Бюлетень №51 (429) 2016 рік
Новини одним рядком:
24 листопада – фестиваль авторської пісні та співаної поезії для молоді, Чернівці, центр виховання «Юність Буковини»
25 листопада – день народження письменника, громадського діяча, фольклориста, викладача Михайла Григоровича Івасюка
27 листопада – презентація книги Ірини Мельник за участі лірника Андрія Ляшука, Рівне, музично-драматичний театр
1 грудня – концерт у Київраді за участі гуртів "Рутенія", "Телері", а також Живосила Лютого і Тараса Силенка
6 грудня – фестиваль патріотичної пісні "Пам'ять, що пронизує серця” за участі В.Щеглова, Краснопільський РПК Сумської області
6 грудня – концерт до дня Збройних сил України, Харків, Палац культури заводу “ФЕД”
6 грудня – концерт Олександри Скорук у сумській міській бібліотеці ім. Т. Шевченка
9 грудня – концерт Євгенії Ланцберг (Росія), Дніпро, арт-квартира
13 грудня – концерт за творами Олександра Вертинського, Київ, Будинок актора
17 грудня – фестиваль-конкурс духовної пісні «Аскольдів глас», університет ім. М. Драгоманова (м. Київ, вул. Пирогова, 9)
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, p_karta@maіl.ru
Краснопілля Сумської області – сайт http://krasnews.at.ua/news/zaproshuemo_na_koncert_spravzhnoji_cholovichoji_muziki/2016-11-30-7094
06 грудня 2016 року о 16.00 год. у Великому залі Краснопільського РПК з нагоди Дня Збройних Сил України відбудеться фестиваль військово-патріотичної пісні "Пам'ять, що пронизує серця", за участю барда, волонтера Володимира Щеглова. Запрошуємо жителів селища і району на концерт справжньої чоловічої музики.
Київ – сайт https://www.facebook.com/spivucha/
21 грудня 2016 року чергове засідання Клубів "Співуча родина" та Шанувальники романсу Київського міського будинку вчителя. Творчий вечір Ігоря Жука, композитора, пісняра-барда, та Ірен Роздобудько, письменниці "Тут і тепер". Початок о 19-00. Чекаємо Вас.
Київ – Сергій Цушко
Дякую, пане Петре - і за Яровіцину, й за Сашка Лірника.
Пані Тетяні - мої симпатії та підтримка в її щирих намірах і діях. Щодо осягнення мови, то й багатьом українцям не завадило б постійно зазирати в словники. Наведу свій вірш:
СУРЖИК
Ми даремно ведемо дискусії
на кордоні між містом й селом,
бо однаково безпорадно
володіємо материнською:
бідні покручі, що зі зверхністю
одні РУССКИМ звуть ЯЗЫКОМ,
із затятістю безпідставною
інші звуть УКРАЇНСЬКОЮ...
Що хотів ним сказати? Просту річ: лобами на мовному рингу стикаються переважно ті, які й СВОЮ до ладу не знають і тому не шанують інші мови. І, безумовно, не шанують інші народи. Часто наводжу вислів поета й барда Ігоря Жука: "Мови існують для того, щоб об'єднувати народи, а не роз'єднувати їх". Тому за декларованим "не поступиться принципами" зазвичай стоїть "плевать хотел на всех". Ото такі й ходять серед нас та:
Він сповідує двомовність,
агресивний до безтями:
бойко суржиком говорить
впереміжку з матюками.
А тому серед суцільних негараздів:
Чим далі від задимлених міст,
тим густіша,
насиченіша життєдайним озоном
атмосфера рідної мови.
Легше дихається,
світліша голова,
і лише іноді дратують
шкідливі викиди промислових гігантів.
А у Києві,
особливо на Хрещатику,
люди хапають ротами
розріджене забруднене повітря
і дивуються,
чому їм так погано.
Загалом немає великого значення, якими мовами розмовляємо. В ідеалі ми мали б знати їх стільки, щоб без перекладу розуміти поляка і болгарина, татарина і єврея, румуна й білоруса, українця і росіянина - усіх сущих в Україні. Та якщо не знаємо - мусимо розуміти, що кожен має право на свою, однак повинен поважати мови інших і - найперше - мову держави, в якій живе. Сила й добробут народу (зокрема й багатонаціонального) - в єднанні, а не поборюванні одне одного. І ще - в гідності, без генів руйнівного самоприниження:
Мов ті запобігливі піддані
кульгавого короля,
що догідливо наслідують
його хитливу ходу,
калічимо рідну мову:
одне слово своє,
друге – позичене,
оце – батькове,
а те – дядькове,
на два цілющих –
вісім бруднющих.
Хить-хить,
катуль-катуль.
– Куди йдете, панове? –
Європа не в той бік!..
Чернівці – сайт http://cv.strichka.com/item/56144185
Чернівецькі барди зібрали кошти на лікування лауреатки фестивалів авторської пісні
29 листопада у Будинку естетики та дозвілля відбувся благодійний концерт авторської пісні, метою якого був збір коштів на лікування письменниці, авторки-виконавці, лауреата багатьох фестивалів авторської пісні.
У концерті брали участь відомі чернівецькі барди, учасники Студії авторської пісні: С. Шаханова, О. Кавєрін, О. Мадей, І. Деменчук, О. Ліходєд, Д. Пугачова-Канюченко та тріо «Барви».
Кошти від продажу книг будуть передані Олені Касьян з побажаннями якнайшвидшого одужання.
Київ – сайт http://askoldova-mohyla.org/uk/item,7190
Положення фестивалю-конкурсу духовної пісні «Аскольдів глас» - 2016
«Аскольдів глас» – фестиваль-конкурс духовної пісні, започаткований у 2007 р. за ініціативи о.-митрата Ігоря Онишкевича та громади УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі. Конкурс проводиться в грудні на свято св. Миколая, архиєпископа Мир Лікійських. Мистецький захід популяризує кращі зразки духовної, патріотичної, народно-обрядової музики, ознайомлює широкий загал із історичними подіями минувшини, постаттю київського князя Аскольда, залучає до участі обдарованих солістів та співацькі колективи з усієї України. Конкурс має статус всеукраїнського і носить екуменічний характер.
Учасники: до участі в XV Фестивалі-конкурсі духовної пісні ”Аскольдів глас” запрошуються сольні виконавці 13–18 років.
Мистецький захід відбудеться 17 грудня 2016 р. Б. в актовій залі Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова (м. Київ, вул. Пирогова, 9, ст. м. Університет).
Переможці будуть нагороджені дипломами, пам’ятними подарунками та грошовими преміями:
І премія – 5 000 грн.
ІІ премія – 3 000 грн.
ІІІ премія – 2 000 грн.
Вимоги:
1) Концертний виступ учасника складається із двох творів.
Рекомендована тематика для першого твору: князь Аскольд – провісник українського християнства, святий Миколай Чудотворець Мирликійський, герої Крут, сучасні герої-захисники Вітчизни.
Другий твір обирається довільно із жанру духовної, патріотичної або народно-обрядової музики. Можливе виконання сучасної авторської музики під фонограму мінус. Тривалість виступу – 10 хв.
2) До оргкомітету конкурсант надсилає анкету-заявку (до 19 листопада 2016 р., зразок додається), фото, аудіо- чи відеозапис виступів.
Склад журі:
Для оцінювання у фестивалі-конкурсі запрошується компетентне журі, до складу якого входять провідні діячі сьогодення – музиканти, композитори, поети, представники ЗМІ, духовенство. Рішення журі остаточне і перегляду не підлягає.
Критерії оцінювання:
- Зміст представлених творів;
- Музично-виконавський рівень;
- Артистизм.
За підсумками конкурсу щорічно видаються аудіо- та відеодиски.
Оргкомітет фестивалю: о.-митр. Ігор Онишкевич, К.Чаплик, Н.Кучерява, А.Чаплик, А.Гетьман, С.Заяць, Н.Пуряєва, Р.Лоцман, В.Федоришин, Н.Мальцева, Л.Михайлюк, Т.Чернета.
Відповідальні за проведення конкурсу:
Катерина Чаплик (голова оргкомітету)– 066 447 80 99, 067 197 80 13
e–mail: Askoldiv_glas2011@ukr.net або Chaplyk_Kateryna@ukr.net
Світлана Заяць 067 220 79 70
Інформацію про результати попередніх конкурсів можна отримати на сайті www.askoldova-mohyla.org – рубрика «Аскольдів глас».
Харків – сайт http://khotkevych.info/fond/2016/11/20/tradytsijna-bandura-mynule-suchasne-majbutnje-materialy-konferentsiji/
Традиційна бандура: минуле, сучасне, майбутнє — матеріали конференції
20 листопада 2016 р
Пропонуємо до уваги широких кіл збірник матеріалів присвяченої 160-літтю Порфирія Мартиновича Міжнародної науково-практичної конференції «Традиційна бандура: минуле, сучасне, майбутнє», яка відбулася 18-19 червня 2016 року у НЦНК «Музей Івана Гончара» (м. Київ)
Анотація:
Збірник праць Міжнародної науково-практичної конференції «Традиційна бандура: минуле, сучасне, майбутнє» (Київ, 18-19 червня 2016 р.) присвячений актуальним питанням дослідження і сучасного розвитку традиційної (діатонічної, народної) бандури. Зважаючи на особливе місце і роль традиційної бандури в житті світової української спільноти, до наукового розгляду винесений широкий спектр назрілих на сьогодні тем, зокрема: походження бандури, її місце серед музичних інструментів світу; феномен традиційної бандури, психофізіологічні особливості впливу; парамузичні, сакральні, символічні властивості інструменту; різновиди інструментів, регіональні особливості конструкцій, строю, сучасні реконструкції зразків давніх інструментів, історичні традиції й нові особливості виготовлення інструментів; особливості виконавства, способів гри; автентичний репертуар традиційної бандури, особливості його нинішньої репрезентації, засади формування сучасного репертуару, авторська творчість виконавців; проблеми культивування в суспільстві епічної творчості, формування спільнот шанувальників, виховання сучасного слухача кобзарського виконавства тощо.
Збірник статей розрахований на науковців, дослідників, музейних працівників, викладачів і студентів ВНЗів, музикантів, подвижників кобзарського виконавства, а також – на широке коло шанувальників традиційної бандури.
Упорядник: Кость Черемський (м. Харків)
Редактор, видавець: Олександр Савчук (м. Харків)
Меценатська підтримка: Віктор Мішалов (Торонто, Канада)
Завантажити в форматі PDF
Луцьк – сайт http://www.volynnews.com/news/culture/na-volyni-vidrodzhuiut-festyval-90-ykh/
На Волині відроджують фестиваль 90-их
2 Грудня 2016
На Волині відроджують музичний фестиваль 90-их, який був візиткою краю та дав Україні чимало відомих музикантів - «Оберіг». В обласній раді на захід вже передбачили фінансування, також просять підтримку в Луцької міськради й Міністерства культури.
Аби виділити кошти на проведення фестивалю, депутати облради внесли зміни до Регіональної програми розвитку культури, мистецтва та охорони культурної спадщини в області на 2016–2020 роки 1-го грудня під час сесійного засідання.
За відродження фестивалю проголосували майже одностайно: 51 «За» із 52 присутніх в залі засідання. Зміни передбачають фінансування фестивалю по 200 тисяч гривень упродовж чотирьох років, починаючи з 2017-го. Також звернення щодо підтримки заходу направили до Міністра культури України та Луцької міської ради.
Витяг зі звернення:
«У кінці 80-х - на початку 90-х років минулого століття таким заходом, який слугував своєрідною візитівкою Волині і Луцька, був Всеукраїнський фестиваль авторської пісні і співаної поезії «Оберіг». На час проведення фестивалю Волинь і Луцьк ставали інтелектуальним і музичним серцем України, центром активної громадської думки. Слід зазначити, що «Оберіг» фактично став музичним і віршованим втіленням зростаючого духу Незалежності України і запровадження демократичних норм в суспільних процесах. Сьогодні ми теж живемо в переломний момент захисту нашої незалежності, боротьби за свободу Вітчизни і утвердження європейських цінностей в Україні. Революція Гідності, наступна агресія та війна з Росією теж, як і в 90-х роках, породили небувалий сплеск громадської активності, що виражається і в появі нового пласту пісенної авторської творчості.
Ми, депутати Волинської обласної ради, будучи переконаними, що «Оберіг» стане дієвим стимулом для збереження та розвитку авторської пісні та співаної поезії, неординарним засобом патріотичного виховання, закликаємо Вас, шановні колеги, долучитися до проведення з 2017-го року Всеукраїнського фестивалю авторської пісні та співаної поезії «Оберіг» в якості співорганізаторів».
У своєму листі волинські депутати просять у Міністерства сприяння у включенні з 2017 року фестивалю «Оберіг» до календарного плану основних культурно-мистецьких заходів на умовах співфінансування з обласного та Державного бюджетів.
Зауважимо, що фестиваль став пісенним святом, яке відкрило всій Україні таких відомих митців як Марійку Бурмаку, Олега та Юрія Покальчуків, Сергія Шишкіна, Василя Жданкіна, Вячеслава Хурсенка, сестер Тельнюк, Всеволода Стеблюка, Станіслава Щербатих ("Тризубого Стаса"), Зою Слободян, Сергія Мороза, Андрія Панчишина, Наталку Криничанку, Віктора Царана, Лесю Горову та багатьох інших.
Чернівці – сайт http://oblosvita.com/strichka/21335-u-chernvcyah-vdbuvsya-festival-avtorskoyi-psn-ta-spvanoyi-poezyi.html
24-11-2016
У Чернівцях відбувся фестиваль авторської пісні та співаної поезії
Сьогодні, 24 листопада у Чернівецькому обласному центрі естетичного виховання «Юність Буковини» відбувся фестиваль авторської пісні та співаної поезії. Для участі у фестивалі зареєструвалося 20 учасників - студенти вищих навчальних закладів, учні загальноосвітніх навчальних закладів Чернівецької області.
На Буковині такий фестиваль проходить вже восьмий раз. За цей час вдалося виявити багато талантів поміж учнівської та студентської молоді. Про це говорив один із переможців минулих фестивалів, володар гран-прі, актор Чернівецького обласного українського музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської, композитор Ігор Андроник. На відкритті він виконав одну із своїх авторських пісень.
Цього разу учасники фестивалю виборювали 3 призові місця та гран-прі.
Журі оцінювало конкурсантів за 10-ти бальною шкалою та такими критеріями: художній рівень поезії, музична культура пісні, органічна спорідненість тексту і музики, елементи традиційності та новизни, виконавська майстерність, гармонія образу.
Переможцям конкурсу серед учнів стала Анастасія Бугня, вихованка Сторожинецького будинку дитячо-юнацької творчості. Перше місце серед студентів присуджено Євгену Ткачуку, студенту географічного факультету ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Гран-прі фестивалю журі віддало Анастасії Миронюк, студентці ЧНУ ім. Ю. Федьковича.
Буковина – сайт Глибоцького ліцею http://glib-licey.com/
24 листопада у Чернівецькому обласному центрі естетичного виховання «Юність Буковини» відбувся фестиваль авторської пісні та співаної поезії. Для участі у фестивалі зареєструвалося 20 учасників - студенти вищих навчальних закладів, учні загальноосвітніх навчальних закладів Чернівецької області. Серед них була і наша красуня, учениця 11 філологічного класу Глибоцького ліцею - Гринчишен Кароліна.
Чернівці – сайт http://www.bsmu.edu.ua/uk/news/events/5274-studenti-bdmu-vzyali-uchast-u-konkursi-avtorskoi-pisni
Студенти БДМУ взяли участь у конкурсі авторської пісні
Серед різноманіття щирого слова, яскравої гамми музики, гармонійності художніх образів вирізнились і студенти-медики. Олександр Мельник нагороджений дипломом ІІ ступеня. А Ольга Сливка посіла ІІІ місце серед талановитої та креативної молоді.
Сайт Віктора Морозова http://www.victormorozov.com/ukr/frame.html
30 листопада 2016 - Інтерв'ю у "LVIV.COM" - "Віктор Морозов та його батярський блюз дев’яностих у Львові"
http://lviv.com/panoptykum/viktor-morozov-ta-jogo-batyarskyj-blyuz-dev-yanostyh-u-lvovi/
Віктор Морозов та його батярський блюз дев’яностих у Львові
Христя Малиш
Колишніх батярів не буває. Віктор Морозов, один найромантичніших та безсумнівно - найкрасивіших представників цієї культурної формації, розповідає про те, що фантастичного було в формуванні театру-кабаре “не журись”, як за радянських часів затверджували незатверджуване і яких зусиль потрібно було докласти в дев’яностих, аби сказати коханій “Привіт, сонце, як твої справи?”
Про театр “Не журись!”
Під кінець вісімдесятих і початок дев’яностих, гуляючи центром Львова часто можна було зустріти скупчення натхненних та радісних людей, ядром якого був молодий та вродливий музикант, що під гітару співав файних пісень. І відрізнялися подібні стріт -концерти від тих, що частенько можна побачити сьогодні – текстами. Зазвичай, автором лірики був сам музикант, і вона носила гостро політичний характер, вкупі з іронічними та стібливими елементами. Ну і ще, звичайно ж, ця лірика була забороненою.
Так от, цих виконавців сатиричного музичного мистецтва називали “бардами”.
Одного дня, здибались кілька тоді юних дарувань. Точної локації не пам’ятаю, але чомусь, видається мені, що все те відбувалось поряд з готелем Жорж. Тоді ніхто особливо не домовлявся про зустріч.
Був там Кость Москалець і зовсім ще молодий Тарас Чубай і Андрій Панчишин... Словом -, зібралось тоді багацько людей - послухати хорошої української музики. Серед того натовпу був також Юрій Винничук. Здається мені, що він цю історію пригадав би краще, але якщо покладатись на те, як прибріхую я - то ось вам фантастична розв’язка трилера.
До Винничука підійшов один зі слухачів і, не зрозумівши, що за дійство таке коїться, спитав “Прошу пана, яка то група виступає зараз?” Ну і Винничук напів жартома, а напів серйозно, але дуже впевнено відповів тому чоловікові - “Не журись!”.
Фантастична ж складова моєї байки в тому, що я не певен, сказав це Юрко з якимсь конкретним наміром, передбачаючи утворення нашого мистецького осередку, чи просто так, не подумавши - вимовив те, що першим потрапило до голови.
Спершу наша формація називалась “театром авторської пісні” в якому ми по черзі виходили на сцену і грали на гітарах. Але потім нам такий формат видався нудним і ми вирішили те дійство якось урізноманітнити. Власне тоді, поміж піснями стали виходити Винничук з Остапом Федоришиним і перекидатись смішними репліками. Так все воно трансформувалось в театр-кабаре, в якому ми вже ставили цілі вистави. Пам’ятаю фантастичну гумореску Остапа Федоришина - директора театру “Не журись!” - про вуйка з Австралії, який прислав родині гаманітарну поміч у вигляді бляшанки з прахом тети після кремації. Не хочу вам її переповідати, бо то треба тільки бачити в його виконанні.
Я собі співав про радянського державного і партійного діяча, близького друга Сталіна. Він був настільки креативним хлопцем, що придумав ідею заносити села з напівмертвими голодними людьми до “чорних дошок”, аби забрати у них весь хліб в купі з життям на благо партійної індустріалізації.
“Як музика розповідь лине
Виблискують сльози в очах
Розказує про Україну у славних 30-их роках,
Про Скрипника і Хвильового,
Про подвиги НКВД,
Про світлу широку дорогу,
яка до Сибіру веде.
Ка-га-нович - державна голова,
Ка-га-нович - історія жива,
Ка-га-нович - Єжова рідний брат,
Ка-ка-ка-ка... Ка-га-нович - професійний кат”
Або ж наспівував оду легендарному зразковому піонеру Павліку Морозову, що здав кагебістам власного батька:
“Не плач, Морозихо,
Бо нема причини,
То куркуль проклятий,
Ворог батьківщини.
А у твого сина
На груді медалі,
Батько є у нього -
Сам товариш Сталін!”
Напевно через те, що на той час комуністична машина вже тріщала по швах і партійні діячі були розгублені та налякані - нас за такі сценки і пісні не повбивали. Але часто підходили люди, які ще всіх клепок та відчуття суворої реальності не розгубили. Вони намагались застерегти, говорячи: “Хлопці, що ж ви таке робите, то ж вас заарештують”. Але в нас тоді не було страху, лише багато завзяття і бажання нарешті розповісти те, що так довго доводилось замовчувати.
Про обряд затвердження
Звичайно, в дев’яностих для того, аби провести будь яке дійство в філармонії чи театрі, потрібно було пройти певний обряд - “затвердження”. Після того, як план майбутнього проекту був готовий, треба було занести його до цензора на перевірку. Звісно, наші доробки за нормальних обставин не мали б пройти цензуру. Того ж Павліка Морозова, якого ми висміювали, в школах ставили дітям в приклад, як ревного захисника ідеології комунізму і героя для всіх піонерів. Тому доводилось шукати альтернативних шляхів.
Думаю, без допомоги Остапа Федоришина нам би нічого не вдалось зробити.
До вистави “Повіяв вітер степовий” Влодко Кауфман зробив нам чудову афішу. На ній він намалював тризуб. Розгледіти його можна було тільки детально вглядаючись, але все ж, він там був. На щастя, Остапові, найбільш солідному серед усіх нас, вдалось нарити колишнього військового цензора. Той вуйко дуже любив випити, і це нас в буквальному розумінні рятувало. Коли Остап показав йому афішу, він, будучи вже в доброму гуморі, видав “Что ребята, думали я не увижу, что вы там на самом деле нарисовали? Нет, меня вам обмануть не удастся!” І вже коли Остап перелякався і був готовий до того, що його хитрий план з оковитою не спрацював, цензор якось на хвилі загального алкогольного піднесення хвацько втулив нам печатку.
Про ковбасу
Сьогодні для звичайного молодого українця відсутність в магазині саме того продукту, по який він прийшов, викликає незадоволення і роздратування. Мовляв, про покупця не думають зовсім, безсовісні. Але так було не завжди. Звісно, історіями про дефіцит в дев’яностих нікого не здивуєш, проте я маю яскравий спогад, що залишився в моїй свідомості з тих часів.
Пам’ятаю, приїхали ми з хлопцями з “Не журись!” до Монреалю і там вирішили погуляти містом. Звісно ж, скоро зголодніли і зайшли до першого супермаркету. Проходимо повз м’ясний відділ і бачимо - ковбаса! Ну, тобто бачимо ми звичайнісінький собі холодильник, з різними видами ковбаси, красиво упакованої та розкладеної. Підходь, шукай свою цінову категорію чи просто бери ту, яка смакує найбільше. Припускаю, що саме такі думки мали б з’явитись у голові звичайного канадця, чи сучасного українця, який вирішив пошопитись.
Ну а в нашої батярсько-мистецької компанії була трохи інша реакція.
Ми звикли, що фраза “піди, купи ковбаси” означає - йди і купи ту одну, єдину, якої може й не бути в гастрономі, бо не завезли, розкупили, або просто продавчиня з -під прилавка саме тобі продавати без доплати не збирається.
А тут - море ковбаси. Безмежна кількість ковбасних варіантів, ковбасних смаків, ковбасних кольорів та форм… Словом - ми просто стояли, тикали в прилавок пальцем і довго та істерично реготали. А покупці поряд перешіптувались “Шо сталось? З ними все окей?”
Про кохання по різні боки океану
Сьогодні нам важко уявити життя без смартфона і за відсутності інтернету, хоча б мобільного, в нас починається паніка. Відповідно - для того, аби сходити з кимось на каву - потрібно лише відкрити один з месенджерів і кілька разів потицяти пальчиком в сенсорний екран. І не важливо, де знаходиться та людина - в одному університеті з тобою, чи може в іншому місті, країні чи континенті. Ті технології, якими користуємось щоденно, стали настільки звичними, що ми їх перестали помічати.
А от коли я закохався в Мотрю, мені доводилось докладати трохи більше зусиль, аби спитати в неї “як справи”. Вона українка, як і я, тільки родом з Торонто. Тож, коли в нас зав’язалася любов, ми з нею жили по різні боки океану. Тому, для того, аби поговорити, мені треба було замовляти телефонну розмову заздалегідь.
Все відбувалось так. Я, з приміщення театру, телефонував тітоньці і пояснював їй, що мені треба здійснити дзвінок в Торонто. Далі треба було назвати їй номер телефону Мотрі. Тітонька ж розповідала мені про тарифікацію дзвінка і казала, що зателефонує, коли можна буде говорити. Вона називала приблизний день і час очікування дзвінка, але часто доводилось сидіти біля телефону і чекати значно довше. Так ми обоє, я в Україні, а моя майбутня дружина - В Канаді, завмирали в очікуванні комунікативного дива.
І от - нарешті телефон дзвонив, я біг через всю кімнату, хапав трубку і після змученого та роздратованого наказу оператора “Говорите!” переможно починав розмову. Нам тоді було абсолютно неважливо, що ми ледве чуємо один одного, бо на лінії все немилосердно хрипіло та тріщало, і що доводилось часом майже кричати чи повторювати якесь слово виразно і по складах. Ми ще любили жартувати, що всі ті шуми через те, що якийсь полковник чи майор-кагебіст надто емоційно прослуховує нашу розмову.
Ну і романтичним завершенням нашого мовного рандеву був ще один дзвінок від оператора, з інформацією про те, скільки часу тривала розмова і скільки мені за неї треба буде заплатити.
Взагалі -, Львів дев’яностих описати якимось одним словом чи тезою мені не вдасться. Знаєте, це якийсь дивний спалах ейфорії з п’янким духом незалежності та вірою в безмежні можливості. З мішками беззмістовних та смішних купонів, за які не можна було купити нічого, і шаленою інфіляцією та розчаруванням. А ще - це час зародження нового. Фестиваль Вивих та Альтернатива, Дзиґа, Мертвий півень та молодий Чубай, свіжа творчість Віктора Неборака і дивний Скрипка, що приїхав з Франції і почав творити нові пісні для свого “ВВ”. Була в всьому цьому якась хаотична романтика. І я дуже тішусь, що застав її тоді.
Чернівці – сайт пам’яті Володимира Івасюка http://www.ivasyuk.org.ua/news.php?lang=uk
Відбувся XIII обласний конкурс юних читців
24 листопада 2016 року в Обласній бібліотеці для дітей спільно з Меморіальним музеєм Володимира Івасюка відбувся ХІІІ обласний конкурс юних читців, який проводився з нагоди 99-ї річниці від дня народження письменника Михайла Івасюка. Цьогорічний конкурс вразив чисельністю учасників, їх було понад 60. Варто зауважити, що до Чернівців завітали учні з загальноосвітніх шкіл, гімназій міста Вижниці, Сторожинецького, Глибоцького, Кіцманського, Вижницького та Герцаївського районів. Для участі у конкурсі діти готувалися дуже ретельно: підбирали до виступу вбрання, музичне оформлення, малювали малюнки.
Оцінювало юних конкурсантів професійне журі, у складі голови — письменника, редактора «Буковинського журналу», директора Меморіального музею Володимира Івасюка Мирослава Лазарука, Михайла Павлюка — кандидата політичних наук, доцента кафедри міжнародних відносин, онука Михайла Івасюка, актриси Чернівецького обласного академічного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської Христини Зборлюкової, ведучої радіопередач Чернівецької обласної державної телерадіокомпанії «Буковина» Марії Андроник та заступника директора з наукової роботи обласної бібліотеки для дітей Ірини Рудої.
Традиційно читці змагались у двох номінаціях: виконання поезій Михайла Івасюка із книги «Елегії для сина» та виконання віршів-посвят Володимиру Івасюкові.
Перше місце ХІІІ конкурсу в номінації виконання віршів із книги М. Івасюка «Елегії для сина» посіла Манєскул Наталія, учениця 8 класу ЗОШ с. Михальча Сторожинецького району, яка продекламувала «Елегії» Михайла Івасюка. Зачарували глядачів і членів журі фрагменти віршів Михайла Івасюка із елементами біографії В. Івасюка у виконанні Бомпи Лоредани, учениці 9 класу та Андрія Жара, учня 11 класу ЗОШ с. Петрашівка Герцаївського району, які зайняли II місце. III місце присудили Стрежак Анні-Крістіні, учениці 9-Б класу ЗОШ №4 м. Чернівці, яка теж не вперше бере участь у цьому конкурсі.
Учні 10-го класу с. Шилівці Хотинського р-ну Данилко Анастасія та Подря Ростислав вразили усіх присутніх діалогом Софії Ротару і Назарія Яремчука про В. Івасюка і достойно стали переможцями конкурсу юних читців у номінації «Вірші-посвяти Володимиру Івасюку». Друге місце зайняла Кулька Софія, учениця 9-Б класу Лужанського ЗНЗ Кіцманського р-ну із презентацією біографії В. Івасюка. Макарук Анна, учениця 6-В класу гімназії №1 м. Чернівці презентувала вірш Галини Тарасюк «Осінь, жовтень, кленів багаття…» і отримала III місце.
Особливими відзнаками за активну участь у конкурсі та популяризацію творчості Михайла та Володимира Івасюків були нагороджені: учениця 3 класу ЗОШ №40 м. Чернівці Радиш Марія-Віталіна і бібліотекар с. Просіка Глибоцького р-ну Зегря Родіка Георгіївна, яка декламувала власний вірш-посвяту В. Івасюку «Соло кленового листка».
Приємним сюрпризом для юних читців стали подарунки та відзнаки від гостей конкурсу — письменниці, журналіста, громадського діяча, перекладача Тетяни Винник та директора видавничого дому «Букрек» Дарини Максимець. Переможці отримали від Тетяни Винник дитячу книгу «Відлуння нашої хати» із дарчим написом від авторки. Також письменниця презентувала присутнім пригодницький журнал для дітей «Крилаті», головним редактором якого вона є. Учасники конкурсу, школярі 3–4-х класів, отримали його у подарунок від неї.
Дарина Максимець також відзначила найяскравіших читців, подарувавши книги З. Мензатюк «Дива українських храмів». Книги у подарунок від генерального директора «Букреку» отримало і поважне журі. Видавничий дім «Букрек» є постійним спонсором конкурсу. Також конкурс проходив за підтримки родини Івасюків-Павлюків та ТОВ «Буковина Солар 1». Юні читці показали достойний рівень виконання віршів-посвят. Всі конкурсанти отримали дипломи та книги у подарунок.
Відзначили день народження Михайла Івасюка
25 листопада 2016 року виповнилося би 99 років від дня народження видатного українського письменника, громадського діяча, фольклориста, викладача Михайла Григоровича Івасюка.
Відбулося покладання квітів до місця вічного спочинку Михайла та Софії Івасюків. Земний уклін письменнику склали директор музею Мирослав Лазарук, письменники Віктор Косяченко та Володимир Вознюк, онук М. Г. Івасюка Михайло Павлюк, студенти філологічного факультету ЧНУ ім. Ю. Федьковича та працівники ЧОУНБ ім. М. Г. Івасюка.
А о 13 годині цієї ж днини у літературно-мистецькій вітальні музею «У родинному колі» відбулася зустріч з колективом Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Г. Івасюка на чолі з заступником М. М. Довгань, колишнім директором А. С. Іваницькою, яка працює у бібліотеці 36 років.
Бібліотека функціонує з 8 вересня 1940 року. А у 1998 році рішенням №843 Кабінету міністрів України від 08.06.1998 року Чернівецькій обласній універсальній науковій бібліотеці присвоєно ім’я Михайла Григоровича Івасюка.
На сьогодні інформаційний ресурс обласної наукової бібліотеки складає понад 605 тисяч одиниць документів на традиційних та електронних носіях, 37,7 тисяч одиниць періодичних видань. Щорічно обласна книгозбірня Буковини обслуговує понад 35 тисяч користувачів, до послуг яких надаються читальні зали, нові електронні бази даних, широкий асортимент додаткових платних послуг. Для відвідувачів у бібліотеці працює 14 відділів: відділ інформування фондів, сектор обмінного фонду, відділ каталогізування; відділ зберігання та реставрації бібліотечних фондів; сектор депозитарного зберігання рідкісних та цінних книг; відділ документів іноземними мовами; відділ мистецтв; відділ краєзнавства; відділ документів із економічних, технічних та природничих наук; відділ обслуговування користувачів; відділ абонемента; відділ наукової інформації та бібліографії; редакційно-видавничий відділ; відділ інформаційних технологій та електронних ресурсів; сектор Інтернет-центру та філія по обслуговуванню юнацтва.
Директорами бібліотеки були Дудко Федір Микитович, Калениченко Володимир Федорович, Ярошенко Іван Іванович, Іваницька Антоніна Семенівна. Нині закладом керує молода, креативна Наталія Миколаївна Філяк.
Працівниками музею спільно з краєзнавчим відділом ЧОУНБ ім. М. Г. Івасюка підготовлена книжкова виставка «Мистецтво жити серцем», на якій представлені книги, видані бібліотекою. Гості музею також мали можливість переглянути слайд-шоу «Літопис у світлинах» із фотоальбомів родини Івасюків.
Своїми спогадами про Михайла Григоровича поділилися директор музею М. Я. Лазарук, А. С. Іваницька, румунський письменник та перекладач М. С. Лютик, учень М. Г. Івасюка В. О. Вознюк, директор Видавничого дому «Букрек» Д. С. Туз-Максимець, українська письменниця, головний редактор дитячого журналу «Крилаті» Тетяна Винник.
Усіх присутніх зворушив виступ переможців ХІІІ обласного конкурсу юних читців у номінації виконання віршів Михайла Івасюка зі збірки-посвяти «Елегії для сина» — Лоредани Бомпи та Андрія Жара, учнів ЗОШ с. Петрашівка Герцаївського району; володарки спеціальної відзнаки від видавництва «Букрек» Христини Ямбор, учениці ЗОШ №6 м. Чернівці.
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Без шкіри
http://vikna.if.ua/news/category/culture/2016/11/21/63910/view
2016.11.21
Поету і барду Іванові Козаченку (10.10.1961 — 10.06.1999) мало би виповнитися лише 55, але для тих, хто його знав, він назавжди залишиться 37-літнім…
На схилку 70-х років студентів філфаку КДУ ім. Т. Шевченка (так він тоді називався) був популярним анекдот: «Студент-філолог на першому курсі поет, на другому прозаїк, на третьому драматург, на четвертому літературний критик, а на п’ятому — учитель сільської школи». На справді це не лише анекдот, а ще й притча. І стосується вона не лише філологів. Хто з нас замолоду не мріяв про славу й визнання, не будував наполеонівських планів? Але далі починалося те, що називається «прозою буднів», і більше 90% учорашніх «наполеонів» у кращому разі знаходили в собі сили, щоб пливти за течією життя і якось триматися на поверхні. Лише відсотків 7-8, поставивши перед собою ту чи іншу мету, завдяки залізній волі, затятій упертості й волячому працелюбству таки досягали бажаного. Навіть якщо й не мали на старті якогось особливого таланту чи хисту.
Іван Козаченко не належав ні до перших, ні до других, тому що нічого не обирав — сам бо обраним був. І нехай не вводять вас в оману його рядки:
Бідні люди і звірята,
і собаки, і мисливці.
Кому будем докоряти?
Всі — обранці, всі — щасливці.
З Іваном познайомилися в кімнаті нашого спільного товариша Володі Радченка (це в гуртожитку №17, що на Сєченова, 6). Я вився на п’ятому, а він на третьому курсі філфаку. Саме тоді Київ готувався гучно відзначити своє 1500-ліття. З цієї нагоди в місті з’явилися кав’ярні, які працювали не до 20:00-21:00, як зазвичай, а до 24:00! Чомусь ми уподобали ту, що була в підземному переході на площі Толстого. А ще екзотичний, як на ті часи, шоколадний бар на Саксаганського…
Вірші свої Іван читав упівголоса, проникливо, без щонайменшого пафосу. Не пригадую, щоб він послуговувався записами — лише декламував напам’ять. І так, що окремі строфи закарбовувалися десь у глибині моєї душі, назавжди ставши частинкою мене самого:
В глухім каньйоні, храмі божевілля
чи є кому яке до того діло,
що сонце ще не зовсім поруділо?
Радійте! Породила породілля
Пролог не підфарбованої казки —
Івасики-Телесики, Маринки,
Фіалочки, підрізані на ринках.
Реалія, феєрія, фіаско?
Вірші тієї пори вражали якоюсь неймовірно високою концентрацією сугестії, хоча сьогодні вже й важко зрозуміти: чи самі вони вводили тебе в транс, чи особлива манера Іванової декламації…
Був день печалі. В німоті ікон,
В сирітстві і самотності причалів
Втонуло сонце згубленим вінком
Ночей купальських з мріями вінчальними.
Була зима, і віхола, і лід,
Озер закутих осклянілі очі.
Так, ніби вже ніколи на землі
Ніхто в них подивитися не схоче…
І ти прийшла і крикнула: «Весна!»
Самотніми і рідними вустами,
І ручаї, немов раби повсталі,
Промерзлу твердь розбурхали до дна.
Хай буде рабство — щоб було повстання,
Хай біль і радість не покинуть нас,
Щоб кожен раз прощатись, як востаннє,
І зустрічатись вперше кожен раз.
У несподіваній тут фразі «Хай буде рабство — щоб було повстання» закодоване якесь давнє прокляття України. Тривалий період національної летаргії, потім раптове пробудження, потужний спалах повстання і… знову довгий сон поневолення. Чи не про те й Шевченкове: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…». Отож спимо, повстаємо, рвемо кайдани і знову засинаємо. І так по колу. Може, саме в цьому ховається причина трагедії однієї з найбільших націй в Європі, яка впродовж століть не мала власної державності?
Про що тільки не говорили ми в тих таких рідних і затишних, як нам тоді здавалося, київських кав’ярнях… А один Іванів вірш став каменем роздору між нами:
Як довго і марно глухими ночами
кидалися в сторони і говорили.
Мов ключник сліпий, брязкотіли ключами.
А що ми відкрили?
Важко не погодитися з Володимиром Радченком, який слушно вважає, що рядки ці присвячені не лише мені, а й всьому нашому поколінню. Так от, на вимогу редактора одного з журналів, який погодився надрукувати Іванову добірку поезій (небачене в ті часи везіння!), Козаченко мав переробити цього вірша. Занадто вже непереборним песимізмом і безвихіддю віяло від нього, що для радянської літератури, як відомо, було зовсім нехарактерно. Іван так сильно хотів надрукуватися, що пішов на компроміс, і вірш було опубліковано у такому вигляді:
Як довго і марно глухими ночами
кидалися в сторони і говорили.
Мов ключник сліпий, брязкотіли ключами:
Відкрили!
Після цього ми тривалий час не спілкувалися.
Тут я маю сказати ще про одну Іванову рису — його вразливість і незахищеність, його постійні сумніви і вагання… Йому часом важко було опиратися стороннім впливам, особливо ж коли вплив чинили авторитетні для нього люди. І взагалі, він був настільки непрактичним і непристосованим до життя, що інколи видавався дивакуватим прибульцем з далекої планети. Якась звичайнісінька жартівливо-студентська авантюра в його виконанні обов’язково набувала несподівано-загрозливої драстичності. Взяти ту ж історію з таксистом чи інші подібні…
О мрійнику, довірливий невдахо!
Мій голубе! Тебе кидали з даху
у темний світ — і сонячний, і зоряний,
І ти літав, бездомний, неозорами.
І ти молився небові за хмарами,
і людям під смішними парасолями.
Невже твої молитви були марними,
а щирі сльози надто пересолені?
А потім я закінчив університет, одружився, працював інструктором з туризму, служив у війську, новинарив… Іншими словами, був дуже далеким як від поезії, так і від поетів.
І лише всередині 1990-х років випадково зустрів Івана — на кількаденному виїзному семінарі для телевізійників і медіа-експертів, що проходив в Пущі-Водиці, в одному з тамтешніх санаторіїв. До речі, саме там я познайомився з Георгієм Гонгадзе. Козаченка ж було акредитовано від газети «Говорить і показує Україна». Іван подарував свою збірку. Читаючи її, зауважив, що майже повністю зникла притаманна його раннім поезіям сугестивність, натомість буквально зашкалювало від неймовірної концентрації болю. І якщо у нашого спільного товариша Івана Малковича від надмірної сонячної вітальності народжувалося «Я подорожник — прикладайте мене до рани», то Козаченко сам був суцільною незагойною раною. Ніби про самого себе він писав у присвяті Василеві Стусу:
…Але один приходить і перо
собі вмочає просто в темні вени.
За всіх німих замовчане добро,
за всіх незрячих світло сокровенне.
Він пише їм від них, до них листи,
до них самих їм двері відкриває,
і хто побачить — з дива не простить
своє оголення, без шкірне і криваве.
А той, хто пише — нащо йому жить,
він пошматує вщент літа і жили…
На заключному банкеті, коли учасники семінару дозволили собі трошки розслабитися, я побачив Івана таким, яким до того ніколи ще не бачив. В польській мові, здається, є три стадії поганого самопочуття: źle, bardzo źle, fatalnie. Так от, стан його душевний був жахливо-фатальним! Було страшно від невблаганно-нав’язливого передчуття трагічної розв’язки. Але водночас і зрозуміло, що цьому нічим уже не зарадиш. Бо для тих, хто живе «без шкіри», без будь-якої захисної оболонки, найпростішим і найдоступнішим залишався єдиний спосіб, так, вбивчо-небезпечний, але такий, що гарантував хоча й короткочасне, але все ж якоюсь мірою рятівне забуття.
Як важко летіти, себе несучи на руках,
стискаючи серце у горлі і кров коло мозку,
губами тримаючи душу, мов крапельки воску,
спиняє вогонь біля урвища — при свічниках.
Так, поетів багато, але обраних серед них — одиниці. Обраних не для слави і щастя, а для пекельної місії бути посередником між світами: горнім і земним, небесним і людським. Обранці не живуть довго — спалюють себе молодими. Про долю таку не мріють, а кому випав цей хрест — не позаздриш. Для обранця єдиний безпечний спосіб існування в цьому світі — втеча від нього. Стати відлюдником, практикувати аскезу в неприступній лісовій печері, молитися і спілкуватися лише птахами і ангелами… Не про таке мріяв іван Козаченко. Та й порятунок цей був не для нього. «Світ ловив мене, та не спіймав», — підказував рецепт спасіння мудрий сковорода, та Козаченко не потребував підказок. Ба більше: Іван кидав виклик цьому світові з усіма його принадами і спокусами. Вже в самій назві його вірша і збірки «ЛОви» чується зухвало-викличне «ЛовИ». «Лови мене, світе!» — і закохувався до нестями. «Спокушай мене, Вавілоне!» — і з головою пірнав у вир співаної поезії (неодноразово ставав дипломантом фестивалю «Червона рута»). «Не страшні мені твої зваби!» — і брався за написання гімну для політичної партії. Щоправда, потім бідкався: «Так і не виплатили обіцяного…»
І знав же, що перемогти в цій смертельній грі неможливо.
І пророче передбачав близький фінал:
…Ані слова не потрібно.
Мов ріка — вмираєм срібно.
Як душа — холодним тілом.
Як багаття — димом білим…
Довідка. Іван Іванович Козаченко (*10 жовтня 1961, Калуш, Івано-Франківської області — †10 червня 1999, Київ) — український поет-лірик з покоління «дев’яностників», письменник, журналіст, бард.
Член Національної спілки письменників України (1993).
Закінчив Київський університет (1984). Працював у Києві: у Музеї книги (1986), Товаристві книголюбів (1987–1991), літературним редактором підліткового журналу «Однокласник» (1991–1995), у журналі «СіЧ» (1996), редактором відділу поезії часопису «Столиця» (1996–1998), в газеті «Говорить і показує Україна».
Автор кількох музичних альбомів, стиль характеризується як імпресіоністичний бард-рок. Через передчасну смерть поет залишив сцену життя фактично непоміченим літературним бомондом. Зокрема, вірші Козаченка, на відміну від пісень, так і не були відзначені, як того заслуговує його невеликий (до кількасот поезій), але якісний, творчий доробок.
Помер поет від серцевого нападу 10 червня 1999 року, осиротивши дружину Тетяну Крижанівську і сина. І життю, і смерті Івана Козаченка супутні обставини, міфи і загадки, які навряд чи будь-коли будуть з’ясовані. Безумовно одне: це був один із найвитонченіших та найаристократичніших — і в побуті, і в мистецтві — поетів України.
Збірки поезій: Аркан срібний» (1992), «Відеохронопис» (1994), «Лови» (1997), «Обітована» (1998).
Музичні альбоми: «Моя містерія» (компакт-диск), «Незримий сад» (аудіокасета), «Зоря твого лиця» (аудіокасета)
Відзнаки: Лауреат літературного конкурсу «Гранослов» і мистецького фестивалю «Лір».
Віктор ЦІОН, «Літературна Україна»