Бюлетень №8 (386) 2016 рік
Новини одним рядком:
14 лютого – концерт за участі барда Сергія Рябініна у Мелітополі
18 лютого – концерт пам’яті героїв Майдану за участі кобзаря Василя Лютого у Вінниці
19 лютого – вечір-дискусія « “Перші хоробрі”: ідеали двох різних революцій» у Харківському Літмузеї
19 лютого – концерт Дмитра Кимельфельда (Ізраїль) у Києві, квартирник “Чердак Малевича”
20 лютого – концерт пам’яті загиблих на Майдані за участі кобзаря Василя Лютого у Тернополі
20 лютого – концерт, присвячений пам’яті Миколи Будника у Києві
21 лютого – міжнародний день рідної мови
23 лютого – день народження Костя Москальця, поета, автора пісень
24 лютого – вечір пам'яті Галини Хоткевич у Харківському Літмузеї
24 лютого – день народження барда Тризубого Стаса (Станіслава Щербатих)
26 лютого – концерт Віктора Пашника (Шкрум), Суми, вул. Петропавловська, 61, зал профспілок
26 лютого – Олена Лисенко з дитячим театром авторської пісні та поезії "На Подолі" у київському КАП “Дом”
26 лютого – концерт Сергія Скарбовського, Київ, вул. Воздвиженська, 40, галерея “Висоцький”
27 лютого – концерт Віктора Сироватського, Суми, вул.. Петропавловська, 61, зал профспілок
28 лютого – концерт та фуршет до 10-ої річниці ЕтноТолоки, Київ, проспект Перемоги, 14, кіностудія О.Довженка
4 березня – день народження Володимира Івасюка, автора пісень
5-12 березня – концертний тур Юлія Кіма (Ізраїль) в Україні
Кость Москалець
УЖЕ ВЕСНА
Я не знаю, що ти скажеш,
Але я забув,
Білий сніг твоєї шкіри
І пелюстки губ;
Я забув, чому не спиться,
І про що співає птиця,
І куди тече туман…
Я стомився.
Уже весна, а нам -
Війна, війна, війна.
Я стискаю міцно зуби,
Дивлячись альбом,
Кольорове наше щастя,
Апельсинний сон.
І течуть пахучі ночі,
Я тебе смертельно хочу,
Але застує стіна
Сірі очі.
Уже весна, а нам -
Війна, війна, війна.
Завтра рано до намету
Прийде командир,
І ми всі почуєм раптом,
Що почався мир.
І ми будем танцювати,
А тоді листи писати,
До побачення, зима,
Закінчилась
Уже війна, а нам -
Весна, весна, весна.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, p_karta@maіl.ru
Київ – Анна Калита
19 февраля - Долгожданный гость из Израиля - бард Олег СТЕПАНОВ будет в клубе "Дом" 19 февраля в ходе своих международных гастролей. Очень ждет встречи с теми, кто также любит бардовскую песню как и сам Олег.. Начало в 20,00.
Ждем в гости в нашем "Доме"! https://www.facebook.com/events/573030489515176/
19 февраля - Дмитрий Кимельфельд на Чердаке Малевича. неожиданный квартирник на Чердаке Малевича. Дмитрий Кимельфельд в рекламе не нуждается, но все же стоит напомнить - родился 1 июля 1950 и жил в Киеве, закончил институт иностранных языков. В киевском Театре драмы и комедии прошёл путь от рабочего сцены до завлита.
С 1990 года Дмитрий Кимельфельд живёт в Иерусалиме https://www.facebook.com/events/1686541104956670/
26 февраля - в клубе "Дом" будет Лена Лысенко с детским театром авторской песни и поэзии. http://www.dom.bardy.org/
26 февраля - Сергей Скарбовский выступит в Галерее ВЫСОЦКИЙ
Приглашаем поклонников авторской песни в наш уютный зал на Воздвиженке .Стоимость билетов: от 100грн до 150 грн
Предварительная продажа билетов по тел. 044 384-0-386 или info@vysotsky-gallery.org
https://www.facebook.com/events/1297473670268847/
Харків – Літературний музей
Харківський літературний музей запрошує на вечір пам'яті Галини Хоткевич
Харизматична громадська діячка, культуролог, педагог, арт-терапевт, невтомна мандрівниця, цікава співрозмовниця...
Галина Гнатівна все своє життя присвятила гідному вшануванню пам'яті свого батька в його рідному місті. Була ініціаторкою й засновницею музею Гната Хоткевича у с. Високому, Міжнародного конкурсу виконавців на українських народних інструментах. Сприяла виданню рукописів Гната Хоткевича – "Життєві аналогії", "Тарасик", підтримувала цікаві видавничі та культурні проекти харків'ян.
Запрошуємо до душевної щирої бесіди, аби згадати цю світлу людину.
Протягом вечора послухаємо цікаві життєві історії Галини Хоткевич, поезії та кобзарський спів.
Вечір пам'яті відбудеться 24 лютого о 18.00
у Харківському літмузеї (вул. Багалія,6 /колишня вул. Фрунзе/)
ВХІД ВІЛЬНИЙ.
Подія на фб: https://www.facebook.com/events/1747066085511926/
Продовжуємо цикл зустрічей «Кав’ярня Пока в Літмузеї».
19 лютого о 18.00 запрошуємо на вечір-дискусію « “Перші хоробрі”: ідеали двох різних революцій».
«Ми – тільки перші хоробрі,
Мільйон підпирає нас».
Лютий 1917-го… Буржуазна революція призвела до соціальних змін, а згодом – до зміни пам’ятників і пам’яті.
Трагічний лютий 2014-го… Сьогодні ми знову змінюємо пам’ятники і… відновлюємо пам'ять.
Хто вони, українські «перші хоробрі» 1917-го, які для свого покоління стали символами революційної боротьби? Герої? Жертви? Кати? Ошукані і зраджені романтики?
Поговоримо про це в «Кав’ярні Пока».
У програмі: історії революційного підпілля і часів, коли країною керували письменники, дискусія про минуле і сучасність, традиційне чаювання, текстова лабораторія: поезія мрійників і сповіді фанатиків.
Вартість квитків: 17 грн – студентський, 22,50 грн – дорослий.
Додаткова інформація за телефонами: 063 238 70 15, 067 899 45 10 (Ольга),
050 619 00 65 (Марина)
Просимо заздалегідь реєструватися https://docs.google.com/forms/d/1AzIrVnihFB0DCzlj7pMHdGdAAeTW3p4u9saWo76H1GM/edit?usp=drive_web
Кількість вільних місць – тільки 20!
Подія на фб: https://www.facebook.com/events/144808462570042/
Суми – сайт http://www.bulatclub.com/
26 февраля в Сумах состоится концерт барда и путешественника Виктора Пашника.
http://vk.com/pashniksumy
Кобзар Шкрум [Віктор Пашник] у Сумах
26.02.16
Автентично і сучасно водночас – це саме про його музику. 26 лютого із концертом до Сум завітає бандурист, мандрівний бард з Івано-Франківщини Віктор Пашник.
У його репертуарі – українські народні пісні під акомпанемент бандури, авторські пісні під гітару. Він торкається струн душі кожного слухача, співаючи про добре серце, матір, рідний дім, пошуки щастя, любов до життя, скарби в собі та скарби у світі. Часом піднесено патріотично, часом – відверто емоційно.
Факти з біографії:
- Навчався в єдиній в Україні школі бандуристів (Київська область), закінчив кафедру музики та українознавства Чернівецького університету;
- У 2003 році разом зі своїм гуртом переміг на фестивалі «Червона Рута»;
- Записав презентаційні диски: авторські пісні під гітару «Сонячна Ніч» та пісні в супроводі бандури «Кобзар Шкрум»;
- Протягом дев’яти місяців мандрував автостопом до Владивостоку разом із «Караваном сонячних бардів»;
- Пропагує українську музику і традиції, виступаючи з концертами в різних містах України, країн СНД та Західної Європи.
Вартість квитків - від 30 до 50 грн.
вул. Петропавлівська, 61
актова зала профспілок (біля філармонії)
Слухай українське!
Київ – Творча Майстерня ЕтноТолока
Дорогі друзі! Щиро запрошуємо Вас відзначити разом з нами 10-ту річницю ЕтноТолоки.
В 2006 році ми зробили наші перші кроки, а тепер хочемо згадати про всіх хто нам допомагав всі ці роки.
Чекаємо Вас на святковий концерт та фуршет 28 лютого.
Київ, проспект Перемоги, 14, кіностудія О.Довженка, Центр науки та мистецтва
Сайт http://region.unn.ua/uk/news/32234-kontsert-pamyati-geroyiv-maydanu-vidbudetsya-u-vinnitsi
Концерт пам’яті Героїв Майдану відбудеться у Вінниці
ВІННИЦЯ. 18 лютого. УНН-Центр. У Вінниці 21 лютого у Будинку офіцерів відбудеться концерт пам’яті Героїв Майдану. Виступатимуть артисти-волонтери та гурти з різних куточків України, в тому числі й вихідці з окупованих територій, повідомили кореспонденту УНН-Центр організатори заходу.
“До нас приїде арт-десант волонтерів. Виступатиме лідер гурту „Фата Моргана“ Ігор Роман з Горлівки, Ольга Акулова з Донецька, кобзар Василь Лютий з Рубіжного. А також фолк-тріо „Гонта“ з Умані, автор-виконавець Віктор Відоменко з Умані, шансонье з Харкова Люцина Хворост, заслужені артистки України Світлана Мирвода і Леся Горова, київський гітарист-віртуоз Сергій Шматок і тенор Юрій Кругликов”, — розповів волонтер Олександ Якімцев.
Початок концерту об 11:00. Вхід — вільний.
Чернівці – сайт Володимира Івасюка http://www.ivasyuk.org.ua/news.php?lang=uk
Запрошуємо на події до дня народження Володимира Івасюка
Чернівецький обласний Меморіальний музей Володимира Івасюка та Чернівецька обласна філармонія запрошують 4 березня 2016 року на:
Відкриття виставки «Струни дає тобі кожна весна…»;
Презентацію книги «Володимир Івасюк. Інструментальні твори»;
Концерт «Життя — як пісня», присвячений Володимиру Івасюку та Михайлу Вербицькому.
Обласна філармонія, початок о 17:00.
Запрошуємо на виставку Івана Остафійчука
Чернівецький обласний Меморіальний музей Володимира Івасюка запрошує на відкриття персональної виставки «Це — ми, це — наша Україна!» графіка світового рівня Івана Остафійчука.
Відкриття відбудеться 4 березня о 12:00.
Сайт http://gordonua.com/bulvar/news/yuliy-kim-priedet-s-koncertnym-turom-v-ukrainu-119735.html
Юлий Ким приедет с концертным туром в Украину
В программе поэта и барда Юлия Кима "Безразмерное танго" прозвучат его знаменитые песни, в том числе вошедшие в известные кинофильмы.
Поэт и автор песен Юлий Ким приедет в Украину с творческим вечером "Безразмерное танго". В программе прозвучат знаменитые песни автора.
Ким выступит в шести городах Украины
Ким написал песни к кинофильмам "Бумбараш", "Остров сокровищ", "Двенадцать стульев", "Обыкновенное чудо", "Короли и капуста", "Пеппи Длинный Чулок", "Человек с бульвара Капуцинов".
Публицист Дмитрий Быков назвал Кима одним из самых больших поэтов ХХ–ХХI века.
Бард Сергей Никитин сказал о Киме, что он человек "пушкинской пробы", а его творения создают у слушателя неповторимое ощущение полета.
5 марта Ким выступит в Запорожье, 6 марта – в Виннице, 8 марта – в Днепропетровске, 9 марта – в Харькове, 11 марта – в Одессе.
Завершится тур концертом в Киеве, который состоится 12 марта в 19.00 в Киевском планетарии.
Київ – сайт http://www.kobzari.org.ua/?page=news&subpage=76
IV Всеукраїнський конкурс-фестиваль «Хортицький Кобзар»
12.03.2016
Дата проведення: 12-13 березня 2016 року.
Місце проведення: 69006, м. Запоріжжя пр. Леніна,183, Концертний зал ім. М. І. Глінки КЗ «Запорізька обласна філармонія» ЗОР.
Засновники та організатори: Національна спілка кобзарів України, Запорізька обласна державна адміністрація, Департамент культури, туризму, національностей та релігій облдержадміністрації, Управління культури і мистецтв Запорізької міської ради, Національний заповідник «Хортиця», КЗ «Запорізька обласна філармонія» ЗОР та обласний осередок Національної спілки кобзарів України.
Мета та завдання:
- пропаганда і популяризація творчості Т. Г. Шевченка;
- підтримка та розвиток української національної культури;
- пропаганда традицій кобзарського виконавства;
- популяризація національного інструменту бандури серед молоді та школярства;
- підтримка та презентація кращих зразків української пісні;
- надання пріоритету національному кобзарському духу як складової частини патріотичного виховання молоді;
- створення професійних колективів бандуристів.
Умови та порядок проведення
У конкурсному прослуховуванні беруть участь окремі виконавці – учні музичних шкіл, шкіл мистецтв, загальноосвітніх шкіл з поглибленим вивченням музики, кобзарських шкіл, студій та виконавці-аматори.
Номінації:
- Бандурист-вокаліст.
- Бандурист-інструменталіст.
Вікові категорії:
- Від 6 до 10 років (включно).
- Від 11 до 13 років (включно).
- Від 14 до 16 років (включно).
Для номінації бандурист-вокаліст репрезентується два різножанрові твори – один із творів повинен пропагувати творчість Т.Г. Шевченка, другий – за власним вибором. Для номінації бандурист-інструменталіст репрезентується два різножанрові твори – перший твір повинен бути українського автора національно-патріотичного звучання, другий – за власним вибором.
Загальна тривалість виступу – не більше 10 хвилин.
Порядок виступів на прослуховування встановлюється шляхом подачі заявок. Прослуховування проводиться публічно. Розподіл місць та премій серед учасників прослуховування визначається на засіданні журі відкритим голосуванням по кожній кандидатурі. Журі представлено професійними артистами, заслуженими та народними артистами України.
Учасники конкурсу нагороджуються спеціально встановленими дипломами, спеціальними призами та подарунками.
Переможці конкурсу, які зайняли I, II, III та IV місця отримають звання Лауреатів та Дипломантів Всеукраїнського конкурсу-фестивалю «Хортицький Кобзар».
У програмі конкурсу-фестивалю майстер-класи та творчі зустрічі. Переможці конкурсу-фестивалю беруть участь у Гала-концерті.
Для всіх учасників буде організована культурна програма, що включає оглядову екскурсію Запоріжжям, відвідування острова Хортиці, участь у фотосесіях, які будуть проводитись під час конкурсу-фестивалю.
Для участі у конкурсі-фестивалі подаються такі документи:
- заявка на участь у конкурсі-фестивалі за формою згідно з додатком (DOCX);
- ксерокопія паспорту (свідоцтва про народження) учасника в електронному чи друкованому вигляді;
- фотокартка гарної якості для виготовлення буклету (в електронному вигляді)
Заявки на конкурс-фестиваль приймаються до 18 лютого 2016 року за адресою: julizavlit@rambler.ru (Дар’їна Юлія Сергіївна, 066-321-38-56).
Фінансові умови
Фестиваль-конкурс передбачає вступний внесок – 250 грн. з однієї особи та перераховується учасниками або відряджуючою стороною. У разі, якщо конкурсант бере участь в двох номінаціях, за участь у другій сплачується тільки 50% від суми.
Проїзд до місця проведення конкурсу-фестивалю здійснюється за рахунок учасників або відряджуючою стороною. Заїзд учасників починається з 11 березня.
Організатори фестивалю забезпечують проживання в готелі учасникам та викладачам. Проживання батьків сплачується самостійно.
Адреса оргкомітету
69001, м. Запоріжжя, вул. Тюленіна, 23,
Запорізький обласний осередок Національної спілки кобзарів України.
Контактні телефони
Член Запорізького обласного осередку Національної спілки кобзарів України – Іванісенко Валентина Іванівна 096-785-19-17.
Начальник художнього відділу Запорізької обласної філармонії Дудка Тетяна Яковлівна 067-682-44-76.
Голова Запорізького обласного осередку Національної спілки кобзарів України – Беженарь Ольга Петрівна, 067-803-72-12 (моб.), 061-236-99-77 (роб.), 236-44-46 (факс).
Рубрика – «Поетична сторінка»
ИГОРЬ КАРАМНОВ
У ГЕНИЯ В СТРОКЕ !
Из трубы вот-вот дымок повалит,
крематорий пепел породит,
жизни, смерти, нет без маргиналий,
словно нет поэтов без орбит,
нет поэтов без полётов в небе,
в переносном смысле и прямом:
тот, кто в небе ни минуты не был,
не душою пишет, а – умом.
Так ли думала женщина Лиля,
по фамилии – Брик (Каган),
крематорий предвидя,
или –
тело, втиснув в аэроплан?
Впереди: не пролёт над полем
и не круг над летней Москвой –
Кенигсберга время
и воля
неземная с бездной роковой,
встреча с мамой и сестрёнкой Эльзой,
моря неуёмная волна,
и стихия Гейне,
что без лезвий
для Володи действием полна.
Aufstand*! Как мощно по-немецки!
Хорошо, что в этом языке
звуки слов и букв особо вески,
моря гул – у гения в строке!
Моря гул, как будто рушит стены
и ласкает дюны и сердца,
звёздочки, наверно, всей Вселенной
ручками касаются лица!
-------------------
*Aufstand (немец.) – мятеж, восстание
НЕУЛОВИМОЕ
«Поэзия при всей моей любви к ней
всегда была для меня только священной игрушкой…
Я никогда не придавал большого значения славе поэта
и меня мало беспокоит хвалят мои песни или порицают.
Но на мой гроб вы должны возложить меч, ибо я был
храбрым солдатом в войне за освобождение человечества…»
Г е н р и х Г е й н е . Из книги об Италии
Ты едешь из Мюнхена в Геную,
Италия раздроблена…
Надолго ли?
Знает Вселенная?
А, может быть, только Луна?
Она в флорентийские ночи
прошепчет: «Энрико, ты – мой,
ты – мой, потому что так хочет
и грешник, и очень святой,
так хочет река песен «Арно»,
тюрьма, где страданий лицо
не видел, но чувствовал Байрон,
дыша Апеннинской пыльцой,
пыльцой и от бега коняги,
и от океана цветов,
который не для варяжских –
для Авзонийских ветров,
летящих от моря до моря,
до горных вершин налегке,
не зная ни рабства, ни горя,
свобода – в каждой строке!
Свобода – во всех фресках Джотто!
Смотри: там – ни капельки зла
и неуловимое что-то…
Италия не умерла!»
17 – 19 февраля 2016 г.
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Колекціонер життєвих варіантів. Розмова з Олександром Смиком,
українським бардом, письменником
http://www.gazeta.lviv.ua/culture/2016/01/18/52391
Понеділок, 18 Січня 2016
Цю розмову спричинило моє велике здивування: адже до цього часу вважала, що автор пісні «Пане підпоручнику» (яку ми з чоловіком співали на прохання наших родичів і друзів на всіх вечірках за нашої участі та яка і зараз є родзинкою кожної такої зустрічі) десь загубився у вирі десятиліть
І раптом з’ясувала, що це – сучасник, дивовижної працездатності та енергійності чоловік, відомий український бард, поет і драматург Олександр Смик.
Про цю непересічну особистість можна говорити багато і в різних площинах. Бо, крім того, що написав понад 800 пісень, уже увійшов в історію як автор концептуальних розробок музичних фестивалів «Тарас Бульба», «Повстанські ночі», «Лаба», «Золоте підпілля», багатьох інших (і навіть до появи львівського, шалено резонансного свого часу «Вивиху» безпосередньо причетний). Здавалося б, де тільки час на все знаходить? Але, може, тому й знаходить, що є не теоретиком, а людиною дії, налаштованою не чекати чогось від цього життя, а самому це життя творити. До слова, від першого до останнього дня відстояв тернопільський Майдан – в Тернополі Олександра Смика називають «Голосом Майдану». А поза тим, працював заступником міського голови Тернополя з гуманітарних питань, а зараз очолює в Тернопільській міськраді управління культури та мистецтв (реалізуючи на цій посаді чимало ініціатив), а також Тернопільську обласну організацію Національної спілки письменників України.
Отож ще раз переконавшись, що Арістотель мав слушність, коли казав, що бажання пізнання починається зі здивування, використовую нагоду приїзду Олександра Смика у справах до Львова, і от ми вже сидимо, кавуємо і говоримо про пісню, людську долю, життя…
– Пане Олександре, а багато Ваших пісень – як-от «Пане підпоручнику» – живуть уже власним автономним життям?
– Маю на то щастя. Бо то таки щастя для автора, якщо пісня «йде в люди» . От скажіть, чи багато львів’ян знають, що пісня «То є Львів, танго в нічній кав’ярні» моя? Навряд чи. Така сама історія з піснею «Жінка другова». У багатьох сучасних співаниках її позначають як народну, хоч слова і музику написав я: «Жив та був собі козак, зірвиголова, та сподобалась йому жінка другова…». І так далі. Але доля в цієї пісні дуже щаслива, бо її виконують сьогодні близько двадцяти різножанрових виконавців: від Волинського народного хору до рок-музикантів. Не менш щаслива доля іншої моєї пісні «Сніги». Нещодавно почув її виконання кобзарем з Чернігівщини, який для публіки розповідав, що цю пісню батько привіз йому з таборів. Ото мене насмішив, але як чоловікові так хочеться думати, то Бог собі з ним. Я не сильний в інтернетних справах, але в одному з варіантів на «Ютубі» ця пісня набрала більше ніж мільйон переглядів. Це, напевно, щось та свідчить.
– Що відчуваєте в такі моменти?
– Чесно? Нічого... Бо переконаний, що це – закономірність: як пісня пишеться, так вона й живе. А в основі майже всіх моїх пісень лежать реальні історії, справжні відчуття чи думки. Тому проймає вона, викликає зустрічні живі емоції. До речі, в «Сніги» лягла історія, почута від одного дядька в Стрию. Жодна фантазія не може конкурувати з тим, що пропонує життя. І попри те, що людству он вже скільки років, завжди будуть варіанти.
– Ваша своєрідна історія новітньої України, починаючи від 1991 року, в піснях – це колекція варіантів?
– А це все – колекція варіантів: чи про пісні на стрілецьку й упівську тематику йдеться, чи про пісні на теми новітнього часу або ж на інші теми. Я випустив уже близько тридцяти дисків. І повірте, що колекція варіантів у житті насправді значно об’ємніша, ніж є звичайна людська можливість сказати. Помітив цікаву річ – насправді історія це завжди щось трохи інше, ніж ми думаємо. У ній багато деталей, нюансів тощо. І ці речі залишаються за кадром, але вони є. От у Львові колись був молодіжний фестиваль альтернативної культури та нетрадиційних жанрів мистецтва «Вивих». А ви знаєте, як все починалося? До речі, не тут, а в Житомирі, де Василь Врублевський видавав літературно-мистецький журнал «Авжеж». У цьому журналі, до слова, виходили твори, які через різні обставини не могли бачити світ в офіційних виданнях «перебудовчого» часу. А традиціоналісти й «нова літературна хвиля» у форматі журналу стояли поряд. І мав журнал громадську раду. І на одній із зустрічей я візьми й ляпни, що для придурків мав би бути окремий придуркуватий фестиваль, такий собі «Вивих» для вивихнутих. Коли ж згодом побачив антураж першого такого фестивалю, зарікся ще колись так експериментувати з ідеями навіть у помислах. (Сміється – «Газета»). Львів таки має асоціюватися у людей з іншими речами.
– Якими, наприклад? Запахом кави, жовтим листям, прохолодним дощем?
– А це як кому... Для мене Львів – насамперед театральне місто, і всі мої спогади найчастіше зводяться до 1994 року, коли я був у драматургічній майстерні і займався театральною критикою. І це було якесь особливе відчуття, так само як відчуття львівських двориків, якщо в них хтось живе. Взагалі місто без людей не існує. Ви можете будь-яку місцину полюбити, якщо вас там зустріне нормальна людина. Мені на хороших людей у Львові щастило.
– А може, ми всі хороші, якщо викреслити поганих? Як вважаєте, люди сусідніх областей різняться між собою? Скажімо, львів’яни і тернополяни. Чим?
– Тернопіль часто робить велику помилку: тернополяни вважають себе галичанами, а Львів ніколи в житті Тернопіль Галичиною не вважав. Мені – як людині сторонній – це видніше. Тернопілля – це Поділля, Волинь, і тільки частинка до Галичини належить. Але цю частинку у Львові до уваги не беруть не лише на побутовому рівні, а й коли оголошують такі чи сякі премії, орієнтовані на галичан. У Тернополі ображаються, що галичани не сприймають їх, як своїх. Хоча даремно, бо бути іншим насправді не так уже й погано, певні плюси завжди в цьому є.
– Ви сказали репліку: «Я – людина стороння». А де почуваєтеся своїм?
– Недавно написав пісню про Тернопіль, де йдеться про те, що Тернопіль не любити неможливо. Для мене це – місто, яке повністю в мене увійшло. Але десь глибоко в душі я все ж схиляюся до волиняків. Я прожив на Волині шмат життя. І до волиняків душею приріс. Вони – щирі, безхитрісні, за потреби взяти в руки зброю з воєнкоматів не втечуть, це люди, які тримають слово.
– Ваша мала батьківщина відгукується у Вас? Ви її відчуваєте?
– Не знаю, як її відчуваю, але розповім історію. Я не був на Сумщині 50 років. І коли відчув потребу взяти землю для могил мами й тата (їх поховано в Рівному), то приїхав у село, де в мене за паспортом написано, що я там народився – село Грузьке Кролевецького району Сумської області. Там, до речі, і дід десь мій похований, але де, не знав. Зайшов до сільської школи, почав говорити з людьми. І раптом з’ясував, що ставок із вербами, про який я писав в одному зі своїх віршів, присвячених Грузькому, висох і простояв сухим 50 років, і тільки в рік мого приїзду вперше наповнився водою. Отакий ось непояснювальний зв’язок із землею. Пам’ять серця ? Не знаю... Але дуже хотів би, щоб ми ту пам’ять не втратили.
– Сьогодні ця загроза реальна.
– На превеликий жаль. Після ухвалення бюджету українським парламентом, я написав вірша, де є рядки: «Це як дорога в Бабин Яр, коли не хочеться втікати, поклали душі на вівтар, а правди ні в кого спитати». Так от, у мене часом таке враження, що йдемо не дорогою в Європу, а дорогою у Бабин Яр. А я тією вівцею, яку ведуть на заклання, бути не хочу. І не лише я. Тому дуже важливо, щоб камінь мав пам’ять, щоб оживали маленькі музейчики, щоб у вашій картинній галереї був не один відвідувач, а юрмилися люди. А для Львова дуже важливо не піти шляхом фарисейства, щоб вас не боялися. Важливо, як не мати комплексів меншовартості, так і бути позбавленим відчуття власного месіанства. Багато що важливо… Я не є великим політиком і не маю наміру ним бути. Але був поетом і ним залишуся. Як відчуваю світ, таку й даю йому оцінку.
– Маєте багато ворогів?
– Не маю друзів, є приятелі. А друзі це значно вище. Вони бувають або з дитинства, або з тих ситуацій, які ти пройшов. Мені довелося не раз падати дуже низько, і я переконався, що тоді поруч друзів не було.
– Що давало силу підніматися і йти далі? Де шукали опору?
– Виносило, напевно… Все по спіралі… Після третього інфаркту відчув цікаву річ: що сприймаю кожен день, як останній. І ритм життя пришвидшився на сто відсотків. Однак погодьтеся, людина з трьома інфарктами не може бути лідером у боротьбі. У мене вже той вік, коли хочеться трохи відпочити. Але не бачу, хто мене замінить. Тому, напевно, й живу. Колись сміявся, цитував: «Умру, как только расплачусь с долгами». Але не грозить наразі. Бо найбільший наш борг – говорити правду, не боятися.
– Ви боїтеся?
– Боюся інших речей: зради, олжі, наклепу. Брехні боюся. Колись у київському переході побачив дивну трійцю: сліпого, безрукого й ще одного каліку, які виводили «А ми тую червону калину підіймемо». Потрясло. Купу асоціацій викликало. Бо найстрашніше, що зараз відбувається в Україні – це ігнорування тих процесів, які насправді є. Я навіть зараз не про війну на Сході говорю. Торік я був на випускному в одній з тернопільських шкіл. І директор озвучила цифру, що майже 550 випускників тернопільських шкіл минулого року вступили до вищих навчальних закладів закордоння. І це не просто проблема, в набат треба бити, створювати умови, щоб діти мали бажання вчитися тут, а не деінде. Ми повинні перестати дурити себе, повинні помагати тим, хто потребує. Якщо кожен це зробить, життя зміниться.
– На посаді очільника управління культури міста Вам вдається не дурити не тільки себе, а й інших?
– А я такий ось дивний чоловік, не можу по-іншому. Коли хтось каже, що сьогодні ніхто не піде на чиновницьку роботу добровільно, він правду каже. Приміром, зараз в облдержадміністраціях Тернополя сто вакансій, і ніхто не зголошується. А знаєте чому? Бо зарплата 1380 гривень. Ну яка нормальна людина піде на завідувача відділу з такою відповідальністю і за такі гроші?
– Але ж Ви пішли, хай не в область, а в місто. Тоді чому Ви це зробили?
– Бо відчуваючи відповідальність, щиро хотів щось змінити.
– Змінили?
– Уявіть собі! Ми врятували бібліотечні системи, переорганізувавши їх у музеї-бібліотеки (наразі з дванадцяти уже зроблено шість), відремонтували заклади культури, які майже сорок років не ремонтували, відкрили два нові відділення в музичних школах, зробили купу інших добрих справ, що їх до нас ніхто не робив. Зрештою, начальник управління має велику відповідальність не дати зруйнувати те, що є.
– Якось слухала інтерв’ю Юрія Шевчука. На запитання, де навчився грати на гітарі, він відповів: «У під’їзді при склянці портвейну». Як би відповіли Ви?
– Усе наше покоління так вчилося грі на гітарі. Але я мав трохи інший досвід. Мені показував що до чого чоловік моєї рідної сестри. Цікаво, що мій перший пісенний репертуар був зі сибірських таборів. Бо родина мого шваґра мала такого чоловіка, який у своїх 12 років пішки втік із Мордовії в Україну, обморозив ноги, але вижив завдяки баяну. І ось ці перші пісні на семиструнці мене рятували: коли приходили місцеві хулігани, то мене не чіпали, бо я умів грати на гітарі. Це свого роду перепустка була. А щодо серйозної творчості, то насправді все сталося дуже пізно: я тільки з 33-х років почав щось вагоме писати.
– Перейнялися віком Христа?
– Та ні, просто для кожного є свій час. І мій настав саме тоді. Я завжди здивувався, дізнавшись біографію Пікассо: коли він вчився графіки, коли живопису, коли скульптурі. Тобто ніколи нічого не є пізно – маю на увазі серйозні речі. Бо в дитинстві ми всі з трьома акордами бавимося. У першій моїй книжечці «Пісенька-і-кара» я написав в одному з віршів: «Дали мені крила на виріст, й зашили за спиною горби, а потім життя говорили, що сплачувати треба борги». Я вже на цю тему говорив, скажу ще раз: борги платитиму, поки буду на цій землі.
– Авторська пісня має перспективи?
– Вона житиме, поки в когось за щось болить душа…
Розмовляла Ярина Коваль
Пропоную вірш згаданої пісні Олександра Смика. Упорядник
Пане підпоручику
Пане підпоручику, вже зійшла зоря –
Час гуляти вовку битим шляхом.
Заспівали кулі, десь блука твоя –
Шляк би її трафив!
Ніч, холодна ніч – ніби й не було.
Після всіх пожеж знов серцю зимно.
Пане підпоручику, знає все село:
Я – тобі дружина.
Повінчав нас ліс вельоном із трав,
В головах стояли білі коні,
Пане підпоручику, ти мені сказав:
“Бог нас оборонить”.
Якщо тебе вб’ють, кинуть під
паркан –
Кров як вишиванка під мундиром –
Пане підпоручику, мене не злякать –
Піду до Сибіру.
Софія Русова: Україна як хрест і покликання
До 160-річчя від дня народження
http://www.day.kiev.ua/uk/article/istoriya-i-ya/sofiya-rusova-ukrayina-yak-hrest-i-poklykannya
«День», 18 лютого, 2016
Історія України у масовому сприйнятті — річ часом украй абсурдна. Чому? Хоча б тому, що досі для багатьох наших співгромадян Надія Крупська, попри всі закони про декомунізацію та перейменування вулиць, — «своя», «наша», «вітчизняна», «отечественная» діячка, а от, скажімо, Софія Русова — «чужа», «западенка», «бандерівка». Хоча реально, звичайно, все не так, але масова свідомість, особливо у певних регіонах країни, досі живе за радянськими приписами...
ЯК СТАЮТЬ УКРАЇНЦЯМИ
Надія Крупська і Софія Русова жили і працювали в одну історичну добу (хоча Русова й була старшою на 13 років). Вони були знаковими постатями як у політиці, так і у педагогіці. І їхній внесок був вагомим у те, що робилося, з одного боку, в дорадянській і радянській Росії, а згодом в СРСР, з другого — в уярмленій імперією, потім на короткий час незалежній Україні, а далі у майже віртуальній Україні, яку плекали ті, хто зумів врятуватися з-під радянського чобота по чужих світах. І внесок цей був зовсім різним, сказати б — діаметрально протилежним.
Надія Крупська, дружина Володимира Ульянова-Леніна, поставила свій очевидний хист на службу тоталітарній політиці і так само тоталітарній педагогіці, вона сприяла утвердженню відновленої під іншими прапорами імперії. Натомість Софія Русова тоді ж стала на захист гнобленої імперією нації, брала участь у діяльності демократичних політичних сил та організацій, доклала зусиль до творення сучасної національної педагогіки.
Софія Русова народилася 18 лютого 1856 року у родинному маєтку Олешні на півночі Чернігівщини. Її батько Федір Ліндфорс був за походженням обрусілим шведом, а мати Анна Жарве — француженкою. Від дев’яти років Софія мешкала у Києві і тут закінчила гімназію. Разом із своєю сестрою Марією вона заснувала перший у місті дитячий садок, а згодом — і школу для дорослих.
У вісімнадцять років Софія переїхала до Санкт-Петербургу і там невдовзі взяла шлюб з українським етнографом та фольклористом Олександром Русовим. Разом із чоловіком вона готувала повний текст «Кобзаря» Тараса Шевченка у двох томах до видання у Празі. За деякий час подружжя оселилося на хуторі біля Борзни на Чернігівщині, Софія працювала там акушеркою, пізніше вона вчителювала у школі в Олешні.
1881 року Русову було заарештовано за зв’язки з народовольцями і після звільнення постійно перебувала під наглядом поліції. Вона працювала в українських громадах Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Чернігова, Полтави, організовувала українські школи, очолювала учительську спілку.
1902 року поліція виселила Русових з України, вони оселилися у Петербурзі й повернулися до Києва тільки через шість років. Софія викладала тут педагогіку на Вищих жіночих курсах і у Фребелівському педагогічному інституті та французьку мову у Комерційному інституті, видавала педагогічний журнал «Світло».
«Кайдани поневолення не так легко скидаються, вчорашні раби не стають одразу свідомим громадянством. Для такої великої зміни потрібен не тільки час, що завжди посуває наперед розвиток громади й особи відповідно вимогам творчого життя — потрібне виховання, що тільки й має змогу дати нам нове громадянство».
Так писала педагог Софія Русова.
Русова знала, про що пише — вони з чоловіком за походженням не були етнічними українцями, проте як і чимало їхніх освічених сучасників, органічно увійшли в українське середовище; тут діяв, серед інших, і чинник виховання (самими обставинами життя), і самовиховання. Олександр Русов був членом «старої Громади» від її початку і так само переслідувався царською владою саме за свою українськість. Було їх у «старій Громаді» багато — особистостей із віднайденим українським корінням або із свідомо обраною українською ідентичністю. Назвімо декілька хрестоматійних діячів: Володимир Антонович, Вільгельм Беренштам, Микола Зібер, Тадей Рильський, Всеволод Рубінштейн... А поряд із ними завжди було куди більше «землячків»-малоросів, прихильників українських пісень під чарку та галушки, і водночас вірних слуг імперії, тоді царської, а згодом радянської...
ШЛЯХ В УКРАЇНСЬКУ РЕВОЛЮЦІЮ
Син Софії та Олександра Русових Михайло став 1900 року одним із засновників Революційної української партії (РУП), він — разом із Миколою Міхновським — обстоював виразно незалежницькі позиції. Але тяжка хвороба й смерть 1909 року обірвали життя цієї молодої людини, якій було лише майже 30...
По смерті сина на кілька років Софія Русова відходить від активної діяльності. Але от на календарі — 1917 рік. Настає нова доба. Софія Русова, попри свій уже не юний вік, бере активну участь в Українській революції. Її обирають до Центральної Ради, потім — до постійної діючого органу ЦР — Малої Ради (там було тільки двоє жінок-депутаток). Далі Русова очолювала урядовий департамент дошкільної та позашкільної освіти, займалася українізацією шкіл, викладала педагогіку у Кам’янець-Подільському університеті.
1922 року вона змушена була емігрувати з УСРР. У листі до рідних вона писала: «Прощай, рідна, дорога Україно. Кидаю тебе з одним палким бажанням усі свої старі сили віддати на визволення Твого народу, щоб знову пишалася Ти й волею, і наукою, і багатством»..
Русова, працюючи в Україні і в еміграції, створила власну систему національного виховання, вона була автором букваря, шкільних підручників з географії та французької мови. Серед її наукових праць — твори з педагогіки та студії з творчості Гоголя, Сковороди, Шевченка, Тагора, Олеся, Драгоманова та Квітки-Основ’яненка. Русова була також співзасновницею українського жіночого руху, очолювала Українську національну жіночу раду та Всесвітній союз українок. Її книжка «Наші визначні жінки» стала одним із перших досліджень творчості українських письменниць.
Із 1922 року Софія Русова мешкала у Галичині, потім у Відні та Празі, викладала там педагогіку в Українському педагогічному інституті. Вона померла у вісімдесят чотири роки у Празі 5 лютого 1940 року.
Загалом, доля Софії Русової на еміграції склалася не так і погано. Якби вона лишилася в УРСР, напевне їй би був прямий шлях щонайменше на лаву підсудних у процесі СВУ. Хоча, звичайно ж, не почувалася вона дуже комфортно в Галичині, а згодом у Празі, бо ж прагнула працювати для незалежної Української держави. Однак те, що вона встигла зробити, ввійшло до золотого фонду української педагогіки і виявилося потрібним тим подвижникам, які почали розвивати цю педагогіку вже тоді, коли Україна стала незалежною.
ЗА ЧЕСТЬ ЛЮДСЬКУ І НАЦІОНАЛЬНУ
Був один епізод в еміграційній діяльності Софії Русової, на який варто звернути особливу увагу. Коли до Європи почали масово надходити звістки про страшний голодомор у Радянській Україні, 15 лютого 1933 року Українська національної жіноча рада у Празі видала відозву до всіх народів світу, щоб вони звернули увагу на жахливий стан населення в Україні, щоб Міжнародний Червоний Хрест прийшов на допомогу голодуючим. Заяву підписала професор Софія Русова, голова Національної ради жінок України.
«Українські жінки, об’єднані на еміграції в Національній жіночій раді, безсильні подати нещасному населенню жодну допомогу. Українська еміграція відгороджена від свого народу страшним більшовицькими загорожами... Наша кореспонденція з рідними накликає на них жорстокі переслідування. Ми не можемо послати кіло рижу, хоча б і за ту величезну ціну, яку встановили самі большевики, граючися з голодним людом, як кіт з мишою, щоб не підвести наших рідних, наших сестер та їх дітей під страшні кари. Ми можемо лише правдиво освідомлювати культурний світ з тими страховищами, що провадяться поза тими мурами», — це слова Софії Русової, сказані нею про Голодомор.
А Надія Крупська у цей самий час закликала радянських піонерів брати приклад з Павлика Морозова, який уславився своїми доносами в ГПУ на батька-»куркуля» та інших родичів. Доля Крупської наче склалася значно краще, ніж у Русової. Член ВЦІКу (більшовицького квазіпарламенту), заступниця наркома освіти, член ЦК ВКП(б), авторка десятків книжок і брошур, удова ледь не обожненого «засновника першої у світі соціалістичної держави» — і якась там політична емігрантка. Але чи могла Крупська сказати щось значуще без санкції «згори», з боку ЦК, а реально — з боку Сталіна? Ні. Вона спробувала було зробити це у середині 1920-х, але «вождь трудящих» так на неї цитькнув, що вона зіщулилася і до кінця життя у 1939 році слухняно виконувала всі його накази. А Софія Русова була і залишилася вільною людиною.
Довге життя Софії Русової було по-справжньому подвижницьким. Перші дитсадки разом із сестрою Марією вона заснувала у 15 років. Отже, за тим було ще 69 років неперервної і плідної праці на педагогічній ниві. І не тільки власне на педагогічній, а так само і на державницькій. Громадською, а почасти, очевидно, і державною діяльністю можна вважати її головування в Українській національній жіночій раді, — очевидно, першій по-справжньому масштабній і впливовій українській жіночій організації.
Очевидно, після сказаного було банальним ще раз говорити про те, що Русова показала урок справжнього служіння своєму народові. Який при цьому став «своїм» з її власного вибору, з усвідомленого морального обов’язку, бо ж була вона за батьком шведкою, за матір’ю француженкою. Це мало б стати засторогою тих «патріотів», хто дуже любить залазити в родоводи тих чи інших діячів сучасності чи минувшини до восьмого коліна, вишукуючи саме там українськість чи неукраїнськість. Але справжня українськість є справою вчинків, справою громадянської позиції, а не справою крові.
Нині мають щезнути ті декілька вулиць Надії Крупської, які були на мапі Києва (і на Лівому березі, й у тих селищах, які було приєднано до Києва під час розширення міської межі). У столиці, нарешті, з’явилася і вулиця Софії Русової. її ім’ям названі також вулиці у Чернігові та Ковелі. І все! Натомість ім’я Крупської досі щедро рясніє на мапі України та у її населених пунктах...