Бюлетень №5 (437) 2017 рік
Новини одним рядком:
22 січня – Тарас Компаніченко співав на відкритті меморіальної дошки Євгену Коновальцю, Київ, вул. Січових Стрільців, 24
24 січня – збори Харківського історико-філологічного товариства у ЛітМузеї
26 січня – виступ Тараса Компаніченка на відкритті меморіальної дошки Василю Макуху, Київ, Хрещатик, 27
27 січня – 90 років з дня народження Олекси Тихого, педагога і правозахисника (читайте рубрику “Ювілеї”)
28 січня – ювілей Льюїса Керрола «БОЖЕВІЛЬНИМ ЧАЮВАННЯМ» у ЛітМузейній «Книзі»
28 січня – ювілейний день народження Ольги Тараненко, поетеси і педагога із Харкова (читайте рубрику “Ювілеї”)
30 січня – пам’ятний захід на вшанування Героїв Крут, Київський міський будинок учителя, вул. Володимирська, 57
31 січня – день народження Григорія Вагапова, автора пісень із Києва (гурт “Вперше Чую”)
2 лютого – 120 років з дня народження поета Євгена Маланюка (роки життя:1897-1968)
2 лютого – творчий вечір Василя Триліса до 80-річчя з дня народження, Київ, Будинок звукозапису
2 лютого – ювілейний день народження Олександри Залукаєвої, молодої поетеси із Миколаєва
3 лютого – концерт Ольги Дробот і Сергія Льовіна у київському КАП «Дом»
5 лютого – «Українська зима» за участі бандуриста Ярослава Джуся у Театрі танцю Каракалли в Лівані
10 лютого – презентація книги “Оголений нерв” Юрія Оша (Геннадія Костенка) у Сумській міській галереї, вул. Соборна, 27
Євген Маланюк
АМАЗОНКИ
Що це дзвонить так струнко, так тонко
За гробами п’янких далечин?
Це з-над моря летять амазонки,
Це блищать їх кольчуги й мечі.
Співній силі ніхто не оперся,
Жаден муж, жаден муж не втече,
Як воїтельниця одноперса
Смагле випростає плече.
О цей зір, він – отрута і чари!
Бережіться, палкі орачі, –
Захлисне вас той пломінь їх ярий,
Подолають уста. А вночі
Під проваллям бездонного неба
На пахучих килимах трави
За музикою темного степу
Полем бою поляжете ви.
Полем бою – любови і смерти,
Де звитяжці й звитяжені враз
Будуть келихом сповненим черпти
Недочерпаний битви час.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, p_karta@maіl.ru
Київ – сайт http://www.memory.gov.ua/announce/30-sichnya-pam-yatnii-zakhid-na-vshanuvannya-geroiv-krut
30 січня пам’ятний захід на вшанування Героїв Крут
30 Січень, 2017
Час: 30 січня, о 18:30
Місце: Київський міський будинок учителя
(Київ, вул. Володимирська, 57, 2 поверх, молодіжна зала)
Вхід вільний
Бій під Крутами належить до трагічних, але повитих славою, сторінок української історії. Мужній бій 520 учнів Київської юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців проти 4-6-тисячного більшовицького війська під проводом М. Муравйова, закарбувався в національній пам’яті українців. Бій під Крутами – це нагадування майбутнім поколінням про велику ціну, яку ми заплатили за власну державність, і про незламність українського бойового духу.
У пам’ятному заході візьмуть участь: історик Павло Подобєд, громадський і культурний діяч Олесь Доній, поети Сергій Пантюк, Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, Олена Степаненко, Дарина Гладун, автор пісень і лідер гурту «Телері» Леся Рой.
Організатори: Український інститут національної пам’яті, Громадська організація «Український світ», Українське незалежне видавництво «Смолоскип», Київський міський будинок учителя, Група військово-історичної реконструкції «Повстанець».
Інфографіка про перебіг бою, створена Українським кризовим медіа-центром та Інститутом національної пам’яті, тут.
Контакти:
(097)8170782, Олена
Е-mail: uamova.ua@gmail.com
Київ – Володимир Самайда
Доброго вечора, п. Петре! Василь Триліс - мій Вчитель, і на щастя ще багатьох, має 29.01. вісімдесят років з народження.. Звіт з нагоди цього 02.02. о 17-00 початок у БЗЗ. Вестимуть ВасильТриліс та Галина Дацюк. В програмі чоловічий хор "Чумаки" та гурт "Рідна пісня" (худ кер Триліс). Підспіває-підрозкаже н.а.У.Анатолій Паламаренко, тріо бандуристок та я представлять музичні твори уродинника на вірші І. Драча та М. Рильського відповідно. Матиме слово Віктор Ліфанчук, Надія Боянівська.. вхід зі слів Триліса "вільний"..
Київ – http://www.dom.bardy.org/afisha-cluba
Марьяна Крамар
Концерт 3 лютого: Ольга Дробот і Сергій Льовін
Клуб авторської пісні «Дом» запрошує на концерт двух чудових й цікавих киян з цікавою судьбою, піснями, смаком і рівнем жартів. Наші люди. Приходьте 3 лютого в 19.30 отримати задоволення від натхненного спілкування й пісень.
Боярка – Сергій Мороз (про Марію Щербатих, дружину Тризубого Стаса)
Про похорон нічого написати не можу, бо ховали Марійку у Франківську. В Києві прощання було 12 січня о 15.30 в Церкві на Аскольдовій могилі. 15 березня о 19.00 в Будинку актора відбудеться вечір пам'яті Станіслава та Марії Щербатих за участі Володимира Щербатих, Ігоря Жука, Ольги Богомолець, Наталки Бучель, Нелі Франчук, Грицька Лук'яненка, Кирила Стеценка, Андрія Чернюка, Володимира Філенка, Едуарда Драча, Віктора Нестерука та дуету "Простір музики" (Сергій Мороз – Ігор Якубовський). Звучатимуть Стасові пісні та поезії Марії. Організацію концерту взяв на себе Семен Рубчинський.
Харків – Літературний музей
24 січня о 15.15 запрошуємо вас на наукові збори Харківського історико-філологічного товариства.
У порядку денному – доповідь Марини КУЦЕНКО «Псевдонімізація Миколи Хвильового в аспекті структурного психоаналізу».
28 січня запрошуємо відсвяткувати ювілей Льюїса Керрола «БОЖЕВІЛЬНИМ ЧАЮВАННЯМ» у ЛітМузейній «Книзі».
Усі ми добре знаємо, що Льюїс Керролл обожнював різні веселі карколомні словесні ігри – вигадував їх сам, а також брав натхнення з уже існуючих, популярних у тогочасній Вікторіанській Англії.
Приходьте у суботу пограти в нові вікторіанські ігри, а також почаювати з Алісою.
Початок о 10.00 та 12.00.
Вхід – 45 грн з людини.
До зустрічі в Дивокраї!
Адреса ЛітМузею: вул. Багалія, 6, ст. м. «Пушкінська» або «Архітектора Бекетова».
Подія на фб: https://www.facebook.com/events/1095229320606401/
Київ – Євген Романенко
Музиканти «TaRuta» вперше затанцювали у новому кліпі
Київський гурт «TaRuta» презентував новий виднограй на пісню «Крок за кроком» з майбутнього повноцінного альбому «Любов і Музика». Відеоряд, як і сама пісня, вийшов веселим, яскравим і позитивним. Нову пісню українські меломани вже мали змогу оцінити – перед новим роком вона сім тижнів поспіль перебувала у ТОП-40 найпопулярніших треків вітчизняного ФМ радіо простору. Тепер настала черга і глядачів музичних ТБ та Інтернет каналів зацінити новий доробок тярутян.
Фішкою нового кліпу є те, що в ньому музиканти гурту «TaRuta» вперше за всю свою кар’єру затанцювали для своїх шанувальників. Це не дуже типово для кліпів рок колективів, але тарутяни з радістю пішли на такий експеримент і результатом цілком задоволені. «Якщо вірити у ствердження, що «мужики не танцюють», то справжній мужик у гурті у нас лише гітарист Ростік. Він єдиний, хто не захотів піти на цей танцювальний експеримент. Всім іншим же це було цікаво, хоч і складно та виснажливо. На перших заняттях ми почували себе дерев’яними Буратінами. Але за місяць виснажливих тренувань хореографу Дарині Литвиненко таки вдалося з нас щось путнє зліпити», - ділиться спогадами керманич гурту «TaRuta» Євген «Їжак» Романенко.
Реалізацією і втіленням у життя цієї хореографічної ідеї займалася молода команда «Zukovich Films» на чолі з режисером Анатолієм Зеленьком. А створювати яскраві образи на екрані для музикантів їм допомагав український бренд модного молодіжного одягу «Mallmen». Загалом же нове звучання і новий образ гурту «TaRuta» це результат співпраці з продюсером Романом Кальмуком та командою професіоналів «FDR media». Новий альбом «Любов і Музика» тарутяни планують презентувати до десятиріччя гурту у листопаді цього року.
Нагадаємо, що київський гурт «TaRuta» існує з 2007 року, є постійним учасником відомих європейських та українських фестивалів таких як: «Tallinn Music Week», «Koktebel Jazz Festival», «Країна Мрій», «Kauno Hanza Dienos», «Skamba skamba kankliai», «Z wiejskiego podwórza», «Mėnuo Juodaragis», «Трипільське Коло», «Woodstock UA», «Vilnius City Fiesta», «Atlas Weekend», «Славське Рок», «ГогольFEST», «EuroRadio Folk Festival», «Камяніца», тощо. Також гурт «TaRuta» відомий регулярними концертами на підтримку українських військових в зоні АТО. З квітня 2014 року музиканти гурту відіграли вже понад 250 концертів для військових ЗСУ та добровольців, в тому числі й під обстрілами в районі Донецького аеропорту.
Рівне – сайт http://tomat.rv.ua/u-rivnomu-vidbudet-sya-vechir-avtors-koyi-pisnya-hry-sty-ny-panasyuk-sy-ly-dobra/
У Рівному відбудеться вечір авторської пісня Христини Панасюк «Сили добра»
10 лютого о 19.00 в міському палаці культури відбудеться вечір авторської пісня Христини Панасюк «Сили добра». Запрошуємо всіх рівнян долучитись до цієї гарної, світлої події нашого міста. Послухати пісні, які на Сході України наші хлопці чекають сильніше за анальгін!!! Її пісні дають надію, дарують крила, і бажання жити.
Христина Панасюк співає про те, що на душі, що болить, за що радіє і про що хвилюється. Тематика пісень в неї різноманітна, багато пісень про кохання, пісні присвячені благодійним фондам, що опікуються дитячими будинками і онкогематологіями. Після написання перших пісень почала отримувати прохання написати про той чи інший підрозділ чи бригаду. Так на світ з`явилися пісні про артилерію, про розвідку, про десантників. Якщо чесно ніколи не думала, що напишу стільки пісень про війну і Україну.
Пісні Христини Панасюк «Присягу двічі не дають», «Ти змінила підбори на берці», «Я подарую тобі світ» надзвичайно популярні серед військових, патріотів і просто людей, яким не байдужа наша країна.
За ці роки Христина настільки звикла їздити на схід, що не будучи там місяць, починає себе картати, що нічого не робить. «Там інша реальність: або чорне, або біле… і люди, які звикли ризикувати своїм життям заради твого спокійного сну…»- стверджує Христина.
У Вас є гарний шанс побачити і послухати цю дивовижну дівчину, яка своїми піснями творить чудеса. 10 лютого 0 19.00 в МПК Текстильник. Довідки за тел. 0987033709
Кам’янець-Подільський – сайт http://www.podolyanin.com.ua/culture/other/10980/
20.01.2017
ПОМАЛУ - ДО САМОЇ ВЕРШИНИ!
Найкращий музичний альбом 2016 р. на пострадянському просторі належить кам’янець-подільському гурту «Zapaska»!
Чотири найвищі сходинки рейтингу, за версією британського он-лайн-видання «Overblown Webzine», «окупували» саме українські колективи: «Zapaska» з альбомом «Pomalu», на крок позаду «Океан Ельзи» («Без меж»), «Ummagma» («Winter Tale» та «Frequency») і «ONUKA» («Vidlik»). Наступні місця розділили гурти з Росії, Білорусі та Естонії.
Кам’янецький інді-поп-дует «Zapaska» у складі Павла Нечитайла і Яни Шпачинської існує з 2009 р. Його творчість добре відома в багатьох країнах Європи і великих містах України.
Альбом «Помалу» - вже четвертий у доробку гурту. Він вийшов у жовтні 2016 р. через незалежний лейбл «Polish Jews Records» і встиг увійти до десятки найкращих альбомів за версією українського Інтернет-видання «Muzmapa» та до тридцятки найкращих за версією «Comma».
Сайт http://fromua.news/article/50497909/Istoriya_volinyanina_yakiy_plekaie_ukrainu_v_krimu/
Історія волинянина, який плекає Україну в Криму
23.01.2017
Волинські Новини
У січні 1991 року після проведеного референдуму Крим отримав автономію у складі України. У 2014-ому російські війська окупувати півострів, називаючи це «відновленням історичної справедливості». І хоч за діючими міжнародними протоколами Крим все ще є територією України, нова влада докладає максимум зусиль, аби знищити в свідомості та душах кримчан найменші прояви українства.
Волинянин Віктор Качула близько двох десятків літ своєю плідною працею на журналістській ниві та твердою громадською позицією патріота сприяв становленню українства в Криму.
Малою батьківщиною Заслуженого журналіста України Віктора Качули є село Рудка-Козинська Рожищенського району, де донині проживають його батьки. Зростав хлопець у вчительській родині, після закінчення сільської восьмирічки вступив на навчання у Шацький лісовий технікум. Вже у студентські роки прийшла до нього поетична муза. Розвивав свій мистецький хист Віктор Качула і під час строкової служби в Групі радянських військ в Німеччині писав - пісні, які виконував під гітару.
Перші проби пера Віктора Качули були опубліковані під рубрикою «Голоси молодих» у літературно-мистецькій сторінці «Над Стиром-рікою» районної газети «Світло Жовтня» на початку 1981-го. А вже за кілька місяців Віктор Качула став кореспондентом районки. Його літературний талант був беззаперечним. «Молода, талановита, непересічна особистість. Напише – в саме серце», - так охарактеризувала свого колишнього колегу багаторічний заступник редактора районної газети Неоніла Остапчук. Інтелігентним, обдарованим та старанним запам’ятався Віктор Володимирович і Раїсі Козачук, колишньому заступнику головного редактора газети «Волинь-нова», котра багато років пропрацювала в Рожищенській районній газеті.
Спробувавши себе у журналістиці (в районній газеті «Світло Жовтня» пропрацював понад півтора року), Віктор Качула переглянув свій професійний вибір і вступив у 1982 році на факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. У 1985-ому юначий романтизм привів здібного молодого журналіста для проходження практики аж у Крим. А після закінчення вузу, у 1987-му, попав вже за розподілом на сонячний півострів.
Спочатку працював у газеті «Кримський комсомолець», а з 1998 року почався новий етап у професійній діяльності патріотично налаштованого волинянина Віктора Качули у часописі «Кримська світлиця», який всі ці роки був одним з небагатьох форпостів українства в Криму.
«Кримська світлиця» була єдиним українським виданням на півострові не тільки за мовою, а й за духом. Бо саме патріоти-журналісти «Кримської світлиці» у агресивно-російськомовному середовищі намагалися згуртувати навколо себе щирих українців, проводили різні культурно-освітні конкурси, фестивалі, аби популяризувати українську мову, пісню, традиції. З 2000-го року саме Віктор Качула очолював редакційний колектив «Кримської світлиці» і віддавався обраній справі сповна.
За свідчення українців, що проживали в Криму, це видання стало для них справжнім острівцем України на півострові, де процвітали проросійські настрої, джерелом духовного збагачення, можливістю ідентифікації ознак своєї національної приналежності, своєрідним центром культурного розвитку. То фестиваль української бардівської пісні проводять, то дитячий мовно-літературний конкурс, то пісенний для юних талантів. Здавалось, ентузіазму редактора Віктора Качули і його однодумців не має меж. І все це робилось, аби популяризувати українську пісню, українське слово у середовищі, де воно постійно нівелювалося, де насаджувалась думка про його другосортність.
А у родинному колі Віктора Володимировича морально підтримували дружина Галина Володимирівна – вчитель української мови та літератури і донечка Юлія, котра, напевно, з молоком матері увібрала в себе любов до України, до рідної пісні та мови. А ще ж Бог обдарував дівчину надзвичайним голосом. І тут стали в пригоді татові авторські пісні.
Студентка факультету української філології та українознавства Таврійського національного університету ім. Вернадського Юлія Качула з піснею Рибчинського-Поклада «Чарівна скрипка» виборола перемогу у вокальному конкурсі «Музичний олімп» і стала «Золотим голосом університету».
Переможниця та лауреат конкурсів авторської пісні та пісенних фестивалів «Юний композитор», «Жива музика», «Маестро», «Духовні джерела» та багатьох інших Юлія долучається до виконання разом з батьком нелегкого та відповідального завдання – утвердження ідеї українського культурного прозріння в Криму та виступає організатором і ведучою газетного фестивалю-конкурсу серед читачів «Пісенна світлиця», готує мистецькі публікації, інтерв’ю з видатними особистостями України та зарубіжжя для газети «Кримська світлиця». А ще співочий дует Качул проводить авторські пісенні вечори, аби причастити рідним словом і піснею спраглих і духовно виснажених кримських українців.
У 2007-му, до ювілею неньки Віктор Качула разом з донькою випустив диск авторських пісень «Може, мамо, я хоч трохи кращим світ роблю». А у 2012-ому – збірку пісенної поезії «Небо – вище там, де ми!», що певною мірою є продовженням журналістської творчості, бо і в його поезії основою є рідне українське слово.
У своїх пісенних творах Віктор Качула порушує одвічні теми – кохання, матері, Вітчизни, рідного краю та родини. Його слово виважене, проникливе, хвилююче. І хоч засівалося воно, як пише поет-пісняр, не в надто благодатний грунт, та все ж проростало.
Сходить рідне слово в муках
В цій далекій стороні.
Може батькова наука
Призабулася мені?
Може й справді – кидать треба,
Та й туди – де вдячний труд?
Тільки ж небо, батьку, небо
Хто триматиме отут?
(«Батькова наука»)
А слово і справді проростало, і не марною була ця багаторічна наполеглива праця Віктора Качули і його однодумців. А найкрасномовнішим свідченням цьому є те, що на виставці газет в Національній Спілці журналістів України до 25-річчя незалежності України «Кримська світлиця» стала однією з газет в списку «символів» незалежності Української держави.
Тетяна Боярин
Рубрика – «Ювілеї»
Антоніна Тимченко: “У моєї вчительки з літстудії, чудової харківської поетеси, Ольги Степанівни Тараненко в цю сб, 28.01, 60-ліття. Якщо можна, скину для бюлетеня статтю про неї (авторка статті - О.Ковальова)”
Олександра Ковальова
Розгортання поетичного сюжету
(До ювілею Ольги Тараненко)
Пригадую початок 70-х. По-різному можна пригадувати ті часи. Усе залежить від того, які події, яких людей ти згадуєш. У моїй пам’яті зринає світлий день ранньої весни, семінар творчої молоді в Харківському відділенні спілки письменників. Про щось чи про когось весело жартують ще живі і життєрадісні Станіслав Шумицький та Роберт Третьяков. Здається, це Шумицький сказав, що от, мовляв, як буває: у Деркачах проліски вже розцвіли, а в Люботині – ще ні. Їхні радісні погляди схрещуються на дівчинці-школярці, і я розумію, що оце і є пролісок. Блакитна спідничка, біла блузка і весняні очі. Щоб у дитячих очах стільки мудрості?! Щоб у дитячих очах стільки цілісності та зосередженості? Дивна річ – людська доля! Її чистовик пишеться відразу. Нам лише здається, що ми з часом мудрішаємо, щось у чернетках наших доль виправляємо, щось змінюємо. А насправді усе написано відразу і начисто. Ми можемо лише через власну лінь та недолугість чогось недобачити, у щось не заглибитись у тій мірі, як це має бути.
Школярку, що дорослим поетам здавалася посестрою проліска, звали Ольга Тараненко, а на семінар її привіз незмінний керівник Деркачівської літературної студії поет Віктор Тимченко. Виявилося, що вірші Ольги вже не раз друкувалися в різних альманахах, що її добре знали в Києві, що вона справжній вундеркінд. Здавалося: розганяйся і стрибай на всі мислимі і немислимі олімпи слави…
Тепер через роки й роки я думаю: чому ж не відбулося цього стрибка на олімп? Здавалося, нічого для цього не бракувало: був талант, філологічна налаштованість, покликаність, а крім того, людська чарівність. Але, очевидно, в долі були інші наміри, а Ольга Тараненко належить до тих, хто вміє слухати голос долі. Доля їй веліла шукати іншу самодостатність, ту, яка не визнає суєти, яка прагне сутності і загальної досконалості. Ось так формується естетика, вона в кожного поета своя, як хода, інтонація, вміння тримати паузу. Самодостатність квітки не потребує чиєїсь похвали. Мудрі були Шумицький з Третьяковим, обговорюючи естетику проліска.
Всього три поетичні книги в творчому доробку Ольги Тараненко: «Вересень», «Простий сюжет», «Приватний сектор». Пригадуються слова Інни Христенко на тему кількості поетичних книг. Думка була приблизно така: «Не розумію, чому всі так поспішають видати якомога більше поетичних книг. Справжньої поезії не може бути багато. Товста книга – то ніби якийсь партійний том. Головне, щоб було кілька віршів, які знають і часто цитують усі, як от «Ярославна» або «Чорнотроп» у Мисика, «Поворітьма» у Виргана. ..»
Для Ольги Тараненко властиво прагнути простоти вислову. Справжня простота вимагає високої майстерності. Хто ті майстри, стежки яких відшукує в часі та просторі пильне око поетеси? Філософічність вона відшукує там, де ще світяться в слобожанському вирії для спраглих та невтомних сліди Григорія Савича, свіжі, незатерті слова підказують їй Василь Мисик та Іван Вирган. В її інтонації вчувається стихія народного слова.
Усе те не наше,
що нас покидає,
і добре,
коли ані болю, ні жалю.
Прийшло й відійшло,
як зерно без врожаю.
Усе те не наше,
що нас покидає.
Ці рядки Ольги Тараненко часто згадують її побратими по харківському цеху поезії.
Роздуми про рукотворне і нерукотворне, про первинне та естетизоване. У чому суть поетичного втілення земної краси? Перехід природного явища в явище одухотворене словом, звуком, кольором, – що це таке? Преображення? Здобуток це чи втрата? Ця тема хвилює поетесу і до неї вона нерідко звертається у своїх віршах:
***
Намалюю квіточку і хату.
Люди скажуть:
ти диви, як схоже!
Аж здригнусь –
десь поряд правда ходить,
хтось цю правду буде собі знати.
Аж заплачу з розпачу,
з безсилля –
і в сльозах є істина пророча!
На землі поетів тих – засилля,
чи багато правди в їх рядочках?
Заспокоюсь наче.
Все ж нормально.
Всі ж до істини дістатись хочем…
Біля хати посмутніла мальва.
На малюнку –
радісно регоче.
Ольга Тараненко з тих, кого мінливість світу не лякає, а вабить. Чого в цій мінливості більше: непередбачуваності чи омани? Хто і що обіцяє смертній істоті? І на що взагалі може сподіватися той, у кого є єдина однозначність, єдина незмінність – кінець? Один із її віршів має назву Отакий happyend
Вабить дороге і вишукане,
а стягуєшся (дай Боже) на хліб.
Проникаєш душею в безмір світів,
а міряєш одну й ту ж дорогу:
робота – дім – робота.
Пестиш КРАСУ – розкриваєшся мрії
і застібаєш усього себе на ґудзики,
щоб ніхто про те не здогадався…
Який короткий вік у людини!
Тільки-но пустить справжнє коріння,
тільки-но вгадає вітами небо –
як душа вужем виповзає з тіла:
вже душі до тебе… ніякого діла.
І все ж митець у мить творчості – деміург. У цю мить він забуває, що бувають межі у просторі та часі. Для поета світ безмежний, як безмежна його любов до цього світу.
Ольга Тараненко дуже жіночна авторка. Жіноча тема – одна із наскрізних тем її творчості. Але вона не вписується в жодні поетичні обойми, пов’язані спільністю гендерної тематики. Вона і тут стоятиме окремо. Бо на сторінках її книг не знайдеш традиційних освідчень у коханні чи традиційного звеличення предмета свого захоплення: який він – цей предмет – найсміливіший, наймудріший і т.п і т.д. Її лірична героїня може бути іронічна, нещадна, але глибоко в душі вона плекає щось високе і чисте, заради чого варто жити і страждати:
В одне не сходяться ні плоть, ні дух.
Не ворогують, та затято, мовчки
своє відстоюють до титли і до точки,
тому й живу в пекельному чаду,
танцюю на розпеченій пательні
і мрію: райський сад, тони пастельні.
Бо я за те, щоб правила любов.
Любов, що поєднає дух і тіло.
Щоби тобою нице не вертіло,
до пристрастей сліпих щоб охолов.
Така любов, яка не кривдить – живить!
Чи між людей така любов можлива?
Мабуть, найщемливіші рядки поезії Ольги Тараненко присвячені темі материнства. Це передусім роздуми про долю власної матері, долю жінок старшого покоління, які пройшли нелегкий життєвий шлях, багато страждали, але не розтратили намарно скарби душі:
***
У землі наші мами порпаються,
хустками запинаються недорогими,
і з кожним роком
все дужче згорболюються,
їм важче й важче стрічати зими.
Устигають дивитися за онуками,
посилки вимудровують нам щомісяця.
А ми все ганяємось за науками,
а ми у житті все шукаємо місця!
Материнство як сутність, материнство у своєму філософському вимірі:
***
Дитина плаче – молоко біжить.
Берези сік – на весни перший поклик.
І цяточками горнуться вужі
до білої кори дерев намоклих.
Дитина плаче – молоко біжить.
У чому, власне, жіноче щастя? Це шлях Марфи чи Марії? Це свято чи будень? Мудра авторка багато знає про всі варіанти, але не поспішає нав’язувати своє бачення читачеві. У читача є вибір. Це не лише мудро, а й педагогічно. І то не випадково: Ольга Тараненко – відмінник освіти, керівник творчої студії «Зав’язь». Саме з цієї студії вийшли молоді поети, які сьогодні визначають поетичний світ Харкова та Слобожанщини. Ось так множаться поетичні сюжети, прості і непрості…
Олекса Тихий. Чому донецький вчитель став «ворогом №1» для СРСР?
http://www.radiosvoboda.org/a/28106828.html
Альона Качкан
Його ув’язнили за лист, а за статтю проти русифікації дали 10 років концтаборів. Інтернаціоналіст за переконанням, поборник української мови, вчитель із Донеччини, який навчався у Москві, і був переконаний, що без мови зупиняється прогрес і вмирає культура – все це про Олексу Тихого, члена-засновника Української Гельсінської групи. Для нього освіта і критичне мислення були ключовими у протистоянні проти систематичного беззаконня репресивної бюрократії Радянського Союзу.
«Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, але передусім я – громадянин світу не як безбатченко-космополіт, а як українець», – писав Олекса Тихий у «Думках про рідний донецький край».
Через мову та культуру українці мають вибороти свою незалежність, взяти відповідальність за своє майбутнє на себе, вважав Тихий. Але був переконаний, що без осмисленого навчання, пізнання світу крізь твори світових класиків (не тільки визнаних радянським режимом), мандрівок та нових ідей, неможливо виховати достойних людей і достойний народ, де відсоток науковців буде досягати 20-50%.
Сільський вчитель-інтелектуал
Олекса Тихий народився в селі Їжівка на Донеччині 27 січня 1927 року. Завдяки своїм здібностям вступив до Московського університету на філософський факультет.
Вже тоді у 21 рік ледве не потрапив у тюрму за критику безальтернативності виборів у СРСР із єдиним депутатом.
Тихий усвідомлено пішов працювати сільським вчителем, щоб навчати український дітей «творенню добра людям, піднесенню матеріального і культурного рівня, пошуку істини, боротьби за справедливість, людської гідності, громадянської відповідальності», щоб «не хлібом єдиним жила людина».
Олекса Тихий наголошував, що держава не може нав’язувати мову спілкування, як проводити дозвілля, які читати книжки та які мати інтереси. Комсомол та суспільні табу в СРСР не можуть виховувати самостійних та відповідальних особистостей, вважав він.
«Молодь потребує живого, конкретного діла, права і можливості шукати і знаходити, свободи, своєї дороги. Часом можуть бути помилки, збочення, але шкода від них була б незрівнянно менша, ніж від повної залежності від старших, коли молоді відведена роль тільки слухатись та виконувати вказівки без роздумів і сумнівів», – критикував сільський учитель комсомольські будні радянської молоді з доведеним до автоматизму «прославленням партії, Леніна та комунізму».
Угорська революція 1956 року: «радянська школа зайшла в глухий кут»
Понад 20 тисяч угорських протестувальників постраждали під час зачистки повстання у Будапешті проти прорадянської політики угорського уряду. Радянська армія відкрито втрутилась у придушення повстання, щоб не дати Угорщині вийти зі сфери прорадянського впливу. Олекса Тихий публічно розкритикував розправу над протестувальниками та написав у листі, що «комунізм в СРСР не будується».
Робив наклеп на КПРС та радянську дiйснiсть. Виправдував дiї угорських контрреволюцiонерiв-заколотникiв i висловлював заклики до повалення державного ладу в СРСР
За такі «антирадянські погляди» його засудили на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав та відіслали спочатку у Володимирську тюрму, відому як «Владимирский централ», а потім у Дубовлаг.
У вироку суду зазначили: «робив наклеп на КПРС та радянську дiйснiсть. Виправдував дiї угорських контрреволюцiонерiв-заколотникiв i висловлював заклики до повалення державного ладу в СРСР».
«Щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу…»
Після тюремного терміну Олекса Тихий не зміг влаштуватися на роботу вчителем, він працював у бібліотеках у різних містах, їздив на перекваліфікації, мандрував історичними місцями, всіляко підтримував своїх друзів-ув’язнених, надсилаючи їм вітальні листи, пише Василь Овсієнко.
Олекса Тихий багато писав про русифікацію Донеччини та необхідність відновити українську культуру, про повернення української мови в університети і школи. Виступав супротивником усілякої політики асиміляції етнічних груп. Тих, хто називає Росію своєю Батьківщиною, потрібно ганьбити, писав він у своїх «Роздумах про українську мову та культуру в Донецькій області».
«Як же розуміти того, хто живе на Донеччині в Україні, а батьківщиною має Росію? Емігрантом чи окупантом? Як би подивились на індуса чи канадця, який твердив би, що його батьківщина Англія (на тій підставі, що Індія та Канада входять до співдружності)?» – роздумував він.
Олекса Тихий був проти дискримінації за національною приналежністю, але «за» захист української мови та культури на Донбасі.
«Я для того, щоб Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів і українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів», – казав Тихий.
Із такими поглядами Олекса Тихий не міг не підтримати українських дисидентів-правозахисників, які у листопаді 1976 року проголосили про створення Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Він став її співзасновником разом із Миколою Руденком, Оксаною Мешко та іншими.
«Жити будете в муках і недовго»
Покарання за легальну правозахисну діяльність в країні, «где так вольно дышит человек» – не забарилося. Олексу Тихого засудили на 10 років позбавлення волі, звинувативши в «антирадянській агітації і пропаганді». Це був 1977 рік.
Як зазначили члени УГГ, для 50-літньої людини що вже відсиділа 10 років у таборах і підірвала своє здоров’я, такий вирок був смертельним.
У Мордовії чи не всі в’язні табору мали проблеми з травленням і серцево-судинною системою. У Тихого теж була виразка шлунку, але він розпочав 52-денне голодування на знак протесту проти нелюдських умов утримання політв’язнів, згадує Левко Лук’яненко.
Тихого тримали в карцері, «це якраз був комариний період. Його, лежачого на підлозі, заїдали комарі», важив кілограмів 40, писав Василь Овсієнко. Йому провели операцію, після якої виросла грижа.
«Жить будете в муках и недолго», – сказав Тихому один з лікарів і під час чергової операції зшив йому шлунок у вигляді «піскового годинника», щоб процес травлення проходив нестерпно боляче, стверджує Василь Овсієнко.
Важко хворого Тихого, з особливим цинізмом, весь час позбавляли права на побачення з рідними, звинувачуючи у «порушенні табірного режиму». Однак, все це не змусило Тихого написати «покаяння».
Єретик, що палає
У 1980 році Олексу Тихого перевели у табір для політв’язнів у Кучино. Там свої терміни відбували й інші члени Української Гельсінської групи, серед яких Василь Стус, Валерій Марченко, Юрій Литвин, Левко Лук’яненко.
А Василь Овсієнко був з Тихим в одній камері. Він згадує, що «Олекса ніколи не скаржився, мав залізну волю і весь час ініціював розмови на філософські теми».
«Улюблена тема його розмов – педагогіка. Це мав бути видатний педагог, але, кажу ж, замість кафедри він мав каторгу. В цьому розумінні в його особі маємо «пропащу силу». Тихий чітко усвідомлював, що справа визволення нації потребує жертви найкращих», – писав Овсієнко.
У тюремне ШІЗО (штрафний ізолятор) Тихий потрапляв тричі по 15 діб, що зробило стан його здоров’я катастрофічним. Його перевели у лікарню, з якої той повернувся до камери, «як знятий з хреста», – писав у своїх «Таборових записках» Василь Стус.
6 травня 1984 року Олекса Тихий помер у тюремній лікарні. Члени УГГ стверджують, його покинули без догляду.
Для вшанування пам’яті друга Левко Лук’яненка, Олекса Тихий та Василь Овсієнко оголосили голодування.
«Олекса був мій найбільший друг. Він був зразковий український націоналіст з дуже доброю душею», – каже Левко Лук’яненко.
«Олекса Тихий уже багато років палає на кострищі за єдину єресь – намагання мати свою думку», – написала Надія Світлична у додатках до книги Олекси Тихого «Роздуми», виданій у США 1982 року.
У 1989 році табірні побратими та громадськість перепоховали Олексу Тихого, разом із Василем Стусом та Юрієм Литвином у Києві.
Рубрика – «ЗМІ про митця і мову»
Бандурист Віктор Мішалов: «Мій батько під час навчання у гімназії Зальцбурга
мешкав в одній кімнаті з Любомиром Гузарем»
http://ukurier.gov.ua/uk/articles/bandurist-viktor-mishalov-mij-batko-pid-chas-navch/
«Урядовий кур’єр», 28 січня 2017
Унікальний бандурист, дослідник і популяризатор кобзарства в світі, композитор, диригент. Це — про Віктора Мішалова, який народився в Австралії. Другою рідною країною йому стала Канада. Але все життя він нерозривно пов’язаний з Україною, звідки коріння його роду. Єство цього музиканта й науковця назавжди заполонила бандура.
Бандурист Віктор Мішалов — Пане Вікторе, для мене завжди важливо знати про відому людину від колиски, бо тоді розумієш, як формувався її світогляд, в якому середовищі зростала, як зуміла зберегти й примножити все найкраще свого роду. Про походження свого прізвища відаєте?
— Знаю, що рід мій здавна мав прізвище Мішало. Це моєму прадіду додали те закінчення на «в», аби було на російський манер. А моє родове коріння з Чорнобаївки, що тепер на Черкащині.
— Хто ж тоді з рідні потрапив за кордон, до того аж в Австралію?
— Дідусь і батько залишили рідну землю під час Другої світової війни.
— Напевно, змушені були покинути рідну оселю?
— Мій батько називався Юрко, а дідусь — Марко. Власне, дідусь був науковцем, працював на дослідній станції лікарських рослин у Березоточі біля Лубен. Але його тата розкуркулили, отже, став неблагонадійним. Коли вибухнула війна, зголосився до армії, копав шанці навколо Києва. Коли прийшли німці, потрапив у полон, але потім його відпустили. Повернувся на Полтавщину. Усвідомлював, що з поверненням більшовиків життя йому на рідній землі не буде. Пішов з неї разом з 14-річним Юрком. В Україні залишив дружину та ще одного сина. Спочатку обидва потрапили до Відня, дідусь у сліпого фармацевта вирощував м’яту, а син згодом почав навчатися в гімназії Зальцбурга, в одній кімнаті мешкав з майбутнім владикою Любомиром Гузарем. За певний час дідусь отримав запрошення до США, проте поїхав до Австралії.
— На бабусю тим часом, мабуть, чекали репресії?
— Бабусю через це вислали до Азербайджану, потім — до Казахстану. Після повернення в Україну жила в Дніпрі, а згодом переїхала до Кишинева. За фахом вона була хіміком.
— Більше заміж бабуся не виходила?
— Ні. І дідусь удруге не одружився.
— Можна сказати, це було розірване кохання?
— Вони листувалися. Дідусь до неї писав від імені нібито своєї сестри Марфи Кононенко. Бабуся в мене росіянка, з Мурома. Вона в Україну потрапила за скеруванням на роботу.
— А батько ваш на кому одружився?
— Моя мати Людмила з Рівненщини. Її батько був у керівництві «Маслосоюзу», а ця молочарська організація мала зв’язок з національно-визвольним рухом, тож у його хаті бували різні відомі особистості.
— Як ви прийшли до бандури?
— У нашій родині була дуже велика прихильність до бандури. Дідусь трохи грав. В Австрії він потрапив до табору для переміщених осіб, де була капела бандуристів, якою керував Григорій Китастий, навіть мешкав в одній кімнаті з цими музикантами. Названа сестра моєї матері вийшла в Австралії заміж за бандуриста, який навчався в Гната Хоткевича.
— Коли вперше провели пальцями по струнах бандури, пригадуєте?
— Уперше почув бандуру трирічним, тоді приїхало до нас тріо бандуристок з концертом. У десять років батько купив мені бандуру-чернігівку, і я почав навчатися гри на ній у бандуриста Петра Деряжного. В Австралії зібрати інформацію про цей український народний багатострунний щипковий інструмент у ті часи було нелегко, але збирав.
Середню школу закінчив з поглибленим музичним вивченням, мав скерування до консерваторії, але не вступав, бо тоді вважалося непрестижно бути музикантом. Тому вступив на інженерний факультет Сіднейського університету. На першому курсі отримав стипендію для навчання на бандурі в США та Канаді. Поїхав. Там працював з видатними бандуристами Василем Ємцем, Петром і Григорієм Китастими, Петром Гончаренком і Леонідом Гайдамакою. 1979 року отримав запрошення навчатися в Україні.
— Насторожено до вас ставилися в тодішній радянській Україні?
— Коли я був у канадському Вінніпезі, заступник радянського консула був на моєму концерті. Подивувався, що Австралія дала мені гроші, щоб навчатися гри на бандурі в США та Канаді. «Ти поїхав би в Україну?» — перепитав він мене. Відповів, що так, бо знав, що є на материзні мого роду заочний курс гри на бандурі, листи туди пишу, а мені ніхто не відповідає. За певний час я отримав запрошення з України. Та їхати побоявся, але мене заспокоїв консул у Сіднеї. Почав навчатися в Київській консерваторії, два роки стаціонарно здобував тут музичну освіту. Але раптом захворів на рак батько, тож змушений був перевестися на заочну форму навчання, одночасно навчався й у Сіднеї в університеті. Це було вигідно: коли випадала зимова сесія в Києві, то в Австралії були саме літні канікули. Вечорами після занять виходив на сіднейські вулиці та грав на бандурі, виконував музику за навчальною консерваторською програмою. У такий спосіб заробляв гроші, щоб дістатися на сесію в Україну. За дві години вдавалося зібрати майже 200 доларів, продавав також свої аудіозаписи.
— З бабусею в Україні мали зустрічі?
— Уперше побачив свою бабусю 1979 року, поїхав до неї до Кишинева.
— І яка була та зустріч? Вам уже 19 років виповнилося, а ви її не бачили.
— Було важко з нею розмовляти, бо вона українською не володіла, а я російської не знав. Удома в Австралії в сім’ї спілкувалися українською, були школи з українською мовою викладання, активна українська громада.
— Цікаво було навчатися в Києві?
— З’ясувалося, що в столиці треба було шукати Україну, панувала ж російська мова. Прагнув мати знайомство з українськими філологами, вивчати народну творчість, автентичне кобзарство. В консерваторії був надзвичайно охочий до навчання, бувало, навіть по три години вивчав диригентуру, коли інші студенти не приходили на заняття. Скільки міг узяти тих знань, стільки й узяв.
— З тим багажем українських знань повернулися додому й узялися застосовувати їх на практиці?
— Ще закінчив університет і педінститут в Австралії та поїхав до Канади, аби тут навчатися на щойно відкритій кафедрі української фольклористики в університеті в Едмонтоні. Але познайомився з бізнесменом українського походження Миколою Морозом, який запрагнув зайнятися підприємництвом на материзні. Згодом створили першу канадсько-українську фірму «Кобза». Вона подбала про студію звукозапису, взялася за організацію першого фестивалю української музики «Червона рута» в Чернівцях.
— Усе-таки ви, образно кажучи, від бізнесової «Кобзи» повернулися до кобзи, бандури як музичних інструментів?
— Опісля повернувся до Канади, почав працювати в англомовній школі, заодно в українській громаді також навчав 80 дітей гри на бандурі. Ця дитяча капела тепер виросла у велику чоловічу капелу бандуристів.
— З часом знову повернетеся в Україну, але вже до Харкова.
— 2007 року в Харкові я став аспірантом державної академії культури, а в лютому 2009 року тут захистив кандидатську дисертацію на тему «Культурно-мистецькі аспекти ∂енези та розвитку виконавства на харківській бандурі».
— Як ви захопилися творами Гната Хоткевича?
— Захотілося відродити всі твори його кобзарської творчості, які він написав у 1930-х. В мене є його 70 рукописів, багато їхніх фотокопій передав в Україну. На початку двохтисячних років зі своїми харківськими друзями взявся видавати ці праці та писати до них вступні статті. Вийшли, зокрема, «Музичні інструменти українського народу», «Бандура та її можливості», «Бандура та її репертуар», «Бандура та її конструкція», «Твори для харківської бандури», інші. Ще є матеріали учня Хоткевича — Леоніда Гайдамаки, який заснував перший оркестр українських народних інструментів 1923 року. Дружина пана Леоніда була секретаркою Миколи Скрипника. Мені архів їхній передали й бандури. Вдалося знайти матеріали В. Ємця, М. Теліги, які в Україні були недоступні.
— Нині граєте на харківській бандурі, а загалом на яких бандурах граєте на концертах?
— У мене вдома є понад сорок інструментів. Серед них кілька чернігівок, на яких тривалий час переважно грав, у тому числі із симфонічним оркестром у Канаді та Австралії. Думи виконую на старосвітській бандурі, відтак став більше уваги приділяти бандурі харківського типу, бо якщо я це не зроблю, то хто тоді робитиме.
— Знаю, співаєте на бандурі не лише українською, а й англійською мовами. Як сприймає англомовна аудиторія такі твори?
— Певний час для українців я не виступав. Коли повернувся з України, то до мене трохи негативно ставилися, мовляв, насолоджував бандурою тих, хто знищував українців. Років вісім виступав суто для англомовної аудиторії. І багато більше успіхів мав, ніж серед української. Це було в Австралії, а потім переїхав до Канади й почав працювати з українською громадою.
Англомовній публіці грав переважно варіації на українські теми та європейську класику. Вклинював у концерт також українські думи. Дуже добре сприймали, із здивуванням, що існує такий епос. Перед тим я розповів про нього, переклав зміст дум. Є намір створити серію українських дум англійською мовою.
— Кілька слів про власну сім’ю.
— Моя дружина Марина закінчила Львівську консерваторію. Її батьки були пов’язані з УПА, пройшли через радянські табори ув’язнення. Познайомився з нею 1988 року в Києві на концерті тоді популярного українського гурту «Не журись». Донька від першого її шлюбу — Соломія, грає на флейті, композитор, дуже любить вивчати мови, захищає дисертацію в університеті в Англії з композиції та викладає там музичну теорію.
— Як гадаєте, де ви більш популярні: там чи тут?
— В Україну зрідка приїжджаю, люди до мене дуже добре ставляться. На материзні заряджаю свою українську душу. В Канаді я один з її жителів.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Віктор МІШАЛОВ. Народився 1960 року у столиці Австралії Сіднеї. Тут закінчив університет та педінститут. Навчався також у Київській консерваторії, аспірантурі Харківської державної академії культури, докторантурі Інституту мовознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Рильського НАН України. Основоположник Канадської капели бандуристів. Кандидат мистецтвознавства. Заслужений артист України. Нагороджений українським орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Живе в канадському Торонто.