Новини одним рядком:
29 вересня – вечір співаної поезії Володимира Смотрителя у Хмельницькому
30 вересня – день народження Ігоря Добровольського, президента сумського клубу і фестивалю АП “Булат”
8 жовтня – концерт Олександри Джафарі (Житомир), Київ, Будинок художника, Салон “Арт-Віжен”, вул. Артема, 1-5
10 жовтня – вечір барда Ольги Артеменко і поета Тетяни Яровіціної у Києві
10 жовтня – акція «Сучасні монстри (Горбоконики безбашені) та їхній геморой», біля київської «Арки дружби народів»
15 жовтня – конференція «Зникомий Винниченко: постать митця в літературі... », Харків, університет ім. В. Н. Каразіна
16 жовтня – концерт Володимира Каденка і Дениса Голубицького у київському КАП “Дом”, вул. Шота Руставелі, 22Б
20 жовтня – концерт Владислава Бондарькова у київському КАП “Арсенал” (мала зала)
23 жовтня – Володимир Семенов у концерт-клубі “Чердак Малевича”, Київ, вул. Малевича (Боженко) 86-Б, к.317
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Київ – Анна Калита
8 октября (четверг) в 19:00 впервые с сольным концертом в Киеве прекрасный автор-исполнитель Александра ДЖАФАРИ (г. Житомир)!
Александра представит творческую программу "Дыханье бесконечной дали" https://www.youtube.com/watch?v=jPBix4LSnBI
Адрес: Дом художника, 5 этаж, Салон "Арт-вижен", ул. Артема, 1-5.
Справки - 050 415-10-57.
9 октября в 19.30 в клубе “Арсенал” Татьяна ДОМИЛОВСКАЯ. Думаю, особо представлять киевлянам автора-исполнителя Татьяну Домиловскую не имеет смысла. За несколько последних лет она достаточно громко о себе заявила в кругу любителей киевской авторской песни. Так что просто приходите на концерт и получайте удовольствие.
Взнос 50 грн.
Качественный звук гарантируем ))). Страничка Татьяны: http://www.bards.name/person812
10 октября - Вниманию всех, кто страстно желает постичь женское сердце!
Два честных лирика - обворожительная исполнительница авторской песни Ольга Артёменко (автор замечательного одноименного диска) и хозяйка "Проспекта Вдохновения", поэт Татьяна Яровицына на совместном музыкально-поэтическом вечере распахнут для Вас свои сердца. Грустим, смеёмся, мечтаем вместе! Вечер благотворительный. Вход: 30 (+) грн. (со двора, налево, 2-я дверь, 2-й этаж) ttps://www.facebook.com/events/1478414479131959/
16 октября - в клубе "Дом" Концерт Владимира КАДЕНКО и Дениса ГОЛУБИЦКОГО https://www.facebook.com/events/399668120243033/
22-25 октября - Фестиваль "Одна маленькая свеча".
У роботі фестивалю планується участь поетів, музикантів, культурологів України, Росії, Білорусі, а також творчих спілок та груп, що репрезентують провідні напрями розвитку сучасної україномовної та російськомовної поезії й авторської пісні, представників візуальних мистецтв.
До участі запрошуються всі, небайдужі до проблем полікультурної ситуації у соціумі та художній практиці нашої держави, пошуку шляхів співробітництва між мистецькими традиціям різних мов, стилів, жанрів, богемних та вікових субкультур, етнокультурних ідентичностей. https://www.facebook.com/events/1639394293005554/
23 октября - Владимир СЕМЕНОВ Концерт-клуб «Чердак Малевича», ул Малевича (Боженко) 86-Б, к.317. 19-00.
Київ – Анатолій Рибін
Мистецька акція «Сучасні монстри (Горбоконики безбашені) та їхній геморой» відбуватиметься щосуботи з 10 жовтня цього року о 15 годині біля київської «Арки дружби народів» в рамках заходу «Дурити нас не треба!!!»
У музично-поетичній частині заходу пісня Анатолія Рибіна «Горбоконики безбашені».
Ця та інші пісні на http://www.bards.name/person418
Київ – Оксана Шевченко
Джамала и другие «звездные» гости споют с MANSOUND а-капелла
Знаменитый «вокальный оркестр» отметит 20-тилетие 13 октября на главной сцене страны в НДИ «УКРАИНА»
И грандиозным туром. 20 концертов, 2 месяца, лучшие площадки областных центров Украины, приглашенные «звёздные» гости: 12 октября с концерта в Харькове стартует Юбилейный тур великолепной вокальной шестерки ManSound, посвященный 20-ти летнему юбилею уникальной группы!
ManSound - украинский вокальный бренд, знаменитый своим фирменным а-капельным звучанием на весь мир. ManSound и а-капелла словно созданы друг для друга. Среди поклонников этого жанра – и поклонников коллектива – множество «звезд» джаза и поп-музыки, которые с удовольствием пот с ними на одной сцене. В том числе – и украинские звезды, как Джамала. 13 октября на юбилейном концерте она исполнит песню «Подих» из нового одноименного альбома, и «Чому квіти мають очі» из фильма «Поводир».
ManSound – это шесть голосов, знакомых сотням тысяч поклонников во всем мире: теноры Владимир Сухин, Вилен Кильченко, Юрий Роменский, Сергей Харченко, баритон Вячеслав Рубель и бас Рубен Толмачев. Золотой фонд их огромного репертуара – аранжировки лучшей музыки в разных стилях и жанрах, от Баха до Стиви Уандера, от украинских народных песен и знаменитых «спиричуэлс» – до джазовых стандартов. Все жанры покоряются этим «универсальным солдатам» вокала!
«БОЛЬШОЙ» юбилейный концерт – уникальная коллекция уже «фирменных» и совершенно новых композиций, которые коллектив готовит в честь знаменательного события. К грандиозному шоу присоединяться «звёздные» коллеги, которые исполнят свои хиты вместе c группой ManSound в стиле а-капелла. Юбилейный концерт порадует всех любителей классики, джаза, народных песен и популярной музыки, ведь шесть вокалистов заменяют на сцене целый оркестр! ManSound – высококлассное «вокальное 3D»! А Гимн Украины в знаменитой интерпретации ManSound и который публика всегда слушает стоя – отдельное музыкальное достижение.
Не пропустите! Их слушает весь мир!
Вокальный коллектив выступил более чем на 70 фестивалях мира, каждый из десяти альбомов ManSound был номинирован на всемирный «а-капельный Оскар» – Contemporary A Cappella Recording Awards (CARAS). Сольные программы ManSound с успехом проходят в Голландии, Италии, Франции, Австрии, Швейцарии, Хорватии, Словении, Эстонии, Литве, Белоруссии, Казахстане, России и США...
Видео с Джамалой https://www.youtube.com/watch?v=D987Zpaef74&feature=youtu.be
Купить билет:
https://arm.frontmanager.com.ua/PublicAPI/Tickets.aspx?__pid=nKfhxi38P2UMurxF28POeg&__uid=CevmrrJJRH2opEQNRzhAeA&event=405032982
Событие в фб: https://www.facebook.com/events/440827202768316/454759721375064/
ВНИМАНИЕ, КОНКУРС!
В рамках всеукраинского Юбилейного тура объявлен конкурс молодых исполнителей «Спой с ManSound в своем городе!». Для участия молодым талантам нужно всего лишь выслать фонограмму и любой песни и свое фото на адрес mansound.konkurs@gmail.com, после чего будет выбран один исполнитель, который получит возможность спеть на одной сцене со знаменитыми вокалистами!
Обязательно укажите, из какого вы города! Расписание концертов тура на сайте организатора тура, компании КВАРТАЛ-КОНЦЕРТ. Последний срок приёма заявок из Харькова, Киева, Винницы и Полтавы – 6 октября, из других городов – 7 ноября. Не упустите уникальный шанс!
Комментарии, интервью, организация эфиров – по телефону 067 7700757, 050 800 59 03 (Оксана Шевченко, медиа-координатор тура), Uart.vision@gmail.com
Київ – фестиваль Червона рута <db_ruta@ua.fm>
14 і 15 жовтня 2015 року о 19:00 годині у Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва (вул. Межигірська, 2, ст. метро “Контрактова площа”) пройдуть КОНЦЕРТИ ДО СВЯТА ПОКРОВИ І ДНЯ ЗАХИСНИКА УКРАЇНИ. ПІСНІ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ ТА БОРОТЬБИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ.
Вперше прозвучать в сучасній оркестровій обробці відомого композитора РОМАНА МЕЛЬНИКА у виконанні переможців легендарного фестивалю “ЧЕРВОНА РУТА” та ОРКЕСТРУ і ХОРУ, а також ДЖАЗ-РОКОВИХ МУЗИКАНТІВ:
14 жовтня - пісні ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА, які є невід'ємною частиною боротьби української інтелігенції 60-80 років за незалежність України.
15 жовтня - пісні УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ, про СЬОГОДЕННУ ВІЙНУ та героїчні оркестрові мініатюри РОМАНА МЕЛЬНИКА.
Будемо вдячні за розміщення анонсуючих матеріалів (що надсилаємо) концертів фестивалю до Дня захисника України та Свята Покрови у Києві. Запрошуємо Вас безпосередньо на концерти.
Із шаною,
Дирекція фестиваль "Червона рута",
Олена, моб. 0672087760
Запоріжжя –сайт http://www.times.zp.ua/news/fresh/v_zaporozhe_bard_dmitriy_dolgov_pogovoril_s_voennymi_po_dusham/67748/
05-10-2015
Автор: Егорова Ирина
В Запорожье бард Дмитрий Долгов поговорил с военными по душам
Известный автор-исполнитель Дмитрий Долгов, который много лет назад перебрался из Запорожья в Киев, в свой очередной приезд в родной город дал два благотворительных концерта для военнослужащих — в Запорожском военном госпитале и в клубе 55-й артбригады.
Актовый зал в госпитале сейчас находится на ремонте, поэтому творческая встреча бойцов с бардом проходила в фойе лечебного корпуса. Ее вполне можно назвать камерной - собралось около полутора десятков бойцов, свободных от принятия процедур и пожелавших послушать песни под гитару.
Дмитрий известен своими лирическими композициями. И на этот раз победитель самых престижных фестивалей авторской песни - памяти Валерия Грушина и "Петербургский аккорд" не стал изменять себе: в исполнении гостя военнослужащие услышали в основном песни о любви.
В перерывах между песнями Дмитрий рассказывал о себе, о том, почему начал играть на гитаре, причем в достаточно ироничной манере.
- Научился играть классе в шестом, - вспоминал Дмитрий Долгов. - Приехал к двоюродному брату в гости. Я был маленький, худенький, в отличие от него. Брат посмотрел на меня и сказал, что у девчонок я пользоваться успехом из-за своих данных не смогу. "Но я знаю, что принесет тебе успех", - сказал. Дал мне гитару, показал два аккорда. За два дня я выучил песню, вышли мы во двор, я сыграл и понял, что гитара — инструмент, который поможет мне в жизни. Она действительно помогает в жизни, но пока я заканчивал играть, к тому времени всех девчонок расхватывали (смеется).
..Звучали песни о Запорожье, известная, как ее представил автор, железнодорожная цыганочка "К Марусе еду я", невероятно мелодичная в стиле 60-х "Твои глаза", а также "Время любви", "На стене висит картина", "Занавесочки", "Элегия"...
Из современных прозвучала "Никогда я не был в Горловке". О событиях, происходящих сегодня в стране, у Долгова пока песни нет — говорит, должно пройти время, чтобы вырисовался образ: "Булат Окуджава, прошедший через Великую Отечественную, песни о войне начал писать спустя десятилетие". А вот бойцам они с женой Татьяной помогали — собирали деньги, покупали вещи и передавали в зону АТО.
Остается добавить, что Дмитрий пишет песни не только для себя, но и для других исполнителей, руководит киевской Школой бардов, а еще пишет картины. В родном городе бывает не часто, но если приезжает, то привозит новые песни, идеи, проекты. На этот раз Дмитрий приезжал в Запорожье, где также дал концерт в ДК "Титан", по приглашению Театра поэтической песни под руководством Елены Алексеевой. Концерты в госпитале и артбригаде прошли при содействии областной организации НСЖУ.
Харків – сайт http://kh.depo.ua/ukr/kh/za-shcho-poeta-svidzinskogo-enkevedisti-spalili-zhivtsem-08102015120000
За що поета Свідзінського енкеведисти спалили живцем
8 жовтня виповнюється 130 років від дня народження українського митця Володимира Свідзінського, літературним талантом якого захоплювався Павло Тичина
Володимир Свідзінський - "невиправний" лірик, який писав про кохання, вірність та сподівання на щастя, але виявився абсолютно непристосованим до створення кон'юнктурного продукту і комуністичної пропаганди.
Володимир народився в родині священика в селі Маянів Вінницького повіту Подільської губернії (сьогодні це Вінницька область). Очікувалося, що він, як батько і дід, також вибере духовне служіння, і спочатку все до цього йшло: хлопець навчався в Тиврівській бурсі, потім у Кам'янець-Подільській семінарії, яку через хворобу так і не зміг закінчити.
Згодом Свідзінський отримав економічну освіту у Київському комерційному інституті, щоправда, через брак грошей у сім'ї його навчання розтягнулося аж на 7 років. Але кохання відкоригувало долю поета.
Одружився з двоюрідною сестрою всупереч волі батьків
Першою дружиною поета стала його кузина, Зінаїда Сулковська. Матері молодих були рідними сестрами, і обидві - попівські дружини. Не дивно, що батьки наречених категорично противилися цьому шлюбові і свого благословення не дали, через що вінчання не відбулось. Але молодятам, здається, було байдуже - вікові табу здавалися їм чимось негідним уваги, відзначає доктор філологічних наук, літературознавець Елеонора Соловей.
Молода родина мешкала у Кам'янці-Подільському. Незабаром народилася дочка Мирослава. Володимир працював архіваріусом, був аспірантом кафедри народного господарства і культури Поділля, Зінаїда вчителювала, а житло знімали прямісінько в школі.
У 1925 році у пошуках роботи, та й взагалі будь-яких перспектив, Свідзінський залишає улюблений Кам'янець-Подільський і переїжджає до Харкова, який у той час був столицею радянської України. За рік до нього приїхали і дружина з дочкою.
Урбаністичний Харків, який Свідзінський згодом таки полюбив, був цілковитою протилежністю затишному Кам′янцю-Подільському, зазначила Елеонора Соловей. Але саме тут поет зустрів своє наступне кохання.
У 1926 році Свідзінський палко захопився 18-річною Оленою Кондратьєвою. За будь-якої можливості 41-річний поет навідував дівчину, яка мешкала у тітки у селищі Високому, де вони годинами читали та декламували вірші. "Потім Лена піде його проводжати до залізниці. Потім він її. Спізниться на десятигодинний потяг", - напише у спогадах двоюрідна сестра Кондратьєвої Оксана Линтварева-Чикаленко.
У 1928 році Свідзінський, отримавши розлучення, одружується з Оленою. Із другою дружиною він обвінчався в церкві у Високому. Після весілля молодята орендували кімнату у Харкові, на Москалівці, у маленькому будинку, на подвір′ї якого стояло одне лише напівзасохле дерево - такий собі натяк від долі. "Але дуже скоро стала значитися різниця у віці і непереборна туга по доньці", - згадує Линтварева. Другий шлюб Свідзінського тривав недовго - Олена пішла від нього.
Одружитися знову заборонила донька
Зінаїда після розлучення разом із Мирославою повернулась у Кам'янець-Подільський. І хоча зі Свідзінським вона розійшлася інтелігентно, без скандалів, очевидно, що крах шлюбу переживала дуже сильно. Жила бідно, грошей, щоб прогодувати доньку, не вистачало. У якийсь момент жінка зламалася - спробувала втопитися. Рибалка, який проходив повз річку, виніс Зінаїду з води. Незабаром після цього інциденту жінка захворіла на тиф і померла. А Свідзінський забрав Мирославу до себе в Харків і ростив її самостійно.
"Вони були наче двоє сиріт, жили злиденно, але Свідзінський був турботливий і терплячий, намагався створювати дитині гарний настрій. Приносив кавуна, пританцьовував із ним по кімнаті, ще й примовляв: "Подивися, який я красивий, коли танцюю з кавуном", - переповідає спогади Мирослави Елеонора Соловей. Робив разом із донькою домашнє завдання, стежив, щоб вона росла читаючи найкращі твори світової літератури, а не радянські романи.
Винаймаючи житло, поет платив чималі гроші, щоб господиня будинку годувала Мирославу, сам же ходив голодний або їздив обідати до їдальні. Змінивши декілька помешкань, батько і донька нарешті знайшли притулок на Новоселівці, у будинку № 29 по вулиці Лютівській. Звідти Володимира в 1941 році і забрав "чорний воронок".
Кожного літа батько вивозив Мирославу на відпочинок за місто, найчастіше - до своєї рідної сестри, яка мешкала у Чигирині. "Там теж були злидні, і поет намагався допомагати: купляв для малечі одяг, а одного разу придбав їм козу, щоб мали молоко", - говорить Елеонора Соловей.
І хоча ростити дитину самотужки було важно, привести мачуху до хати Свідзінський не поспішав. Він якось спитав у Мирослави: чи одружуватися йому? "Вона відказала, що не треба. "Мірочка не хоче", - тепер він мав чим оборонятися від порадників", - розповіла літературознавець.
Тичина радився зі Свідзінським про поезію
Як і багато літераторів, Свідзинський заробляв на життя редагуванням і перекладами. Багато років він пропрацював у щомісячнику "Червоний шлях". У двадцятих роках ділив кабінет із Павлом Тичиною. "Свідзінський - поет, якому за життя не довелося зажити гучної слави, але саме йому читав свої вірші Павло Тичина, перед тим як віддати до друку", - зазначила заступник директора Харківського літературного музею Тетяна Трофименко. "А Майк Йогансен, якось прочитавши поезії Свідзінського, здивовано вигукнув: "Так ви пишете краще за мене!", - наголосила Елеонора Соловей.
Друга збірка віршів "Вересень", яку видали у 1927 році, замість читацького захоплення викликала роздратування критиків. Свідзінському закидали несучасність, неактуальність та "буржуазні мотиви". Через це поет "замовчав" на 13 років - він продовжував писати, і то досить плідно, але для дочки і для себе, а по факту - у стіл. Мабуть через те, що він був не на виду, дивом пережив репресії.
А в 1940 році Юрій Яновський, вирішивши, що мовчання автора затяглося, запропонував Свідзінському видати нову збірку "Поезії". Щоб якось задобрити критиків, до книги увійшли два кон'юнктурні вірші - "Жовтень" та поезія-присвята до ювілею Сталіна. "Але це поезія з подвійним дном, зі спробою поверх цензури сказати щось більше. Вона дуже схожа на те, що Мандельштам писав про Сталіна", - зазначила Елеонора Соловей.
Утім, навіть посвята вождю не захистила останню прижиттєву збірку Свідзінського від шаленого скандалу. Критики знову крутили невдоволено носа. "Здавалося, такої поезії не могло вже бути, її давно мали знищити", - пояснює літературознавець. Осуд рецензентів призвів до того, що навесні 1941 року поета звільнили з роботи.
Відкладав евакуацію через дочку
Улітку 1941 року до Харкова стрімко наближалася німецька армія. Свідзінському у Спілці письменників видали евакуаційний талон до Актюбінська. Але поет не поспішав збирати валізи: 20-річна Мирослава, яка навчалась у технікуму, щиро закохалася в учителя математики і категорично відмовилася їхати з Харкова, розповіла Соловей. НКВД запідозрило тих, хто відкладає від'їзд, у симпатії до гітлерівців і влаштувало облаву.
27 вересня Мирослава пішла по хліб, а повернувшись додому, побачила, що їхнє помешкання перевернуте догори дриґом. Сусідка розповіла дівчині, що батька забрав "чорний воронок", а в будинку попоралися енкаведисти. Цікаво, що кримінальну справу проти поета у звинуваченні в антирадянській пропаганді завели за добу до його арешту, зазначила Соловей. І скоріше за все, за доносом - літературознавець дійшла такого висновку, досліджуючи документи. Власне папірця із доносом вчена не знайшла - було помітно, бо справу сумлінно "почистили". Але обізнаність слідчих, те, які вони ставили питання, не залишають сумнівів.
Спалили живцем у старому корівнику
Енкеведисти збиралися пішки етапувати арештованих, серед яких був і Свідзінський, до Іркутська, розповіла літературознавець. Був серед цих в'язнів іще один поет - Олександр Сорока, який теж друкувався у "Червоному шляху". "Але скрізь знищували політичних ув'язнених перед приходом німців. Отак, як знищували запаси продовольства", - говорить літературознавець.
Близько тисячі осіб спалили у в'язниці Управління НКВС на вулиці Чернишевського, а решту вивели з холодногірської тюрми в напрямку Куп'янська в середині жовтня 1941-го, розповіла Тетяна Трофименко. Під Салтовом силовики загнали кілька сотень людей у великий корівник - і спалили живцем.
Ще майже 30 років після смерті Свідзінського радянська влада замовчувала його поезію - ніби й не було взагалі такого автора. "Визнати, що був такий великий поет Свідзінський, означало, що він був у жахливий спосіб знищений", - пояснює Елеонора Соловей. А в українській діаспорі про обставини смерті видатного поета знали і жваво друкували вірші, які пережили автора.
Мирослава пережила війну, працюючи в одному з сіл за їжу. Спала в холодній хаті, на голому ліжку. Викладач, її велике кохання, помер у Харкові від голоду та холоду. Після війни дівчина 10 років прожила в Киргизії, працювала на шахті. Коли повернулася до Харкова, деякий час мешкала в гуртожитку, а потім, після реабілітації її батька, тракторний завод виділив жінці квартиру.
Володимир-Волинський – Сергій Шишкін
Дякую. Побував під Києвом. Виступили на підтримку Будинку творчості Спілки композиторів
Благодійний марафон на підтримку Будинку творчості композиторів відбувся у Ворзелі
У Будинку творчості композиторів «Ворзель» відбувся благодійний марафон на підтримку цього унікального закладу, якому цьогоріч виповнюється 75 років.
Захід відбувся в рамках міжнародного фестивалю Київмузикфест. В рамках марафону було презентовано документальний фільм про Будинок творчості, ініціатором створення та режисером якого став композитор і директор БТК «Ворзель» (з 2015 року) Євген Петриченко. Також композиторами власноруч було посаджено ряд дерев, присутні відвідали музей музичної культури, а на завершення заходу виступили Ворзельський самодіяльний гурт та джазовий піаніст Сергій Шишкін в дуеті з саксофоністом Василем Карапульком.
На зустрічі багато говорилось про відсутність державної підтримки та нерозуміння сучасними українськими можновладцями ролі культури, яку вона відіграє в процесі державотворення, що невигідно відрізняє Україну як від європейських країн, так і багатьох країн колишнього СРСР включно з Росією.
Євген Петриченко подякував усім, хто докладає зусилля для порятунку Будинку творчості «Ворзель», зокрема місцевим жителям і людям, що приїхали до Ворзеля з окупованого Донбасу, і особливо — Олені Іванівні Куц, яка працювала директором цього закладу впродовж 50 років і тепер зберігає у музеї чимало цікавих документів та особистих речей композиторів, що працювали в БТК «Ворзель».
Рубрика – «ЗМІ про бардів і Перший Майдан»
Режисер Дмитро ТОДОРЮК: «Усі чотири вистави нашої містерії сучасності
«Повертайся Живим» були абсолютно аншлагові»
(газета «Урядовий кур’єр» від 7 жовтня 2015 року )
http://ukurier.gov.ua/uk/articles/rezhiser-dmitro-todoryuk-usi-chotiri-vistavi-nasho/
У 2010 році київський театральний світ зазнав культурного шоку від оперної вистави в Муніципальному театрі опери і балету для дітей та юнацтва. Французька опера з дивакуватою назвою «Перси Тіресія» і сюрреалістичним змістом перевернула всі наші уявлення про оперний жанр, який, на жаль, в Україні ще з нафталінним присмаком. Театральна премія «Київська Пектораль» одразу назвала її своїм безперечним лауреатом. Натхненником і режисером цього неймовірного дійства виявився тоді 28-річний Дмитро Тодорюк. Ще більшим здивуванням стало те, що він один із трьох учасників дуже популярного в Україні естрадного тріо «Авіатор».
Про Дмитра говорять: сонячний, мудрий, креативний. Він встиг здобути дві академічні консерваторські освіти: вокальну і режисерську. А якщо врахувати, що ще й виявив себе як кіноактор, поет, композитор, бард і перекладач, то до його характеристик можна додати і визначення «людина-оркестр».
— Дмитре, наприкінці 2014 року, відзначаючи 10-ліття свого гурту, ви з колегами по «Авіатору» Ігорем Воєвуцьким та Андрієм Сторожем порадували своїх численних прихильників святковим мега-шоу в Палаці «Україна».
— Наш ювілейний концерт називався «Еволюція». До нього входили пісні всіх 10 років. Треба було підвести якусь риску і сказати: «Ми рухаємося далі!» Як у комп’ютерній грі: п’ятий рівень пройшов, треба йти на шостий.
Останнім часом концертів мало, часу багато, і його ми свідомо витрачаємо на роботу в студії: пишемо нову музику з новою енергетикою і меседжем. Її під час благодійного туру Україною почують у 10 містах. Паралельно готуємо новий осінній тур. А якби ми весь час були на колесах, як раніше, то розширювати власну творчу територію не було б часу.
— Цікаво, як нині розвивається український шоу-бізнес. Адже якийсь пласт виконавців, наприклад російських, відпав, тож українські артисти мають шанс мати і більші заробітки, і більшу лояльність до організації виступів.
— Лояльність є, та час такий, що гонорари вже давно не рівня 2008—2009 років — усі тримають гаманці защіпнутими. Нині дуже сильна фільтрація виконавців. Та це й добре. Бо якщо ти справді чогось вартий і люди в тобі знаходять те, що їм потрібно, то й далі запрошуватимуть. А якщо ти просто був на дотаціях чиїхось багатих друзів, ще й не на своєму місці, то ринок тебе відфільтрує.
Раніше щоу-бізнес зосереджувався на корпоративах. І наш гурт був королем корпоративів, публічно ми мало існували. А нині, коли є зал, гітара, — сідай і співай. Люди прийшли — добре. Можливо, прийшло три особи, та якщо ти сподобався — завтра прийдут 33. А післязавтра — вже 333. Так і повинно бути. Зали нині недорогі, і якщо ти готовий ризикувати — ризикуй.
— Ви сказали, що у вас з’явився і новий меседж.
— Він у нас незмінний, можливо, більш дорослий. Хоч би яка ситуація була, все одно шукай позитив: кохати, шанувати, дивувати простими речами, оберігати того, хто поряд. В основі він романтичний, але вже більш усвідомлений і менш суєтний.
— Дмитре, у вас така грунтовна консерваторська освіта.
— Навіть музична освіта у квадраті. Та коли я вперше переступив поріг Київської консерваторії (а це було 15 років тому), не розумів, що таке академічний спів. Десь колись чув, що у класичних співаків так поставлені голоси, що дуже голосно звучать. Приїхати сюди порадив мій викладач музичної школи з Чернівців, де я, крім музики, займався в дуже відомій у нашому місті театрі-студії «Гердан». Жодна подія в місті не обходилася без нашого виступу. Дитячий театр — родзинка Чернівців. Тобто досвід сцени у мене вже був. Я приїхав із гітарою і просто заспівав українську народну пісню. Мене почули знаменитий Микола Кіндратович Кондратюк і мій майбутній викладач Зінаїда Петрівна Бузіна і взяли на підготовчі курси. Так почалася моя хода в академічну музику.
— А чому ви вирішили освоїти ще й другу професію, досить ексклюзивну?
— Оперна режисура — це те, до чого я йшов із дитинства: синтез театру і музики. В консерваторії завдяки вчителям і насамперед майстрові курсу Валерієві Курбанову я завжди пропонував власні версії вирішення оперної ролі. Дипломною роботою обрав маловідому оперу французького композитора Моріса Равеля «Іспанська година». І завдяки тому, що опера йшла французькою мовою, познайомився з чудовою людиною — аташе з культури Посольства Франції в Україні Мішелем Максимовичем. Він повністю схиблений (в найкращому сенсі цього слова) на опері, навіть свого часу працював у паризькій Гранд-Опері статистом, був консультантом відомих оперних співаків і написав книжку про це мистецтво. Мабуть, більш обізнану людину в оперній царині у світі важко знайти. І поки ми ставили дипломну оперу (а він допомагав нашим співакам-акторам із французькою мовою), я переписав увесь архів його приватної фонотеки, що була в нього в Києві, а це музика всього ХХ століття. Після аншлагових показів «Іспанської години», в якій із величезним успіхом головну партію виконувала моя однокурсниця з вокального факультету Сусанна Джамаладінова, нині більш відома як співачка Джамала, ми з Мішелем вирішили, що цю роботу варто продовжити, ще поставивши щось нерепертуарне. Бо насправді дуже багато хороших оперних творів залишається поза українськими меломанами. На нашу пропозицію поставити маловідому оперу Франсіса Пуленка «Перси Тересія» одразу відгукнувся Муніципальний театр опери і балету для дітей та юнацтва. Тоді там сміливо шукали чогось цікавого й ексклюзивного.
— Ця робота навіть одержала театральну премію «Київська Пектораль» за кращу музичну виставу. Цими спектаклями ви наче потрапили у хвилю нової оперної режисури, що нині властива світовому музичному театру.
— Питання режисури не в тому, щоб епатувати, а щоб оперний матеріал, який знає кожна оперна мишка, що живе в цих театрах по 300 років, по-новому почула музику і текст. Це також і питання школи. Нині виховують справжніх співочих акторів, а не лише співаків, які можуть чисто взяти якусь високу ноту, лише в Санкт-Петербурзі — в Маріїнському театрі. Люди не просто красиво співають, а й дозволять собі сісти на шпагат або стати на голову. І у них немає проблеми: «А мені тут незручно співати».
До речі, Джамала, з якою ми працювали над «Іспанською годиною», — вже готова актриса сучасного оперного театру, яка володіє всіма вокальними стилями. До того ж із категорії людей, які нічого не бояться.
— Можливо, оперний театр втратив свою актрису?
— А де б вона могла себе реалізувати? А так вона створює оперно-акторські мініатюри на концертах і робить те, що любить.
— На вашу думку, яка перспектива в оперного мистецтва?
— Як на мене, нині академічне мистецтво трохи втрачає. Всі кричать: «Опера не вмирала 400 років. Вона не вмре й тепер!» Але з одного боку вона вмирає завдяки спекулятивним режисерам, які просто чхають на лібрето, і композиторам, які роблять те, що на голову не налазить. А з другого — вона вмирає, бо не шукає розмови із сучасним глядачем.
Конфліктність у тому, що самі глядачі не готові до такої музики, як, скажімо, «Іспанська година» чи «Перси Тересія». Це часто атональні й аритмічні твори. Глядачів постійно годують класичним пирогом, а ми принесли круасани.
— Ваша остання за часом режисерська робота в оперному театрі — містерія сучасності «Повертайся Живим», де вже синтетичний жанр, мікс пісенної творчості, хореографії і сценографічних пошуків. Усі учасники вистави були для вас невідомими. Як працювалося із сестрами Тельнюк, які були центром цього спектаклю?
— Добре. Музика дуже хвилювала. Леся Тельнюк — надзвичайно тонкий композитор, і аранжування для симфонічного оркестру Олексій Баженов зробив зі смаком, дуже делікатно. Дівчатам сподобався мій другий варіант сценарію, і ми швидко знайшли спільну мову. Хореографом був Дмитро Клявін, який ставив пластику на своїх учнів із Київської академії танцю ім. Сержа Лифаря.
Я хвилювався, бо працювали вперше, і музика не класична, і тексти дуже непрості. Я Дмитрові лише накидав: мені треба так і так. Усе. Не заважай, сказали мені, прийдеш через чотири дні, ми тобі покажемо ескіз. І зробили навіть краще, ніж я уявляв.
Усі чотири вистави, що вже пройшли, були аншлагові: овації, сльози… Після однієї з них до нас звернулася представниця університету ім. Т. Шевченка із проханням адресної допомоги українським бійцям. І остання за часом вистава у квітні була із цим гаслом. Кошти пішли на протезування трьом хлопцям.
— Ви — один із творців великого освітянського проекту «Музичні класики» у своєму театрі. У першій виставі з цього проекту — «Симфонічній абетці» — одночасно і режисер-постановник, і ведучий. А до «Оперної абетки» написали прекрасні вірші.
— Ми з її режисером Віталієм Пальчиковим у консерваторії вчилися на одному курсі. І він вловив, що я працюю зі словом, бо ще тоді я переклав лібрето французької опери «Бастьєн і Бастьєна» Моцарта, бо хотів, щоб це йшло українською мовою. І на виставу «Гала-балаган» у нашому театрі я теж писав текст. Віталій попросив і до «Оперної абетки» написати.
— Дитяча публіка вам добре відома, зрозуміла, адже протягом кількох років ви цілеспрямовано займалися дитячими і юнацькими музичними проектами. Нині ця тема відійшла?
— Працював із дітьми давно. Напевне, це від того, що я сам дитиною потрапив у дитячий театр. Моїми ученицями були нині вже популярні українські співачки Настя Каменських і Єва Бушміна. Це було у селикому дитячому театрі-студії пісні «Планета-мюзикл». Ми з молодим талановитим українським композитор Дмитром Саратським писали дитячі пісні, бо в нас немає вокального матеріалу для дітей. Навіть деякі з них входять у вокальні збірники. Потім зробили дитячий мюзикл «Ляльки». Також змогли провести дитячий музичний фестиваль «Різдвяна мелодія».
Дитяча тема у мене не відійшла, однак більше сиджу в журі дитячих і молодіжних проектів. Для мене як для артиста важливо розуміти свого майбутнього слухача.
Галина ЦИМБАЛ
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Дмитро ТОДОРЮК. Народився 1982 року. Закінчив Національну музичну академію ім. Петра Чайковського. Лауреат театральної премії «Київська Пектораль». Учасник тріо «Авіатор». Режисер, кіноактор, поет, композитор, бард, перекладач.
Ольга Богомолец: "Более двадцати лет я собирала иконы, которые другие выбрасывали"
http://fakty.ua/207085-olga-bogomolec-bolee-dvadcati-let-ya-sobirala-ikony-kotorye-drugie-vybrasyvali
Виолетта КИРТОКА, «ФАКТЫ» (Радомышль — Киев)
10.10.2015
Музею домашней иконы в историко-культурном комплексе «Замок Радомысль» исполнилось четыре года
— У этих колокольчиков удивительная история, — рассказывает основатель музея, народный депутат, советник президента по гуманитарным вопросам заслуженный врач Украины Ольга Богомолец. — Много лет подряд каждые выходные я ездила на барахолку, разыскивая домашние иконы. Как-то проходила мимо дедушки, который остановил меня и подарил колокольчик. «Он мне не нужен», — сказала я. «Бери», — ответил он. Через год тот же дедушка протянул мне еще один колокольчик. Это стало доброй традицией. Вскоре у меня оказалось четыре совершенно одинаковых колокольчика. Я их спрятала в кладовку. Во время событий на Майдане мне позвонила директор уже работавшего Музея домашней иконы: «Приезжал какой-то мужчина, оставил для вас четыре колокольчика». Несколько месяцев назад, перебирая экспонаты, я нашла все восемь колокольчиков. И поняла: нужен еще один, чтобы получилась арка-колокольня. Вбила в поисковик Интернета слова «девять колоколов» и получила неожиданный мистический ответ: «Девять колокольчиков символизируют девять даров, девять плодов святого духа: любовь, радость, мир, долготерпение, благость»… Понимаю, это как раз то, чего не хватает нашей стране. Так появилась идея создания чудо-колокольни.
Гости, приехавшие на день рождения музея, позвонили в колокольчики и, загадав желания, выпустили в небо воздушные шары. Теперь все, кто посетит историко-культурный комплекс, смогут насладиться мелодичным перезвоном.
— Десять лет назад мне сложно было поверить в то, что будет такой музей, что сюда станут приезжать люди со всей страны, чтобы прикоснуться к истории своего народа, — говорит Ольга Богомолец, принимая поздравления. — Более двадцати лет я собирала домашние иконы, которые многие семьи просто выбрасывали. Когда их стало так много, что они перестали помещаться в подвале моего дома, начала искать место для музея. Понятно, что в Киеве я не могла купить большое помещение, а государству такой музей, к сожалению, был не нужен. Прочитала в газете, что продается старая мельница в Радомышле, где я никогда не была. Приехала и увидела на болоте разваленное здание без окон и дверей. Несмотря на это, ощутила невероятную благость. Уже тогда у меня не было сомнений: музей удастся организовать именно здесь.
Друзья хватались за голову: «Что ты делаешь? Это так далеко от Киева, никто сюда не поедет. Один сплошной мусорник, дороги нет». Начали мы с того, что вывезли 60 (!) КамАЗов мусора. Затем прочистили русло реки, начали менять колонны, которые держали дом. Стены, к счастью, были целыми. Осматривая строение, очищая его, постоянно думала: мельница не очень-то похожа на мельницу. Почему-то окна узкие, как бойницы. Посередине башня, а фундаментом служит гранитная скала.
Начала искать архивные документы, чтобы узнать историю этого места. И выяснила, что в 1612 году архимандрит Киево-Печерской лавры основал здесь «папирню». Именно поэтому вот уже три года по старинной технологии мы делаем бумагу. Место оказалось удивительно подходящим для коллекции икон. Если бы я задалась целью найти здание с необычной историей, вряд ли бы мне это удалось. Сама воля Божья привела меня в замок Радомысль — именно так он назывался триста лет назад.
Знаете, как говорят, глаза боятся, а руки делают. Поэтому мы поэтапно установили окна, заменили полы, провели отопление. Но как только завезли иконы, музей у меня попытались забрать и снести памятник Елисею Плетенецкому, который основал «папирню». Благодаря поддержке друзей удалось выстоять. И теперь все желающие имеют возможность увидеть, какими были домашние иконы в разных регионах нашей страны, как выглядели иконостасы. Создали мы и зал соцреализма, где показываем простреленные иконы, образас выколотыми глазами… Когда расставляла в нем экспонаты, сама себя спрашивала: «Ну что ты хочешь от людей, родители которых стелили тканевые иконы вместо скатертей на столы? Конечно, они будут пытаться уничтожить такой музей». Но тогда же поняла, что наши дети должны все это видеть, знать, чтобы не совершать подобных ошибок в будущем.
Несколько лет назад в музее раздался телефонный звонок из международной организации, которая изучает историческое и культурное наследие городов, лежащих на многовековых торговых путях. Оказалось, замок Радомысль является одним из пунктов самого длинного в мире сухопутного торгового королевского пути Via Regia, который пролегал по восьми европейским странам. После тщательной проверки всех данных, изучения самого здания, комплекс получил диплом европейского туристического пути.
— На территории замка есть два острова, омываемые водами реки Мыка, — продолжает Ольга Богомолец. — Один — в форме сердца — мы назвали островом Любви. Мы давно его благоустроили. Вот уже два года подряд в июне на нем проходит фестиваль музыки Шопена под открытым небом. В день рождения музея мы открыли для посетителей еще один остров — Счастья. На него гости попадают по мосту Мечты. На одном из деревьев висит традиционный почтовый ящик, сделанный из улья. В нем можно оставить письмо, написанное самому себе. Все здесь располагает задуматься: а что мне необходимо для счастья?
Поздравляя создательницу музея с праздником, матушка Серафима пожелала всегда и все делать с умом и любовью. Матушка Маргарита назвала Ольгу Богомолец человеком, который делает Украину немного красивее. Директор «Мистецького арсенала» Наталья Заболотная обратилась к Ольге Вадимовне: «Волшебница этого города». Невозможно было не обратить внимание на удивительной красоты коралловое намысто с ангелом на шее собирательницы икон.
— Согласно историческим данным, здесь, на месте Радомышля, еще 30 тысяч лет назад была жизнь, — говорит мэр города Владимир Михненко. — Историю своего края нужно изучать. Замок Радомысль является для нас бриллиантом культурной жизни. И это не преувеличение. Разрушить то, что было создано когда-то, легко, а вот поднять из руин, создать — очень сложно.
Перший Майдан. 25 років Революції на граніті
http://gazeta.dt.ua/socium/pershiy-maydan-25-rokiv-revolyuciyi-na-graniti-_.html
(газета «Дзеркало тижня» від 2 жовтня 2015 року)
Сергій Громенко, Леся Бондарук
25 років тому в Києві відбулася студентська акція протесту, що отримала назву Революція на граніті. Тоді політики не виконали повністю вимог молоді, тож Україна досі платить високу ціну за збереження незалежності.
Весна свободи посеред осені імперії
Нова хвиля пробудження суспільно-політичної активності українців розпочалася наприкінці 1980-х. Боротьба за ліквідацію монополії впливу комуністичної ідеології на суспільне життя ознаменувалася виникненням студентських громадських організацій, різноманітних спілок і товариств. Альтернативою комсомолу у Львівському державному університеті стало Студентське братство, яке тісно співпрацювало з Товариством Лева і Народним Рухом України. У серпні 1989 року, під час походу козацькими місцями, організованого студентами Київського державного університету ім.Т.Шевченка, розпочав діяльність Ініціативний комітет зі створення Української студентської спілки (УСС).
У лютому 1990-го щойно створені студентські організації, зокрема УСС, провели акцію студентського єднання. Запланована як страйк, вона надалі проявлялась у різноманітних формах — страйки, мітинги та пікети проводились у вищих навчальних закладах Києва, Львова, Харкова, Чернівців, Дніпропетровська...
У березні того ж року в Україні було проведено перші частково вільні вибори до Верховної Ради УРСР і місцевих Рад народних депутатів. Під час передвиборчої кампанії точилася гостра політична боротьба. Вона щоразу більше набирала антикомуністичного характеру. Уперше мандати отримали представники національно-демократичних сил, серед яких було чимало українських дисидентів. У новообраному парламенті вони утворили демократичне опозиційне об'єднання — Народну Раду. Прокомуністична більшість отримала назву "група 239" (від кількості депутатів, що до неї увійшли).
Парламентська боротьба дедалі більше політизувала суспільство. Втілення мрії мати незалежну державу стало ближчим 16 липня 1990 року — цього дня Верховна Рада УРСР проголосила Декларацію про державний суверенітет України. Однак надалі опозиція не наважувалася на рішучі кроки, натомість молодь була налаштована радикальніше. На київській конференції Народного Руху старше покоління негативно сприйняло нагадування голови київської УСС Олеся Донія, що Верховна Рада — не лише трибуна для вільнодумства, а й законотворчий орган. Молодий активіст заявив про необхідність продовжувати боротьбу за владу шляхом перевиборів Ради і створення проукраїнської більшості.
Влітку 1990 року Київська УСС взяла участь у святкуванні 500-річчя українського козацтва на Запоріжжі. Саме там вперше було оприлюднено ідею проведення акції протесту в Києві. Замисел швидко підхопило Студентське братство Львова. Було обрано співголів заходу. Ними стали: Олесь Доній (голова УСС Києва), Маркіян Іващишин (голова Студентського братства Львова) та Олег Барков (голова УСС Дніпродзержинська). Активісти вимагали радикального реформування всіх сфер суспільного та економічного життя. Досягти ж цього можна було лише рішучими діями.
На заборону влади з 1 жовтня проводити масові акції в радіусі 1 км біля Верховної Ради Народна рада відреагувала закликом до громадськості саме цього дня провести Всеукраїнський попереджувальний одноденний політичний страйк. Проте, окрім багатотисячної маніфестації у Києві та кількох акцій у регіонах, опозиціонерам так і не вдалося активізувати людей. Навіть на Львівщині, де до влади прийшли націонал-демократи, відбувся лише двогодинний страйк, щоб не завдавати шкоди економіці.
Наступного дня, 2 жовтня 1990 року, молодь взяла на себе ініціативу загальнонаціонального протесту. Він тривав 16 днів і став відомим на весь світ. Ці події увійшли в історію України під назвою Революція на граніті.
Площа, вільна від комунізму
Вранці до столиці на загальноукраїнську акцію приїхало кілька сотень львівських студентів на чолі з Маркіяном Іващишиним. Біля Верховної Ради вони зустрілися з київською групою.
— Там, біля парламенту відчули першу агресію, — згадує учасник Революції, а нині народний депутат України Остап Семерак. — Ідентифікувати нас було легко — всі були з рюкзаками. Міліціонери у формі та люди в цивільному підходили до нас і вимагали, щоб ми забиралися від Верховної Ради та їхали додому. Ми, звичайно, не слухалися, і тоді стали виникати сутички, штовханина. Для багатьох із нас це було першим психологічним випробуванням, бо у Львові на той час уже панувала інша атмосфера. Коли ми всі зібралися біля Верховної Ради, наше керівництво прийняло рішення перейти на Майдан Незалежності, який тоді ще називався площею Жовтневої революції.
Огородивши територію протесту спочатку стрічками, а потім мотузками, студенти оголосили її "вільною від комунізму" і розпочали голодування. Трохи згодом з'явилися транспаранти з гаслами студентів. Головними політичними вимогами молоді було недопущення підписання нового Союзного договору та дострокові вибори до Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року. Не бажаючи гинути за імперські амбіції Кремля, студенти домагалися повернення на територію УРСР українських солдатів і проходження військової служби виключно на території республіки. Окремими вимогами страйкарів була націоналізація майна Компартії України та ЛКСМУ і відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола. Останнього прогресивна молодь особливо не любила за підлабузництво перед Москвою та нехтування проблемами української культури.
Про початок голодування одразу дізналися ЗМІ в Україні та за кордоном. Відтак у Київраді, обговоривши ситуацію, що склалася в ніч на 3 жовтня, ухвалили рішення, яке постфактум дозволяло проведення несанкціонованих заходів на чотирьох центральних площах столиці. Це захистило молодь від силового розгону міліцією. Таким чином наметове містечко ввечері отримало фактичний дозвіл на існування. Чітко за планом, в ряди з однаковими проміжками, розставляли намети. Встановили велике штабне шатро, намети для прес-групи (за зв'язки з громадськістю відповідали Сергій Бащук та Олег Кузан), а також медслужби (Олег Тягнибок та Тарас Семущак). Молодь, яка не голодувала, організувала охорону наметового містечка, нею керував Андрій Кліщ.
Уже 3 жовтня на площі стояло 49 наметів, а в голодуванні брало участь 137 осіб із Києва, Львова, Дніпропетровська, Івано-Франківська та інших міст України. Наступного дня про відмову від їжі оголосив 151 протестант, а 131 їх охороняли. Щоденно лікарі оглядали учасників акції, які пили лише воду або трав'яні чаї: брали кров на аналіз, міряли тиск і вагу.
Від перших годин студентів підтримали кияни: приносили їжу охоронцям, а голодуючим — чаї та теплий одяг.
— Майдан потопав у квітах. Стільки квітів, ще й холодної осені, я ніколи не бачив. Особливо дівчатам дарували. Концерти, мітинги, молебні, — згадує нині головний редактор газети "Шлях Перемоги", а тоді — студент-історик із Сумщини ВікторРог.
— Київ був наш! — каже телеведучий, головний редактор сайту "Історична правда" Вахтанг Кіпіані.
Про події у Києві він довідався в Миколаєві, де навчався на історичному факультеті, і вирішив приєднатися. Встиг поголодувати лише три дні, але одразу поставив біля свого намету прапор незалежної Грузії — білий з червоними хрестами, який на час Революції на граніті ще не був офіційно затверджений як державний. У наступних революціях — Помаранчевій та Гідності — грузини також брали активну участь, і завжди поруч з українськими майоріли їхні знамена.
Обличчя протесту
Головним досягненням Революції на граніті було зібрання разом найкращих представників української молоді. Чверть століття, що минуло відтоді, засвідчило: лише одиниці з них не зуміли яскраво проявити себе в житті. Багато учасників голодування в майбутньому стали відомими громадськими діячами, політиками, очільниками міністерств та відомств, керівниками творчих гуртків і колективів, журналістами, музикантами, художниками, успішними підприємцями…
А тоді, в жовтні 1990-го, більшість студентів боялися не так штурму силовиків, як відрахування зі своїх навчальних закладів. Вони дуже хотіли навчатися, але почуття патріотизму було сильніше. Батьки здебільшого не знали про відважний вчинок своїх дітей. Молодь підтримали представники старшого покоління. Зокрема, до них приєдналася відома українська дисидентка Оксана Мешко (їй було вже 85, позаду — ув'язнення у радянських концтаборах за правозахисну діяльність). Поруч зі студентами голодувала і народна артистка України, лауреат Державної премії УРСР ім.Т.Шевченка Неоніла Крюкова. Протестувала й відома нині українська письменниця Оксана Забужко.
Найбільш відомими обличчями протесту того часу були його лідери — Олесь Доній, В'ячеслав Кириленко та Маркіян Іващишин. Останній пізніше відзначився як організатор низки музичних фестивалів та багатьох культурологічних проектів. Олесь Доній, який, за його словами, виростав у несприятливому російськомовному середовищі, й сьогодні, як політик, бореться за утвердження української мови. Політична кар'єра нинішнього міністра культури України В'ячеслава Кириленка також розпочалася з голодування у столиці тієї осені 1990-го.
На холодному граніті зібралися студенти з усієї України. Співачка Марічка Бурмака не лише співала пісні в наметовому містечку, щоб підтримати протестантів. Вона організувала участь в акції студентів із рідного Харкова.
— Нас із Волині було тоді близько 30 чоловік — із різних вишів. Але було дуже багато молоді з усієї України, тому й акція мала такий величезний успіх. Це була голодовка, яка руйнувала імперію, — згадує тодішній голова волинського Студентського братства Сергій Годлевський.
Сьогодні він учасник АТО, командир групи окремої бойової прикордонної комендатури на Донеччині. Незадовго до мобілізації очолював на Волині Горохівську райдержадміністрацію. Брав активну участь від першого і до останнього дня в революціях Помаранчевій та Гідності. Його товариш Володимир Собчук також брав активну участь у всіх трьох революціях, а нині залишив затишний кабінет директора бібліотеки Східноєвропейського національного університету ім.Л.Українки, щоб зі зброєю в руках захищати кордон на Сході України від російського агресора.
Революція на граніті відкрила шлях ще одному поколінню людей, готових боротися за свободу і національну ідею.
Перемога і втрачений шанс
Голодуючих студентів активно підтримали депутати Народної Ради. 5 жовтня 1990 р. в наметовому містечку відбулася зустріч тодішнього Голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука із лідерами студентського голодування — Донієм та Іващишиним. Їхню дискусію показали по телебаченню і акція протесту набрала ще більшого розголосу як в Україні, так і за її межами. Уже 15 жовтня конгрес США заслухав інформацію про події у Києві. Письменник Олесь Гончар повністю підтримав вимоги студентів, а згодом оголосив про вихід із КПРС.
8 жовтня комісія, яка працювала за дорученням Верховної Ради, доповіла, що кількість голодуючих становить 158 людей з 24 міст. 9 жовтня відбувся круглий стіл за участі представників Верховної Ради УРСР та делегації протестуючих, яку очолив Олесь Доній. Але наступного дня Верховна Рада УРСР відмовилася включити до порядку денного обговорення вимог, висунутих студентами.
Голодувальники проводили різноманітні зустрічі з робітничими колективами та в навчальних закладах, щоб заручитися підтримкою. І справді, 13 жовтня почали страйкувати професійно-технічні училища, старшокласники у школах. Більшість вишів Києва підтримали вимоги демонстрантів. Маніфестації пройшли у Львові та Луганську. Заклики до загальнонаціонального страйку було озвучено в новинах по телеканалу УТ-1.
15 жовтня стотисячна колона маніфестантів прийшла до Верховної Ради і прорвала шеренгу міліції, яка стала на перешкоді. 70 студентів розпочали сидяче блокування сходів парламенту. Влада змушена була відновити переговори. Олеся Донія, Олега Баркова та Ігор Коцюрбу запросили до сесійного залу для оголошення вимог протестантів, а телебачення показало їх у прямому ефірі.
Увечері того ж дня студенти мирно захопили головний (червоний) корпус Київського університету. Розуміючи, що народний протест стрімко поширюється, влада нарешті капітулювала. 17 жовтня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила Постанову "Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 року" — вимоги студентів було виконано. А 23 жовтня парламент проголосував за відставку Масола. Так студентська молодь довела, що може впливати на владу й відстоювати національні інтереси.
Революція на граніті 2–17 жовтня 1990 року стала першим українським Майданом — успішним ненасильницьким політичним протестом проти чинної комуністичної влади в УРСР, який дав поштовх до демократизації всього українського суспільства. Акції громадянської непокори, що охопили Україну в жовтні 1990 року, заклали традиції демократичних форм протесту. Їх продовженням стали Помаранчева революція та Революція Гідності. Революція на граніті стала переломним моментом в утвердженні незалежності України, а молоде покоління вже на початку 1990-х років засвідчило своє бажання і відстояло право жити у вільній демократичній державі. Юнацький ентузіазм, помножений на чітку та продуману організацію акцій, продемонстрував відчутний політичний потенціал українського молодіжного руху, який змусив рахуватися з собою і тодішніх компартійних можновладців, і досвідчених діячів опозиції.
Проте політики не використали шанс здійснити комплексні політичні, соціальні та економічні реформи і піти шляхом країн Центральної та Східної Європи.
— На жаль, обіцянку провести вибори на багатопартійних засадах навесні 1991 року не було виконано, — згадує Вахтанг Кіпіані. — Це привело б до радикальної зміни складу Верховної Ради, де діяла комуністична більшість із 239 депутатів. Ясна річ, що комуністи цього не хотіли, але й демократична меншість не надто наполягала — бо це означало, що їм теж треба було йти на вибори, змагатися знову… Більше того, парламент спеціально підняв віковий бар'єр для кандидатів у депутати. До голодування навіть студентам можна було змагатися за місце у Верховній Раді, а тепер цей поріг підняли до 25 років. 95% активістів Революції на граніті були молодші — отже, не мали права йти в політику і перемагати.
Тогочасна нерішучість лідерів національно-демократичного спрямування дорого коштувала Україні. Саме тому згодом до влади повернулися політики з минулого з прокомуністичними поглядами. Президентство Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми було періодом уповільнення поступу і великих глобальних втрат. Тож молодь знову мусила виходити на Майдан Незалежності з новими протестами у 2004-му і 2013-му роках. І серед них була більшість із тих, хто брав участь у Революції на граніті. Учасники трьох майданівських революцій сьогодні знову борються за незалежність України. І знову вірять, що цього разу політики виправдають сподівання патріотичної молоді.