Новини одним рядком.

17 вересня – кобзар Тарас Компаніченко виступив на святі рятувальників у Боярці

20 вересня – 90 років з дня народження Івана Світличного, літературознавця, лауреата премії ім.. Т.Шевченка

20 вересня – "Хорея Козацька" і Т.Компаніченко з програмою "Пісні Української Революції", Львівський музей історії релігії

20 вересня – виступ Інни й Тетяни Чабан з нагоди 55-ліття письменника Сергія Дзюби, Чернігівська обласна бібліотека

21 вересня – концерт «Не журись. Все буде добре» у Львівській національній філармонії

24-25 вересня – всеукраїнський «Покровський ЛІТfest» (фестиваль-конкурс) на Донеччині 

26 вересня – Вячеслав Бондарьков з програмою «Небесное-земное», Житомир, Арт-простір «Майстерня», Львівська, 11

27 вересня – театр "La Chanson" з програмою «Наш Окуджава», Суми, Покровська, 9/1, Конгрес-центр СумДУ

27-29 вересня – фестиваль авторської пісні та поезії «Одеські лимани» у селі Красносілка Одеської області

28 вересня – фестиваль української туристичної пісні «Бабине літо», с.Верещиця Яворівського району на Львівщині

28-29 вересня – VI туристичний фестиваль авторської пісні, фото і кіноаматорів «Вітрила пригод» у Луцьку

29 вересня творчий вечір Тимофія Яровікова (Білорусь), Київ, вул. Платона Майбороди, 8, театр “Серебряный остров

29 вересня – фестиваль-конкурс православної поезії, у журі Роман Барановський і Олексій Ахаїмов, Київ, Будинок вчених 

29 вересня – день народження Ірини Федорової, автора пісень із Харкова, організатора дитячих клубів бардів

 

Львів – сайт https://portal.lviv.ua/news/2019/09/20/dlya-molodi-u-vereshhytsi-provedut-festyval-babyne-lito

 

Для молоді у Верещиці проведуть фестиваль «Бабине літо»

Вероніка Рой

 

У селі Верещиця Яворівського району 28 вересня проведуть молодіжний фестиваль української туристичної пісні «Бабине літо», який присвячений Всесвітньому дню туризму. Про це Львівському порталу повідомили у пресслужбі Львівської ОДА.

Фестиваль відбудеться з метою розвитку туризму на природоохоронних територіях, збереження та формування екокультурного рівня молоді, популяризації української туристичної пісні, створення престижу та позитивного іміджу регіону Розточчя.

На фестивалі звучатимуть туристичні, українські народні та авторські пісні у виконанні студентів. Крім цього, учасники в жартівливій формі розповідатимуть бувальщини «Про студентське життя». У спільну співочу родину усіх об’єднають переспіви біля ватри під акордеон та гітару. Цього року команди фестивалю оцінюватиме журі на чолі з Леонтієм Бебешком в народі Левко Дурко», – зазначають у Львівській ОДА.

Також під час фестивалю відбудеться презентація навчальних закладів з метою ознайомлення учнівської молоді із напрямками підготовки за відповідними спеціальностями.

Місце проведення фестивалю: с. Верещиця Яворівський р-н. До с. Верещиця від Янівського цвинтаря (вул. Шевченка) у м. Львові курсує громадський транспорт. Під час заходу працюватимуть виїзні заклади харчування.

Фестиваль розпочнеться о 12:00.

 

 

Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)

 

ЗАСПІВАТИ

 

Так часом хочу гучно заспівати,

щоб аж пройшли по тілу дрижаки

і на тім світі щоб почула мати,

як син співає начебто акин.

І щоб із моря чайка прилетіла

послухати співочий, щедрий спів,

і швидше щоб смородина поспіла

в саду моєму від душевних слів.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І стрімко в хаті двері відчиняю,

співать збираюсь до самозабуття,

хоч до пуття мелодії не знаю.

Та чи дозволить заспівать життя?

 

 

Луцьк – сайт https://lutsk.rayon.in.ua/news/180211-u-lutskii-tsitri-vidomii-bard-prezentuvav-novu-pisniu

 

У луцькій «Цитрі» відомий бард презентував нову пісню

18.09.2019

 

Відомий волинський бард Сергій Шишкін завітав у перший джазовий клуб Луцька і найменший музичний заклад України «Цитра» та вперше зіграв тут свою нову пісню.

Про це на своїй сторінці у Facebook написав один із творців «Цитри» Віктор Грисюк.

«От буває, що спонтанно до нас приїздять друзі. От і цього разу Сергій Шишкін приїхав з Володимира і зробив нам неймовірний сюрприз - зіграв нам свою нову пісню про друзів... Дякую маестро!

Прем'єра пісні в «Цитрі» від відомого українського барда!

Він вперше написав новий твір після інсульту і ми дуже вдячні за те, що ми знову можемо чути нашого легендарного земляка», – написва Грисюк та опублікував відео із виконанням пісні.

 

 

Київ – сайт https://www.radiosvoboda.org/a/30167325.html

 

Пісенний вибух 1989 року. Фестиваль «Червона рута» наблизив Незалежність України

 

17 вересня 2019  

Галина Терещук

 

30 років тому, 17–24 вересня 1989 року, в Чернівцях відбувся перший фестиваль української сучасної пісні та популярної музики «Червона рута». Cвято української музики тривало під пильним контролем КДБ, міліції та Компартії. Втім, навіть пильна увага не завадила тому, що на пісенному святі прозвучав Гімн України і люди розгорнули синьо-жовтні прапори. Фестиваль «Червона рута» став не просто культурною подією, це був вагомий поступ українців у здобутті незалежності Української держави.​

 

«Ми забули рідну мову, за яку колись діди кров свою пролили», – співав наймолодший учасник фестивалю «Червона рута» дрогобиччанин Тарас Курчик. Музикант написав слова і музику до пісні, яка принесла йому успіх. Готувався митець до фестивалю дуже емоційно.

 «Тоді Радіо Свобода назвало мою пісню гімном української мови і досі її ще пам’ятають, досі вона актуальна. А друга пісня була на слова Богдана Стельмаха, присвячена Володимирові Івасюку. Я тоді був на хвилі емоцій і в цьому настрої підбирав пісні. Артисти співали не лише слова, це було на рівні сильної енергетики, публіка неймовірно підтримувала кожного. Всі глядачі були у стані піднесення і очікування, десь було відчуття, що піснями твориш свою країну вже», – каже Тарас Курчик.

А ще виступи учасників були викликом усій радянській системі, яка нищила, руйнувала, вбивала тих, хто не підпадав під її «порядки». Люди не могли вибачити і смерть Володимира Івасюка.

18 травня 1979 року, коли під Львовом знайшли тіло композитора, рідні і друзі Володимира Івасюка не вірили в його випадкову смерть. Вони, як і багато інших людей, були переконані, що музиканта вбили за вказівкою КДБ.

Попри заборони і залякування, чергування кадебістів, Івасюкова могила на Личаківському цвинтарі завжди була уквітчана і поміж квітів лежали листи шанувальників, які кадебісти якомога швидше забирали. «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори» звучали на вулицях і у помешканнях. Про Івасюка пам’ятали.

Молодіжний похід до могили музиканта 4 березня 1989 року, коли Володимирові Івасюку мало б виповнитись 40, став виявом громадянської позиції сотень людей.

У той час у Львові вирувало політичне життя: мітинги, віча, марші, люди розгортали синьо-жовті прапори і говорили про незалежну Україну. Уже тоді заявив про себе концертами театр-студія «Не журись».

Неформальні об’єднання народжувались також у Тернополі, Чернівцях, Івано-Франківську, Луцьку. На Різдво 1989 року студентські вертепи ходили львівськими вулицями.

Тому ідею про фестиваль української пісні «Червона рута» українські митці і діячі сприйняли дуже позитивно і розмови про цю всеукраїнську подію тривали довший час. У 1988 році у Кіцмані, де народився і навчався у школі Володимир Івасюк, відбувся місцевий фестиваль «Червона рута».

Батько композитора Михайло Івасюк наполіг, щоб музичне свято у пам’ять його сина проходило саме в Чернівцях, щоб започаткувати фестивальну традицію української пісні.

Була надія, що справжню україномовну пісню почують не лише в Україні, але й світі, що фестиваль стане новим віянням в українській культурі. Головною метою було – щоб українська популярна музика почала розвиватись, відкрити нові імена і щоб звучали україномовні пісні, які б промовляли до людей, стали популярними.

 

Дорога вела у Чернівці

 

16-17 вересня у Чернівці їхали музиканти, актори, художники, громадські діячі з різних міст і не лише України. Оселялись по готелях, у помешканнях знайомих і рідних, у наметах. Учасники фестивалю пригадують, що знайти нічліг було проблемою, бо спершу чернівчани погоджувалися здавати квартири, а в останній момент відмовили, можливо, через тиск влади.

Львів’янин Юрій Волощак, член товариства «Кіш», яке тоді вже почало будівництво козацької «Чайки», також поїхав із друзями на «Червону руту».

«Ми їхали компанією, а це були члени товариств «Лева» і «Кіш», розповідає Юрій Волощак. – Нас десь було 12-13 осіб, вбралися у козацькі строї, взяли маленьку гармату, яка з нами була на різних мистецьких заходах, із прапорами, списами, ятаганами – так їхали потягом. Ми везли це для театралізованого відкриття фестивалю».

«Коли під’їхали у Чернівці, то пішли чутки, що стоять кордони міліції на вулиці, перевіряють людей, перш аніж пропустити на стадіон. Було вирішено, що це небезпечно проходити ті кордони, бо вилучать у нас експонати, зроблені своїми руками, буде дуже шкода, що пропаде. Хлопці з усією тією зброєю повернулись у Львів, а я залишився сам, просто у козацькому строї, такому ж, як ходив на «Чайці». Ряд міліції перевіряв і пропустили мене. Я пройшов на стадіон, ночував у батьків товариша. Ходив поміж людьми і спілкувався про мову, пісню, товариство «Лева», «Кіш»», – говорить Юрко Волощак.

30 років тому на фестиваль «Червона рута» приїхали близько 50 вокально-інструментальних ансамблів, близько 40 поп-музикантів, 30 рок-гуртів, близько 50 бардів. Загалом було понад 500 виконавців із України, Канади, Аргентини, США, Польщі, тодішніх Югославії і Чехословаччини.

Це був свіжий ковток повітря в українській культурі – українська пісня зазвучала з новою силою. Гурти «ВВ», «Кому вниз»,«Брати Гадюкіни», «Тризубий Стас», «Гуцули», виконавці Віка Врадій, Марічка Бурмака, Андрій Миколайчук, Едуард Драч, Віктор Морозов, Василь Жданкін, Андрій Панчишин і багато-багато інших збирали шквал оплесків.

Із великим захопленням глядачі сприймали співану поезію, яка продовжувала традицію лірників, кобзарів, дуже чітко передавала атмосферу і настрої українців наприкінці 80-х років.

Василь Жданкін отримав «Гран-прі» фестивалю, серед лауреатів були Віка Врадій (сценічне ім’я «Сестричка Віка»), «Кому вниз», «Брати Гадюкіни», Едуард Драч, Віктор Морозов, Тарас Курчик, Андрій Миколайчук і ще низка інших митців.

«Найяскравіше на фестивалі продемонстрував свою відчайдушність Василь Жданкін. На стадіоні в Чернівцях під час закриття фестивалю «Червона рута», де отримав найвищу нагороду – «Гран-прі»! Коли його запросили на сцену, він абсолютно несподівано для всіх (і для нас, присутніх там «нежуристів», теж) почав співати заборонений тоді славень «Ще не вмерла Україна», покликавши на підмогу мене та Едуарда Драча», – пригадує співак Віктор Морозов.

«Це ж тільки 1989 рік – «саюз нєрушімий» ще здається таким непорушним, всевладність КДБ ще практично не піддається сумнівам, а його співробітники, майже не криючись, зафіксовують усе, що відбувається, на плівку для майбутніх, цілком можливо, арештів, тож можете собі уявити рівень адреналіну в мене і в Едіка Драча, коли ми піднімалися на головну сцену після Василевого запрошення, – зауважує він. – Та й сам Василь, очевидно, був не на жарт схвильований значущістю цієї миті, бо почав співати гімн із дещо зміненою мелодією (яка, зрештою, тоді ще ні в кого не була на слуху), і лише згодом «упіймав» її. Пізніше ми вже роздобули ноти славня і виконали його, як годиться, і також уперше, зі сцени львівської філармонії у виставі «Не журись!» «Повіяв вітер степовий».

 

Українську символіку міліція намагалася вилучати

 

Щодня протягом фестивалю загони міліції перевіряли у людей наявність національної символіки, щоб її не проносили на стадіон.

24 вересня був запланований заключний концерт. Міліція особливо ретельно перевіряли кожного. Перші ряди на стадіоні зайняли «свої люди» з радянськими прапорами.

Влада робила все, щоб зірвати концерт, навіть хотіла не допустити всіх дипломантів на сцену, але під тиском організаторів і учасників все ж виступили улюбленці глядачів.

Юрко Волощак вийняв два синьо-жовтих прапори, один взяв у руки, інший віддав хлопчаку, і вдвох вони пробіглись стадіоном під український гімн.

 «Там багато речей робилось від серця. Акторка Лідія Данильчук розгорнула на стадіоні синьо-жовтий прапор і до неї кинулась міліція. Але львів’яни їх відтягнули. Розбиті голови мали Тарас Чубай і Георгій Гонгадзе, це сталося під час потасовки з міліцією. Фестиваль «Червона рута» – це було потужно у плані атмосфери і нашого співжиття. Ми мали цікаві знайомства і спілкування. Це була мандрівна і музична атмосфера. Це була велика радість, ми відчули певну свободу, яка залежить тільки від нас, не від кого, а від нас. Ніхто не міг нічого зробити. Георгій Гонгадзе приїхав з перемотаною головою у Львів. Ми вийшли з потяга з Чернівців і пішли у Львові в центр, на площу, де мав постати пам’ятник Шевченкові. Там був спонтанний мітинг», – каже Юрко Волощак.

Фестиваль «Червона рута» у 1989 році об’єднав талановитих музикантів. Не лише в Україні, але й світі почули сучасну українську пісню.

Один із організаторів «Червоної рути» композитор Кирило Стеценко якось зауважив, що тоді фестиваль провіщав незалежність. Це був вибух істини, емоції, щирості. «Червона рута» спалахнула у Чернівцях зіркою, але далі так яскраво вже не світила, хоча вряди-годи фестиваль проводили, але культурною подією стала «Червона рута» саме у 1989 році.

 «Це була перша і єдина «Червона рута», де зійшлися емоції, всі бажання, мрії про свою країну. Наступні фестивалі були, але просто інші. Це було піднесення і розуміння того, що народжується нова українська музика, яка була дуже оригінальна і цікава, що народжується своя вільна країна. Про це всі думали і очікували. Від першого фестивалю почався музичний простір, який потім перетворився у шоу-бізнес», – зауважує Тарас Курчик.

У 1989 році у Чернівцях не лише зазвучала україномовна пісня, заявили про себе українські музиканти, там сформувалося середовище людей, які згодом стали активними учасниками Революції на граніті, загалом протестного руху в Україні, люди, які формували громадську думку і творили українську культуру на початку 90-х років.

«Червона рута» була потужною культурною революцією, яка в очах і вухах тих, хто там був, знищила комплекс національної неповноцінності» – так оцінює цей фестиваль Кирило Стеценко, скрипаль і співорганізатор першого фестивалю «Червона рута». «Фестиваль запалив іскру незалежності» – а це вже слова поета і видавця Івана Малковича.

 

Галина Терещук

В ефірі Радіо Свобода з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Має досвід роботи на телебаченні і в газеті.

 

До згаданих прізвищ, додаю бардів – дипломантів фестивалю. Упорядник

 

Олександр Гаркавий (Луцьк), Володимир Давидов (Світловодськ, Кіровоградська область), Олег Покальчук (Луцьк), Іван Ситарський (Львівська обл.), Леся Улична та Леся Горова (Львів), Ігор Кравчук (Чернівці), Володимир Кіндратишин (Івано-Франківськ), Андрій Чернюк (Київ), Станіслав Щербатих (Івано-Франківськ), Іван Козаченко (Київ), Кость Павляк (Черкаси), Василь Чинч (ЧССР), Олесь Доля (Львів), «Рутенія» (Київ), Тарас Чубай (Львів)

 

 

Сайт http://meest-online.com/posts/spasybi-doli-za-vasylya/

 

Спасибі Долі за Василя!

Вересень 18, 2019

Василь Жданкін

 

У вересні 1987 року у Львові я волею долі разом із дружиною і своїм приятелем Ігорем Крутом потрапили на весілля нашого приятеля Кирила Стеценка (внука відомого українського композитора). Це було неординарне за звичаєм весілля, адже, як на той час, воно було аж надто проукраїнським! По-перше, молоді були у вишиванках і більшість гостей також прийшли в українських строях! Забава проходила в одному з найкращих і найпрестижніших готелів «Дністер», що у парку Івана Франка у самому центрі міста Лева.

Вечірка проходила без особливих весільних ритуалів. Єдине, що кинулося у вічі, що серед нас було багато бардів, котрі час від часу переривали веселий гомін гостей і брязкання виделок і ножів своїми дотепними і дуже актуальними на той час піснями. Як тільки хтось із бардів виходив на сцену, гості враз, ніби за помахом руки, замовкали, у весільній залі наступала така тиша, що було чути лише, як риплять крісла. Найяскравішим серед них, мабуть, був Андрій Панчишин, котрий уже став популярним у Львівських колах різного ґатунку і не тільки у мистецьких, а й у технічних тощо. Лише одна його пісня про візит Горбачова до Львова зводила нанівець усю совєтську 80-річну пропаганду, якою уже було просякнуте все українське суспільство. Люди перебували в очікуванні чогось нового і це нове прийшло разом із театром-студією «Не журись», який вихором увірвався у спраглі душі непокірних і революційних галичан.

Та про це пізніше, бо на сцену, пригадую, вийшов патлатий і бородатий кобзар невеличкого зросту, досить кремезної статури, у полотняній сорочці і постолах!. Вдаривши по струнах перші акорди пісні: «Гей там на горі Січ іде», цей незвичайний бородань зірвав, у прямому розумінні цього слова, зі своїх місць усю і без цього розігріту весільну публіку, яка нестримно кинулася аплодувати у такт маршу. Зі сцени лився потужної сили і величезного обсягу надзвичайно красивий, благородного тембру, голос, а щодо художнього виконання пісні, то тут і поготів!.. Звідусіль посипались репліки: «Та це ж унікум! Та це ж самородок!». І це було саме так, адже це був Василь Жданкін! Поки що нікому не відомий, але вже тоді гості його не відпускали, була ще й друга, третя, четверта пісні. В залі не було жодного байдужого обличчя. Всі захоплено посміхалися, перемовлялися, ділилися враженнями від почутого і побаченого, адже ніхто раніше нічого подібного ніде не бачив і не чув.

Ми з Ігорем Крутом, звісно, підійшли до тепер уже визнаної зірки. З’ясувалося, що Василь Жданкін був студентом Рівненського інституту культури, в якому пан молодий — Кирило Стеценко — працював викладачем скрипки на кафедрі народних інструментів. Тепер, коли стало ясно, як саме Василь потрапив на це незвичне весілля, або точніше сказати — свято української націоналістичної еліти, ми познайомились з Василем ближче і зав’язали довгу бесіду. Всіх трьох найбільше цікавила музика.

З’ясувалося, що Василеві було потрібно раніше покинути весілля, аби поспіти на потяг, що рушав до Ужгорода, де мешкала його дружина Ірина. На його пропозицію провести його до вокзалу, ми ні на мить не вагалися, а навпаки — відразу ж погодилися. Мабуть, відчули важливість історичного моменту, який піднесла нам доля! Василь закинув кобзу на плечі і ми всі троє попленталися вузькими вуличками Львова до центру міста. Проходячи повз високі, кам’яні мури музично-педагогічного училища, Василь запропонував зайти до скверика у подвір’я і щось разом заспівати. Він витягнув кобзу й уже знаючи, що ми любимо Beatles, став грати одну з улюблених нами усіма композицію Becouse. Ми відразу ж підхопили. Нікого нічому не потрібно було навчати. Кожен знав свою партію, адже всі ми були професійними хоровиками! Закінчивши пісню, Василь бренькнув останній акорд, зітхнув і розплився в широкій задоволеній посмішці. Подивився на нас із Ігорем і ми зрозуміли, що майже на всі сто відсотків ми — члени театру «Не журись». Так і сталося — він відразу запропонував нам співпрацю і навіть назвав день і час першої репетиції, делікатно зауваживши, що запізнюватися не бажано, бо це карається фінансово.
Василь був людиною простою і відкритою, йому було притаманне все людське. Він був дуже гострий на розум і дуже дотепним. Знав багато гуморесок і анекдотів. На забавах промовляв багато тостів. Ось один із них: «Нехай наша біда поцілує нас у спину, нижче, нижче, ще нижче. О… о… о!».

Не можу не пригадати ще один момент із нашого спілкування з Василем Жданкіним. У березні 1989-го ми у складі театру «Не журись» мали виїздити на зустріч із українцями Москви і виступати там у концертній програмі, присвяченій Великому Кобзарю. Та несподівано трапилось лихо — у переддень від’їзду помирає мій дідусь Матвій. Я постав перед вибором: їхати на похорон, а тоді не їхати з театром до Москви і тим самим підвести друзів, чи все ж їхати на концерт до Москви, але тоді не виконати свій святий обов’язок і не провести у вічність дідуся. Підійшов за порадою до Василя і він не роздумуючи відповів мені: «Їдь на похорон і проведи дідуся, а завтра літаком нас наздоженеш!». Я так і зробив.

Василь Жданкін був неординарною особистістю. Не тільки тому, що був вегетаріанцем, а й тому, що дуже дбайливо і відповідально ставився до свого здоров’я і здоров’я своїх дітей. Він був «івановцем», тобто, займався оздоровленням за системою лікаря-цілителя Іванова. Міг повністю роздягнений лягти у сніг, або довгий час лежати у крижаній ванні. Взимку постійно стрибав в ополонку. І це було нормою для нього.

Не забуду моменту, як якось забіг до нього додому. Це було в неділю вранці, десь о годині дев’ятій-десятій. На моїх очах він узяв із постелі свою дворічну донечку Христинку і зовсім роздягнену виніс на балкон! Надворі був грудень, чи січень. Дівчинка навіть не скривилась, коли морозяний вітер розвіював її русяві кучері, а лише реготала на руках у татуся.
Минув якийсь час, і Василь і схилив мене до цієї важливої для здоров’я процедури. Та і не тільки мене, бо мої колеги по цеху — артисти Львівського оперного театру — розповідали, що він, будучи студентом Рівненського інституту культури, загітував половину своїх однокурсників займатися таким гартуванням. Як виявилося потім, Василь холодом і голодом вилікував собі тромбоз на ногах. А от щодо голодування, то пам’ятаю, що він не їв спершу по п’ятницях, а згодом додавав ще один день, наприклад, суботу. Потім ще один, а потім іще. Дійшло до того, що він із тижня їв лише три, максимум чотири дні.

Я також став обливатися холодною водою. Закінчив тим, що бігав босоніж по снігу, обтирався снігом, а потім вибігав на восьмий поверх у своє помешкання і ще у квартирі приймав холодний душ. Так я робив уже зранку і ввечері, після вистави у театрі.
Пригадую якось ми у Львівській телевізійній студії знімали різдвяний кліп. Це була колядка Василя Жданкіна «Різдво і коляда» на слова Богдана-Ігоря Антонича, яка миттю стала відомою, бо була сама по собі дуже гарною, з красивою мелодією, зі зміною солістів і бек-вокалом, що було новинкою на той час. Одним словом, коляда була написана в дуже сучасному стилі, тому й стала швидко дуже популярною. Її показували по телевізору у концертній програмі на замовлення телеглядачів по кілька разів.

Після цього нас почали впізнавати на вулицях Львова, брати автографи, дарувати подарунки тощо. Сам же запис колядки відбувався просто в аскетичних умовах, але тільки не для Василя Жданкіна, бо холод був його стихією. Так, наприклад, нас одягнули у теплий гуцульський одяг: кожухи, сардаки, свити. А Василь, як біла ворона, стояв із бандурою в самій полотняній сорочці, штанях і… босий. Надворі було градусів десять морозу, плюс Львівська вологість. Після кількох дублів під ногами Жданкіна вже почав топитися сніг, а він спокійний був, як слон у вольєрі, лише підбадьорював нас. Навіть режисер зйомки, Галина Ярема, кричала по мікрофону: «Взуйте Жданкіна, бо в нас ще багато дублів!». На ті слова Василь усіх заспокоював, що, мовляв, із ним усе гаразд. Зодягніть краще дівчат.

У побуті Василь був людиною дуже доброю та щедрою. Він не задумуючись міг зняти з себе коштовну або пам’ятну річ і подарувати її своєму ближньому. Це міг бути светр, чи майка з тризубом, подарована йому ж в Америці, Канаді чи Австралії українською діаспорою. На той час це були надто дорогі речі і, практично, недосяжні для пересічного українця, котрий хотів крокувати з часом у таку непросту добу надзвичайного національного піднесення.

Можна згадати ще десятки таких неповторних миттєвостей, пов’язаних із спілкуванням із Василем Жданкіним, але, мабуть, тоді доведеться писати книгу, бо це були незабутні та неповторні хвилини, години і дні спілкування з великою особистістю, геніальним талантом, істинним християнином і просто — з Людиною з великої літери! Він був простим у побуті, але велетом у душі. Його будуть ще довго згадувати вдячні нащадки, бо в ньому є чому повчитися нам і нашим дітям.
Кобзар, котрий зайняв свою виразну і благородну та достойну нішу у творенні сучасного українського менталітету. За свою глибоку християнську душу, отримавши велике Господнє благословення, він із легкістю навіки увійшов у серця мільйонів українців, розбурхавши в них іще більше почуття національної свідомости і патріотизму.

Спасибі Тобі, Друже, за Дружбу, за Життєві Уроки, за можливість черпати із Твого Духовного Джерела Еліксир Твоєї Любові до Народу Нашого, Культури нашої, Енергії нашої Землі.

Спасибі, Доле, Тобі за Василя! Вічна йому пам’ять!

 

Роман Микитюк, соліст Львівського театру-студії «Не журись».

Торонто, Канада

 

Нагадаємо, що 2 вересня ц. р. близько 20-ї години вечора український бард, кобзар, бандурист, володар «Гран-прі» першого фестивалю «Червона рута», лауреат фестивалю «Оберіг» Василь Жданкін виїхав на скутері з дому та потрапив у аварію. Легкова машина збила його за кількасот метрів від домівки. Співак помер у кареті «швидкої допомоги».

 

 

Сайт http://www.golos.com.ua/article/321493

 

Мати та син разом підкорювали фестиваль «Ірпінський Парнас»

12 вересня 2019

Семен ПЕРЦОВСЬКИЙ

 

Кирило Поворотов посів перше місце в номінації «Авторська пісня» на фестивалі-конкурсі поезії та авторської пісні «Ірпінський Парнас».

Підкоряти Парнас вони вирушили разом — мати та син: Марина та Кирило ПРОВОТОРОВИ з Сєвєродонецька Луганської області. Приїхали на фестиваль-конкурс поезії та авторської пісні «Ірпінський Парнас», що його вже втретє проводила Національна спілка письменників України та місто Ірпінь.

Хвилювалися обидва. Адже до журі фестивалю увійшли відомі поети, перекладачі, виконавці. Взяти потрібну тональність Провоторовим допомогли знайомство з іншими учасниками, прогулянки набережною та чудовим парком, а також атмосфера Будинку творчості письменників, який знав майже всіх класиків української літератури ХХ століття. 

На конкурсі Кирило виконав під гітару нову пісню, слова й музику якої написав сам. Він співав про свою рідну Луганщину, про те, що її землю зараз «вкриває свинець». Розчулив багатьох, особливо землячку — секретаря НСПУ з роботи з молоддю Богдану Гайворонську. Це її мамі — теж поетесі — Ганні Гайворонській належать слова, які стали візитною карткою нашого краю: «Луганщина — світанок України». Звісно, того вірша було написано в мирні часи...

— А я вболівав за маму, — каже Кирило. — Вона — поетеса, працює інженером автоматизованої системи на «Азоті». Перемогла в місцевих поетичних конкурсах, за допомогою профкому випустила збірки віршів. Нову присвятила моїй молодшій сестричці Риті: «Ранішні промінчики дивляться в віконце, та своє у мене солоденьке сонце!».

Марина одержала на фестивалі диплом, а Кирило посів перше місце в номінації «Авторська пісня». Незабаром поїхав на інші конкурси, де теж увійшов до числа переможців.

Між іншим, Кирило, крім звичайної, закінчив із відзнакою музичну школу. Окрім гітари, грає також на скрипці та саксофоні. Заснував популярний серед молоді рок-гурт Мenthol. А вчиться на архітектора! Нині перейшов на другий курс Київського національного університету будівництва та архітектури. Двічі посідав призові місця у студентських олімпіадах.

У Марини та Дениса Прототорових троє дітей. Середній син Ярослав також навчається у музичній школі, опановує барабани, мріє приєднатися до брата. Донька спробувала себе на сцені у Палаці культури хіміків як танцівниця. Денис — як й дружина, інженер за фахом — жартує, що ніяково почувається серед таких талантів. А рідні відповідають йому з любов’ю: «У тебе найважливіший талант — голови сім’ї».

 

 

Сайт https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2782101-pavlo-necitajlo-arheolog-muzikant-duetu-zapaska.html

 

Павло Нечитайло, археолог, музикант дуету «Zapaska»

Музика й археологія – це подорожі, романтика й багато позитивних емоцій

18.09.2019

 

Павло Нечитайло добре відомий усім, хто слухає українську музику з кінця 1990-х років. Спочатку він був фронтменом гурту «Пропала грамота», а потім у 2009 році створив із вокалісткою колективу «ЧЕЧЕ» Яною Шпачинською дует «Zapaska». Невдовзі після створення дуету Павло та Яна побралися – і вже майже десятиріччя подружжя працює у творчому тандемі.

З Павлом Нечитайлом вдалося познайомитися під час археологічних розкопок підземної галереї ХVIII століття у Полонному на Хмельниччині, де він керує експедицією. Окрім того, що музикант, він ще й кандидат історичних наук та фаховий археолог. Щоправда, Павло на кілька днів залишав розкопки, бо їздив виступати на фестиваль «Khortytsia Freedom».

- Вас знають як археолога, музиканта, радіоведучого і поета. Що із цього всього зараз у пріоритеті?

- У пріоритеті зараз музика й археологія. У мене немає машини, я не ходжу на риболовлю, а тому мої головні хобі – це музика й археологія, які перетворилися у професійну діяльність. Маю достатньо часу, щоб освоювати улюблені заняття і розвивав їх не як хобі, а як професійну діяльність. До 2016 року було більше музики, й археологією я займався спорадично, коли були якісь замовлення. У 2016-му мене призначили на посаду (керівник Кам’янець-Подільської архітектурно-археологічної експедиції, – ред.) і в Кам’янці-Подільському я почав займатися археологією, оскільки на той момент уже був кандидатом наук. Довелося взятися за самоосвіту, щоб трішки підтягти свої знання, вміння та навички для серйозної археології. Зараз вдається поєднувати ці два заняття. Організовую свій час так, аби його вистачало і для музики, і для археології.

- А є зв’язок між цими двома заняттями?

- Так, це подорожі, романтика й багато позитивних емоцій.

- Ви професійний археолог, а як почали займатися музикою? Ходили в музичну школу?

- У мене по материній лінії прізвище Співак (наголос на перший склад, – авт.). Із самого дитинства сестра маминої бабусі вчила мене співати. З музичною школою не склалося, але вже у 16-17 років я навчився грати на гітарі у дворі. Потім почав писати свої пісні, показував їх старшим товаришам-музикантам, на що вони казали «о’кей». Далі почалися конкурси, а участь у них і призові місця завжди підживлюють твоє его і думаєш, що ти музикант, що можна далі йти цим шляхом.

- Скільки музичних інструментів наразі опанували?

- Опанував – це звучало б надто солодко. Я вмію видобувати по кілька звуків з великої й маленької гітар, з клавішних, труби, губної гармоніки, сопілки і трішки граю на семплері.

- Тоді перейдемо до музики. Свого часу ви були фронтменом гурту «Пропала грамота», заснованого у 1998 році, але потім колектив припинив свою діяльність. Він розпався?

- Слава Богу, всі його учасники живі. Наше відродження зразка 2016 року, очевидно, не мало такого фідбеку, на який ми очікували від потенційного слухача. Тоді ми виступили на фестивалі «Respublica», пів року пограли, але через низку обставин не продовжили. Думаю, насправді, для кожної музики є свій час.

- Як правильно називати колектив «Zapaska», в якому ви зараз граєте, – гурт чи дует? Що символізує його назва?

- «Zapaska» – це швидше дует, що звучить як повноцінний гурт, оскільки ми використовуємо велику кількість всіляких інструментів. У назві ми орієнтувалися на фонетичне звучання, яке легко вимовляти завдяки трьом літерам «а». Це підкреслює, що ми з України, оскільки у нас є такий елемент жіночого одягу (запаска – одяг у вигляді шматка тканини, що використовується замість спідниці для обгортання стану поверх сорочки, - ред.). Крім того, ми постійно подорожували на колесах, а всі водії знають, що таке запаска.

- Розкажіть про музичний стиль свого дуету.

- «Zapaska» розвивалася так, що щороку ми повністю переробляли звучання наших пісень, постійно це був пошук. Раді, що цим довгим важким шляхом не розгубили всіх слухачів. Якщо подивитися у прогресі, то порівнюючи 2010-й, 2016-й і цьогорічний сингл – почуєте три різні колективи. Здається, зараз ми уже закінчили із творчими пошуками, і це буде щось схоже на восьмибітну музику – веселу, трішки з дитячим наївом і диско. Гарно це ілюструє наш останній сингл «Міцний, веселий і добрий». Десь у такому напрямку ми й будемо розвиватися.

- Колектив «Zapaska» з’явився у 2009 році, тобто зараз йому 10 років. Що вважаєте найбільшим його досягненням, а чого не вдалося реалізувати?

- Найбільші досягнення – це наші поїздки з виступами у Європу впродовж 2011-2016 років. Щороку мали, як мінімум, 2 тури, і це були поїздки по 2 тижні. Ми виступали в Чехії, Словаччині, Польщі, Румунії, Франції, Німеччині, Північній Європі. Грали у клубах, а також довелося виступати разом із супер-пупер світовими зірками на одному з найбільших фестивалів «Pohoda Festival» у Словаччині. Під час першого туру ми познайомилися зі словацьким дуетом «Longital», у яких був лейбл «Slonko Records», на якому ми видали більшість своїх альбомів. Можливо, нам не повністю вдалося втілити кілька концепцій у «Zapaska». Так, наприклад, зараз тільки починається те, що я задумав у 2016 році. Це такий альбом або стиль – «NANASHKA».

- До речі, десь читала про «NANASHKA». Поділіться деталями – що це буде.

- Це обробка народних пісень і стилізація під них. Ми намагалися поєднати традицію весільної синтезаторної музики 1990-2000-х років, яка частенько грає у маршрутках. Тобто, мова йде про українське весілля під так звану самограйку з гарною ритмічною основою, аби це не сприймалося як архаїка й під неї могли танцювати молоді люди. Придумували свої тексти і робили знамениті весільні хіти під свою музичну обробку, як от із піснею «Зелений листочок».

- Як вам працюється разом із дружиною в одному колективі, чи є у вас розподіл обов’язків у музиці? Мені «Zapaska» дещо нагадує творчий тандем подружжя Ярини Квітки і Володимира Муляра в гурті «Фолькнери».

- Нам чудово працювати. До речі, Вова Муляр певний час грав у «Пропалій грамоті», ми навіть з ними двічі з’їздили до Польщі. Так, у нас є певний розподіл обов’язків. Яна більше відповідає за логістику подорожей, вона дивиться, де ми пересідаємо і купуємо квитки. У музичному плані на ній всі аранжування, розбір музики на частини. Я частенько пишу тексти, мелодію і основну гармонію пісні. Буває, що в нас є цілий цикл Яниних пісень, і це одразу відчувається, бо вони дуже жіночі.

- Можете навести приклади пісень вашої дружини і безпосередньо ваших?

- Пісні «Колискова», «Помалу» – це Янині, а от «Міцний, веселий і добрий», «Я радію сам» – мої.

- Склад колективу плануєте розширювати?

- Ми робили такий крок у 2017 році. Тоді по всіх основних фестивалях прокаталися у більш широкому складі з барабанщиком і басисткою. Це був такий експеримент, ми записали кілька живих програм. Тоді спробували і повернулися до старого складу, бо так зручніше.

- У вашому репертуарі є пісні на вірші Богдана-Ігоря Антонича («Подорож літаком») і Миколи Бажана («Запитайся»). Яких ще поетів виконуєте під музику?

- Ми, взагалі, прихильники того, аби поезія звучала, а особливо українська класика. Із кожною піснею – своя історія. Якось Богдан Логвиненко (автор проєкту «Ukraїner», – авт.) організував «Антонич-фест», присвячений Богдану-Ігорю Антоничу. Він запропонував усім знайомими гуртам виконати по одній пісні поета. Саме там був перший виступ гурту «Zapaska» і перша пісня на слова Богдана-Ігоря Антонича «Подорож літаком». Крім того, у нас є пісня на слова Володимира Сосюри «О, недаремно, ні, в степах гули гармати...» та Василя Герасим’юка «Перший сніг». Останню виконали у межах співпраці з фестивалем «З країни в Україну». Ще у нас є переспів сучасного класика Дмитра Лазуткіна. Нам цікаво працювати зі складними поетичним формами, надаючи їм легкого звучання.

- Дует випустив чотири альбоми. Який із них вважаєте найуспішнішим?

- Одним із найуспішніших був альбом «Помалу». Він гарно зроблений завдяки саунд-продюсеру Alex J Kramer. Крім того, кліп на пісню «Запитайся» з нього переміг на міжнародному фестивалі анімації «Anibar» у Косово завдяки Олегу Щербі, який створив це відео.

- Ви відчули, що запровадження квот на українську музику змінило ситуацію для вас на краще?

- Мені особисто стало краще і легше перебувати у громадському транспорті й громадських місцях. Все одно музичні редактори на всіх радіо залишилися ті ж самі. Вони ставлять 5 пісень Вакарчука щогодини і нічого не хочуть знати. Хоча музичний редактор має займатися дослідницькою діяльністю, переслуховуючи сотні треків. За всі 28 років (незалежності, – ред.) написано багато української музики для всіх форматів та радіостанцій. У цьому плані мій заклик до музредакторів – будьте більш уважними, багато слухайте української музики, це вдячний процес. Щодо нашого дуету, то я не моніторю – де нас крутять.

- Розкажіть, про свою аудиторію. Хто ваш середньостатистичний слухач?

- Все залежить від того, де ми виступаємо. Якщо брати середньостатистичного слухача за кордоном, то це батьки з дітьми до 5 років. Дітям така музика дуже подобається, вони виходять на сцену і танцюють з нами. Та нас із задоволенням слухають люди середнього й старшого віку. Мабуть, у нас пробіл в аудиторії між 20-30 роками. Хоча наша музика нішева, але вона достатньо лагідна, без різних різких звуків.

- Де вам комфортніше виступати – у клубі з більш локальною атмосферою чи на велелюдному фестивалі?

- Тут – по-різному і до таких виступів ми по-іншому готуємося. Для клубного формату, якщо це сольний концерт, ми намагаємося зібрати «all the best». На фестивалі, де більш щільний формат, треба так само проводити селекцію програми, бо люди там хочуть рухатися.

- Яку музику слухаєте самі?

- Безліч різної музики. Зараз слухаю південноамериканський реп і такий напрямок, що заснував у 1990-х техаський DJ Screw, який почав уповільнювати десь у півтора рази всі реп-хіти 1990-х. Слухаю всю музику півночі Африканського континенту після музичної революції, а також пост-дабстеп, експерименти Арчі Маршала під псевдонімом King Krule. Намагаюся слухати музичні новинки і тримати руку на пульсі українського репу, бо дуже за нього переживаю. Великий респект і теплі побажання – у місто Калуш, яке є центром українського музичного речитативу. У 2018 році «Псючий Син» зі своїм альбомом «Торба» був номінований на кращий реп-альбом, але, на превеликий жаль, не отримав цю нагороду. Композиції виконавця зроблені під керівництвом саунд-продюсера Nashiem Worryk.

- Ви живете у Кам’янці-Подільському. Це місто не обмежує вашу творчість, адже у столиці більше можливостей?

- Ми вже пожили у столиці, а Кам’янець нам поки що зручний. Записуємося вдома і виходить нормально, навіть без суперапаратури.

 

Ірина Чириця, Житомир

 

 

Рубрика – «ЗМІ про митців»

 

Нескорена квітка

«Спалах перед світанком» — так названо книжку-альбом, присвячену творчості й подвигу Алли Горської

http://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/neskorena-kvitka

Ігор Сюндюков

17 вересня, 2019

 

Вона направду була душею українського шістдесятництва. Алла Горська — любляча жінка і матір з ніжним, вразливим серцем митця... А її безкомпромісність та мужність в обстоюванні власних переконань, жертовність і патріотизм досі лишаються взірцем для кожного небайдужого серця. Алла Олександрівна Горська — не лише видатна мисткиня, унікальна, неповторна особистість. Її ставлення до життя є настільки вільним від убогого меркантилізму, що це й донині вирізняє її серед однодумців-шістдесятників — навіть при тому, що талановитих, непересічних людей там воістину не бракувало. Горська і в цьому середовищі була незгасною, гарячою зіркою. Як згадує Людмила Семикіна, прекрасна художниця, творчий однодумець Алли, теж шістдесятниця, «Алла була надзвичайно красива, блискуче вихована, інтелігентна, вона гордо ходила, жодного руху не робила без змісту... Вона була поетична, філософська за суттю, до її серця дуже припало національне відродження, яке стало змістом її життя, і була абсолютно спокійна щодо побуту».

До 90-річчя від дня народження Алли Горської (18.09.1929—28.11.1970 рр.) видавництво «Кліо» (директор Віра Соловйова) за підтримки Музею шістдесятництва, Фундації ім. І.Багряного (США), Союзу українок Америки, Конгресу національних громад України підготувало книжку-альбом «Спалах перед світанком» (понад півтори сотні фотографій, кольорових репродукцій робіт Алли — водночас це і короткий життєпис художниці; упорядник Олена Лодзинська). Це — не данина поважній даті, а втілення потреби думати про цю дивовижну людину.

Поза сумнівом, одне з вершинних творчих досягнень Алли Олександрівни — виконання вітража до 150-річчя Тараса Шевченка в столичному університеті, що носить його ім’я. Ось як пише про це Людмила Семикіна: «Була самовіддана, натхненна і безкоштовна робота (бо ніяких авансів нам не виплачували), коли з ранку до вечора працювали (маються на увазі Алла Горська, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук. — І.С.), переносячи зображення на скло, і спали просто на столах в актовому залі університету. До нас доходили чутки, що з Москви надійшла вказівка святкувати 150-річчя Шевченка так, щоби не збудити національне піднесення, тобто формально, «для галочки». Приходили та дзвонили якісь напівзнайомі й незнайомі люди, які попереджали, що вітраж не буде втілений, але ми на те не звертали увагу... Виконали тільки центральну частину вітража. Ліву і праву частини триптиха — «Бандурист» і «Материнство» — вирішили доробити після святкування. Ідея використати цитату з Шевченка «Возвеличу отих малих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю Слово» виникла в останню мить і належала Опанасові Заливасі. Цитату написали легкою і світлою старослов’янською в’яззю».

Був скоєний злочин супротив української культури... На світанку одного з весняних днів 1964 року митці, що працювали над вітражем, побачили страхітливу картину: роботу демонтували, щоб потім, розклавши уламки вітража у Спілці художників, влаштувати авторам судилище. Тоді Аллу виключили зі Спілки художників.

Вражає, що справу українського національного відродження врешті сприйняла як органічно свою, і то — до загибелі: Алла зізнавалась у листі до заґратованого Опанаса Заливахи в лютому 1968-го, що «вперше зрозуміла без всякого кокетування, що скоро помру... Цікаво», людина, яка зросла у цілком російськомовній родині. Алла народилась у Ялті; її мати, Олена Давидівна, із заможного селянського роду Безсмертних, батько, Олександр Валентинович Горський, учасник I Світової, колишній червоноармієць, у 20-ті роки працював  помічником театрального режисера у Вінниці та Житомирі, активна профспілкова і комсомольська діяльність, вступ до ВКП(б) відкрили йому шлях до блискучої кар’єри (був директором Ялтинської кінофабрики, а у 1932—1934 роках працював у Москві на відповідальній посаді в кіновиробництві) — отже, родина уникнула жахіть Голодомору... Проте не уникнули Алла, її мати та брат, який загинув на війні, пекла ленінградської блокади 1941—1943 років (дві страшні зими на пайку службовця і зовсім мізерний утриманський пайок... Алла до кінця днів своїх не розповідала про це, будучи людиною надзвичайно відкритою й комунікабельною).

І ось, знаючи, що ця винятково обдарована, красива дівчинка (вже наприкінці 1943 року сім’я Алли переїхала до Києва), яка зростала в забезпеченій, «номенклатурній» родині (батько — директор Київської кіностудії), була, за згодою батьків, звільнена від вивчення української мови (і в художній школі імені Шевченка, і в Київському  художньому інституті) — мимоволі запитуєш себе: чим пояснити таку дивовижну еволюцію переконань Алли? Адже вже 1960 року вона пише батькові в Одесу: «Весь час хочеться писати українською, розмовляти українською, думати починаєш українською...». І до Клубу творчої молоді у 1961 році Горська прийшла вже готовою сприймати і розвивати українське національне мистецтво (свідчення цього — не лише незабутній вітраж у Київському університеті, а й чудові портрети Івана Світличного, Євгена Сверстюка, графічні зображення Василя Симоненка, Івана Драча, блискучі ескізи до театральних вистав за творами Брехта, Куліша...).

Знищення вітража — то було грізне попередження Аллі від Системи. А вона не могла забути страшне відвідання Биківні влітку 1962-го, разом з Василем Симоненком та Лесем Танюком, коли там, у лісі, дивилася на череп, яким діти щойно гралися на галявині в футбол. Симоненку це викриття страшного злочину НКВД-стських катів  коштувало  життя. Аллі теж...

Настали часи (починаючи від 1965-го), коли вже допомагати слід було не слабо забезпеченим матеріально талановитим художникам (Алла постійно це робила), а ув’язненим дисидентам — Світличному, братам Гориням, Заливасі... Горська була на більшості «судів», писала (гнівно, а не принижено, як зазвичай звертались до «органів») публічні листи-протести до Прокуратури, Верховного Суду, КДБ УРСР, вимагала дотримання законності: не можна арештовувати людей за читання книг! Там, «нагорі», вирішили: з цією Горською потрібно щось робити. Причому так, щоб її загибель (або зникнення) була вкрита «чорним мороком» таємниці...

28 листопада 1970 року рано-вранці Алла вирушила з Києва до Василькова, до свекра Івана Зарецького, який просив забрати сімейну реліквію — швейну машинку «Зінгер» на важкому чавунному станку (була домовленість про транспорт). Після цього Алла додому не повернулася. Лише 2 грудня Євген Сверстюк і Надія Світлична увійшли до оселі Івана Зарецького (той зник, його тіло невдовзі було знайдено у 30 кілометрах від власного будинку), в хаті наче нікого не було, але Надія попросила міліціонера зазирнути в льох на кухні. Дільничний неохоче підняв ляду — і одразу став відштовхувати їх від льоху. Євген Сверстюк тільки встиг побачити голову з білим волоссям. Там була Алла...

За офіційною версією (звинуватити КДБ примудрився старого й хворого тестя Алли) смерть настала «від сильного удару в потилицю тупим предметом». Як було насправді — ніхто, схоже, вже не дізнається (матеріали справи «утилізовані»), але, очевидно, сталось ось що. Іван Зарецький був викликаний з дому і згодом убитий з інсценуванням самогубства, а Аллу в порожній хаті свекра очікував загримований під нього вбивця...

Ховали її 7 грудня 1970 року. То була потужна маніфестація протесту. Портрет Алли ніс Василь Стус. У ті дні він написав вражаючі рядки:

«Ярій, душа. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України...»

 

На могилі Алли — пам’ятний хрест (робота художника Володимира Прядки). Викарбувані слова: «Непокірна квітка. Дочка матері-України». Сказано про Аллу. Точно і навіки.

 

 

Ловець душ доброокий: легендарна постать когорти шістдесятників Іван Світличний

https://www.umoloda.kiev.ua/number/3509/188/137478/

20.09.2019

Наталія ОСИПЧУК

 

Івана Світличного — легендарну постать у когорті шістдесятників — Василь Стус називав «доброоким». 20 вересня виповнюється 90 років від дня народження літературознавця, мовознавця, перекладача, шістдесятника, лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка, члена Міжнародного ПЕН-клубу. Його життєвий чин лише підтверджує: схід України в усі часи народжував справжніх патріотів.

 

Слово-зброя

 

   Іван Світличний народився у селі Половинкине Старобільського району Луганської області. Після закінчення середньої школи вступив на навчання на українське відділення філологічного факультету Харківського університету. Викладач Донецького національного університету Феня Пустова (яка на той час була студенткою Харківського університету) у своїх спогадах писала: «Всі ми ставилися до Івана з глибокою симпатією та повагою, дехто називав його «светлой личностью». Це пов’язувалося не стільки з прізвищем, скільки з тим, що він, як правило, був усміхненим, привітним, випромінював доброзичливість. Людей до себе Іван притягував не тільки ерудицією, а й кришталевою моральною чистотою, щедрістю. 

   Після закінчення університету Іван Світличний вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Його покликанням стали теоретичні студії в галузі літератури. Іван Світличний вражав своєю ерудицією, він перекладав Беранже, Лафонтена, Бодлера, Верлена. Творчість завжди була для нього святилищем, про що він писав: «Поезія — свобода серця...» 

   Проте на зламі 50—60-х років покоління молодої творчої інтелігенції (Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, Василь Стус) відчайдушно прагнуло змін. Одним із засновників Клубу творчої молоді (1960р.) був Іван Світличний. Спочатку діяльність була суто культурницькою, працювали різні секції: поетична, літературна, музична, театральна. Було організовано вечори пам’яті Лесі Українки, Івана Франка, Тараса Шевченка. Іван Світличний першим із київського середовища на початку 60-х років ініціював контакт із представниками львівської інтелігенції — братами Михайлом і Богданом Горинями, Стефанією Шабатурою. 

   Іван Світличний був одним із тих, хто першим встановив контакт з українською діаспорою, щоб передавати на Захід інформацію про те, що насправді відбувається в УРСР. Був заарештований у 1965-му, під час першої хвилі ув’язнень «антісовєтчіков». І хоча через кілька місяців, після судового процесу, його відпустили, проте позбавили права викладати за фахом. 

   Досить інтенсивним був протестний рух за національне визволення протягом 1965—1972 років. Саме на цей період припадає розвиток самвидаву. Світличний їздив до Москви, був знайомий із Солженіциним, встановлював контакти з представниками дисидентського руху в інших республіках. 

13 січня 1972 року під час покосу української інтелігенції Івана Світличного було заарештовано. 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання — таким був вирок зі звинувачення в антирадянській агітації та пропаганді. Хоча свою діяльність непокірний Світличний не припинив навіть у таборі. Його вірші — саркастичні, колючі, іронічні — прориваються крізь ґрати. А ще — напрочуд ніжно-щемкі: «В тюрмі, за ґратами, в неволі мені приснилася... тюрма. Але не ця. Ні ґрат нема, ні варти. І всього доволі. І світ — ідилія сама». 

 

Осередок духовності на Уманській

 

   А ще в Івана був дивовижний дар притягувати до себе талановитих людей, відкривати молоді обдарування. До Івана Світличного тягнулася не лише творча молодь, а й художники — Алла Горська, Галина Севрук, Опанас Заливаха. 

   Перебуваючи під враженням після першого арешту Івана Світличного, Василь Стус написав пронизливий вірш «Не можу я без усмішки Івана». Йому вдалося майстерно передати тогочасну атмосферу, що панувала в суспільстві: «В проваллях ночі, коли Київ спить, а друга десь оббріхують старанно, склепить очей не можу ні на мить. Він, як зоря, проміниться з туману, але мовчить, мовчить, мовчить. Іваночку! Ти чуєш, доброокий? Їй-бо, не знаю, що я зле зробив. Чого ж бо й досі та й поріг високий ані відчув, ані переступив?». 

   Згадка про поріг високий невипадкова. Помешкання на вулиці Уманській, 35, стало осередком духовного творчого життя. Сюди, на гостину до Світличних, зліталися усі ті, кому система ще не встигла підтяти крила. Василь Стус писав із табору: «Великий мій уклін сонечку вусатому, низький уклін — безусим господарям, де я мав стільки теплих розмов і мовчань. Згадую стіни, завантажені книгами і гравюрами, керамікою і книгами — думну сутінь, де добре мислилося й почувалося. Їй-Богу, коли є в Києві найрідніші закамарки, то один із них — там, у ластів’ячому гнізді, під самим дахом». 

   У збірці спогадів про Івана Світличного «Доброокий» вміщено дивовижні спогади людей, які його знали особисто, з ким поет ділив тепло свого серця. Серед них — спогади поетеси Ірини Жиленко, яка дала блискучу характеристику тогочасному літературному середовищу: «Світличний був збирач людей, він був ловець душ у найкращому біблійному значенні цього виразу. Звідки одразу такий букет людей воістину прекрасних? Григорій Кочур, Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, Віктор Зарецький, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Веніамін Кушнір і чи не найдивніший у своїй доброті й духовній красі — Опанас Заливаха. Тепер я розумію: все це — Іван Світличний. Усі ми зібрані Іваном, усі ми зійшлися на світло його серця, Іван втягував у коло свого тяжіння все найкраще, найлюдяніше, найталановитіше. Зло не мало до нього входу». «Іван ніколи не був ні здоровим, ні сильним, ні матеріально благополучним, — згадувала Ірина Жиленко. — Звідки ж він брав сили завжди усміхатися, завжди бути готовим прийняти на себе наші проблеми, терзання, істерики — порадити і розрадити?» Порівнюючи дві епохи — ту, в якій пощастило жити та спілкуватися зі світлим Іваном, і жорстоке сьогодення, Ірина Жиленко не приховувала своїх сентиментів. Так, у «часи підлості, провокацій, шпигунства, доносів, підкупів, пліток, інтриг і відвертих погроз» незайманим залишався духовний острівець, який тримали на собі ті світлі янголи. Напевно, без них ніколи б не розвіялася темрява та не настав світанок. 

   «Я тверджу: не було і нема в наш час благороднішої, гуманнішої і мудрішої (по-державному і по-людськи) людини, як Іван Світличний, — писала Ірина Жиленко. — Потрібно докласти немало зусиль, щоб пробудити в молодій людині національну свідомість. Але незрівнянно більше уваги і праці коштувало зробити з нас мислячих, освічених, благородних людей. Світличний робив це з такою відданістю, з такою безкорисливістю, що цілком виправдовував своє прізвище. Він був Світлом. А сам лишався в затінку. Не любив, коли його хвалили. Зате як пишався нами, як цвів, слухаючи вірші Симоненка, Драча, Вінграновського, Ліни Костенко, Стуса, Калинця. Як радів за всіх нас — поетів і художників, музикантів і співаків!»

 

Радів життю усупереч усьому

 

   Здавалося б, така делікатна людина страждатиме за ґратами, проте сили волі Іванові Світличному не бракувало. За свідченнями побратимів, він тримався мужньо. Микола Горинь, який потрапив до табору за написання віршів українською мовою, згадував, як Іван Світличний навіть після перебування в карцеріне втрачав почуття гумору. На запитання побратимів про самопочуття незмінно відповідав: «Життя чудове!».

   Побратими Світличного наголошували на головних рисах «доброокого» Івана: незламній позиції, гідності, чесності, доброзичливому ставленні до людей. Чесноти, які не купити за все золото світу. Іван Дзюба так характеризував свого побратима: «Жорстокий факт: каторга вбила його тіло, але розкрила нові можливості душі. Ті, хто близько знав Івана Світличного — неймовірно м’якого, делікатного, — не впізнають його у каторжанській поезії». 

   У роки перебування в таборах (1973—1978) Світличний був ініціатором або учасником усіх акцій колективного протесту в’язнів, а також голодувань, найдовше з яких тривало 56 днів. Після цього голодування вага його тіла становила 44 кг (а до того важив 70 кг). 

   Треба розуміти, що до в’язниці Іван Світличний потрапив з підірваним здоров’ям. За спогадами його родички Людмили Нені, у дитинстві, під час війни, малому Іванові відірвало пальці на правій руці. Жінка, яка побачила родича після ув’язнення, була вражена: той виглядав набагато старшим, мав погану пам’ять. «Прийде моя мати, а він: «Шуро, Льоля листа прислала, почитай». Вона читає листа, а він через п’ятнадцять хвилин знову: «Шуро, читай листа». Забув, забув...», — згадувала Людмила Неня. 

   Якби поряд з Іваном не було дружини, невідомо, чи пережив би він заслання. Зважаючи на стан здоров’я засудженого, у 1980 році йому дозволили переїхати в селище Майма (околиця Горно-Алтайська). 20 серпня 1981 року в Світличного стався інсульт, після чого він залишився інвалідом. 

   Йому довелося пережити клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, підозру на рак хребта, частковий параліч. Попри все, комісувати Світличного за станом здоров’я відмовилися. 

   Івана Світличного звільнили 22 січня 1983 року. Лікарі не давали жодного шансу. Проте він продовжив писати і... радіти життю. 

   Дивовижний, гідний наслідування приклад високого служіння ідеї, про який мають пам’ятати прийдешні покоління. Іван Світличний пішов iз життя 25 жовтня 1992-го. Похований у Києві на Байковому цвинтарі неподалік могил своїх побратимів Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина.