Бюлетень №54 (432) 2016 рік
Новини одним рядком:
10 грудня – концерт до дня народження міського клубу авторської пісні "Острівець", Запоріжжя, електротехнічний коледж
12 грудня – кобзар Тарас Компаніченко виступав з гуртом «Хорея Козацька» у Київському університеті ім. Т. Шевченка
14 грудня – зустріч членів клубу ветеранів туризму і авторської пісні, Київ, Національна парламентська бібліотека
17 грудня – благодійний концерт «Зимові акварелі» для допомоги Людмилі Пустовойтовій у Конотопі
20 грудня – концерт Олексія Дзевицького (Луганськ-Київ) у малому залі київського КАП “Арсенал”
21 грудня – збори Харківського Історико-філологічного товариства у Харківському Літературному музеї
23 грудня – відкриття різдвяної виставки «Крижана Діва», Харківський ЛітМузей
24 грудня – концерт КАП “Біла Ворона”, Миколаїв, вул. Потьомкінська, 143а, бібліотека ім. М. Л. Кропивницького
24 грудня – «Вихідні в Літмузеї», Харківський Літературний музей
24 грудня – благодійний концерт «Орнаменти звуків», Конотоп, Будинок культури “Зоряний”
26 грудня – входини у «Слово» (закриття сезону «Кав'ярні Пóка»), Харківський ЛітМузей
28 грудня – презентація альманаху "Орфей 2016", «Агенція Промоції «Суми», вул. Соборна, 27
30 грудня – день народження виконавиці авторських пісень із Сум Євгенії Торопової, лауреата фестивалів АП
30 грудня – концерт харків’янки Агати Вільчик, Київ, Бочка, Паб і Арт Клуб
31 грудня – день народження Гната Хоткевича, письменника, бандуриста, композитора, мистецтвознавця
31 грудня – день народження поета Михайля Семенка
1 січня – день народження Олени Алексєєвої, керівника театру АП та фестивалю “Сонячний зайчик” у Запоріжжі
1 січня – день народження співця Валерія Маренича, організатора “Тріо Мареничі”
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, p_karta@maіl.ru
Суми – Сергій П'ятаченко
АНОНС!
Презентація альманаху "Орфей 2016" відбудеться 28 грудня о 17.00 у приміщенні Сумської міської галереї. У збірці представлено твори 16 авторів. Це 15-тий рік виходу цього видання.
Харків – Літературний музей
ХАРКІВСЬКЕ ІСТОРИКО-ФІЛОЛОГІЧНЕ ТОВАРИСТВО
запрошує членів Товариства та всіх зацікавлених на наукові збори
21 грудня (середа) 2016 року
о 15.15 год.
Порядок денний:
1. Доповідь мовознавиці Катерини Каруник “«Просте речення» Юрія Шевельова і його непроста історія”.
2. Доповідь історика та краєзнавця Едуарда Зуба “Діяльність Станіслава Реденса на посаді голови Харківської губчека у серпні-грудні 1920 р.”
3. Оголошення.
ЗАСІДАННЯ ВІДБУДЕТЬСЯ
у Харківському ЛітМузеї
(вул. Багалія, 6)
Вхід вільний.
Дорогі друзі, Харківський ЛітМузей запрошує вас і ваших дітей 23 грудня о 17.00 на відкриття різдвяної виставки «Крижана Діва».
Крига, сніг, зачароване льодове царство морозної краси. Володарка в ньому — зеленоока Крижана Діва. Вона — у кожній сніжинці, кожній бурульці, у величному глетчері та нескінченній сніговій рівнині... Усе має вона, незчисленні її багатства, проте влада закінчується там, де є палке почуття. Гаряче полум'я любові розтоплює та спалює Крижану Діву. Холод проти вогню, крига проти любові — кожна історія, запозичена з української та світової літератури, по-своєму розкриває нам смисли цього протистояння.
Попрацювати з текстами та виготовити власноруч сніжинку-витинанку також можна буде під час екскурсії на виставці.
Вхід у день відкриття вільний.
Подія на фб: https://www.facebook.com/events/696998910461649/
26 грудня о 18.30 запрошуємо на ЗАКРИТТЯ СЕЗОНУ «КАВ’ЯРНІ ПОКА В ЛІТМУЗЕЇ»!
1920-ті для харківських письменників завершилися особливою подією — входинами в новенький, давно омріяний кооперативний будинок «Слово». Чом би не відтворити святковий настрій НОВОРІЧНОГО НОВОСІЛЛЯ?
Цього дня на вас чекатимуть:
- таємниці особливого простору письменницького будинку;
- пілотна версія настільної гри, де ви зможете походити квартирами «Слова», познайомитися з його жителями, роздивитися їхні фото, обкладинки книжок, автографи, дізнатися підслухані в цих стінах історії;
- новорічні цікавинки від письменників 1920-х;
- презентація сайту про будинок «Слово» від його нинішньої мешканки;
- і, звісно ж, святкове пригощання та спогади про рік, проведений із Кав’ярнею Пока.
Вартість входин:
40 грн — дорослий квиток;
30 грн — студентський.
Реєстрація за посиланням:
https://docs.google.com/forms/d/10ASYRto7xkKxV10ypMYC9Fbd_g2Lpoitx1zmkwoRjkc/viewform?edit_requested=true
Подія на фб: https://www.facebook.com/events/176319782843252/
Адреса ЛітМузею: вул. Багалія, 6 (колишня вул. Фрунзе, 6)
Миколаїв – Ольга Золотухіна
Приглашаем на концерт клуба авторской песни "Белая Ворона"
Дата : 24 декабря
Начало: в 16:00
Место: библиотеке им. М. Л. Кропивницкого (ул.Потемкинская,143а)
Высылаю афишу концерта Белой Вороны - для размещения на ваших ресурсах
Вход условно-свободный, взнос приветствуется.
Київ – Сергій Цушко
ВІДГУК ЧЕРЕЗ РОКИ
на вірш Є. Плужника "Він"
…завжди раз на рік обличчя
обгортатиме глибока тінь!
………………………………
…І сотворять вічну пам'ять горни
з вдячністю, не знаною тепер!
Є. Плужник
Ну, що сказати? Віку доживаю
в країні, що все зводиться з колін,
та досі світ безвільним заступає
вічно живий в граніті й бронзі Він.
Чи діждемось загального прозріння?
Чи вишкребемось врешті з-під руїн?
Вже не одне незріле покоління
гіпнотизує балакучий Він.
Доведені до краю – повставали.
Та брат на брата йшов, на батька – син.
І вкотре опустілі п'єдестали
займав в подобі іншій той же Він.
І замість поступу – застій, болото.
Замість цвітіння – згарище і тлін.
Й ми на порозі до європ – голота,
бо так заповідав гаркавий Він.
Минають, немов сон, десятиріччя.
Коли б уже скоріше він помер,
й, позбувшись тіні, розцвіли обличчя
зі вдячністю, не знаною тепер…
Конотоп – сайт http://www.05447.com.ua/article/1483495
Конотопці збиралися на "Зимові акварелі"
17 грудня в міському будинку культури «Зоряний» відбувся благодійний концерт «Зимові акварелі» учасників Клубу любителів гітари, який був спрямований для благородної мети – збору коштів на лікування учасниці клубу та талановитій виконавиці Людмили Пустовойтової.
Присутні на заході глядачі мали змогу насолодитись чудовими піснями і музикою як у виконанні вже давно відомих мешканцям нашого міста бардів Алли Тимошиної, Миколи Таскаєва, Людмили Пустовойтової та Олександра Спицького, так і таких талановитих учасників клубу як: Євгена Фесенка, Дениса Поліщука, Валентина Нечипоренка, Руслана Хохлова, Ткаченка Антона, Тимофія Мокіна та Ільченко Валерії.
Учасники концерту запропонували на розсуд присутнім глядачам авторські пісні та переспіви популярних музичних композицій під супровід гітари, скрипки та блок-флейти. Захід пройшов у невимушеній дружній атмосфері.
Продовженням заходу стане концерт етнічної музики «Орнаменти звуків», що відбудеться в міському будинку культури «Зоряний» 24 грудня о 16.00.
Тож запрошуємо всіх поціновувачів етно-музики відвідати даних захід та насолодитися чудовими мелодіями на сопілці, дан-мої, ваграні, дарбуці, укулеле, дудельзаці, кахоні та інших інструментах. Участь у заході братимуть відомі танцювальні та музичні колективи міста. Чекаємо на вас!
Київ – сайт http://www.nplu.org/event.php?id=629
Літературно-музична вітальня
«Гармонія Всесвіту»
Клуб ветеранів туризму і авторської пісні
в гостях у Національної парламентської бібліотеки України
Національна парламентська 14 грудня 2016 р.
бібліотека України початок о 16:00
вул. Набережно-Хрещатицька, 1 конференц-зал
тел.: 485-17-95
«Ніхто за нас,
крім нас і для нас,
цікавіше наше життя не зробить! »
(Девіз клубу)
В рамках Літературно-музичної вітальні «Гармонія Всесвіту» відбудеться зустріч з членами клубу ветеранів туризму та авторської пісні, присвячена 5-річчю з часу його заснування.
Клуб був створений у 2011 році при територіальному центрі соціального обслуговування населення Голосіївського району міста Києва, як неформальне громадське об'єднання любителів самодіяльної пісні і спортивного туризму.
Першими членами клубу стали частина діючої групи ветеранів туризму (понад 50 осіб), якими від початку і донині керує Володимир Бастун, досвідчений інструктор, професор Інституту механіки ім. С. П. Тимошенка НАН України. Цілі і завдання клубу вимальовувалися в процесі його життєдіяльності і постійно коригувалися. Але базовим напрямом залишалася пропаганда ведення здорового способу життя, участь у туристичних походах, виконання туристичних самодіяльних пісень, як значущої духовної складової спортивного туризму, популяризації творів талановитих авторів тощо.
За цей час відбулося близько 150 вечорів-зустрічей, на яких учасники виконували авторські пісні у супроводі гітари, ділилися враженнями про спортивні та екскурсійні подорожі, знайомилися з творчістю поетів, прозаїків, виконавців авторської пісні.
У програмі беруть участь відомі барди – І. Жук, О. Рубанський, І. Труфанова, А. Голубицький, Д. Долгов, дует «Парадокс» та багато інших.
Сайт Віктора Морозова http://www.victormorozov.com/ukr/frame.html
18 грудня 2016 - Спогади Віктора Морозова про Олега Лишегу у "ХВИЛІ ДЕСНИ" - "Моцартіанський сміх Олега Лишеги»
Чернігів – сайт http://www.hvilya.com/news/mocartianskij_smikh_olega_lishegi/2016-12-18-9223
2016 Грудень 18
Моцартіанський сміх Олега Лишеги
Два роки тому, в такому ж грудні відлетів у ті світи, де «так багато суперзірок», Олег Лишега. Йому там добре, сидить він там на хмарці з Грицьком Чубаєм і усміхається, дивлячись на нас, що й далі «б'ються головою об лід». Ти, Ольчику, вже й ТУТ жив, як ТАМ, тож я впевнений, що перехід в інші світи тобі дався легко й невимушено... лети, друже, і чекай там нас усіх... У вересні 1967 року я вступив у Львівський університет на факультет іноземних мов (англійська філологія), приїхавши з містечка Кременець на Тернопільщині. Того ж року на цей самий факультет поступив Олег Лишега, який приїхав до Львова з містечка Тисмениця на Івано-Франківщині.
Так склалися зорі, що нас поселили в одній кімнаті університетського гуртожитка на Погулянці. Випадково це сталося, чи ні, не мені судити, але саме відтоді почалося наше приятелювання. Завдяки цьому мені пощастило бути першим слухачем багатьох його юнацьких віршів і першим свідком його малярських спроб – пригадую, як Олег чіпляв прямо до стіни нашої кімнати в гуртожитку великий аркуш білого паперу, а тоді малював на ньому дивовижних людей, що оберталися на дерева: з їхніх ніг проростало коріння, руки ставали гілками, а у волоссі звивали гнізда пташки.
Разом із Олегом ми ходили на університетські пари, разом і прогулювали ці пари, опиняючись то в парку, то в якійсь кав’ярні, де після однієї-двох склянок дешевого сухого вина Олег ставав на стільця і починав натхненно декламувати його улюблений на той час вірш: «О, панно Інно, панно Інно! Я – сам. Вікно. Сніги...», і всі присутні там пияки, бармени і повії мов зачаровані слухали таку незвичну для них усіх поезію. Саме під впливом цих дивовижних Олегових декламацій я поклав цього вірша Тичини на музику, започаткувавши фактично завдяки йому жанр української співаної поезії.
Пізніше ми познайомилися з юним Грицьком Чубаєм, який мешкав також на Погулянці, неподалік від нашого гуртожитку, і відтак довкола Грицька почало утворюватися напівбогемне коло молодих поетів, художників, музикантів, яке пізніше засвідчило свою появу літературним самвидавним альманахом «Скриня».
Грицько любив давати своїм друзям меткі прізвиська, тож якось він нагородив Олега званням «генерал», й відтоді ми його інакше, як генералом і не називали, хоч чесно кажучи, «генеральського» в його тендітній поставі чи характері було небагато. Можливо, Грицько так його назвав, щоб Олег відчув більшу впевненість у собі, а може очікував, що у відповідь Олег називатиме його «генералісімусом» або «фельдмаршалом», ну, але так цього й не дочекався.
Пам’ятаю, як наше “богемне” товариство збиралося то вдома у Грицька, то на не менш «богемній» квартирі Миколи Рябчука, як після кількох склянок вина починався імпровізований мистецький джем-сешн – Олег і Грицько читали найновіші поеми і вірші, я виконував щойно написані пісні на вірші того ж таки Олега чи Грицька, художник Орест Яворський приносив і показував свої картини...
Ми всі знали, що наша творчість абсолютно не вписується в рамки тогочасного «совдепівського» мейнстріму, що нас ніколи не друкуватимуть і не популяризуватимуть, але все це нам було байдуже, бо ці наші «богемні» посиденьки були цілком самодостатні і приносили неабияку втіху, як і нам самим, так і випадковим гостям, не кажучи вже про дівчат, які захоплено слухали поезію Чубая й генерала Лишеги або підспівували мої пісні.
Та невдовзі ця наша доволі безтурботна «богемність» зіштовхнулася зі значно серйознішими реаліями. У січні 1972 року прокотилася хвиля дисидентських арештів, у декого з заарештованих знайшли наш альманах «Скриня», і цього виявилося достатньо, щоб до нас усіх вжили відповідних заходів. Мене з Олегом виключили з останнього курсу університету, коли ми вже практично писали дипломну роботу, після чого Олег опинився аж у Бурятії, де відбував військову службу.
Повернувшись з армії, він почав працювати декоратором на кінофакультеті Киїського театрального інституту, що був розташований на території Києво-Печерської лаври. Я тоді працював у ВІА «Смерічка» й постійно гастролював, але щоразу, коли ми бували в Києві, обов’язково заходив у Лавру до Олега. Мені необхідно було хоч на короткий час побути біля нього, почути його «моцартіанський» сміх, зарядитися його внутрішнім спокоєм і зневагою до довколишньої метушні.
Хто, крім Олега, міг би сказати таке (коли ми одного разу сиділи з ним у садку на лавочці): «Я чую, як ззаду проростає трава», хто міг би поділитися такою незвичною життєйською філософією: «Якби я брав участь у марафоні, де всіх би випередив і підбігав би до фінішу першим, то перед самою фінішною стрічкою я б, мабуть, відійшов убік з дистанції, щоб полежати горілиць на травичці». Для мене такі його слова (та й дії) були надзвичайно важливі, бо дозволяли не втратити самого себе, не спокуситися на фальшиві блискітки й вибудувати ієрархію справжніх, а не поверхових, цінностей.
Олег так і жив, усупереч загальноприйнятим критеріям, прагнучи не кар’єри, слави чи грошей, а чогось простого і вічного, як вода у потічку його рідної Тисмениці, як спів пташки, як очі песика Білика вдома у тій же Тисмениці, коли той благав Олега взяти його на прогулянку – якось я зателефонував Олегу в Тисменицю і він сказав: «Мушу зараз піти до річки на вечірню прогулянку з Біликом, бо в цьому полягає весь сенс його життя... та й мого теж...». Сам Олег теж жив як пташка, як дерево, як потічок, незмінно приваблюючи до себе усі ці стихії й перебуваючи зовсім у іншому часовому і просторовому вимірі від нас усіх, «нормальних» людей, хоч це часом і викликало певні труднощі й непорозуміння.
Пригадую, як спересердя нарікав Микола Рябчук («Ніколи більше не матиму справ з тими геніями»), коли допомагав Олегу оформити візу для поїздки в Америку на вручення надзвичайно престижної літературної премії американського пен-клубу (цю премію досі змогли отримали лише двоє літераторів з усієї Східної Європи – Вислава Шимборська і Олег Лишега).
Олег міг запізнитися на поїзд і не з’явитися на співбесіду в американське посольство, міг нарешті з’явитися там, але забути свій паспорт, або взагалі міг сказати, коли вже все було готове – і віза, і квиток на літак – «А чого я туди поїду? Мені ось треба скопати город у Тисмениці...»). Та врешті-решт він усе ж таки якимось чудом опинявся і на урочистій церемонії в Америці, де премію йому вручав особисто син Владіміра Набокова, і на не менш престижному поетичному фестивалі в Торонто (Канада), де під час його виступу у вікно павільйона, де вібувалася презентація Олегової книги, зненацька запурхувала пташка, і Олег, забувши про свою книжку, починав розповідати про пташок, звірів і риб).
Не можу не згадати ще одну дивовижну історію, пов’язану з Олегом і рибами, що сталася також у Торонто. Ми йшли у надвечір’я берегом невеличкої річечки, і Олег запитав, чи водиться тут риба, бо ж сам був завзятим рибалкою. Я знав, що риб там не буває, тож так і відповів. Олег чи то розчаровано, чи то лукаво хмикнув, і раптом ми почули – шубовсь! Над водою зметнулося щось чорне й величезне! Я спочатку подумав, що мені це все привиділося, адже було вже досить темно, але тоді знову з води виринуло тіло величезної рибини! Це було просто незбагненно й фантастично! І лише наступного ранку, коли ми, звісно, повернулися до тієї річечки, виявилося, що то не було якесь марево, бо тепер було чудово видно, як вистрибують з води гігантські лососі, які, як нам пізніше розповіли, щороку повертаються сюди на нерест з озера Онтаріо або ще з якихось далеких морів-океанів.
Ну, і завершити я хотів би також історією пов’язаною з водою. Останніми роками ми разом з Костем Москальцем проводили напівжартівливі-напівмагічні ритуали розмикання весняних і замикання осінніх вод Сейму, там, де він впадає в Десну. Останнє осіннє замикання вод ми провели у вересні позаминулого року, а «замикав» води, занурившись у них, а тоді наловивши нам на вечерю голіруч цілу купу раків, Олег Лишега. Після купання, збуджений і щасливий Олег декламував нам вірші, а Кость Москалець фіксував це все на відео. Пізніше Кость зробив із цього невеличкий відеосюжет, який тоді, сам ще не розуміючи чому, завершив словами Олега: «Ну, от і ми залишили по собі слід...», які повторив на завершення сюжету двічі, після чого камера з Олегового обличчя перейшла на хвилі Сейму, що й далі несли у вічність ці віщі Олегові слова...
Через декілька місяців Олега не стало, ми з Костем вирішили, що ритуал на цьому завершено, води замкнено назавжди, але Олеговий слід залишиться і в цих водах, і в наших серцях довіку...
Віктор Морозов
Пропоную вірші Олега Лишеги розшукані в Інтернеті. Упорядник
пісня 2
Це містечко вночі по мені
Заграє на губній гармоніці..
Мене тут не буде..
Я знаю, коли сплю, перекривлює в гримасах
Мої слова, мою покручену ходу..
По площі кінь тягне будку з хлібом: цок, цок..
Ця застигла лава під ногами
Змушує тверезіше дивитись вперед,
Роздирає повіки..
Я відчуваю, десь під ногами
Вночі щось сталось, може, вчора..
Глибинний, неясний гул..
Щоб почути його,
Щоб розбудити в серці
Голос далекого пробудження,
Мусиш заснути,
Вдати глибоку втому..
Кінь з дощаною будкою
Вперто бореться з часом:
Цок, цок — сьогодні білий хліб, гарячий..
Колись і я змагався з часом..
Він підхоплював мене смерчем,
І крутив як хотів високо над дахами..
Тепер я знаю, він замкнутий, темний,
Тісний, як хліб у будці,
Дощанім серці…
ПІСНЯ 551
Поки не пізно – бийся головою об лід!
Поки не темно – бийся головою об лід!
Пробивайся, вибивайся –
Ти побачиш прекрасний світ!
Короп – той навпаки, зануриться в глибини,
Втече на саме дно –
Та короп і служить для того,
щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше..
Але ж ти людина – тебе не впіймає ніхто.
Коропи – ті не такі.
Цілі століття повільно осідають
Їхні зграї, полохливі і темні, –
Вони віддаляються в протилежний бік –
Бач, наше століття давно поспішає вслід? –
Торкається плавником як рукою їхніх плавників
І втікає.. ти покинутий? – але ж ти людина –
Не відчаюйся – ти проб’єшся.
Поки не пізно – бийся головою об лід!
О прекрасний неозорий засніжений світ..
Київ – сайт http://www.nplu.org/event.php?id=630
Вечір пам’яті отамана Зеленого
(до 130-річчя від дня народження)
16 грудня 2016 року в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого (попередня назва – Національна парламентська бібліотека України) відбувся вечір пам’яті Данила Терпила (більше відомого як отаман Зелений), організований Історичним клубом «Холодний Яр».
Цей вечір започаткував цикл тематичних подій на виконання Указу Президента України від 22 січня 2016 року №17 «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 - 1921 років» та розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2016 року №777-р «Про затвердження заходів з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 - 1921 років та вшанування пам’яті її учасників на період до 2021 року».
У рамках заходу український громадський діяч, письменник, краєзнавець, дослідник історії визвольної боротьби українського народу першої половини XX століття Роман Коваль презентував 4-те видання свєї книги «Отаман Зелений», у якому йдеться про знаменитого ватажка, його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, криваві бої проти Красної армії та денікінців у 1919 році та повстансько-партизанську боротьбу на початку 1920-х років на Київщині. Видання вийшло за підтримки Благодійного фонду «Волинь-Україна».
На вечорі пам’яті були присутні нащадки отамана Зеленого: онучка його рідного брата Григорія - Оксана Цедик, її син В’ячеслав із членами родини; правнучки сестри Зеленого Софії - Ніна та Ольга, а також Ніна Цвєткова, онучка Федора Петриченка, начальника кулеметної команди отамана Зеленого. Відвідали вечір сьогоднішні захисники незалежності України: Микола Тихонов - доброволець «Карпатської Січі», захисник Донецького аеропорту, та Володимир Дериведмідь - доброволець батальйону «Донбас», директор книгарні «Еней».
Весь вечір лунали козацькі пісні та народні думи, висока поезія та уривки з історичного нарису «Отаман Зелений», яскраві промови учасників, а особливого колориту всьому дійству надавали акорди тулумбасу – військового інструменту, який входить до клейнодів Запорозької Січі.
У заході взяли участь: народна артистка України Галина Яблонська, заслужений артист України, кобзар Тарас Силенко, лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк, заслужений діяч мистецтв України Сергій Архипчук, актриса Київського академічного театру на Липках Христина Микитин, поети Михайло Горловий, Тетяна Лемешко і Валерій Мартишко, історик Інна Старовойтенко, сотник Історичного товариства «Чорні запорожці» Роман Боровик, сурмач гурту «Хорея Козацька» Данило Перцев, студентка Національної музичної академії України ім. П. Чайковського Іляна Гайдук, засновник Благодійного фонду «Волинь-Україна» Іван Омелянюк, члени історичного клубу «Холодний Яр», користувачі та працівники Національної бібліотеки України ім. Ярослава Мудрого.
Київ – сайт http://www.radiosvoboda.org/a/28184022.html
«Пісні, народжені в АТО» – фестиваль фронтових пісень відбувся у Полтаві
19 грудня 2016
Есміра Інзик
У Полтаві відбувся всеукраїнський фестиваль фронтових пісень «Пісні, народжені в АТО». Тут співали пісень, які піднімають бойовий дух, грали військовий рок та рок-н-рол. Усі вони про війну та про людей на війні. Автори пісень та віршів – українські воїни. Вони приїхали на концерт, з усіх куточків України, а дехто – прямо з передової.
Фестиваль зібрав більше 10 виконавців: Володимир Сємішкін, гурти «45+», «Мрії Марії», В’ячеслав Купрієнко, Руслан Давидович, Сергій Бойко та інші. Це бійці 30, 79, 81, 93 та 95 десантно-штурмових, механізованих і аеромобільних бригад. Власну, авторську пісню виконала мати загиблого на війні полтавця Наталія Чепіга.
Валерій Глушук з Житомирщини, кандидат історичних наук, полковник Збройних сил України є автором кількох збірок пісень. Він виконував власні твори у школах та вишах, співав їх на вулицях і майданах. За останні два місяці, які Валерій Глушук провів в Авдіївці, він додав до свого творчого доробку іще два десятки композицій.
Це пісні для всіх патріотів України. В них – серце, душа, воля і сила нашого народу
Валерій Глушук
«В мене є пісні по спеціальностях: для мінометників – мінометна, для шоферів – шоферська, для кухарів – кухарська, для піхоти – піхотна, ці пісні дуже популярні. Цікавіше за все писати про людей, не про машини та вибухи, а про людей різних оригінальних і непередбачуваних. Про людей і людські стосунки», – зауважив Сергій Кононенко.
Вперше концерт відбувся у Дніпрі, потім фронтові пісні лунали у Знам’янці, Кропивницькому, Києві та інших містах України. Полтава стала 9 містом, де відвідувачі аплодували стоячи.
«Дуже сумно, звичайно, сльози котилися по щоках від гордості за хлопців, від гордості що я українка, хоча сама родом з Донбасу», – зізнається відвідувачка фестивалю Світлана.
Треба сумувати так, щоби ворог не побачив твоїх сліз, кажуть автори, пісня повинна підтримувати.
«Пісні, які нам не чужі, я сам був в АТО. Пісні ці знайомі нам, і знайоме те, про що співають у піснях. Рок-н-рол теж підняв настрій, хлопці молодці», – говорить відвідувач Олег.
Фронтові пісні, написані під обстрілами в окопах на Донбасі, можуть мати продовження. Вони – це пам'ять, і якщо людям до неї не байдуже вона житиме вічно, вважають виконавці.
А насамкінець привітали дітей, батьки яких не повернулися з війни. Громада з Уельсу, українці за походженням та їх друзі англійці, передали 76 іменних сюрпризів кожній дитині. Подарунки вручив Святий Миколай.
Київ – сайт https://uk-ua.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1769501813315403&id=1466562670275987
РЕЗУЛЬТАТИ ХV ФЕСТИВАЛЮ-КОНКУРСУ ДУХОВНОЇ ПІСНІ «АСКОЛЬДІВ ГЛАС»
17 грудня 2016 р. в приміщенні НПУ ім. М. Драгоманова відбувся ХV Фестиваль-конкурс духовної пісні «Аскольдів глас».
Конкурс традиційно проходив у рамках святкування зимового празника Святого Миколая, який для громади храму на Аскольдовій могилі – засновника цього мистецького заходу, - є храмовим. За дев’ять років існування фестиваль став знаною мистецькою подією в житті нашої столиці, адже в ньому беруть участь мистецькі колективи та окремі виконавці з цілої України, для багатьох з яких це чудова можливість дебютувати на серйозній сцені та спробувати свої сили у змаганні з іншими виконавцями.
Цьогорічні змагання проходили у номінації «сольний спів» вікова категорія 13–18 років. До оргкомітету надійшло 11 анкет від виконавців, охочих позмагатися за головний приз конкурсу. Свої виступи глядацькій аудиторії представили конкурсанти із Києва– Ангеліна Цимбалюк (13 р.) викладач Наталія Грищенко; Катерина Скрипка (14 р.) викладач Юлія Шайкевич; Київщини - Вероніка Тимошенко (13 р.) викладач Олександр Заводовський; Дар’я Михалдикова (14 р.) викладач Тетяна Нарядько; Марія Головань (16 р.) викладачі Марина Корогода та Надія Буравська; Тернопільщини - Іван Мізюк (13 р.), викладач Наталія Марценюк; Івано- Франківщини - Ярина Тарас (13 р) викладач Вікторія Ватащук; Черкащини - Анна Христенко (13 р.) викладач Ніна Сириця; Львівщини - Софія Мачула (14 р.) викладач Ірина Леськів; Вінниччини - Анна Щеглова (14 р.) викладач Тетяна Магнушевська; Полтавщини - Владислава Ващенко (16 р.) викладач Тетяна Костенко.
Концертний виступ учасників складався із двох творів. Перший обов’язковий твір у програмі конкурсантів торкався рекомендованої оргкомітетом тематики: князь Аскольд – провісник українського християнства, святий Миколай Чудотворець Мирликійський, герої Крут, сучасні герої-захисники Вітчизни. Другий твір – обирався довільно із жанру духовної, патріотичної або народно-обрядової музики.
Виступи конкурсантів оцінювало компетентне журі у складі: народна артистка України, професор КНУКіМ Оксана БІЛОЗІР (голова журі); заслужений артист України, композитор, звукорежисер, лауреат мистецьких премій Олександр БУРМІЦЬКИЙ; музикознавець, журналіст, авторка, сценаристка радіопрограм Перший, Громадське радіо, Радіо «Промінь» та «Воскресіння Живе радіо» Галина БАБІЙ; вокалістка, акторка Олександра ЖУРАВЕЛЬ (Варшава); ректор Київської трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ о. Петро Жук.
Пісенне свято розпочалося привітальним словом о. Петра, п. Оксани Білозір і виступом гостя фестивалю, переможця 2013, 2015 рр. – Антона Похили з Вінниці.
Після представлення вельмишановних членів журі розпочалося конкурсне прослуховування солістів. На сцені змогли виступили як співаки-аматори, так і сформовані виконавці, які продемонстрували майстерне володіння академічною, народною та естрадною манерою співу.
Особливо зворушливо прозвучали пісні, присвячені загиблим героям – «Мамо, не плач» (вірші Оксани Максимишин-Корабель та музику Михайла Герц, Тіани Роз); «Люляй, люляй, мій синочку (сл. Андрія Панчишина, муз. В.іктора Морозова); пісні до Пресвятої Богородиці: «Гімн Крилоській Богородиці» (сл. Любов Соломчак, муз. Ірини Батюк); «Небесний храм» (муз. Ірини Леськів, сл. Наталії Гумен-Біланич); «Молитва до Богородиці» (сл. Г. Данишек, муз. В. Поповича); урочисто й величально – пісні про улюбленця нашого народу Святого Миколая Мирликійського: «Наш святий Миколай» (з репертуару шоу-гурту «Сонях»), «Святий отче Миколаю» (сл. нар., аранжування Слюсаренка), «У день Святого Миколая» (муз Ірини Кириліної, сл. Руслани Лоцман). На конкурсі був представлений новотвір про київського князя Аскольда (у хрещенні Миколая): «Розмова з Аскольдом» - сл. і муз. Василя Сириці, який прозвучав у виконанні колоритної співачки з Черкащини - Анни Христенко.
Глядачів пісенного свята привітав гурт «МетаНоя» Київської трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ (спеціальний гість свята).
Окрім трьох традиційних призових місць, цього року партнери конкурсу надали виконавцям ще п’ять відзнак. Отож, учасники XV Всеукраїнського міжєпархіального фестивалю-конкурсу духовної пісні «Аскольдів глас» були нагороджені таким чином:
Грамоти за участь в конкурсі отримали Ангеліна Цимбалюк, Вероніка Тимошенко, Катерина Скрипка, Дар’я Михалдикова, Владислава Ващенко.
Анна Христенко нагороджена грамотою за участь і творчою нагородою від п. Олександра Бурміцького з можливістю безкоштовного аранжування пісні на студії.
«Приз глядацьких симпатій» та подарунковий кошик від п. Катерини Ющенко отримала Анна Щеглова (м. Вінниця).
Спеціальну відзнаку від п. Оксани Білозір за кращу авторську пісню та винагороду в розмірі 1 000 грн. отримала Марія Головань (с. Мотижин Макарівського р-ну Київської обл.).
Дипломом ІІІ ступеню та грошовою премією в розмірі 2 тис. грн. нагороджено Ярину Тарас (м. Івано-Франківськ). Крім того, продюсерський центр «TERRA-production UA» відзначив юну виконавицю квитками на Національну музичну премію України YUNA 2017.
Диплом ІІ ступеню та грошову премію в розмірі 3 тис. грн. здобула виконавиця із Львова – Софія Мачула.
Диплом І ступеню та грошову премію в розмірі 5 тис. грн. отримав Іван Мізюк (13 р.) із с. Лапшин Бережанського р-ну Тернопільської обл. Іван також був відзначений «SV-group» відвіданням концерту-зйомок Національного відбору Євробачення 2017 у Києві.
Окрім мистецької частини, на святі були проведені благодійний аукціон та ярмарка «ДОПОМОЖИ ВОЇНУ І ЙОГО РОДИНІ». Присутні в залі мали нагоду стати власниками картин, суконь, вишитих сорочок, рушників, прикрас із бісеру, науково-популярних видань, аудіодисків і навіть сертифікату на фотозйомку. Ярмарка в свою чергу приваблювала солодощами, печивом, пряниками та ін. смаколиками. Авторами лотів переважно виступили парафіяни храму, які представили свої вироби на продаж. Виручені кошти будуть передані пораненим бійцям, які перебувають на лікуванні в Центральному військовому клінічному госпіталі у м. Києві. Деталі аукціону з можливістю долучитися подані на сторінці: https://www.facebook.com/ZCvitulja/posts/10208246113899701?notif_t=like_tagged¬if_id=1482242456738314
Підбиваючи підсумки проведеного свята, щиро дякуємо за організацію конкурсу о. Ігорю Онишкевичу, оргкомітету, громаді церкви св. Миколая Чудотворця, жертводавцям, членам журі, партнерам заходу – компанії «Еконія», «SV-group», «Terra-production UA», Радіо Марія, «Свічадо», радіо «Промінь», авторам слів та музики нових творів, присвячених пам’яті князя Аскольда, ведучим свята – В’ячеславу Матяшу та Анастасії Друзюк.
Особлива подяка конкурсантам за ретельну підготовку до пісенного свята, високий мистецький рівень виступів, святковий настрій і неповторну атмосферу передріздвяних днів.
Катерина Чаплик
(голова оргкомітету)
Сайт – http://dzerkalo.media/pikkardiyska-tertsiya-zaspivala-razom-iz-biytsem-kolyadku-pro-ato-video/
“Піккардійська Терція” заспівала разом із бійцем колядку про АТО
19 Гру 2016
У рамках проекту #ПісніВійни “Молитву на Різдво” разом із автором Зиновієм Медюхом виконали співачка Оксана Муха і знаменитий акапельний гурт – вокальна формація “Піккардійська Терція”.
Пісня “Молитва на Різдво” – це шостий сингл соціально-мистецького проекту #ПісніВійни. Автором слів та музики цієї сучасної колядки є український воїн і бард Зиновій Медюх, відомий також як Зеник з Майдану. Під час Революції Гідності чоловік з гітарою в руках тримав Нічну варту. Згодом записався добровольцем у Національну гвардію. Почав їздити у зону АТО як солдат резерву першого батальйону Нацгвардії України імені генерала Сергія Кульчицького – дав сотні концертів як для військових, так і для мирного населення Донбасу.
“Бійці, учасники проекту #ПісніВійни – це люди, які пройшли горнило пекла. І зробили це заради нас, – каже художній керівник “Піккардійської Терції” Володимир Якимець, який створив аранжування до “Молитви на Різдво”. – Вони боронили і боронять нашу країну зі зброєю в руках. Маємо бути вдячні їм за це. А в цьому проекті вони показують й те, що є не тільки воїнами, а й творчими особистостями. Пісня “Молитва на Різдво” – дуже світла, дає надію та віру у перемогу”.
Колядку “Молитва на Різдво” нацгвардієць Зиновій Медюх написав торік перед Різдвяними святами, коли повертався із передової у рідний Стрий, що на Львівщині.
“Їхав додому і думав про всіх тих хлопців, які залишаються захищати нашу землю і при мінус 10-20 градусів, у той час, коли на мирній території усі родинами збираються за святковими столами, – пригадує воїн-бард. – Їм, у першу чергу, ця пісня і присвячується”.
У “Молитві на Різдво” розповідається про те, що дівчинка Оленка, яка чекає свого тата із війни, просить у Миколая та у всіх святих одного – аби батько повернувся живим. І сила щирої дитячої молитви оберігає та захищає воїна.
“Співаючи цю колядку, я думала про одне, – як же добре було б, щоб її почули там, на фронті. Щоб ці слова – такі щирі, теплі, родинні – зігріли наших хлопців, додали їм сил”, – каже співачка Оксана Муха.
У 2017-му світ побачить альбом #ПісніВійни, який об’єднає близько 15-ти сучасних україномовних військових пісень, написаних українськими захисниками та записаних в унікальних дуетах бійців із відомими українськими артистами. Окрім Оксани Мухи та «Піккардійської Терції», до проекту уже долучилися лідер гурту «Антитіла» Тарас Тополя, співаки Павло Табаков та Арсен Мірзоян, Сергій «Фома» Фоменко із групи «Мандри», співачки Ірина Доля та Аничка Чеберенчик.
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Cпівак, патріот і воїн
У Львові відбувся вечір-присвята Василю Сліпаку, який загинув на Донбасі…
http://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/cpivak-patriot-i-voyin
Наталя Гумницька
«День», 20 грудня, 2016
Таїна високого мистецтва генія торкається незвіданих небесних сфер і робить його творіння безсмертним, непідвладним часові. Еталонним прикладом цієї думки слугує непроминальна музична спадщина Людвіга ван Бетховена, якою його геній передбачив епоху Романтизму. А як розгадати таїну героїчного подвигу талановитого й успішного оперного співака, багаторічного соліста Паризької опери Василя Сліпака? Він, боєць АТО з позивним «Міф», загинув 29 червня у районі Дебальцевого в бою (воював у складі ДУК "Правий сектор"). Йому був лише 41 рік.
Здається, романтичним вчинкам у наше вкрай прагматичне століття немає місця. Можливо, коріння цієї високої любові до рідної землі було закладено маленькому дев'ятилітньому Василькові у Львівській хоровій школі хлопчиків «Дударик», яку 44 роки тому заснував світлої пам'яті Микола Кацал (сьогодні це уже Львівська державна академічна чоловіча хорова капела «Дударик»), в репертуарі якої понад 2000 творів як українського, так і світового фольклору й класики. Мабуть, ця безмежна любов до рідної Вітчизни сягнула глибин його душі, перетнула межу суто земних потреб і засвітила в ньому божественну свічу Сумління, яка й освітила шлях Герою у безсмертя.+
Саме тому абсолютно адекватною виявилася ініціатива «Дударика» обрати для меморіального вечора Василя Сліпака один з наймайстерніших пізніх творів Людвіга ван Бетховена – Missa Solemnis («Урочиста меса»). Півторагодинне звучання меси у високомайстерному виконанні Львівської капели «Дударик», Хору Львівської обласної філармонії Gloria, Симфонічного оркестру Львівської філармонії під орудою талановитого американського диригента українського походження Тараса Криси пройшло на одному диханні. Беззаперечний успіх вечору забезпечив віртуозний ансамблевий супровід солістів у складі Надії Фесенко (сопрано), Анни Лабуть (мецо-сопрано), Сергія Бортника (тенор), Романа Мороза (баритон). Публіка, стоячи, бурхливими довготривалими оплесками подякувала артистам і вшанувала пам’ять безсмертного Героя України Василя Сліпака. Радість співпереживання гармонії мистецтва на короткий час заглушила біль непоправної втрати видатного артиста, володаря унікального голосу рівня гранд-басів Шаляпіна, Гмирі, Кочерги... На щастя, збереглися записи улюблених оперних арій Василя Сліпака, які стануть запорукою його духовного безсмертя. Трагізм втрати високого таланту було підкреслено глибоко зворушливою виставкою з надзвичайно прецизійно підібраних портретів Василя Сліпака, яка була розгорнута у вестибюлі Львівської обласної філармонії, де відбувся цей концерт у рамках циклу «Бетховенських вечорів».+
Безумовно, увага до подвигу Василя Сліпака прикута не лише через його артистичний талант. А й через те, що він не був продиктований моральним обов’язком, оскільки Василь Сліпак уже тривалий час жив, творив і був улюбленцем публіки Парижа й багатьох міст Європи. Проте у час страшної небезпеки для України його сумління спонукало покинути благополучну блискучу кар’єру артиста і віддати найдорожче за звільнення Вітчизни – своє життя. Свіча сумління, яку своїм героїчним чином запалив Василь Сліпак, повинна стати прикладом для багатьох українців, а насамперед для наших високих чинів, які цинічно дискредитують високі ідеї національного державотворення, цінності Майдану, Революції Гідності, які зневажають пам'ять Небесної Сотні…+
Варто нагадати, що на вшанування пам'яті визначного артиста відбулося вже більше десяти концертів у Франції, США та інших країнах. Львів, на жаль, став чи не першим у країні, що організував такий вечір пам'яті відданого сина України. Віримо, що свіча сумління Василя Сліпака таки розтопить байдужість… Герої живуть вічно у вчинках їхніх послідовників, у пам’яті!
«Мы простимся на мосту»
Фільм Віталія Манского «Рідні» як епос із життя двох сусідніх країн
http://tyzhden.ua/Culture/180945
18 грудня, 2016 ▪ Катерина Барабаш
Зима 2014-го розділила російське суспільство на дві нерівні частини: «Кримнаш» і розумну. Друга виявилася в рази меншою, і дуже швидко протистояння набуло обрисів затяжної глухої ненависті. На цьому тлі дивовижну одностайність показали діячі культури, які дружними лавами побігли підписувати листи на підтримку політики Путіна в Криму та Україні. Під першим таким листом у березні 2014-го, якраз напередодні «референдуму» на півострові, за півдня набігло 500 підписів. Чимало діячів культури — хто не встиг — мчали потім за поїздом, що показав хвоста, намагаючись присобачити і свій підпис. І дуже засмучувалися, що не встигли. Росія майже вся в єдиному пориві вітала десант «зелених чоловічків» у Криму, але радість митців для нормальної людини виявилась якщо й не вельми несподіваною, то принаймні болючою: ми завжди були й будемо схильні хапати слова та емоції представників культури як ковток повітря. Часто при цьому не помічаючи, що повітря отруєне.
Одним із небагатьох, хто не підписав послання зі схваленням дій Путіна в березні 2014-го, був документаліст Віталій Манскій. Понад те, він іще й ініціював лист кінематографістів на підтримку Майдану та проти війни з Україною. Звичайно, 500 підписів під ним не назбиралося — лише 140, але імена там промайнули не менш вагомі: Ельдар Рязанов, Лія Ахєджакова, Андрєй Смірнов, Алєксандр Ґєльман, Андрєй Прошкін, Ґаррі Бардін... Вгадайте, що відповіли Манскому в Міністерстві культури, коли він подав заявку на держсприяння для майбутнього фільму «Рідні», у якому збирався розповісти історію своїх українсько-російських кревних у світлі останніх подій в Україні? Природно, що в обхід рішення експертної ради в держпідтримці йому відмовили «до стабілізації обстановки на Україні». Що й казати, дбайливі люди сидять у Мінкульті, оберігають своїх режисерів від закордонних напастей.
Попри це, стрічка відбулась і вперше в Росії була показана минулого тижня в межах Міжнародного фестивалю документального кіно «Артдокфест». До речі, й кінофорум цей, президентом якого є той самий нестерпний Манскій, тоді ж таки позбавили державних коштів. І навіть не потрудилися приховати, що роблять це з ідеологічних міркувань. «Манскій наговорив стільки антидержавних речей, що нехай проводить фестиваль за свої гроші», — заявив тоді міністр культури Росії Владімір Мєдінскій. І довго потім дивувався, чому це раптом заговорили про цензуру? Вони ж, невігласи, щиро-щирісінько вірять, що цензура — це тільки коли забороняють, закривають, убивають, четвертують. А залишити без копійки — це просто залишити без копійки.
Манскій народивсь у Львові. Там досі живе його мама, там його друзі, однокласники, там його дитинство. Решта членів цієї великої родини — сестри з їхніми сім’ями, дядьки, тітки, племінники — розсіялись Україною і осіли хто в Одесі, хто в Донецьку, хто в Києві, хто в Севастополі. Як справжній документаліст із гострим чуттям, уже в травні 2014-го Манскій почав свою подорож містами, де живуть його родичі, розуміючи, що на прикладі його родини може вийти грандіозний фільм про трагічний вододіл у двох країнах нараз: Росії та Україні.
Мама, котра метушиться навколо плитки, скоромовкою розповідає історію їхньої сім’ї, побіжно позначаючи мимохідь свої політичні вподобання, яких, утім, за її словами, насправді й не існує. Є тільки стійка нелюбов до Путіна, але хіба це політика? Є чітка впевненість у тому, що на вибори президента йти, попри вік і хвороби, обов’язково. Але хіба це політика? Це просто вміння дивитися далі свого носа. Є сльози від думки про українських солдатів, які гинуть на Донбасі. «Та облиште ви, — кидає літня жінка, — яка ж це політика?!» При цьому вона росіянка, російськомовна. Але щиро не розуміє тих, хто примудрився роками жити в Україні, так і не вивчивши мови.
Серед цієї рідні стільки тітоньок, що відразу й не запам’ятаєш. Манскій фільмує їх із дивовижною ніжністю, примудряючись знайти в кожній той теплий куточок, у якому так затишно ховатися від життєвих і політичних завірюх. Одна тітонька на схилку літ захопилася танцем живота й вечорами ходить на репетиції. Друга розповідає, як усе життя була закохана в Нікіту Міхалкова й тримала його портрет на найпомітнішому місці у квартирі. А після подій зими 2013–2014-го і його висловлювань щодо українського питання та «Кримнашу» зняла те фото й поклала в стосик газет для здачі в макулатуру. Третя годинами сидить приклеєна до комп’ютера: через Skype намагається зі свого Криму налагодити взаємини із сестрою, що живе у Львові. «Ми назавжди посварилися чи все-таки спілкуватимемося?!» — репетує вона, мало не встромляючи голову в монітор. «Так, ми спілкуватимемося, ми сестри, але я не можу чути, що в нас тут фашисти й хунта, тобі голову заморочили! Поки ти дивишся російське телебачення, ти так і житимеш як зомбі!» — кричить їй сестра у відповідь. «Стривай, то я не зрозуміла, ми все-таки посварилися чи як?!» — «Я з тобою не сварилась, але ти путінський зомбі!» Примиряться вони коли-небудь? Можливо. Але обидві розуміють, що роки мчать, пожираючи залишки тієї пори прекрасних стосунків, коли ніхто й не чув ані про «бандерівців-фашистів», ані про зомбоящики. І можна не встигнути на цьому світі сказати близькій людині ще раз, що любиш і все прощаєш. І від такого усвідомлення ще більш боляче.
Як точно й тонко, без власного закадрового тексту, без власних ремарок і додаткових прийомів фіксує режисер бездонну різницю двох культур. Ось Львів. Кав’ярня. У вікні маленька новорічна ялинка. За столиком дві дівчини, що розбалакують про манікюр, університет, хлопців, яких забрали в армію. А за вікном жалобний кортеж. Ховають бійців АТО. Таке поєднання тендітної краси, жаги до життя, молодості й смерті за крок від цього життя здається неможливим. Але воно, як це часто буває в реальності, не тільки можливе, а й часом обов’язкове. На війні не існує життя без смерті. Коли точиться війна, будь-яка смерть — запорука чийогось життя. І як змінюється інтонація фільму, коли в кадрі Донецьк! Нічого особливого — просто камера вихоплює обличчя охоронців «ґосподіна» Захарченка. Звірячі, з печаттю понурої похмільної впертості. Це обличчя людей, які вирішили раз і назавжди записати себе в герої, бо ні на що інше вже не здатні.
У кримчан, на відміну від «ополченців», вираз світлий і втішений. До того світлий, що ти, начхавши на здоровий глузд і власні переконання, ладен мало не радіти за них. Але через хвилину ці люди роззявляють рот — і твої гуманні потуги зводяться нанівець. Як вони відразу навчилися говорити штампами росТВ?! Фантастична здатність на ходу запам’ятати набір кліше пропагандистської машини й вибудувати на ньому всю, буквально всю свою аргументацію! «Як добре, що ми нарешті в Росії, а то Україна вступить до НАТО, і що нам тоді робити?», «Тепер у нас і зарплати, і пенсії нормальні будуть, житимемо добре, як усі росіяни. Росія своїх не кидає!», «Спасибі Путіну, що повернув нас на батьківщину!» та інша маячня, що складається з уривків пропагандистських промов російських телеканалів.
Але найсмішніше навіть не в цьому. Найкумедніше в усьому тому кримському хаосі інше — акуратна обережність кримчан: Крим-бо наш, але хто його знає, як там далі повернеться. Тому відставний севастопольський моряк із сім’єю про всяк випадок зустрічає два нові роки: російський та український. Послухавши врочисте urbi et orbi Путіна, пострілявши з балкона петардами й випивши келих шампанського, він колишній моряк повертається до сімейного новорічного столу, щоб тепер слухати новорічне звернення Порошенка (в України з Росією година різниці), випити ще ігристого й хором із дружиною та донькою заспівати український гімн.
Останній кадр фільму — Великий Москворєцький міст, заставлений портретами Боріса Нємцова й завалений квітами. І закадровий голос Манского: «Після цього я поїхав із Росії». Манскій — справжній кіномитець і знає ціну диявольським постановкам. 86% населення РФ не вбачили зв’язку між «кримнашем», війною на Донбасі, «листами» інтелігенції на підтримку Путіна й пострілами на Великому Москворєцькому мосту 27 лютого 2015 року, не зрозуміли, що це справа рук одного «режисера».
Дуже особистий, дуже сумний і дуже обнадійливий фільм зняв опальний російський кінематографіст, нині емігрант. Особистий — бо величезні проблеми величезної країни, навіть двох країн, так чітко віддзеркалилися в історії однієї родини, витягнувши на світ божий цілий клубок проблем, непорозумінь та образ. Сумний — тому що, попри запевнення: «Ми однієї крові, і політикам не вдасться нас посварити», прірва між двома частинами сім’ї зростає і зростатиме ще, як і між 86% жителів Росії та рештою 14%. І, нарешті, обнадійливий — бо все-таки, як ми бачимо, голос здорового глузду звучить і в Росії, хоча все тихіше й тихіше.
З Новим роком!