіть писав Джоан Роулінг, що саме вона мала на увазі. Відповідь отримав уже після того, як офіційно затвердили український переклад назви – «Гаррі Поттер і смертельні реліквії». Як виявилося, я поцілив у яблучко».
Також Віктор Морозов поділився спогадами про свої перші переклади. У середині 80-их під час поїздки до Індії, він придбав тодішній бестселер «Екзорцист» Вільяма Блетті. Зачитався так, що від страху не міг зімкнути очей. Тоді вирішив перекласти твір для своїх колег-музикантів, щоб ті мали змогу пережити такі ж емоції. В результаті, читали переклад не лише колеги, тому що у 1985 у часописі «Всесвіт» опублікували декілька частин цього твору. Це був, до слова, перший переклад роману -жахів у тодішньому СРСР. Віктор Морозов розповів, що нещодавно йому запропонували видати повну версію перекладу роману «Екзорцист» українською мовою.
На завершення, Віктор Морозов подякував усім присутнім і побажав успіху та процвітання Форуму перекладачів.
Автор: Марія Пігура – випускниця навчальної програми “Стань журналістом у молодіжному просторі”
Тернопіль – сайт http://nova.te.ua/statti/oleksandr-smyk-meni-potribno-zovsim-nebagato-povysmykuvani-dumky-z-nagody-yuvileyu/
Олександр Смик: «Мені потрібно зовсім небагато…» ПовиСМИКувані думки з нагоди ювілею
Автор: Оля САГАЛЬ • Опубліковано: 1 Листопада
Хтось знав його як журналіста, хтось – як драматурга (у 1990 році був визнаний кращим драматургом України), а він сам зізнається, що у його трудовій книжці "пішов» уже третій том.
Олександр Смик — людина, котра не потребує банальних прикметників на власне означення в мистецькому просторі. На жаль, більшості людей простіше жити штампами, ярликами, визначеннями, й тому вони когось кимось вважають, щось собі каталогізують. Він – поет, драматург, публіцист, бард, єдиний в Україні член п’яти національних спілок України (письменників, театральних діячів, кобзарів, журналістів та Всеукраїнської музичної спілки), митець-інтелектуал, вічний бунтар… Але передусім він є собою, тільки собою, всюди і завжди — собою…
Не приймає жодних офіційних титулів та звань (для нього, лауреата багатьох престижних премій, зізнається, найціннішим є «Визнання» Краківської конфедерації поетів — напис «Визнаю тебе рівним» на маленькому аркушику паперу) — має на це, як і на всі значущі питання, свою точку зору. І повне моральне право. Зрештою, право бути не таким, як усі, він заслужив.
Про нього можна говорити багато і в різних площинах. Хтось смакує подробиці його п’ятого шлюбу (із відомою тернопільською дизайнеркою Марією Гудимою), комусь не дає спокою його робота на посаді начальника управління культури і мистецтв чи головування в обласній Спілці письменників. Хтось диву дається, зачувши про кількість виданого, написаного та створеного: 22 книги, понад 30 дисків, більш ніж 600 пісень. Хтось знав його як журналіста, хтось – як драматурга (у 1990 році був визнаний кращим драматургом України), а він сам зізнається, що у його трудовій книжці “пішов» уже третій том…
Олександр Смик — це абсолютно самостійний “жанр”. Ніколи не йде за тенденціями, а сам творить їх. Він різний у різні періоди творчості. Ліричний, саркастичний, іронічний, ностальгійний, ніжний… Проте завжди — не схожий на інших. Завжди — вільний і парадоксальний. Для якого не існує кордонів і умовностей — він здатний створювати сплав з різних світів з тією ж легкістю, з якою дитина грається з пластиліном. Його творчість — багатогранну, багатопланову, різножанрову — не втиснеш у рамки слів. Вона не потребує коментарів і коментаторів. Його поезія — як він сам: жива і жвава, тремка й пульсуюча, відверта до оголених нервів… Це — рівень творчості, досягти якого вдається дуже небагатьом. Це музика, що, почавшись одного разу, вже ніколи не закінчується, це лірика, яку як не ми, то наші нащадки визнають шедевром…
Формальним приводом для нашої розмови став ювілей поета, який він відсвяткував 26 жовтня творчим вечором у Тернопільській філармонії. Відсвяткував по-своєму, по-Смиковому: без помпезних урочистостей і пишних промов-реверансів зі сцени. Натомість була Поезія і Пісня. Пісенна презентація вистояних творів та нової книги “Для Бога все вчасно”.
Утім, уже з перших хвилин розмови стало зрозуміло, що розмова наша вийде не лише про творчість…
«Ніяких передмов. Життям і так все сказано…»
* 60 — як водорозділ. У 60 я перестав злитися. Я найголовніше зрозумів – «скільки б ми не змінювали світ, зароблять лиш шинкар, гробар і скульптор…»
* Більш лояльний став до людей, які хочуть щось зробити. Перестав когось звинувачувати, бо зрозумів, що ми такі, як ми є. Зрозумів, що одна людина нічого не варта в часових змінах. Ти можеш собі робити кар’єру, зростати особистісно, але якщо ти хочеш змінити щось у суспільстві, то мусиш працювати над створенням свого середовища. Тому що без середовища ти не існуєш. Кому потрібен поет, якого не читають?
* У 60 ти розумієш, що Бог або дає, або не дає. Коли у мене стався третій інфаркт, я після нього найбільше написав. Саме тоді було найбільше видано і зроблено, а перед цим ходив «на розслабоні»…
* Став більше філософом. Зрозумів, що якщо ти робиш щось своє, можеш попасти в боргову яму. Мені пощастило, бо я ще не повністю там, але усвідомлювати, що можеш опинитися в борговій ямі тільки за те, що прагнеш поділитися своїм словом, — це печально. Є два шляхи померти: померти на роботі або померти з голоду. Інших варіантів в Україні я не бачу.
* Поет все-таки повинен за собою вести, як не крути. Хоча я б не сказав, що вірю в те, що «народу» потрібна моя поезія. Поезія — це певна елітарність. Ну не кожен, наприклад, може зрозуміти, чому я «запрошую на хрест, там нині місце вільне»… Говорити політтехнологічними гаслами: «Чувак, бери на себе відповідальність і неси» тут не вийде. Це зовсім інші речі.
* Найкоротші вірші — це найбільша досконалість. Коли я кажу «Хрести бруньки пустили», мало хто це розуміє. А все ж просто: хочете майбутнього, значить, колись хрести бруньки вам пустять. Не пустять, значить, будете сидіти там, де зараз є.
* Хотілось би не схилятися до мемуарів. У мене в найновішій книзі «Для Бога все вчасно» немає передмови… Хоча вважається, що про поета хтось щось гарне має сказать. Але чого про мене має хтось щось говорити? Хай люди прочитають вірші. Комусь сподобається, комусь не сподобається, і читач сам собі врешті висновок зробить… Так і написав: «Ніяких передмов. Життям і так все сказано…» У мене поезія достатньо автобіографічна. Я її цього разу подав не вибрану, а — вистояну…
* Метри, кілометри, не в тому річ. Питання не в тому, хто як пише. Іноді в одному слові скажеш більше, ніж в десятках томів чужих думок, які переписуєш. Що головне в творчості? Твоя думка. Твоє творення. Не вторинність. Це основне. А якщо ти вторинний, ти вже як митець не цікавий.
* В 60 років хочеш, щоб тебе шанували. Якщо ти вартий того, звичайно ж. Я не обдурив нікого, нікому зла не зробив. Зрозумів, що тепер не виношу на загал вірші, де є злість, ущербність. Не хочу множити погані почуття у світі. Вони і так є, сидять у кожному з нас.
«Все, що ти робиш, потрібно любити»
* Колись хотів бути лісником. Це для мене десь на генному рівні: моя мама садила ліси. Посадила ліси на своїй рідній Сумщині від Кролевця до хутора Михайлівського — це аж під кордоном з Росією. Мій прапрадід Данило був, за тодішніми мірками, «куркулем»: володів багатьма моргами лісу.
* Все, що ти робиш, потрібно любити. Я явно не «технар». Зі мною всі жінки мучилися: для мене поміняти розетку — архіскладно. Якось ми з колегою йшли біля корпусу Київського університету. Якраз вдарили перші заморозки, білі кристалики на червоній цеглі. Диви, кажу, яка краса, яка казка… А він мені — лекцію про утворення кристаликів криги. Він розуміє механізм, звідки це взялось. А я не розумію, я просто бачу…
* Мене часто питають: от ти колекціонуєш картини, як ти їх вибираєш? Кажу: так само, як жінок. Або вони мені подобаються, або не подобаються. Або я їх відчуваю, або не відчуваю… Так само і пишу вірші: або є почуття, або немає.
* 60 – час шалених відкриттів. От недавно вийшов у Болгарії на балкон: небо одуренне: густе, перенасичене, таке, як колись да Вінчі писав, як у всіх церквах у Римі. Так от, думаю, чого його Леонардо таким писав? Тому що воно таке є: небо, де спочиває Бог. У нас же, зазвичай, малюють таке «ріденьке», голубеньке, з хмаринками… І вірш відразу з’явився – «Як писав би Леонардо». Мене на той момент не цікавить, чи буде його хтось читати, чи ні, але це моє відчуття… Чого я маю писати вірш «для когось»?..
* Я не заробляю на віршах. Я, напевно, єдиний поет-пісняр в Україні, який ніколи не продавав свої пісні. Того вони і співаються. Мою «Жінку другову» часто позначають як народну, а про пісню «Сніги» якось доводилося чути від кобзаря, що її виконував, що її нібито батько привіз йому з таборів… А мені не шкода. Мені вкайф. Жив я колись на бардівському фестивалі в одному номері із автором популярної колись пісні «Алєксандра, Алєксандра» Нікітіним. Так-от, він видав диск, де цю пісню співають двадцять авторів. От і я хотів би «Жінку другову» десь так само видати: її ж у різні часи виконувало, мабуть, до сорока виконавців, починаючи від хорів і завершуючи рок-ансамблями. І всі по-різному її співають, з різною душею…
* Найбільший катарсис від своїх пісень я колись відчув на першій «Червоній Руті» у Чернівцях у 1989-ому, коли десятки тисяч люду співали «Мені потрібно зовсім небагато». Я сидів і не міг піднятися: був як келих переповнений. Стадіон шаленів, «Беркути» «затоптували»-заглушували пісні, а дівчата з «Товариства Лева» їх заспокоювали. Я на той момент залишив рівненський театр, де працював, при тому, що вони якраз у Києві записували мою виставу «Шлях на Берестечко». Уяви: провінційний театр записує у Києві в театрі ім. Франка виставу, а ти ще й автор тієї вистави… Але все одно лишаєш все і їдеш на «Червону Руту». І от ти знаєш, що ти уже без роботи, без грошей, голодний-босий, але твою пісню співає багатотисячний стадіон. Сидиш, і кайф такий… Щось подібне було, коли бачив відео з передової на пісню «Сніги» та аматорський запис з КМДА на Майдані, коли після бійки з «Беркутом» хлопці хором співають мою пісню…
«Політ у прірву — теж політ»
* Гроші — це шлях виконання твоїх певних забаганок і бажань. На грошах нас всіх «купили». Коли їх не було, треба було побігти, забити якогось мамонта, порізати його… Докласти працю, проявити відвагу, зробити вчинок… А тепер що? Когось обдурить — це відвага? Примоститися на «теплому місці» — це вчинок? Щось не те робиться…
* Я чому кажу, що для Бога все вчасно? Для Бога вчасно іноді зупинитись. Не треба йти до провалля за «дудкарем», як у казці про Гамельнського щуролова. Україна зараз іде «за дудкою», розумієш? Незалежно, з якого боку звучить мелодія. Ми йдемо, пританцьовуючи при цьому, викрикуючи, флеш-моби влаштовуючи, типу, все нормально. Я колись писав: «Політ у прірву — теж політ»…
* Перший упівський фестиваль «Повстанські ночі» я організовував у 1992 році. Там у мене було шість десятків хорів з усіх куточків України. І ніхто, ніхто з них не запитав: а за які гроші ми будемо сюди добиратися?.. А нині все помінялося…
* Тоді справді всі хотіли Україну. А зараз я пишу: «А хто ж тепер захоче Україну? Порвали віру, як скажені пси…» Віру не можна чіпать. Україна буде тоді, коли буде сильна віра. Не в сенсі релігії, а в розумінні морально-етичного поняття в будівництві своєї держави. А в нас всі державу люблять з-за кордону. Я теж про це писав: «Діду, не дивіться у вікно. України здалеку не видно». Не видно здалеку України справжньої, яка вона є. Нею треба жити кожен день. Але її дуже важко будувати з одної причини: у нас ніхто не хоче брати на себе відповідальність. У нас не будують, а споглядають. Тому ти не можеш як поет не бути громадянином.
* Ми нівелюємо нині поняття професійності. Тому й такі мілкі стаємо. Я часто повторюю: «Якщо ти хочеш досягти високого, то думай про високе, якщо ти хочеш залишитися мілким, то погрузнеш у мілкому». Тобто, якщо ти будеш перейматися плітками Тернополя, то ти ніколи в житті не побудуєш своє місто.
«Жінка — це твоє випробування»
* Купідон точно має специфічне почуття гумору: нещодавно бачив у Бельгії такий маленький пам’ятник йому: стоїть за рогом будинку і, єхидно посміхаючись, цілиться у гущу вулиці… Закоханість — це безкінечність. За великим рахунком, ми все робимо з любов’ю. Може, то я такий, але я не бачив людей, які б не знали любові. Якщо людина не любить, їй нічого не вдасться.
* Якщо іде гарна жінка — ну чого б не помилуватися? А тобі, осмикуючи: «Чого дивишся на чужих жінок»? А чого не дивитися, якщо вона створена для того, аби нею милувалися? Скільки жінка тратить часу для того, аби на неї дивилися? Та чимало. Чужих жінок не буває. Жінка — вона ж як музика: або відлунює, або ні… або є, або ні.
* Не потрібно кількістю жінок мірять. Жінка буває Одна. Та, до якої ти йдеш… У мене є такий вірш: «До тієї, гідної любові, увесь вік доводиться іти…» Жінка для мене — це щось вище. Я хотів би, щоб мені Бог дав, щоб моє останнє захоплення було в останній день мого життя.
* Одна річ закохуватися в «картинку» чи харизму, а зовсім інша — щодня прокидатися з цією жінкою. Вирішувати всілякі робочі і сімейні моменти, виховувати дітей, і при цьому всьому ще її бачити жінкою! Жінка — це випробування. Твоє випробування. І ти виявляєшся або готовим, або ні. Якщо інші чоловіки щось інше говорять, значить, вони просто брешуть.
«Хочеш щось зробити — спочатку май мрію»
* Хочеш щось зробити — спочатку май мрію. Я перш ніж щось зробити, маю це вимріяти. Я з мрією буду ходити, навіть знаючи, що немає коштів, сил, можливостей… Але я це зроблю. Тому що я маю Мрію… І віру в те, що я точно це зроблю.
* Шалено хотів би відпочити хоча б місяців три. Мене ж ще довколасвітня подорож чекає: я не бачив Азію, Африку, Америку… Але довкола світу треба мандрувати, коли ти сам їздиш, а не тебе возять і все показують…
* Не можу кинути палити. Якщо не можеш позбутися звички, та ще й шкідливої, значить, не маєш достатньої сили волі, аби щось змінити. Раніше я не хотів кидати, а тепер уже готовий, але ще не можу. Хоча в екстремальних випадках, виявляється, сила волі в мене таки є.
* Мені вже нічого не треба. Діти питають: «Що тобі подарувати?». Кажу — Zippo-вську запальничку, бо я вже всі свої роздав, а скоро буде вітер і зима, і буде незручно припалювати. Оце й все. Мені й справді потрібно зовсім небагато: щоб мій вогник не гаснув на вітрі…
Додаю вірш пісні Олександра Смика, яку уперше почув у його виконанні у червні 1987 року
на Всеукраїнському зльоті самодіяльної пісні біля Чугуєва на Харківщині. Упорядник
Кредо
Мені потрібно зовсім небагато:
Щоб кожне слово западало в серце,
Щоб хлопці не кидались хлібом
черствим,
Щоб не забули вишивки дівчата.
Щоб мати не кидала немовляти,
Щоб кожен батько не цурався сина,
А ще – щоб не стріляли просто
в спину,
Коли стоїш обличчям до багаття.
Мені потрібно зовсім небагато:
Щоб не ховали камінь за сорочку,
Додолу щоб не опускали очі,
Кого опівночі впускаєш в свою хату.
Щоб Батьківщину вміли відстояти,
Щоб кожен доживав до свого віку,
Щоб до зірок ніколи ми не звикли…
Мені потрібно зовсім небагато.
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Діаспоряни хочуть відзначити 100-річчя Української
капели бандуристів пам’ятними концертами
http://www.umoloda.kiev.ua/number/3231/164/117251/
31.10.2017
Ольга ЖУК
Національний музей історії України (НМІУ) двічі на місяць показуватиме документальну стрічку «Хоробра сімнадцятка. Історія Української капели бандуристів» режисера та ідейника фільму Ореста Сушка, народженого в Канаді в сім’ї українців.
Днями він разом із бандуристом Юліаном Китастим, сином Петра Китастого — засновника і диригента Української капели бандуристів, презентував свою кінороботу в НМІУ. Перегляду фільму передував невеличкий концерт Юліана Китастого, який зіграв твори, записані батьком у 1944 році, коли капела бандуристів перебувала в Турці (буквально перед виїздом з України, коли довелося тікати від радянської влади), а також у таборі переселенців у Німеччині в 1946 році.
«Хоробра сімнадцятка. Історія Української капели бандуристів» — шана пам’яті діда та батька
Орест Сушко майже 10 років працював над стрічкою «Хоробра сімнадцятка. Історія Української капели бандуристів». За фахом він звукорежисер, творив разом із режисерами Девідом Кроненбергом, Гільєрмом дель Торо. Наразі, крім роботи на кіностудіях, викладає режисуру та медіа-курс у Хамберколеджі в Торонто. Живе у США та Канаді. Мотивацією зняти фільм про історію українських бандуристів стало бажання вшанувати пам’ять діда і батька. Дідусь режисера Павло Степовий належить до другої хвилі еміграції, виїхав у Канаду у 1920-х роках, облаштував там майстерню, в якій виготовляв бандури та цимбали. Батько Макар Сушко народився біля Тернополя, закінчив Львівську консерваторію, музичні курси в Кременці, співав у хорах в Україні та в таборах Німеччини. У 1948 році Григорій Китастий запропонував Макару Сушку приєднатися до Української капели бандуристів і їхати разом до США. Батько режисера спершу відмовився, та згодом, емігрувавши до Канади, прийняв чергову пропозицію Григорія Китастого, став першим канадським членом Української капели бандуристів та об’їздив із бандуристами всю Канаду.
«Мій батько завше казав, що культурна праця — найважливіша. Я не вважаю себе професійним музикантом. Умію грати на бандурі, піаніно, трубі, входив до складу Української капели бандуристів. Батька не стало 13 років тому під час моїх гастролей з капелою по Європі. Він дуже мало розповідав про своє минуле в Україні та Німеччині. Я знав кілька деталей про історію Української капели бандуристів, але не уявляв цілої картини. Після смерті батька взявся досліджувати цю тему. Я записував інтерв’ю з бандуристами у Північній Америці, зокрема з двома учасниками першого складу — Петром Китастим (керівником капели) та Миколою Лисківським, дослідниками бандури. Паралельно їздив в Україну, Німеччину, інші європейські країни, шукав повсюди архіви, записи капели бандуристів. Провівши велике дослідження, врешті я зміг уявити, яким має бути мій фільм про історію Української капели бандуристів. І лише в роботі над стрічкою вималювався сценарій», — розповів Орест Сушко.
І рідкісне відео з виступів Гната Хоткевича
Стрічка «Хоробра сімнадцятка. Історія Української капели бандуристів» розпочинається з історії створення першої капели бандуристів у 1918 році в Києві, коли бандурист Василь Ємець за сприяння Павла Скоропадського заснував «Кобзарський хор» у складі восьми бандуристів-співаків. Із фільму глядач дізнається, що бандура мала популярність у російських салонах, згодом її витіснила більш сучасна музика, а бандуристи стали авторитетними по селах України. У 1925 році, після п’ятирічного занепаду та еміграції Василя Ємця в Прагу, Гнат Хоткевич продовжив справу Василя Ємця і заснував капелу в Полтаві. Оресту Сушку вдалося роздобути рідкісне відео з виступів Гната Хоткевича.
Спершу режисер знімав англомовну версію фільму для американського та канадського глядача. І лише недавно зробив україномовну версію, яку цієї осені привіз в Україну. Орест Сушко презентував стрічку в Україні, у тому числі у НМІУ, у рамках Програми імені Фулбрайта в Україні завдяки підтримці благодійного фонду «3000» та особисто Катерини Ющенко. Те, що фільм відразу був зорієнтований на іноземного глядача, відчувається iз позакадрового голосу. У фільмі пояснюється, що радянська влада на початку сприяла розвитку етнічних культур, а на початку 30-х років різко змінила культурну політику і заборонила будь-які прояви фольклору. Григорій Китастий у фільмі каже, що можна було вдягати вишиту сорочку, співати про горілку і сало, підсилюючи таким чином образ малороса-селюка. Та справжня етнічна культура, яка пробуджувала український дух, зазнавала нищівного переслідування. Гната Хоткевича розстріляли у 1937 році. Капела перестала існувати.
Із початком Другої світової війни бандуристів першими відправили на фронт. У 1942 році німецька окупаційна влада агітувала українців їхати в Німеччину на роботу. Німці затримали Українську капелу бандуристів і вивезли їх у табори примусової праці. Їхні інструменти забрали під замок, навзамін дали знаряддя праці, морили голодом. Щоранку десятки трупів виносили з бараків і кидали їм під ноги. Остарбайтерів по всій Німеччині огортав відчай, люди різали собі вени, не могли перенести такого ставлення до себе. Тоді прийшов наказ повернути капелі інструменти та дозволити грати по таборах для покращення настрою робочих.
У 1943 році 17 музикантів із Української капели бандуристів дали 370 концертів у 168 містах Німеччини. Доводилося грати і перед залом, у якому сиділо 500 дітей, відірваних від батьків. Кожен концерт супроводжувався слізьми і величезним тріумфом. Після цього німці відпустили бандуристів в Україну.
Коли радянські війська захопили майже всю територію України, у 1944 році, бандуристи вирішили виїхати на Захід, щоб зберегти капелу, бо знали, що від «совєтів» нічого добро чекати не варто. Просиділи в таборі для біженців до 1949 року, поки їх не погодилися прийняти США. Галина Дубовик, яка піклувалася капелою у таборі і шукала для них приймаючу сторону, розповіла у фільмі, як тисячі українців тремтіли від страху повертатися у комуністичний режим. Вони готові були різати лезом горло, лиш би не гнити у Сибіру. Ні в кого не було ілюзій про спокійне життя при Сталіні.
Під час перегляду фільму багато хто уважно розглядає архівні відео, сподіваючись через остарбайтерів упізнати своїх рідних. Одна дівчина в НМІУ запитала режисера, чи, бува, не виступала капела у Гданську, де була на примусових роботах і її бабуся.
Як бандуристи відсвяткують 100-річчя?
І нині Українська капела бандуристів у Північній Америці досить популярна, констатує Юліан Китастий. Починаючи з 1979 року, він раз на рік, здебільшого в серпні, збирає молодь з українських родин і організовує для неї музичний табір «Кобзарська січ». Для цього Юліан Китастий орендує садибу в лісі біля річки, недалеко від Пенсільванії, і упродовж двох тижнів учить музикувати майбутніх бандуристів. Наприкінці табору дають святковий концерт, на який збираються всі охочі.
«Хто приїжджає до нас на табір, здебільшого всі мають свої бандури або позичають. У США є багато фабричних чернігівських бандур. В основному, граємо на них. Не всі учасники табору продовжують займатися музикою вдома. Та частина молоді використовує отримані знання в різних проектах», — каже Юліан Китастий. За його словами, наразі понад тисячу дітей вивчилися грати на бандурі у Північній Америці.
У 2018 році бандуристи в США та Україні святкуватимуть 100-річчя заснування Української капели бандуристів. Діаспоряни з Америки та Канади мають бажання приїхати в Україну і зіграти концерти у тих місцях, звідки починався їхній шлях: Харкові, Полтаві, Переяславі-Хмельницькому, Турці тощо.
Бандурист Володимир Войт каже, що є ідея, аби в Києві наступного року Українська капела зі США виступила разом із Національною заслуженою капелою бандуристів України імені Григорія Майбороди. Та для цього потрібне фінансування. За його словами, не матимуть змоги приїхати бандуристи зі США гастролювати по Україні за власний кошт. Тим часом у Національному музеї історії України двічі на місяць обіцяють показувати фільм про історію та сьогоднішнє життя капели «Хоробра сімнадцятка. Історія Української капели бандуристів».