Бюлетень №37 (469) 2017 рік
Новини одним рядком:
18 вересня – авторський вечір Андрія Костюченка (проза, поезія, гумор), Київ, Будинок Вчених, вул.. Володимирська, 45
19 вересня – літературні читання «Нова харківська поезія». Модератор — Арсеній Троян у харківському ЛітМузеї
20-24 вересня – актор і бард Володимир Смотритель у програмі театру “Кут” покаже у Києві 5 моновистав
21 вересня – бард Юрій Щербик співав у Луцьку при відкритті меморіальної дошки загиблому в зоні АТО Максиму Гринчишину
28 вересня – день народження "Енеїди" Івана Котляревського, Харківська державна наукова бібліотека ім.. Короленка
29 вересня – Кав’ярня Пока вирушає до будинку «Слово»!, Харків, вул. Культури, 9
29 вересня – день народження Ірини Федорової, автора пісень із Харкова, організатора дитячих клубів бардів
30 вересня – творчий вечір Ігоря Добровольського до дня народження, Суми, вул. Петропавлівська, 61
30 вересня – «Вихідні в ЛітМузеї» у харківському ЛітМузеї
1 жовтня – фестиваль "Древній Звягель" на території фортеці у Новограді-Волинському на Житомирщині
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, p_karta@maіl.ru
Київ – Анна Калита
18 сентября – Андрей Костюченко - Приглашаю всех, кому интересно принужденное общение (вы - в зрительном зале, я - на сцене) и кто хочет прикоснуться к моему творчеству). Начало в 18-30. ВХОД СВОБОДНЫЙ. https://www.facebook.com/events/118139538885796/?acontext=%7B%22ref%22%3A%2229%22%2C%22ref_notif_type%22%3A%22plan_user_invited%22%2C%22action_history%22%3A%22null%22%7D&ref=notif¬if_t=plan_user_invited¬if_id=1505416421908833
Харків – Літературний музей
Дорогі друзі,
запрошуємо відзначити разом день народження "Енеїди" Івана Котляревського — 175 років тому в Харкові побачило світ перше повне видання поеми!
З цієї нагоди 28 вересня у залі нових надходжень Харківської державної наукової бібліотеки імені Короленка (провулок Короленка, 18) відбудеться виставка, де можна буде побачити "харківське" видання "Енеїди". А далі — інтерактив від Харківського ЛітМузею, завдяки якому ви зрозумієте, чому поему Котляревського називають "енциклопедією народного життя" українців 18 століття.
Бонус — наш ексклюзивний майстер-клас із вив'язування традиційних головних уборів.
Початок о 10.00.
Вхід вільний.
29 вересня о 18.00 Кав’ярня Пока вирушає до будинку «Слово»! Так-так, цей вечір ми проведемо в стінах знаменитої письменницької будівлі, у гостях в арт-простору «Я так бачу».
Звісно, це вже не перше наше знайомство зі «Словом», його історією, особливостями, жителями. Проте наші митці мешкали у своїх квартирах не самі. Тож цього разу на нас чекає інший, більш приватний бік життя будинку на вулиці Червоних письменників:
- мистецькі родини «Слова»;
- письменницьке листування;
- прізвиська й пестливі імена;
- бешкетні дітки «слов’ян» та їхні розваги;
- домашнє частування.
Чекатимемо на вас о 18.00 на вул. Культури, 9, біля будинку "Слово".
Вхід на подію – 50 грн, пільговий квиток – 40 грн.
Реєстрація за посиланням: https://docs.google.com/forms/d/12zfCBq2jw6LpzPeIR_kj9r6oI0Ta0lzN_jXqInEHmlo/viewform?edit_requested=true
Подія на фб: https://www.facebook.com/events/838501549643374/?acontext=%7B%22action_history%22%3A%22[%7B%5C%22surface%5C%22%3A%5C%22page%5C%22%2C%5C%22mechanism%5C%22%3A%5C%22page_upcoming_events_card%5C%22%2C%5C%22extra_data%5C%22%3A[]%7D]%22%2C%22has_source%22%3Atrue%7D
Житомирщина – сайт http://www.1.zt.ua/news/kultura/na-zhitomirshchini-provedut-blagodiyniy-festival-drevniy-zvyagel.html
На Житомирщині проведуть благодійний фестиваль "Древній Звягель"
(фестиваль відбудеться 1 жовтня на території фортеці у Новограді-Волинському)
З метою організації та проведення вперше відкритого благодійного Фестивалю авторської пісні та співаної поезії "Древній Звягель" у Новограді-Волинському запрошуємо взяти участь поетів, авторів-виконавців, співаків, ансамблів, а також для виставок: фотографів для фотосушки, майстрів-аматорів з різних видів декоративно-ужиткового мистецтва.
Участь у Фестивалі є безкоштовна, він не є конкурсним, але всі учасники будуть нагороджені дипломами за участь. Віковий ценз участі - необмежений. Витрати учасників Фестивалю на проїзд до місця проведення та у зворотному напрямку або проживання здійснюється за рахунок власних коштів.
Для участі у фестивалі учасник вказує:
П.І.Б., вік, місто, назву пісні (автор музики і слів), жанр виконання, хронометраж пісні, технічні вимоги (якщо потрібні і які, кількість мікрофонів, тощо), коротку інформацію про себе.
Заявки на участь надсилаються до Оргкомітету Фестивалю на електронну адресу: molodgromrada_nv@ukr.net або на основну сторінку Фестивалю (https://www.facebook.com/groups/festpisninv/) до 25 вересня (включно).
Деталі за інформацією звертатися за номерами: 0937112800, 0679883710.
Увага: всі виручені кошти підуть на потреби військовим 30-ї бригади у зону АТО.
Сайт http://cym.org.ua/2017.09/do-140-richchya-gnata-hotkevycha/
До 140-річчя Гната Хоткевича!
Автор Макс Подорожній
Запрошуємо всіх небайдужих 6-7 жовтня 2017 р. спільно вшанувати пам’ять видатного діяча української культури, письменника, драматурга, бандуриста Гната Мартиновича Хоткевича.
6 жовтня (п’ятниця) – 18-00 Кобзарський концерт до 140-річчя Гната Хоткевича за участі сучасних виконавців на традиційній бандурі, кобзі, лірі (актова зала Харківського обласного центру культури і мистецтва (Харків, вул. Пушкінська, 62);
7 жовтня (субота) – 12-00 Урочистості в меморіальній садибі-музеї Гната Хоткевича у с. Високому за участі виконавців на традиційних кобзарських інструментах, дитячих колективів ( сел. Високий Харківської обл., вул. М. Горького, 10).
Вхід вільний!
Тел. для довідок: (063) 2387014
Харківський Кобзарський Цех
Фонд національно-культурних ініціатив імені Гната Хоткевича
Спілка Української Молоді (СУМ)
Сайт https://www.facebook.com/dneproblaka/
Концерт авторской песни в Днепре - 6 октября 2017г. в 18:00
Днепропетровская филармония им. Л.Когана
адрес: ул.Воскресенская, 6 (бывшая Ленина)
Купить билеты можно на сайте КАРАБАС.COM: https://dnipro.karabas.com/oleksandr-medvedenko
Уникальная возможность услышать в одном концерте легендарных бардов Украины, ближнего и дальнего зарубежья. Перед вами выступят: Александр Медведенко, Алексей Кудрявцев, Дмитрий Макляков, Валерий Сергеев, Игорь Жук, Елена Касьян, Вадим Гефтер, Николай Чернявский, театр «La Chanson», Ольга Артёменко, Михаил Фурсов, трио «Акварель».
Концерт авторской песни в Днепре - 7 октября 2017г. в 18:00
Днепропетровская филармония им. Л.Когана
адрес: ул.Воскресенская, 6 (бывшая Ленина)
Купить билеты можно на сайте КАРАБАС.COM: https://dnipro.karabas.com/veronika-dolina-yurij-lores
Уникальная возможность услышать в одном концерте легендарных бардов Украины, ближнего и дальнего зарубежья. Перед вами выступят: Вероника Долина, Юрий Лорес, Владимир Каденко, Валерий Марченко, Дмитрий Долгов, Ирина Карпинос, Владимир Васильев, Виктор Байрак, Валерия Лысенко, трио «Неслыханная Прибыль».
Концерт состоится в рамках второго международного фестиваля авторской песни «Облака» имени Александра Галича. Фестиваль проводится при поддержке программы «Культурная столица».
Если вы живете не в Днепре и хотите приехать на фестиваль авторской песни «ОБЛАКА», вас поселят на базе лагеря им.Терешковой, где пройдут бесплатные концерты и мастер-классы гостей фестиваля. Подробнее об условиях проживания и программе фестиваля на сайте: http://dneproblaka.com.ua/
Телефоны для справок: +380676842909, 380662303692, 380632798757
Приходите слушать и петь любимые песни!
Не пропустите праздник авторской песни в Днепре!
Початок форми
Київ – Володимир Самайда (про фільм «Серце мами Гонгадзе»)
Вітаю, Петре! Були покази в столичному к-рі "Ліра" 11, 14, 16 вересня. Брав участь 1-го дня..
Сайт http://detector.media/production/article/129785/2017-09-11-u-kievi-vidbudetsya-dovgoochikuvana-premera-filmu-sertse-mami-gongadze/
У Києві відбудеться довгоочікувана прем’єра фільму «Серце мами Гонгадзе»
Прес-показ фільму В’ячеслава Бігуна «Серце мами Гонгадзе» - в Кінотеатрі українського кіно «Ліра» 11 вересня о 18:00, відкрита прем’єра та зустріч із творчою групою – 14 вересня о 21:00
«Серце мами Гонгадзе» – це унікальна прижиттєва кіносповідь Лесі Гонгадзе, мами журналіста, Героя України Георгія Гонгадзе.
Кінематографічний пам'ятник Лесі Гонгадзе «Серце мами Гонгадзе» - автобіографічний портрет матері, над яким творча група стрічки працювала близько трьох років. У двох частинах фільму (перша - про героїню, друга - про її дітей) оповідає сама пані Леся, її родина, подруги та колеги в Україні та Грузії, бабуся Георгія Гонгадзе та відомі люди - Любомир Гузар, Маріам Лордкіпіані, Вахтанг Кіпіані, Андрій Федур і Леся Крип'якевич. Доля матері розкривається на фоні історичних подій в Україні та Грузії.
У стрічці пані Леся відверто розповідає про найбільш інтимні та надихаючі моменти свого життя. Глядачі дізнаються про Георгія Гонгадзе з вуст його мами, побачать його Бабцю, родину, дорогі його серцю місця.
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
Б Л Ю З
Рука не тягнеться до чуда,
до чудодійного письма,
в душі, неначебто заблуда,
вже поселилася зима.
Думки, буває, колобродять
у посивілій голові,
вони у мене десь насподі
самі, як кажуть, по собі.
Отак міркуючи, раптово
на думці сам себе ловлю:
але в цю мить віршую знову,
немов старий танцюю блюз.
Чернігів – сайт http://cntime.cn.ua/top-novini/item/20448-nachernihivshchynidzveniatliteraturnilytavry.html
На Чернігівщині дзвенять літературні «Литаври»
Вдруге за ініціативи письменниці й поета Тетяни Винник і громадської організації «Центр новітніх ініціатив та комунікацій» відбувається чудове дійство – міжнародний літературний фестиваль «Литаври».
Поети, прозаїки і перекладачі з десяти країн світу беруть участь у різноманітних заходах, спілкуються з мешканцями Сіверщини, читають власні твори і відкривають публіці прекрасний світ Слова.
Фестиваль «Інтеграція слова в сучасному просторі» підтримали всі гілки влади – обласна державна адміністрація, обласна рада, Чернігівська і Ніжинська міські ради, а ще – благодійники і спонсори.
Велика сила слова
Зі сцени Чернігівського обласного філармонійного центру фестивалів і концертних програм добре знана мною «Балада про власне ім'я» лауреата Національної премії імені Шевченка, заслуженого журналіста України Дмитра Іванова звучить особливо проникливо й бентежно. Автор ніби карбує кожне пекуче слово:
«Покотилася світом луна...
Причілкова розверзлась стіна.
Я знімів, біля столу закляк
І дивлюсь ошелешено, як
Бойовими важкими рядами
З передертими криком ротами
Йдуть, розсіявши світло в імлі,
Оборонці моєї землі.
Самописка холоне в руці:
Тягнуть руки до мене бійці,
А в долонях пульсують серця
(Не розстріляні в битвах сонця),
І розплавлений крапле свинець
Із мозаїки їхніх сердець.
І, здригнувшись, в мозаїці я
Розшифровую власне ім'я».
Слухаючи такі вірші, розумієш, що саме в ці непрості для України часи нам усім треба сили духу, єдності й любові. Любові, яка гуртує і додає мужності. Сила Слова, як скаже Михайло Сидоржевський, голова Національної спілки письменників України, теж потужна зброя в обороні країни.
Поети й прозаїки різними мовами читали твори і хвилювали серця публіки – в’єтнамською, польською, чеською, болгарською, білоруською, вірменською... Навіть без перекладу подекуди було зрозуміло про що йдеться. Невидимі ниточки й особлива атмосфера робили слухачів ближчими і ріднішими.
Подібні фестивалі з просвітницькою ціллю, за словами Дмитра Іванова, потрібні нам – як повітря, бо митець пише «очима любові».
Понад 80 заходів – у селах і містах
У рамках міжнародного фестивалю в Чернігові, Ніжині, Корюківці, Варві, Куликівці, Седневі відбуваються зустрічі з молоддю й школярами, шанувальниками поезії. Бібліотекам і школам передаються книги і, зокрема, альманах «Литаври», в якому опубліковано твори його гостей. Чернігівці відкриють нові імена – Божени Боба-Диги, Ван Сона, Анжели Димчевої, До Тхі Хоа Лі, Бойки Драгомірецької, Войцеха Пестки... Книга репрезентує вірші та прозу понад сотні авторів – українських і закордонних.
За словами Тетяни Винник, загалом відбудеться більше 80 зустрічей і репрезентацій. Різноманітні фестивальні заходи допоможуть гостях глибше пізнати Україну, а чернігівцям – відчути красу високої поезії.
Ольга ЧЕРНЯКОВА
Житомирщина – сайт http://olevsk-gromada.gov.ua/2017/09/18/v-olevsku-vidbuvsya-festival-olevska-respublika/
В Олевську відбувся фестиваль «Олевська республіка»
18.09.2017
Всеукраїнський патріотичний фестиваль «Олевська республіка», організований Міністерством освіти та молоді України і управлінням сім’ї, молоді та спорту Житомирської ОДА за підтримки міської ради, пройшов в Олевську 15 вересня. Варто зазначити, що фестиваль проводиться з метою популяризації та поширення серед молоді українських патріотичних пісень, виховання молодого покоління у дусі національних традицій, духовності та патріотизму та спрямований на ушанування героїв боротьби українського народу за незалежність і територіальну цілісність України.
Розпочався фестиваль із вшанування пам’яті українського політичного і військового діяча Олега Штуль-Ждановича. На малій батьківщині, у с. Лопатичі, до 100-річчя з дня його народження було відкрито меморіальну дошку. Участь у відкритті взяли народний депутат Володимир Арешонков, заступник голови обласної ради Максим Вілівчук, голова Олевської ОТГ Олег Омельчук, голова Олевської РДА Дмитро Лазаренко, директор Національного Науково-дослідного інституту українознавства МОН України Богдан Галайко, начальник відділу націоналістично-патріотичного виховання Міністерства молоді та спорту України Микола Ляхович, голова ОУН Богдан Червак, провідник Київської міської організації ОУН Леонід Осипчук, краєзнавець з Рівненщини, голова конгресу українських націоналістів Алла Куц.
Особливим гостем заходу став син Олега Штуля-Ждановича – Данило Штуль. Він приїхав з Франції на Батьківщину свого батька аби тут вшанувати його пам’ять.
«Батько був політичним діячем. І він присвятив своє життя боротьбі за вільну Україну, попри те, що не було відомо, які є перспективи того, що ця вільна Україна буде створена за певний термін. Батько помер, її не бачивши», – сказав на мітингу Данило Штуль. Він і інші промовці закликали шанувати пам’ять про видатних борців за незалежність України, на їх прикладах виховувати підростаюче покоління, яким належить розбудовувати державу. Малярка Марина Сученко подарувала музею школи власноруч написаний портрет Олега Штуля.
Для присутніх виступили кобзар Тарас Силенко, співачка-волонтер Христина Панасюк та лідер гурту «Тінь сонця» Сергій Василюк, який виконав гімн українських націоналістів. На завершення учасники делегації вшанували Героїв України, які загинули за незалежність своєї Батьківщини на сході країни – Олександра Ковальчука та Ігоря Тимощука.
Після відкриття пам’ятної дошки видатному українцю Олегу Штулю-Ждановичу, заходи фестивалю продовжилися в Олевську. Тут вшанували пам’ять борців за Україну біля пам’ятного знака Олевській республіці.
А тим часом в центрі міста, на площі Соборній, була розгорнута виставка традиційних українських ремесел. На сцені виступали кобзарі і лірники. В обідню пору у сквері готували козацький куліш, яким пригощали всіх бажаючих. По сусідству, з власною концертною програмою виступали гурти з Олевська, Сущан, Кам’янки, Покровського, Ємільчиного та Рокитного.
Вечірня програма фестивалю пройшла за участі відомих українських гуртів – ТаРута, Телері, Кораллі, PoliКарп, але найбільше глядачів зібрав рок-гурт «Тінь сонця».
Біографія Олега Штуля-Ждановича
Народився він 1 липня 1917 року в Лопатичах у сім’ї священика. Закінчив Крем’янецьку духовну семінарію, вчився у Варшавському університеті. У студентські роки був активістом українського студентського товариства, згодом вступив до ОУН. З середини 1930-х підтримував дружні стосунки з відомими поетами Оленою Телігою та Євгеном Маланюком. Переїхавши до Праги, починає працювати в культурній референтурі ОУН, яку тоді очолював Олег Ольжич. Одночасно дописує в журнал “Вісник”, який редагував видатний ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов. Під час Другої світової війни О. Штуль-Жданович був одним з найближчих соратників О. Ольжича. Штуль-Жданович брав активну участь у створенні партизанських загонів на Волині, був представником Голови ОУН А. Мельника при штабі УПА «Поліська Січ». Наприкінці 1943-го потрапив у полон до гітлерівців, перебував у концтаборі Заксенхаузен. Після війни знову проводив активну націоналістичну діяльність, писав статті, займався організацією у Парижі приміщення редакції і друкарні «Українського слова». Після смерті А. Мельника в 1964 р виконував обов’язки Голови ОУН. У 1965, 1970 і 1974 рр., відповідно, на VI, VII і VIII ВЗУН був обраний Головою ПУН.
Належав до прихильників консолідації всіх українських національних сил на базі УНРади, став одним зі співзасновників СКВУ. Помер у Торонто. Похований на кладовищі Саут-Баунд-Брук у США.
Сайт http://rk.kr.ua/na-kirovogradschini-vidbudetsja-festival-pisni-narodzhenni-v-ato
На Кіровоградщині відбудеться фестиваль «Пісні народженні в АТО»
Завтра, 21 вересня, у Знам’янці відбудеться другий фестиваль патріотичної пісні «Пісні народжені в АТО». Про це повідомляє видання «Комора.Info».
«Свої авторські пісні для знам’янчан представлять Бурко Володимир, Кияшко Володимир, Барановський Олександр, Крамар Олександр, Бойко Сергій, Давидович Руслан та Свинарчук Сергій. У композиціях кожен зможе відчути нотки патріотизму, справжньої дружби та переживання на війні», - зазначила начальник відділу культури та туризму Знам’янської міськради Світлана Бабаєва.
Початок фестивалю о 18 годині.
Перед заходом учасники матимуть змогу оглянути фотовиставку та надати посильну допомогу (кошти, теплі речі, продукти харчування та засоби особистої гігієни) для хлопців і дівчат в АТО (зібрані кошти будуть направлені у військові частини учасників концерту).
Сайт http://ukrainer.net/kryachkivka/
Музична майстерня Фединських у Крячківці
(стаття ілюстрована цікавими фотографіями – упорядник)
19 Вересня 2017
Юрко Фединський — дивовижний феномен, про якого люблять знімати сюжети в стилі «американці емігрують в Україну». Насправді, не зовсім він американець, і нікуди не емігрував, а лиш повернувся туди, де колись давно жили його пращури.
Юрко приїхав до України із величезним бажанням залишитися тут, зрозуміти і примножити інтелектуальні та культурні багатства цієї країни. Цей матеріал про те, що з цього бажання вийшло.
Іноді, аби побачити традиції та культуру своєї місцевості зсередини, потрібен свіжий погляд сторонньої людини. У селі Крячківка на Полтавщині такою людиною став Юрко Фединський.
Юрко народився і виріс у США. Ще малим він знайшов у родинній фонотеці довоєнний запис капели бандуристів. Мелодії та голос, який він почув, дуже його зачепили. Відтоді він почав цікавитися кобзарством, українською музикою та музичними інструментами. Першу музичну освіту Юрко отримав у Детройті, після чого подорожував Америкою з концертами української музики. Другу освіту він приїхав здобувати вже в Україні:
— Коли я зрозумів, що є українські інструменти, інструменти, що тут розвивалися, то захотілося навчитися грати на одному з них. Згодом я отримав таку можливість. Добре пам’ятаю той день, коли я вперше тримав бандуру. Це була чернігівська бандура за 50 рублів. Я навіть міг собі дозволити її придбати. Це було велике захоплення. Я вже не хотів продовжувати тренування з греко-римської боротьби. Я хотів піти додому і відчути свою бандуру. Тільки потім я зрозумів, що мій інструмент — не найкращий. Він дешевий, але добре, що такі є, інакше б я взагалі не грав на бандурі. Зараз я, врешті-решт, маю честь робити гарні інструменти. Поки що мені соромно, що загальна якість українських інструментів є такою низькою. Але проблема в тому, що в нас їх мало залишилось, совки все знищили. Вони би не хотіли, щоби ми сьогодні про це розмовляли. Вони велику шкоду зробили: ні інструментів немає, ні інформації про те, як їх робити.
До Крячківки Юрко встиг пожити міським життям у Львові та Києві. Коли ж він зустрів Марію, музикантку із Полтави, й одружився, то вирішив шукати куди б поїхати з міста. Родині хотілося побудувати власну хату, мати свій город, знайти друзів і спільно займатися творчістю. Юркові дуже важливі люди, що його оточують. Шукаючи де оселитися, він обирав не родючі ґрунти й мальовничі краєвиди, а, насамперед, хороших людей, однодумців:
— Ми тоді обирали між Тафійчуками в Карпатах і гуртом Древо в Крячківці. Спершу вирішили пожити в Крячківці, а тоді вже поїхати до Тафійчуків. Але тут ми вже стали учасниками гурту Древо. Вони довго хотіли, аби я був їх продюсером і врешті я погодився. Та я й досі не можу вирішувати грошові питання. Це зовсім не моє.
Їхати далі, до села Верхній Буковець, де мешкає відомий родинний ансамбль Тафійчуків, Юрко з дружиною вже передумали:
— Це не так просто. Ми вже стільки поклали тут. Сім років майже в Крячківці. Тут залишиться для нас такий куточок, до якого завжди можна повернутися, якщо ми кудись поїдемо далі. Хто знає, що буде в майбутньому. Пан Михайло Тафійчук досі живе і я би хотів із ними музикувати й майструвати. Але побачимо. Тут уже люди до мене постійно приїжджають і розраховують, що я буду тут у майстерні їх навчати робити музичні інструменти. Залишити цей пост — занадто серйозний крок. Ми тут уже будинки будуємо й майстерні зробили справжні, а не як колись: майстрували в сараї.
Батько Юрка частково ірландець, частково — німець, а мати має українське коріння. Їхній довгий рід продовжувався в США:
— Я знаю, що був якийсь пра-пра-пра-Фединський із Карпат і, навіть, можливо, із села Яблунів. Є прадіди і з Києва. А от прабабусина родина — з Полтавщини. І я приїхав сюди, знаючи, що звідси мої предки, що це моя земля. Я тут не гість. Хтозна, може вони були з Крячківки.
Прибульці
Крячківці ще не зовсім звикли до нових людей у їхньому селі. Родину Фединських вони й досі називають «прибульцями», не зважаючи на те, що скоро виповниться десять років відтоді, як Фединські тут оселилися.
Найбільше місцевих дивує те, що хтось живе не за їхніми правилами. Наприклад, Юрко лиш тут, у Крячківці, почав опановувати сільське господарство. Уперше взяв до рук лопату й молоток. Для місцевих це, як мінімум, дивно. Сусіди також не розуміли, чому Юрко будує хату не так, як усі тут будують, а обирає натуральні матеріали. Казали, що хата не простоїть. Зараз вони дивуються, як це «американець» не садить більше картоплі, аніж потрібно й чому городом взагалі опікується Марія. Різниця в сприйнятті і ставленні до простих речей, як бачимо, може бути колосальною.
Юрко виглядає, ніби герой кінострічки початку ХХ століття. Він чудово розмовляє українською, та за 16 років життя в Україні в нього все ще не зник яскравий американський акцент. Під час розмови він усміхається, аж світиться зсередини. Навіть коли говорить про власні проблеми і про те, якої шкоди Україні завдала радянська окупація.
Скрізь у будинку — його Юрко переобладнав зі старої сільської хати, перетворивши її на сучасне помешкання в традиційному стилі — висять картки з англійськими словами. Так Юрко з Марією вчать трьох своїх дітей англійської мови. Марія розповідає про їхнє домашнє навчання:
— У нас влітку тут взагалі як дитячий садочок. Усі діти з навколишніх хат збігаються сюди. Тут здебільшого не живуть постійно, а лиш на літо приїжджають із міста. Жити тут складно, ми зараз відвойовуємо селу школу. Але та система шкільної освіти, що є, у селах — неефективна. Ми хочемо зробити свою, але не думаю, що нас підтримують чи зрозуміють односельчани, які ростять своїх дітей тут.
Марія проміняла місто на село й не шкодує. Вона всерйоз зайнялася реформуванням села й навіть стала для цього депутатом місцевої сільради. Вона намагається втілити свої ідеї та мрії всупереч складній бюрократичній системі.
Юрко розповідає, що викладав для місцевих дітей англійську абсолютно безкоштовно. Ходило всього кілька учнів, а згодом і тих батьки забрали:
— Я пропонував усім місцевим кожної неділі вчити їх англійської. І старших і менших. Але ніхто не приходить, нікому то не треба. Вони взагалі не розуміють, як це: я сюди приїхав і буду їх чогось вчити. Та це ж вони мене мають вчити! Але я вчусь, а обміну не відбувається.
У Крячківці є школа. Розташована вона у старовинному панському маєтку. У місцевому дитячому садочку більше 20 дітей, майбутніх школярів. Для села це досить багато. Однак школу хочуть закрити, аби скоротити витрати з місцевого бюджету. Люди почали забирати своїх дітей через загрозу закриття. Вони вважають, що кращу освіту може дати школа, де більше дітей у класі, тому переводять своїх дітей у школу в сусідньому селі. Фединські ж так не вважають і не бачать причини закривати школу. Вони намагалися всіх переконати, що не варто цього робити. У них уже четверо дітей і їхній син Мирослав нещодавно пішов у школу. Юрко розповідає:
— Ми кажемо, що це абсурд, це фіктивно, це якісь махінації, що Мирослав залишиться в школі, а вони кажуть, що він тоді буде мати лише одну годину навчання на день. Прекрасно, зате Мирослав врятує школу.
Відтак школу в Крячківці не закривають, бо за законом, якщо хоча б хтось із батьків не забере документи своєї дитини, то школа мусить працювати:
— Батьки не будуть забирати документи, поки вчитель їх не змусить. Тут так і сталося. Ми ходили до цієї вчительки й питали чому вона це робить, чому примушує забрати документи. Відповіді, звісно, не отримали.
Юрко впевнений, що вихід вони знайдуть у будь-якому випадку:
— Наступного року нас у школі вже більше буде, бо підростають дівчатка. Може, хтось із батьків ще подумає й захоче. Ми спочатку хотіли взагалі, щоби Миросик вдома вчився. Якщо ж дають одну годину додатково — це ще краще. Та якщо таки закриють школу, то ми вчитимемо їх вдома самі.
Музей Кобзарства
Новий проект Юрка — музей кобзарства. Він планує зібрати разом твори та інструменти з родинної колекції й на кошти української діаспори створити в селі сучасний музей, куди приїжджатимуть туристи:
— За кілька місяців до смерті мій дядько, який живе в еміграції, сказав мені будувати музей. І я будую. У мене величезні проблеми з фінансами. Родичі кажуть, мовляв, який там музей у Крячківці, там же Путін забирає все. Ми Путіну нічого не дамо.
Але навіть якщо благодійні кошти не з’являться, Юрко рішуче налаштований збудувати музей, хоч і буде він значно менший. Реконструкції старовинних українських інструментів, які він зробив у власній майстерні, стануть новими виставковими зразками. Юрко вважає, що такий музей дуже потрібен саме тут, на Полтавщині:
— Я все більше переконуюсь, що Полтавщина — це серцевина кобзарства. Кажуть, що кобзарство створилося саме тут, у місті Зіньків, під Полтавою. Але ж у Полтавській області немає жодного музею кобзарства. То хтось же має його створити. І тут я готовий служити, як можу. Раніше воно (кобзарство — ред.) було в іншій формі: були козаки-кобзарі чи щось подібне. Ми все ще надзвичайно мало про це знаємо.
Кобзарський фестиваль
Раз на рік Юрко та Марія проводять у Крячківці невеличкий фестиваль «Древо Роду Кобзарського»:
— Все починалося як табір для навчання моїх учнів та створення кобзарського цеху загалом. Бо є ж інші цехи: у Харкові, Львові, Києві. Ми мали пару тижнів, щоби сісти й займатися, щоби стати кращими як інституція. Але виявилося, що інші цехи не так зацікавилися нашою акцією, бо вони мають свої акції. Навчальний табір ми проводили більше шести років і вже були готові до того, щоби представити нашу творчість для публіки. Були активісти, яким я запропонував без грошей зробити фестиваль. Вони казали, що це неможливо, бо треба дозвіл, за який треба підсунути комусь бабло. А я хочу все робити чесно, за правилами. А де робити? А може тут, у Крячківці? І ми все зробили з мінімальними зусиллями, адже до табору ми вже раніше готувалися, у нас усе було. Це не якийсь штучний фестиваль — це справжнє місце праці. Ми тут займаємося музикою і створенням інструментів. Уже кілька фестивалів ми мали, і це була найкраща моя мрія, що здійснилася. Фестиваль називається «Древо Роду Кобзарського». Кобзарська традиція має таке собі family tree, коріння якого — традиційне кобзарство. Ми — теперішні гілки цього дерева, дехто — листя, що тільки починається. Це не комерційний фестиваль, він не для масової публіки. Звичайно, ми тільки за, якщо люди прийдуть. Але більшість із них не розуміють цю програму. Їм потрібна горілка, їм потрібен барабан. А без цього яка забава? Має також бути щось на продаж. Але є люди з міста, які люблять до нас приїжджати, люди з закордону, які цікавляться кобзарством та українською культурою. Вони приїжджають. Але я хотів би, аби мої сусіди прийшли також.
Навчання та майстрування
Юрко почав майструвати власні інструменти просто через те, що не мав своєї кобзи. Купити інструмент він не мав грошей. Зараз він уже вміє робити кобзи, бандури, торбани, ліри та гуслі:
— Тоді я мав якраз можливості самому робити, я мав дерево. У мене інструменту не було, тоді я почав робити перші кобзи. Сподобався сам процес майстрування. У дитинстві я любив конструктори Lego. А це ніби дорослі іграшки. Ти робиш те, що ти хочеш. Я вже зробив не тільки бандури й кобзи, я вже роблю найскладніші інструменти українські. Один із найскладніших — це торбан. І я вже на ньому граю. Але я не думаю зупинятися. Це може бути гарний і прибутковий фах, але насправді, я зараз не заробляю на цьому нічого. Та я хочу робити ще кращі інструменти. Бандура, яку я зараз роблю, має бути ще краща, ніж попередні. Вона особлива за звуком, за формою, навіть за орнаментом. Попередні бандури набагато важчі, у них металеві струни, у моєї будуть нейлонові. Тут дуже тонка дека. Дуже резонансний інструмент. Більшість бандур робиться з верби, а ця — з клену. На цій бандурі буде можливість стискати гриф, а не просто грати, як на арфі. Інструменти мають бути традиційні, але в нас так мало залишилося традиційних інструментів, що, я вважаю, можна робити інструмент ще кращим.
Юрко із таким захопленням та любов’ю розповідає про свої інструменти:
— Наприклад, у конструкції моєї бандури багато чого є від лютні. У лютністів і досі є багато інформації про те, як робити гарний резонансний інструмент. Я від них вчуся. Тут ми маємо не 5 басів, а 10. Вірніше, вони дубльовані. На українській традиційній бандурі таке дублювання також зустрічається, але дуже рідко. Через ці баси буде повніший звук. Для мене це момент певного розвитку. Зразкові кобзарські бандури ми вже зробили. Зараз ми робимо певну творчу реконструкцію. Це має бути саме музичний інструмент, а не такий, що на стіні висить. У старих кобзарів були погані інструменти, що погано звучали, важко було грати. Це через те, що кобзарі жили в державі досить бідній. У царській Росії цар ставився вороже до кобзарства. Тому рівень майстерності був дуже низький, судячи з тих інструментів, що збереглися. А їх, на жаль, мало збереглося. Чи були такі вишукані зразки бандури в ті часи? Напевно, що були.
Гетьман Мазепа не грав на якихось дровах. Його інструмент — це полісандр. Де він знайшов полісандр? Може в Азії...
Можливо, навіть цехи були при Батурині чи Глухові. У нас на Україні багато речей виробляють, багато дешевих, на жаль. Українці розумні, вони говорять: «Не купуй той Китай!». Але потім ми ж самі виробляємо щось ще гірше й дорожче, на жаль. А як ми можемо брати на концерт якісь дрова? Якщо наші предки на такому грали, то що ж, і ми будемо? Так вони не звертали уваги на зовнішній вигляд інструмента, це було тоді другорядним. Але не для мене.
Перший мій інструмент — це фортепіано. Воно було в нас вдома. Це десь шість років мені було. Перші бандури я мав у 16 років. Тоді вже мої тітка з дядьком сказали, щоби я йшов вчитися до Юліана Китастого, що то буде цікаво. Я захопився цим дуже. Любив компанії діаспорські, бо ми в діаспорі не жили, ми жили серед американців. І той дух, що там був: дух Капели бандуристів, музика й соціальні зв’язки – це було надзвичайно цікаво. І я 10 років так вчився. Потім прийшов час шукати щось нове в кобзарстві, і я приїхав на Україну. І знайшов. Спочатку навчався в консерваторії. Та після консерваторії я зрозумів, що більше зацікавлений самою традицією гри на бандурі. Бо в консерваторії є совєтські традиції, але це не кобзарські традиції. Були й такі викладачі, яким були абсолютно не цікаві кобзарські традиції. Я вирішив триматися від таких людей подалі. І це рішення було правильним. У консерваторії я дізнався про існування Київського кобзарського цеху. То був надзвичайно цікавий гурток. Я з ними 10 років жив у Києві, працював. Аж до моменту, коли знову прийшов час прощатися, щоби створити свій кобзарський куточок, де кобзарство буде по-своєму, як я розумію. Я є незалежним, я викладаю як я хочу викладати. Бо я роблю, як я вірю, що це правильно, а не як інші.
Як і у всіх справах українців, у кобзарстві є ціла купа забобонів. Адже забобони – це частина традиції. Кажуть, наприклад, що жінка не може майструвати чи доторкатися до інструменту. Також треба писати не лише ім’я, а ще якісь молитви на бандурі. Про молитву я думаю, що це допомагає, у будь-якому разі, якщо це щиро. Є такий фільм «Поводир». Там є такий момент, що вони спеціально сказали: «Ага, без дужки**дужка – це маленька дерев'яшка, якою з'єднують деку й корпус, немає голосу, немає душі в інструмента. Тому, мовляв, інструмент без дужки — це вже не кобза, не бандура». Я розумію, що режисер якраз на наші майстерні цим звернув увагу, бо ми дужки на свої інструменти не ставимо. Для мене це міф, забобон. Але багато майстрів бандур, кобз і лір не мають прикладів для наслідування. А в скрипкових майстрів скрипок ціла купа є. Багато речей від скрипкового майстрування перенесено на бандурне. Наприклад, дужка. Але це не обов’язково, щоби вона була. Часто майстри слідують міфу замість того, аби робити гарний інструмент. Майстрування — це цілий соціальний процес і більшість — не професійні майстри, а аматори. Та це все робиться з любов’ю й це чудово. І таким чином є великий успіх у нашого товариства майстрів. Бо є також і ті , хто хоче не лише з любов’ю робити, а хочуть стати професійними майстрами, мати найкращий інструмент. І це прекрасно.
Одну бандуру можна робити і швидко, і довго. Я можу зробити кобзу за 2 тижні, як я колись зробив. Більше я так не буду робити, бо це компромісований інструмент. Але є потреба також і в дешевих інструментах, щоб усі могли собі дозволити грати. Уже є достатньо майстрів, що таким займаються. Я ж хочу робити найкращі інструменти, без ніяких компромісів по часу. Інколи це триває занадто довго. Але я не поспішаю, я не працюю на замовлення, ніхто мене ні до чого не примушує. Я роблю інструменти, на яких я би сам грав, і щоби мені не було соромно. Адже інструменти мають звучати. Це не для стіни чи музею. Так, вони будуть у новому музеї деякий час. І це добре, бо я буду бачити, що інструмент є стабільним, що він не рухається, не крутиться, не знищується. Але, врешті-решт, треба, щоби хтось грав на них, щоби вони довго служили комусь.
У мене є всякі креслення по кобзі, по бандурі, по торбану. Ми їх самі робимо частіше. Це точні креслення, щоби ми знали, як робити найменші деталі. Я зробив уже десь 20 інструментів. Важко сказати точно, скільки часу йде на окремий інструмент, бо я займаюсь декількома одразу, зазвичай. Зараз я майструю й кобзу, і торбан. Це трохи важко, але я маю вибір на кожен день. Це також важливо для натхнення.
Матеріалізм
— Гроші примножують проблеми, а не вирішують їх. Звісно, мені не вистачає усіляких матеріальних речей, яких я більше мав в Америці. Наприклад, авто. Але це все умовно. Один день ти щасливий, бо можеш їхати, а один день – нещасливий, бо поламався й не можеш їхати. Тому я не вірю, що через матеріальні речі ти щастя знайдеш. Філософи кажуть, що в нас усе є. Може ти хочеш кудись іти, але не треба туди іти. Треба сісти вдома і працювати. Це й буде повне щастя. І з мого прикладу хтось може знайти користь. Я хочу показати, що можна жити, як українці живуть. І тоді грошей майже не треба. В Америці без грошей буде дуже важко. Можна, живучи закордоном, передати сюди гроші, але це не найкраще. Якщо ви дійсно вважаєтеся українцями, і якщо ви лідери, представники інтелігенції, багато з яких емігрували, тоді саме ваше єство повинно тут бути, щоби справді допомагати, а не просто грошові перекази посилати.
Уже з’явилися послідовники Юрка Фединського, які переїжджають до України:
— Серед американців, я знаю, Рон Пастелан переїхав на Тернопільщину, Ліда Матияшик-Чорна — у Київ. В інших країнах є також діаспора. Я знаю людей із Польщі, що переїхали сюди, одна жінка з Франції часто приїжджає. Хлопець з Австралії приїхав сюди робити бандури. І він теж хоче переселятися до Крячківки. Каже, що закінчить університет і приїде.
Юрко завів нас у нову сільську хату, яку він збудував за рік із нуля. У хаті тепер його нова студія, де зберігається кілька десятків інструментів.
— Це супер теплий дім, тут одна маленька піч усе зігріє. Учні мої тут живуть. Ми це робили, як студію для запису диску з Древо. У мене є апаратура для праці з іншими гуртами: Хорея Козацька, Карпатяни. Ми робимо якісні записи. Я називаю це місце церква-хата, але це також і перший музейний об’єкт, де ми інструменти можемо представити. Це не мазанка, хоч і виглядає подібно до мазанки. Це американська тюкова хатка. Тюки просто складаються, компресуються, потім мажеться глиняно-піщана суміш. Але я будував таку маленьку хатку, щоби зрозуміти технологію, коли будуватиму музей — потрібна буде більша. І я хочу знати, чи буде вона стояти. Сусіди не вірили: сказали, що миші все поїдять. І миші таки трошки там лізуть. Треба дірки закрити і, можливо, отруту поставити чи котика, щоби тут жив. І я вже готовий робити щось більше своїми руками, я не сумніваюся. Це буде дешево, тепло й достойно.
Українська історія й музична традиція — це те, що рухає цим чоловіком. Цілком ймовірно, що без тої платівки в батьківській фонотеці або без чернігівської бандури за 50 рублів життя Юрка Фединського могло б скластися зовсім інакше.
Над матеріалом працювали
Автор: Богдан Логвиненко
Редакторка: Євгенія Сапожникова
Оператор: Дмитро Охріменко
Фотограф: Тарас Ковальчук
Режисер: Микола Носок
Монтажерка: Марія Теребус
Більд-редактор: Олександр Хоменко
Допомогала: Марина Рябикіна
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Ярослав НУДИК: «Як ми зуміли втриматися на сцені чверть століття?
Навчилися давати один одному право на помилку»
http://wz.lviv.ua/interview/207160-yaroslav-nudyk-yak-my-zumily-vtrymatysia-na-stseni-chvert-stolittia-navchylysia-davaty-odyn-odnomu-pravo-na-pomylku
21.09.2017
Галина Гузьо
Легендарній вокальній формації «Піккардійська Терція» – 25 років!
Чверть століття! Небагато на українській сцені колективів, які пройшли такий тривалий творчий шлях і досі перебувають у відмінній формі, випускаючи нові альбоми та гастролюючи не тільки Україною, а й світом. Як народжувалася «Терція», як знайшла своє місце під сонцем і які перспективи у гурту? Про це і багато іншого – в розмові з одним із «піккардійців» Ярославом Нудиком.
— 24 вересня 1992 року відбувся наш перший публічний виступ – у Львові, під час святкування Дня першокурсника у Франковому університеті, – пригадує Ярослав. – До того ми збиралися на репетиції, переважно в одному з класів Львівського музичного училища. І тут нам випала нагода вперше продемонструвати свою творчість на сцені перед публікою. Добре пам’ятаю імпровізований текст студентського конферансу: «Дорогі друзі! На нашій сцені – прем’єра! Свої пісні подарує вам вокальний чоловічий секстет Львівського державного музичного училища ім. Станіслава Людкевича». Так ми вперше вийшли на сцену. Сказати «вийшли» – це заголосно. Ми були у прострації. Наш товариш, який був на концерті, розповідав, що здалеку було видно, як у нас тряслися ноги… Ми зірвали овації. А перед цим виступом дали собі обіцянку: якщо люди будуть аплодувати, будемо цим ділом займатися далі. Так відбулося наше сценічне хрещення. Відтоді на сцені вже 25 років!
— За 25 років «Терція» лише одного разу змінила свій склад: у 1996-му на місце Андрія Базиликута прийшов Андрій Шавала. Вам просто пощастило знайти один одного?
— Можна й так сказати (усміхається). Гадаю, секрет нашого міцного творчого союзу у тому, що зрозуміли, що стиль а капела дозволяє відчути плече один одного. Коли стоїш на сцені, відчуваєш, що на тобі відповідальність за весь колектив: схибиш ти – підставиш інших. Це відчуття допомагає триматись у тонусі. Якщо говорити про стосунки між людьми, то за ці роки ми навчилися давати один одному право на помилку, пробачати один одному. Без цього жоден колектив, як і жодна сім’я, не втримались би. Завжди ототожнюю ці два поняття: сім’я та колектив.
— Які яскраві спогади залишилися у пам’яті з тих часів, коли ви тільки починали?
— «Терція» створилася незадовго після проголошення незалежності України. Це був час становлення держави, непростий час: така собі базарна епоха, коли усе можна було купити тільки на базарі… Водночас це був час, коли ми були молоді і повні сил. Пригадую одну кумедну історію, яку нам переповів один знайомий. Їхали у львівському трамваї бабці і обговорювали концерт, що його показало Львівське телебачення на вихідних. «А ті хлопці!» – «Так, дуже файні! Так співають, так співають – як соловейки!» – «Але шкода, що сліпі…». (Сміється). Тоді ми виступали у темних окулярах – так собі бачили наш сценічний образ. Тоді ми ще не користувалися послугами модельного агентства Оксани Караванської, тому чорні штани та біла сорочка знайшлися вдома у кожного. Поверх – камізельки, а на довершення – чорні окуляри. Але бабці у трамваї, самі того не підозрюючи, були у дечому праві. У той час у нас справді щось відбувалося із зором – ми не бачили перешкод і йшли своєю дорогою, аж поки не сіли у «Старенький трамвай», яким їдемо досі.
— Як ця пісня, що стала вашою візитівкою, потрапила до репертуару «Терції»?
— Був 1990-ий, я і мій товариш Сергій Самолюк мали дует «Курінь». І виграли якось у Львові конкурс авторської пісні. Як приз за Першу премію нам дали путівки до Югославії. Такий же приз отримав і наш колега, львівський бард Олександр Шевченко. Ми втрьох і поїхали до моря. Роззнайомилися. Шевченка не треба було довго просити поспівати – сам брав до рук гітару і заводив пісні! А пісень у нього було ого-го! На одну із них я тоді звернув особливу увагу – це була пісня про трамвай… І коли ми з «Терцією» думали над своїм репертуаром, я згадав цю річ. Приніс її на репетицію – і Дональд (Володимир Якимець, художній керівник «Піккардійської Терції». – Г. Г.) відразу придумав оте уже знамените «Вам-пам-па-ра-па-пам-пам-па-ра-па-пам-пам-па-ра-пам».
— Ще одна пісня, з якою більшість українців асоціюють «Піккардійську Терцію», – «Гей, плине кача…».
— Український народ зробив цю пісню реквіємом за героями Небесної сотні, згодом – за героями війни на сході України. У нашому репертуарі «Кача» 15 років. Виходила у двох наших альбомах: «Ельдорадо» і «Антологія. Том 2. Фольк». Коли брали «Гей, плине кача…» у свій репертуар, думали, це лемківська народна пісня. І лише після трагічних подій на Майдані з’ясувалося, що пісня – закарпатська. Написана була перед Другою світовою війною – в пам’ять про молодих січовиків-оборонців Карпатської України, які загинули у селі Красне Поле, що під Хустом. Тисина – річка Тиса. «Качка» в українській символіці означає материнство. Сама пісня – звернення хлопців, які загинули, до своїх матерів. Під час Революції гідності вперше цю пісню увімкнув Євген Нищук. Під неї у Києві провели в останню путь перших убитих – Сергія Нігояна та Михайла Жизневського, білоруса. Як нам потім розповіли, невипадково – «Кача» була улюбленою піснею Михайла…
— Від 2014-го ви чотири рази побували з концертними турами у містах сходу та півдня України…
— У 2014-му, у травні, ми ще мали концерти в Донецьку та Луганську. Тоді ще війни не було – було її передчуття… На наші виступи прийшло багато проукраїнські налаштованих людей, незважаючи на те, що у ті дні це було небезпечно, за це можна було поплатитися… Дехто прийшов із синьо-жовтими прапорами! У наступні наші тури уже не було в графіку Донецька та Луганська… Були Краматорськ, Сєвєродонецьк, Маріуполь… Помітні зміни в українцях сходу. Ламається свідомість людей: усе попереднє життя, з усім тим, у що вірили ці люди, змінилося кардинально. Була догма про «братню Росію», аж тут «братні росіяни» починають стріляти. Так настає прозріння. Але це непростий і тривалий процес. Зараз тамтешні люди відчувають порожнечу. Бо ж і в Україну ще не до кінця вірять: російська пропаганда добре попрацювала над цим, та й досі працює… Порожнеча повинна заповнюватися новим досвідом, а для цього потрібен час. Знаєте, що нам зазвичай кажуть після концертів на сході України? Щоб частіше приїжджали. І що вони розуміють, чому нас не було там 10−15 років тому – щоб вони не починали думати… Відтак до них возили артистів та колективи, під музику яких особливо не подумаєш… Відчуваємо певну провину перед цими людьми за те, що були обділені нашою увагою. Але такі були реалії ринку… Щоправда, вперше у Донецьку ми виступали ще у 1993-му – на фестивалі «Червона рута».
— Розпочинається святкування 25-річного ювілею «Терції» і на сценах – як в Україні, так і за океаном!
— Так! Розпочнемо зі столиці.
30 вересня – наш великий сольний концерт у Києві, на сцені Національного палацу «Україна». Опісля у жовтні повеземо ювілейну програму у США та Канаду: Клівленд (13 жовтня), Виппані (14 жовтня), Чикаго (15 жовтня), Торонто (22 жовтня). Восени заплановані концерти у таких міста України: Харків (3 листопада), Полтава (26 листопада), Дніпро (27 листопада), Кропивницький (28 листопада), Запоріжжя (29 листопада), Черкаси (30 листопада). 3 грудня відсвяткуємо ювілей у рідному Львові – на сцені Львівської опери. Відбудуться концерти і у містах Західної України: Івано-Франківськ, Чернівці, Луцьк, Рівне…
Довідка «ВЗ»
«Піккардійська Терція» – унікальний колектив для української музичної культури. Від 1992-го, року свого заснування, «Терція» випустила п’ятнадцять різножанрових альбомів та збірок. Склад вокальної формації: Володимир Якимець, Ярослав Нудик, Богдан Богач, Андрій Капраль, Андрій Шавала та Роман Турянин. У репертуарі «Піккардійської Терції» – понад 300 пісень у найрізноманітніших музичних стилях. На 95 відсотків це – україномовний репертуар. Хоча загалом у пісенному активі секстету є пісні 12-ма (!) мовами. У 2008 році вокальна формація удостоїлася найпрестижнішої культурно-мистецької нагороди – Національної премії України ім. Т. Шевченка.
В Інтернеті знайшов слова згаданої у статті пісні барда Олександра Шевченка. Упорядник
Старенький трамвай
Коли літо приходить, гаряча пора,
І на сірому камені плавиться тінь,
Коли дзвінко кричить на смітниках дітвора,
Говорити, ходити і думати лінь.
Коли сонце розжарене над містом висить,
І від чаду машин кругом іде голова.
Я згадаю прохолодних озер блакить
Куди їздив колись старенький трамвай.
Повези мене туди, де природа сама,
Повези мене за місто, де асфальту нема.
Повези мене туди, де зелена трава,
Повези, повези... о-о, старенький трамвай.
А відпустка у жовтні, а там і зима,
Я стараюсь не дивитись на засмаглих дівчат.
Ні морозива, ні пива, бо води нема,
Як ті люди живуть в республиці Чад?
А я хочу в Антарктиду, хоч би на мить,
Ледве ноги волочу, очі піт залива.
Знов згадаю про холодних озер блакить,
Куди їздив колись старенький трамвай.
Повези мене туди, де природа сама,
Повези мене за місто, де асфальту нема.
Повези мене туди, де зелена трава,
Повези, повези...
Повези мене туди, де природа сама,
Повези мене за місто, де асфальту нема.
Повези мене туди, де зелена трава,
Повези, повези... о-о, старенький трамвай. (3)