Новини одним рядком:
7 лютого – зустріч Олександра Вороха з молоддю у київській бібліотеці №15
15 лютого – творчий вечір Лесі Шкап’як «О, заспівайте дівчині романс!..», Львів, кав’ярня “Штука”, (вул. Котлярська, 8)
20 лютого – концерт Євгенії Омельченко (Вороніж) у київському КАП “Дом”
21 лютого – всесвітній день рідної мови
24 лютого – дискусія між Катериною Ботановою та Олесем Донієм, Київ, Arena City, вул. Вел. Васильківська, 5 (5 поверх)
27 лютого – 1 березня «Українська весна» літературно-музичний фестиваль у містах Донбасу
1 березня – презентація альбому “Каміння Майдану”, Харків, Книгарня «Є» (вул. Сумська, 3)
4 березня – день народження Володимира Івасюка, автора пісні “Червона рута”
7 березня – презентація альбому гурту Вертеп "МАМАЙ. Гайдамацькі пісні" в Дніпропетровську, ресторація "Поплавок"
Сергій ЦУШКО
РІДНА МОВА
ЖУРАВЛИНИЙ ПСАЛОМ
В тому, певно, є й моя провина,
що для тебе був не кращий час...
Наша мово, мово журавлина –
повернись із вирію до нас.
Зазвучи! Хай серце одпочине,
спів хай зачарує рідний край.
Наша пісне, пісне солов'їна –
слів своїх крилатих не втрачай!
Де б не був – додому серце лине.
Де б не жив – все українець ти...
Наша доле, горда, соколина –
вище хмар насуплених злети!
У долоні упаде пір'їна
наче лист жаданий від синів.
Позбирай же, ненько-Україно,
всіх своїх розкиданих птахів!..
* * *
Чим далі від столиці,
тим густіша,
насиченіша життєдайним озоном
атмосфера рідної мови.
Легше дихається,
світліша голова,
і лише іноді дратують
шкідливі викиди промислових гігантів.
А у Києві,
особливо на Хрещатику,
люди хапають ротами
розріджене забруднене повітря
і дивуються,
чому їм так погано.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Київ – МО "ОsтаNNя Барикада"
Дискусія: Культура чи пропаганда? Олесь Доній, Катерина Ботанова. 24 лютого
КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА МАЄ СТАТИ ІНСТРУМЕНТОМ ПРОПАГАНДИ?
24 лютого відбудеться дискусія між Катериною Ботановою та Олесем Донієм у рамках проекту«Культура vs. Пропаганда». Фокус дискусії - культурна політика.
Обох спікерів можна вважати знаковими фігурами в просторі культури та культурної політики України. Катерина Ботанова – культурна експертка, донедавна директорка Фундації «Центр сучасного мистецтва», експерт Європейської комісії з розробки і впровадження програми «Культура» для регіону Східного партнерства. Олесь Доній – політик, голова Мистецького об’єднання «Остання барикада», голова Всеукраїнського комітету захисту української мови, президент Центру досліджень політичних цінностей.
Модеруватиме захід письменниця і журналістка Лариса Денисенко.
Війна вносить суттєві корективи в культурну політику держави. Нинішнє керівництво Міністерства культури заявило, що культура і гуманітарна політика мають служити завданням фронту і стати інструментом захисту національної безпеки. Чи означає це, що і мистецтво таким чином має перетворитися на рупор пропаганди? Чи справді війна на сході України спричинена тим, що держава не займалася культурною політикою?
Що про це думають учасники дискусії?
«Все свідоме життя я займаюся пропагандою української культури, української мови. Якби ще цим займалася держава, - можливо, ми і війни б не мали», - вважає Олесь Доній.
«Будь-яка пропаганда (в тому числі української культури чи мови) - це спрямована комунікація з суспільством. Такий формат не лишає йому ніяких варіантів вибору. Тому держава має займатися не пропагандою, а промоцією – не змушувати суспільство полюбити щось (ідеї, цінності, українську культуру, наприклад), а запропонувати йому привабливий і цікавий вибір», - позиція Катерини Ботанової.
Станьте учасником дискусії, дізнайтеся більше!
Чекаємо вас 24 лютого о 19.00 у просторі FEDORIV Hubза адресою: Київ, Arena City, вул. Велика Васильківська, 5 (5 поверх). Звертаємо увагу! Вхідним квитком на захід є дитяча книжка, яка стане внеском у спільний проект Форуму видавців і Фундації Дарини Жолдак – «100000 книг для сільських бібліотек».
Реєстрація обов’язкова
http://goo.gl/XSgHXI
На сайті tsn.ua дискусію транслюватимуть у прямому ефірі. Усі охочі зможуть поставити питання, кращі з яких будуть озвучені у студії.
«Культура vs. Пропаганда»– унікальний проект, створений у співпраці громадської організації «Форум видавців» та благодійного фонду «Фундація Дарини Жолдак» за підтримки FEDORIVHub.
У сучасному інформаційному просторі ми, як ніколи, відчуваємо прояви різноманітних маніпуляцій і впливів. А як має реагувати на них культура - література, візуальне мистецтво, історія, кінематограф, освіта тощо?
Коли мистецтво стає головною зброєю проти пропаганди, а на яких етапах історії воно має активно підтримати пропаганду? Як допомогти суспільству відрізнити правду від брехні за допомогою культурних практик і навичок критичного мислення? Відповіді на ці та багато інших питань шукатимуть спікери проекту.
Інформаційні партнери проекту: «1+1», «Українська правда. Життя», Hromadske.tv, «Еспресо.tv», Insider, «Телекритика», радіо «Аристократи», журнал «Країна», «Газета по-українськи», Cultprostir, газета «День», Hromadske. radio, «Перший національний».
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
ВІЙНА
Пронизують крики дитини
страшну канонаду долі,
що між териконами лине
на зимному видноколі.
А поруч лежить бездиханно
скривавлена щойно мати,
де сонце стрічав теплий ганок,
вже тліють останки хати.
Чекає під снігом на весну
гіркий полин біля тину.
Яке ж то життя перевесло
чекає на ту дитину?..
Харків – Літературний музей
Презентація альбому “Каміння Майдану”
Минув рік, відколи наше суспільство почало жити у новому вимірі. Минув рік, відколи слово “майдан” набуло для нас особливого значення і стало символом свободи та гідності. Історики намагаються зібрати факти, узагальнити і дати оцінку всьому, що відбувається з нами. Але, як написав Данило Яневський у передмові до книжки “Каміння Майдану”, ніхто не зможе зібрати і узагальнити усе пережите, усі емоції і почуття учасників Революції Гідності.
Є час розкидати каміння і час його збирати. Альбом “Каміння Майдану” – спроба отця Михайла Димида і його доньки Климентії, активних учасників Революції, зібрати, позначені впродовж тривання Майдану, каміння. Кожна сповідь, Свята Літургія, розмова вчинок, споглядання, кожен розпач і заклик – це камінь, з якого побудована книжка. У ній зібрані фотографії, пости Климентії Димид у соціальних мережах періоду Революції Гідності та проповіді її батька, отця Михайла Димида, який сповідав, причащав, відправляв Богослужіння і щиро молився разом з усіма на Майдані.
Автори цієї книжки – батько і донька, представники двох поколінь, яких об'єднала Революція Гідності. Альбом “Каміння Майдану” – це погляд у минуле, який має стати початком Майбутнього, Майбутнього шляхетного, сильного, мирного.
Альбом вийшов у листопаді 2014 році. Це спільне видання видавництва “Свічадо” та Українського Католицького Університету. Успішні презентації уже відбулися у Львові, Івано-Франківську, Києві, Варшаві та кількох містах Бельгії.
Презентація відбудеться 1 березня о 18.00.
Місце проведення: Книгарня «Є» (вул. Сумська, 3)
З повагою,
Харківський літературний музей
вул. Фрунзе, 6
Тел. для довідок: (057) 706 25 79.
https://www.facebook.com/groups/lit.museum/
http://vk.com/litmuzey_club
Київ – сайт МО "ОsтаNNя Барикада"
«Українська весна» літературно-музичний фестиваль
http://www.ostbar.com.ua/news.php?pg=0&id=634
27 лютого - 1 березня
Мистецьке об'єднання "Остання Барикада" та Сергій Жадан запрошують!
Літературно-музичний фестиваль «Українська весна»
(м. Слов’янськ, м. Краматорськ, м. Сєвєродонецьк) 27.02-01.03.15.
Програма:
27 лютого – м. Слов’янськ, Донбаський держаний педагогічний університет, вул. Г. Батюка, 19. Початок об 11:30.
27 лютого – м. Краматорськ, мистецький простір «Вільна Хата», пр. Миру, 9. Початок о 18.00.
28 лютого – 1 березня – м. Сєвєродонецьк, Міський палац культури, вул. Хіміків, 28. Початок о 16.00 кожного дня
Учасники:
Сергій Жадан, Юрій Винничук, Андрій Курков, Брати Капранови, Олександр Ірванець, Мар'яна Садовська, Дмитро Лазуткін, Світлана Поваляєва, Анна Малігон, Олена Рибка, Ігор Зарудко. Гурти: Kozak System, Жадан Та Собаки.
Вхід вільний
Підтримка: ГО "ВІДРОДЖЕННЯ СХОДУ" За МИР И ПОРЯДОК в Харькове.
Довідка (організаційні питання): +380672472602 Коробчук Оксана
p.s. Звертайтесь, допоможу оперативно дізнатися як легко потрапити на наш фестиваль з інших міст України.
Поїхали з нами!
"МУЗИЧНА СОТНЯ". Частина 4. Лютий.
http://www.ostbar.com.ua/news.php?pg=0&id=635
До 4 дисків ми залучили ті гурти і тих музикантів, які стояли з нами поліч-о-пліч на Майдані. А "найважчим" четвертий диск став тому,що всі 4 розбиті по місяцях: від "наймирнішого" листопада до найкривавішого лютого. Тож, слухайте, це наша робота для Вас," - написав у себе на сторінці у ФБ Олесь Доній."Музична сотня". Частина 4. Лютий.
Нарешті наше "Мистецьке об'єднання "Остання барикада" випустило четверту, найважчу частину нашого проекту , присвяченого подіям на Майдані. До 4 дисків ми залучили ті гурти і тих музикантів, які стояли з нами поліч-о-пліч на Майдані. А "найважчим" четвертий диск став тому,що всі 4 розбиті по місяцях: від "наймирнішого" листопада до найкривавішого лютого. Тож, слухайте, це наша робота для Вас.
У четвертому диску "Музичної сотні" Ви почуєте:
Антитіла
Mad heads
Neil Teilor (Велика Британія)
Grozovska Band
Atmasfera
Anderson
Lama
Five Eyes and Angelina Bukovska
Taraka (Польща)
O.Torvald
The Вйо
Крихітка
Іларія
Гайдамаки
Океан Ельзи
Марія Бурмака
Ніна Матвієнко та тріо «Золоті ключі»
Пікардійська терціа
VOID
P.S. Дякую всім музикантам, які були поруч в ті дні, і хто радо відгукнувся та взяв участь у проекті. Звісно,дякую всій команді "Останньої Барикади" та Вячеславу Пономарьову особисто(на якому була найоб'ємніша частина проекту)
Київ – Сергій Цушко
Нині - День відновлення незалежності Литви. Вчора був я в гарному товаристві - київські литовці святкували цю подію. Подарунком до свята були мої переклади литовських поетів. Надсилаю добірку Вам - три перших щойно перекладено, решта увійшли до моєї збірки 2010 року "Сонце осені" (в ній ще є переклади з білоруської, польської, два грузинські вірші).
ПАГІН СВОБОДИ
(ПЕРЕКЛАДИ З ЛИТОВСЬКОЇ)
Альгірдас АЛЬОНІС
ЛИТВА ПИШЕ КНИГУ СВОБОДИ
За легкими фіранками – твої руки,
твої чари, красуне Європо, цвітуть…
Не дають знов гармати пришельців заснути,
що рубати вікно у Європу ідуть.
Їм здається – не можуть їх тут дочекатись, –
вже нащадки отих, що топтали колись,
попід вікнами в мороці будуть тинятись,
зазирати, настирно шкребтись.
Що знайти після нас ви отут сподівались? –
Крові воїнів низку замерзлих краплин:
нею ми за свободу усі розписались –
ти яких ще чекаєш новин?..
Крові спечений згусток я подихом грію
і притисну до серця, гамуючи стук.
Нашу ненависть вітер, мов пил, не розвіє,
в нашій книзі не згубиться жодна із букв.
Йонас АЙСТІС
* * *
Море крові і сліз – де межа цій стихії?
Де твій човен упертий, вітчизно моя,
що у вирі пекельнім шукає маяк
і пливе з незнищенним вітрилом надії?..
Хвилі бісяться в несамовитім ревінні…
Злісна блискавка з мороку вирве на мить:
човен напівзатоплений в пеклі летить
і до неба здіймаються руки в молінні.
Та невдовзі затихнуть розбурхані води
і осяяний берег постане з імли,
й буде саме такий, до якого ішли,
наш розквітлий, омріяний травень свободи.
Йозас НЯКРОШЮС
ПАГІН СВОБОДИ
Свободи пагін грієш? Між долонь
Що носиш? Чи добро йому, чи холод?
У попелі ще жевріє вогонь
Тих предків, що не загасав ніколи.
Росте свободи пагін? Чи юрба
У поспіху, в екстазі розтоптала?
Тривожним птахом вість летить: "Хіба
Вітчизна на розпутті не упала?!."
Його ти захищаєш? У серцях
Неспокій, біль, із острахом боріння,
Коли старі дуби шумлять в гаях,
З віків лунає часу відгоміння.
Свободи пагін любиш? У очах
Байдужості туман, бува, стрічаю.
Та з вірою в Литву веду свій шлях
Й до сонця пригорщ ґрунту піднімаю.
В землі тій вже проснулись корінці,
Їх наші кров і сльози живлять, гріють.
Й терпляче, тихо-тихо в грудці цій
Міцніє брунька радості й надії.
Дніпропетровськ – сайт МА «АртВертеп» http://artvertep.com/poster/9271/3/25094.html
Презентація нового альбому гурту Вертеп "МАМАЙ. Гайдамацькі пісні" в Дніпропетровську
07 БЕРЕЗНЯ 19:00
Ресторація "Поплавок"
Замовлення квитків: +38 050 361 62 82
"Українським героям початку 20-го століття, та їхнім онукам, героям 2014-2015 років присвячуємо новий альбом гурту Вертеп Мамай!"
10 років ми писали і записували свої «Гайдамацькі пісні». Історії, як все почалось, як тривало та що врешті вийшло, будемо викладати разом з піснями, що увійшли до платівки протягом найближчих трьох тижнів. Знаємо точно, що за цей час, частина пісень стала «народною» - Чучупаку, Кулю, Групу Крові, Махновську співають наші хлопці сьогодні на війні. Пісні, що задумувались нами, як героїчний епос, саундтрек першої україно-російської війни 20-го століття, несподівано стали реальними у війні з тим же ворогом що і сто років тому, вже в 21-му столітті. Назву альбому, яку ми дали йому ще кілька років тому – «Гайдамацькі пісні», як пам`ять про Героїв Отаманів, ми таки трохи змінили!
Мамай - наш Воїн-Мудрець, народний захисник та символ перемоги і незламності Українського Духу!
Як і в нашій однойменній пісні, так і на картині геніального Андрія Єрмоленка – що стала обкладинкою альбому – Мамай, приведе нас до Миру в перемозі Добра над злом!
Художник - Андрій Єрмоленко
Трек-лист альбому "Мамай. Гайдамацькі пісні" - 7-й «номерний» альбом Гурту «Вертеп»:
1. Гайдамацька правдонька.
2. Батько Чучупака.
3. Чорний Ворон.
4. Григор`євська бойова.
5. Куля.
6. Проводи (Ой просила мене мати).
7. Мамай.
8. Іди сину пріч від мене.
9. Чорна сотня.
10. Зажурився батько отаман.
11. Махновська. (наживо).
12. Могила (2003).
13. Група крові (В.Цой).
бонуси
14. Батько Хмара (Проводжала дівчинонька, 2003).
15. Чучупака (акустика, 2004).
16. Тарас Силенко. Батько Хмара (2014).
17. Ой, вигострю, товариша (Т.Шевченко). 2002.
18. Лірник Сашко. Казка про село Легедзине і чотири кулемети.
19. Махновська (2005).
20. Любо, братці, любо…
Львів – сайт http://lviv-online.com/ua/events/music/tvorchyj-vechir-lesi-shkapyak-o-zaspivajte-divchyni-romans/
Творчий вечір Лесі Шкап’як «О, заспівайте дівчині романс!..»
15 лютого 2015, 18:00
Кав’ярня «Штука» (вул. Котлярська, 8)
Творчий вечір Лесі Шкап’як – актриси, барда і композитора. Під гітарний акомпанемент Сергія Зеленського пролунають пісні авторки та Богдана Весоловського.
Впродовж вечора почуємо ліричні поезії українських і світових класиків, найбільше – Ліни Костенко. Також пролунають кілька творів майстра легкого жанру Богдана Весоловського – українського пісняра і композитора, музичної легенди Львова ХХ століття, який за життя здобув велику славу серед канадської діаспори, тоді як в Україні був маловідомим аж до 1990-х років.
Леся Романівна Шкап’як народилася 11 березня 1961 року у місті Бібрка Львівської області. Закінчила середню школу у м.Жидачів. акторську освіту здобула у театральній студії при театрі ім.М.Заньковецької (1978-1980рр.) та в Державному інституті театрального мистецтва ім. А. Луначарського (Москва, 1981-1985рр.). Працює у Першому українському театрі для дітей та юнацтва з 1980 року. За 34 роки роботи в театрі зіграла близько ста ролей, відзначена багатьма нагородами на всеукраїнських театральних фестивалях. Змолоду пише музику на вірші відомих поетів. У січні 2014 року випустила авторський пісенний альбом «На музику себе перекладу…».
Київ – сайт київського КАП “Дом” http://www.dom.bardy.org/afisha-cluba
20 февраля концерт Жени Омельченко
Автор: Марьяна Крамар
Наверное, это очень символично — то, что Женя будет выступать у нас в клубе «Дом» именно 20 февраля — в День Небесной сотни, в день, который перевернул нашу жизнь, который до сих пор выворачивает душу. – Женя живет в России, в Воронеже. Но там она — это мы. Там она бьется за другую Россию — ту, которая живет по совести и с нормальными людьми, не оттягощенными болезнью имперского величия. А значит, она бьется и за нас.
Женька – не просто наш человек. Она пишет очень классно. Она интересный бард, интересный человек. Мы это помним по ее концерту прошлого года. Но главное — она Человек. Поэтому приходите. Хорошие люди должны быть вместе. Так, мы все были вместе с Майданом год назад.
Год назад я не была на Майдане. Только лишь ждала оттуда мужа, постоянно выгоняя из головы страшные картинки: вдруг где-то там он уже лежит в крови, уже не со мной, не с детьми. Крамар поехал на Майдан в самые безнадежные минуты, когда я была уверена, что всё кончено и с минуты на минуту беркутовцы полезут с горы и всех задавят окончательно. Как же мне было страшно его туда отпускать. Но он не мог не поехать. Саша стоял с Тимуром Бобровским неподалеку от горящего Дома профсоюзов. А до того всю зиму, будучи в третьей сотне, охранял доверенный ему пост на Майдане.
У нас нет фотографий. Не до того было. Точно также как в ФБ крайне редки посты тех, кто воюет, лечит, ездит в АТО — им всем не до того. Но те дни я не забуду никогда. И свой страх не забуду. И свою гордость за наших людей, за Украину, за своего мужа. И я очень верю, что все это было не зря. И что Россия еще покается в том, что сейчас пытается убить мою страну.
Жень, тебе я очень благодарна. Спасибо.
Київ – сайт http://ditbibl15.blogspot.com/
Молодіжне дозвілля в художній галереї "Корчуватий-АРТ"
Бібліотеки ЦБС Голосіївського району продовжують творчу співпрацю з організаторами та учасниками Київського міжнародного фестивалю авторської пісні та поезії "Острів" ім. Довлєта Кєлова.
Це – фестиваль сучасного акустичного музично-поетичного мистецтва, історії київської авторської пісні і поезії, традицій творчого спілкування у концертних залах і на природі біля вогнища.
7 лютого у бібліотеці № 15 в художній галереї "Корчуватий-АРТ" відбулася зустріч для обдарованої молоді з Олександром Ворохом автором-виконавцем, бардом, поетом, композитором, лауреатом і дипломантом міжнародних фестивалів авторської пісні, директором Київського фестивалю авторської пісні та поезії "Острів" ім.Довлєта Кєлова.
Олександр розповів про фестиваль, майстер-класи та концерти, які проводять відомі виконавці авторської пісні України, та запросив молодь взяти участь у фестивальних заходах у травні цього року.
Заключний концерт традиційно відбудеться у бібліотеці ім. Наталі Забіли, а концерт гостей фестивалю – у бібліотеці № 15 для дітей.
Присутні на заході молоді поети та барди представили свою творчість та з задоволенням послухали романтичні пісні Олександра Вороха.
Співає - молодий бард - Костянтин Скомаровський.
Автор: Алла Дубенюк опубліковано 2/17/2015
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
«Вірші з війни»
У Києві відбулося представлення книжки поета — заступника командира
добровольчого батальйону «ОУН» Бориса Гуменюка
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/virshi-z-viyny
Світлана Божко
Газета «День», 16 лютого, 2015
Про письменника, заступника командира добровольчого батальйону «ОУН» Бориса Гуменюка кажуть, що він «переїхав танком усю українську літературу». Його «Вірші з війни» — це квінтесенція думок, почуттів і емоцій щодо війни на сході і є першою літературною спробою осягнути цю нашу нову дійсність.
Його поезія страшна і сильна, правдива і часом безжальна, без брехливих метафор та фальшивого пафосу. Ці вірші справжні, як і сам автор — воїн і поет: «Поступово мій білий вірш міняється на лиці Рядки беруться чорним від люті Від образи наливаються кров’ю Вірш стає мокрим і солоним Як кінці хустки згорьованої матері».
Борис Гуменюк народився 1965 р. на Тернопільщині. Поет, письменник, журналіст. Він був активним учасником Революції Гідності, а з червня 2014 р. воює на сході України. Наприкінці липня він був обраний заступником командира батальйону ОУН.
На представленні своєї книжки «Вірші з війни», яка побачила світ у київському видавництві «Ярославів Вал», Б. Гуменюк приїхав з передової, щоб за кілька днів знов повернутися до своїх побратимів, які тримають оборону в Пісках на Донеччині.
«НЕНАВИСТЬ НЕ НАРОДЖУЄ ВІРШІВ...»
— Пане Борисе, відправляючись добровольцем у зону АТО, ви пообіцяли друзям-журналістам писати по два репортажі в день — уранці і ввечері. А замість репортажів вийшла книжка «Вірші з війни». Як вона народилася? Із чого «ростуть» на війні вірші?
— Я думав, що вже ніколи не повернусь до поезії. 1993 року вийшла друком моя перша і, як я донедавна думав, остання збірка «Спосіб захисту». Потім були романи — «Лук’янівка» і «Острів»... Майдан, окупація Криму, події на Донбасі -все змінили...
22 червня ми приїхали в Бердянськ, і звідти почалася моя війна. Перша зустріч на перехрестях війни, яка вразила і чимось розчулила — із зовсім юним земляком-добровольцем. В одній руці він тримав автомат, а в іншій — телефон. Він намагався написати SMS, йому заважав автомат, якого він не мав права випустити з рук. Солдат кумедно затискав автомат під пахвою. Ось про цього юнака з містечка Чортків, що на Тернопільщині, який «не дбає про рими, коли пише — SMS-повідомлення своїй дівчині», і був мій перший вірш. Я виклав його у «Фейсбуці».
Мій друг Іван Андрусяк написав коментар до нього: «Бомба»! Отаким був початок цієї збірки. Я свідок, і пишу про те, що бачу. На війні немає ніяких чернеток, рукописів. Я пишу на планшеті і, коли є можливість, перекидаю в Інтернет написане.
Для мене вірші стали своєрідною терапією. Іноді, щоб не закричати, не заплакати, хочеться просто розстріляти небо! Дехто так і робить — лупить угору автоматну чергу, а я пишу вірші.
Із чого ростуть вірші? Із болю і суму за загиблими. А ще вірші ростуть з любові до своїх близьких, до побратимів, до України. Ненависть не народжує віршів...
— Книжка «Вірші з війни» вже витримала друге видання. Які ваші плани на майбутнє?
— Театр «Дзеркало» хоче поставити виставу за «Віршами з війни». Вже є назва — «Блокпост Україна». Вона символічна бо це останній перед Європою блокпост, який москалям не перейти! Але зараз — не до мистецьких планів. Я відкладаю їх до мирного часу. Сьогодні я боєць. Я живу від бою до бою. Моє завдання — битися і перемагати!
«ОЗНАКОЮ ПАТРІОТА Є ПРАГНЕННЯ ЗАХИСТИТИ УКРАЇНУ І СВІТ ВІД ЗЛА, ЯКИЙ ЗАРАЗ УОСОБЛЮЄ В СОБІ РЕЖИМ ПУТІНА»
— Як ви опинилися в добровольчому батальйоні, і чому саме в батальйоні «ОУН», а не якомусь іншому?
— Тому що мені поталанило народитись українцем. А ми, галичани, до того ж народжуємось ОУНівцями. Ми стовідсоткові націоналісти! Із Майдану я пішов у батальйон «Азов». Бажаючих приєднатися до нього було дуже багато, тому за згодою комбату «Азова» Білецького було створено окремий батальйон «Азов-2», або «Азов-Січ», з якого власне і виріс нинішній батальйон «ОУН». У його складі — хлопці із Першої Київської сотні ОУН імені Коновальця. Зараз батальйоном керує наш майданівський сотник Микола Коханівський.
У батальйоні «ОУН» воюють люди різних національностей, різного віросповідання, різні за віком і за фахом. Узагалі в силах АТО, крім християн усіх конфесій, є мусульмани, іудеї, представники РУН-віри і навіть буддисти. Сьогодні ознакою українського націоналіста є не релігія чи мова. Ознакою патріота є прагнення захистити Україну і світ від зла, який зараз уособлює в собі режим Путіна.
— В зоні АТО читають вірші, приміром, Шевченка?
— Шевченка читають завжди. Кобзар — це наше українське Євангеліє! Він у будь-який час актуальний. Можливо, десь на блокпости приїздять поети, читають вірші, але наш батальйон міститься у Пісках. Зараз уже немає українських «кіборгів» в аеропорту ім. Прокоф’єва. Кадировські найманці з батальйону «Восток» розташувалися у 100 метрах від наших позицій. Ми чуємо їхні голоси, їхні молитви, навіть відчуваємо їхні запахи. Ми так близько від ворога, що коли він піде у наступ, то це буде рукопашний бій, і не можна буде застосувати артилерію, бо вона ударить по своїх. Ми не дозволяємо їхати до нас журналістам, тим паче, поетам, бо це вкрай небезпечно.
— Ваші побратими знали, що поруч з ними воює поет? Чи читали ви їм свої вірші?
— Немає значення, ким ти був до війни. Сьогодні ти боєць, доброволець, і цим усе сказано. У нашому батальйоні є люди і з трьома вищими освітами, і з трьома судимостями. Є люди, які вільно читають Ніцше, і ті, чий освітній рівень закінчився на Івасику-Телесику. Хтось залишив удома успішний бізнес, хтось — хату в селі. Зараз ми всі рівні, ми воїни. І цим все сказано.
Про те, що я літератор, дехто дізнався тільки зараз. Я не читав побратимам своїх віршів. Узагалі, як це ви собі уявляєте? Стати мені на табуретку і читати? А якщо серйозно, то дещо із написаного я не можу і зараз читати вголос — у мене перехоплює дихання. Не тому, що це щось геніальне, а тому, що все написане — правда, це реальні історії, реальні картинки з воєнного життя.
— У пресі багато писалося про те, що слід визнати членів добровольчих батальйонів учасниками АТО. Чи є у вас уже такий статус?
— Нам, добровольцям, байдужі статуси. Ми воюємо не заради комунальних пільг і добавок до пенсії. Ми повинні боронити свою країну, ми маємо виконувати свою чоловічу роботу. А бігати за регаліями нам, як кажуть мої побратими, западло...
Ми одягаємо те, що нам привозить український народ, ми їмо те, що дає український народ. Ми повністю існуємо за рахунок народу. І в той же час добровольчі батальйони — це дуже добре підготовлені військові підрозділи. Мені здається, що доброволець стовідсотково створений з любові. Тому що тільки любов спонукає його залишити свої справи, свою сім’ю, сісти в свою автівку, заправити її на свої гроші пальним, взяти із собою ще таких же трьох друзів — і поїхати на війну. Я не бачу іншої мотивації, крім любові, щоб це зробити.
Мобілізований намагається вижити і повернутися додому. Доброволець дає собі шанс — 50 на 50. Ми знаємо, що перед нами сильний ворог — добре підготовлені російські військові, а ніякі там не сепаратисти. Щоб покласти 10 тисяч їхніх військових, ми повинні покласти своїх 10 тисяч.
Коли почалася війна, я раптом зрозумів, що підсвідомо готувався до неї. Мабуть, українці десь на генетичному рівні, знали, що рано чи пізно цей звір на нас нападе. Якщо ми не здолаємо його зараз, дозволимо захопити наші території, то за десять років воювати будуть наші діти, а ще за 30 років — наші онуки. Ми хочемо раз і назавжди вирішити цю проблему.
Добровольці ніколи не погодяться з тим, щоб віддати частину України Росії. Крим, Донецька і Луганська області — це українська земля. І завжди будуть українськими! За свою землю ми будемо битися до кінця, навіть якщо буде наказ залишити її.
Ми вийшли зі своїх темниць
Ми хочемо сонця і волі
Ми кажемо вам усім:
Доволі доволі доволі!
«Театр – знести!»
Як у Криму «позбавляються усього українського»
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/teatr-znesty
Олесь Журавльов
Газета “День”, 19 лютого, 2015
Нині на півострові у розпалі боротьба з усім українським. Тон кампанії задає «герой кримської весни», «глава держради» Криму Володимир Константинов. На сесії він заявив: «23 роки нас пригноблювало все українське, і що скоріше ми всього цього позбудемося, то комфортніше себе почуватимемо!». Услід за українськими грошима і банками раніше запланованого терміну в Криму позбавилися українських шкіл, учителів української мови, українських газет і журналів. Сам Константинов узяв участь у знесенні дороговказів українською мовою, при цьому духовий оркестр грав туш і виголошувалися промови проти всього українського. Перейменували славетну українську гімназію, з назви центральної наукової бібліотеки хотіли прибрати ім’я І. Я. Франка, але останньої миті передумали...
Український музично-драматичний театр перейменували на Академічний музичний. Як це не прикро, але нинішній директор українського (!) театру Володимир Загурський, колишній «регіонал» вітав анексію Криму РФ і звернувся до Путіна з проханням виділити гроші на ремонт будівлі. Відповіді не отримали, а «заступник голови комітету з культури і питань охорони культурної спадщини Держради» Лариса Чулкова на одному із засідань «комітету» запропонувала український театр в Сімферополі знести...
Так розпочався рух «зносителів» театру і борців за реконструкцію центральної площі міста, на якій він був побудований 40 років тому, і був одним з символів кримської столиці.
За останні роки було розроблено кілька варіантів реконструкції площі, але всі вони пов’язувалися зі знесенням пам’ятника Леніну, а Український театр кожного разу передбачалося відремонтувати, оскільки його не ремонтували всі чотири десятиліття (реконструювати фасад, щоб надати йому сучасному вигляду). Тепер площу пропонують перетворити: на підземний паркінг, торговельний або розважальний центр. Тут переслідують і таємну мету зробити площу непридатною для масових заходів, оскільки саме тут і кримські татари, і українці проводили і траурні мітинги в дні пам’яті жертв депортації, і мітинги на підтримку Майдану в Києві в кінці 2013 — початку 2014 рр.
А масові виступи кримчан — це саме те, чого бояться окупанти, які 2014 р. кожного разу, коли надходили запити на проведення мітингу, як наприклад, 18 травня або в День прав людини, обгороджували площу разом з театром і будівлею Радміну металевим парканом і оточували з поліцейськими із зброєю і автозаками.
ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ
Офіційно Український театр в Криму веде своє літочислення з літа 1955-го, коли Третій київський обласний пересувний музично-драматичний театр було переведено зі столиці на постійну роботу до Криму і він отримав нову назву: Кримський пересувний український музично-драматичний театр.
Першим режисером був заслужений артист УРСР В. Яншин, що перейшов з Коломийського театру. Чільне місце в репертуарі перших років існування театру посіли вистави: «Маруся Богуславка» М. Старицького, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, «Наймичка» і «Безталанна» І. Карпенко-Карого, «У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської, опера «Катерина» М. Аркаса. Театр постійно звертався до творчості сучасних драматургів.
З травня 1955 р. театру було надано в оренду приміщення довоєнного Кримськотатарського театру, в якому після депортації розміщувався клуб МВС. Зараз у цій будівлі знову розмістився Кримськотатарський театр. Будівля мала невелику сцену, маленьку залу, бракувало гримувальних, майстерень. Колектив Українського театру довгий час не мав власного оркестру, хору, балетної трупи. Театр виступав у оздоровницях, сільських клубах і в усіх кримських містах. Наприкінці 1956 р., з пересувного обласного театр був перетворений на Кримський український музично-драматичний, а будівлю клубу МВС було офіційно передано театру. У середині 1960-х театр став всенародно улюбленим кримчанами і одним з провідних колективів в Криму...
1977 р. завершилося зведення нової будівлі театру по проспекту Кірова, 17, у зв’язку з якою зараз і зчинився гармидер, який триває 6 років. На той момент це була краща будівля музичного театру в УРСР! 26 лютого 1977 року відбулося урочисте відкриття. Ім’я Кримського українського театру ставало дедалі більш відомим.
«Усе пізнається у порівнянні, — пише театрознавець Тетяна Бєлова. — У Сімферополі з 1955 року одночасно працювали два театри, і успіх їх був майже завжди полярним. 1955 року — в Українського театру був зліт популярності, квитків недостати, Російський відвідувався слабше. 1972 року Російський театр очолив Олександр Новіков, учень великого режисера М. Охлопкова. З часом популярність Російського театру зросла, випередивши Український. У зв’язку з ремонтом і перебудовою приміщення Російського театру з 1979 по 1994 рр. — майже 17 років — Український театр лідирував, хоча і ділив свій майданчик з колективом російського драмтеатру. Але після ремонту популярність Російського театру знов перевершила популярність українського»...
Вважається, що в творчому відношенні Український театр в Криму досяг своєї вершини після 1981 р., коли головним режисером театру стає Володимир Аносов. Він заявив про себе постановками «Давним-давно» А. Гладкова, «Євпраксія — київська княжна» (до 1500-річчя Києва); «Ясон» (до 60-річчя створення СРСР); «Мати» К. Чапека. Ці вистави разом з музичною легендою «Фонтан кохання» Г. Бодикіна за поемою Пушкіна «Бахчисарайский фонтан» на музику кримського композитора Алемдара Караманова знаменували перехід театру на якісно новий рівень.
ВІЧНА ПРОБЛЕМА
Розпад СРСР і формування незалежної України Кримський український театр зустрів у творчій кризі. Поступово театр перетворився на майданчик для колективів-гастролерів, свої вистави ставив рідко, а прем’єри в ЗМІ часто критикували. До речі, ані керівництво Криму, ані керівництво театру не вживали жодних заходів для зростання популярності театру, а вели лише порожні розмови про гроші, ремонт і реконструкцію. Театр, який очолив останніми роками, Володимир Загурський, підкоряючись проросійській політиці Партії регіонів, прагнув затушувати український характер театру.
Як зазначає театрознавець Тетяна Бєлова: «...Заслужений артист АРК С. Ботвіна згадує: «По-справжньому Українським театр був лише десять років — з 1955 по 1965 рік. А з 1966 року — з моменту постановки оперети російською мовою «Роз-Мари» — став двомовним. Але я думаю, що це було не від кращого життя»...
Ще в березні 1989 р. обласне управління культури і Кримське відділення СТД України зазначало, що театр має великий потенціал, проте: «Трупа відвикла від серйозної драматургії, та й, мабуть, і від української мови». З 1990-х не стільки глядачам, скільки начальству і проросійській пресі Криму не подобалося саме українське походження театру. Кримські газети критикували театр за все! Хоча колектив Українського театру був завжди мобільнішим і актуальнішим, ніж Російський, в якому переважала російська класика, але в обстановці українофобства, підтримуваного владою і суспільством, Українському театру було дедалі важче працювати.
І ось апофеоз ставлення російської влади до Українського театру, незважаючи на те, що формально українська мова визнана державною! Навіщо нинішній владі півострова єдиний Український театр? А знесення цієї будівлі (в умовах російської окупації) означає викорінювання Українського театру в Криму як такого, тому що на будівництво нового Українського театру Москва навряд чи розщедриться, незважаючи на те що, за різними даними, в Криму мешкає приблизно 450—600 тисяч етнічних українців, які потребують своєї мови і культури...
Як свідчить головний інженер театру Артур Якубов, будівлі не загрожує ні обвалення, ні аварійна ситуація. Проти знесення виступають багато будівельників і архітекторів, які брали участь у зведенні будівлі і впевнені в якості своєї роботи. Але «погоду» в Криму сьогодні визначають не тверезомислячі фахівці, а завсідники проросійських мітингів...
«Українські письменники-емігранти»
Під такою назвою 21 лютого у ЦДАЗУ відкриється виставка раритетів
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/ukrayinski-pysmennyky-emigranty
Тетяна Ніколаєва
Газета «День», 19 лютого, 2015
До Міжнародного дня рідної мови колектив Центрального державного архіву зарубіжної україніки підготував експозицію, в якій висвітлить становлення, розвиток та особливості української емігрантської літератури в ХХ ст.
Український літературний процес на еміграції — історико-мистецьке явище, що мало в ХХ ст. свої особливості, зумовлені історичними подіями двох світових воєн. І саме тому у творчості українських письменників-емігрантів можна виділити два періоди. Перший — це діяльність у 1920-1930 рр. у країнах Європи так званої Празької школи. Її представниками були відомі громадсько-політичні і культурні діячі — Євген Маланюк, Олена Теліга, Олег Ольжич, Антін Павлюк. Головним підґрунтям для створення Празької школи та подальшого формування ідейних течій в емігрантській літературі, стала публіцистична і літературна діяльність колишніх військових армії Української Народної Республіки та Української Галицької Армії, інтернованих у таборах Чехословаччини та Польщі в першій половині 1920-х. Доречно пригадати літературно-мистецьке товариство «Веселка», створене в польському таборі для інтернованих у м. Каліш, до складу якого входили Є. Маланюк, А. Павлюк, І. Блакитний.
Міжвоєнному періоду характерна публікація українськими громадсько-політичними діячами історичних нарисів, спогадів про недавні події національно-визвольних змагань 1917 — 1921 рр. та ін. В емігрантській літературі 1920-1930-х постійно простежується тема надії на швидке повернення на батьківщину і її відродження. Це можна побачити в творах з архівних та бібліотечних фондів ЦДАЗУ: поетеси, літературного критика О. Теліги, поета О. Ольжича, письменника, журналіста Д. Геродота та поета, прозаїка, драматурга, публіциста В. Ґренджі-Донського.
До другого періоду можна віднести тих українських письменників, які вплинули на літературний процес після завершення Другої світової війни. Це були талановиті українці, які жили в таборах для переміщених осіб у Німеччині. У другій половині 1940-х років саме в Німеччині був заснований і діяв Мистецький український рух (МУР). Серед представників якого були відомі поети та прозаїки: Є. Маланюк, П. Голубенко та ін., які в подальшому емігрували до США.
На початку 1950-х ті, хто виїхали до США та Канади, гуртувалися навколо організації українських письменників «Слово». Розвиток української емігрантської літератури в другій половині ХХ століття представлено на виставці через твори поета, критика, письменника, представника товариства «Слово» П. Голубенка, а також поетеси Н. Замулко-Дюбуше, яка мешкає у Франції.
У творчості письменників-емігрантів другої половини ХХ століття спостерігається тенденція до висвітлення життя українців за кордоном. Адже на чужині народилося вже не одне покоління українців. Поряд з тим, спогади про героїчне минуле українського народу, як і раніше, залишаються актуальними.
Виставка триватиме до 20 березня.