Новини одним рядком:

14 січня – зустріч з автором пісень Наталкою Тихоновою (Полтава) у Запоріжжі, кафе Ale house

14 січня – вечір «Зустріч біля каміна» за участі бардів, Замок-музей Ольги Богомолець «Радомисль» на Житомирщині

15 січня – творчий вечір Наталки Тихонової (Полтава) у Дніпрі, арт-центр "Квартира"

17 січня – 110 років із дня народження бандуриста Григорія Китастого

18 січня – благодійний вечір «Поезія ПРОЙДИсвітів» в «Останній Барикаді» (Київ, Майдан Незалежності, 1)

18 січня – вечір, присвячений 25-річчю Літературно-музичного Салону Олега Рубанського, Київ, бібліотека ім. М. В. Гоголя 20 січня – вечір етер дальних странствий", Кривий Ріг, бібліотека №10

22 січня – концерт Олега Остапенка у малому залі київського КАП “Арсенал”

22 січня – концерт до дня народження Володимира Висоцького, Кривий Ріг, бібліотека № 7

23 січня – вечір пам'яті В.Висоцького, Дніпро, арт-центр "Квартира", Троїцька площа, 3/1

24 січня – 10 років тому помер бард Тризубий Стас

25 січня – клуб поезії проводить вечір присвячений творчості Олега Ольжича та Олени Теліги, Суми, обласна бібліотека 

25 січня – концерт “Пісні Володимира Висоцького у виконанні Романа Мацюти”, Київ,  Docker Pub

25 січня – концерт до дня Володимира Висоцького у сумській муніципальній галереї, вул. Соборна, 27 (ведучий В. Рот-Сєров)

25 січня – вечір пам'яті "Володимир Висоцький: політ триває", Ужгород, обласна наукова бібліотека (пр.Свободи,16)

26 січня – фестиваль "Захрипла душа", пам'яті Володимира Висоцького, Київ, Будинок Актора

26 січня – дискусія "Україна – Білорусь: Культура між диктатурою та війною", Харків, хаб “Спалах” (Дівоча, 6)

27 січня зустріч з Сашком Лірником на тему «Казки для дорослих і дітей», Трускавець, Народний дім

27 січня “Пісні любові й ненависті”, два поети читатимуть вірші один одного,  Харків, Art Area ДК (Чернишевська, 13) 

27 січня – вечір Павла Нікітіна «О любви» у КАП “Дом”, Київ, вул.. Шота Руставелі, 22 Б

28 січня – Х фестиваль-конкурс авторської пісні «Высота», пам'яті В. Висоцького, Краматорськ, ПК "Будівельник"

28 січня – вечір пам'яті В.Висоцького за участі членів КАП “Біла Ворона”, Миколаїв, ПК “Молодіжний”, вул.. Театральна, 1

28 січня – бард-фест "Охрипшая душа", пам'яті Володимира Висоцького, Суми, Театр юного глядача

28 січня – вечір пам'яті Володимира Висоцького у Вінницькій обласній філармонії

28 січня – спектакль присвячений В. Висоцькому “Порвали Парус”,  Харків, ХАТОБ

28-29 січня – фестиваль авторської пісні «Зимовий Есхар» у селищі Есхар Чугуївського району на Харківщині

29 січня – концерт Олександра Спицького (Конотоп) за участі Ігоря Добровольського, Суми, бібліотека ім.. Т. Шевченка

 

 

 

Павло Тичина

 

ПАМ'ЯТІ  ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій Могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…

На Аскольдовій Могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам  іти у світ.

На кого посміла знятись
Зрадницька рука?
Квітне сонце, — грає вітер
І Дніпро ріка…


На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.

 

 

Повідомлення  від бардів та прихильників авторської пісні та поезії

Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net,  p_karta@maіl.ru

 

Кривий Ріг – Оксана Зоря

 

Здрастуйте, зі Святами Вас усіма, з Новим Роком, Різдвом і з Хрещeнням! Здоров'я Вам! Та працюємо, постійно якісь творчі зустрічі проходять, у мене ось перед новим роком, так вийшло що аж 2 творчих вечора відбулись, один в бібліотеці 10, у Палаці Культури ім. Артема (зараз вже якась інша назва, не пам'ятаю) в рамках проекту "Культурная срeда на творчій кухні" де були представлені вірші і пісні у авторському виконанні,  дуетом Т.Петрова і О.Зоря, а також привітали своїми піснями Криворізькі барди: Ю.Ващенко, В.Бакальцев, С.Рубанський, В.Віслоух, та інш. Там і виставка моїх акварельних робіт відбулась, і  зараз ще експонується ..А другий творчий вечір,  тобто зустріч пройшла у музичній школі 2,  де я представила відеоряд зі своїм творчим надбанням (як художник-роботи з акварелі, графіки і дизайну, як педагог - дитячі роботи)  прозвучали вірші та  пісні у моєму виконані, а також звучали пісні у виконанні дітей - солістів і  вокально-хорового відділу,  деякі пісні були створені (тексти мої) у співавторстві з композиторами Кривого Рогу - Анжелою Шмиголь, Оленою Ткаченко...  А ось скоро 20.01.17 відбудеться цікавий захід під назвою "ветер дальних странствий" в тій же бібліотеці 10, на "творчій кухні" виступить з прозою автор Євген Пантело, а також прозвучать пісні  у виконанні криворізьких бардів.  Намічається також проведення заходу силами тієї ж "творчої кухні" присвяченого дню народження В. Висоцького у приміщенні 7 бібліотеки на 14.00. А також, мене іноді запрошують до шкіл, виступити зі своїми піснями і віршами (на заходи де представляють авторів Криворіжжя).

 

 

Миколаїв – Ольга Золотухіна

 

Дорогие зрители, друзья, партнеры и члены клуба Белая Ворона!

Концерт, посвященный памяти Владимира Высоцкого.

Звучат песни самого Высоцкого, а также - стихи и песни, посвященные ему, о нем, его окружения.

 

ДАТА: 28 января 2017 г. 

МЕСТО: ДК Молодежный, Театральная улица,1 https://goo.gl/maps/dHxasLXSJZ12

Начало: 16:00

 

ССЫЛКИ на событие: https://www.facebook.com/events/369120603468812/    https://vk.com/event137818702

 

УЧАСТНИКИ: члены клуба Белая Ворона и гости.

Зал в этот раз большой, вход свободный - ждем всех! :))

 

 

Харків – Літературний музей

Культура між диктатурою та війною:

другим гостем “П’ятого Харкова” стане білоруський поет Андрей Хаданович

 

Білоруський поет Андрей Хаданович та співініціатор проекту “П’ятий Харків” Сергій Жадан запрошують харків’ян поговорити про пізнання себе – через сусіда, культуру в складні часи та виклики державної двомовності. А ще – про любов, батьківство і дитячу літературу.

 

Дискусія за участі Андрея Хадановича та Сергія Жадана "Україна – Білорусь: Культура між диктатурою та війною" відбудеться 26 січня о 19:00 у хабі “Спалах” (Дівоча, 6). Зустріч друга, “Пісні любові й ненависті”, відбудеться 27 січня о 19:00 в Art Area ДК (Чернишевська, 13). Тут Андрей та Сергій читатимуть вірші один одного (оскільки одне одного перекладають), а в другому відділенні Андрей виконає низку пісень Леонарда Коена у своєму перекладі білоруською.

Вхід на обидва заходи – вільний.

 

На одній із зустрічей в мінському літературному домі "Логвінаў" Андрій Хаданович зауважив, що “українські події стали каталізатором поділу в білоруському суспільстві”. Водночас Майдан, на думку поета, спричинився до певної “відлиги” в Білорусі, нехай поверхневої, та все ж лібералізації суспільного життя – хоча не відомо, як довго вона триватиме. Поет переконаний: коли “хтось сіє ненависть, треба створювати іншу риторику, пов’язану з дружбою, любов’ю та вірою”. (Цит. за матеріалом з Української Правди. Життя)

 

Андрей розповідає, що в українсько-білоруській культурній співпраці багато чого базується на особистих зв’язках: “Наприклад, Жадан – це ніби свій автор, а разом із тим і зовсім чужий. Ми взаємно доперекладались до того, що Юрко Завадський видав Жадана білоруською, а мої тексти українською, в однаковому оформленні”. (Окрім виданого “Кроком” “Білоруського мужчини”, українською у видавництві “Факт” також виходила збірка Хадановича “Листи з-під ковдри”.)

Популярності харківському поетові в Білорусі додають і білоруські музиканти: скажімо, цієї осені гурт Brutto (лідер – Сергій Міхалок) випустив кліп на пісню “Середні віки” – переклад вірша Сергія Жадана "Другий рік місто косить чума" (збірка “Тамплієри”). (Кліп – за лінком)

 

Втім, вважає Андрей Хаданович, українцям і білорусам не так і легко зрозуміти одне одного: дискурси в чомусь подібні, та все ж принципово різні. Зі схожого – ситуація на книжковому ринку: в більшості книгарень – стоси російськомовних книжок, і 1-2 полиці з виданнями білоруською. І “якщо на папері російська – лише друга державна мова, то насправді – перша. Чиновники говорять як пахани у серіалах. Хочеш зробити кар’єру – не розмовляй білоруською”, – говорить поет.

 

Андрей Хаданович – не просто один з найбільших білоруських поетів сучасності, а ще й крутий дитячий поет. Його “Таткові нотатки” також перекладені українською та видані видавництвом “Грані-Т”. Батько десятирічної доньки, Андрей переконаний: і білоруською, і українською мовами бракує хорошої літератури для дітей-хуліганів. А ще – що хороша дитяча література може давати глибші відповіді на екзистенційні питання, аніж філософські томи.

 

Про це та багато іншого поети і говоритимуть під час харківських зустрічей. “Традиційно, сподіваюся, що, говорячи з гостем, ми дізнаємось багато нового про себе, про Харків, – говорить Сергій Жадан. – До речі, Хаданович те саме каже про білорусів: що їм часто бракує стороннього поштовху, аби пізнати себе”.

 

Нагадаємо, проект “П’ятий Харків” реалізовується за ініціативи й підтримки Сергія Жадана та Ярослава Маркевича. У межах цієї культурної ініціативи харків’яни матимуть змогу щомісяця зустрічатися з видатними літераторами й дослідниками. (не лише українськими). А в розмовах із ними – шукати відповіді на питання про те, хто ми такі і яким має бути наш “п’ятий Харків” – заможний і толерантний Харків найближчого майбутнього.

Першою гостею проекту була письменниця та дослідниця Оксана Забужко, яка запропонувала харків’янам поміркувати про інформаційні війни та захист від пропаганди. Докладніше — на сторінці проекту

 

 

Київ – сайт КАП “Дом” http://www.dom.bardy.org/afisha-cluba

 

Марьяна Крамар

Вечер Паши Никитина

 

27 января 2017

Павел Никитин представляет в клубе АП «Дом»:

Тематический вечер с просмотром кинофильма, беседой, песней, поэзией, крепким чаем и сладостями

«О любви»

С участием Дмитрия Долгова, Лилии Батюк-Нечипоренко, Николая Ютушуя.

Встречают Александр и Марьяна Крамары в клубе авторской песни «Дом»

Ул. Шота Руставели, 22 б

 

 

Сайт http://news.kompass.ua/news/olga_bogomolec_podarue_vlasnu_gitaru_uchasniku_ato/2017-01-11-41305

 

Ольга Богомолець подарує власну гітару учаснику АТО

 

14 січня о 17:00 Замок-музей «Радомисль», засновником якого є державний та громадський діяч Ольга Богомолець, запрошує на душевний вечір «Зустріч біля каміна».


Концерт без мішури і спецефектів – лише найважливіше: щирі емоції, добрі побажання, ніжний перелив гітари, прекрасна поезія і гарні люди. Тепла зустріч друзів, які давно не бачились. Кожен вихід на сцену – це сердечна історія про те, що болить, що тішить, про мрії та сподівання, про життя.


Ольга Богомолець запрошує учасників АТО доєднатися до творчого вечора та виконати на ньому свою пісню. Про це вона написала на своїй сторінці у мережі Facebook "Запрошую долучитися до нашої концертної програми учасників АТО з власними піснями! Заявки разом з записом пісень прошу надсилати на info@bogomolets.com Найкращому виконавцю буде приємний сюрприз - віддаю свою 12 струнну гітару ( Ямаха) в добрі руки!"

Бардівська музика має магічну силу: робить нас трішечки добрішими, дарує надію та віру, що все буде гаразд.


У концерті братимуть участь відомі барди України: Тимур Бобровський, Андрій Длигач, Юрій Гусєв, Володимир Семенов, Ірина Коротич, Наталія Хоменко, Марія Старожицька, Ольга Богомолець, Ігор Жук та Ірен Роздобудько.

Барди співатимуть свої пісні у затишній атмосфері біля каміну у Замковій концертній залі. Як гостинні господарі ми запропонуємо кожному гостю теплий прийом, приємне частування, прекрасну музику і добрі емоції!


З питань придбання квитків, будь ласка, звертайтесь за телефонами:

+38 097 070 10 07    +38 068 867 02 50

 

 

Київ – Ігор Жук (на прохання упорядника підтвердити проведення вечора)

 

Відбувся, пройшов гарно. В двох словах розказали на УТ-1:  http://www.1tv.com.ua/news/86336

 

 

Київ – сайт http://ukr-today.com/video/171120-lrnik-taras-kompanchenko-zaspvav-kolyadu-pd-akompanement-unkalnih-starodavnh-nstrumentv.html

 

Лірник Тарас Компаніченко заспівав коляду під акомпанемент

унікальних стародавніх інструментів

15.01.2017 Видео

 

Лірник Тарас Компаніченко заспівав коляду під акомпанемент унікальних стародавніх інструментів. Колектив "Хорея козацька" зібрав старокиївські колядки з рукописних збірників та стародруків, частина з них на слова Григорія Скорвороди та Василя Довговича. Деякі твори заспівали навіть мовою того періоду - церковно-слов'янською та давньою українською. Виконували їх у супроводі унікальних інструментів - лютні, дуди, бандури, флейти та мандоли. Випуск ТСН.19:30 за 14 січня 2017 року

 

 

Київ – сайт http://litcentr.in.ua/news/2017-01-18-5472

 

Благодійний вечір «Поезія ПРОЙДИсвітів» в ОБ

 

18 січня Експертний корпус запрошує вас стати учасниками яскравої мандрівки стежками дикої природи та шляхами війни. Під час нашої подорожньої «стрілки» ви зможете посприяти бас-гітаристу Кому Вниз Сергієві Степаненку у зборі коштів на операцію, а також поглянути на подорожі як на казковий спосіб релаксації та шляху до себе. 

 

Провідниками у цю тему стануть двоє учасників оборони Донецького аеропорту – мандрівник Олександр Чуб і тату-майстер Дмитро Вербич (друг «Івіч»). 

 

Атмосферу створюватимуть вірші, що народжуються під час мандрів, неповторні голоси лідера гурту КОМУ ВНИЗ Андрія Середи, бійця і музиканта Бик Олексія та модератора нашої «стрілки» – феєричного Дмитра Савченка. Важко уявити більш вдале місце для зустрічі ніж Остання Барикада!

 

Під час нашого благодійного вечора «Поезія ПРОЙДИсвітів» хлопці розкриють тему самозаглиблення через подорожі та пошуку себе через війну. Адже подорож (як і війна) – шлях від втрати себе до самозаглиблення. Багатьом шлях до мандрів перекриває передчуття стресу. Однак «стрес» і ризик є невід’ємною частиною пригод, що своєю чергою є елементом доброї подорожі. Мандрівки завжди розширюють межі самопошуку особистості, збільшуючи масштаб її життєсвіту та пізнання. Кількість адреналіну та ризиків, якими супроводжуються пригоди кожен може запрограмувати на свій смак. Отже підготовка до подорожі – це не стільки пакування рюкзака, скільки робота з головою. А сама мандрівка стає вдалою, якщо подорожній є відкритим до спілкування та вражень. Останні закарбовуються не лише у фотознімках та описах мандрівок, але й у ліриці, породженій мандрами.

 

Відчуття доброї мандрівки поруч із добрими друзями закріпиться можливістю сприяти відновленню здоров’я музиканта культового гурту КОМУ ВНИЗ Сергія Степаненка. Докладніше про те, як іще можна висловити свою підтримку – тут http://bit.ly/2ih7S21

 

Зустрінемося 18 січня о 18:30 в «Останній Барикаді» (Київ, Майдан Незалежності, 1).

Подія у Facebook: http://facebook.com/events/235932313528731/

 

 

Полтава – сайт https://tribuna.pl.ua/news/grigorij-kitastij-prigodi-poltavskogo-bandurista-v-yevropi-ta-ssha/

 

Григорій Китастий. Пригоди полтавського бандуриста в Європі та США

17 Січень 2017

 

Кобеляки, Полтава, Каліфорнія. І це не швидкісний потяг інтерсіті плюс, або чартерний рейс із бориспільського аеропорту. Це географія життя Григорія Китастого – полтавського бандуриста, якого доля кидала по всьому світу. Але де б не бував Китастий – там звучав український саунд.

 

Музичне дитинство

 

17 січня, напередодні Водохреща, у родині сільських трударів, що мала козацьке коріння, народився ще один хлопчик. Малий Гришка став четвертою дитиною в сім’ї, в якій батьки хоч і були неграмотними, та все ж знали своє походження і дуже любили музику. Ось як про це згадував сам Григорій Китастий:

 – Батьки мої, Трохим і Ксеня, були трудолюбиві, чесні, релігійні, статечні люди… Батько завжди гордо підкреслював, що він походив із козацького роду, — згадував Григорій Китастий. — Він був неграмотний, проте від нього я почув про Тараса Бульбу… Був надзвичайно співучий, любив церковний спів, по слуху завчив найскладніші партії з концертів Бортнянського, Веделя…, а коли розповідав про бандуриста, що співав “Морозенка”, — переказував це наглядно співом. Мати теж була не менше здібна до пісні. Вона хоч і не вивчала “класиків”, зате знала безліч народних псалмів, кантів, пісень… У родині панував режим побожності, – написав у спогадах герой нашої оповіді.

Коли розпочалася українська революція, то Григорію було то всього десять років. Хто знає, чи розумів малий, що відбувається навколо. Чи чув про те, що більшовики вирізають у Полтаві тих, хто говорить українською мовою, чи співають вкраїнських пісень. І чи знав, що проти червоних окупантів веде боротьбу його земляк Симон Петлюра? Пізніше, вже будучи композитором та диригентом, Грицько напише не одну пісню про ці події, та уславить головного отамана військ УНР думою, а поки малий ще тільки вчиться музикувати, ходить на концерти та надихається творчістю інших.

Коли ж зайшла мова про здобуття освіти, то іншого варіанту, як вчитися на музиканта і не було. Саме тому в 1927 році Григорій вступає до Полтавського музичного технікуму.  З музикою проблем не стало – ноти Гриць ловив на льоту, а от скласти загальноосвітній курс таки довелося. Та він подолав усі труднощі, аби займатися улюбленою справою. Згодом і стипендію призначили, і до гуртожитку поселили, і навіть до Полтавської хорової капели взяли. Що і ще треба студенту. На смаколики заробляв розвантаженням вагонів.

У 1930 році Григорій Китастий перебирається до Києва, де стає студентом Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка. Його новими інструментами стають скрипка та  кларнет. Однак у фаворі – незмінна бандура.

З дипломом хормейстера опери, Грицько іде працювати до 5-ї київської піхотної школи. Музичні фахівці радять йому здобути освіту композитора. Китастий іде на другу вишку, однак стипендії не дістає. Його беруть на роботу до Київської опери, хористом.

 – Така праця давала мені можливість вивчати оперний репертуар і театральну специфіку, а з другого боку — це давало певну матеріальну базу для прожиття якоюсь мірою допомагати батькам, що опинилися в біді, – згадував музикант.

Тією бідою був Голодомор.

 

Китастий та війна

 

Не минуло після страшного лиха і десяти років, як до України прийшло ще одне – Друга світова. Події на Західній Україні 1939 року Китастого напряму не зачепили, а от Німецька агресія 1941 року закинула його на фронт.

 – Мобілізували мене і всіх наших молодших, замість евакуювати, одягнули кашкети з червоними зірками. Пощастило мені вислизнути з колони полонених аж біля Ромен. Сховали мене й перевдягнули наші хлібороби. Пробирався ночами до Києва, ховався по селах удень, щоб не натрапити на німецьку облаву, – згадував Григорій.

По прибуттю до столиці, музикант зустрівся з колегами-бандуристами. Зайшла мова про організацію капели. У Києві в міській управі працював скульптор та режисер Іван Кавалерідзе, автор пам’ятника Тарасу Шевченку в Полтаві. Він очолював відділ культури, і допоміг Китастому з приміщенням для репетицій.

Так постала «Українська Капела Бандуристів імені Тараса Шевченка».

Спочатку бандуристи гастролювали по Київщині. Згодом випала нагода влаштувати турне на Західній Україні.

Тепер кобзарі могли грати історичні думи та пісні, які забороняла радянська влада. Однак не довго козацька дума лилася, не довго хор кобзарював. Незабаром німецька влада передала капелу в розпорядження однієї концертної фірми. Кобзарів вивезли до Німеччини, де вони спочатку грали для українських робітників, а потім і самі перетворилися на остарбайтерів.

Два місяці артисти провели у таборі «Шупен 43» в Гамбурзі. Працювали у клепальному цеху, виготовляючи деталі для підводних човнів. У святкові дні давали концерти для робітників табору.

 

Концерти для УПА

 

Китастий та його капела повертаються в Україну. Тут вони відновлюють гастролі Західною. Під час цього турне Китастий заводить чимало творчих знайомств. Зокрема в місті Турка він подружився з поетом Іваном Багряним. Там літератор написав кілька патріотичних бойових віршів, які сподобалися Китастому. Він узяв ці тексти й поклав на музику. Нові пісні згодом закріпилися в репертуарі капели. Нові пісні почули вояки Української Повстанської Армії, для яких неодноразово виступали Кобзарі.

 

На Америку!

 

Закінчилася Друга Світова. Лишатися в Україні для Григорія Китастого було рівноцінним смерті. Сталінська влада би не зрозуміла концертну діяльність кобзарів у Німеччині та Західній Україні. Тому музикант з колегами опиняється в таборі для переміщених осіб у Західній Німеччині, звідки доля закинула його у США.

З 1949 року він проживає в Детройті. Потім тимчасово мешкає у різних містечках Каліфорнії. У 1964 році поселяється в Чикаго. Там він може спокійно займатися улюбленою справою. І він це робить. Григорій Керує першим ансамблем бандуристів Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ).

Наприкінці 1967 року він уже втретє оженився і переїхав до Клівленду і звідти автомобілем їздив у Детройт на репетиції Капели Бандуристів.

Останні двадцять років свого життя Китастий разом із бандуристами гастролював по Чикаго, Детройті, Філадельфії, Торонто, Сент-Кетернісі та інших містах. Він щороку їздив до бандуристів у Британію та Канаду. Його капела імені Тараса Шевченка під його орудою записала одинадцять альбомів пісень і два альбоми власних виступів.

У 1984 році Григорій Китастий несподівано захворів і 6 квітня помер від раку в Сан-Діеґо, Каліфорнії. Похований на українському православному кладовищі, побіч церкви-пам’ятника в Баунд-Бруці, в штаті Нью-Джерсі.

 

Декомунізація

 

Перейменування вулиць у Полтаві, які пов`язані з декомунізацією, вписало ім`я Китастого і на топонімічну карту Духовної столиці. Тепер в його честь названа колишня Краснодонська вулиця.

 

Роман Грицун 17 Січень 2017

 

Рубрика – «ЗМІ про митців»

 

Хранителі світу ідеального

http://www.umoloda.kiev.ua/number/3107/164/107792/

“Україна молода”, 17.01.2017

 

Юрій ЄЖЕЛЬ

 

У сучасному світі багато явищ традиційної культури, які були буденністю колись, зараз віддалені або й зовсім забуті. Скажімо, чи відома пересічному сучасникові хоча б назва музичного інструменту, який він щодня спостерігає на 10-гривневій купюрі? Чи багато хто скаже, про що малюнок на 100-гривневій купюрі, які цінності пов’язані з цим зображенням? Назвати хоча б декілька псальм, дум чи кантів, очевидно, можна й не пропонувати. 

Проте, розглядаючи давні пласти культури, можна зробити висновок: ми маємо мистецтво найвищої проби. Втім, воно нині є ніби прихованим від нас. Багато дивовижних речей, у прямому і переносному значеннях, просто не звучать. І можна тільки радіти з того, що у різних куточках України живуть люди, які є хранителями нематеріальної культурної спадщини, носіями унікальних знань. Багато хто з них уже в літах, тому переймати їхній досвід слід саме зараз, коли вони ще можуть поділитися ним. Такими мотивами керувалась невелика група етнодослідників, яка одного похмурого, холодного зимового вечора вирушала з Києва у мандри...

 

То не пили пиляли, не тумани вставали...

 

...Із Києва виїздили доволі пізно, вже починало сутеніти. А дорога до Крячківки у Полтавській області — першого пункту призначення — відома була лише приблизно. Приготування розтяглися на весь короткий зимовий день, і суттєво завантажена машина вирушала назустріч ночі. Планували проїхати через три області — Полтавську, Сумську і Чернігівську. Обов’язково мали побувати в Юрка Фединського — колишнього жителя Сполучених Штатів, а тепер мешканця Полтавщини. Збиралися також побачитися з Олександром Тріусом із Ромен — талановитим бандуристом, лірником, актором із фільму «Поводир», і з Ігорем Карповичем Рачком — 79-річним бандуристом iз Чернігівської області.

 

До Юрка Фединського

 

Хотілося б усіх мандрівників у майбутньому застерегти від першого розвороту і з’їзду з харківської дороги на це село — ви там не проїдете, якщо у вас не гусеничний транспорт. За 1,5 —2 км буде наступний розворот і з’їзд на дорогу з прийнятним покриттям. 

В одному з інтерв’ю наш герой казав, що в селі мало хто з перехожих покаже дорогу до Юрка Фединського, та кожен скаже, де живе американець. Ми в’їхали в Крячківку поночі, перехожих не було, напитати дорогу до американця не вийшло, втім потрібне подвір’я знайшли доволі швидко. 

Юрко народився у Сполучених Штатах, там отримав музичну освіту. У 1998 році переїхав в Україну. Грав у гуртах «Гай­дамаки», «Карпатяни», «Хо­рея Козацька». Потім оселив­ся на Полтавщині, де живе з багатодітною сім’єю, майструє старовинні музичні інструменти, співає з хором «Древо», проводить етнофестивалі, і називає Крячківку «світом ідеальним».

Господар нас запросив до хати, незважаючи на пізню годину. Ще довго тривала розмова, в якій він розповідав про свою діяльність, про життя в селі, розказував, як хазяйнує. А наступного ранку Юрко показав своє обійстя, майстерню і приміщення для репетицій. У майстерні чимало старосвітських музичних інструментів у різних ступенях готовності — від заготовок до повністю завершених. Серед них — колісні ліри, торбани, кобзи, гусла, гудочки, не кожен музей може похвалитися такою кількістю цікавинок. Крім усього, Юрко ще й вправний виконевець репертуару, який є традиційним для таких музичних інструментів. Він пропонував місцевим дітям навчатися цього ремесла, музики, але ті відказали, що цікавляться сучасною. «Гаразд, я знаюся на рок-музиці, маю інструменти» — та учнів не знайшлося, залишилася без уваги також його ініціатива навчати односельців англійській мові. Щороку в липні Юрко проводить етнофестиваль «Древо роду козацького», а нещодавно провів фестиваль у Пирятині — виступали кобзарі, лірники з київського кобзарського цеху, показували тематичні фільми. 

Користуючись нагодою, ми попросили Юрка влаштувати зустріч з місцевим хором «Древо», який відомий кожному, хто дивився мультфільм «Жив-був пес» — пісні, що лунають за кадром, виконує саме цей гурт. Тому дуже приємно було, коли на Юрковий телефонний дзвінок пані Ніна і пані Марія (солістки «Древа») відповіли згодою. Невдовзі всі зібралися в майстерні, де вони виконали для нас багато чого зi свого репертуару, зокрема «Ой там, на горі», «Летіла зозуля», «Ой давно, давно», «Люблю Гриця», «Ой ви галки» та ін. (Ці відеозаписи можна переглянути на сайті «України молодої»). Ми у відповідь також виконали декілька пісень у супроводі старосвітської бандури — «Черевички», «Про Нечая», «Марш Карпатської січі».

До Олександра Тріуса

 

Далі шлях лежав до талановитого бандуриста, лірника, актора з фільму «Поводир» Олександра Тріуса. Олександр — постійний учасник етнофестивалів, різних культурних заходів. У 1987 році він отримав травму, внаслідок якої почалися проблеми з зором, а в 2003 році втратив зір зовсім. Олександр прийняв нас у себе вдома, показував свої музичні інструменти, допоміг мені в налаштуванні колісної ліри (кожен із нас мав із собою вланоруч виготовлений музичний інструмент). Звісно, цікаво було почути розповідь про його участь в художньому фільмі «Поводир», про враження від зйомок. 

Ось що розповів пан Олександр: «Це було в 2012 році, на фестивалі «Кобзарська Трійця», я познайомився з Олесем Саніним (режисером), і він мене запросив на зйомки фільму, які вже тривали рік. Перші зйомки з моєю участю проходили в Тараканівському форті, під Рівним у Дубному. Найперше, що вразило мене, те, що звезли багато незрячих людей, із різних куточків, тобто Санін настільки підійшов клопотливо до цієї справи, щоб не знімати бутафорію, а щоб усе було максимально по-справжньому. І я дивувася, як ми, сліпі, без акторського досвіду, будемо зніматися? Ну виявилося, що ролі ніхто не вимагав — треба було просто бути самим собою. Тараканівський форт виявився дуже цікавим, не знаю, як інші, але я відчував енергетику цього місця, вона моторошна. Там було знищено багато людей, і хоч куди б ти пішов, таке враження, що за тобою хтось ходить, хоч нікого не було насправді. Був кумедний момент, коли ми ходили по Тараканівському форту, я, мій поводир, троє діток було і донька Лайоша Молнара (відомий лірник), вона теж знімалася, ми ходимо, в гримі, в одязі тих часів, а тут приїхали журналісти знімати сам форт. Нас побачили — перелякані такі: «А ви звідки?». Кажу: «У тридцяті роки нас як загнали сюди, так і бродимо з тієї пори». То котрась із них підійшла, аж помацала нас кожного — чи не привиди ми часом.

Пізніше, у Гайвороні, знімали сцени, коли нас вантажили у скотовози: загавкали собаки, нас штовхали прикладами у спину, заганяючи в вагони, то відчув себе дійсно в’язнем, тобто це було так реалістично, що відчув на собі оцей жах, ніби перенеслися в тридцяті роки, і все життя, яке було до зйомок, кудись зникло. Зі зйомок, саме з оцих сцен, я повертався спустошений у душі — ще довго морально відходив. Та й думав: «Так це ж тільки зйомки, це все ж було не по-справжньому, а як же було тоді отим кобзарям, це у голові просто не вкладається, який жах був...» Це ж там, у вагонах, ми співали пісню «Віє вітер, віє буйний» — за сценарієм, повинен був співати пісню лише Тарас Компаніченко, але ми всі включилися — Саніну це сподобалося. Ці зйомки були з одного дубля, який знімали з різних ракурсів. 

Ще цікаві були моменти у зйомках у Новгороді-Сіверському, на базарі, коли я грав, а мене брав міліціонер за комір і тяг у відділок, то виходило, що перший міліціонер брав мене хто­зна-як — непереконливо, кажу: «Тягни вже міцно, так, як мусить бути, ти ж міліціонер». Потім знімальна група дивиться, що таке діло, вони тоді по­просили охоронця, який охороняв територію ринку, от той як схопив мене — все по-справжньо­му, я аж повис у нього на руці, комір сорочки мені в горло вперся, а я своєму поводирю кричу: «Тікай! Тікай!». Там треба було по тексту казать: «Біжи! Біжи!», але мене настільки емоції заполонили, що автоматично прокричав: «Тікай!».

Спочатку дивувався, що звезли багато незрячих людей, як зніматимуть кіно — коли гратимуть не актори, а звичайні громадяни, але потім пересвідчився, що наскільки в нас люди творчі, що Україна багата на таланти — люди вперше на зйомках і без проблем чудово зіграли у фільмі».

Окремо хотілося б висловити подяку панові Олександру, коли, розповівши по фільм, він виконав під акомпанемент старосвітської бандури пісню «Віє вітер, віє буйний» з одного з най­емоційніших моментів iз цього кіно. 

 

До Ігоря Карповича Рачка

 

У Чернігівській області усамітнено на хуторі живе Ігор Карпович Рачок. Туди ми прибули також пізно ввечері. На тлі нічного неба — силуети переважно залишених осель. Довелося поблукати, перш ніж впізнали потрібну хату. Наразі господарю 79 років, близько 50 років тому, придбавши стару бандуру, він ходив пішки за 18 км в навчання до Євгена Адамцевича. Також перейняв від свого батька, від своїх односельців величезний репертуар народних пісень. Зараз, буваючи на концертах різних етноколективів, зокрема «Хореї Козацької», нерідко можна почути: «Цю пісню ми перейняли в Ігоря Карповича Рачка». Зараз він майже не бере в руки бандуру через стан здоров’я. Особливо здав Ігор Карпович після розбійного нападу на нього. Злодії напали ззаду просто у дворі. Били по голові, затягли в хату, душили мотузкою, забрали гроші, інструменти. Після цього лежав у лікарні. «Я не хотів лягати, але лікарі сказали, що можу втратити слух. Зараз ви от сидите за столом, балакаєте, а я не можу розібрати, про що. Пальці стали, як дерев’яні, не можу зіграти на бандурі, важко стало поратися по господарству, була пасіка, я її продав». 

У той вечір Ігор Карпович таки взяв до рук бандуру. Його старосвітська бандура — останній інструмент роботи Василя Сніжного, після виготовлення цього інструмента майстер помер. У той вечір ми почули чимало пісень: «Моя сердешна Україна», «Славне було Запорожжа всіма сторонами», «Про Олексія Поповича» — концерт тривав до пізньої ночі. «До вас часто приїжджають відвідувачі?» — поцікавився у виконавця. «Ну от ви ж приїхали, раніше бували люди частіше, але останнім часом нечасто. Хтось має сім’ю, у когось інші турботи, а хтось вбрався в біле пір’ячко» .

— Розкажіть про вашого вчителя, Євгена Адамцевича. Про нього говорять як про автора «Запорозького маршу». 

— Ні, він не є автором, він перейняв цю мелодію у Мусія Олексієнка з Процівки, той, у свою чергу, ще у когось, і таким чином донесли її до нас.

Ігор Карпович ще багато розповідав про своє життя, про батька, пишався своїм дядьком — старшиною армії УНР. Під час Другої світової війни в його хаті по черзі стояли італійські, угорські, румунські, німецькі, а згодом і сталінські вояки. Від італійських солдатів він навчився декількох італійських народних пісень. Слухаючи розповіді, часом здавалося, що це переказ якогось художнього фільму, історичної драми, а не життя реальної людини, яка сидить перед тобою.

Ігор Карпович запропонував поїхати до місцевих цікавинок — зокрема до дуба Верещаки. Його вважають тутешнім місцем сили. «Раніше тут протікала річка Олава, а зараз вода й не блисне», — розповів він. Після цього поїхали в краєзнавчий музей у Ромнах, але там виявився вихідний день. У цьому музеї є експозиція, присвячена Євгену Адамцевичу й Ігорю Рачкові. Ще завітали на ринок у Ромнах, де багато хто впізнавав Ігоря Карповича. На вході я помітив меморіальну дошку: «Євгенові Олександровичу Адамцевичу (1904—1972). Відомому кобзарю, авторові «Запорозького маршу» від роменців».

...Ми від’їжджали від воріт Ігоря Карповича, домовившись зустрітися згодом. 

І згадалася післятеза Джимі Картера про те, що «духовні багатства країни зосереджено в її народі». 

 

 

Актриса, художниця і поетка

http://tyzhden.ua/Culture/183562

20 січня, 2017   ▪   Ярина Цимбал

 

Бути дружиною українського письменника у 20-х роках було непросто.

 

Попри декларовану в державі гендерну рівність, попри уявну прогресивність літераторського фаху, попри більш-менш забезпечене, а то й заможне життя, у долі письменницької дружини крилося чимало підводних каменів. Багато хто з чоловіків-письменників волів традиційний розподіл ролей у родині, і кіндер та кюхе, вже без кірхе, знову діставалися жінці. А ще ж їхня богемна професія нерідко обіцяла численні адюльтери, самотні вечори, поки чоловік десь гуляє з товаришами чи їздить на полювання, ревнощі й підозри.

Що сьогодні ми знаємо про письменницьких дружин? Юлія Уманцева служила в ЧК, Антоніна Куліш учителювала, Марія Гжицька працювала медсестрою, її викликали, коли застрелився Хвильовий. А проте були серед них і жінки, які здобулися на окрему енциклопедичну статтю, а не скупий рядок «дружина письменника такого-то».

 

Красуня і чудовисько

«Вчора в “Седі” безумствувала Ужвій, — писав Микола Хвильовий у «Вступній новелі» 1927 року, — і “Березіль” давав ілюзію екзотичної зливи». Седі — головна героїня оповідання Сомерсета Моема «Злива», із якого драматург Джон Колтон зробив п’єсу.

Дія п’єси відбувається на Гаваях, куди для втіхи англійських матросів привозять ексцентричну красуню легкої поведінки Седі Томпсон. Благочестивий місіонер Девідсон береться наставляти її на шлях істинний, і коли дівчина вже розкаялася у гріхах, пастор не витримує спокуси і починає домагатися від неї плотської любові.

Згодом у голлівудському фільмі роль фатальної красуні зіграла зіркова Рита Хейворт, заради якої можна втекти із Шоушенка. На сцені «Березолю» цей образ втілила Наталя Ужвій, заради якої вождь українських футуристів покинув дружину і двох дітей.

Вона — вродлива, струнка, з великими бірюзовими очима і м’якою співучою вимовою, примадонна Одеської держдрами. Він — невисокий і негарний, панфутурист, редактор на Одеській кінофабриці. «Це людина малого зросту і під час зустрічі з ним перше, що кидається в очі, — це величезна шевелюра волосся, покрученого, як у негра. Коли ви довго приглядаєтеся до нього, помічаєте пару косих очей китайця…» — такий словесний портрет Семенка залишився у містифікаційній справі про труп у журналі «Нова генерація».

Очевидно, актриса й поет познайомилися біля моря, в романтичній Одесі. Обоє потрапили туди 1925 року, а вже 1926-го Ужвій запросив «Березіль», який перебрався з Києва до Харкова і став головним театром країни. Тоді ж таки Ужвій і Семенко одружилися, і наступного року в них народився син, якого назвали Михасем. У справі про труп їх теж згадано: «Михась — це його син, дуже симпатичний, як і його мати, шановна артистка Ужвій».

У біографіях Ужвій і Семенка їхній шлюб — найтемніше місце. Обласкана владою і славою актриса, лауреатка трьох Сталінських премій і Герой Соціалістичної Праці, воліла не згадувати про репресованого чоловіка. До того ж вона виховувала їхнього сина, як дві краплі води схожого на батька. Нині про стосунки Семенка й Ужвій судять по спогаду Оксани Буревій, дочки Костя Буревія, людини уїдливої і неприємної, та ще й завзятого опонента футуристів.

«Свою першу дружину-вчительку Семенко називав “просвітянкою”, бив нещадно за те, що в школі вона вчить дітей любити Шевченка, не генія — Семенка. [...] Дитину Семенкову дружина не наважувалася тримати вдома. Дівчинка плакала — Михайль скаженів. Тому хвора дитина місяцями перебувала в дитячому будинку-санаторії. Згодом Семенко розлучився з дружиною, перебрався до Харкова й одружився з Наталею Ужвій. Тепер бійки і скандали приймала на себе велика артистка “Березоля”. Всі в “Слові” про це знали, але вгамувати сердитого Семенка ніхто не міг. Вдача в нього була лиха. Він не міг, та й не хотів себе стримувати».

Самій же мемуаристці, яка прибирає тон безапеляційного очевидця, на момент тих подій було сім років. З інших спогадів нічого не відомо ні про лихий характер лідера футуристів, ні про побої першої дружини Лідії Горенко. У першому шлюбі у Семенка було двоє дітей, його дочка Ірочка, літературознавець Ірина Михайлівна Семенко, зберегла теплі спогади про родину. Ба більше, вона не любила Ужвій, яка забрала у неї з братом батька, Отже, побої і лихий характер — це чергова плітка з оточення Семенкових опонентів.

Восени 1930 року Ужвій серйозно перехворіла, і під кінець року Семенко повіз її відпочивати на курорт. Із Сухумі актриса прислала батькам фото, де вони разом знялися: «Навмисне вам не писала, щоб разом послати цю карточку, щоб ви знали, що все минуло і я вже цілком здорова. Зараз уже два тижні, як я з Семом живемо на Кавказі, гріємося на сонці, набираюся крови, бо я її загубила багато. Почуваю себе прекрасно — Сем дуже про мене піклується, любить. І я щаслива, що живу, тільки скучаю за Михасем».

Наталя Ужвій з малим Михасем Семенком на руках була моделлю для образу Катерини під час роботи скульптора Матвія Манізера над пам’ятником Тарасові Шевченку в Харкові.

Шлюб красуні й чудовиська тривав десять років. Вони розлучилися 1936-го, але коли наступного року Семенка арештували в київському готелі «Континенталь», у номері в нього була Наталя Ужвій. Це ніяк не свідчить про її причетність до арешту (такі обвинувачення все життя повторювала ображена Ірина Семенко), але свідчить про те, що розлучилося подружжя цивілізовано і далі спілкувалося всупереч пліткам.

 

Пігмаліон і Галатея

Про дружину Майка Йогансена всі знають головно з мемуарів Юрія Смолича: «Женоненависником Майк зробився геть пізніше — коли його покинула власна дружина (художниця), пішовши до одного дуже відомого художника Б. Аж тоді Майк став женоненависником, правда, тяжко зненавидівши заодно і всіх художників».

Спогади Смолич писав в іронічному тоні, виразно намагаючись наслідувати самого Йогансена. Отож у цьому абзаці був тільки один достеменний факт — дружина Йогансена була художницею. Решту треба було б уточнити і з’ясувати, а проте наївний читач і ці спогади зазвичай брав на віру.

То була друга дружина Йогансена. Від першої залишилася тільки присвята в його першій збірці «Д’горі» (1921) і син Віктор. Присвяту у всіх наступних виданнях він зняв, а син жив із бабусею, Ганною Федорівною Йогансен. Тому до шлюбу Йогансен ставився дуже обережно.

Коли вони познайомилися, Алла Гербурт української мови не знала. Народилася вона 27 грудня 1901 року в Харкові в сім’ї інженера-технолога, професора Харківського технологічного інституту Вікентія Гербурта-Гейбовича. Батько походив із польської шляхти, мама — з родини сільського вчителя. Алла була четвертою донькою, після неї ще народилася сестра Іра. Коли 1918 року батьки померли від тифу, сімнадцятирічна Алла стала її опікункою.

У Харківському художньо-промисловому інституті Алла Гербурт навчалася в класі Івана Падалки. Падалці щастило на талановитих дівчат: його школу найкраще представляли Марія Котляревська й Алла Гербурт. Як учитель він глузував із тих, хто малював занадто натуралістично, одному студентові якось сказав: «Ви забули намалювати бруд під нігтями натурщиці».

Після знайомства з Йогансеном Алла почала й писати. Листувалися вони спочатку російською мовою. В одному з листів Йогансен порівняв її стиль із Діккенсом: «Сижу и пишу, расставив локти, и один прилипает к моему переводу, а другой — к Твоему тексту. Посередине торчит моя голова и объединяет их в письме.

Беру папиросу — смотрю на картинку Алжир. Любимица всегда могла бы сделать такую, еще лучше. Зато я не могу.

Знаешь, на чей стиль похож Твой? На стиль хорошего Диккенсовского романа, только у Тебя свежее».

Алла хотіла дітей, а Майк не хотів. 15 серпня 1929 року у них народився син Гайочок. Алла Гербурт уславилася передусім як дитяча художниця й дитяча письменниця. У її доробку повісті та оповідання для дітей і підлітків «Гнатові пригоди» (1927), «Штани капітана Вілза» (1928), «Сагібова подяка» (1929), «Китайські рибки» (1929) і ще десяток оформлених нею книжечок — «загадкові малюнки», задачі-забавки, розмальовки й вирізалочки.

Для дорослих Алла теж малювала. Найкраще видання «Подорожі ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» (1932) оформила саме вона. Це була невеличка, але розкішна книжечка — в «рослинній» суперобкладинці, з гравюрою на фронтиспісі. В «Універсальному журналі», який про все на світі умів цікаво розповісти, Алла майстерно ілюструвала грайливі нариси свого чоловіка. Одна з останніх її робіт — збірка «Літо» (1936) Максима Рильського.

«Один дуже відомий художник Б.» — це Михайло Бойчук. Алла і Майк розлучилися, але Бойчук із сім’ї не пішов. 25 листопада 1936 року Бойчука арештували, а 10 грудня в Алли Гербурт народилася дочка Ганна.

Про женоненависництво й нелюбов до художників Смолич, звісно, прибрехнув. Воно і Йогансен не святий був у стосунках із жінками, кому як не Смоличеві знати про Майкові романи, зокрема з художницями. А проте розрив з Аллою він дуже переживав. У січні 1936 року писав своєму другові Миколі Бажану в Київ: «З жінкою розійшлися ми остаточно. Так сказать, назавжди. Жаліти мене не треба. Я не з таких, кого жаліють. Я курю».

 

Графиня й садівник

Йогансен недаремно скаржився Бажану: через два той так само пережив болісне розлучення, але, на відміну від Майка, був ініціатором розриву й не курив.

Офіційно Микола Бажан і Гаїна Коваленко одружилися 1927 року, а познайомилися роки за три до того. Знайомством вони завдячують Лесю Курбасу і Михайлю Семенку

Гаїна народилася в Києві, після школи вступила на акторський факультет Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка. Її талант помітив Лесь Курбас, у 1922–1924 роках вона грала на сцені Мистецького об’єднання «Березіль».

Провінціал Бажан приїхав до Києва 1921 року з Умані. Він був відданим шанувальником Курбаса, який із трупою «Кийдрамте» провів в Умані цілий сезон. Акторським талантом доля Бажана обділила, і хоча Курбас терпів його у себе в студії, сам юнак зрозумів, що Мельпомена не для нього. Коли в Києві Бажан насамперед відвідав Курбаса, той звів його з Михайлем Семенком.

Так Бажан потрапив до панфутуристів. Як там опинилася юна Гаїна — хтозна. Проте жодне засідання Асоціації панфутуристів чи АсКК (Асоціація комуністичної культури), як вони згодом переназвалися, в приміщенні редакції губернської газети «Більшовик» (нині там «Укрінформ») без них не обходилося. АсКК збиралася видати альманах і регулярно влаштовував читки творів, запланованих до друку. 19 жовтня 1924 року Бажан читав свою віршовану повість «Про містера Юза, мюзик-хол, про таверну і трампа Джека». Твір розхвалили: автор збудував повість як кіносценарій або фабульний роман, ритм часто міняється залежно від «внутрішнього пульсу-змісту», попри великий матеріал, фабулу зроблено нешаблонно, а «пересипана новими асонансами, римами, забарвлена оригінальними образами та виразами» мова Бажана соковита й свіжа.

Через три дні на звітному засіданні демонструвала свої здобутки Гаїна, яка зачитала поему про війну. «Комункультовці відзначили, що авторка поступово вдосконалює техніку своїх віршів. Ритм поеми, саме будування її дає гарне враження. В процесі розгортання сюжету ця героїчна поема іноді збивається на фабульні моменти, не даючи в той же час строго розробленої фабули. Взагалі поему зроблено задовольняюче, зборами ухвалено до друку в альманасі Комункульту».

Однак власні «дорослі» твори Гаїни так і не побачили світ. Незабаром Бажан слідом за Семенком вирушив до Харкова, а за ним поїхала й Гаїна. Він працював у Всеукраїнському кіно-фото-управлінні, вона — у видавництві «Книгоспілка». Уже через рік Бажан у Києві очолив щойно заснований журнал «Кіно», Гаїна почала працювати в журналі. Вона багато перекладала, зокрема з російської вірші Маяковського, з грузинської — Георгія Леонідзе, Акакія Церетелі, поему Симона Чиковані «Пісня про Давида Гурамішвілі» переклала у співавторстві з Бажаном.

Бажан тоді взявся за «Витязя в тигровій шкурі». Подружжя разом відвідало гостинну Грузію. Поет Паоло Яшвілі навіть присвятив Гаїні Коваленко вірш «Пісня українки», де є рядки «Був тут з жінкою своєю і поет із України…» (переклад Валентина Бичка).

З часом Гаїна Коваленко остаточно зосередилася на перекладах і дитячій літературі, одна за одною видавала книжки для дітей — казки і вірші. У травні 1929 року у них із Бажаном народилася дочка Майя.

Невістка Бажана, дружина його брата Валентина, після розлучення почала з власної ініціативи доносити на всю родину Бажанів. Цікаво, що вона писала в органи: «Сам Бажан является орудием в руках его жены Гаины…»

У 1938 році Бажан познайомився з Ніною Лауер, одружилися вони через рік, дітей у пари не було.

Майя Бажан пояснює це так: «З мамою батьку було важко. Адже вона була актрисою, жінкою типу Ахматової та Цвєтаєвої. Цигарка, бокал вина, ніяких домашніх турбот і обов’язків — стовідсоткова представниця богеми. Писала вірші, прекрасно перекладала. І дуже кохала батька! Але йому хотілося сімейного життя. Ніна Володимирівна і була такою — дружиною в першу чергу. Вона створила Бажану прекрасні побутові умови. Адже він нічого не вмів робити з домашніх справ: ні цвяха забити, ні супу розігріти. В побуті він був безпомічним, як дитина. Це був книголюб. Він приходив додому, мив руки та сідав за робочий стіл. Писати або читати».

 

Не всі богемні шлюби витримували життєві випробування. Михайль Семенко одружувався двічі, Наталя Ужвій — його друга дружина. Майк Йогансен одружувався тричі, Алла Гербурт — його друга дружина. Микола Бажан одружувався тричі, Гаїна Коваленко — його перша дружина. Літератори були знайомі між собою, і їхні дружини так само. Ба навіть є випадки цікавої співпраці, скажімо, Алла Гербурт ілюструвала віршовану казку Гаїни Коваленко.

У збірці «Зустріч на перехресній станції» (1927) Семенко опублікував вірш «Вона», написаний після одруження з Ужвій. У ньому є три жінки і решта. Думається, молоду дружину він уважав останньою.

 

Михайль Семенко

 

ВОНА

 

ПЕРША
І приносить серед ночі горошок шоколадний
вона і говорить до долу очі — в сльозах:
«Ладно — на — кушай — — Ах!»
…Кушать?
Крапля гірка свербить в носі — так не важко зробитись альфонсом — а в мене ж любов — я ж не сплю
жду свою коханку бліду —  я ж люблю — люблю ж таки свою хоч  і таємну але проститутку.

І плачучи доводиться спати мужчині — нічого мовляв не значить у якому чині — цілуєш і любиш
і спиш і вдень борешся за життя.
Це — одна вона.

 

ДРУГА
Загрожуватиме кулею —
судом — дайош червінця на
аборт!
І коли принесеш додому
оклад півмісячний —
буде любо дивитися тобі в
рот.

 

ТРЕТЯ
І з очима чистими —
як у корови вони вогкі —
три ночі поплаче
на твоєму животі —
і поїде в гори —
сама —
примириться з обставинами
і скориться
бурі — —
мрією —
вічнозгадною піснею
залишиться в споминах
вона.

 

ОСТАННЯ
І може бути що спереду
трапиться ще одна
запалить жагою незвичною —
жінка-товариш —
силою космічною
перетворить огнем
вона.

 

РЕШТА
А решта — такі що люблять скавучать і тертися
блюдучи до одружіння себе —
ахають стогнуть зойкають —
і стають нудною мочалкою.