Новини одним рядком:
6 лютого – 6-й благодійний Джем-Фестиваль «Блюз за Україну», Дніпропетровськ, ресторані «Поплавок»
6 лютого – концерт Яни Гершанік (Дніпропетровськ) і Лілії Батюк-Нечипоренко (Київ) у київському КАП “Дом”
6 лютого – літературно-музичний вечір "Дорога до храму" у Музеї історії міста Києва (вул. Богдана Хмельницького, 7)
8 лютого – вечір пам’яті Ірини Бохно, Київ, Бібліотека Реріха вул. Єреванська,12
8 лютого – виступ Наталії Бельченко у музеї Івана Гончара, Київ, Лаврська вул., 19
9 лютого – день народження барда-виконавця із Сум Олександра Сорокіна
10 лютого – день народження барда-виконавця із Києва Ольги Артеменко
11 лютого – концерт від фестивалю “Острів”, Київ, Буд. художника, 5 п., салон «Арт-віжен», вул. Артема, 1-5
12 лютого – творчий вечір до ювілею Аркадія Голубицького, Київ, Будинок Вчителя, вул. Володимирська, 57
13 лютого – спектакль-концерт про життя і творчість Сергія Єсеніна у київському Палаці культури “Україна”
17 лютого – концерт бардів на підтримку воїнів АТО у київському КАП “Арсенал”
17 лютого – 75 років з дня народження київського барда-ветерана Аркадія Голубицького
Іван Ольховський
* * * * *
Душі закортіло на люди,
а людям було не до душ…
Казали, що з нею не будеш
крутитися, наче вуж.
Вона не годує злиднів,
а просить уваги і часу…
І перед душею завидна
гримів за дверима засув.
Душа не знаходила місця,
де можна розвіяти шок, –
довкола одні аферисти
чіпляли усіх на гачок.
Ощупували товстосуми:
“Ну що то вона за річ?
Якої потрібно суми,
щоб з нею провести ніч?”
Шамани тягли на арканах,
вдаючи із себе богів,
підпоювали дурманом,
заплутували в борги.
Були б затоптали в бруді
п’яниці, повії, бомжі,
не вирви з хмільного блуду
архангельські крила душі.
Відтоді тривожно-займиста,
ненависна владі гроша,
далеко-далеко за містом
живе наодинці душа.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Київ – Анна Калита
6 февраля — концерт Яны Гершаник и Лилии Батюк-Нечипоренко в клубе Дом. Очень ждем :-) Подробности тут https://www.facebook.com/events/896667457020896/
6 лютого — Музей історії міста Києва та Журнал художньої літератури та суспільної думки «Радуга» запрошують Вас на благодійний літературно-музичний вечір "Дорога до храму" присвячений світлій пам’яті героїчного киянина Миколи Омеляновича Макаренка, видатного українського історика, археолога, реставратора, художника, музейного працівника, мистецтвознавця, пам’яткоохоронця.. В Музеї історії міста Києва (вул. Богдана Хмельницького, 7, перший поверх). Початок о 18.30 Вхід - вільний Подробиці на http://kiev-raduga.hiblogger.net/
8 февраля - ВЕЧЕР ПАМЯТИ ИРИНЫ БОХНО. Замечательный киевский поэт, о котором мало кто слышал при жизни. Необыкновенная женщина.
Спустя год после ухода Ирины люди, в чьих сердцах она оставила глубокий след, и люди, её не знавшие, соберутся почтить её память, поведать о ней миру, оживить своим дыханием несправедливо обойдённые своевременным вниманием стихи... Бібліотека Реріха вул. Єреванська,12, https://www.facebook.com/events/774054042643136/?ref=notif¬if_t=plan_user_invited
8 лютого - 12:30 – виступ Наталії Бельченко. https://www.facebook.com/permalink.php… Івана Гончара, Лаврська вул., 19
11 февраля в 19:00 в салоне Арт-вижен (Дом художника) - сборный концерт от Фестиваля "Остров". Участники уточняются
12 февраля - Творческий вечер Аркадия Голубицкого. У концерті беруть участь: Володимир Каденко, Інна Труфанова, Володимир Семенов, Ольга Дробот, Денис Голубицький, дует сестер Турчак, Валерій Сергєєв, Тетяна Доміловська, Олександр Ворох, Ольга Артеменко, Микола Чернявський, Анна Щербань, Дмитро Долгов, Галина Лактіонова, Ігор Жук, Володимир Новиков, Дует «Простір музики», Олександр Больменко і Сергій Грязнов, Дует «Ноктюрн», Ігор Смушков, Юлія Копилова https://www.facebook.com/DenisGolubitsky1
"Дом учителя, Владимирская, 57 в 19.00.
13 февраля - Новый спектакль – концерт о жизни и творчестве замечательного русского поэта Сергея Есенина «Любовь хулигана», открывает зрителю харизматичную личность Есенина, его бунтарский характер, его отношения с женщинами, его страсть и боль. Дворец Украина 19-00. Подробности тут
https://www.facebook.com/events/1699805163579591/?ref=3&ref_newsfeed_story_type=regular
20 февраля – песенно-поэтический вечер журнала "Радуга", посвященный творчеству трех известных украинских художниц – Марии Приймаченко, Анны Собачко, Катерины Билокур. Подробности скоро будут.
Источник Клуб " Дом" https://www.facebook.com/groups/599706293412785/
Київ – сайт КАП “Арсенал” http://www.arsenalclub.org/news/main.htm
17 февраля
Концерт - "сбор средств" в поддержку АТО
В программе участвуют:
В.Каденко, И.Жук, Э.Драч, Т.Бобровский, В.Семёнов, С.Хоменко, О.Артёменко, А.Крамар, В.Куприенко
Большой зал
Начало в 19.00
Харків – Літературний музей
31 січня у Харківському літературному музеї відкрилася виставка «Книга familia», у підготовці якої брали участь не лише співробітники, а й самі відвідувачі. Харків’яни відгукнулися на пропозицію принести до Літмузею книжки, із якими пов’язані їхні родинні історії; тексти, які читали представники різних поколінь. Учасники воркшопів самостійно обирали місце для розміщення книжок в експозиції, писали супроводжувальні тексти, оформлювали конверти з листами до майбутніх відвідувачів.
На сьогодні «Книга familia» налічує вже багато цікавинок. Харків’янин Віталій Шевченко передав на виставку раритетний том «Кобзаря» 1934 року видання, із яким його дід був на засланні. А ще – власні фото в дитячому віці та книжку С. Аксакова. Вона відкрита саме на тій сторінці, на якій і понад 50 років тому, коли маленький Віталік читав «Записки ружейного охотника…».
11-річна Єва Войцун поділилася книжкою, яка їй дуже сподобалася під час зустрічі з автором – письменником Іваном Андрусяком. Найцікавіші моменти «Третього снігу» дівчинка позначила власноручно зробленими закладинками. Журналістка Надія Шостак із донькою Стасею доповнили виставку декількома книжками, одну з яких – «Міо мій Міо» – вони читають разом; першу мамину книжку – «Сліди не старіють» Л. Павленка та збірку поезій Ліни Костенко (пригадуєте, як ми у школі переписували вірші поетки в загальні зошити?).
Свою книжку на виставку принесла й заступниця директора музею Тетяна Трофименко. Це – «Книга о вкусной и здоровой пище» 1956 року видання. «Її подарував моїй бабусі брат на 26-річчя. Навіть не уявляю, як вони, діти Голодомору та діти війни, ставилися до кольорових ілюстрацій, де столи ломилися від різноманітних страв, котрих пересічні радянські люди ніколи не бачили. У родині книжка служила скоріше «прикрасою» книжкових полиць або… іграшкою. Я могла годинами роздивлятися картинки та вигадувати сюжети до кожної з них – весілля, день народження, банкет у королівському палаці…». А колега з Національного музею Григорія Сковороди Олена Рибка саме напередодні виставки нарешті відшукала книжку, назву якої не могла пригадати, хоча точно знала, що читала її в дитинстві і могла переказати текст та описати зовнішній вигляд. Допомогла магія фейсбука – це виявилася збірка Дональда Біссета «Тигр, якого звали просто Тигр».
Один відвідувач заскочив усього на хвилинку – мовляв, незручно припаркував машину – і «здав» книжку «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка. На форзаці – родинна історія про сина, котрий «зовсім не виявляв зацікавленості до книжок». І лише коли батько почав йому читати «Тореадорів…», ситуація змінилась: «Богдан чекав на той момент, коли ми продовжимо дізнаватись про пригоди героїв В. Нестайка. Отже, головне – знайти саме ту книгу, яка потрібна дитині».
Виставка «Книга familia» у Харківському літературному музеї триватиме до середини травня, а воркшопи, на які ви можете прийти зі своїми книжками та родинними історіями, відбуватимуться кожної другої суботи.
Окрім спільного творення експозиції, літмузейники пропонують надзвичайно цікаву освітню програму. Ви дізнаєтеся, які твори читали в дитинстві майбутні письменники Всеволод Нестайко та Корній Чуковський, Леся Українка та Микола Трублаїні; дізнаєтесь, із яких частин складається книга, цікаві факти з історії книги, зумієте відчитати характер власника книги за його особистим екслібрисом. Також під час музейного заняття можна буде ділитися своїми найважливішими спогадами, пов’язаними з читанням книжок, та переповідати один одному найулюбленіші захопливі епізоди.
Музей розташовано за адресою: вул. Фрунзе, 6 (ст. м. Пушкінська)
Тел.: 706 25 79, 050 14 95 818
Вартість: дитячий квиток – 5.50 грн, дорослий – 10.50 грн, інтерактивна екскурсія – 30 грн з усієї групи екскурсантів (максимальна група відвідувачів – 15 осіб)
Музей працює з понеділка по п’ятницю з 10.00 до 18.00, а також в суботу (заняття о 10.00, 12.00, 14.00, 16.00)
Конкурс «Книжка від Zебри-2015»
Цифрова типографія «Zебра» разом із Харківським літературним музеєм знову оголошують конкурс для поетів. Троє переможців конкурсу отримають у подарунок від типографії власну надруковану збірку, а також бонус від Харківського Літмузею – творчий вечір-презентацію. У 2014 році свої вірші на конкурс надіслали 52 поети з різних міст України. Фіналістами стали Анастасія Затворницька, Денис Майданюк та Анна Кисельова
Для участі в конкурсі від вас потрібно лише одне – бути автором, а початківець ви чи ні – не має жодного значення, «Zебра» дає можливість кожному реалізувати талант та втілити мрію в життя! Надсилайте ваші вірші українською та російською мовами до 1 березня 2015 року на електронну адресу zebrakonkurs2015@gmail.com. Твори можуть бути раніше опубліковані, але збірка, що бере участь у конкурсі, має бути перша.
Просимо надіслати також коротку інформацію про себе.
Переможця конкурсу відбиратиме компетентне журі:
- Олена Рибка, поетка, заступник директора Національного літературно меморіального музею Григорія Сковороди;
- Ігор Зарудко, поет, директор харківської «Книгарні Є»;
- Тетяна Трофименко, літературний критик, заступник директора Харківського літературного музею.
Фінал конкурсу відбудеться 21 березня 2015 року, у День поезії, в Харківському літературному музеї під час традиційних поетичних читань на драбині. Цього дня ми дізнаємося ім’я переможця та почуємо вірші в авторському виконанні.
Запрошуємо до участі та бажаємо натхнення!
Чернівці – сайт Володимира Івасюка http://www.ivasyuk.org.ua/news.php?lang=uk
Перша в цьому році літературно-мистецька вітальня «У родинному колі» з Василем Шкляром
30 січня у літературно-мистецькій вітальні Меморіального музею Володимира Івасюка «У родинному колі» буковинці радо вітали відомого українського письменника Василя Шкляра.
Василь Шкляр — один з найпотужніших письменників сучасності. Він — володар Гран-прі конкурсу «Коронація слова», літературних премій «Золоте перо», «Спіраль століть», «Золотий Бабай», «Ярославів вал»… Найпрестижніша серед них — народна Шевченківська премія, кошти на яку зібрали українці після того, як письменник з політичної мотивації відмовився від присудженої йому Національної премії імені Тараса Шевченка.
Цієї днини чимало шанувальників творчості завітали до гостинної вітальні музею: родина Івасюків-Павлюків, родина Косяченків, заслужений артист України Іван Дерда, начальник управління культури ОДА Віра Китайгородська, журналісти Василь Джуран, Людмила Черняк, Мар’ян Лазарук, письменник Василь Васкан, науковець та автор-виконавець власних творів Лариса Бережан, шанувальники творчості Василя Шкляра.
Буковинка Марія Кисельова подарувала гостю образ Богоматері, вишитий бісером, чим дуже його зворушила.
А музичним вітанням для гостя була пісня «Колискова» на вірші Грицька Чубая, у виконанні автора мелодії Лариси Бережан.
Бібліотека музею поповнилась новим романом Василя Шкляра «Маруся» з дарчим написом автора: «Меморіальному музею Володимира Івасюка — моє серце і шабля». Над романом про бойовий шлях отаманші Марусії-Олександри Соколовської, доля якої тісно переплітається з героїчно-трагічною долею Української галицької армії, автор працював п’ять років.
Того ж дня музей відвідав український музичний гурт «ТаРута». 29 січня вони були учасниками концерту пам’яті героїв Крут, який відбувався у Центральному міському палаці. І звичайно, музикантів зворушила невмируща «Червона рута» (в аудіо записі) у виконанні Володимира Івасюка та Олени Кузнєцової.
Не кожній естрадній пісні судилося таке довге життя, як пісням композитора, Героя України Володимира Івасюка. «Червона рута» нинішнього року буде святкувати своє перше 45-річчя. Тож не дивно що вона звучить на кожному всеукраїнському заході, об’єднує українців в такі нелегкі для держави часи. Ця пісня є мистецьким гімном українців у світі. «Червона рута» ще яскравіше звучала наприкінці зустрічі з видатним українцем сучасності Василем Шклярем.
Київ - Анатолій Рибін
Очі такі різні водночас…
Ми зустрітися могли десь в іншому мереживі
Палких слів і незбагненних мрій
Там, де очі водночас здивовано щасливі і збентежені
Поміж чимось невдоволених собою вій.
Дивом дивуватися й гортати час у пам`яті,
Лише очі у захопленні блищать,
Навіть дивиною неможливо пояснити бліки ті,
Коли через вії дивляться вони й про щось мовчать.
Тільки б не сполохати у візерунках пам`яті
Давній спомин про мереживо ночей,
Котрі у примарних снах були освітлені
Блиском поміж вій примружених очей.
І на мить на місці встояти не в силі
Йдуть роки, а потім вони просто вже летять,
Спогадів політ затамували такі милі
Очі, що крізь вії дивляться й про все мовчать.
Невід`ємним у житті є спомин вічності:
У безодні й безкінечності ночей
Є згадати що, коли вони були осяяні
Світлом хоч на мить здивованих очей.
Ця та інші пісні на http://www.bards.name/person418
Суми – Петро Картавий
Ольга Артеменко співала у Сумах з любов’ю
Уперше виконавицю авторських пісень почув на ІІІ конкурсі-фестивалі молодих авторів та виконавців «Чумацький Шлях» пам’яті Олександра Авагяна. Конкурс-фестиваль проходив у Пущі-Водиці під Києвом 12-14 листопада 1999 року. Тоді студентка Херсонського педінституту Ольга Артеменко стала лауреатом фестивалю. У 2002-2003 роках Ольга Артеменко з Катериною Тетерею стали переможцями Всеукраїнського фестивалю авторської пісні в Києві у номінації „кращий дует”. Дует відзначили і на фестивалях “Київська Русь”, “Булат” та інших. Ольга співпрацює з Олександром Ворохом, який залучив її до виконання пісень українською мовою. Після закінчення ВУЗу Ольга Артеменко живе в Києві, а в останні роки багато виступає на фестивалях і концертах.
Про себе Ольга Артеменко написала так: “К бардовской песне пришла, вернее даже приползла, еще в возрасте 5-6 месяцев. Начиналось все с песен родителей у костра в походах. Позже, во время учебы в университете, попала в Херсонский Клуб Авторской песни "Жираф" и с тех пор понеслись фестивали, концерты и опять фестивали.
Лауреат, дипломант, гость фестивалей: "Булат" г.Сумы, "Плеяда" г.Запорожье, "Киевская Русь" г.Киев, "Редкая птица" г.Запорожье , "Ми Си Соль" г.Житомир, "Зимняя Ялта", "Осенняя Ялта", «Эсхар» г.Харьков, "Всеураинский фестиваль авторской песни" в Киеве и др. Работала в составе жюри.
Исполняю песни А. Вербицкого, Е.Касьян, А.Киреева, Б.Окуджавы, В.Берковского, Т.Дрыгиной, Н.Дудкиной, Гейнца и Данилова, В.и В.Мищуков, О.Залесской, А.Больменко, А.Козловского и многих других.
В период с 2002г. по 2009г. пела в дуэте с Екатериной Тетерей.
На данный момент живу в городе Киеве и пытаюсь принимать непосредственное участие в жизни КАП "Арсенал"”
7 лютого 2015 року сумчани вщент заповнили залу відділу літератури з мистецтва міської бібліотеці ім. Т.Шевченка. Виконавиця Ольга Артеменко у програму концерту включила пісні двох десятків авторів. Найбільше Ольга любить співати пісні львів’янки Олени Кас’ян, мабуть у них схожі відчуття проблем життя. Мені запам’яталися у її виконанні пісні Тетяни Дригіної, Олександра Вербицького, Олександра Больменка та завершальна пісня нашого земляка Михайла Фурсова.
Михайло Фурсов
В тихий ранок вийду
Посміхнусь до сонця
Вмиюся росою,
Розчешу волосся
Десь у синім небі
Літаки гуркочуть
Я ж птахам і квітам
Тихо прошепочу
Пр-в:
Доброго вам дня
Доброї ночі
Добрих літ і зим
Вам напророчу
Доброго життя
Доброго сонця
Щоб усе збулось
І відбулося
Зеленіють трави
В них сховався вітер
Обніму руками
Калинові віти
Я щасливій долі
Тихо помолюся
Посміхнусь сьогодні
Ворогам і друзям
Пр-в
Вірю я, що пісня
Моя дзвеніти буде
Вірю, що біда
Провалиться в нікуди
Печалі і нещастя
Назавжди забудем
А слова прості
Казати будуть люди
Пр-в
За позитивний настрій створений Ольгою Артеменко слухачі щиро аплодували співачці. Після концерту подарував їй свої книжечки.
Київ – МО "ОsтаNNя Барикада"
Прес-анонс
Дата: 09 лютого 2015 о 13:00
Місце: «Український кризовий медіа-центр»
Адреса: Київ, вул. Інститутська, 4. Готель «Україна», 3-й поверх. (ст. м. «Хрещатик», «Майдан Незалежності»)
Презентація літературно-музичного фестивалю «Українська весна» м. Слов’янськ, м. Краматорськ, м. Сєвєродонецьк.
Учасники: Сергій Жадан - письменник (ініціатор)
Іван Леньо - гурт "Kozak System"
Володимир Шерстюк - гурт "Kozak System"
Олесь Доній - голова Мистецького об'єднання "Остання Барикада"
- Зверення уваги на необхідність української культурної експансії на Сході України як запоруки збережння цілісності держави та протидії сепаратизму.
- Культурний інструмент важливої підтримки людей на Донбасі.
Контактна особа: +380672472602 Коробчук Оксана.
Кризовий медіа-центр Гаряча лінія: +380 50 157 81 59, +380 50 157 84 23 Київ, вул. Інститутська, 4. Готель «Україна», 3-й поверх. (ст. м. «Хрещатик», «Майдан Незалежності») E-Mail: press@uacrisis.org
Дніпропетровськ – сайт МА «АртВертеп»
http://artvertep.com/poster/9271/1/25083.html
VI Благодійний Джем-фест "Блюз за Україну"
06 ЛЮТОГО 19:00
Poplavok Music Hall, 2-й поверх (Набережна)
200 грн.
6-го лютого в ресторані «Поплавок» відбудеться 6-й благодійний Джем-Фестиваль «Блюз за Україну»!
Музиканти та інші люди творчих професій об`єднались ідеєю фестивалю «Блюз за Україну» аби допомогти Батьківщині і своїй армії власним мистецтвом!
Кошти зібрані з продажу вхідних квитків - направляються на край необхідну підтримку військових на передовій та лікування українських воїнів, які були поранені в ході військових подій в зоні АТО.
У фестивалі приймають участь кращі дніпропетровські музичні колективи, що грають у стилі блюз, рок, джаз, фолк.
Кожен з вас може принести з собою витвори мистецтва, вироби ручної роботи та коштовні речі, що додадуть вагомий внесок у спільну благодійну справу.
Гурти-учасники фестивалю: Bullet Blues Band, Вертеп, Євген Назарук, Mazur Band, Пальто Sorry Band, Інші, ТОК
Poplavok Music Hall, 2-й поверх - 096-096-78-78
Бронювання квитків за телефонами: 097-050-05-05, 050-340-06-58, 066-390-22-04
Взяти участь у концерті: 066-272-26-24
Питання з благодійності: 097-050-05-05, 050-340-06-58
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
Немає «їх» — це теж «ми»
(газета «Голос України» від 07 лютого 2015 року)
http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=375082
Тема Донбасу в усіх на устах. Суспільство намагається визначити причини протистояння на сході України і усвідомити відмінності менталітету мешканців Донеччини і Луганщини. Дискусії тривають і в літературному середовищі.
Минулого тижня в рамках проекту «Бібліотеки Донбаських студій» донецького фонду «Ізоляція. Платформа культурних ініціатив», який тимчасово переїхав до Києва, відбулася презентація книжки Олени Стяжкіної «Один талант» — фактично перша зустріч автора зі своїм творінням.
Олена Стяжкіна — донецька письменниця, журналіст, професор кафедри історії слов’ян Донецького національного університету. В квітні 2014 року за дві повісті, що згодом увійшли до згаданої книжки, отримала престижну премію, якою нагороджують російськомовних авторів поза межами Росії. Згодом вона доповнила «Один талант» розповідями про героїв Євромайдану. Відтоді Стяжкіна не була в Москві, де видано книжку, і не бачила її надрукованою.
Тираж невеликий, дві тисячі. «Ізоляції» вдалося отримати кілька примірників і передати їх авторці. «Один талант» — це психологічна проза, герої якої — звичайні люди, що мають спільний талант — любити і жити всупереч невдачам, перепонам і труднощам.
На презентації Олена Стяжкіна прочитала кілька уривків із розділу про Євромайдан, про поняття Батьківщини: «Можно ли полюбить в строго назначенное время?.. В субботу в 19:22 я взяла на руки Украину. Долгие схватки, 23 года, могла бы уже и не родиться. Я взяла ее на руки, закрыла глаза и пропала. Маленькая, моя золотая, любимая, единственная... Сейчас уже пошли пеленки, усталость и сердитость. Иногда она ведет себя плохо. Но если всех непослушных орущих детей мы будем отдавать на усыновление, то зачем вообще жить? Так что я целую ее, ... люблю. Иногда она даже дает мне поспать. Родина — дитя, не мать. Как-то так».
Стяжкіна каже: «Для мене «ДНР» — це історія тотальної несвободи і брехні. Якщо люди можуть жити в таких умовах, то у них міцні нерви, сильна воля, і це заслуговує на повагу. А я не можу перебувати в умовах безкінечних потоків ненависті». На думку Стяжкіної, цій війні посприяли три чинники: демонізація Донбасу, не в останню чергу через колишню владу, роль місцевих і центральних еліт, які здали територію. «Крім того, філософи кажуть, що дорослий рефлексивний стан досягається 20% людей в суспільстві, — впевнена письменниця. — Суспільні розколи відбуваються саме тоді, коли цих 20 відсотків немає: роз’їхалися чи просто не утворилися». Але не варто розмежовувати мешканців тих регіонів і решти України: «Немає «їх» — це теж «ми». Зрештою, ситуація на Донбасі — наслідок нашої колективної байдужості, відсутності правильної інформаційної політики, недбалості керівництва. От і з’явилися там спершу солдати інформаційної, а згодом — і реальної війни. Письменниця вважає: збіднілі люди, які тяжко працювали на режим Януковича в копанках, теж мали право на соціальний протест. Їхні погляди не розходилися із поглядами Майдану, але цей протест був підло переспрямований проти України.
Рецепту лікування країни Стяжкіна не знає, але запевняє: «Спершу всі думки про громадянську війну, повсталий Донбас ми повинні визнати маніпуляціями і зосередитися на визначенні вітчизняної або антиколоніальної війни. Ми вже як народ подорослішали. Це важка ноша досвіду, але вона дає надію».
На думку письменниці, треба зруйнувати радянський погляд на речі. Свого часу радянська ідеологічна машина зробила все, щоб ми сприймали людей в окупації як зрадників, жертв або героїв. Але ця методологія не враховує нелінійності людських доль. Треба навчитися вибачати: «Як я буду жити із цією людиною? Це питання взагалі не має виникати. Хто ми такі, щоб не прощати? Чим ми кращі? Усі не без гріха».
Про себе: «Ще 1 березня 2014 року мені стало зрозуміло, що буде війна, що тут будуть російські танки. Ці події змінили моє тихе закрите життя, коли я була щаслива. А тепер я дуже хочу повернутися туди, де могла жити з книгами, не мати ніякий місій і не зустрічатися ні з ким, спокійно писати. Сподіваюся, що за цей час з’явився мій читач, добрий, співчутливий і розумний».
Олена Стяжкіна пише російською про українське, не ділить українців на «нас» і «їх» і вважає: Донбас — це всі ми, а ми — це Донбас.
Марія Писаренко.
«Добровольці Божої Чоти»
У Києві відбулась прем’єра документального фільму про захисників донецького аеропорту і Пісків
http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/dobrovolci-bozhoyi-choty
Олена Максименко
Газета “День”, 1 лютого, 2015
У суботу, 31 січня, у київській «Кінопанорамі» відбувся прем'єрний показ документального фільму Леоніда Кантера та Івана Яснія «Добровольці Божої Чоти», присвяченого окремим фазам битви за аеропорт та бійцям Добровольчого Українського Корпусу. На прес-конференцію перед початком показу завітали герої війни та фільму – «кіборги», які вже стали легендою.
Якщо не зважати на пронизливо-болісні кадри з Майдану на початку, у якості епіграфу, то може здатися, що дивишся гостросюжетний бойовик, екшн, від якого неможливо відірвати погляд. І тільки наявність у кінозалі значного відсотка людей у камуфляжі, чиї обличчя бачиш на екрані, нагадує про документальну природу картини. І про те, що війна триває навіть після того, як на екрані пішли титри…
«Колись про звитяги героїв минулого розповідали думи – тобто, це був документ, але в художній формі, – говорить режисер Леонід Кантер. – Це схоже на те, що зробили ми. Власне цей фільм є такою думою – художньою розповіддю про документальні події».
Слід зауважити, що «Добровольцям» передував короткометражний документальний фільм Леоніда Кантера «Війна за свій рахунок», знятий в процесі проходження режисером вишколу та виїзду на фронт у лавах Нацгвардії. Побувавши там, автор рушив шукати нові сюжети до добровольчих батальйонів.
82 хвилини шаленого адреналіну, гумору, болю, надриву і безстрашшя – надпотружна концентрація війни в усіх її проявах. Сцени бою, захоплення нового терміналу аеропорту, порятунок поранених, мирні люди, що живуть поруч з епіцентром бойових дій. Смерті та фронтовий гумор. Філософські бесіди. І музика, що досконало лягла на відеоряд, – «Кому Вниз» та «Добровольці» Олекси Бика, що вже стала неофіційним гімном бійців-добровольців.
Знято було значно більше матеріалу, аніж автори могли дозволити залишити у картині. То ж кожен кадр вирізався ледь не з боями.
«Це був такий тандем, – розповідає Іван Ясній про розподіл роботи. – Леонід завжди знімав на маленьку камеру. Ми розділили роботу: художні деталі та тонкощі знімав я, а він завжди йшов туди, куди можна пролізти, прослизнути, де доречні оперативні зйомки». Бійці ДУК як один зі сміхом говорять про безстрашність Кантера: «Більш безбашного режисера і оператора, ніж Леонід, я не бачив в житті! – згадує боєць з позивним «Богема», в мирному житті – режисер дитячого театру. – Це абсолютно ненормальний чоловік без інстинкту самозахисту – всі з автоматами, а він з камерою! – і біжить в саму гущу подій!»
Сам Леонід Кантер запевняє: жодного плану чи продуманого сюжету вони не мали: «Ми йшли за героями. І врешті наші герої привели нас в аеропорт! Із нас двох у аеропорт поїхав я, бо, як уже було сказано, я працював із маленькою камерою, робив оперативну зйомку, а Іван – більш художню. Зрозуміло, що в аеропорту, в цій кіптяві і диму, великі об'єктиви нічого не вирішать. Тому ми розділилися – Іван лишився в Пісках робити зйомку, а я поїхав у аеропорт».
«Коли Леонід вернувся звідти, ми зустрілися, і я побачив, що людина просто піднялася з пекла на землю», – згадує Іван.
«Так, кохана, мені вже час бігти – зараз сідаємо обідати! – лагідно говорить один герой у слухавку і біжить, звісно ж, не їсти, а закріплятися на позиціях в аеропорті. – І отака брехня щодня!..» – скрушно зітхає він.
Прикметно, що одним із героїв фільму є «кіборг» родом із Санкт-Петербургу. «Я – росіянин, – із гідністю говорить боєць. – А ті, хто це влаштував – це не росіяни, це кацапи».
У залі аншлаг, декому забракло сидячих місць. Хлопці, що приїхали з передової, щоб побачити прем'єру і рушити одразу назад, почуваються ніяково. Кажуть, що не є героями, а лише персонажами фільму. «У нас є хлопці, яким до 19-20 років, які для мене є життєвим прикладом, – говорить «Гатило». – Єдине, що мене мотивує воювати далі, це наявність на цій війні таких хлопців. Вони не попали в кадр – адже знімальна група у нас була всього лише одна».
Хлопці не люблять, коли їх жаліють.
«Коли намагаються подати події у такому «плаксивому» світлі, комбат дуже часто каже (цитую комбата з дозволу): це наша чоловіча робота. Ми усвідомлюємо, що ми можемо загинути. Це найбільш достойна смерть, яка може бути. Не треба нас жаліти! Коли мені говорять «повертайтеся живими!» – я та інші хлопці кажуть, не треба нам цього бажати! Побажайте нам повертатися з перемогою. Бо якщо ми програємо цю війну, ми не зможемо жити нормально, ми не зможемо жити в Україні, яка не вільна. Люди, які добровільно пішли не фронт, не потребують жалості. Ми потребуємо підтримки, потребуємо розуміння, чому ми там». – говорить один з бійців на прес-конференції. Проте своїм побратимам у фільмі у розпал перепалки він розставляє інакші акценти: "Ви, б..., хочете вмерти героями?! Та ні чорта це не героїзм, втямте це!.. Героїзм – це вижити, перемогти, і виростити дітей у цій країні! Оце героїзм!»…
Як розповів комбат з позивним «Чорний», оператори настільки якісно виконували свою роботу, що їх практично не було помітно. Адже це передова, і ті, хто туди попадає, утворюють справжнє братство, незалежно від роду діяльності.
«А взагалі, ніхто би за аеропорт, за Піски нічого не знав, якби не ті хлопці, що з камерами бігають під обстрілами, і якби не журналісти, що туди приїжджали, чітко розуміючи, що вони потрапляють у зону обстрілу з усього, що тільки є в наявності на тій стороні. Тільки завдяки ним є шанс писати історію України" – коментує комбат. «Туди, де відбуваються такі події, ліві люди не потрапляють! – додає «Гатило». – Шанс загинути у журналістів такий самий, як у військових, у добровольців. Тому кількість людей там обмежена, але в основному там достойні люди. І камера або фотоапарат – це так само зброя, іноді навіть ефективніша, ніж автомат».
Ті, хто не потрапив на прем'єру, зможуть побачити картину в прокатному репертуарі «Кінопанормаи» в наступні дні: 2 лютого – о 12:00; 5-7 лютого – о 17:00; 8 лютого – о 14:00, 15:00, 19:00; 9 лютого – о 15:00 та о 19:00.
Не пропустіть цей фільм, його вартує подивитися кожному.
На моє прохання лауреат фестивалів авторської пісні, доброволець Олексій Бик
вислав вірш пісні, яка прозвучала у фільмі. Упорядник
Доброго дня!
Пісня була написана, здається, у 2012-му, але зараз виявилася надзвичайно актуальною. Коли Льоня Кантер, з яким ми сто років знайомі, приїхав на війну знімати кіно - попросив мене щось заграти, то я й згадав.
Олексій Бик
Добровольці
Ще третій півень не співав,
Іще тебе ніхто не зрадив -
І вже на те немає ради,
Але тікати - Боже збав.
Усі епохи і світи
Як полотно на нашій голці,
Бо ми з тобою добровольці
Цієї божої чоти.
Сьогодні впишуться за нас
У цю шалену колотнечу
Загони смертників лелечі
І Котляревський, і Тарас.
Нехай ідуть під три чорти
Ті, хто відсидяться у скойці,
А ми з тобою добровольці
Цієї божої чоти.
Ось іще один вірш, сьогодні написався вночі:
* * *
Це люди, які забули про значення слова «страх»,
бо смак горілої гуми прокрався до їх осель.
Ці люди ходять під кулі з цигаркою у зубах,
бо так надзвичайно зручно прикурювати коктейль.
Ці люди ковтають каву, закушуючи свинцем,
і йдуть по мінному полю, як Той колись по воді.
Ці люди носять гранату, і їх не беруть живцем,
і їм, далебі, плювати на сиве у бороді.
Вони, далебі, вважають написане у псалмі
як доказ, що їх Всевишній підсаджує на броню.
Ці люди ховають друзів – таких, як вони самі,
і просять іще набоїв, і просять іще вогню.
Самогубство категорично забороняється
(газета «Дзеркало тижня» від 30 січня 2015 року)
http://gazeta.dt.ua/socium/samogubstvo-kategorichno-zaboronyayetsya-_.html
Олег Покальчук
Кожному з нас з дитинства втовкмачували, що треба вміти програвати.
Ні, ми, звісно, читали про лицарів. "Айвенго" і все таке інше. Але то було давно. І ніби не про нас. А так загалом-то треба вміти переживати поразки. Бо поразки — це помилки. А людина мусить змінюватися і більше не робити помилок.
Принциповість? Не в цьому випадку. Слід бути гнучким і правильно пристосовуватися до змін в інтонаціях командного голосу. Хто командир? Це байдуже.
Але ж якщо придивитися, то нас з дитинства вчили не воювати, а здаватися.
У професійних найманців є правило, в якому порядку потрібно здаватися: спершу кладеш основну зброю, потім три кроки назад, знімаєш розвантажку, і так усе далі й далі, з інтервалом у три кроки, поки не залишаєшся голий по пояс на колінах і з руками на голові. З цієї процедури противник приблизно відразу розуміє, хто ти, за що й скільки бити і про що запитувати.
Ну так то Захід. А нас учили правильно здаватися училки й директори шкіл, батьки й менти, суспільство, просякнуте павликоморозовщиною і домінантою мінімальної вигоди. Усе це називалося "визнати помилки". І як результат, звісно ж, покаятися. У помилках, яких припустився. "Вибачте, я більше так ніколи не буду", — ритуальна формула індульгування, вимовлена хуліганом, відкривала йому не двері, а хвіртку до соціальних ліфтів. Скорися. Визнай, і всі багатства комуністичного світу будуть твоїми. Спецмагазин, спецпайок і Югославія як єдино дозволене.
Не було солодшого клієнта для слідчого КДБ, ніж дисидент, що розкаявся (байдуже, невсправжки чи по-справжньому). Тут тобі і його покаянний лист до "Літературної України", і на всіх партзборах країни тріумфальна констатація перемоги серпа і молота над словом і духом.
По суті, нас методично вчили зраджувати свої принципи й ідеали. І не кажіть, що це було в минулому житті. Кожен, хто стикався із сучасною школою і має дітей-школярів, зрозуміє, про що я.
Протиходом увесь цей час ішла інша хвиля — впертості, непохитності, самотності й несамовитої принциповості. Дуже слабенька. Це вже потім, заднім числом, після 1991 року казна-звідки взялися сонми патріотів. А так назагал усі всіх поіменно знали. Навіть стукачів.
Та ця протихідна хвиля не спадала, приростала молодняком щороку дедалі крутіше і зрештою спінила найперший Майдан. Скипала і зі швидкістю цунамі переросла в останній бій. Ну, ми так думали.
І ось війна. І ось згоряє в ній день за днем те найкраще, заради чого ця країна, загалом-то, вважається, й існує. І в ній є поразки, і вони дуже болісні. Бо ті, хто вихований "Мосфильмом", Голлівудом й комп'ютерними стрілялками, узагалі не розуміли, як це можна — нашим та й програти?! Хоча будь-хто, хто повоював — хоч би й бригадний із 1990-х, — усміхнеться і натякне, що пацанів ховати — діло пацанське. А ви як думали? Та ніяк, у нас із думалкою взагалі кепсько, братане з 1990-х.
І тут спливе на поверхню, не без сторонньої допомоги, підказка — та просто треба вміти програвати. Бо той, хто робить зі своєї поразки правильні висновки, завжди буде попереду. І що вища ціна програшу, то улюбленішими будуть граблі. Тобто наша поразка як досвід стане нам рідною, особистісною і вже некритикованою за визначенням. Почуття провини й ходячого нещастя нав'язують нам з раннього дитинства. У всьому, що відбувається, ми винні від самого початку. І тільки держава, якій делеговано право на насильство, має право на суворість, принциповість і непохитність. Ми з цим сентиментальним почуттям носили чаї "беркутам" і читали їм вірші замість подивитися на якихось людей зі сторічним досвідом війни за незалежність — ірландців чи там курдів, як у них із цими почуттями? Відповідь була би простою — були й такі люди серед нас. Та всі вже вимерли.
І виявилося, що українська держава — це ми. Без будь-яких там перебільшень. Колишня держава втекла з манатками. А начебто нинішня сором'язливо дивилася їй услід — не чи загубить чогось похапцем, у господарстві придасться.
А ще пізніше виявилося, що єдина функція держави — дозвільна. Тобто вона дозволяє нам робити її роботу за неї, щоб потім заявити, що ми це все не так робимо. І треба визнавати свої помилки.
І це, напевно, так. І це, напевно, правильно. Вчитися на своїх помилках. Але як переживати поразки у війні, коли їхня ціна — людські життя? І як переживати їх тоді, коли здається, що висновки з поразок не робляться? Чи це тільки здається?
Насамперед — зорієнтуватися на місцевості. Це перше правило, щоб оговтатися. Особисто я вчився цього на тренінгу з надання першої допомоги жертвам авіакатастрофи в тренувальному таборі в горах Кетскілл у Канаді.
Згадайте, як вас звати. Який сьогодні день, число, рік. Яка пора року. Що останнє ви пам'ятайте з того, що з вами сталося.
Я пам'ятаю, що в нас війна. Але кажуть, що її буцім немає.
Нас обстрілюють, є вбиті й поранені. Можна сприйняти це як буденність — хіба мало людей помирає щодня? — або як виняткову подію, ніби до нас на планеті зроду не було воєн.
Поразок ми зазнаємо повсюдно, починаючи з нашого власного організму, бо під невблаганним напором часу ми так чи інакше зазнаємо поразки і зрештою вмираємо. Гинемо, якщо хтось боровся. Але зазвичай просто банально конаємо.
Воєнна поразка сакральна, бо вона передбачає несправедливість смерті, якщо ви боретеся за праве діло, і справедливість — якщо за навпаки. А нас же за що?
Сумні пастки демократії передбачають, що наша скорбота в разі програшу — вселенська, а тріумф у разі перемоги — універсальний.
Люди, та отямтеся, нарешті! Ті, хто воював, мене підтримають. Ваші предки-козаки, які писали листа турецькому султанові й технічно добре знали, як правильно насадити ворога на палю, тільки пореготали б над вами. Є інформаційна реальність абстрактних втрат, а є просто чиїсь кишки ондечки на гілках. Байдуже чиї. І з першого приводу сліз проливається набагато більше. Бо другий зазвичай викликає всього лише банальну негероїчну блювоту.
Брехт у 1940 р. писав: "Ефект очуження — старий театральний прийом, що зустрічається в комедіях, у деяких царинах народного мистецтва, а також на сцені азійського театру". Брехт його не винайшов, та тільки в нього цей ефект перетворився на теоретично розроблений метод побудови п'єс і вистав. Те саме казав і Віктор Шкловський, який придумав у результаті друкарської помилки психологічний прийом "остранения" — об'єктивний погляд, що виключає емоцію всупереч бажанню.
Можемо повернутися в набагато дальші часи — в Японію, в "Хагакуре Бусідо", в "Книгу п'яти Кілець". І ви побачите в літописах тієї кривавої епохи одну-єдину пораду — холоднокровність усупереч усьому.
За тисячі років людство не винайшло жодної іншої опції, окрім стоїцизму, якщо йдеться про питання життя і смерті. Тобто якщо ми воєнні поразки сприймаємо як персоналізоване "птн" того, що наближає нас до смерті, — це трагічно. А якщо це частина природних явищ, які в результаті ведуть до того самого, то, може, прийняти це з гідністю?
Сучасна цивілізація виключила культуру смерті й умирання зі свого побуту, бо прибутку мало, а відповідальності багато. Українська культура не встигла стерилізуватися, тому фольклор на кшталт "Пливе кача…" у найближчих років двадцять фольклором не вважатиметься.
Суб'єктивно людина, що відчуває себе громадянином, уболіває і страждає, переживаючи воєнні поразки своєї націй. Тобто таким чином вона вже переживає поразку.
"Самогубство категорично забороняється! Тримайся три—п'ять років. Я обов'язково прийду по тебе. Продовжуй боротьбу, поки ще живий бодай один солдат, навіть якщо доведеться харчуватися плодами пальм. Повторюю, самогубство суворо заборонено!" — такий наказ віддав японському лейтенантові Хіро Оноде його командир майор Танігуті.
Наступні 30 років Онода провів у партизанській боротьбі на Філіппінах, бо не мав наказу про капітуляцію. Він здався філіппінським військам лише 1974 року, коли його старий командир особисто зачитав йому наказ.
Самурайська етика передбачає перетворити факт поразки на ганьбу для переможця.
Я пам'ятаю 2004 рік, коли приголомшений японський журналіст, беручи інтерв'ю у коменданта наметового табору, що не виходив звідти кілька тижнів, розпачливо вигукнув: "У Японії більше немає самураїв!". Я навіть не уявляю, що він міг би сказати зараз.
Суспільство дуже розшарувалося. На героїв, чий подвиг такий неймовірний, що його не можна описати в рамках буденності, і на решту — пожирателів "суші". Ще буде на них свій Акіра Куросава, а там, гляди, й Юкіо Місіма знайдеться. Дайте час.
Українська терплячість до страждань така безмежна, що викликає у ворогів думки про суту терпильність хохла як біологічного виду. Але навіть українське терпіння колись закінчується. Майдан — свідок.
Тому перше — для влади: якщо вона побачить, що не може впоратися, то нехай, як у рекламному ролику, наллє і відійде вбік. Самі розберемося.
Друге — для людей. Загалом, нічого нового. Вперше в європейській літературі ця фраза з'явилася 1841 року в романі "Матильда" Ежена Сю.
"Помста — це страва, яку слід подавати холодною". Самогубство нехай вчиняють вороги.