Бюлетень №53 (431) 2016 рік
Новини одним рядком:
9 грудня – барди В.Лисенко, Л.Рой, Е.Драч, С.Василюк, Г.Вагапов, О.Бик були запрошені на акцію у Києво-Могилянську академію
13 грудня – концертом Дмитра Кімельфельда і Олександра Медведенка з Ізраїлю закрито фестиваль “Облака” у Дніпрі
14 грудня – різдвяний концерт за участі Шпилястих Кобзарів, Марії Бурмаки у Мистецькому Арсеналі, Київ, Лаврська, 12
16 грудня – вечір пам’яті отамана Зеленого за участі Тараса Силенка, Сергія Василюка, Олександра Ігнатуші в Києві
16 грудня – концерт Всеукраїнського фестивалю «Пісні, народжені в АТО», Полтава, вул. Соборності, 67, ОЦЕВУМ
16 грудня – зустріч із правозахисником, колишнім політв’язнем Кремля Геннадієм Афанасьєвим, Харків, Літмузей
16 грудня – музичне шоу від Ярослава Джуся та Шпилястих Кобзарів у Мистецькому Арсеналі, Київ, Лаврська, 12
17 грудня – презентація поетичної збірочки Олесі Сінчук "Сонячна зустріч", Київ, Жилянська,107, просвітницький центр СВА
19 грудня – день народження поета і правозахисника Миколи Руденка
21 грудня – концерт Яни Шифріної за участі Сергія Городничого (гітара), Суми, вул. Петропавловська, 61, зал профспілок
23 грудня – зустріч членів клубу АП «Ключ» із запоріжцем Олександром Супруном, Ірпінь, історико-краєзнавчий музей
24 грудня – день народження Зої Слободян із Івано-Франківська, авторки музики на вірші відомих поетів
24 грудня – вечір пам’яті отамана Зеленого за участі Т.Силенка, С.Василюка, О.Ігнатуші, Обухів, вул. Київська, 12, Буд. культури
25 грудня – концерт Олега Сухарєва (лідер гурту "Самі свої") у малому залі київського КАП “Арсенал”
26 грудня – день народження поета Євгена Плужника
27 грудня – концерт "Різдво з бандурою" за участі Романа Гриньківа, Лариси Дедюх, Армена Костандяна, Київ, Буд. актора
Євген Плужник
* * *
В гімназії, де я кінчав науку,
Один довговолосий гімназист
До віршів так – з нудьги – наважив руку
(За форму дбаючи та нехтуючи зміст),
Що довго я, за римами у тузі,
На нього заздрим оком поглядав;
Якої муки він мені завдав,
Шанований від ворогів і друзів!
Але ще дужче заздрю я на нього
Тепер, коли довідавсь від людей,
Що він, змужнівши, віршика й малого
Не написав ніколи і ніде!
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, p_karta@maіl.ru
Суми – Григорій Назаренко
У Сумському клубі мандрівників вперше запрацювала пошта "Мандрівника Миколая"
У неділю 11 грудня святкові листівки з привітаннями були надіслані вихованцям шкіл-інтернатів у яких Сумські мандрівники побували у минулі роки (благодійна акція започаткована у 2009 році).
Харків – Літературний музей
16 грудня о 18.00 в Харківському ЛітМузеї в межах виставки «Мустафа Джемілєв і українські шістдесятники: солідарна боротьба за спільну свободу» відбудеться зустріч із правозахисником, колишнім політв’язнем Кремля Геннадієм Афанасьєвим.
У 1960-х – 1980-х роках в умовах радянської «соціальної справедливості» не тільки юристи, а й люди інших професій вимушені були ставати правозахисниками. Письменники, вчені, журналісти, лікарі, викладачі, військові, як от Василь Стус, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Генріх Алтунян, Петро Григоренко, Мустафа Джемілєв, Левко Лук’яненко тощо включались у політичну боротьбу за права людини. Сьогоднішня ситуація протистояння між Україною та Росією змушує всіх нас не бути байдужими й у той чи інший спосіб долучатись до боротьби за кожного репресованого російською системою.
Геннадій Афанасьєв, юрист, фотограф, мешканець Сімферополя, активний учасник Кримського Євромайдану, був заарештований в Криму російським окупаційним режимом у травні 2014 року в справі так званих «терористів Сенцова». На собі відчувши методи роботи з бранцями в російських тюрмах, Афанасьєв, звільнений після двох років ув’язнення наказом про помилування, тепер виступає на захист інших політв’язнів Росії. Серед його ініціатив - #LetMyPeopleGo, закордонні поїздки для розголосу терору Російської Федерації проти українців та кримських татар в окупованому Криму.
Чи змінились російські тюрми з часів Сталіна, чим можуть допомогти сучасним політв’язням пересічні українці, як Україні повертати Крим – про це зможемо поговорити з учасником кримського спротиву Геннадієм Афанасьєвим у ЛітМузеї. Модератор зустрічі – журналіст, активіст харківського Євромайдану Володимир Чистілін.
Чекаємо 16 грудня о 18.00 у Харківському ЛітМузеї
за адресою: вул. Багалія, 6 (ст. м. Пушкінська або ст. м. Архітектора Бекетова)
Координатор: Абіюк Олена, т. 0957466611
Організатори зустрічі:
Харківський ЛітМузей
Громадська організація "Інформаційно-аналітичний центр Євро Харків"
Вхід вільний!
Боярка – сайт http://boyarka-inform.com/2054-pamyat-u-zvukah-banduri.html
ПАМ'ЯТЬ – У ЗВУКАХ БАНДУРИ
14 грудня у Боярському будинку культури відбувся концерт з нагоди Дня вшанування учасників ліквідації аварії на ЧАЕС. Організатори заходу – голова Боярської міської організації ветеранів Великої Вітчизняної війни, праці та ЗСУ Лідія Хоменко та голова Києво-Святошинської районної організації Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) Лариса Козленко за підтримки Боярської міської ради.
Для ліквідаторів та всіх присутніх боярчан виступила капела бандуристів Київського національного університету культури і мистецтв під керівництвом заслуженого артиста України Андрія Іваниша; хормейстер – заслужений діяч мистецтв України, художній керівник чоловічої хорової капели України імені Л. Ревуцького Володимир Курач.
Як зазначила ведуча вечора Лариса Козленко, «цією зустріччю нам з Лідією Леонтіївною хотілося всіх об’єднати, щоб і думкою, і духом відчувалась єдність, доброта, повага і вдячність».
Серед почесних гостей – народний артист України, голова Національної спілки кобзарів Володимир Єсипок та хоровий диригент, доцент КНУКіМ Лариса Остапенко.
Захід розпочався спільним виконанням молитви «Отче наш». Хвилиною мовчання зал вшанував усіх, хто загинув від смертоносного подиху Чорнобиля.
До присутніх звернулися голова Київської обласної організації «Союз Чорнобиль Україна» Іван Дерда та голова Києво-Святошинського районного осередку організації інвалідів Чорнобиля Юрій Івченко. Заступник міського голови Тетяна Кочкова вручила ліквідаторам та капелі бандуристів Подяки міського голови.
Під час концерту відбувся дебютний виступ Назара Антипова у складі капели, який під супровід бандур виконав думу українського поета-дисидента, боярчанина Івана Коваленка «Бандура».
Це вже другий візит капели бандуристів до Боярки. Концерт відбувся за підтримки Боярської міської ради, меценатів та депутатів, зокрема, Сергія Ірклієнка, Олександра Семка, Віктора Марценюка, Олександра Боднюка.
Київ – сайт Будинку актора http://actorhall.com.ua/
Святковий концерт "Різдво з бандурою"
Звучатимуть колядки, щедрівки, різдвяні імпровізації та інструментальна музика Романа Гриньківа.
Вівторок, 27 грудня 19:00
Напередодні новорічних свят у Будинку актора відбудеться святковий концерт “Різдво з бандурою”.
Запрошуємо Вас на музичний вечір з чарівною українською музикою, що зігріє і подарує вам святковий настрій!
У концертній програмі “Різдво з бандурою” звучатимуть колядки, щедрівки, різдвяні імпровізації та інструментальна музика Романа Гриньківа.
Поєднання бандури, дудука та вокалу дійсно заворожує, в деякій мірі вводить в транс і дає змогу відпочити та збагатитись позитивною енергією.
Цього вечора насолоджуйтесь неперевершенною майстерністю музикантів:
Романа Гриньківа (бандура), Лариси Дедюх (вокал), Армена Костандяна (дудук) та Вокальної студії “НОТА”.
Заслужена артистка України Лариса Дедюх (бандура, вокал).
Народний артист України Роман Гриньків (бандура).
Лауреат міжнародних конкурсів Армен Костандян (дудук).
Вокальна студія “НОТА” (керівник Оксана Кудряшова)
Лариса Дедюх та Роман Гриньків (Лауреати міжнародних та всеукраїнських конкурсів) приймали участь:
– у фестивалі класичної музики у Нью Порті (США) – «Вечір пам’яті небесної сотні»;
– у фестивалях бандурної музики в Канаді та Польщі;
– фестивалі класичної музики під огідою Ієгудія Менухіна;
– на всеукраїнських фестивалях бандуристів у Луцьку, Дніпропетровську, Херсоні,
Кіровограді та інших містах України.
– приймали участь у фестивалях «Верхобуж», «Країна мрій» та інших.
Творчість Лариси Дедюх та Романа Гриньківа знають і шанують як в Україні, так і у багатьох країнах світу. Концерти виконавців з успіхом проходили в США, Канаді, Німеччині, Франції, Італії, Австралії, Бельгії, Польщі, Чехії, Словаччині та інших країнах світу.
Полтава – сайт https://tribuna.pl.ua/news/boyets-ato-vijna-dlya-mene-duzhe-zhorstka-sprava-dumayu-rok-tse-najkrashhe-peredaye/
Боєць АТО: «Війна для мене – дуже жорстка справа. Думаю, рок це найкраще передає»
16 Грудень 2016
Фестиваль «Пісні, народжені в АТО» відбувся у Полтаві. Раніше бійці і волонтери вже співали про війну у Дніпрі, Києві, Кропивницькому та Маріуполі.
Чотирнадцять учасників, із них п’ятеро спеціально приїхали з передової, щоб взяти участь у фестивалі «Пісні, народжені в АТО». На сцені – лише дійсні бійці або ветерани АТО, розказав один з організаторів заходу, голова координаційна рада всеукраїнського об’єднання спілок ветеранів АТО Віталій Турпітько . Вони співають про те, що пережили самі. Згадують перші бої і загиблих побратимів, дитячі малюнки, які носили з собою як обереги, і про те, як стояли насмерть. Тому зал аплодує стоячи кожному виконавцю.
Рок-гурт із Миколаєва запалює зал миттєво. Його соліст Володимир Семишкин в АТО – з серпня 2014 року. Служив у 79 десантній бригаді: спочатку АГСником, а потім – навідником крупнокаліберного танкового кулемету.
– Наприкінці вересня наш батальйон закріпився в Донецькому аеропорту. Коли заходили туди, росіяни розстріляли вщент два наших «бетери». Загинуло семеро хлопців. Це була найперша втрата. Кілька днів тоді ходили, як прибиті, – пригадує Семишкин з позивним «Сьома».
Ротації у ДАП вважалися справою добровільною. Але зголошувалися практично всі.
– Я зрозумів, що воюємо з нелюдями, коли ми якось відбили ворожу атаку, і десь за 80 м від наших позицій залишився лежати їхній «підранок». Він був ще живий, намагався повзти. І ніхто не намагався йому допомогти. До нього на запах крові збіглися бродячі пси. Ми чули, як він кричить і не могли зрозуміти: як можна покинути свого? У той час, коли ми не лише поранених побратимів, а й навіть 200-х з-під вогню витягували, щоб рідним хоч тіло передати! Врешті наші хлопці зжалилися, добили його із СВД… – розказує Володимир Семишкин.
Після демобілізації «Сьома» підписав контракт, і тепер служить у радіотехнічній розвідці.
Ветеран АТО Руслан Давидович – доброволець першої хвилі. Бойове хрещення прийняв у вересні під Новоазовськом.
– За задумом вищого командування ми повинні були визволяти Новоазовськ. Туди відправили дві роти нашого 23 батальйону територіальної оборони. Відправили різними дорогами, але все було абсолютно бездумно і некоординовано. В результаті і ми, і вони потрапили в засідку. Нас підпустили поближче, а потім почали «крити» ПТУРами. Ми прийняли бій, як змогли. Втратили тоді 8 танків. Добре, хоч в оточення нас не змогли взяти, бо тоді б точно ніхто не вийшов, – згадує колишній заступник командира взводу Давидович.
У Руслана Давидовича сьогодні – дебют. Він вперше виконує зі сцени свою пісню «капітану Подолянчуку». Про молодого офіцера Євгена Подолянчука дізнався з короткого фільму в Інтернеті. Історія його життя і загибелі бійця вразила.
– Коли твої солдати, твої побратими кажуть: «Такого, як Женя, не було й не буде» – це дорого вартує. Я тепер це точно знаю, – каже Давидович.
На прем’єру пісні виконавець запросив вдову Подолянчука із Черкас. Твердить: якби вона відмовилася, він би теж не співав. Однак Марія приїхала.
Підполковник Валерій Глущук із Житомира зі своїми піснями виступав не тільки перед бійцями, а й у школах Авдіївки, Очеретяного та інших містечок зони АТО.
– Співав для дітей, спілкувався з ними. Розказував про інші регіони України, про нашу мову, про те, за що тут воюють українські солдати. Про історію держави – я все-таки кандидат історичних наук. Нам дуже треба боротися за серця і розум дітей на сході України, – каже Глущук.
Прямо на сцені виконавці вручили подарунки від святого Миколая дітям загиблих українських бійців. Таких на Полтавщині 76. Адресні презенти передали благодійники – українці з Великобританії, розказала волонтер Ірина Каптур.
Світлана Варвянська
Київ – сайт http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=1640
16 грудня 2016 р. виповнюється 130 років від дня народження отамана Зеленого. Історичний клуб “Холодний Яр” запланував вечори його пам’яті 16 грудня в Києві (відповідальний Роман Коваль, 067-726-30-36) й 24 грудня в Обухові (13.00, Будинок культури, вул. Київська, 12; відповідальна Люба Криворот, 097-233-95-24). Уже зголосилися взяти участь у вшануваннях письменники Роман Коваль, Михайло Карасьов, Василь Трубай, кобзар Тарас Силенко, лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк, співак і актор Олександр Ігнатуша, редактор газети “Обухівські вісті” Олена Артюшенко, директор Обухівського краєзнавчого музею Юрій Домотенко та інші творці української культури.
Відбудеться й науково-практична конференція у Трипільській школі (відповідальна Катерина Іванівна Буремко, заступник директора школи, 067-113-13-35).
Хто хоче допомогти вшанувати народного полководця, який розбивав російські полки, звертайтеся до нас.
Волинь – сайт http://нововолинськ.com.ua/2016/12/01/banduryst-virtuoz-heorhij-matvijiv-pobuvav-iz-solnym-kontsertom-u-novovolynskij-shkoli-mystetstv/
1 грудня 2016 р.
Бандурист-віртуоз Георгій Матвіїв побував із сольним концертом
у нововолинській школі мистецтв
Бандурист-віртуоз, композитор, винахідник багатьох сучасних прийомів гри на бандурі Георгій Матвіїв дав сольний концерт у Нововолинську. Окрім того, юні бандуристи міста, вихованці школи мистецтв, мали можливість повчитися у митця прийомів гри на інструменті. У позашкільному закладі напередодні відбувся також і майстер-клас виконавця, інформують журналісти СТН.
Авторськими композиціями та класичними всесвітньовідомими творами у виконанні бандуриста-віртуоза, винахідника сучасних прийомів гри на бандурі Георгія Матвіїва напередодні мали змогу насолодитися шанувальники у приміщенні нововолинської школи мистецтв. Соліст ансамблю «Чайка», лауреат багатьох міжнародних академічних та джазових конкурсів, композитор і викладач Одеської національної академії ім. Антоніни Нежданової із радістю відгукнувся на пропозицію відвідати невеличке західноукраїнське місто. Бандурист об’їздив майже всі обласні центри України, багато гастролює за кордоном, проте від можливості поділитися своєю любов’ю до музики, досвідом, а тим паче навчити юних виконавців чогось нового не гребує.
Георгій Матвіїв каже – бандура знайшла його випадково. А тепер у доробку вже три музичних диски, дві збірки авторських творів, якими послуговуються викладачі, професійні бандуристи і любителі. Є навіть кліп на композицію.
Бандура – перший його інструмент, який довелося взяти до рук. Із ним Георгій Матвіїв нерозлучний уже 12 років. Проте досі не змінив його на якийсь особливий. Приголомшливі за майстерністю виконання і оригінальністю композиції грає на звичайнісінькій багатострунці. Дітям, що навчаються у нововолинській школі мистецтв, проводить майстер-клас і демонструє новітні прийоми гри, які винайшов сам. Каже, що найкращий спосіб зацікавити – це дати можливість послухати і проникнутись. І місцевим вихованцям музичної школи направду цікаво. Хтось просто заслуховується в мелодії, дехто вже мріє про кар’єру зірки-бандуриста.
Після усіх розповідей, навчань і настанов бандурист дає свій сольний концерт. Кожну композицію виконує із неабияким смаком та задоволенням. Займатись музикою останнім часом для нього є настільки природнім, що навіть про це не задумується: «Людина ж не думає про те, як вона дихає: просто дихає і все тут».
Запоріжжя – сайт http://z-city.com.ua/
Елена Алексеева: «Мой круг друзей в России адекватно относится к ситуации в Украине»
Автор: Elena Granishevskaya / 12.12.2016
Таких людей, увлеченных авторской песней, выводящих её на профессиональный уровень и десятилетиями несущих зрителям, можно пересчитать в Украине по пальцам одной руки. Елена Алексеева много выступает сама, обучает молодежь, организовывает фестивали и приглашает в наш город мэтров бардовского движения. Ей на все хватает сил, ее энергии и инициативности можно только позавидовать…
«В первые годы учебы интуитивно находила то песни Никитиных, то Окуджавы»
– Лена, твой отец Иван Солодовник в свое время был начальником управления по делам печати. Ты росла в семье чиновника и, наверное, могла сделать хорошую карьеру…
– Мои родители всегда жили скромно. Мама – преподаватель математики, до сих пор учит детей. Я никогда не была мажором, всего в жизни достигала собственным трудом. Окончила школу с золотой медалью, долгое время занималась хореографией в ДК «Днепроспецсталь» – в коллективе «Днепровские зори» Михаила Биденко. Хотела связать свою судьбу именно с танцем, но в десятом классе получила травму мениска, и о серьезной танцевальной карьере пришлось забыть. Я окончила и музыкальную школу по классу фортепиано. Все детство ездила в Москву с мамой на лучшие театральные постановки, оперные и балетные спектакли. После окончания школы поступила на исторический факультет нашего тогда еще пединститута. К учебе относилась как-то легко, считала, что впереди у меня будет что-то другое, более важное.
– Кто- то в твоей семье был связан с искусством?
– Мамин родной брат – Виктор Лащинский – много лет работал заведующим музыкальной частью театра имени Магара (тогда Щорса), затем несколько лет был директором симфонического оркестра нашей филармонии. А потом руководил хором «Калина» при ДК «Титан». Хотя по первому образованию он инженер, а потом окончил дирижерскохоровой факультет музучилища и всю жизнь посвятил музыке. К слову, я по первой специальности историка практически не работала. У нас на факультете был потрясающий педагог Александр Малеваный по прозвищу Дед – его знали и уважали все выпускники истфака. Легендарный человек, очень артистичный и интеллигентный. Благодаря ему меня очень увлекла античность, мы с ним ездили в экспедиции на раскопки.
– Когда в твоей жизни возникла авторская песня?
– С первого курса я участвовала в факультетской самодеятельности – и танцевала, и в постановках играла, на втором курсе возглавила агитбригаду, а потом и факультетский театр. Это был такой интеллектуальный клуб активных студентов факультета. Немного пела, но если честно, не особенно в себя верила. Однажды мы поставили мюзикл «Лисистрата», где я играла главную роль. И вдруг перед премьерой заболела девочка, которая пела за меня музыкальные партии. Пришлось петь самой, что всем понравилось. В первые годы учебы бардовской классики не знала, но интуитивно находила то песни Никитиных, то Окуджавы. Помню, поехала однажды в Питер, зашла в книжный магазин, а там на прилавке пластинки без названия. Купила одну, а это оказалась пластинка Булата Окуджавы. Когда мы поехали на очередные раскопки в Херсонес, я пела его песни без аккомпанемента. В 1984 году у нас был в Запорожье фестиваль, на котором впервые выступила. Пела только то, что слышала на пластинках. А уже в 1986 году, когда снова стали проводить фестивали, в университет пришло приглашение из Севастополя, куда мы командой поехали. Там мы познакомились с нашим запорожским бардом Сергеем Кучмой. Вернувшись, я пришла в клуб песенной поэзии «Парус» и начала серьезно заниматься авторской песней.
«Молодых бардов растим сами»
– Твой Театр поэтической песни создавался для того, чтобы объединить запорожских авторов-исполнителей?
– Никого объединять я не собиралась. В нашем театре люди занимаются творчеством по своей системе. С улицы прийти в театр нельзя, нужно учиться актерскому воплощению песни на сцене. Мы ведь поем ансамблем, дуэтами, трио, ставим спектакли на основе песен…
– Насколько я знаю, почти за 20 лет работы театра у вас никогда не было собственного помещения. Почему?
– У нас в Запорожье очень много культурных проблем. Люди, которые что-то в нашем городе инициируют, с трудом находят отклик у чиновников. Должен быть кто-то от власти, от меценатов, кому эти инициативы интересны, кто их поддержит. Если бы нам на пути попался человек, который сказал бы, что город заинтересован в наличии такого театра, у нас бы появилось и помещение, и поддержка. Но этого не происходит, хотя у нас в Запорожье есть все условия для того, чтобы на концерты авторской песни ходили зрители. Отсутствие зала для такого вида творчества сильно сказывается на проведении концертов. Для наших выступлений хватит зала мест на двести, не более, но такого в городе нет. В Театре Музыки и Поэзии Елены Камбуровой в Москве два зала до 100 мест. Каждый день там что-то идет – спектакли, где заняты все актеры, сольные программы артистов театра, творческие встречи с великими актерами, например, Александром Филиппенко, Сергеем Юрским и другими. Мы пытаемся проводить подобные встречи, но зал для этого найти сложно. И системы в этом нет не только у нас в городе, а и по всей Украине.
– Появляются талантливые молодые барды сегодня?
– Я с 1991 года занимаюсь педагогической работой. В университете, в Студенческом клубе, 16 лет вела студию авторской песни, пять лет читала спецкурс «Театр поэтической песни» на актёрском отделении. Наш театр ведь не сам собой появился, я всех актеров сама обучала – игре на гитаре, вокалу, сценречи и сцендвижению… Это огромная работа, в украинском театре традиции режиссуры песни нет. Мы восемь лет на базе городского Дворца творчества детей и юношества проводим Всеукраинский фестиваль-мастерскую авторской песни «Солнечный зайчик». В этом году приехали около ста участников из тринадцати областей Украины. В ДК «Титан» веду занятия в театре поэтической песни. Так что молодых бардов растим сами, и это прекрасно. Если этого не делать, авторская песня вымрет. Считаю, что своей деятельностью вношу большой вклад в будущее бардовской песни. Для меня всегда было важно мнение о том, что я делаю, моего учителя – известного барда Юрия Лореса. Надеюсь, мои многочисленные ученики тоже будут дорожить теми знаниями, которые я им передаю…
– Лена, абсолютное большинство мэтров бардовской песни живут в России. Как сейчас складываются отношения и взаимодействие с ними?
– И здесь, и там произошло четкое позиционирование. В России живут друзья из моего круга, которые очень адекватно и правильно относятся к ситуации в Украине. У нас нет оснований разрывать связи. Мы общаемся, приглашаем их в Украину – того же Юлия Кима. Хотя есть там несколько человек, которые, например, ездили в ДНР. Но с ними перестали общаться не только мы, но и многие российские барды. Мой круг, а он широк, понимает, что происходит. Руководители и коллективы крупных российских библиотек, вузов, театров, институтов за Украину, невзирая на то, что для них в России иметь такое мнение опасно. Юрий Лорес еще в 2008 году так обратился к своим соотечественникам:
Вспоминаю лето в Кракове.
Не пришлось бы молодым вам
так же честь свою оплакивать
перед Киевом и Крымом!
Не сумеете вы, соколы
и защитники державы,
оправдаться без Высоцкого,
Галича и Окуджавы.
Мы бываем в Москве. Например, выступали в Сахаровском центре в поддержку узников Болотной. Ведь наши друзья в России держат оборону, и благодаря им многие обычные россияне узнают правду, а не доверяют тому, что им рассказывают с экранов телевизоров. А это важно, согласитесь…
Досье Z-city:
Елена Алексеева, художественный руководитель Театра поэтической песни и Всеукраинского детско-юношеского фестиваля-мастерской авторской песни «Солнечный зайчик». Член Национального Союза театральных деятелей Украины. Родилась 1 января 1964 года в Запорожье. Окончила Запорожский государственный университет (исторический факультет) и Мастерскую авторской песни Высшей Школы деятелей сценического искусства при Российской Академии театрального искусства (ГИТИС). Сын Кирилл, 28 лет, музыкант, по образованию театровед, артист театра и кино.
Дніпро – сайт МА «АртВертеп» http://artvertep.com/news/25347_Gurt+Vertep+ta+5-tij+vijskovij+orkestr+ZSU+SHtabu+Vijsk+operativnogo+komanduvannya+Shid+prezentuvali+pisnyu+POBRATIM+prisvyachenu+voinam.html
Гурт мандрівних дяків Вертеп / Гурт Вертеп та 5-тий військовий оркестр ЗСУ Штабу Військ оперативного командування Схід презентували пісню ПОБРАТИМ присвячену воїнам
Гурт Вертеп та 5-тий військовий оркестр Штабу Військ оперативного командування Схід (Armed Forces Orchestra, диригент - Олександр Жарій), продовжують роботу над програмою Героїчних пісень та готуються до запису спільного диску.
Основу програми рок-гурту та духового військового оркестру складають авторські та народні українські пісні козацької доби, січових стрільців, махновські, гайдамацькі, упівські та сучасні героїчні пісні Донбасу.
Реліз українських військових пісень та маршів заплановано на наступний рік, щоправда, відкритим залишається питання фінансування проекту!
Нагадаємо, що ініціаторами співпраці колективів виступили самі військові музиканти на початку 2016 року для осучаснення та актуалізації концертної програми оркестру ЗСУ.
Концертне live-video ПОБРАТИМ - Гурт Вертеп та 5-тий військовий оркестр Штабу Військ оперативного командування Схід на День Захисника України та Свято Покрови, 14 жовтня 2016 року, площа Героїв Майдану, м.Дніпро:
Тимофій Хомяк:
«Пісня "Побратим", написана на вірш моєї вчительки - Галини Василівни Савчук, мами мого однокласника Андрія Савчука (позивний "Італієць") - бійця батальйону Дніпро-1, який геройськи загинув наприкінці серпня 2014-го року під Іловайськом».
Щодо співпраці з гуртом «Вертеп» телефонуйте: 050 361 62 82, 066 272 26 24
Хмельницький – сайт http://km-oblrada.gov.ua/regionalnij-festival-molodizhnij-format-2016/
Регіональний фестиваль «Молодіжний формат – 2016»
Новини
Вдруге любителів поезії об’єднав регіональний фестиваль «Молодіжний формат – 2016», який відбувся у Хмельницькій обласній бібліотеці для дітей імені Т.Г.Шевченка.
Надзвичайно приємно, що причаститися поезією завітали курсанти Хмельницької Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького, студенти Хмельницького університету управління та права, члени патріотично-правового руху «ХОМА» та старшокласники СЗОШ №6. Юні літератори вразили глядачів майстерністю декламування власних творів, а також щирими відповідями на запитання бліц-інтерв’ю. Глибокі та багатогранні твори прозвучали з вуст молодих авторів: А.Ясинецької, Н.Бондара, А.Лісничої, В.Сідлецького, Д.Савчука, М.Палиги, М.Журавльова, Х. Федорович, О. Іськової.
Впродовж заходу лунала інтимна лірика, патріотична та філософська поезія. Молодий талановитий скрипаль, член ГО «Мистецька сотня «Гайдамаки» Антон Вараниця та студентка Хмельницького музичного училища імені В.Заремби Уляна Ольгіна, яка виконувала авторську пісню, додали гарного настрою присутнім та вразили натхненним і проникливим виконанням. Ми, бібліотекарі, вкотре переконалися, що молодь Хмельниччини – активна та творча.
Твори учасників фестивалю будуть розміщені в альманасі «Молодіжний формат – 2016». Випуск 2.
За матеріалами Хмельницької обласної бібліотеки для дітей імені Т.Г.Шевченка
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Письменниця Світлана Касьяненко: Теплі відгуки — то золоті відсотки
http://www.umoloda.kiev.ua/number/3094/164/106957/
“Україна молода”, 16.12.2016
Наталка КАПУСТЯНСЬКА
Дитяча письменниця, поет-пісняр, автор та виконавець Світлана Касьяненко створила 130 різножанрових пісенних творів. А ще у грудні відбулася 90-та поїздка мобільної концертної волонтерської групи «Вольниця», учасником якої вона є, в зону АТО. І зовсім нещодавно в Українському домі у Києві Світлана презентувала сольну програму.
Її «Солдатський марш» звучить у виконанні артиста Академічного ансамблю пісні й танцю державної прикордонної служби України Володимира Стельмаха. Музичну виставу для дітей «Бджілка-трудівниця» відтворює Народний художній колектив, вокально-хореографічний ансамбль «Зернятко». Після виконання пісень «Він — солдат», «Вставай», «Молитва за Україну» слухачі аплодують кілька разів стоячи: адже вони пронизані таким людським болем та переживанням, обуренням та боротьбою, внутрішньою нескореністю та сміливістю, що дехто з глядачів не може стримати сліз.
— Світлано, вашу пісню «Він — солдат» дуже полюбили солдати. Як народилась ця пісня?
— Вона написана через байдужих та черствих українців. Коли я побачила, що Україну виборюють одиниці, а переважна більшість робить вигляд, що горе їх не стосується, коли відчула непробудну людську сірість, а в декого чорну ненаситність, я закричала до людей піснею. Та так, щоб у них волосся дибки стало!
Він твій син! Він твій брат!
Сто разiв проданий, зраджений, злитий
— він простий український солдат!
— Які пісні ще подобаються солдатам? Чи читаєте їм свої поезії?
— Із задоволенням слухають «Козацька-батальйонна», «У п’ятому куті», «Сльоза полковника Сухини», «Вставай!»... А поезій на війні не читаю, залишаю цю місію для поета Леоніда Логвиненка з Харкова. Він це робить майстерно.
— Чому вам захотілось займатись волонтерською роботою? Сиділи собі б під теплим пледом?..
— Волонтеркою я стала ще на Майдані. Треба було обігріти якось людей, що приїхали боротися з усіх куточків країни. Тож вела їх додому, аби покупалися, випрали закіптюжені речі.
У травні 2014 року спробували зробити перші поїздки і концерти з харків’янином Костянтином Олійником, відомим як «трубач Майдану». Удвох ми могли дати добротний концерт. Потім до нас долучилися науковець, фізик Леонід Оніщенко та заслужений журналіст України, поет, автор декількох збірок поезій та двох книг про війну, кореспондент газети «Сільські вісті» Леонід Логвиненко.
А у складі «Вольниці» за два роки їздили підтримувати бійців більше 30 людей: артисти, волонтери, журналісти, фотографи.
У перший рік війни ми за поїздками не бачили світу Божого. Костянтин Олійник у Дебальцево їздив сам... аби нікого не наражати на біду, ще й по два рази на тиждень! Його поїздки були дуже небезпечними і виснажливими...
— Думаю, психологічно важко відвідувати місця, де точиться війна? А жінці тим паче...
— Про горе, свої страхи та пережите з певних причин не хочеться говорити. Ми, волонтери, відчуваємо себе вже «вигорілими» ... У душі переплелися горе, зрада, патріотизм, недалекість, тупість, цинізм, любов, біль, глухоніма сліпота та байдужість людей...
Зараз їздимо рідко — все змінилося: і голодних немає, і голих не бачили... Спочатку було інакше — воювали діти, і було соромно дивитися їм в очі. Їду після концертів у автобусі, а їхні очі випливають перед моїх очей, тож дивлюся у вікно і плачу...
Нині це змінилося: воюють дорослі чоловіки, які знають, чому вони там. А ще я впевнена, що такі , як тепер, не будуть виконувати злочинні накази. Бачу їх, відчуваю і оцінюю по-собі: зі мною ніхто ніколи не домовиться — якщо треба буде, виберу смерть.
— Світлано, що вас змушує знову і знову їхати до глядачів на передову?
— Постійно доводиться перевтілюватись: виступ перед малечею у бібліотеці, потім перед студентами у виші, перед бійцями. Ще треба ходити на роботу, писати пісні. А ще й, коли пора, мамі треба город посадити, щоразу вигулювати песика, доглядати за квітами (їх у мене 120 горщиків). Та й про себе не слід забувати, аби марку тримати.
Але телефонують і просять приїхати. Я не можу відмовити. Звісно, мені б хотілося кожному захиснику подарувати по свіжій футболочці, своєї їм просто іноді ніде випрати, чи новорічних добреників.
Шкода, просити не вмію і в ломбард власні речі для цього не понесу. До того ж, ті, хто не вміє робити добрі справи, знають таке «чарівне слово», після якого й передихнути важко, не те, що прохати про допомогу. Немов підрізають крила... У такі хвилини страшенно обурена, бурчу.
Аж раптом дзвінок: «Пані Світлано, мій бієць загубив ваш оберіг, у нього шок... Він вірив у його силу». Як не поїхати, не відвезти новий оберіг?!
До речі, у мене хвора мама, якій не можна нервувати. Я півтора року їй не говорила про поїздки. А потім «добрі люди» «допомогли» ...
— Коли повертаєтесь з передової, про що думаєте?
— Думаю, що їду востаннє. Потім відлежуся, відійду, перегляну фото, відео... Тоді пролунає телефонний дзвінок: «Треба нагородити срібним тризубом «Народний герой» і поспівати про них...» І через тиждень я вже знову там.
Та хоч де б подорожувала і що б робила, у душі нуртують нові пісенні рими... Створювати пісню — велика насолода. А теплі відгуки виконавців та шанувальників — то золоті відсотки, що сторицею повертаються, як кораблі моїх думок...
Нескорена КДБ: як Надія Світлична їздила в Донецьк малювати
і подарувала Україні Музей шістдесятництва
http://www.umoloda.kiev.ua/number/3093/196/106890/
“Україна молода”, 15.12.2016
Тарас ЗДОРОВИЛО
Нещодавно був ювілей Надії Світличної. У день 80-річчя жінки-дисидента в Музеї шістдесятництва відкрилася тематична виставка. Пані Надія відійшла в іншосвіт у 2006 році.
Як наголосила завідувач музею Олена Лодзинська, коли розбирали її архів — найменше матеріалів знаходили про саму пані Надію. Вона збирала безцінні спогади й документи про багатьох — для радянської влади — «інакодумців», опікувалася всіма, намагалася обігріти, врятувати, допомогти всіма засобами не лише своїм друзям.
Саме Надія Олексіївна — ініціатор створення Музею шістдесятництва у Києві та його засновниця. Її ідею згодом підхопив Микола Плахотнюк, котрий був головою громадської організації «Музей шістдесятництва» у Києві. Аж 18 років музей ішов до свого відкриття, а нині є філією Музею історії Києва.
«Брися», бо народилася 8 листопада
Про Надію Світличну багато цікавих епізодів розповідає Василь Овсієнко: «Надія була дуже велика дотепниця. Вона народилася 8 листопада — у дні «Великої Жовтневої соціалістичної революції», тож жартома називала себе — Октябрина, а скорочено — Брися. Безглуздим є один із «криміналів», які система приписувала Світличній.
В одній із доповідних КДБ написано: «Надія Світлична з метою підриву й ослаблення радянської влади виготовила в чотирьох екземплярах наклепницький антирадянський твір Євгена Сверстюка «Іван Котляревський сміється» і розповсюдила його шляхом повернення автору»...
Коли ми в 1995 році вирішили споруджувати хрести на могилі Оксани Мешко та її матері Марії, то треба було зібрати гроші. Микола Малишко намалював проект цих хрестів, і ми таки зібрали гроші на них. І найбільше — Надія Світлична зі своїми «верховинками».
У мене є рукопис Василя Стуса початку 1983 року (а написання щоденника в тюремних умовах — спроба відчайдушна). Цей текст виніс не сам Василь, а його співкамерник Баліс Гаяускас (політзек із 37-річним «стажем»), який мав під час побачення зі своєю дружиною Іриною передати їй 16 клаптиків палімпсесту. Згодом рукопис потрапив до Надії. І було дивом, як їй вдалося вивезти той рукопис за кордон, а потім там опублікувати.
У 2004 році ми почали споруджувати пам’ятник «Соловецькому етапу»: загиблим у 1937 році в карельському Сандармосі. Микола Малишко й Назар Білик зробили проект, але ж треба грошей. Я опублікував свою статтю в кількох виданнях — зібрав 500 доларів, Надійка опублікувала її в закордонних газетах — зібрала 5000 доларів…
Нещодавно, 9 листопада, минуло 40 років з дня створення української громадської групи сприяння виконанню Хельсінських угод. Надія теж була членом цієї групи. На жаль, із 41 члена групи нині залишилося в живих — лише 17».
«Хай мовчать Америки й Росії...»
Василя Здоровила зі Світличними познайомив у 1962 році його шкільний товариш Микола Плахотнюк (котрий називав Надійку не інакше як «кума Брися»).
«Та перша зустріч закарбувалася на все життя, — розповідає пан Василь. — Іван Світличний щось жваво обговорював зі знайомими, а ми з Надійкою та Миколою на магнітофоні «Весна» слухали вірші Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча.
Особливо мені сподобалися й запам’яталися слова Симоненка: «…О, курде, бережи свої набої,// Без них тобі свій рід не вберегти!» та «Хай мовчать Америки й Росії, //Коли я з тобою говорю!»
Згодом я спеціально купив радіолу «Казань», до якої була магнітна приставка, й попросив Світличну переписати ті авторські декламування. Микола потім неодноразово використовував моє «надбання» й прокручував ці записи однокурсникам у своєму медгуртожитку, що на Печерську».
У фойє Музею шістдесятництва є величезний стенд зі світлинами всіх шістдесятників. Одне з фото вирізняється серед інших портретних — на ньому декілька людей біля пам’ятника Кобзарю.
«Коли я одружувався з Цвігун Раєю, — згадує Василь Здоровило, — Надійка 31 липня 1964 року постелила нам рушник біля пам’ятника Шевченку, на який ми стали й сфотографувалися в колі найближчих друзів. А якось згодом Надійка випадково дізналася (вона часто бувала в нас удома), що моїй дружині потрібен був прополіс, і, як і в багатьох випадках з іншими людьми, кинулася допомогти!
У тому ж році на ювілей Тараса Шевченка ми випускали газету: художниця Люба Панченко малювала величезні рушники до цієї події, а коректором газети була Надійка. Дуже часто вона любила жартувати: наприклад, із Аллою Горською створили комітет «ЦЮК» — Центральний Ювілейний Комітет із відзначення «70-ліття»: 35-річчя Алли й 35-річчя Івана Світличного. Із Горською дуже приятелювали».
У своїх спогадах Світлична писала: «…А наступного року (це вже був 1965-й) ми з Аллою Горською поїхали разом із бригадою художників-монументалістів — мене за помічницю взяла Алла — ліпити мозаїки в Донецьку. Там оформляли мозаїки на школі: чотири стіни з одного боку, чотири з другого — вісім стін по 12 квадратних метрів треба було зробити за одне літо. Я поїхала в Донецьк із нею, й якраз у той час у Києві відбулися арешти: «взяли» мого брата, багатьох моїх товаришів і трясли всіх підряд по Києву».
Потрапила до чорних списків у 1967-му
Кожного разу в 1960-ті 22 травня перетворювалося на «відловлювання відьом». На відзначенні 153-річчя Шевченка, у 1967 році біля його пам’ятника кадебісти схопили декілька чоловік і повкидали в автозаки.
«Надійка запропонувала: «Пішли до ЦК й будемо протестувати!» — згадує Василь Здоровило. — І коли Микола Плахотнюк дещо спантеличено запитав: «А якщо ніхто не піде?». Світлична, не роздумуючи, відповіла: «Ну, тоді вдвох підемо!» Щоправда, нас тоді «непокірних» зібралося більше сотні, й ми таки рушили до ЦК, а по дорозі — були облиті водою з пожежних машин… Після перемовин iз міністром МВС Іваном Головченком годині о 3-й ночі затриманих привезли й таки випустили на наших очах. («Я потрапила до чорних списків репресивної системи саме з того дня», — згодом напише Світлична)».
Улітку 1976 року Надійка Світлична працювала в Києві на вулиці Щорса в дитячому садку. Вона тільки-но звільнилася з тюрми й ніде не могла влаштуватися на роботу.
Але смілива завідуюча цього дитсадка, всупереч «ЦУ» органів, прийняла Світличну на посаду садівника. Ця завідуюча дуже дорожила Надійкою, бо діти, які залишалися на другу зміну, потрапляли під опіку вже няні Наді: вона вміла з малечею спілкуватися, вони тягнулися до неї.
«Востаннє бачились узимку 1983-го — відвідали її з Плахотнюком (а по дорозі ще й вірш на Брисю складали), коли із заслання повернувся Іван Світличний — дуже хворий і майже сліпий, а вона прилетіла з-за океану, аби його побачити», — сумно згадує Василь Здоровило.
На створення музею віддала Шевченківську премію
Унікальне явище українського шістдесятництва треба було якось зафіксувати, а документи, пов’язані з його мужніми людьми, — десь збирати й зберігати. Тож Світлична вперто й послідовно намагалася реалізувати свою ідею з музеєм i, крім ініціативи та виписування власної концепції, ще й віддала свою Шевченківську премію для реалізації задуму.
«Матеріалів після себе вона залишила море, — розповідає Микола Горбаль. — Український дім, що був у Нью-Йорку, — продали, й нові власники викинули на вулицю безліч прецікавих матеріалів. А вона, бідна, напихала все те в торби й тягнула додому. Коли її не стало, то я в Америці працював з її архівами: треба було ті «гори» складати, систематизувати й пересилати».
«Родина Світличних стала мені близькою, — каже Микола Горбаль. — У 1972 році, коли пройшли арешти й привезли нових в’язнів, то її брат Іван потрапив у «мій» табір — ми були разом до закінчення мого терміну. Потрапивши в «орбіту» Світличного, моє життя вже остаточно було визначене: знав, що далі робити. У зоні Іван коригував табірну діяльність, а я конспіративно все записував, переховував й передавав на волю. Тож наш «Табір № 35» на Уралі був дієвим, активним i нам там удалося багато чого зробити».
Вочевидь Надійка могла й не сидіти, адже відбувала термін лише за те, що поділяла погляди брата — це було її основним «злочином». Щоправда, під час обшуку в неї вилучили спогади Данила Шумука «За східнім обрієм» (автора у 1945-му засудили за участь в УПА до смертної кари, яку замінили 20-річним ув’язненням. — Ред.), які вона редагувала; пізніше вони були опубліковані на Заході.
Після «січневого покосу» 1972 року Світличну чотири місяці майже щодня викликали на допити в КДБ у справах брата Івана, Євгена Сверстюка та Данила Шумука. Через два місяці статус свідка було замінено на обвинуваченого з підпискою про невиїзд i 18 травня 1972 року її заарештували.
Понад рік після арешту перебувала у слідчій тюрмі КДБ, що на Володимирській, а у травні 1973-го її засудив Київський облсуд за «антирадянську агітацію та пропаганду» до 4 років таборів суворого режиму. Покарання відбувала в Мордовії, де разом з іншими ув’язненими жінками брала активну участь у протестах і голодуваннях.
Звільнилася в травні 1976 року: совєти у прописці відмовили, на роботу не брали, погрожували арештом за «дармоїдство». Жила з сином у братової дружини — письменниці-мемуаристки Леоніди Світличної, яку регулярно штрафували за «порушення паспортного режиму». У кінці того року Надія надіслала до ЦК КПРС заяву — відмову від громадянства, мотивуючи цей крок жорстокою розправою над Левком Лук’яненком, Петром Григоренком, В’ячеславом Чорноволом та Стефанією Шабатурою. Свій вибір пояснила так: «Нижче людської гідності, після всього пережитого, бути громадянином найбільшого у світі, наймогутнішого, найдосконалішого концтабору».
«Коли я повернувся після заслання в Київ — тоді вже було створено Гельсінську групу — Микола Руденко та Олекса Тихий із її засновників були вже заарештовані, — продовжує пан Микола. — У березні 1978 року намагався потрапити на суд у Василькові до Мирослава Мариновича (засуджений до 7 років таборів суворого режиму й 5 років заслання. — Ред.) і його товариша Матусевича. Світлична не мала можливість цього робити, бо була під прокурорським наглядом і не мала права виходити з дому в певний час. Я тоді був чи не «наймобільніший», адже то був час, коли одні ще сиділи, а других уже посадили!..
Та, не зважаючи ні на що, Надія була дуже активна. «Вони» не знали, що з нею робити! І це був єдиний випадок, коли політв’язня випроторили із СРСР».
У жовтні 1978 року Надія Світлична виїхала спочатку в Рим, де її прийняв Папа Римський Павло VI, а у листопаді — прибула до США. Проживала в містах Філадельфія, Ньюарк, Ірвінґтон, Матаван. Працювала в Українському музеї в Нью-Йорку, редагувала жіночий журнал «Віра».
Була перекладачкою в Гарвардському університеті, брала активну участь у роботі Закордонного представництва УГГ, стала редактором-упорядником періодичного видання Представництва. До 1985-го регулярно видавала «Вісник репресій в Україні» (коштом української діаспори), а у 1983—1994 роках працювала в Українській редакції «Радіо «Свобода». Вела журнал «Надія».
ДОСЬЄ «УМ»
Надія Світлична — учасниця руху шістдесятників, правозахисниця, публіцист, мемуарист, журналіст. Член Закордонного представництва Української Гельсінської групи, редактор-укладач «Вісника репресій в Україні» (США), лауреат премії імені Василя Стуса (1992), Державної премії України імені Тараса Шевченка (1994).
Народилася 8 листопада 1936 року в селі Половинкине Старобільського району, що на Луганщині. У старших класах навчалася у Старобільську, в єдиній із шести україномовній школі. У 1953—1958 роках навчалася на філологічному факультеті Харківського університету на відділенні української мови й літератури.
У студентські роки їздила з діалектологічними та фольклорними експедиціями в райони Харківської області.
Після закінчення університету працювала чотири роки вчителем, завучем і директором у школі робітничої молоді селища Бокова-Антрацит на Луганщині. У 1962—1964 роках жила в рідному Половинкиному, працювала викладачем російської літератури в Старобільському медичному технікумі, бібліотекарем у селах Байдівка й Половинкине.
У 1963 р. переїхала до Києва. Працювала редактором у видавничому відділі республіканського сільськогосподарського технікуму, у видавництві «Радянська школа», перекладачем iз російської в журналах «Легка промисловість» і «Деревообробна промисловість», науковим співробітником Інституту педагогіки і за сумісництвом — учителькою вечірньої школи в київському мікрорайоні Дарниця. Співала у хорі «Жайворонок», а пізніше — у хорі «Гомін».
18 травня 1972 року її заарештували за антирадянську агітацію. Засуджена до 4 років таборів суворого режиму, строк відбувала у Мордовії. Повернулася з ув’язнення в травні 1976 р.
Емігрувала з України у жовтні 1978 року.
Померла Надія Світлична 8 серпня 2006 року в місті Матаван (США). Похована 17 серпня того ж року в Києві.