Новини одним рядком:
6 грудня – концерт Тараса Житинського (Лондон) і Живосила Лютого, Івано-Франківськ, «Арена-центр»
17 грудня – день народження видатного вченого–славіста Юрія Володимировича Шевельова (1908-2002)
18 грудня – барди КАП “Булат” співали на річниці Сумського клубу мандрівників у міській бібліотеці Т. Шевченка
18 грудня – концерт ковельських бардів у Краматорську
18 грудня – день народження українського драматурга Миколи Куліша
19 грудня – концерт до дня Святого Миколая у Харківському Літмузеї
20 грудня – Віктор Морозов і хор "Спів-Життя" на святі Миколая у школі українознавства (Вашингтон, Колумбія, США)
22 грудня – концерт до Всесвітнього дня бардів у Будинку естетики та дозвілля Чернівців
24 грудня – день народження Зої Слободян із Івано-Франківська, автора музики на вірші українських поетів
26 грудня – день народження поета Євгена Плужника
30 грудня – день народження виконавиці авторських пісень із Сум Євгенії Торопової, лауреата фестивалів АП
31 грудня – день народження Гната Хоткевича, письменника, бандуриста, композитора, мистецтвознавця
Євген Плужник
* * *
Все більше спогадів і менше сподівань…
І на чолі – утрат сліди глибокі…
Як непомітно ближчає та грань,
Що жде за нею прикінцевий спокій!
Так гірко відати, що юність відцвіла!
Та нарікань і розпачу немає, –
Така відміна, зрештою, мала:
Колишні мрії досвід заступає.
Так дерева, відцвівши навесні,
Тільки на те годують соком віти,
Щоб в дні серпневі, теплі та ясні,
Упав на землю овоч соковитий.
* * *
В гімназії, де я кінчав науку,
Один довговолосий гімназист
До віршів так – з нудьги – наважив руку
(За форму дбаючи та нехтуючи зміст),
Що довго я, за римами у тузі,
На нього заздрим оком поглядав;
Якої муки він мені завдав,
Шанований від ворогів і друзів!
Але ще дужче заздрю я на нього
Тепер, коли довідавсь від людей,
Що він, змужнівши, віршика й малого
Не написав ніколи і ніде!
* * *
Мудрості не вивчитись чужої, –
Треба помилятися самим.
...Скільки слів лишилося від Трої,
Що забрав собі на оди Рим?
А проте вчитайся в кожну кому, –
Всякий промовлятиме рядок:
Краще помилятися самому,
Ніж чужих навчившись помилок!
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Чернівці – сайт http://bukovina.biz.ua/news/33868
Концерт до Всесвітнього дня бардів в Чернівцях 22 грудня
22 грудня у Будинку естетики та дозвілля Чернівців з нагоди Всесвітнього дня бардів відбудеться концерт авторської пісні.
У програмі візьмуть участь аматори студії авторської пісні БЕтаД: Ігор Деменчук, Володимир Каверін, Олександр Мадей, Віктор Стрєбєжев, Володимир та Світлана Сураї, Світлана Шаханова та інші.
Початок заходу о 18.30. Вхід вільний
Івано-Франківськ – сайт
http://frankivchany.if.ua/zhittya/8740-u-ivano-frankivsku-vidbuvsia-kontsert-tarasa-zhytynskoho-i-zhyvosyla-liutoho
У Івано-Франківську відбувся концерт Тараса Житинського і Живосила Лютого
Того вечора головними дійовими персонажами були гітара і бандура. Навіть не так – дві гітари і бандура. На одній із гітар грав Тарас Житинський, виконавець авторських і народних пісень з Івано-Франківська, а іншу чергував із бандурою Живосил Лютий, для якого домівкою був Луганськ, а після останніх подій – уся Україна. А все це разом було концертом під назвою «Воїн білого князя», організованим 6 грудня 2014 р. у приміщенні «Арена-центр» в Івано-Франківську за сприяння ГО «Правий сектор» із метою зібрати кошти своїм побратимам у зону АТО.
Обидва виконавці співали разом козацьких, стрілецьких, повстанських пісень та власних творів на подібні мотиви. Двох голосів та двох видів музичних інструментів виявилось цілком достатньо для того, щоб передати у їхніх творах те, про що доносять, зазвичай, багатоголосими та пафосними великими хорами.
Взагалі, це був комплексний захід. Перед входом у концертний зал було організовано імпровізований ярмарок, де продавалися речі із патріотичною символікою та різноманітне частування. Окрім вищезазначених виконавців також виступали творчі колективи міста. Однак, саме спів Тараса і Живосила став родзинкою усього дійства, на який зійшлося чимало прихильників їхнього таланту. Тішило також те, що у залі було чимало молоді, бо це демонструє, що якісне виконання старовинних творів знаходить прихильників серед людей різного віку. Послухати етно-бардів приїхали навіть добровольці з Донбасу. Зал бурхливо реагував на такі речі як «Любо, братці, любо», «Гей, розвивайся, та й сухий дубе», «Дума про Максима Залізняка», «Там, за небокраєм» та ще багато якісних речей, які лунали усі півтори години. Цього було, звісно ж, замало, але час підтискав і виконавцям після цього довелося прощатися із публікою.
Загалом цей виступ засвідчив, що у народної пісні у традиційному виконанні та сучасному аранжуванні є потужний естетичний потенціал, якщо його будуть реалізовувати люди зі знанням справи. На такі концерти буде приємно прийти не тільки поважній публіці, а й молодим людям, які просто прагнуть якісної музики. Думаю, Тарас і Живосил врахують цей фактор і не покинуть франківську публіку напризволяще.
https://vk.com/ifrock
https://www.facebook.com/ifrock
опис : Назар Розлуцький
Київ – МО "ОsтаNNя Барикада"
Мистецьке об’єднання «Остання Барикада» запрошує на
Презентацію збірки унікальних архівних матеріалів про рух опору на Донеччині у період Другої світової війни:
“ОУН на Донеччині”
18 грудня (четвер) о 18:30
Національний університет “Києво-Могилянська академія”
(вул. Г. Сковороди, 2)
Бібліотека ім. Тетяни й Омеляна Антоновичів, кімн. 15.
Упорядник: Олександр Добровольський
З передмови до видання
Тема боротьби ОУН-УПА по сьогодні лишається найбільш дискусійною в новітній історії України. Заборона на дослідження, ліквідація шляхом знищення документів у відомчих архівах КГБ та СБУ в сукупності призвели до того, що національно-визвольний рух українського народу проти фашистів і більшовиків стереотипно розглядався лише як західноукраїнський.
Часи президентства Віктора Ющенка відкрили двері багатьох архівів. [...] Донбас, зокрема Донеччина, потроху теж друкував новознайдені матеріали. [...]
Кожен документ, який був надрукований за ці роки [...], руйнує міф про “русский Донбасс”, наснажуючи молоде покоління українців до боротьби за свою українську державність саме тут, у східних областях України.
Тільки дуже наївні люди думають, що головна боротьба за державу вже позаду. Найбільш кривава, важка і затяжна йде останні 20 років. І невідомо, як довго вона ще триватиме. Від того, яку роль у ній відіграють українці Сходу і Півдня, залежатиме доля всієї України.
Книжку можна буде придбати на презентації.
Вхід вільний
Організатор: Безкоштовні курси української мови, http://movaua.org.ua
Харків – Літературний музей
Святий Миколай у Літмузеї
19 грудня 2014 р. о 15.00 у розважально-освітньому центрі «Книга» Харківського літературного музею відбудеться вже традиційний концерт до дня Святого Миколая.
У програмі: музика та співи від вихованців дитячої музичної школи ім. М. Лисенка, літературні ігри від «Різдвяних янголів» Літмузею, сюрпризи від дизайнера Марічки Рубан.
Вхід вільний за попереднім записом.
Харківський літературний музей знаходиться за адресою: вул. Фрунзе, 6 (ст. м. «Пушкінська» або «Архітектора Бекетова»), тел. (057) 706 25 79
Сторінки Літмузею в соцмережах: https://www.facebook.com/groups/lit.museum/?fref=ts
https://vk.com/litmuzey_club
Запис за телефонами: 050 14 95 818 (Лейла), 063 238 70 15, 067 899 45 10 (Ольга)
Сайт http://strichka.com/item/18574969
Волинських міліціонерів у зоні АТО відвідали земляки-барди
18 Грудня 2014
На зустріч із імпровізованим концертом міліціонери запросили місцевих жителів, - повідомили у прес-службі волинської міліції.
У Краматорську, де зведений загін правоохоронців виконує свій громадянський обов’язок у зоні проведення АТО, побували волонтери із Ковельщини.
Із собою у підконтрольні українській армії міста Донбасу вони взяли і музикантів – Миколу Більшевича, Василя Марчука і Степана Петруся.
Зустріч відбулася у приміщенні, де після чергувань відпочивають міліціонери. А на імпровізований концерт міліціонери запросили і місцевих жителів.
Мелодійні виступи бардів зігріли душу бійців, які невдовзі повернуться на постійне місце несення служби, та неабияк потішили і тамтешніх жителів, яким за останній час довелося чимало пережити.
Наприкінці зустрічі всі присутні хором співали гімн України, щиро обіймалися і потисли один одному руку
Дніпропетровськ – сайт МА «АртВертеп»
http://artvertep.com/authors/astarta/article/25064.html
Поліна Городиська про відеопоезію: «Масовим цей жанр ніколи не буде»
В Україні набирає обертів новий жанр мультимедійного мистецтва – це відеопоезія. Цей напрям тільки почав розвиватися у нашій країні, є дуже молодим. Хоч за кордоном вже має свою публіку, напрацьовану аудиторію, велику кількість фестивалів, професійні команди, які трудяться в цьому напрямку десятки років. Власне, упродовж триденного фестивалю «CYCLOP» , який відбувався в Києві, у комфортному просторі «FEDORIVHub» за сприяння Фундації Дарини Жолдак, я намагався відповісти на ряд простих питань: що таке відеопоезія? що вона додає віршеві у сприйнятті для глядача?
Наскільки зрозумів, відепоезія – це колективний продукт, який надає віршу нових відтінків значень, розширює асоціативні можливості, по інакшому бачить, візуалізує поезію. Детальніше розібратися із поставленими питаннями та більше про український відеопоетичний рух, фестиваль «CYCLOP», іноземні заходи мені розповіла засновник і координатор фестивалю, головний редактор сайту «LITCENTR» Поліна Городиська.
-Поліно, що цікавого пропонує четвертий фестиваль «CYCLOP»?
- Програма фестивалю досить насичена. По-перше, це показ кращих зразків світової відеопоезії. Ми домовлялися з фестивалями із різних країн: Аргентина, Німеччина, Великобританія, Литва, США, Ірландія. Потім ми показуватимемо кращі українські відеопоетичні роботи. Цього року ми також вчетверте проводитимемо конкурс відеопоезії «CYCLOP». Великий акцент у 2014 р. зроблено на освітньому блоці. Ми запросили режисерів, сценаристів, які ділитимуться секретами та нюансами створення відео, адже багато поетів зацікавлені спробувати себе на цій ниві. Вони не знають, як то зробити і ми вирішили надати їм можливість запитати у фахівців, які орієнтуються в подібній тематиці. Серед спікерів у нас Михайло Іллєнко і Дмитро Сухолиткий-Собчук, режисерки Артеменко та Ігор Цикура, Тетяна Манзюк та Олена Самойленко. Також лекції, майстер-класи, спілкування про поезію в кінематографічному дискурсі. Є спеціальні проекти, де в реалі можна побачити поєднання різних дисциплін. Серед них проект «роздІловІ», у якому поєднано поезію, театр, танець та музику. В проекті беруть участь поет Сергій Жадан, музиканти Олексій Ворсоба (гурт «Портмоне») та Влад Креймер, танцівниця з Відня Андреа Хандлер та відео інсталятор з Одеси Микола Карабінович.
- Поліно, як ти розумієш сам жанр відеопоезії? Які його характеристики?
- Є багато різних поглядів на дане питання. Єдиного визначення відеопоезії як жанру мистецтва й досі не існує. Як на мене, це спроби нового прочитання, візуальної інтерпретації образів, сенсів та змісту поетичного тексту. Досвіди й експерименти з подібної візуалізації можуть бути дуже різними за технікою та засобами реалізації, але усіх їх поєднує те, що у центрі уваги цих робіт є поезія. То все навколо поезії.
- У ЗМІ була інформація про те, що учасники фестивалю «CYCLOP» виступали в Аргентині? Які результати цього виступу? Чи сподобалися українські учасники бразильській аудиторії, можливо, отримали якісь нагороди?
- Наші роботи, блок української відеопоезії, дійсно показувалив Аргентині, а також у Канаді, Греції, Німеччині. Окрім того, працюємо над показом робіт українських відеопоетів у Норвегії, Грузії та Великобританії. Призових місць роботи не привозять, бо це позаконкурсні покази. Фестивалі з якими ми співпрацюємо – наші партнери, котрі демонструють, знайомлять своїх глядачів із роботами українських відеопоетів, бо їм цікаво, як це відбувається в інших країнах.
- Поліно, я так зрозумів, що за кордоном цей жанр розвиненіший, має більшу аудиторію. Розкажи про це.
- Аудиторія різна. У Німеччині, наприклад, є фестиваль «Зебра». Найбільший фестиваль відеопоезії в Європі, та, мабуть, у світі. Фестиваль має солідний грошовий призовий фонд, свою, напрацьовану роками аудиторію. Загалом практика зйомок відеопоетичних робіт у Європі вже має свої традиції й жанр, дійсно, розвиненіший. У них навіть є професійні команди, що працюють у цьому жанрі десятки років. Ми вже знайомили українських глядачів із кращими роботами цього фестивалю.
Я думаю, що відеопоезія як така не може бути масовою. Тобто це специфічне арт-відео, розраховане на любителя, якому цікаве поєднання поезії та відео, досвіди та експерименти з її візуалізації. Масовим цей жанр ніколи не буде, бо це не той продукт, який буде добре продаватися. Це інша справа. Специфічний, геть не комерційний мистецький продукт.
- Кого ти можеш назвати із мегавідомих закордонних відеопоетів? Яких знають багато людей, про них пишуть?
- За кордоном не можу назвати, бо їх там велика кількість. Та й, на жаль, про відеопоезію дуже мало пишуть.
- Добре, назви імена в Україні.
- З найбільш потужних українських митців є, наприклад, чи не постійні учасники нашого конкурсу – мистецька агенція «АртПоле», що створили низку відеопоетичних робіт за співпраці з Юрієм Андруховичем та Сергієм Жаданом. Їхня робота на вірш «Ніж і ніжність» (Ю.Андруховича – Авт.) посіла перше місце в минулорічному фестивалі. Дуже хороша команда, що й надалі продовжує створювати та експериментувати. Справжні креатори.
- Скажи, чи важко зараз під час війни, після революції організувати подібний мистецький фестиваль? Знайти партнерів, фінансові ресурси?
- Партнерів знайти нескладно. Маємо друзів та партнерів, які вже третій рік поспіль нас підтримують у формуванні призового фонду. З іншого боку є фінансова складова. Три роки ми робили фестиваль власним коштом, без жодного спонсорства. Цього ж року, через зрозумілі обставини, ситуація із фінансами ускладнилася. Своїми силами робити фест стало складніше. І ми цьогоріч пішли на експеримент, звернулися до друзів прямо у Фейсбуці, із запитом на підтримку фестивалю внеском у одну тисячу гривень. Окреслили то як меценатство, розмістили усіх хто підтримав на сайті фестивалю.
- Хто надав кошти? Чи це закрита інформація?
- Ні, інформація відкрита. Це Борис Федченко, Інтернет-портал «Artmisto», Курс «Творчопис», Сім’я ресторанів Діми Борисова, Дмитро Казаков із Тасею Шпіль, а також Олена Герасим’юк. Це небайдужі до фесту установи та митці,що склалися й вирішили підтримати. Без їх внеску фестиваль не відбувся би у тому форматі та обсязі, який було заплановано. Внесок кожного із них став суттєвою підтримкою.
Спілкувався Яр Левчук
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
«Юрій Шевельов був людиною принципово антирадянською»
Письменник Кость Москалець здобув літературну премію за досягнення в галузі есеїстики
http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayinci-chytayte/yuriy-shevelov-buv-lyudynoyu-pryncypovo-antyradyanskoyu
Вадим Лубчак
Газета “День”, 19 грудня, 2014
Нагороду за художню та наукову українську есеїстику було засновано 2013 року Українським центром міжнародного ПЕН-клубу, Києво-Могилянською бізнес-школою, видавництвом «Дух і Літера» та Українським науковим інститутом Гарвардського університету. Першими лауреатами премії, що носить ім’я Юрія Шевельова, який започаткував модерну українську есеїстику, минулого року стали Андрій Портнов за книжку «Історії для домашнього вжитку» і Тарас Прохасько за «Одної і тої самої».
Цього ж року на конкурс надійшло понад 20 заявок. Члени журі відібрали short-list із трьох номінантів, якими стали Богдана Матіяш за книжку «Братик Біль, Сестричка Радість» («Видавництва Старого Лева»), Костянтин Москалець за «Сполохи» (видавництва «Піраміда») та Ростислав Чопик за «Менталітети» (видавництва «УВС ім. Ю. Липи»).
Про стан сучасної української есеїстики та незасвоєні уроки від Юрія Шевельова, якому в день вручення премії (17 грудня) минуло б 106 років, «День» розмовляв із членом журі з присудження Премії імені Шевельова, доктором філологічних наук, член-кореспондентом НАН України, завідувачем відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ Тамарою ГУНДОРОВОЮ.
— Завдання цієї премії — стимулювати розвиток української есеїстики, — говорить Тамара Гундорова. — На моє переконання, у нас немає сталої і розвиненої традиції есеїстики, як, наприклад, у Польщі, яка відома своїми блискучими зразками в цьому жанрі. В Україні ми можемо згадати Євгена Маланюка, Євгена Сверстюка, але, власне, самої традиції інтелектуального есе у нас бракує. Тому Премія імені Шевельова має, передусім, стимулювати розвиток цього напрямку. Причому розвиток есеїстики різного плану — інтелектуальної, яка підіймає важливі, суспільно-значимі питання і стосується не тільки вузько літературної сфери, і есеїстики художньої — в широкому сенсі, можна говорити навіть про есеїстичні романи.
Із чим ми зіштовхнулися (і я повинна чесно про це сказати) — так це складнощі із самим поняттям есе як такого. На премію подають чимало заявок, але серед них власне есе — небагато. Часто самі ж автори не розуміють, що це за жанр, і до есеїстики відносять і наукові статті, і художні тексти (новели), і публіцистику. Навіть серед членів журі премії теж є певне різнобачення з цього питання...
Якщо ми говоримо про Юрія Шевельова, ім’ям якого названо премію, то мені б хотілося, щоб цю відзнаку давали за інтелектуальну і актуальну есеїстику. Бо сам Шевельов писав блискучі есе — інтелектуальні, самоіронічні, дотепні, гострі, точні в характеристиці його часу, виразні за стилістикою. От до такого типу есе і хотілося б спрямувати сучасних авторів.
— Наскільки творчість Юрія Шевельова сьогодні актуальна для України?
— Започаткувати премію — була дуже своєчасна ідея. Адже ім’я Юрія Шевельова знакове для усього ХХ століття, а на початку нашого — воно стало ще більш актуальним. Передусім Шевельов всесвітньо відомий учений-мовознавець. Але крім цього, він блискучий есеїст. Я б визначила кілька ознак (а може, ідей) його есеїстичного стилю. По-перше, його есеїстика має виразне європейське коріння, вона, так би мовити, цілком вкорінена у європейську культуру. Цікаво, що до Америки, де мешкав багато років, Шевельов ставився досить специфічно. Мені пощастило досить багато спілкуватися з Юрієм Володимировичем, коли я перебувала на стажуванні в Колумбійському університеті, і пригадую, він не раз зізнавався, що принципово не дивиться американського кіно, але постійно ходить на фестивалі європейських фільмів в Америці. Європеїзм — його стала традиція творчості. По-друге, його есеїстика принципово антипровінціальна. Він сповідував цінності сучасної, модерної Європи. І такою ж хотів бачити Україну. Україна в його розумінні повинна подолати колоніальну малоросійську провінційність. Бути у європейській культурі для Шевельова — це природній шлях і особистого, і національного самоусвідомлення. По-третє, Шевельов був людиною принципово антирадянською, тому від самого початку його «роман» із радянською системою був приречений на невдачу.
— Ми у «Дні» неодноразово зверталися до творчості Юрія Шевельова. Зокрема, у книжковій серії «Бронебійна публіцистика» друкували «Москва, Маросєйка» та «МИ і ми», а в «Підривній літературі» — «Принципи й етапи большевицької політики щодо слов’янських мов у СССР». Але якщо говорити про країну загалом, наскільки ми сьогодні знаємо творчий спадок Шевельова?
— Так, я знаю, що «День» видає Юрія Шевельова. Це дуже важлива та своєчасна робота. Адже загалом у нас його творчий спадок сьогодні мало публікують. Твори виходять або в громіздких виданнях, або у збірках з обмеженим накладом. А його треба читати і перечитувати, починаючи зі школи; я вже не кажу про університети. Якось одного разу після доповіді про Шевельова мене запитали колеги, не гуманітарії, мовляв, нам стало цікаво, ми хочемо почитати Шевельова. Де можна купити його твори? Тоді я відповіла, що у тритомнику, який виходив ще в 1990-ті роки. Тепер, на щастя, є окремі видання, хоча й нечисленні. Буду рекомендувати і книжкові новинки «Дня».
— Їх можна купувати як у боксах з іншими виданнями класиків публіцистики, так і окремо. До речі, якщо говорити про статистику популярності книжок із серії окремо, томи Юрія Шевельова користуються популярністю.
— Це дуже добре. Повторюся: Шевельов блискучий стиліст, і його читати легко, як художню літературу. Він будував свої тексти, ніби театральну композицію, любив парадокси. І те, що його сьогодні читають, зокрема у виданні «Дня», дуже позитивно.
— У своїй статті «Москва, Маросєйка», написаній 1954 року в Бостоні, Шевельов назвав трьох головних ворогів України: Москва — кочубеївщина — провінціалізм. На вашу думку, після Революції Гідності, анексії Криму Росією та потрясінь на сході країни українці нарешті зрозуміли передбачений автором посил?
— Так, останній рік дійсно показав, наскільки був правий Юрій Шевельов, вказуючи на головні загрози для України. І ми нарешті після всіх цих трагедій чітко зрозуміли, що імперська Москва — наш ворог. Питань більше немає. Щодо провінціалізму, то ми, на жаль, все ще лишаємося провінціалами, звільняючись досить повільно від власних комплексів, а іноді загонисто повчаючи саму Європу. Ми почали вже усвідомлювати себе не-провінціалами, але цього мало. Треба навчитися мислити самокритично. Ну і проблема зрадництва та прислужництва «старшому брату» також, на жаль, гостро проявилася під час анексії Росією Криму та трагічних подій на Донбасі.
Пропоную вірші Костя Москальця, пісні якого співають Віктор Морозов і Тарас Чубай. Упорядник
АЛІНА
Вже надходить ніч заснуло місто
Ти стоїш одна біля вікна
І тремтять на шибах краплі чисті
Ти на себе дивишся з-за шкла
Аліна-а
Тут де немає веселої музики
Тут де палає торішня трава
І дзеркала проростають пелюстками
І кожна айстра жива
Ти є лялька ти є грішне свято
Вічний сон під тисячами вій
Сон урветься шиба розіб'ється
Тільки голос кликатиме мій
Аліна-а-а-а Аліна-а
Аліна-а-а-а Аліна-а
Аліна-а-а-а Аліна-а
Аліна-а-а-а Аліна-а
Тут де немає веселої музики
Тут де палає торішня трава
І дзеркала проростають пелюстками
І кожна айстра жива
Є на цьому світі дивні люди
Шлях їх тоне в опівнічній млі
Може завтра нас уже не буде
На чужій ненависній землі
Аліна-а-а-а Аліна-а
Аліна-а-а-а Аліна-а
Аліна-а-а-а Аліна-а
Аліна-а-а-а Аліна-а
OH MY DEAR UKRAINE
Цей твій сон не скінчиться ніколи
Ти будеш одна
Твій портрет завбільшки з долоню
Розтане між хмар
Між дивних людей
О-о
Oh my dear Ukraine
Oh my dear Ukraine
Oh my dear Ukraine
My love?
Ти не будеш сумна чи весела
Між весняних дощів
Погляд твій і розплетені коси
Розтануть як дим
Між дивних людей
О-о
Oh my dear Ukraine
Oh my dear Ukraine
Oh my dear Ukraine
My love?
А коли вже не буде нікого
На білій землі
Лиш тоді ти відчуєш тривогу
І навіть любов
До дивних людей
О-о
Oh my dear Ukraine
Oh my dear Ukraine
Oh my dear Ukraine
My love?
В столичном Доме-музее Максима Рыльского к 120-летию поэта
презентовали юбилейные календари
http://fakty.ua/192499-v-stolichnom-dome-muzee-maksima-rylskogo-k-120-letiyu-poeta-prezentovali-yubilejnye-kalendari
Лилия МУЗЫКА, «ФАКТЫ»
11.12.2014
Кроме того, в юбилейный год планируется несколько изданий стихов классика украинской поэзии
Известный украинский поэт, автор 35 сборников стихотворений, среди которых «Знак терезів», «Літо», «Троянди й виноград», Максим Рыльский ушел из жизни ровно 50 лет назад. А в марте 2015 года исполняется 120 лет со дня его рождения. Литературоведы, наследники и журналисты собрались в Доме-музее поэта, чтобы презентовать несколько проектов ко дню его рождения. Два календаря, настенный и настольный, подготовлены и изданы редакцией газеты «Голос Украины». В календаре были использованы уникальные фотографии из личного архива поэта, репродукций картин из его коллекции, а также поэзия, «соответствующая» временам года. Над календарями работали научные сотрудники музея Галина Рубай и Надежда Пазяк. Часть тиража передали музею.
В юбилейный год выйдут несколько изданий стихов Максима Рыльского. Об этом рассказал внук поэта, глава фонда «Троянди й виноград» Максим Рыльский.
— Я очень благодарен газете «Голос Украины» за их инициативу выпустить такой календарь, — сказал «ФАКТАМ» внук поэта. — К юбилею Максима Тадеевича хотелось бы сделать многое. Пока о реальных планах говорить рано, поскольку ситуация в стране не способствует проведению культурных мероприятий. Но все же мы готовим несколько сборников. В книгу «Максим Рыльский — неоклассик» войдут избранные произведения периода 1918—1929 годов. «Синя далечiнь романiвських полiв» — это сборник поэзии, на которую Максима Тадеевича вдохновила малая родина. Мать поэта была обычной крестьянкой из села Романивка Житомирской области, а отец — сыном помещика Розеслава Рыльского и княжны Трубецкой. Автор Надежда Пазяк отобрала стихотворения, связанные с местами, где любил проводить время поэт.
А в рамках государственной программы «Украинская книга» издательство «Днiпро» готовит книгу «Спокiйна творчостi тривога». Это избранная лирика, а также отдельные стихи самой разной тематики — от пейзажной и философской до интимной. В ней столько нежности, любви и надежд, настоящих глубоких чувств к жене! Известное стихотворение «Нашу шлюбну постелю вквiтчали пахучi троянди» поэт Владимир Сосюра назвал гимном семье.
В жизни Максима Тадеевича было много интересных встреч, друзей. Свои впечатления от общения с ними он выразил в разделе «Посвящения». Это уникальная портретная галерея. Кроме того, ежегодно на родине поэта мы проводим традиционный литературный фестиваль «Романiвська весна», где собираются мастера слова Житомирской области, проводится конкурс молодых поэтов. Планируем в одном из скверов Житомира открыть бюст Рыльского. А 19 марта состоится вручение премии имени Рыльского, которой отмечаются лучшие переводчики… Планов много, но на сегодняшний день самое главное то, что произведения поэта, его стихи живут, издаются, люди знают и читают Рыльского. Это и есть главная награда для каждого поэта.
Пропоную кілька віршів поета. Упорядник
ДИТИНСТВО
На стільці я їду по Сахарі,
Пелікана з палички стріляю,
Поринаю в піну Ніагари,
Океан на трісці пропливаю.
Вчора був я лоцманом. Синіли
І ревіли темнокосі хвилі,
А сьогодні я господар вілли,
Де в саду блукають пави білі.
Взавтра маю їхати в Пампаси,
Де бізони бродять табунами,
І складаю їстівні припаси:
Сухарі, консерви, сир од лами.
А Ясько готує томагавки
І бурмоче, чистячи гвинтовки,
Що, мовляв, бізон - не для забавки,
А Пампаси - не Криве й не Бровки.
КИТАЇВ
Він хмари рукавом розмаяв,
Піднявшись хвилями вершин,
Окучерявлений Китаїв,
Благоуханний сельний крин.
Крізь плісняву холодних келій,
Крізь ладан, віск і клобуки,
Як очі грішниці веселі,
Сміються роки і віки.
Хай звук заплаканої міді
Скликає згорблених ченців,
Хай спис Євстафія Плакіди
Перед хрестом закаменів,
Хай прикладаються прочани
До переляканих ікон,
Хай прорікає Первозванний
Царів, панів, корону й трон, -
Та з палицею пілігрима
У нові села й городи
Прямує тінь неутолима
Григорія Сковороди.
СЛОВО ПРО РІДНУ МАТІР
Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами,
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами.
Благословенні в болях ран
Степів широчина бездонна,
Що, як зелений океан,
Тече круг білого Херсона,
Що свій дівочий гнучкий стан
До Дніпрового тулить лона.
Благословенна ти в віках,
Як сонце наше благовісне,
Як віщий білокрилий птах,
Печаль і радість наша, пісне,
Що мужність будиш у серцях,
Коли над краєм хмара висне.
Благословенні ви, сліди,
Не змиті вічності дощами,
Мандрівника Сковороди
З припорошілими саквами,
Що до цілющої води
Простіє, занедбавши храми.
Благословен мечів ясних
Огонь, отчизни охорона,
Іржання коней бойових,
Морських походів даль солона,
І "Енеїди" владний сміх,
Полтави тихої корона,
Гаряча дума Кобзаря,
Що і в огні не спопеліє,
І молоток Каменяра,
І струни Лисенка живії,
І слави золота зоря
Круг Заньковецької Марії!
Ізгой системи
Спогади про фальш і спротив
(газета «Україна молода» від 17 грудня 2014 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2580/164/90965/
Анатолій ШПИТАЛЬ
У сімдесяті роки ХХ століття критика замовчала Віктора Некрасова; з’являлись лише інформації про його «проробку», а потім і про виключення з КПРС та Спілки письменників. На цьому тлі справжнім вибухом став виступ білоруса Василя Бикова в 1975 році на конференції «Література і війна»: він тоді сказав, що всі письменники, які писали про війну, почалися з Некрасова, всі вони «вийшли» з його «Окопів...». Проробки церберів від ідеології одразу впали й на В. Бикова, але він переніс їх гідно, його загартувала заборона повісті «Мертвим не боляче», яку він називав улюбленим дитям. А сам В. Некрасов уже був у Парижі, з СРСР його просто «видавили», — особливо ж принизливим був 42-годинний обшук, коли головна мета була залякати і принизити.
Лише через дванадцять років, першого вересня 1987-го, в «Московських новостях» з’явилася стаття, автор якої — В’ячеслав Кондратьєв — не побоявся прямо сказати, що книжка В.Некрасова «В окопах Сталінграда» належить до золотого фонду радянської літератури про війну. Вигнанець прочитав її за три дні до смерті. А от некролог, який написав В. Биков, в «Литературной газете» не помістили. Свій відгук на смерть колеги вдалося опублікувати в тих же «Московських новостях» Г. Бакланову, Б. Окуджаві, В. Лакшину, В. Кондратьєву. Тодішній неосталініст із Політбюро Є. Лихачов здійняв з цього приводу страшенний галас, газету ледь не закрили, але редактора Є. Яковлєва захистив сам М. Горбачов. Україна ж залишалася заповідником застою, «болотом» імені Щербицького.
Це лише маленькі штрихи до характеристики ідеологічної ситуації, партійного пресу на літературу, коли правив бал «найпередовіший» метод світової літератури — соціалістичний реалізм. В. Некрасов, чиїми творами гордилася б будь-яка література, був з неї викинутий і навіть позбавлений громадянства СРСР. Коли всі славили «Малу землю» Брежнєва, В.Некрасов гірко зіронізував: «Так це ви відсиджувались в окопах Сталінграда, коли ми кров проливали на Малій землі?» Та коли В. Некрасов повернувся своїми книгами додому, стало модою хвалитися дружбою з ним. Друкувалися навіть спогади людей, які голосували за виключення його зі Спілки письменників, не кажучи вже про тих, хто мав із Віктором Некрасовим «шапочне знайомство». До честі Леся Танюка, укладача книжки «Ізгой. Віктор Некрасов у спогадах сучасників» (К.: Дух і Літера, 2014), тут зібрано мемуари лише тих людей мистецтва, хто мав право сказати: «я був з Некрасовим і у світлі часи, і в годину негоди». Щоправда, тих світлих часів було зовсім мало...
Коли моніторив російські публікації з кінця осені 1987-го, коли у СРСР нарешті почали писати про В. Некрасова, помітив цікаву тенденцію: у багатьох матеріалах, навіть у респектабельному «Литературном обозрении», нав’язувалася думка, що письменник у Києві був самотнім. Так, офіційне письменницьке середовище бачило в ньому чужого. І тут суть не в російській мові його творів — для соцписьменників В. Некрасов був чужим за світоглядом, за поведінкою, за ставленням до влади і до свободи творчості. Це офіціозне ставлення взяли за основу, й відтак письменник постав як самотня жертва, людина, яка буквально задихалася в Україні. Але багато з написаного самим В. Некрасовим і спогади про нього свідчать, що концепція московських літературознавців облудна — було у нього «ближнє коло» спілкування і той гурт найвірніших друзів складався не лише з колишніх фронтовиків, які армійською кашею і спиртом святкували на Ярославовім Валу День Перемоги (про те, як він шукав фронтову махорку і американську тушонку для «фронтового братства», розповів Григорій Кіпніс у своєму спогаді «Віка»). Були серед його друзів і письменники, котрі «вписувалися» в тогочасну ідеологічну систему, були й дисиденти, як-от Євген Сверстюк, який написав, що «В. Некрасов — постать величезного масштабу, складна і суперечлива. Ця постать яскраво виділялася на тлі безбарвної доби». І саме Є. Сверстюк — як психолог за фахом — чітко визначив стан В.Некрасова: «Дика самота письменника в тоталітарному суспільстві. Самота в «ідейно здоровому» колективі. Самота у вузькому колі, де нема гарантії, що ніхто не донесе про розмову. Ні з ким порадитись і нікому звіритись».
Цікаво, що сам Віктор Некрасов приблизно так само оцінював психологічний стан кращих представників українського літературного істеблішменту в написаній в еміграції книжці «Погляд і дещо» (1977). Ось, приміром, про смерть М. Рильського і П. Тичини: «Пішли з життя два великі поети. Вони вмерли задовго до своєї смерті. І привела їх до передчасної смерті Комуністична партія. Та сама, яку вони оспівували і членами якої були». Тут також точні спостереження й цікаві роздуми про О. Довженка та Л. Новиченка, а от стосунки з О. Корнійчуком і В. Василевською, обіграні В. Некрасовим у своїх фантастичних мемуарах, тонко проаналізувала літературознавець Т. Свербілова («Слово і Час», 2011, № 12).
Так, в його творах часто превалювало ігрове начало, і деякі читачі вірили, наприклад, що В. Некрасов із самим Сталіним два дні «обмивав» Сталінську премію. І в житті він частенько грав, любив розігрувати друзів, влаштовував мізансцени. Але, як пише Лесь Танюк, для нього були три святі поняття: мама, війна і Бабин Яр. Про трепетне ставлення В. Некрасова до матері згадують усі автори рецензованої книжки. Війна, друзі-фронтовики, чоловіча воїнська дружба — то була тема сакральна, тільки для втаємничених — тих, хто був під кулями і снарядами, в окопах. А про Бабин Яр — то треба писати велике дослідження, центром якого був день 25-ї річниці початку розстрілів — 29 вересня 1966 року. До речі, коли народний депутат Г. Алтунян одержав із КДБ вцілілу папку з одного з семи мішків конфіскату, там було есе (27 сторінок) Віктора Некрасова про Івана Дзюбу. Нині ж ми читаємо у книжці спогадів і про перші їхні зустрічі, і про стосунки, за словами І. Дзюби, «про які я і не мріяв». Одному з перших він показав йому будинок Булгакова на Андріївському узвозі, натомість І. Дзюба познайомив В . Некрасова з творчістю шістдесятників, дав йому на прочитання незакінчений рукопис «Інтернаціоналізм чи русифікація», і В. Некрасов далі спонукав автора до швидшого завершення. Зрештою, Віктор Некрасов так перейнявся українськими справами, що підписав відомий лист 139 діячів науки і мистецтва з приводу арештів і переслідувань. І саме В.Некрасов (та ще Микола Лукаш і Григір Тютюнник) прийшли до Івана Дзюби додому після його 18-місячного перебування в слідчому ізоляторі КДБ.
Важливість книжки «Ізгой» і в тому, що тут — не лише письменницькі мемуари. Режисер Олександр Муратов, актори Олег Борисов, Веніамін Смєхов, інші автори — все це дає можливість якось стереоскопічно і всебічно змалювати небуденну постать В.Некрасова. І особлива тут заслуга редактора-упорядника, який постає своєрідним хроністом життя В. Некрасова в Україні. Лесь Танюк іще з далеких 50-х вів щоденник «по живих слідах». Тому ми знаходимо тут не тільки суто літературні або мистецькі нотатки, а також і фіксацію життєвих ситуацій, що яскраво розкривають людські характери. Тут і розмова з Л. Новиченком щодо «захисту» О. Довженка від В. Некрасова («зателефонували звідти і сказали «Треба!»), і згадка про Олеся Гончара, який у житті «довіряв тільки щоденникові». А про зламаний хребет української літератури на прикладі творчості Миколи Бажана вже у Парижі сказав сам В.Некрасов.
Документи іноді говорять виразніше, ніж люди. Добру справу зробив упорядник, помістивши до книжки «Виписку з протоколу засідання Київського міськкому партії» за 12 жовтня 1966 року, присвячене розгляду «неорганизованного сборища по поводу расстрелов в Бабьем Яру», а також лист Леоніду Брежнєву 20 травня 1974 року. Наступного дня В.Некрасова за цей лист було виключено зі Спілки письменників як такого, «що зганьбив високе звання радянського письменника антирадянською діяльністю і аморальною поведінкою». І абсолютно закономірно, що Л. Танюк ввів до книжки радіовиступ «Кому це потрібно?» — крик душі письменника про ситуацію з обшуком і виїздом із СРСР. Саме там зацитовано протокол партзборів: «Виключити з КПРС за те, що дозволив собі мати власну думку, яка не збігалася з лінією партії».
Отже, була у Віктора Некрасова Україна Івана Дзюби; була і друга — Україна Корнійчука та Щербицького. І був він ізгоєм саме другої України...