Новини одним рядком:
6 листопада – концерт С.Канашенка (Москва) та С.Шишкіна (Севастополь) у студії «Хрусталь», Севастополь, вул. Вакуленчука, 17
8 листопада – концерт до дня народження клубу ім.Ю.Візбора у Харківському Будинку вчених, вул. Совнаркомівська, 10
9 листопада – день української писемності та мови
9 листопада – концерт гурту «Вертеп» до 125-річчя Н.Махна, Дніпропетровськ, ресторація VENTURA (пр. К.Маркса, 34-Б)
10 листопада – авторський концерт Володимира Щеглова у Сумському ТЮГу
12 листопада – етнічний вівторок у Києво-Могилянській академії з гуртом «Хорея Козацька », галерея «ПІДWAL»
15 листопада – концерт Ольги Чикіної (Рязань) у Харківському клубі “Інді”
16-17 листопада – 16-й фестиваль “Стежинка” у Харківському Палаці дитячо-юнацької творчості
Василь Симоненко
МОЯ МОВА
Все в тобі з’єдналося, злилося –
Як і поміститися в одній! –
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.
Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.
І тобі рости й не в’януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі – великого народу
Ніжна і замріяна душа.
МОЖНА
Можна вірить другові чи милій,
Марить наяву чи у ві сні.
Білизну червневих ніжних лілій
Заплітать букетами в пісні.
Можна жить, а можна існувати,
Можна думать – можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати
Ті, що не палають, не горять!
Люди всі по-своєму уперті:
Народившись, помирає кожний,
А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого “не можна”.
Минає 15 років від початку роботи над першим номером інформаційного бюлетеня.
Пропоную читачам писати для спецвипуску бюлетеня про творчі об’єднання,
клуби авторської пісні, фестивалі та пісенні події у вашому місті
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Дніпропетровськ – розсилка МА «АртВертеп»
Дніпропетровськ / Концерт гурту «Вертеп» до Дня Народження Нестора Івановича Махна
09 ЛИСТОПАДА 19:30
ресторація VENTURA (просп. Карла Маркса, 34-Б)
60 грн. Кількість місць обмежена!!!
9 листопада 2013 року
Мистецька аґенція "Арт-Вертеп" запрошує відсвяткувати 125 річницю Дня народження Нестора Івановича Махна разом з гуртом "Вертеп" в Дніпропетровську!
Нестор Іванович Махно (прізвисько батько Махно) народився 7 листопада 1888 р. в с.Гуляйполе Олександрівського повіту Катеринославської губернії, (нині м.Гуляйполе Запорізької області, Україна) — командувач Революційної повстан-ської армії України, керівник селянського повстанського руху 1918–1921 років. Українського козацького походження та православного віросповідання; анархіст, політв'язень, державний, військовий та політичний діяч, видатний тактик ведення партизанської війни. Помер 25 липня (за іншими даними 6 липня) 1934 р. в Парижі, Франція.
Гурт Вертеп (м.Дніпропетровськ) заграє та заспіває справжніх "махновських" пісень! Відвідайте по-справжньому козацьке дійство та відсвяткуйте День народження Батька Махна весело!
- Махновська (Гей, гуляє полем курява по степах) ( наживо в студії, 2013 р.)
- Гайдамацька правдонька (наживо в студії, весна 2013 р.)
- Чучупака (наживо в студії, березень 2013 р.)
- Куля (2011 р.)
- Повстанець (2011 р.)
- Святковий концерт відбудеться в ресторації VENTURA (Дніпропетровськ, пр. Карла Маркса, 34-Б)
Початок о 19:30! - Вартість квитка: 60 грн.
- Деталі за тел.: 050-361-62-82
Київ – Валерій Гладунець
ЕТНІЧНИЙ ВІВТОРОК
в Києво-Могилянській академії з гуртом «Хорея Козацька »
12 листопада 2013 року
18:30
вул. Іллінська, 9,
Галерея «ПІДWAL»
18:30 - Майстер клас колядок та щедрівок з Житомирського та Київського Полісся, Волині, Полтавщини та Наддніпрянщини від Валерія Гладунця та «Бурси фольклору»
19:30 - Майстер-клас українських барокових та традиційних народних танців, від Тараса Компаніченка та гурту «Хорея Козацька»
20:30 - Концерт гурту «Хорея Козацька »
Виставка-ярмарок українських народних гончарних виробів, прикрас, музичних інструментів
Організатори та партнери:
Мистецьке об’єднання «Глечик»
Києво-Могилянський Театральний Центр «Пасіка»
Національний центр народної культури "Музей Iвана Гончара"
Творча майстерня «Етно Толока»
Вхід за пожертвою - 50 грн.
Харків – Ірина Федорова
Здравствуйте, Пётр! Побывали на фестивале "Солнечный зайчик" в Запорожье у Елены Алексеевой - самые тёплые воспоминания и яркие впечатления. Спасибо организатору и её команде - фестиваль прошёл плодотворно и интересно. Сейчас готовим свой Детско-юношеский фестиваль авторской туристской песни "Тропинка", который в 16 раз пройдет в нашем Дворце детско-юношеского творчества 16-17 ноября. А в Доме учёных - празднование Дня рождения клуба песенной поэзии имени Ю. Визбора. Концерт - 8 ноября. И ещё планируется концерт Ольги Чикиной 15 ноября в клубе "Инди". Так что ноябрь у нас будет насыщенным!!!
Южноукраїнськ – Світлана Філімонова
Концерт прошел замечательно. Первомайцы хотят видеть меня у себя теперь с сольным концертом. Фотографии с концерта я выкладываю на своей страничке в Контакте и в Одноклассниках)).
В концерте выступал клуб камерной музыки "Камерата" города Первомайска, ученики музыкальной школы номер два, ну и я... ))
Я исполняла пять песен " Ты - это небо", Подарите женщине саму себя", " Все не кончается", "Тает ночь", "На берегу реки"
Эта была музыкально-поэтическая программа "Женщины творцы, женщины-музы".
Пригласили в Первомайск в следующее воскресенье на съемки новогоднего мюзикла с моей песней "Рiздвяна" ))
Севастополь – сайт www.sevbardafisha.narod.ru/
Бардовский дуплет
В СТУДИИ «ХРУСТАЛЬ» – СЕРГЕЙ КАНАШЕНКО И СЕРГЕЙ ШИШКИН
Вечером 6 ноября в студии «Хрусталь» (ул.Вакуленчука,17) «выстрелят дуплетом» два барда по имени Сергей – Сергей Канашенко (Москва) и Сергей Шишкин (Севастополь). Редкое совпадение бардовских имен в виде изысканного концерта стартует в 18.00. Вход: 20 грн.
Свое выступление С.Канашенко и С.Шишкин назвали «Интеллектуальное чтиво». Что за этим кроется – остается только гадать, но посетители студии «Хрусталь» могут быть спокойны: прекрасный исполнитель и безукоризненный знаток Жанра Сергей Шишкин и редкий в Севастополе гость москвич Сергей Канашенко достойно отработают программу, оставив у слушателей светлое чувство не потраченного зря вечера.
Несколько слов о солистах «Интеллектуального чтива».
Сергей Канашенко родился и живет в Москве. Окончил Московский институт стали и сплавов. По специальности С.Канашенко физик. Профессиональный артист – так классифицирует его сайт www.bard.ru Пишет песни на стихи российских и зарубежных поэтов. С.Канашенко – победитель Всесоюзного конкурса «Товарищ гитара» в номинации «Автор музыки» (1987г.). В конце 80-х - начале 90-х активно участвовал в деятельности рок-кабаре «Кардиограмма». Совмещает студийную работу с непрерывной концертной деятельностью. С.Канашенко использует в своих композициях джазовые и блюзовые гармонии, а опыт рок-музыканта придает его мелодиям особую энергию и ритмическое разнообразие.
Сергей Шишкин – самый активный «каэспэшник» Севастополя. Может быть, всей Украины. Или СНГ. Находится немало людей, утверждающих, что за это качество С.Шишкину «еще при жизни надо поставить памятник». Второй президент Севастопольского КСП «Ахтиар». Прекрасный исполнитель, обладающий изысканным вкусом, настоящий знаток авторской песни, ее «ходячая энциклопедия». Нужно видеть публику, которую он собирает на свои выступления, – у этих людей чистые глаза и свет на лицах.
На этом – довольно. О двух Сергеях, что творчество будет представлено в будущую среду в «Хрустале», лучше всего судить, воочию увидев их на сцене.
Итак, до встречи в студии «Хрусталь»!
Суми – сайт КАП “Булат” (із скороченнями)
КЛУБ АВТОРСКОЙ ПЕСНИ "Булат"
и ТЕАТР ПОЭТИЧЕСКОЙ ПЕСНИ "La Chanson"
"АНТОЛОГИЯ ПОЭТИЧЕСКОЙ ПЕСНИ"
ПРИГЛАШАЮТ на "ДОБРЫЙ КОНЦЕРТ" ОЛЬГИ ЧИКИНОЙ (г.Рязань)
в АКТОВЫЙ ЗАЛ ПРОФСОЮЗОВ (ул. Петропавловская, 61, 2-й этаж)
16 ноября 2013 года Суббота Начало 17:00
Вот так я взрослею,
Тяжелый подросток,
И мне это просто,
И мне это просто.
ОЛЬГА ЧИКИНА – бард нового поколения.
Поколения дворовых мальчишек и девчонок, которые бренчали на своих стареньких гитарах где-нибудь в темных подъездах и старались выкричать всю накопившуюся боль от непонимания и неприятия их проблем.
Ольге Чикиной своими песнями и рисунками удалось докричаться – ее услышали и оценили на самых престижных конкурсах, фестивалях и выставках.
Теперь и вы сможете услышать ее песни – добро пожаловать на концерт!
http://www.chalma.net/Concert/Olga_Chikina/index.html
ОЛЬГА ЧИКИНА - поэт, автор и исполнитель песен, представитель так называемой "новой волны" авторской песни, лауреат многочисленных фестивалей.
Возможно, Ольга Чикина - одна из лучших представителей авторской песни на сегодняшний день...
Она совмещает в себе традиции классических образцов авторской песни, русского городского фольклора и бард-рока.
У нее прекрасное чувство юмора, она иронична и всегда человечна, даже в самых жестких своих текстах...
Всё это есть в её стихах и песнях, только застенчиво прикрытое шуткой, стёбом, буффонадой.
Наполняйте душу светом и куражом, грустью и радостью вместе с ОЛЬГОЙ ЧИКИНОЙ!
ЖДЕМ ВАС на КОНЦЕРТЕ!
Входной билет 40 гривен.
Рубрика – “Роздуми про авторську пісню”
Харків – Ольга Підлісна
Отримала, почитала, дякую! Сперечатись нема коли, тож на все добре!
Рубрика – «Розповіді про бардів»
Петро Картавий
До 95-річчя Олександра Галича
Бард Олександр Галич (Гінзбург) народився 19 жовтня 1918 року в Катеринославі (тепер Дніпропетровськ). У 1920 році його батьки переїхали до Севастополя, а 1923 року – до Москви. О.Галич навчався у школі-студії МХАТ, а в роки війни працював у фронтовому театрі. Потім стає професійним драматургом і сценаристом. У роки “відлиги” повіривши, що настала ера гласності О.Галич писав і співав авторські пісні, які поширювалися в магнітофонних записах.
Відомий російський поет Євген Євтушенко у книзі «Нет хода нам назад. 33 московских барда» напише: «Многие почитатели Высоцкого даже не подозревают, что у их кумира был прямой предшественник – Александр Галич. Популярность Галича была, правда, более суженной – его знали больше в кругах интеллигенции, но думаю, что не менее полумиллиона пленок с его песнями бродило по домам».
Плівку із піснями О.Галича слухав у 60-х роках у Севастополі. Популярною тоді була пісня-попередження про ризик від експериментів фізиків-ядерників.
ПРО МАЛЯРОВ, ИСТОПНИКА И
ТЕОРИЮ ОТНОСИТЕЛЬНОСТИ
…Чувствуем с напарником - ну и ну!
Ноги прямо ватные, все в дыму!
Чувствуем - нуждаемся в отдыхе,
Что-то нехорошее в воздухе!
Взяли жигулевского и дубняка,
Третьим пригласили истопника,
Приняли, добавили еще раза,
Тут нам истопник и открыл глаза
На ужасную историю
Про Москву и про Париж,
Как наши физики проспорили
Ихним физикам пари!
Все теперь на шарике вкось и вскочь,
Шиворот-навыворот, набекрень.
И что мы с вами думаем день – ночь!
А что мы с вами думаем ночь – день!
И рубают финики лопари,
А в Сахаре снега – невпроворот!
Это гады-физики на пари,
Раскрутили шарики наоборот!
И там, где полюс был – там тропики,
А где Нью-Йорк – Нахичевань.
А что люди мы, а не бобики,
Им на это начихать!
Рассказал нам все это истопник,
Вижу – мой напарник ну прямо сник!
Раз такое дело – гори огнем! –
Больше мы малярничать не пойдем!
Взяли в поликлинике бюллетень,
Нам башку работою не морочь!
И что ж тут за работа, если ночью – день,
А потом обратно не день, а ночь?!
И при всей квалификации
Тут возможен перекос.
Это все ж таки радиация,
А не просто купорос!
Пятую неделю я не сплю с женой,
Пятую неделю я хожу больной.
Тоже и напарник мой плачется:
Дескать, он отравленный начисто!
И лечусь «Столичною» лично я,
Чтобы мне с ума не стронуться!
Истопник сказал, что «Столичная»
Очень хороша от стронция!
И то я верю, то не верится,
Что минует та беда!
А шарик вертится и вертится,
И все время – не туда!
Не туда!
За виконання антирадянських пісень у Севастополі 1968 року розігнали клуб самодіяльної пісні (КСП) “Барды и менестрели”, концерти якого відвідував у приладобудівному інституті, де вчився на вечірньому відділенні. Серед заборонених пісень – “Баллада о прибавочной стоимости” О.Галича. Пісня підказувала, що навіть у часи тотального ідеологічного контролю можна сміятися над штучно створеною комуністичною доктриною.
БАЛЛАДА О ПРИБАВОЧНОЙ СТОИМОСТИ
Призрак ходит по Европе…
Я научность марксистскую пестовал,
Даже точками в строчке не брезговал.
Запятым по пятам, а не дуриком,
Изучал «Капитал» с «Анти-Дюрингом».
Не стесняясь мужским своим признаком,
Наряжался на праздники “Призраком”
И повсюду – где устно, где письменно,
Утверждал я, что все это истинно!
От сих до сих, от сих до сих,
От сих до сих!
И пусть я псих, а кто не псих?!
А вы – не псих?!
А недавно случилась история –
Я купил радиолу «Эстония»,
И в свободный часок на полчасика
Я прилег позабавиться классикой!
Ну, гремела та самая опера,
Ну, Кармен свово бросила опера,
А когда откричал Эскамилие,
Вдруг свое я услышал фамилие!
Ну, черт-те что, ну, черт-те что,
Ну, черт-те что!
Кому смешно, мне не смешно…
А вам смешно?!
Гражданин, мол, такой-то и далее –
Померла у вас тетя в Фингалии,
И по делу той тети Калерии
Ожидают вас в Инюрколлегии!
Ох, и вскинулся я – прямо на дыбы,
Ох, не надо бы вслух, ох, не надо бы!
Больно тема какая-то склизкая,
Не марксистская, ох, не марксистская!
Ну, прямо срам, ну, прямо, срам,
Ну, стыд и срам!
А я-то сам почти что зам…
А вы – не зам?!
Ну, промаялся ночь, как в холере я –
Подвела меня лярва Калерия!
Ну, жена тоже плачет, печалится –
Культ не культ, а чего не случается!
Ну, бельишко в портфель, щетка, мыльница –
Если сразу возьмут, чтоб не мыкаться!
Ну, являюсь, дрожу аж по потрохи,
А они меня чуть что не под руки!
И смех и шум, и смех и шум,
И смех и шум!
А я стою и ни бум-бум…
А вы – бум-бум?!
Первым делом у нас совещание,
Зачитали мне вслух завещание:
Мол, такая-то, имя и отчество,
Все по правилам, все честью по чести,
Завещаю, мол, землю и фабрику
Не супругу, засранцу и бабнику,
А родной мой племянник Володечка
Пусть владеет всем тем на здоровьичко!
Вот это – да, вот это – да,
Вот это – да!
Выходит так, что мне туда!
А вам – куда?
Ну, являюсь на службу я в пятницу,
Посылаю начальство я в задницу,
Мол, привет, по добру, по спокойненьку,
Ваши сто мне – как насморк покойнику!
Пью субботу я, пью воскресение,
Чуть посплю и опять в окосение.
Пью за родину и за не родину,
И за вечную память за тетину!
Ну, пью и пью, а после счет,
А после счет!
А мне б не счет, а мне б еще…
И вам – еще?
В общем, я за усопшую тетеньку
Пропил с книжки последнюю сотенку!
А как встал, так друзья мои, бражники,
Прямо все, как один, за бумажники:
– Дорогой ты наш, бархатный, саржевый,
Ты не брезговай, Вова, одалживай!
Мол, сочтемся когда-нибудь дружбою,
Мол, пришлешь нам, что будет ненужное!
Ну, если так, то гран-мерси,
То гран-мерси!
А я за это всем джерси…
И вам – джерси!
Наодалживал, в общем, до тыщи я,
Я ж отдам, слава Богу – не нищий я,
А уж с тыщи-то рад расстараться я –
И пошла ходуном ресторация!
С контрабаса – на галстук – басовую,
Не «Столичную» пьем, а «Особую»!
И какие-то две с перманентиком
Все назвать норовят меня – Эдиком.
Гуляем день, гуляем, ночь,
И снова ночь!
И я не прочь, и вы не прочь…
И вы не прочь!
С воскресенья и до воскресения
Шло у нас вот такое веселие!
А прочухался чуть к понедельнику –
Сел глядеть передачу по телику.
Сообщает мне дикторша новости
Про успехи в космической области,
А потом…
…Передаем сообщения из-за границы. Революция в Фингалии!
Первый декрет народной власти – о национализации всех
земель, фабрик, заводов и всех прочих промышленных
предприятий. Народы Советского Союза приветствуют и
поздравляют братский народ Фингалии со славной победой!..
Я гляжу на экран, как на рвотное:
То есть, как это так – все народное?!
Это ж наше – кричу – с тетей Калею,
Я ж за этим собрался в Фингалию!
Негодяи, бандиты, нахалы вы!
Это все – я кричу – штучки Карловы!
…Ох, нет на свете печальнее повести,
Чем об этой прибавочной стоимости!
А я ж ее – от сих до сих,
От сих до сих!
И вот теперь я полный псих…
А кто не псих?!
Комуністична влада не терпіла вільнодумства і глузування, тому позбавили барда членства у Спілках кінематографістів та письменників. Після цього О.Галич не міг працювати за фахом, а існував на мізерну пенсію інваліда. У 1974 році О.Галич виїхав за кордон, а через три роки загинув від удару струмом, коли слухав магнітофон.
У часи перебудови впали заборони на пісні дисидентів, і в грудні 1988 року організував у Сумах концерт мінчанина Андрія Міхельсона, який співав пісні О.Галича та розповідав про його життя і творчість. Завершальне слово – О.Галичу.
ЧЕРНОВИК ЭПИТАФИИ
Худо было мне, люди, худо…
Но едва лишь начну про это,
Люди спрашивают – откуда,
Где подслушано, кем напето?
Дуралеи спешат смеяться,
Чистоплюи воротят морду…
Как легко мне было сломаться,
И сорваться, и спиться к черту!
Не моя это, вроде, боль,
Так чего ж я кидаюсь в бой?
А вела меня в бой судьба,
Как солдата ведет труба!
Сколько раз на меня стучали,
И дивились, что я на воле,
Ну, а если б я гнил в Сучане,
Вам бы легче дышалось, что ли?
И яснее б вам, что ли, было,
Где – по совести, а где – кроме?
И зачем я, как сторож в било,
Сам в себя колочусь до крови?!
И какая, к чертям судьба?
И какая, к чертям, труба?
Мне б частушкой по струнам, в лет,
Да гитара, как видно, врет!
А хотелось-то мне в дорогу,
Налегке при попутном ветре,
Я бы пил молоко, ей-Богу,
Я б в лесу ночевал, поверьте!
И шагал бы, как вольный цыган,
Никого бы нигде не трогал,
Я б во Пскове по-птичьи цыкал,
И округло на Волге окал,
И частушкой по струнам – в лет,
Да гитара, как видно, врет,
Лишь мучительна и странна,
Все одна дребезжит струна!
Понимаю, что просьба тщетна,
Поминают – поименитей!
Ну, не тризною, так хоть чем-то,
Хоть всухую, да помяните!
Хоть за то, что я верил в чудо,
И за песни, что пел без склада,
А про то, что мне было худо,
Никогда вспоминать не надо!
И мучительна, и странна,
Все одна дребезжит струна,
И приладиться к ней, ничьей,
Пусть попробует, кто ловчей!
А я не мог!
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
Етно-джаз від легендарного Енвера Ізмайлова
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/etno-dzhaz-vid-legendarnogo-envera-izmaylova
Аліса Антоненко
Газета «День», 5 листопада, 2013
24 листопада у Великому залі НМАУ відбудеться творчий вечір гітариста-віртуоза. Репертуар Енвера Ізмайлова приголом-шує слухачів своїм музичним різноманіттям (він виконує твори різних народів і культур). У руках музиканта гітара завжди звучить по-різному: то як старовинна лютня, то як східний народний інструмент, то як сучасна електронна установка.
До речі, Енвер грає на гітарі обома руками, майже як на фортепіано. Винайдений ним метод гри називається «тепінг» — він дозволяє музикантові отримувати найнесподіваніші інструментальні звуки. Іноді Ізмайлов використовує для гри на гітарі такі незвичайні предмети, як гранований стакан або носову хустку...
Першим він водить по струнах, створюючи ефект декількох синтезаторів, другий підкладає під струни, спонукаючи гітару імітувати звучання чембало. Інколи Енверу Ізмайлову вдається замінювати собою цілий оркестр! У його етно-джазовому синтезі музики поєднуються імпровізаційна основа та елементи музичного фольклору.
«Немов рослина в сонячнім вікні…»
Есей про жіночі секрети
(газета «Україна молода» від 5 листопада 2013 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2361/164/83990/
Жили колись на світі дві нерозлучні подружки — Лена й Натуся. Обидві прекрасні, обидві ідеалістки, обидві чудові поетки. А як вони любили одна одну! «Ти для мене стала невимовно дорогою і необхідною, — казала Лена Натусі, — приязнь моя до тебе — глибока і правдива, і радість, яку маю, тому що знайшла тебе, — невимовна». А іншого разу Лена вигукне, мов мале дитя: «Натуська! Я тебе страшно люблю, хоч ти і «гріховний вамп», і еротоманка!» Коли ж Натуся довго не відповідала на листи, Лена могла жартома назвати її «свиньонком»… Потім доля їх розвела. Лена загине, скошена гестапівською кулею, холодної зими 1942–го в Бабиному Яру, на 36–му році життя. Натуся житиме довго–довго — цілих 102 роки — і помре в далекій Канаді. Ви, дорогий читачу, напевно вже здогадались, що я говорю про Олену Телігу й Наталю Лівицьку–Холодну.
Вони познайомилися, мабуть, іще в Подєбрадах, у 1922–му, але нерозлучними подружками стали значно пізніше, у Варшаві, десь восени 1931 року, а може, трохи згодом. На той час обидві вже були заміжні. Натуся закінчувала студіювати романську філологію у Варшавському університеті, а Лена працювала моделькою в модній крамниці. Подруги дуже любили гуляти вулицями старого міста. Разом їм було добре й весело. Власне кажучи, веселощі йшли від Лени. «Я ніколи і ніде так не бавилась, як з Оленою, — згадувала Лівицька–Холодна. — Взагалі я була досить мінорного складу, але її заразливий сміх поривав і мене. Лена була вся мажор». Словом, Лена–смішинка. Як у її поезії «Напередодні». Пригадуєте? «І раптом пам’ять, мов натхненний майстер, / Вогнем змалює золотавість айстер, / Овальний стіл і мій веселий сміх»… Любили вони й дружні вечірки, на яких запросто могли навіть по–чоловічому пити горілку «на брудершафт». Любили ходити в кіно… Колись Юрій Шевельов писав, що поезія Теліги — це ніби «картина Делакруа, зменшена до розмірів мініатюри і вставлена в рамку для фотографії на нічному столикові». Хтозна, може, й так. Хоч насправді на нічному столикові поетки стояло фото англійського актора Клайва Брука — партнера божественної Марлен Дітрих у «Шанхайському експресі». Він був її кумиром. «Clive Brook, — по секрету казала Лена своїй подружці, — моє давнє і незмінне кохання. Мій ідеал всього мужнього… Маю декілька його фотографій, а одна, в рамці, завжди стоїть, у Варшаві, на моєму столі».
Та чи не найбільше вони любили сидіти в затишних кав’ярнях і говорити про літературу. Часом сперечалися. Ні–ні, смаки в них були дуже схожі. Просто вони по–різному сприймали авторів. «Для мене, — згадувала Лівицька–Холодна, — автор літературного твору, який я вважала прекрасним, міг бути навіть злочинцем. Для Лени біографічні подробиці авторового життя мали величезне значення. У неї слово не сміло розходитися з ділом». Наприклад, Натуся дуже любила Руссо. Недаром же Лена іноді навіть підписувала адресовані їй листи ім’ям героїні «Нової Елоїзи»: «Твоя Клара». Але Руссо їй не подобавсь. Ясна річ, вона шанувала його як письменника й педагога. А от любити не могла. Бо в Руссо «діло розходилося зі словами». «Як можна, — схвильовано питала вона, — стільки писати про ніжність, любов, дружбу, виховання дітей, а разом з тим кинути двійко своїх дітей, не цікавлючися їх долею? Звичайно, життя одне, а творчість — друге, але для мене незрозуміло, як можна виголошувати якісь ідеї і не служити їм?»
Особливо Лена не любила великого філософа–мораліста Льва Толстого. «Я ненавиджу його цілою душею! — казала вона. — Жити ціле життя з усіма вигодами, пиячити, кохатися, їсти скільки влізе і що влізе, а потім, в 70 років, голосити про «повстримання», про непотрібність розваг, доброго одягу, доброї їжі і взагалі маєтку. І хоч би в ці свої 70 років він змінив життя, а то ні ж! Коли він свої мудрі думки записував, то до його шиковного кабінету не менш шиковний льокай приносив на срібному підносі делікатне снідання, а коли він, старий комедіант, вдягнувшися в свою знамениту сорочку, ліз із граблями на луки, де його фотографували, то потім десять душ мусило шукати ці граблі, бо він їх кидав де–небудь, а потім вже не пам’ятав де».
А коли подружки опинялись далеко одна від одної, вони писали листи. «Для мене писати тобі, — признавалася Лена, — найбільша радість. Це ж для мене незнана розкіш — ділитися з кимось, а головне з жінкою, всім. І я відчуваю, що тобі можу написати і про якесь своє захоплення, і про свої думки, і про те, що у мене подралися черевики чи болів животик… Це так гарно не ховати нічого в своїй душі». А за якийсь час — знову майже ті самі слова: «…Це ж так гарно, не робити з себе, хоч перед кимось, іншого, як воно є в дійсності». Ось воно — таке природне, а заразом таке недосяжне в нашому світі–театрі бажання бути самим собою. І люба подружка — як твоє alter ego. Це так мило, наче ти повернувся у старі добрі сентиментальні часи. «…Ми з тобою, — посміхаючись каже Лена, — сильно починаємо нагадувати різних Еліз початку ХІХ–го століття, які кореспондували з собою щодня («Від Елізи до Мері» — «Від Мері до Елізи»), живучи часом в одному місті або й в одному домі».
Але ж як це чудово! Як чудово, коли можна, не криючись, розказати, що надворі стоїть страшенна спека й ти «за один день опалила свою мордашку на кавовий колір», що модистка заходилась змінювати фасон твоєї минулорічної коричневої сукні–«банана» на «румбу», що останніми днями ти ніяк не можеш виспатись. Мовляв, «чогось зіпсувалось моє ліжко і «каждый вечер в час назначенный» валиться піді мною, хоч я і силкуюся навіть не перевертатися на ньому. Потім до ранку так і сплю на руїнах…» Зламане ліжко й… блоківська «Незнайомка». Можна розказати навіть про те, в яку халепу ти встряла, купаючись у діжці. «Це було досить приємно, бо можна було влізти у воду аж по горло, але зате тісно там було неймовірно, так що намилитися як слід не можна було, але саме страшне було… «Обратный путь». Уяви собі, якби тобі довелося влізти у дуже високу і вузьку бочку! Я вже і піднімалася на руках, і нахиляла цю бочку. Надаремно! Доки не прийшла моя господиня і не виплеснула (їй–богу!) мене разом з водою до якоїсь лоханки».
А поруч — бездонно глибокі й напрочуд тонкі міркування про сенс людського життя. Так його може відчувати тільки жінка. «Ах, Натусь! Мені здається, що жінки старіються найбільше від страху перед старістю, яку бачать у кожній зморшці, в кожному сивому волосі, і цей страх відбивається на їх обличчю, позбавляючи його ясного виразу. Зрештою, зморшки зникають від масажу, сиве волосся не старить нікого, але вираз жаху залишається».
Гадаєте, це каже пещена жіночка, котра ніколи не бачила темного боку життя? Помиляєтесь! Вона добре знала, що таке голод і холод, що таке праця на «комуністичних городах» під Києвом, що таке діряві панчохи, що таке пропозиції брудної матросні на базарі, мов, кралечко, не хочеш продати саму себе замість отієї сукенки? Ги–ги–ги… Вона знала, як свистять над головою кулі, коли ти лізеш під колючим дротом на кордоні…
Та все це вона сприймала як стиль доби. «Є в стилі нашого життя і нашого мистецтва, — писала Лена, — щось від буряної ночі, з диким гуркотом грому, з блискавицями, що нагло освітлюють все довкола, ясніше як день, як сірий день стилю минулого віку…» «Стиль минулого віку» — реалізм. Це для неї — сірість, це стиль «партачів життя», «кажучи коротко і без куртуазії». Натомість вона підносила до небес стиль життя «лицарів абсурду», тобто «людей абсолютно чесних». І в самої Лени, як згадував Олег Жданович, була «та духовна висота, та ідеальність, яка ушляхетнювала все довкола неї, та романтичність і блиск, те, що французи звуть еспрі…»
Esprit — ось що робило цю жінку такою піднесеною, такою відкритою, а заразом і такою відпорною до світу. «Вона, — казав Марко Антонович, — йшла просто й гордо, немов не помічаючи людської підлоти». І тут мені приходять на пам’ять слова Євгена Маланюка: «Вона вся, як істота, була якимось протестом проти сірості, проти безбарвності, нудоти життя… Це була людина, яка хотіла радості, хотіла барвистості, повноти, і ще радості, і ще радості з усім королівським значенням цього слова. Радості, неприступної для плебея»… Чому ж голос поета так тремтить? Не знаю. Може, у цю мить він згадав, як колись, у 1941–му, переконував Лену не йти до Києва, бо то було чисте безумство. «Я не мав особисто ані крихти, ані грама якого–будь оптимізму, який все ж таки був би конечний для такого роду подорожі на батьківщину. Це тепер ми тільки бачимо, в яку добу живемо. Тоді ще, очевидно, можна було мати якісь ілюзії…» Та все було марно. «Нічого не помогло. Вона кинулася туди з якоюсь несамовитою енергією, з несамовитою силою»… Маланюк писав ці рядки вже старим. Серце поета зупиниться 16 лютого 1968 року в Нью–Йорку. Через день Маланюка знайдуть у його самотній кімнаті. Поет ніби завмер у молитовній позі. У його кишені був квиток на позавчорашню вечірню оперу…
А що там наші подружки?.. Їхня дружба почне потроху згасати з часу ідейних суперечок між донцовським «Вістником» і літераторами групи «Ми». Через багато–багато років Наталя Лівицька–Холодна скаже: «Отже, десь у 1934 році народжується друга Олена Теліга, така, якої я не знала. Народження це було нелегке, бо ж нелегко перетворитися з ніжної, сентиментальної і трошки примхливої жіночки в героїчну Жанну д’Арк. І коли я довідалася 1942 року про її смерть, мене ця звістка не здивувала».
Ні, я так не думаю. Жанна д’Арк давно жила в Лені — у цій «ніжній, сентиментальній і трошки примхливій жіночці». І про те красномовно свідчать ось хоч би ці слова, адресовані «сестричці–Натусі» 24 липня 1932 року: «Я, як і ти, все життя шукала в усіх своїх відношеннях повної ніжності, абсолютного довір’я і ще чогось, невідомо чого, але що надає глибину і красу усім відношенням. Щось неповне чи хитке ніколи не задовольняло мене». Як тут не згадати хрещеної матері Лени Зінаїди Гіппіус? Пам’ятаєте, як ця прекрасна юна леді, епатуючи публіку, виходила з крилами янгола на естраду й декламувала: «Мне нужно то, чего нет на свете, / Чего нет на свете». Рядки, які страшенно подобаються моїй дружині… Мабуть, це щось суто жіноче, щось таке, що віоліною звучить у «П’ятнадцятій осені» Олени Теліги: «Немов рослина в сонячнім вікні, / Яка неждано вигнулась стрільчасто, / Я відчуваю стрункість власних ніг / І гнучкість рук, що хочуть взяти щастя».
Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди
У книзі творів Олени Теліги “О краю мій...” є вірш присвячений подрузі. Упорядник
ВІДВІЧНЕ
Н.Лівицькій–Холодній
Тремтить кохання на розквітлих квітах,
В зітханнях вітру і на крилах співу,
В сльозах пекучих, уночі пролитих,
В стрілі образи і в пожежі гніву.
Заходить сонце – і відзвук мелодій,
Які від віку вся земля гуркоче,
Гарячий погляд, мов сміливий злодій,
Нам краде серце поцілунком в очі.
Тисячоліття залишились ззаду.
Та в темні роки панування сталі
Тобі, Кохання, золоту лампаду
Ми схоронили непохитно сталі.
Хай не тобі ми віддались до смерти,
А іншій Пані – Рідній і Єдиній –
Ніщо не зможе замінить чи стерти
Твій світлий образ у старій святині.
Душа горить – життя таке іскристе.
Забрати все! Себе віддати всьому!
Твоя ж святиня, мов незмінна пристань,
Нам в диких бурях буде тихим домом.
Минає час, щоб все могло зміниться.
Згубили лицарі колишню шпаду...
Тобі, Кохання, Золота Царице,
Ми заховали вікову лампаду!