Бюлетень №37 (574) - 2019 рік
Новини одним рядком.
10 вересня – Ігор Лі – спеціальний гість вітальні “Відлуння”, що у бібліотеці в Дніпрі
17-22 вересня – фінал всеукраїнського фестивалю пісню і танцю «Червона рута» у Чернівцях
17 вересня – 31 жовтня – друга національна Бієнале молодого мистецтва у Харкові. ДИТЯЧА ПРОГРАМА
18 вересня – день народження Володимира Васильєва, автора пісень із Харкова
20-22 вересня – ХХIIІ міжнародний фестиваль VINNYTSIA JAZZFEST - 2019 у Вінниці
21 вересня – фестиваль української поезії «Голосіївська осінь», Київ, музей М.Рильського
21 вересня – ювілейний день народження Наталки Смертяк (Ухіна), автора і виконавиці пісень із Сум
21 вересня – фестиваль “Гей, соколи”, присвячений Тимку Падурі, в Махнівці Козятинського р-ну
21 вересня – сумський театр "La Chanson" з програмою «Наш Окуджава», Київ, галерея Висоцький на Воздвиженці
21 вересня – день народження Сергія Руднєва, автора пісень (роки життя: 1943-2017)
22 вересня – презентація книги Р. Дала "Чарлі і великий скляний ліфт" (пер. Віктора Морозова) у Львові
22-23 вересня – «Перший фестиваль казкарів» за участі Сашка Лірника, Київ, «Мамаєва Слобода»
Сергій Руднєв
СТРІЛЯЛИ, ЗРЕШТОЮ, СВОЇ…
…в квітні були зняті мої вірші у
«Зміні», зарізані у «Жовтні», потім надійшли
гарбузи з «Дніпра», «Вітчизни»
3.09.1963р.
(з щоденника Василя Симоненка)
Таки підстрелений словами
У пружні груди й навздогін –
Як по землі з дзвіниці дзвін –
Він впав, хитнувся перед нами
І роздавив слова-лаї.
Стріляли, зрештою, свої –
Та тільки вельми завидющі,
Що красивіший він, що дужчий…
Свавілля обійма гаї…
Дзвін знов цілується з громами
І з тишею в очах у мами,
І перепитує її: “ Стріляли,
Зрештою, свої?..”
Харків – Літературний музей
Друга національна Бієнале молодого мистецтва у Харкові. ДИТЯЧА ПРОГРАМА
Друзі! Літмузей – партнер цьогорічної Бієнале молодого мистецтва, що відбудеться восени 2019 року в Харкові з 17 вересня по 31 жовтня.
Ділимося з вами цікавою дитячою програмою. Усі заходи - безкоштовні.
Екскурсії, майстер-класи та виставки для організованих груп за телефоном: 066-635-97-92
Луцьк – Руслана Мельник
Гостем турфесту “Вітрила пригод” буде автор журналу “Вічний мандрівник”.
Програма фестивалю.
Творчий туристичний клуб «Ми» у древньому Лучеську організовує вже VI туристичний фестиваль авторської пісні, фото і кіноаматорів «Вітрила пригод», який відбудеться 28-29 вересня 2019 року в Палаці культури м.Луцька.
Фестиваль присвячений Дню туризму та Дню кіно. Проводиться задля підтримки духу українських бійців.
Цьогорічним гостем фестивалю буде Віталій Горбуленко, головний редактор журналу “Вічний мандрівник”, географ, журналіст, військовий, який приїде до нас з м.Кам’янець-Подільський.
– Я завжди мріяв, аби в Україні з’явився власний туристичний журнальний проект на кшталт «National Geographic» чи «Вокруг света». Хочеться вірити, що проект «Вічний мандрівник» об’єднає українських мандрівників, фотографів, журналістів, науковців для того, щоб разом створювати якісний національний продукт, – розповідає Віталій.
Детальніше про життя, мандрівки, творчість та плани Віталія Горбуленка ви дізнаєтеся під час зустрічі з ним, яка відбудеться 29 вересня 0 13.00 в Палаці культури м.Луцька.
Програма VІ туристичного
фестивалю авторської пісні, фото і кіноаматорів «Вітрила пригод» 2019
1 день – 28 вересня 2019 року (субота)
11.00 - Відкриття фестивалю та фотовиставки (фойє Палацу культури)
11.30 - зустріч з мандрівником, журналістом Маркіяном Прохаськом, з м.Львова, який побував на Антарктиді (зала Палацу культури)
13.00-15.00 - перегляд конкурсних фільмів;
15.00 -17.00 - безкоштовна екскурсія Луцьким замком та Старим містом (збір біля пам’ятника Лесі Українки)
18.00 -20.00 - концерт-конкурс виконавців авторської пісні ( Палац культури)
2 день - 28 вересня 2019 року
10.00 - 12.00 - екскурсія в музей сучасного українського мистецтва Корсаків
13.00 - зустріч з автором та редактором журналу “Вічний мандрівник” Віталієм Горбуленком з м. Кам’янець-Подільський (конференц-зала Палацу культури)
14.00 - майстер-клас для учасників з членами журі по всіх номінаціях (конференц-зала Палацу культури)
16.00 - гала-концерт виконавців авторської пісні. Закриття фестивалю, нагородження переможців фестивалю (Зала Палацу культури)
19.00 - концерт учасників фестивалю в народному пивному клубі “Майдан”
ЗАПРОШУЄМО! Будемо раді вас бачити, шановні лучани та гості міста.
Сайт https://westnews.com.ua/vichna-pam-yat-maestro-yakim-mi-zapam-yatayemo-vidatnogo-prikarpattsya-volodimira-lutsiva-foto-video/
Вічна пам’ять, маестро! Яким ми запам’ятаємо видатного прикарпатця
Володимира Луціва. ФОТО/ВІДЕО
09.09.2019
Менів Андрій
Як вже повідомлялося, 8 вересня на 90-му році життя перестало битися серце видатного уродженця Прикарпаття, українського бандуриста, концертного співака-тенора, виконавця дум Володимира Гавриловича Луціва.
WestNews пропонує пригадати, чим запам’ятався наш іменитий земляк, відомий на весь світ.
Володимир Луців народився 5 червня 1929 року в родині купця Гавриїла і Юлії (з дому Курпель) у м. Надвірна Івано-Франківської області.
Наприкінці Другої світової війни потрапляє у Німеччину. Зустріч із кобзарем Григорієм Назаренком, керівником капели бандуристів ім. Миколи Леонтовича, визначила його подальшу долю: у майстерні братів Гончаренків отримує свою “нерозлучницю”- бандуру, ставши наймолодшим учасником капели (м. Госляр, 1947). 1948 року Володимир Луців приїхав у Великобританію, де брав приватні лекції вокалу (Брадфорд, 1948-1951). Пізніше він навчався в коледжі св. Трійці (Лондон, 1951-1952), а далі студіював у консерваторії св. Кекилії (Рим, 1952-1957). Будучи студентом багато концертував у європейських країнах.
Професійна кар’єра Володимира Луціва розпочалася в 1961 р., коли він презентував Англію на Міжнародному пісенному конкурсі (тепер Євробачення). у Бельгії, де здобув перше місце. Як професійний співак Тіно Вальді (артистичний псевдонім Володимира Луціва) працював у міжнародних музичних ревіях, концертних шоу, радіо і телевізійних програмах. Виступав на престижних сценах Європи, CШA, Канади, Австралії. У супроводі оркестрів, хорів, фортепіано та улюбленої бандури десятиліттями пропагував українські пісні й думи.
Він також з успіхом виконував міжнародні і, зокрема, неаполітанські пісні, які він записав вперше на платівках з українським текстом. Наче палка снага неба сонячної Італії огортає, коли звучить у його виконанні, приміром, “Ти, моє сонце”, але з особливим хвилюванням виконує Володимир Луців пісню “Мама”, слова якої наче перегукуються з долею самого маестро. Звертаючись до пам’яті своєї рідної матері, образ якої немов би уособлюється з Україною, співає “…важка до тебе дорога, бо я в чужій стороні. Та я до тебе повернусь знов…”.
Володимир Луців був координатором святкування 1000-ліття Хрещення України (Рим, 1988), повернення Глави УГКЦ M. І. кардинала Любачівського (1991) та перепоховання патріарха Й. Сліпого (1992) з Апостольської Столиці до Львова, першої міжнародної конференції з боротьби із організованою злочинністю і нелегальним наркобізнесом (Київ, 1994), відзначення 400-річчя Берестейської унії (Рим, 1996) та багатьох інших культурно-громадських акцій.
Володимир Луців за кілька десятиліть організував 25 міжнародних турне для великих хорів, танцювальних колективів й окремих виконавців упродовж десятиліть за маршрутом від Європи до Америки й навпаки – зокрема, для хору “Гомін” і танцювального ансамблю “Орлик” з Англії до США й Канади (1974), для хору “Думка” з США у Європу (1985), Візантійського хору з Голландії в Україну (1990), гастролей ансамблю пісні й танцю МВС України у США (1995), хору “Голоси Рідженсі” з Англії в Україну (2007) і турне для хору ім. М. Лисенка з Голландії в Україну (2008). Володимир Луців є знаним журналістом (автор сотень статей і репортажів), колекціонером, ініціатором мистецьких виставок.
Володимир Луців видав свою автобіографію “Від Бистриці до Темзи” (1999). Він заснував благодійний культурно – мистецький фонд ім. В. Луціва у Надвірній (2002), який опікується талановитою молодцю Карпатського краю.
Впродовж своєї довгої кар’єри Володимир Луців мав багато перемог і відзнак: перше місце на Міжнародному пісенному конкурсі (Бельгія, 1961), срібну медаль за виступи на кораблях “Квін Мері” і “Квін Елізабет” (1970), почесні грамоти Штату Массачусетс (США, 1966), Українського Конгресового Комітету Америки (США, 1980), Світового Конгресу Вільних Українців (Канада, 1981), Львова (1998) і Києва (2000), медаль св. Володимира Великого Світового Конгресу Українців (Канада, 2008) та ін. Володимир Луців також є лауреатом міжнародної премії ім. В. Винниченка (Київ, 1993).
Нагороди та медалі:
- Лауреат премії імені Володимира Винниченка (Київ, 1993);
- Орден «За заслуги» ІІІ ступеня (2001) за вагомий особистий внесок у піднесення міжнародного авторитету України, зміцнення співробітництва і дружніх зв’язків з історичною Батьківщиною та з нагоди 10-ї річниці незалежності України;
- Орден «За заслуги» ІІ ступеня (17 січня 2008) За вагомий особистий внесок у популяризацію історичних та сучасних надбань України у світі, формування її позитивного міжнародного іміджу та з нагоди Дня Соборності України.
Дніпро – сайт https://dnipro.depo.ua/ukr/dnipro/na-blagodiynomu-kontserti-u-dnipri-zbirali-groshi-na-obladnannya-dlya-rozvidnikiv-93-i-brigadi-201909091025612
На благодійному концерті у Дніпрі збирали гроші на обладнання для розвідників 93-ї бригади
У Дніпрі на благодійному концерті зібрали половину суми, необхідну розвідникам 93 ОМБр
9 вересня 2019
У Дніпрі відбувся благодійний концерт на якому збирали гроші на радіосканер для розвідки 93-ї бригади.
На концерті виступав лідер гурту "Тінь Сонця" Сергій Василюк, що виконував "військові" пісні під гітару.
На концерті вдалося зібрати 8,6 тис. гривень, що є половиною суми необхідною для придбання радіосканера.
Нагадаємо, що у Кривому Розі відбувся благодійний концерт, де збирали гроші для сімей загиблих бійців.
Запоріжжя - сайт http://iz.com.ua/zaporoje/legendarnyiy-festival-proshel-v-zaporozhe-v-novom-formate-foto
Легендарный фестиваль прошел в Запорожье в новом формате – фото
09.09.2019
Светлана Олейник
В Запорожье в 36-й раз прошел фестиваль авторской песни «Байда»
В первый раз фестиваль авторской песни «Байда» действительно проходил на одноименном запорожском острове. С тех пор его проводили на разных локациях. В этом году поклонники авторской песни из разных городов собрались на Туристическом пляже на острове Хортица. А заключительный гала-концерт состоялся во Дворце культуры «Титан».
36-я «Байда» прошел более скромно, чем предыдущие. Как назвали организаторы, в формате встречи друзей. Причина — отсутствие финансов на проведение фестиваля. Из-за чего в этом году он мог вообще не состояться. Но, по словам организаторов, «угроза исчезновения фестиваля сплотила и дала новый толчок для будущей «Байды».
Что было на Турпляже
-Сделали на Турпляже импровизированную сцену, провели освещение, привезли аппаратура для озвучки, провели экскурсию по острову и игру для «Что? Где? Когда?» для всех желающих, — рассказала «Индустриалке» одна из организаторов фестивальной программы на Хортице, член оргкомитета «Байды» Елена Суровыкина. — Лично для меня очень важно то, несмотря ни на что, молодежь приезжает к нам. К слову, самым маленьким участницам было 4-5 лет.
В неформальной обстановке проходят своеобразные мастер-классы для молодежи. И мы не ограничиваемся только авторской песней. Во время «свободного микрофона» звучат украинские народные песни, рок, эстрадные композиции 1940-х-1980-х годов. А возле костров пели классику туристической песни. На вечерних концертах на Хортице было около 60-80 зрителей.
В фестивале участвовали не только запорожские исполнители. Были Виктор Байрак (Винница), Ольга Новикова (Киев), Олег Попенко и Сергей Рудь (Днепр). После десятилетнего перерыва вновь с нами Сергей Макаренко из Мирнограда Донецкой области. Впервые на нашем фестивале — Валерий Коронец из Васильевки Запорожской области.
«Не обошлось без неожиданностей»
В ДК «Титан» гала-концерт, организованный членами оргкомитета Еленой Алексеевой и Еленой Дегтяренко, прошел под бурные авации.
- Не обошлось и без неожиданностей, — говорит Елена Суровыкина. — Так, например, во время выступления юной исполнительницы Анны Тищенко неожиданно добавилось соло на губной гармошке. А автор-исполнитель и художник Виктор Байрак прямо во время концерта делал в зале наброски выступающих.
За поддержку «Байды» приносим благодарность ДК «Титан» и всем, кто участвовал в организации фестиваля-встречи друзей, концерта. А также спасибо участникам за их творчество и зрителям — за отклик. Подводя итоги фестиваля скажу, что «Байде-2020» — быть.
Київ – сайт http://www.knpu.gov.ua/content/v-muze%D1%97-l%D1%96teraturi-v%D1%96dbuvsya-vech%D1%96r-prisvyachenii-%D1%96kotlyarevskomu
В музеї літератури відбувся вечір, присвячений І.Котляревському
В Національному музеї літератури України відбувся літературно-мистецький вечір, присвячений 250-річчю І.Котляревського «Любов к Отчизні де героїть…».
9 вересня 1769 р. в Полтаві народився Іван Котляревський – Батько нової української літератури. Оцінюючи вагомий внесок Котляревського, Тарас Шевченко написав: Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть!…
Тож 9 вересня у Національному музеї літератури України відбувся літературно-мистецький вечір, присвячений 250-річчю І.Котляревського: «Любов к Отчизні де героїть…» та презентація музейної виставки «Так Котляревський у щасливий час Вкраїнським словом розпочав співати…» (І.Франко) за участю літературознавців Микола Сулими (член-кореспондента НАН України, завідувача відділу давньої української літератури імені Т.Шевченка НАН України) та Юрія Коваліва (українського поета, педагога, професора кафедри новітньої української літератури імені Т.Шевченка Київського університету імені Тараса Шевченка, лауреат Національної премії імені Т.Шевченка). Вони подали літературознавчий аналіз творчості І.Котляревського.
На захід були запрошені народні артисти України, лауреати Національної премії імені Т.Шевченка Анатолій Хостікоєв та Наталя Сумська з Національного академічного драматичного театру імені І.Франка, які блискуче зіграли ролі Енея та Дідони (постановка С.Данченка 1986 р.). Наталя Сумська також зіграла роль Наталки-Полтавки у фільмі «Наталка-Полтавка» (1978) за творами І.Котляревського. Вони своїми спогадами над ролями Енея та Наталки-Полтавки викликали бурю оплесків глядачів.
Оскільки у найбільшому виставковому залі музею на виставці представлено 38 робіт Анатолія Базилевича, найбільш вдалого та напрочуд талановитого ілюстратора «Енеїди» І.Котляревського, слово тримав син художника Олексій. Він повідав цікаві факти з життя свого батька, коли той працював над своїми геніальними ілюстраціями, які згодом використали понад 20 видавців «Енеїди».
Насамкінець заходу в епоху письменника зумів перенести кобзар-лірник Тарас Козуб, виконуючи пісню гетьмана України Івана Мазепи «Ой горе-біда чайці-небозі».
Цей святковий захід відвідали та отримали насолоду від зустрічі з акторами, науковцями солдати Національної гвардії України, студенти університетів та численні відвідувач музею.
Додаю вірш-присвяту. Упорядник
Шевченко Тарас
На вічну пам'ять Котляревському
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає, —
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
Згадай лихо, та й байдуже...
Минулось... пропало...
Згадай добре — серце в'яне:
Чому не осталось?
Отож гляну та згадаю:
Було, як смеркає,
Защебече на калині —
Ніхто не минає.
Чи багатий, кого доля,
Як мати дитину,
Убирає, доглядає, —
Не мине калину.
Чи сирота, що до світа
Встає працювати,
Опиниться, послухає;
Мов батько та мати
Розпитують, розмовляють, —
Серце б'ється, любо...
І світ божий як Великдень,
І люди, як люди.
Чи дівчина, що милого
Щодень виглядає,
В'яне, сохне сиротою,
Де дітись, не знає;
Піде на шлях подивитись,
Поплакати в лози, —
Защебече соловейко —
Сохнуть дрібні сльози.
Послухає, усміхнеться,
Піде темним гаєм...
Ніби з милим розмовляла...
А він, знай співає.
Та дрібно, та рівно, як бога благає,
Поки вийде злодій на шлях погулять
З ножем у халяві, — піде руна гаєм,
Піде та замовкне — нащо щебетать?
Запеклую душу злодія не спинить,
Тільки стратить голос, добру не навчить.
Нехай же лютує, поки сам загине,
Поки безголов'я ворон прокричить.
Засне долина. На калині
І соловейко задріма.
Повіє вітер по долині —
Пішла дібровою руна,
Руна гуляє, божа мова.
Встануть сердеги працювать,
Корови підуть по діброві,
Дівчата вийдуть воду брать,
І сонце гляне, — рай, та й годі!
Верба сміється, свято скрізь!
Заплаче злодій, лютий злодій.
Було так перш — тепер дивись:
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину;
Над водою гне з вербою
Червону калину.
На калині одиноке
Гніздечко гойдає.
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк неборака, сиротами кинув
І гори, і море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвіта
Водив за собою, -
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Все сумує, — тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
Праведная душе! прийми мою мову
Не мудру, та щиру — прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене хоч на одно слово
Та про Україну мені заспівай!
Нехай усміхнеться серце на чужині,
Хоч раз усміхнеться, дивлячись, як ти
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
Прилинь, сизий орле, бо я одинокий
Сирота на світі, в чужому краю.
Дивлюся на море широке, глибоке,
Поплив би на той бік — човна не дають.
Згадаю Енея, згадаю родину,
Згадаю, заплачу, як тая дитина.
А хвилі на той бік ідуть та ревуть.
А може, я й темний, нічого не бачу,
Злая доля, може, по тім боці плаче, —
Сироту усюди люде осміють.
Нехай би сміялись, та там море грає,
Там сонце, там місяць ясніше сія,
Там з вітром могила в степу розмовляє,
Там не одинокий був би з нею й я.
Праведная душе! прийми мою мову
Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене хоч на одно слово
Та про Україну мені заспівай!
(1838, С.-Петербург)
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Великий полтавський самородок
Іванові Котляревському — 250 !
http://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/velykyy-poltavskyy-samorodok
Юрій Килимник
9 вересня, 2019
Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак...
Кожен українець з дитинства, мабуть, пам’ятає ці перші рядки чи не найвеселішої української поеми «Енеїда», автором якої є І.П. Котляревський. Його твори дійсно безсмертні: «Енеїда» Котляревського залишається енциклопедією українського побуту XVIII ст., а п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» упродовж двохсот років не сходять з театральної сцени, вражаючи глядача актуальністю текстів.
Біографія. Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. у м. Полтаві в родині канцеляриста полтавського магістрату. Початкову освіту дістав у місцевого дяка. В 1780 р. вступив до Полтавської духовної семінарії, до якої ходив упродовж восьми років. Там кмітливий хлопчик виявив поетичний хист, неабиякі здібності до віршування, тому семінаристи прозвали його «рифмачем». Не скінчивши семінарії, Іван працював деякий час канцеляристом, але в 1793 р. він залишив чиновницьку службу і став учителювати в родинах місцевих панів. Перший біограф Котляревського С. Стеблін-Камінський зазначав, що в цей період він активно збирав український фольклор — пісні, звичаї, повір’я і перекази українців, бував на зборищах і забавах простолюдів і сам, переодягнений, брав участь у них, уважно слухав і записував слова малоросійського наріччя. Тоді ж, десь в році 1794, Іван Петрович розпочинає писати свою поему «Енеїда». Однак у 1796 р., дізнавшись що його учениця, яку він кохав , уже заручена, Іван Петрович різко змінив долю і вступив на службу військову — до Сіверського карабінерного (пізніше драгунського) полку. Під час російсько-турецької війни брав участь у боях під Бендерами, в облозі Ізмаїла, виявив лицарську відвагу. Коли полк, у якому служив, було переведено з України у Литву, Котляревський у 1808 р. залишає військову службу, виходить у відставку, їде до Петербурга, маючи намір влаштуватися на службу. Але влаштуватися не зміг і дуже бідував. У 1810 р. повертається назавжди до Полтави і влаштовується на скромну посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян. Під час Вітчизняної війни 1812 року він тимчасово повертається на військову службу і за дорученням генерал-губернатора кн. Лобанова-Ростовського формує новий, 5-й, Полтавський кінний козачий полк для боротьби з Наполеоном. Мабуть, Котляревський добре виконав доручення, коли в нагороду одержав ранг майора, брильянтовий перстень і 500 рублів річної платні. Проживаючи далі в Полтаві, в 1816 р. призначається головним (?) директором Полтавського театру. Розгортається театральна і драматургічна діяльність Котляревського. Тут виставив свої комедії «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник». У 1827 р. призначається попечителем «богоугодних закладів» у Полтаві. Як людина, визначався Котляревський сильним характером, доброю людяною вдачею й добув собі славу знаменитого гумориста, майстра оповідки. Помер у 1838 р. Перед смертю наділив свободою двох кріпаків. Невеличкий маєток роздав своякам, знайомим та приятелям.
«Енеїда». Поема Івана Котляревського, над якою він працював понад чверть століття, була першим паростком нової української літератури. Критики високо оцінили її жанрову і тематичну оригінальність. Вони неодноразово відзначали, що для Котляревського головним у процесі бурлескно-травестійної переробки героїчної поеми «Енеїда» (29-19 рр. до н. е.) давньоримського поета Вергілія, в якій розповідається про пригоди мандрівної ватаги троянців на чолі з Енеєм, було перетворення традиційного античного міфу в нову художню реальність, пройняту ідеєю відродження зруйнованої Трої — Києва, Запорозької Січі, Гетьманщини. Українська держава загинула, але пам’ять про неї живе, бо живе її народ, який свідчить про своє минуле рідною мовою на своїй землі.
І справді, Котляревський широко і глибоко відобразив життя українського народу, його найкращі національні традиції і важливі суспільно-політичні явища тогочасної дійсності. Саме народність поеми впадає в око читачеві як найхарактерніша її риса. Котляревський, згідно з вимогами бурлескно-травестійного жанру, змінив національне тло першоджерела — переніс подію на український ґрунт. Троянців з поеми «Енеїда» цілком правомірно ототожнюють з українським козацтвом. Еней та його товариші виступають перед нашими очима як кошовий і запорожці. Їхня вдача, поведінка, мова, зброя — все це запорізьке, українське. В постатях олімпійських богів легко розпізнати українських панів — поміщиків із їхнім знущанням з людей, хабарництвом, розгульним бенкетуванням, хибами й химерами.
Картини народного життя наскрізь пронизують «Енеїду». Автор використав велике багатство зібраного ним етнографічного матеріалу. В поемі розмаїтими фарбами змальовано одяг, хатню обстановку, народні гуляння, свята, ігри й танці, звичаї й повір’я українського народу; боги та земні герої їдять прості народні страви і п’ють українські напої. Все це надає його творові національний український колорит.
Поряд із тим другою характерною рисою творчого стилю Котляревського є гумористичний підхід до поважної теми. Цікавий аналіз поеми провела дослідниця Ніла Зборовська в своїй роботі «Код української літератури». Міркуючи про античні «Іліаду» та «Енеїду», вона звернула увагу на те, що «і національний грецький епос, і імперський римський епос символічно ввібрали в себе апокаліпсис Трої заради власних цілей: для Гомера Троянська війна — привід утвердити грецький народ, якому загрожує імперія; для Вергілія — освічений шлях порятунку імперії. Для І. Котляревського Троя з його героєм-державотворцем — інтуїтивний пошук українського самозбереження на основі архетипної пам’яті. Котляревський, як і Вергілій, використав афективну психологію для характеристики героїв поеми, але змінив тональність подачі: похмурі й могутні апокаліптичні настрої стали веселими і радісними. Якщо трагічні події у Вергілія є явищем космічно грандіозним (завдяки іманентно-трансцендентній двоплановості), то у Котляревського афективні події зливаються не з космізмом, а з комізмом, що зумовлює сміхову деконструкцію імперського універсалізму».
Щодо цього директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік Микола Жулинський у своєму фоліанті-антології «Українська література: творці і твори» зазначає: «Народно-розмовна мова завдяки «Енеїді» Івана Котляревського з авантюрною елегантністю увірвалася в наглухо зачинені перед нею двері русифікованої, полонізованої, мадяризованої, румунізованої української культури, хоча в початковій, середній і вищій школі, в церкві, адміністративно-державних установах, торгівлі, офіційній пресі, науці місця для неї вже не було. Творчо інспірована стихією народної культури, «Енеїда» Котляревського влилася як якісно нове — художнє — явище, як оригінальний феномен національної культури в широке море народної сміхової культури, але не розчинилася в його стихії. Навпаки, Котляревський гострими сатиричними і іронічними «голками» будив знеможений національний організм, пародійним «перелицюванням» міфічних сюжетів змушував добувати первинну ідейно-смислову серцевину національного міфу і впроваджувати в суспільні настрої цей стимулятор нової міфотворчості задля збудження почуття національної самосвідомості». Запам’ятаймо цей висновок, він має принципове значення для оцінки «Енеїди» Котляревського — цієї чудової пам’ятки української літератури.
Не можливо обминути в цьому зв’язку і таке питання. «Енеїда» є твором ідейним. Це проявляється і в осудженні кріпацтва, і в звеличенні минулого України, і в закликах до любові до рідного краю, до особистої посвяти для загального добра. За міфологічною ширмою сюжет поеми набуває чітких обрисів суспільства того часу, з усією його несправедливістю. Національна ж особливість характеру українського народу — непоборне вільнолюбство, яке здатне стерти всі перепони на своєму шляху. Ця ідея проходить крізь усю художню структуру поеми «Енеїда». Ось, наприклад, як звеличував Котляревський минуле України згадками, повними туги й захоплення колишніми гарними, світлими часами:
Так вічной пам’яті бувало
У нас в Гетьманщині колись,
Так просто військо
шикувало,
Не знавши: «стій!
не шевелись!»
Так славнії полки козацькі —
Лубенський, Гадяцький,
Полтавський -
В шапках, було, як мак
цвітуть.
Як грянуть, сотнями
ударять,
Перед себе списи
наставлять,
То мов метлою все метуть.
Або згадаймо, які слова Котляревський промовляє, оспівуючи високі громадянські чесноти, зокрема любов до батьківщини:
Любов к отчизні де героїть,
Там вража сила не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат.
Це приклади, які говорять самі за себе. Благородні наміри автора «Енеїди» в українській громаді зрозуміли. Його цілком самобутній, оригінальний твір, сповнений національного колориту, суто народного гумору, дуже швидко здобув визнання в читачів. З рук до рук ходили рукописи поеми «Енеїда» ще перед першим її виданням. Друковані примірники відразу ж розкуповувались. Про неї знали запорожці над Дунаєм, її віз із собою Наполеон, вертаючись із походу на Росію... Відтоді цією надзвичайно цікавою травестійно-бурлескною поемою, яка захоплює прекрасною мовою, яскравими образами, подіями, добрим гумором, захоплюється український читач.
Травестії Вергілієвої «Енеїди» є також і в інших літературах, але у них вони залишаються здебільшого лише літературним фактом. Інша доля судилася поемі І. Котляревського. «Її, — буквально днями повідомила «Літературна Україна», — перекладено більш, як десятьма мовами європейських країн, і процес творчого перекладу триває». Справді, такої кількості перекладів іноземними мовами не сподобилась жодна інша травестія «Енеїди» Вергілія.
Драматичні твори Котляревського. Видатний письменник став і автором двох драматичних творів, що поклали початок національній українській драматургії і національному українському театрові. Обидві п’єси Іван Котляревський створив у 1819 р., тоді ж вони були з великим успіхом поставлені на сцені Полтавського театру, де драматург працював директором. Серед них особливої популярності набула п’єса «Наталка Полтавка». Будучи глибоко новаторським твором, перша п’єса Котляревського виросла на національному народному ґрунті з життя народу, з джерел народної творчості. Майстерність у змалюванні персонажів, їхня природність, легкий гумор, вдало дібрані пісні — усе це зумовило високі сценічні якості драматичного твору.
Сама думка написати цю п’єсу виникла в Котляревського з дуже поважних мотивів. На Лівобережній Україні в кінці XVIII — на початку XIX ст. остаточно відмирає стародавня українська шкільна драма, хоч по селах подекуди існував ще мандрівний вертепний театр. Натомість у великих містах будують постійні приміщення для театрів, де починають грати російські трупи. Перші театри в Україні користувалися репертуаром, де переважали іноземні водевілі та мелодрами низької якості. Відомо, як Котляревського схвилювало невміле, повне глуму відтворення українського народного побуту в опереті російського письменника кн. Шаховського «Козак-стихотворец». Тож він вирішив Шаховському відповісти. Відповів оперетою «Наталка Полтавка», що, як слушно зазначали критики, є неначе обороною українського народного життя. Оборона Котляревського вийшла така вдала й така гідна, що п’єса ця дотепер не сходить зі сцени українських театрів, справляючи на глядачів враження своїм реалізмом, сценічністю, стрункістю композиції, красою слова, чарами народних пісень.
Одночасно з «Наталкою Полтавкою» була написана і поставлена друга відома п’єса Котляревського «Москаль-чарівник». П’єса була в свій час дуже популярною завдяки талановитій грі Щепкіна, першого виконавця ролі Михайла Чупруна. М. С. Щепкін виконував ролі в обох п’єсах Котляревського не лише в Полтавському театрі. Великий російський актор не розлучався з «Наталкою Полтавкою» і «Москалем-чарівником» упродовж усього свого життя.
Насамкінець — не будемо розводитись над тим, яка велика роль і питома вага Котляревського в історії української культури; наведемо лише один вельми красномовний факт. У своєму привітанні в день столітнього ювілею нової української літератури Михайло Коцюбинський писав про безодню, розрив між народом і освіченою верствою, інтелігенцією в кінці XVIII ст.: «І ось з’являється людина — жива душа народна — і як міст через безодню перекидає веселку поезії і єднає обидва береги. Він бере з-під сільської стріхи пісню народну і переносить її на той бік — і бринять у душі інтелігента живії струни. З пелюшок середньовічної містерії визволяє він реальну драму і силою свого таланту, своєю незвичною на той час людяністю одкриває очі пана й показує йому, що й під грубою свитою б’ється людське серце». Дуже хотів би, щоб запропонована стаття певним чином допомогла усвідомленню саме цієї істини.
Знаковий поет розстріляної епохи
7 вересня минуло 110 років від дня народження Михайла ПРОНЧЕНКА
http://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayinci-chytayte/znakovyy-poet-rozstrilyanoyi-epohy
Володимир Стецюк
10 вересня, 2019
Трагічна доля митця, засланого у далекосхідний табір московським більшовицьким режимом у 1933-му і розстріляного нацистами у 1942-му, неспростовно засвідчує, яким героїчно-жертовним був шлях боротьби, обраний кращими синами поневоленої України, розіп’ятої між більшовицькою і нацистською імперіями зла.
Михайло Пронченко є безумовно знаковою фігурою не лише для місцевої, а й усієї української довоєнної літератури. Адже важко віднайти в радянській підцензурній літературній спадщині цього періоду таке відкрите, палке й пристрасне бажання побачити Україну вільною, яке висловив у своїх поезіях він. «Моя поезія сумна! Моя зґвалтована Вкраїна!» – з гіркотою писав поет в одному зі своїх віршів, виданих у Кривому Розі вже в період німецької окупації окремою збіркою «Кобза».
«Ніхто вовіки і ніколи Так не топтав нас, як Москва», – написав поет, повернувшись із заслання у 1939-му. «За наругу, знущання і ґрати Наша правда, і гнів, і сльоза На руїну і голову ката Упаде, наче судна гроза!» – такі провісницькі рядки поета з’явилися в окупованому нацистами Кривому Розі у 1941-му. Як і в 30-ті – 40-ві роки минулого сторіччя визвольний дух поезій Михайла Пронченка й сьогодні кличе українців до боротьби.
Михайло Пронченко народився в бідній селянській родині. З дитинства мусив наймитувати й одночасно навчатися в школі. Тож змалку мав гостре відчуття справедливості й зацікавлене сприйняття всього, що було пов’язане з українською минувшиною та культурою, традиціями й героїчною історичною спадщиною Запорозького козацтва. Власне, глибина страждань українського народу і героїка боротьби за вільну Україну й віддзеркалюються в поезіях полум’яного поета, які він почав писати ледве не за шкільною партою.
Становлення Михайла Пронченка як своєрідного українського поета відбувалося в 20-ті роки. Видавши в Кривому Розі свою першу збірку «Здобуваю надра» (1927), він відразу ж привернув увагу знаних майстрів слова, отримав схвальні відгуки від Миколи Хвильового та Дмитра Яворницького. В подальшому з академіком Яворницьким у нього зав’язалися приязні стосунки, адже мав неабияке захоплення добою козацтва. Був близько знайомий і з видатним українським поетом Володимиром Сосюрою, з яким тривалий час листувався. Входив до ВУСППу, філія якої в той час відкрилася і в Кривому Розі. Друкувався в газетах «Червоний гірник», «Зоря», часописах «Молодняк», «Кривбас».
Від 1930 року Пронченко працює літпрацівником редакції газети «Червоний гірник» і часопису «Кривбас». Однак у період згортання сталінським режимом процесу так званої українізації, започаткованої українськими націонал-більшовиками, національно свідомим людям з незалежницькими переконаннями в жорстких лабетах тоталітарної більшовицької системи місця вже не було. Звинувачений в антирадянській агітації та українському буржуазному націоналізмі, 1933 року Михайло Пронченко отримав 5 років заслання, опинившись у далекосхідному таборі в Тахтамигді. На думку деяких сучасників, однією з причин переслідування поета радянським режимом був написаний ним вірш про голодомор.
Однак і в неволі Пронченко продовжував творити. Щоправда, щоби зберегти написане, поезії, а серед них були й досить значні за обсягом твори, треба було тільки запам’ятовувати, адже нагляд за «політичними» був надто суворим. У таборі Михайло Пронченко познайомився з відомим українським письменником Іваном Багряним, який пізніше присвятив йому свою повість-вертеп «Розгром» (1948).
До Кривого Рогу Михайло Пронченко повернувся наприкінці 1939 року. Повернувся з так званим «вовчим білетом», тому на роботу його ніде не брали. У відчаї він неодноразово звертається за допомогою щодо працевлаштування до Володимира Сосюри, з яким мав товариські стосунки, але й відомий поет був на той час під суворим наглядом, тож допомогти своєму криворізькому товаришеві нічим не міг. З наближенням фронту перед приходом німців протягом тижня мусив переховуватись «у куширах», щоби перед відходом його не «зачистили» енкаведисти разом з іншими «ворогами народу».
У період німецької окупації Михайло Пронченко став одним з провідників націоналістичного підпілля. Видавав і редагував започаткований ним у 1941-му округовий український часопис «Дзвін», кожен випуск якого, що виходив у світ за його редакцією, був присвячений висвітленню подій, пов’язаних з визвольним рухом періоду української революції 1917-1921 рр., діяльності УНР, ролі таких видатних діячів українського відродження як Симон Петлюра, Євген Коновалець, Андрій Кащенко, Микола Хвильовий, а також нещадній критиці радянського режиму і палкій агітації за потвердження українського самостійницького життя.
В окупації поет видав збірку пісень часів визвольних змагань «Тризуб» і свою невеличку поетичну збірку «Кобза», до якої ввійшли його пристрасні поезії, сповнені гіркоти смутку, відчаю і болю за ті страждання, які випали на долю українського народу.
Не співала сім’я солов’їна,
Де печаль, де наруга і мла, –
У сльозах утопала Вкраїна
І втопитись ніяк не могла.
(«Україна в сльозах утопала», 1941)
Пронченко є одним з небагатьох українських митців слова, що в той час насмілився торкнутися і найболючішої теми у вітчизняній історії – голодомору 1932 – 1933 років. Написав що називається по гарячих слідах вірш «Забирали останню зернину», датований 1933 роком, в якому є такі вбивчо правдиві слова:
В хаті – дітки, а батька немає.
І нема повороту йому…
Комсомолець мішок підіймає
І несе, як життя, у пітьму.
(«Забирали останню зернину», 1933)
Але разом з тим «Кобза» Михайла Пронченка просякнута і пафосом визвольної боротьби:
Ми устали з руїни і горя,
Із льохів ми устали – і йдем! –
Розливається хвилями моря
Наша правда, що сяє вогнем.
(«Ми устали з руїни», 1941)
У цей надзвичайно складний і разом з тим сповнений надій на потвердження України як самостійної держави окупаційний період Михайло Пронченко виступає і як драматург, захоплений історичною визвольною тематикою. Його перу належать написані в цей час історичні драми «Мазепа», «Тарас Трясило», «Байда». У 1941 році було створено поетом і поему «Симон Петлюра», яка користувалася неабиякою популярністю. Як згадує син поета Анатолій Пронченко, наприкінці листопада 1941 року в клубі «Просвіти» виступала капела бандуристів під керівництвом Назаренка, яка виконувала й твори поета, зокрема співала його поему «Симон Петлюра». На жаль, доля цих творів невідома. За словами Анатолія Пронченка, батьків архів разом з його творами було конфісковано в 1947 році радянськими органами. («Кобза», Дніпропетровськ, 1995. – Анатолій Пронченко. Та в серце гнів багнетом коле, с. 84).
У своїх спогадах про діяльність поета в період німецької окупації його земляк, відомий журналіст і громадський діяч української діаспори Юрій Семенко писав: «…Його вірші, як і видавнича діяльність, знаходять палкий відгомін серед населення Криворіжжя і мають помітний вплив на розвіяння більшовицької гіпнози й страху заляканих комуністичним терором людей, що енергійно взялися за відбудову українського національного життя». («Кобза», Дніпропетровськ, 1995. – Юрій Семенко. Пам’яті Михайла Пронченка, с. 93).
Однак поблажливе ставлення зайнятого проблемами фронту німецького військового командування до національно-державницьких устремлінь українців дуже швидко минулося. З прибуттям до Кривого Рогу цивільного начальства – гебітскомісарів і райхінспекторів, зодягнених у руду форму членів нацистської партії, ситуація дуже швидко змінилася. Щойно створений німецький відділ пропаганди починає втручатися в редакційну роботу Михайла Пронченка. Звісно, незалежницька позиція редактора і редакційна політика часопису «Дзвін» новому окупаційному режиму була не до вподоби. Невдовзі його усувають від редакторства, а на початку 1942 року заарештовують. Але й під арештом думки про долю України не залишають поета.
Не треба нам нічого від життя,
Ні почестей, ні грошей, ані слави.
Лише Держави треба вороття –
Святої Української Держави!
(Лютий 1942)
Ці рядки Михайло Пронченко написав незадовго до розстрілу, а під час розстрілу, як згадували свідки, співав «Ще не вмерла Україна».
Пройшовши через голодомори і репресії більшовицького режиму, поет загинув від німецької кулі, розстріляний нацистами у лютому 1942 року разом з його криворізькими товаришами по націоналістичному підпіллю Сергієм Шерстюком, Іваном Потапенком і Ганкою Максимець. Так трагічно склалася доля провісника української незалежності, що опинився між жорнами двох найжорстокіших в історії імперських режимів – російського більшовизму і німецького нацизму.
За своє коротке, але напрочуд насичене життя (32 роки – земний вік Христа) Михайло Пронченко звичайно багато не встиг зробити, та було в ньому найголовніше – велика любов до України та боротьба за омріяну багатьма поколіннями українців незалежність рідної землі. За що й віддав найдорожче – своє життя.
Ще будучи на засланні в Тахтамигді, поет писав:
Мені не страшно, що загину.
За думку страшно, за одну,
Що у ярмі і я покину
Мою печальну сторону!
На жаль, він пішов з життя, залишивши Україну в ярмі, але його палке бажання і тверде переконання, що рано чи пізно вона таки його скине і стане вільною, були недаремними.
Сьогодні незалежну Українську Державу ми таки маємо. Але на неї знову зазіхає кривава недоімперія, яка, за поетичними висловами Михайла Пронченка, не раз ішла на нас ордою і «в сутані чорній і кривавій ішов московський Чінгіс-Хан». І знову ллється кров, і «від наруги, від туги лютої і бід» знову никне українське дерево життя. Але дає йому сили і снаги одвічна енергія боротьби, з якою кращі сини України йшли і йдуть сьогодні, «щоб неволю навік повалить» і щоб «розбивши облуди кайдани, заспівали ми вільно пісні». («Україно моя!», 1941).
З поверненням окупаційного московського режиму ім’я полум’яного поета-патріота Михайла Пронченка у повоєнні роки було піддане забуттю. І лише після здобуття Україною незалежності в 1995 році побачило світ видання, яке фактично повернуло нам пам’ять про натхненного співця визволення України – дивовижної країни, багатшої від якої, за словами поета, немає, але й біднішу важко знайти, й ніде немає більше героїв, але й рабів більше ніде не зустріти, й «ніхто не мав такої волі духа, та і оков таких ніхто не мав». («Я пів землі пройшов», 1940).
Ідеться про книгу «Кобза», яку підготували до друку син поета Анатолій Пронченко та знаний літературознавець, краєзнавець, історик літератури з Дніпра Микола Чабан. / Пронченко М.С. Кобза: Збірка вибраних творів і спогади сучасників (упорядники Микола Чабан і Анатолій Пронченко), Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1995, 160 с. (ISBN 5-7707-7475-4) /.
Видання побачило світ у видавничо-поліграфічному орендному підприємстві «Дніпро» завдяки сприянню і спонсорській допомозі багатьох небайдужих українців з України та діаспори. До книги повністю ввійшла однойменна поетична збірка, видана поетом в 1941 році в окупованому Кривому Розі, а також поезії різних років, виявлені в періодиці та літературних архівах. Творчий доробок автора доповнюють його історичні й мемуарні нариси, листи до академіка Дмитра Яворницького та українського поета Володимира Сосюри, а також спогади сучасників. До речі, єдиний примірник першого окупаційного видання «Кобзи» упорядникам вдалося розшукати аж у далекій Австралії – його дивом зберіг український письменник-емігрант Дмитро Васильович Нитченко. За свідченнями сучасників, майже весь наклад виданої Пронченком в окупації збірки «Кобза» було знищено німецькою окупаційною владою, а ті примірники, які лишилися у його найближчого оточення, з поверненням більшовицької влади або вилучили пильні працівники НКВД-МГБ, або знищили самі ж їхні власники, адже тримати їх на руках було вже вкрай небезпечно.
На жаль, до цього часу Кривий Ріг не вшанував належним чином полум’яного поета-патріота ні назвою вулиці, ні пам’ятною дошкою на будівлі, де в період німецької окупації розташовувалась міська «Просвіта» і де жив і працював Михайло Пронченко, ні пам’ятником. Очевидно, це все ще попереду, коли, за словами поета, відбудеться «вороття святої Української Держави».