Новини одним рядком:
18 грудня – день народження українського драматурга Миколи Куліша
20 грудня – Гайдамацькі Вечорниці з гуртом «Вертеп» у «Дзизі», Львів, кав’ярня "Квартира 35" (вул. Вірменська, 35)
23 грудня – бандурне шоу в Київській філармонії за участі Романа Гринківа, Георгія Матвіїва, Ярослава Джуся та ін.
27 грудня – концерт І.Барабаш, Ю.Черкашина, О.Підлісної у Харківському планетарії (Пер. Кравцова, 15, поверх 3, к. 5)
28-29 грудня – приймальня Святого Миколая в культурному центрі Арт-Вертеп, Дніпропетровськ, вул. Червона, 11
30 грудня – день народження виконавиці авторських пісень із Сум Євгенії Торопової, лауреата фестивалів АП
31 грудня – день народження Гната Хоткевича, письменника, бандуриста, композитора, мистецтвознавця
31 грудня – день народження поета Михайля Семенка
Василь Герасим’юк
* * *
Ми на камінь поклали мечі
і в ріці наших коней купали,
а чужинці прийшли уночі
і на березі табором стали.
Ми ховались у хвилях сумних,
перша сотня голодного війська.
Ми шукали старий оберіг,
нас шукала зневага чужинська.
Виглядали дружину з імли,
а діждали чужої навали.
Ми не винні, що зайди прийшли
і на березі табором стали.
Ми не ждали хвали чи хули
і погибелі злої сьогодні –
не по славу чужинці прийшли,
а по голови першої сотні.
Ми на камінь поклали щити
і в ріці своїх коней купали.
Нам сьогодні отут полягти.
Ми сьогодні чужинців не ждали.
Притулилась до неба вода,
в небесах наших коней гойдає…
І з’явилась лисиця руда
з-поміж хмар на північному краї.
* * *
…І строфи переставиш, як валізи.
Одну таки залишиш – і не ту.
І буде ніч. І хтось таки прилізе.
І принесе вино і самоту.
Розмова у диму, немов ікона –
в тих сповідях тебе рятує знов
раптова, чорна трубка телефонна,
таких же вимагаючи розмов.
Так, ніби захищаєшся… Навіщо?
Вкрай сміхотворна кожна із атак.
І розійдуться гості опівнічні.
І тиша буде. І напишеш так:
Дивись на мене. Говори до мене
з нічної тьми, з опівнічної тьми,
бо це століття не таке й шалене,
якщо ховає прірву між людьми.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Боярка – Віталій Падалка
Четверте Народне Віче на Майдані 17 грудня 2013 року.
https://picasaweb.google.com/102178925897747464814/1720134
Сьогодні, 22 грудня, на Майдані незалежності в Києві відбулося Народне Віче.
Мій фотозвіт тут https://picasaweb.google.com/102178925897747464814/2220135
Було дуже багато людей. На мій погляд - не менше 300 тисяч.
Було прийнято важливе рішення щодо подальшої боротьби - організоване надпартійне громадське об'єднання "Майдан".
ЄвроМайдан буде стояти і далі.
------------------------------------------------------------------------
"Бестрокова" акція "Антимайдану" сьогодні завершилась "достроково".
Учасники "Антимайдану" під штабом партії регіонів вимагають обіцяні гроші за участь у акції. Смішно і сумно.
Цікаво, чи "тітушки" отримали своє? Чи може, теж прийдуть вимагати боржок від ПР?
Київ – Віктор Тімохін
Гурт "Телері" продовжує боротьбу на музичному фронті.
Учора ми записали Гімн тітушок http://youtu.be/1ODVi4FICc4 .
ТІТУШКІ
Шо у столиці, шо у ригіонах
Тіки бабло диктує закони
Той молодець, кому швидко удасться
Урвати собі цей кусочєк счастья
Байдуже – йолкі чи палкі,
Нема ума – зато єсть смєкалка,
В контактє побачив об’яву – всьо чотка:
Прівєт, бабло! Прівєт, баби й водка!
Очі порожні, підтянуті тушки –
На вулиці міст виходять тітушкі...
На Антімайдан за великий куш –
Кроком руш! Кроком руш!
От ви гаварітє – на Майданє пєсні,
А нам еті пєсні нє інтерєсні,
Що той Вакарчук – у нас на районі
Крутіше гра Сєрий, крутіше гра Льоня.
Ми всє за ідєю! Вона в нас одна:
Шоби процвітала радная страна,
Ну, може, не вся, але буде атлічна,
Якшо процвітать будем тіки ми лічно!
Київ – Валерій Гладунець
«Нова радість стала»
пісня революційного Різдва
Колядка, часів другої світової війни, складена у криївці Української Повстанської армії, записана 2003 року, на присілку Бані, села Космач, Косівського району, Івано-Франківської області, від Рожканюк Явдохи.
Ця пісня, складена в середині минулого століття, актуальна і тепер, бо все збудеться колись, що потрібне.
Запис звуку та відео здійснювався на студії «Комора»
Звукорежисер - Костянтин Костенко.
Відео – Владислав Цуман
В записі приймали участь дитячі гурти «Будимир» та «Орелі», керівник Мирослава Вертюк, гурт «Бурса фольклору», Галина та Леся Тельнюк, Тарас Компаніченко гурт «Хорея Козацька», Леся Рой гурт «Телері», Євген та Олена Романенки гурт «ТаРута», Сергій Василюк гурт «Тінь Сонця», Павло Моргунюк, Наталка Лещенко, Настя Мельниченко та ін..
Награвання та музичний супровід гурт «PoliКарп» (Полісся – Карпати) - Валерій Гладунець, Василь Паланюк, Сергій Охрімчук, Юрій Захарчук. А також Олександр Атамась гурт «ТаРута» та Максим Бережнюк.
Відео для перегляду - http://youtu.be/od0brEdTU64
Відео для скачування - http://www.ex.ua/279691801690
Аудіо трек для скачування та ротації- http://files.mail.ru/5F0032D839684F3FA65D510B129A14FC
--
Україна
Київ
+380 93 639 58 04
Skype: Валерій Гладунець
Дніпропетровськ – розсилка МА «АртВертеп»
Львів / Гайдамацькі Вечорниці з гуртом «Вертеп» (Дніпропетровськ) у «Дзизі»
20 ГРУДНЯ 21:00
кав’ярня "Квартира 35" (вул. Вірменська, 35. "Дзиґа", 2-ий поверх)
50 грн., для членів усіх дзиґівських клубів - 30 грн.
Аби дух бойовий тримати та свята свої не забувати гурт "Вертеп" підготував нову різдвяно-гайдамацьку програму, яку заграє на концертах в грудні 2013-січні 2014.
Традиційно перед Різдвом без Януковича згадаємо відомих та розучимо нових рокових колядок-щедрівок, поспіваємо гайдамацьких та зимових чумацьких, потанцюємо під бухало та побрешемо парубоцьких історій. Великий "Вертеп" з українських народних та авторських пісень доповнять сербсько-хорватська сирба та франкомовний Козачок, циганська колядка, болгарські та грузинські мелодії...
"Вертеп" з "Гайдамацькими вечорницями" відвідає Тернопільщину та Львівщину, Черкащину та Київ.
Музики гурту «Вертеп» сьогодні:
Олексій Бондаренко (Льоня) - вокал, гітари, губна гармошка, музика, вірші, та ін.
Олена Калиняк – вокал, музика.
Микола Константінов – ударні інструменти, вокал, музика, аранжування.
Артем Данканіч –бас-гітара;
Віктор Чорнокнижний (Петрович): баян, вокал, музика, аранжування;
Андрій Попов (Jungleman): гітари та інші струнні і щипкові, музика, аранжування.
Тимофій Хом’як - спів, дуди-сопілки, перкусія, музика, тексти, автор та керівник проекту.
Дніпропетровськ / Приймальня Святого Миколая в культурному центрі Арт-Вертеп
28-29 ГРУДНЯ 12:00
Культурний центр "Арт-Вертеп", вул. Червона, 11, т. +38 050 361 62 82
Вартість: 100 грн.
О 12:00 за адресою: вул. Червона, 11 запрошуємо дітей та їх батьків до Приймальної Святого Миколая.
Попередній запис обов'язковий!
Приймальня Святого Миколая – це його резиденція, де дідусь старанно трудиться цілий рік, читаючи листи малюків та їх батьків. А помічники Святого Миколая, котрі володіють різними талантами: вміють малювати-фарбувати, шити-клеїти, вони є дизайнерами новорічних прикрас та подарунків. Вони із задоволенням поділяться своїми талантами з дітками, залучаючи їх до рукоділля, залучать маленьких відвідувачів до інтерактивних ігор, загадують загадки і поводять хоровод разом із Святим Миколаєм.
У кожного малюка буде можливість розповісти про свої побажання щодо новорічного подарунку Святому Миколаю віч-на-віч або вручити Миколаю листа особисто.
Готуйте віршик або пісню чи малюнок і вирушайте до Святого Миколая за подарунками!
Подивитись фотозвіт з Відкриття Приймальної Святого Миколая...
Подивитись відеопрограму зняту 11 каналом в Приймальні Св.Миколая в 2011 році...
Базова пропозиція:
Привітання Святого Миколая з Новим роком
Розваги із помічниками Святого Миколая
Виступ дітей: розповідають віршики, співають пісні, а Святий Миколай вручає їм подарунки
Подарунок від Миколая за зимовий віршик/пісню або малюнок на тему «Святий Миколай, усім діткам помагай!», намальований дитинкою
Майстер-класи з рукоділля: новорічні прикраси та декори, новорічні аплікації та малювання
Аудієнція зі Святим Миколаєм – написання бажань і передача їх особисто Святому Миколаю в руки – таким чином вірогідність їх виконання збільшується!
Фотографія на пам'ять із власним побажанням від Святого Миколая (фото в електронному вигляді)
Вартість базової пропозиції – 100 грн.
Додаткові майстер-класи з помічниками Святого Миколая в зручний для вас час:
виготовлення текстильної ляльки - 150 грн.
миловаріння новорічне - 80 грн.
Коник клаптиковий - 100 грн.
Коник-мотанка - 80 грн.
новорічний декупаж - 100 грн.
виготовлення різдвяного вінка-оберегу - 100 грн.
виготовлення новорічного декору (екологічна новорічна іграшка) - 80 грн.
Виготовлення чобітка Святого Миколая з еко-матеріалів - 150 грн.
Попередній запис на додаткові майстер-класи обов'язковий!
Адреса приймальні:
Дніпропетровськ, вул. Червона, 11, Культурний центр «Арт-Вертеп»
Початок о 12:00, 28, 29 грудня
Запис та додаткова інформація за тел. 050 361 62 82 , artvertep@gmail.com
Харків – Юрій Черкашин
У нас в Харькове 27 декабря (нач. 18.30) в помещении планетария им. Ю.Гагарина (Пер. Кравцова, 15, 3 этаж, к. 5) состоится Новогодний концерт авторской песни и поэзии. В нём примут участие известные авторы песен и исполнители Ирина Барабаш, Юрий Черкашин и поэт - Ольга Подлесная. … информация о нём уже опубликована в Живом журнале на Bards.ru (ссылка на ленту новостей - http://bards-ru.livejournal.com/ ).
Собственно говоря, там можно и посмотреть все подробности.
Я знаю, что Вы давно знакомы с Ириной Барабаш, поэтому я и обратился к Вам.
Творческий сайт Ирины Барабаш - http://barabash-ira.blogspot.ru/
С уважением, Юрий!
P.S. Від упорядника. Лист Юрія нагадав мені 1990 рік, тоді Ірина Барабаш в Сумах стала лауреатом 2-го фестивалю “Булат” із піснею “В этом доме”. Пісня вразила авторським проникненням у світ осиротілих дітей. Коли 2011 року, як колишній вихованець, видав книгу про дитбудинки, то надрукував там 1-й і 4-й куплети згаданої пісні Ірини Барабаш.
В ЭТОМ ДОМЕ
В этом доме смех не от веселья,
В этом доме плач не от обид,
В этом доме нету воскресений,
Не бывает вовсе выходных.
Дом, дом, детский дом – это Мир,
Где же твой кумир –
Семейный праздник и пир;
Ребенок счастлив и мил.
Старые игрушки, книги и хлопушки, вот
Уже идет Новый Год,
Каждый зимний вечер у калитки – человечек,
Чуда он ждет,
А может кто-то придет
И в мир другой позовет.
Каким же ты станешь в будущем, мой человек,
Забытый с детства навек,
Чужой родным человек
Вас прошу не надо сторониться
Детских глаз, наполненных бедой,
Может быть когда-то им приснится
Теплый светлый дом, но все же свой…
Дом, дом, детский дом – это Мир,
Где же твой кумир,
Семейный праздник и пир
Ребенок счастлив и мил.
Каким же ты станешь в будущем, мой человек,
Забытый с детства навек,
Чужой родным человек…
Вірш увійшов до двох саморобних збірочок пісень Ірини Барабаш. Першу зробив у 1991 році, коли ще був керівником сумського КАП “Булат”, а другу в 1992 році, яку доповнив новими піснями Ірини. У збірках опублікований фрагмент листа Ірини, де вона так написала про свою ранню творчість:
«Песен более или менее приемлемых для слуха у меня мало, они получаются очень редко, когда что-то сильно волнует меня, затронет душу, или когда очень грустно, самый плодотворный период для меня – это осень. У меня есть даже небольшой осенний цикл песен, я очень люблю это время года, может потому что родилась в октябре? Слова (я не смею называть это стихами) и музыка существуют у меня в основном неразделимо, как единое целое и очень редко разлучаются. Без музыки, без гитары я просто не представляю себя, с детства мечтала стать артисткой (певицей).
С 6-го класса и до 17 лет занималась в вокально-поэтической студии «Поиск» у нас в Харькове в ДК ХЭМЗа, мы пели, читали стихи, устраивали Новогодние спектакли и даже 2 раза были в Польше, записывались на телевидении.
Первые занятия по гитаре проводил со мной папа (правда на семиструнной), а потом я 2 года занималась в муз. студии и бросила. Еще в школе появились первые песни.
Пою и сочиняю сейчас, не могу без этого, хотя работаю медсестрой в хирургическом отделении госпиталя для инвалидов ВОВ, работа нелегкая как физически так и духовно; и, может быть, только музыка и поэзия помогают переживать трудные периоды, снимают стрессы.»
Ірина Барабаш – лауреат багатьох фестивалів авторської пісні України та Росії. Записала два аудіо альбоми. Вірші Ірини розміщені в Інтернеті, один із них пропоную читачам.
* * *
У старости – мальчишечьи глаза
И детские беспомощные руки,
И мудрости янтарная лоза
Уже горчит предчувствием разлуки.
У юности – осанка знатока,
Повадки мудреца с коротким стажем,
И горделивый вид, и голос важный,
И жилистая крепкая рука.
Вот так бредут походкою скупой,
Рука в руке, и мир над ними звонок,
Две мудрости: бунтарство и покой,
Ещё старик и тот, уже ребенок.
Про Юрія Черкашина на сайті Харківського клубу пісенної поезії ім. Ю.Візбора написано, що він народився 3 квітня 1961 року в Харкові. Закінчив музичну студію по класу гітари. Працював у Тюменській, Тамбовській, Харківській філармоніях. Гастролював у багатьох містах СРСР та по далекому зарубіжжю. Захопившись авторською піснею став лауреатом фестивалів у Харкові. Видав поетичні збірки "У моего окна", "На том и этом берегу", "Острова во Вселенной", "Вот я приехал...". Юрій у 2006-2011 роках записав 5 аудіо альбомів. До уваги читачів вірш пісні Юрія Черкашина.
Вокзал
Скопленье лиц, скопленье глаз,
Перемешались сотни фраз.
Я здесь чужой, меня никто не звал.
Но мы, на острове одном,
Мечтаем каждый о своем,
Ну, а пока, для всех один причал.
Припев:
Вокзал, вокзал,
Всегда открытый зал
Для тех, кто ждет,
Для тех, кто ждать устал.
Вокзал, вокзал,
Ах, если бы я знал,
Куда ещё забросит меня вокзал.
И днем, и ночью суета,
Спешат куда-то поезда,
Кому - вперед, кому - уже назад.
Вот только есть одна беда,
Уходят рельсы в никуда,
А стрелки переводит автомат.
Припев:
Вокзал, вокзал,
Всегда открытый зал
Для тех, кто ждет,
Для тех, кто ждать устал.
Вокзал, вокзал,
Ах, если бы я знал,
Куда ещё забросит меня вокзал.
Ольга Підлісна народилася в Харкові, де закінчила архітектурний факультет ХІБІ, працює вчителем середньої школи. Мати трьох дітей. Видала збірку віршів «Плюс-минус бесконечность». Член журі багатьох фестивалів. Вірші пані Ольги друкувалися у 4 випусках бюлетеня. Пропоную новий вірш Ольги Підлісної, який вона прислала для публікації в бюлетені.
* * *
Бурлит и бушует майдан –
Хрустят перебитые ребра.
В Европу! И хрясь! По мордам! –
А чё они смотрят недобро?!
Крутые стоят пацаны ,
Готовы на правое дело –
И с той и с другой стороны –
За плату в разумных пределах.
Им платят ведущие – те,
Кто кукол с завидной сноровкой,
Оставив лицо в темноте,
за ниточки дергает ловко.
Им кукол нисколько не жаль –
Владельцам народов и армий, -
Пусть ходять по краю ножа!...
Когда ж эти бритые парни
Сквозь многих майданов огни
Поймут, что потом, все едино,
Поделят совсем не они
Остатки твои, Украина!
Кому быть ведущим дано
И тем, кто в бунтующей гуще,
Должно бать понятно одно:
Дорогу осилит идущий!
Но камни и палки – не путь, -
Тупик, из котрого нету
Дороги… В движении суть,
В Европу, в Россию, - планету
На дольки нельзя разделить,
Давайте отыщем в тумане
Наш путь – понимания нить,
Себя и страны подниманье!
і авторизований переклад:
* * *
Вирує майдан, «…ще не вмерла!», талдичить.
В Європу – негайно! Готуй ГМО!
А те, що не дуже туди нас і кличуть,
Не так і важливо, бо ми ж вже йдемо!
І що ж, що плювати ми ще не відвикли
На вулиці, клумби, закони, людей,
Що мови не знаємо… Знаємо! Quickly!
Зате, в нас багато цікавих ідей!
Ви дайте нам гроші – (нащо ж працювати,
Як можна кредитами жити весь час?),
Ті – в Раді – нехай припиняють дебати –
Рушаймо в Європу! Європу – до нас!
Гостей не приймають в неприбраній хаті,
Де безлад, сміття й скатертина брудна…
Та що нам оті комільфісти пархаті!
В нас є кермачі – наші гасла крилаті!
Ми з ранку готові горлать до темна…
…Подивиться з неба апостол сторожко:
Чи знов розпинають когось? Буревій!
А знизу – отой - упирається рожком –
Знай наших! Ганьба! Піднімайся на бій!
І молодь мостить барикади до неба,
Завзято під палиці лізе, на дрот…
А може, почати із іншого треба –
З самого себе, з особистих чеснот?
А той, хто за ниточки смика лялькові
Сидить у теплі, далеченько від мас!
Радіє він злості, ненависті, крові,
І дурості нашій – зіштовхує нас!
Тож, не поспішайте ставати до бою –
І ті, хто з камінням, і ті, зі щитом!
На тих, хто керує цією юрбою
Знайдеться кермач… із рогами й хвостом.
Рубрика – «ЗМІ про митців і дітей»
«Я не «за» і не «проти». Я – за Людей… »
Ада Роговцева розповіла, чому вона вирішила вийти на Євромайдан
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/ya-ne-za-i-ne-proti-ya-za-lyudey
Ірина Гордейчук
Газета “День”, 17 грудня, 2013
Нас було четверо того грудневого вечора в затишній, щедрій на подробиці квартирі Актриси. Домашня, без макіяжу, і тому зовсім не схожа на зірку, відчайдушно молода Ада Миколаївна Роговцева; її дочка Катя Степанкова; друг сім’ї колега з Театру на Лівому березі Світлана Орличенко, і я, що прийшла брати інтерв’ю і потрапила на імпровізований дівич-вечір. Спочатку говорили про нову книгу Ади Миколаївни «Свидетельство о жизни», презентація якої нещодавно відбулася в театрі «Сузір»я», молодшого синочка Каті, якому днями минуло два з половиною роки, про театральні новини і секрет чудової засолки огірочків, який так і не встигла розповісти Ада Миколаївна... Катя відкрила комп’ютер, щоб подивитись новини з Майдану. Вони були тривожними, і розмова миттєво перейшла на найважливішу і болючу сьогодні тему.
— Адо Миколаївно, останні тижні — неспокійні, страшні, але і надихаючі тижні — ви спостерігали за подіями, що відбуваються в Києві, перебуваючи у відрядженні. Творчі зустрічі в Криму, Сумах. А, повернувшись додому, після безсонної ночі в потязі, поспавши буквально пару годин, негайно прийшли на Майдан. Ваша коротка щира промова буквально розірвала соціальні мережі. Що стало головним приводом для публічного виступу? Вас попросили про це?
— По-перше, нинішній Майдан, грудневий Майдан 2013-го, — особливий. Адже він починався без будь-якого політичного підгрунтя. Активісти протестного руху вирішили відстояти своє право жити у вільній європейській державі. По-друге, буквально через кілька днів Майдан став жертвою, коли на головній площі країни, що носить ім’я Незалежності, жорстоко побили беззахисних, неозброєних людей — дітей і людей похилого віку. І, по-третє, я зрозуміла, якщо в єдиному пориві встає твій народ, заявляючи про свою гідність, звернутися до його кращих представників, — мій обов’язок. Навіть — не потреба, а саме — обов’язок! Як бабусі, мами, актриси, українки!
Мені ніхто з представників влади або опозиції не телефонував і ні про що не просив. Прихід на Майдан — свідоме особисте рішення.
— Незважаючи на те, що творчі зустрічі актриси Ади Роговцевої були орієнтовані на презентацію книги «Свидетельство о жизни», напевно, на прес-конференціях з місцевими журналістами не обійшлося і без запитань про Майдан? Як сприймають нинішні протести в непростому регіоні України — Криму?
— Коли спілкуєшся з людьми щиро, нічого не приховуючи, коли слова йдуть від серця до серця, немає жодних розбіжностей. Дискусій — за Майдан або проти — не відбувалося. Було зрозуміло, що всі ми — за Людей. Особливо, коли йшлося про побиття беззахисних. Я говорила зі своїми глядачами однією мовою.
Моя реакція на несправедливість — не позиція зрілої людини, яка набута з роками. Так було завжди, з раннього дитинства. Коли хтось падав на землю, лунав дикий крик: «Лежачого не б’ють!» Зрозуміти і пробачити це — не-мож-ли-во! Розумієш?
Крім того, не можу пробачити розпорядження людей, що виставили безпорадний «прошарок» переляканих хлопчиків у касках і з щитами, за якими йшли звірі! Влада відповідальна і за цих хлоп’ят і за дії монстрів у формі «Беркута»! Як можна перетворювати homo sapiens на чудовиськ?!. Як?!.
(До розмови темпераментно приєднується дочка Ади Миколаївни Катя) — Провокація на гріх є найбільшим гріхом! Той, хто оступився може покаятися. Той же, хто провокував на гріх, начебто ні при чому... Адже він не бив! А від таких побоїв люди вмирають через півроку!
— Ось про це ми і говорили на зустрічах з журналістами. Лише про це! Адже мене ніхто не делегував скидати владу або висловлювати недовіру уряду. Я — актриса. Я — людина, що працює для людей і з людьми. Яка розповідає в професії про людей. Різних, проте, за всієї своєї відмінності, — унікальних.
Мені 76 років, і я вже абсолютно вільна від будь-яких амбіцій. Могла б просто прокоментувати ситуацію якійсь газеті, можливо, дати інтерв’ю, як зараз тобі... Але я вважаю, що повинна сказати ці слова на Майдані. Прості, по суті, слова. Я не ставила за мету напоумляти або переконувати — кожен сам має робити свій вибір.
Мої близькі не дадуть збрехати — не можу покарати навіть дитини! Не можу, спілкуючись з 8-місячним малям, наполягти на своєму. Тому що — це його право, маленького чоловічка: плакати, щось вимагати, навіть дати тобі в пику! (Сміється) Це його життя!.. Звичайно, мою позицію легко і критикувати...
— Чому?
— Поясню. Коли я працювала в театрі імені Лесі Українки, головний режисер Михайло Резнікович одного дня сказав мені: «Ти, Адо, добренька! А треба бути (стиснув потужний кулак!) ось такою доброю!» Але я «доброю з кулаками» бути не можу! Мені комфортніше з’явитися перед Богом «добренькою»! Тому що в такій позиції немає нічого бридкого. Я не приймаю агресію і насильство.
— Актрису вашого рангу, напевно, не раз агітували піти в політику? Наскільки пам’ятаю, ви навіть намагалися одного дня балотуватися до парламенту? Якби сьогодні надійшла аналогічна пропозиція, повторили б спробу?
— Це було давно, більше 15 років тому. Мені тоді з дуру здавалося, що якщо люди мистецтва — як я, наприклад, науки — як Микола Жулинський, прийдуть до українського парламенту, до наших голосів можуть прислухатися. Це помилка. Проте, я об’їздила тоді всю Україну — набула колосального і незамінного життєвого досвіду. Правда, він і назавжди відбив у мене бажання ввійти до тієї ж води вдруге...
— Однією з резонансних подій останніх днів стало знесення пам’ятника Леніну на Бессарабці. Безглуздо говорити, напевно, що йому не місце бути в центрі столиці України, але як ви особисто ставитесь до самого факту руйнування скульптури Сергія Меркулова «групою товаришів», що приховували свої обличчя під масками?
— Все моє життя проходило в центрі Києва. Інститут, театр імені Лесі Українки, в якому я прослужила 30 років, перше орендоване житло на Пушкінській, власна квартира на тій же вулиці, де наша родина прожила 15 щасливих років... Зустрічі, побачення, які призначалися біля цього пам’ятника. Чесно кажучи, я боюсь побачити сьогодні, як виглядає знайомий з юності п’ятачок... Розмови про демонтаж пам’ятника виникали вже не раз, але, мені здається, зробити це слід було цивілізовано. Вивезти, як багато таких самих скульптур тоталітарного режиму, в спеціальне місце. Як це сталося в Москві, Львові, Будапешті...
(У розмову знов кометою вривається Катя) — Прибирайте в квартирі вчасно! Тоді не потрібно буде робити капремонту! Наступного дня після того, як скинули «вождя народів», ми з друзями зібралися на руїнах, і я сказала, що організовую «Клуб 8 грудня»! Тому що все життя мріяла побачити місце наших зустрічей без цього комуністичного ідола!
Ви ж добре розумієте, що таке символ? Навіщо нам, українцям, настільки жахливий символ, заряджений негативною енергією?! Пам’ятник нелюдові, що стоїть у столиці православної держави, який по-варварському руйнував храми?! Моє тверде переконання — Майдан вистояв лише тому, що не стало Леніна! А мій чоловік простояв там ніч! Знесення пам’ятника Леніну — звільнення від тирана! Багато людей синхронно перехрестилися, дізнавшись про те, що сталося. Я б ще хотіла, щоб осколки монумента не продавали в інтернеті, а розбили в пил! У ніщо!
— Дочка у вас екстремістка, Адо Миколаївно!
(Катя продовжує) — Зовсім ні! За своєю суттю, я далека від політики, зазвичай уникаю скупчення людей. Скажу словами Пастернака: «Істину шукають тільки одинаки, і поривають з усіма, хто любить її недостатньо». Просто у кожної людини настає момент (можливо, це одна година, хвилина, може, як тепер, два тижні), коли він зобов’язаний бути громадянином своєї країни! У мене двоє дітей: старшому, Альоші, виповниться 23 — він ровесник Незалежності, молодшому, Матвію, — два з половиною. У синів — 20 років різниці. За ці два десятиліття я не бачила України! Орнаментальна країна, якою вона зараз є, не має жодного відношення до моєї батьківщини! Тут немає в пріоритеті ні української музики, ні слова, ні театру. Все «довкола» і дуже декоративно. Тому приходить день (і він настав!), коли ти повинен вийти на Майдан і сказати: «Я — ні за кого! Я — за свій народ, рідну прекрасну мову, нашу велику культуру! Я хочу жити у вільній і гідній Україні!»
— Катя — онука двох православних священиків, розстріляних радянською владою. Я — дружина людини, якій довелося 25 років приховувати своє дійсне прізвище. Рахунок виставлено дуже високий...
— Ви говорите про це у своїй новій книзі?
— А ти ще її не читала?
— Два роки тому, в рукописі, якщо пам’ятаєте...
— За цей час пішов Костя. Я не жила. Я виживала. Ми з дочкою разом і поодинці вили, як вовчихи... А потім вона сказала: «Сідай і працюй, мамо! Напиши про Костю...» Багато написати не вийшло. Не змогла. Але ми включили з Катею до цих спогадів чимало віршів Костика, і вже лише це виправдовує появу книги. Послухай.
А справді кажуть, що земля оце,
як куля
що ми усі на кулі й летимо?
Чому всі люди плачуть
за минулим
а коли Бог дає — не беремо?
Що в світі більше —
Світ чи Тьма?
Чому від нас комета улетіла?
А хто страшніший —
чорт чи сатана?
Де ліпше спиться —
в ліжку чи в могилі?
А зорі падають, як діти, —
упало, встало і знов світити?
Чи зорі гаснуть, як діди, —
лиш раз один і назавжди
Чого ми варті, якщо можна
нас купить?
Іще хотілось запитати —
коли нам будуть роздавати
крила?
У «Свидетельстве о жизни» є присвячення — «Моей дочери, моей золотой Кате». Коли б не вона, мене б вже, напевно, не було. Жінка, що втратила сина... зовсім інша особистість... Але Маша говорить в «Трех сестрах»: «Они уходят от нас, один ушел совсем, совсем, навсегда, мы останемся одни, чтобы начать нашу жизнь снова. Надо жить... Надо жить...»
І коли приходить це нове життя, потрібно долати різні випробування — вчитися приймати втрати, старість, думати, як примиритися з нею, існувати. Це дуже серйозно. Старатися зберегти гідність, не обтяжувати близьких людей. Не втратити своє обличчя в громадянському суспільстві, частиною якого ти є...
Я зараз читаю книгу Ольги Кобилянської «Апостол черні», вона раніше не видавалася. Кобилянська в цьому творі повстає проти окупації України (не російської — польської, румунської). Протестує проти асиміляції українського народу до чужої культури. Її основна думка — визначення національної ідеї. Коли цю проблему буде розв’язано — відкритий шлях до європейської освіти. Тому що нація не може бути безкультурною — не знати мов, історії країни, не орієнтуватися в подіях, що відбуваються у світі. А якщо ні, то національною ідеєю можуть стати... борщ, вареники і пампушки. А це жахливо. Так писала чудова жінка Ольга Кобилянська. Саме заради національної ідеї, яку вона сформулювала, я і вийшла на Майдан.
Діти на Майдані
(газета «Дзеркало тижня» від 13 грудня 2013 року)
http://gazeta.dt.ua/family/diti-na-maydani-_.html
Алевтина Шевченко
Є важкі теми для розмови з дітьми — секс, смерть, агресія... Знайти правильні слова для обговорення таких тем допомагають спеціально написані книжки, і все-таки в кожній сім'ї щодо цього свої правила. Найпростіші приклади: одні батьки разом із дітьми беруть участь у похороні хом'яка, інші непомітно купують на базарі нового, схожого, щоб дитина не зазнала травми. Хтось навчає завжди давати здачі, хтось — не вплутуватися в бійку. Одні батьки цілуються при дітях, інші вважають це нескромним. Багато що залежить від заведених у сім'ї правил і традицій, такої собі сімейної ідеології.
І ось нова для України тема — гостре соціальне протистояння, полярність Майдану. Громадянська активність чи пасивність, оцінка подій, найчастіше — неоднозначних, схвалення чи незадоволення... Дорослі, схоже, інколи більше стурбовані тим, щоб висловити свою думку в блозі або поділитися в соцмережах, обговорити з сусідом або родичами, а ось як говорити про це з трирічними (і чи треба взагалі)? Чи брати з собою 10-річних? Чи втримувати вдома 16-річних? Чи поважати право студентів висловлювати свої політичні погляди і громадянську позицію?
Життя ставить нас перед необхідністю приймати ці рішення. Звичка приховувати від дітей неприємні й небезпечні моменти життя — це насамперед звичка брехати їм. Ми виправдуємо себе тим, що робимо це для добра, але дитина здатна помічати й відчувати набагато більше, ніж ми можемо собі уявити. Крім того, не отримуючи зрозумілої інформації про події від важливих для них дорослих, діти звикають, по-перше, шукати її в інших джерелах і, по-друге, не довіряти цим дорослим. Це також може сприяти формуванню внутрішньої тривожності — найгірший дар, який ми можемо залишити дитині. Адже відсутність тривожності — значною мірою і є та сама впевненість у собі, яку всі ми так мріємо бачити в дітях.
Тому для відповідальних батьків відповідь на запитання, обговорювати чи не обговорювати політичні події, котрі вриваються в наше життя, може бути тільки одна — позитивна. Те, що відбувається на Майдані й довкола нього, — чудовий привід торкнутися тем, котрі виходять за рамки повсякдення, і таким чином сприяти розвиткові дитини. Однак обговорення може бути різним — як за смисловим, так і за емоційним змістом. Відтак у дитини з'явиться або почуття ясності, визначеності, або, навпаки, паніки, страху, тривоги, перенесених на неї батьками.
У соціальних мережах, "усній народній творчості" й навіть у ЗМІ поширюється епідемія чуток і повідомлень, які межують із божевіллям. Складні обставини породжують неоднозначні стани людей, і це цілком може передатися дітям. Тому відчуття визначеності, зокрема ваших дорослих принципів, очікувань, громадянської позиції, допоможе молодшим упоратися із занепокоєнням та страхами.
Треба чекати, коли дитина запитає, чи дорослий сам має розпочати розмову на непросту тему слухняності/неслухняності щодо влади? Найкраще — скористатися яким-завгодно слушним приводом, зацікавленням дитини тими чи іншими зовнішніми подіями, й ініціювати розмову. Не Верховна Рада і навіть не школа, а тато й мама мають пояснити дітям, що таке добре і що таке погано в нинішній політичній ситуації. Це важливо й тому, що спільні цінності поєднують сім'ю. Поділятимуть діти ваші цінності, чи довіра до ваших слів буде обмеженою, залежить від морально-психологічного клімату в сім'ї, що формується роками, а не тільки в критичні моменти.
Інша річ — чи зможуть учителі та батьки грамотно донести до дітей суть того, що відбувається? Це таке ж непросте запитання, як і те, чи правильно ми виховуємо своїх дітей. Звісно, краще б професіонали — історики, юристи, економісти — пояснювали дітям, що до чого. Або хоча б учителі на уроках історії. Але є ризик, що така розповідь матиме чітку ідеологічну спрямованість. Чи погодяться з нею батьки? Тому говорити вдома, звичайно, треба. Це частина нашої історії, це наше майбутнє, це наша політична грамотність. Крім того, такі події стимулюють інтерес до вивчення історії — не тільки за книжками, а й на основі реальних фактів. Хто, як не батьки, мають прищеплювати такий інтерес?
Найкраще, що наші діти можуть винести з таких кризових політичних ситуацій, напевно, буде думка: я сам можу зробити висновки й вибір, навіть якщо він відрізнятиметься від вибору інших. У моїй країні від мене щось залежить, і я виросту її повноправним громадянином. Адже через десять років ці діти визначатимуть багато що в країні — так, як визначали долю країни студенти 1990 р. під час "революції на граніті".
Звістка про побиття збройними державними формуваннями молоді на Майдані сколихнула українців, багатократно посиливши опір владі, яка незаконно застосувала силу. При цьому потерпілих називали "дітьми". Безумовно, всі ми чиїсь діти. І українці відомі своєю філософією "жити заради дітей". Але штучне зарахування студентів, молоді 20—25 років, до категорії дітей означає також і зниження їхнього соціального статусу, громадянської відповідальності. Називаючи студентів дітьми, ми посилаємо сигнал, що не вважаємо їх достатньо зрілими. А потім ображаємося й нарікаємо на інфантильність молоді.
У первісних племенах після обряду ініціації ніхто не смів навіть натякати на неповноцінність або нижчий статус людини. Ініціацією, посвятою у громадянську та людську зрілість і відповідальність, нині для юнака може стати рішення про участь у тій або іншій політичній акції. Для студентів Майдан — це насамперед особистий досвід, грам якого, як відомо, дорожчий за тонну чужих настанов. Досвід, який свідчить, що кожна окремо взята людина цінніша за наймогутнішу державу. Ризики перебування у незвичайній, чимось некомфортній ситуації не мають перешкоджати отриманню цього досвіду. Може здатися, що на символічному Майдані відбувається лише боротьба ідей. Але, крім ідей, величезне місце тут займають і почуття, просто так уже склалося, що ідеям ми приділяємо більше уваги, а почуттям — менше. Наші дорослі відносини з владою насправді сповнені емоцій — страху, розпачу, безсилля, поклоніння, ненависті, бажання мати цю владу, невпевненості у своєму праві та невдоволення собою. Ці почуття ми мимоволі передаємо дітям. Дітям, котрі визначать і захистять майбутнє країни, в якій жити і нам, і їм.