Новини одним рядком:
27 серпня – прес-брифінг організаторів благодійного проекту «Наша сила – в єдності!», Київ, Український дім
1 вересня – вечір до 65-річчя кобзаря Василя Нечепи, Київ, бібліотека ім..Вернадського
2 вересня — вистава “РоздІловІ”, Харків, Планетарій
6 вересня — вистава “РоздІловІ”, Чернівці, Філармонія
7 вересня – 60 років барду з Ізраїлю Володимиру Айзенбергу, колишньому сумчанину
10 вересня — вистава “РоздІловІ”, Львів, ТЮГ
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Київ – сайт бібліотеки імені В.І. Вернадського http://nbuv.gov.ua/node/2360
Відомий кобзар-лірник Василь Нечепа відсвяткує свій ювілей
у Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського
У вівторок, 1 вересня 2015 р. у Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського відбудеться ювілейний творчий вечір, присвячений 65-річчю від дня народження та 30-річчю концертної діяльності кобзаря, лірника, співака, Лауреата Національної премії імені Т.Г. Шевченка, Народного артиста України Василя Нечепи.
Василь Нечепа – унікальний співак-музикант, нині єдиний представник старосвітської (але розвинутої ним!) чернігівської кобзарської школи, яку Гнат Хоткевич, загальновизнаний авторитет з історії кобзарства, вважав найдавнішою в Україні.
Шанувальників кобзарського мистецтва вражає не лише дивовижне виконання Василем Нечепою народних пісень, й сам репертуар співака. Окремі твори сягають часів гомерівської «Ілліади», а то й індоарійської «Рамаяни».
Постать кобзаря-лірника Василя Нечепи знана по всій Україні і далеко за її межами – у США, Канаді, Британії, Австралії, Нідерландах, куди Майстер несе народну культуру України. Так, університети США у своїх рекламах і запрошеннях на благодійні концерти Василя Нечепи повідомляють, що він «наставляє молодь любити й берегти свою землю, а в Спасителя просить послати дорослим розуму, щоб вони припинили теракти та війни на Землі».
Окрім концертної діяльності Василь Нечепа докладає чималих зусиль задля популяризації кобзарської гри, долучається до плекання професійних бандуристів-виконавців, учнів музичних шкіл та студентів мистецьких закладів. Він є укладачем збірок «В рокотанні-риданні бандур» та «Рід козацький величавий», присвячених кобзарству.
Гостями ювілейного творчого вечора будуть численні шанувальники, друзі й колеги співака, творчі колективи та виконавці Чернігівського обласного філармонійного центру фестивалів і концертних програм, земляки з малої батьківщини. У виконанні ювіляра та гостей вечора прозвучать класичні й сучасні твори українських композиторів, народні пісні й думи у супроводі кобзи та ліри.
Передбачається також презентація нової книжки Василя Нечепи «Джерела українського музичного мистецтва та козацької звитяги».
Початок концерту о 18.00 в концертній залі Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (ст. метро Деміївська). Вхід вільний.
Запрошуємо всіх охочих шанувальників кобзарського мистецтва!
Київ – МО "ОsтаNNя Барикада"
Анонс прес-брифінгу
Тема: Старт всеукраїнської благодійної ініціативи «Наша сила – в єдності!»
Місце проведення: Український дім на Європейській площі, вул. Хрещатик, 2
Дата і час проведення: 27 серпня 2015 року, 10:00
Організатор: Український кризовий медіа-центр
Ініціатор: БФ «Національне Відродження»
Учасники:
Гіляровська Анна, голова наглядової ради МБФ «Національне Відродження»
Ростислав Семків, директор МБФ «Смолоскип»
Христина Венгринюк, організатор молодої літератури міжнародного поетичного фестивалю «Meridian Czernowitz»
Олесь Доній, народний депутат, громадський і культурний діяч
Олександр Сидоренко (Фоззі), співак, вокаліст гурту «Танок на Майдані Конго», журналіст і письменник
Марія Бурмака, українська співачка, народна артистка України
27 серпня 2015 року о 10:00 в Українському домі відбудеться прес-брифінг організаторів благодійного проекту «Наша сила – в єдності!»
Мета проекту – це надання можливості мешканцям Сходу України читати якісну літературу українською мовою. Благодійна ініціатива покликана забезпечити український Схід українською книжкою, продемонструвати суспільству невичерпний потенціал волонтерського руху, не залежного від політичних, фінансових чи приватних зацікавлень окремих людей.
Акція проводиться силами відомих благодійних фондів та громадських об’єднань. Організатори всеукраїнського збору книг: благодійний фонд «Національне Відродження», видавництво «Смолоскип», мистецьке об’єднання «Остання барикада», ВМГО Фундація регіональних ініціатив, Агенція розвитку громадянського суспільства, Міжнародна літературна Корпорація Meridian Czernowitz.
Крім того, до масштабної акції долучились українські зірки: Олександр Фоззі Сидоренко, Сергій Жадан, Марічка Бурмака, щоб власним прикладом показати актуальність та потрібність проведення такої ініціативи сьогодні.
За додатковою інформацією звертатись за тел.: (068) 355 37 12, (044) 221 00 91, (044) 425 86 77
Громадські діячі розпочали збір українських книжок для Сходу.
СТАРТ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ АКЦІЇ «НАША СИЛА – В ЄДНОСТІ!»
27 серпня стартувала всеукраїнська акція «Наша сила – в єдності!». Її ініціаторами виступили відомі благодійні фонди та громадські організації: благодійний фонд «Національне Відродження», видавництво «Смолоскип», мистецьке об’єднання «Остання барикада», ВМГО Фундація регіональних ініціатив, Агенція розвитку громадянського суспільства, Міжнародна літературна корпорація MERIDIAN CZERNOWITZ.
Мета благодійного проекту – забезпечити східні регіони українською книжкою та продемонструвати суспільству невичерпний потенціал волонтерського руху.
Про запуск проекту розповіли під час брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі виконавчий продюсер МО «Остання барикада» В’ячеслав Пономарьов, член наглядової ради МБФ «Національне Відродження» Руслан Голубіцький, письменник Дмитро Лазуткін, співак Олександр Сидоренко (Фоззі) та народна артистка України Марія Бурмака.
Організатори проекту об’єднали спільні зусилля на противагу кампанії із дискредитації волонтерства, яка на сьогодні ведеться в Україні і підриває довіру людей до благодійних ініціатив. «Ми вирішили показати, що ми не здались, що ми готові йти до кінця», – зазначив Руслан Голубіцький. – Перш за все ми повинні показати людям на Сході України, що ми про них не забули, не втомились, пам’ятаємо і думаємо про них».
Благодійна ініціатива охопить більше 15 обласних центрів. Усі зібрані книги будуть розподілені між містами Донецької, Луганської та Харківської, Запорізької та Дніпропетровської областей. Реципієнтами стануть учасники АТО, бібліотеки та школи, а також мистецькі та громадські об’єднання. «У місцевих бібліотеках бракує яскравих, красивих, сучасних українських книжок», – підкреслив Дмитро Лазуткін. За його словами, саме бібліотеки – це забезпечення надійного українського тилу.
«Ми звертаємось до всіх небайдужих українців та українські видавництва, аби вони змогли допомогти нам книжками, які ми завеземо на Схід України», – закликав В’ячеслав Пономарьов. Два видавництва вже погодились надати свої україномовні видання для мешканців Сходу – це «Смолоскип» і Meridian Czernowitz.
Першу поїздку на Схід із зібраними книжками та волонтерською допомогою організатори планують здійснити вже в кінці вересня. Книжки повезуть у Луганську область: Сєверодонецьк, Лисичанськ, Краматорськ, Слов’янськ, Сватове.
«Фактично всі ми читаємо електронні книжки, тому у кожного є вдома стосик книжок, який можна віддавати», – запропонувала Марія Бурмака, яка разом з Фоззі та Сергієм Жаданом та іншими культурними діячами підтримала благодійний проект, аби власним прикладом показати актуальність та необхідність ініціативи. Олександр Сидоренко (Фоззі) відмітив, наскільки важливою сьогодні є українська дитяча література: «Дорослих вже не переконати, треба працювати з наступним поколінням, чіплятися з тих, кого ще можна змінити, витягнути з інформаційної війни на наш бік».
Пункти збору допомоги будуть розміщені у всіх обласних центрах нашої держави. У Києві точки збору розміщені у видавництві «Смолоскип» (м. Київ, вул. Межигірська 21), приміщенні МО «Остання барикада» (м. Київ, пр-кт Повітрофлотський 36, оф. 67) та МБФ «Національне Відродження» (м. Київ, вул. Спаська 31б, оф. 302). Загалом організатори планують залучити для проведення акції близько 1 тисячі волонтерів по всій Україні. Після завершення Проекту очікується підсумкова прес-конференція, на якій буде оголошено про результати всеукраїнського книжкового марафону. Про нові пункти збору книг можна дізнаватись на сторінці проекту у Фейсбук
https://www.facebook.com/bookforeast.
--
Мистецьке об’єднання "ОsтаNNя Барикада"
м.Київ, пр-кт Повітрофлотський 36, оф.67
тел./факс: 8 (044) 244-05-55
http://ostbar.com.ua/
Харків – Літературний музей
Вересень у Літмузеї
Щопонеділка та щосереди, 19.00 – Клуб фольклорного співу
Щоп'ятниці – збори Кіноклубу в Літмузеї (анонси на сторінці kinoklub_litmuz.livejournal.com)
26 вересня, 10.00-18.00 – «Вихідні в Літмузеї»
26 вересня – Буккросінг дитячої книги в Літмузеї
Постійні експозиції
«Григорій Сковорода: мандрівка за щастям»
Постійна експозиція Харківського Літмузею присвячена творчості Григорія Сковороди, українського мандрівного поета і філософа XVIII ст., його міркуванням про щастя.
«“Будемо жити!” (світова література про війни ХХ століття)»
Харківський літературний музей відкриває виставку «Будемо жити!», що представить найвідоміші твори світової класики про війни ХХ ст. Як ці твори ілюструють сучасні події в Україні?
У військовому протистоянні з Росією Україна відзначила соту річницю початку І Світової війни і готується до сімдесятої річниці завершення ІІ Світової. Навіть якщо з власного вікна не видно ворожих танків і не чути вибухів, війна стосується кожного. І не тільки в країні, яку втягнули у збройне протистояння. У військовий час мирне, на перший погляд, життя триває під знаком смерті, страждань, руйнацій, що накладає відбиток і на повсякденність, і на майбутнє. Війна спонукає гостріше відчувати власну відповідальність за цей світ. Експонати виставки – це твори світових класиків про війну, артефакти та фото із зони бойових дій на Сході України. Вони створюють атмосферу причетності кожного до сучасної війни в Україні, а також включають трагічне сьогодення у мілітарний контекст ХХ-ХХІ ст.
Виставки
«ФАНТАСТИЧНА КНИГА. Наукове літо в кабінеті професора КрейзіФорда»
Майкл Фарадей говорив про те, що наука виграє, коли її крила розкуті фантазією. Ця думка надихнула на створення простору, де фантастичні мрії та ідеї письменників крокують поряд із справжніми винаходами. У кабінеті шаленого професора КрейзіФорда оселились і книжки фантастів Едгара По, Жуля Верна, Герберта Уеллса, Айзека Азімова, Роберта Хайнлайна, Артура Кларка, і водночас – несподівані наукові факти.
Які ж винаходи передбачили письменники-фантасти, а які їх ідеї були хибними та нездійсненними? Хто винайшов літак, акваланг, гелікоптер, електронну книжку, ескалатор, ноутбук, телеграф? Чи можливі альтернативні форми життя? Куди і якими способами можна подорожувати? Звідки взялися роботи? Чи є небезпечними істоти-мутанти? На ці та чимало інших запитань варто пошукати відповіді на сторінках «Фантастичної книги» Літмузею.
Адреса: м. Харків, вул. Фрунзе, 6 (ст. м. «Пушкінська» або «Архітектора Бекетова»).
Вартість вхідного квитка до музею – 12 грн. 50 коп. (для учнів та студентів – 7 грн ),
екскурсії чи інтерактивної програми – 50 грн. Довідки за телефоном 706-25-79.
Слідкуйте за подіями в Літмузеї на сторінках
http://www.facebook.com/groups/lit.museum/ та http://vk.com/litmuzey_club
Суми – сайт КАП «Булат»
Наши на Автографе 2015
Сумская делегация в количестве 12 человек вернулась с фестиваля "Автограф", который проходил в Полтаве 21-23 августа.
С собой из Полтавы наши барды привезли не только тёплые воспоминая, приветы от мэтров и друзей клуба, но также и диплом лауреата фестиваля в номинации "Исполнители", полученный Анастасией ЛЮБИЧ по итогам конкурса фестиваля.
Отчёт Игоря ДОБРОВОЛЬСКОГО о поездке сумской делегации на фестиваль
http://www.bulatclub.com/frm/index.php?t=1645&p=8542#pp8542
С 21-23 августа сумская делегация в количестве 12 человек, микроавтобусом посетили Всеукраинский фестиваль авторской песни и поэзии «АВТОГРАФ»(Полтава).
Жюри и творческие мастерские вели:
Вадим Гефтер, Валерий Сергеев, Дмитрий Долгов, Виктор Байрак, Антон Ворожейкин, Наталья Тихонова, Валерий Марченко, Вадим Ланда…
Ведущая концертов: Юля Бардина
Ведущий ЧАЙХАНЫ: Юрий Чайка
В концертах фестиваля приняли участие сумчане: Виктор Сыроватский, Сергей Городничий, Игорь Добровольский (с аккомпаниатором Александром Козинцом), Оксана Галахова.
В конкурсном концерте приняли участие 25 конкурсантов, среди них:
Александр Бабаков, Екатерина Изосимова (аккомпаниатор Дмитрий Макляков), Яна Гершаник, Анна Киящук, Оксана Паршенко, Олег Швыдкий, харьковский молодежный клуб, а от молодежной студии «БУЛАТ»: Александр Козинец, Анастасия Любич, Вероника Александрова.
Все-молодцы! Достойно представили наш родной КАП "БУЛАТ".
Приз зрительских симпатий достался – Екатерине Рудь (Днепропетровск).
Лауреат фестиваля – Анастасия Любич, с песней «Ребёнок» Н.Богословского.
Организатор фестиваля Сергей Зосимов вручил ей приз – надувную лодку :)
Сумчанам передали самые теплые пожелания и приветы: Вадим Гефтер, Михаил Фурсов, Валерий Марченко, Яна Гершаник, Ольга Артеменко, Ольга Новикова, Валерий Сергеев, Николай Адаменко, Наталья Паляничка, Наталья Савченко, Александр Супрун, Вадим Ланда и Оксана Паршенко, Валентина Харитоненко и Юрий Чайка, семья Бабаковых, Сергей Рыжковский, Олег Швыдкий, Анна Киящук, трио "Неслыханная ПРИБЫЛЬ", дуэт "Меж еще и уже", Дмитрий Долгов, Юля Бардина...
Про поїздку на фестиваль “Славутич” читайте на http://www.bulatclub.com/frm/index.php?t=1646&p=8544#pp8544
Київ – ПРО – Інформаційна аґенція культурних індустрій
Сайт http://i-pro.kiev.ua/content/vshanuvannya-dobrovoltsiv-ukrayinskoyi-armiyi-1917-roku
Вшанування добровольців Української армії 1917 року
22 серпня о 17:00 на залізничній станції Київ-Волинський відбудеться урочисте відкриття меморіальної дошки на вшанування козаків і старшин 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького, які загинули тут від московських куль.
Участь візьмуть ініціатори вшанування Роман Коваль, Андрій Жованик, Дмитро Савченко, а також міністр освіти і науки Сергій Квіт, 1-й заступник Держтелерадіо Богдан Червак, головний архітектор Києва Сергій Целовальник, депутат Київської міської ради Руслан Андрійко, представник Інституту національної пам’яті Павло Подобєд, керівники Київради та Південно-Західної залізниці, начальник залізничної станції Київ-Волинський Валерій Мельник, кобзар Тарас Силенко, бард Володимир Самайда, ветерани АТО, народні депутати. Очікується участь командира штурмової роти “Карпатська Січ” Збройних Сил України Олега Куцина
26 липня 1917 р. на залізничній станції Пост-Волинський кірасири 2-го гвардійського полку та “казакі” 17-го Донського полку з кулеметів розстріляли ешелон 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького, які їхали на фронт.
Історик Дмитро Дорошенко стверджував, що росіяни вбили 16 богданівців і 30 поранили, а сотник 7-ї сотні 2-го куреня Богданівського полку Іван Островершенко, очевидець трагічних подій, засвідчував загибель близько півтори сотні богданівців.
Історичний клуб “Холодний Яр” встановив меморіальну дошку на приміщенні кас ст. Київ-Волинський Південно-Західної залізниці.
На дошці вигравірувано прапор Богданівського полку і напис: “Тут, на ст. Пост-Волинський, 26 липня 1917 р. від московських куль загинули вояки Богданівського полку – першого полку відновленої Української армії. Вічна пам’ять!”
Дошку встановлено коштом Андрія Жованика, Романа Коваля, Дмитра Савченка і Наталі Зубенко.
Організатори запрошують козацькі, громадські та політичні організації, а також вояків АТО, волонтерів і представників влади, вшанувати полеглих.
Хто має бажання стати співфундатором пам’ятного знаку та співорганізатором вшанування, може скласти пожертву.
Київ – Володимир Самайда
Дякую, Петре.. Відкрили дошку пам’яті на ст. Київ-Волинський, хоча б через 98 років, вклонилися і в Небо подивилися, куди душі пішли козаків "Богданівців". Це був перший підрозділ, що став на захист України Незалежної. Центральна ж Рада дала наказ йому "на фронт, до німців". Зброю веліли скласти і запломбувати у окремому вагоні.. Потяг, що рушав був обстріляний вже на центр. вокзалі, а під постом Волинським - розстріляний донцями та ін .. Свідки стверджують про 100 вбитих зразу і 50 розстріляних вночі..
Є з кого переписувати сценарії сучасним "стратегам" і гроші так само, звідтіля..
По одній співали. я, Т. Силенко, Д. Мельник, О. Бик.. Виконав "Нащо мені женитися.." сл. Шевченка, муз. Броніслава Литвина (хорист з "Чумаків"). Щойно дзвонив Коваль Роман, сказав, що розчарований, бо звик і дуже шанує подання Лісовола на цей вірш. щойно переслухав і цей варіант - слабший на мою думку..
Тарас Шевченко
***
Нащо мені женитися?
Нащо мені братись?
Будуть з мене, молодого,
Козаки сміятись.
Оженився, вони скажуть,
Голодний і голий,
Занапастив, нерозумний,
Молодую волю.
Воно й правда. Що ж діяти?
Навчіть мене, люде,
Іти хіба до вас в найми?
Чи до ладу буде?
Ні, не буду чужі воли
Пасти, заганяти;
Не буду я в чужій хаті
Тещу поважати.
А буду я красоватись
В голубім жупані
На конику вороному
Перед козаками.
Найду собі чорнобривку
В степу при долині —
Високую могилоньку
На тій Україні.
На весілля товариство
Вийде погуляти
Та винесе самопали,
Викотить гармату.
Як понесуть товариша
В новую світлицю,
Загомонять самопали,
Гукнуть гаківниці.
Як положать отамана
В новій хаті спати,
Заголосить, як та мати,
Голосна гармата.
Гукатиме, кричатиме
Не одну годину.
І рознесе тую славу
По всій Україні.
[Перша половина 1849,
Косарал]
Київ – Олексій Бик
Вітаю!
Я там співав тільки "Добровольців", було мало часу виділено.
Добровольці
Ще третій півень не співав,
Іще тебе ніхто не зрадив -
І вже на те немає ради,
Але тікати - Боже збав.
Усі епохи і світи
Як полотно на нашій голці,
Бо ми з тобою добровольці
Цієї божої чоти.
Сьогодні впишуться за нас
У цю шалену колотнечу
Загони смертників лелечі
І Котляревський, і Тарас.
Нехай ідуть під три чорти
Ті, хто відсидяться у скойці,
А ми з тобою добровольці
Цієї божої чоти.
Харків – Літературний музей
Друзі,
2 вересня о 21.00 в ХАРКІВСЬКОМУ ПЛАНЕТАРІЇ відбудеться вистава РоздІловІ, спільно створена мистецькою агенцією "АртПоле" та культовим українським письменником Сергієм Жаданом.
"РоздІловІ" − це зразок сучасного мистецтва, яке поєднує поезію, театр, танець, музику.
Проект задуманий як листування між Ним і Нею. За основу взяті поетичні твори Сергія Жадана з "Месопотамії" та інших збірок. Додається й кілька прозових фрагментів.
Сергій Жадан: «Розділові» живуть своїм життям, змінюючись настільки, наскільки змінюється повітря довкола нас. Багато слів і речень сьогодні звучать цілком інакше, сприймаються зовсім по-іншому.
Гадаю, тим, хто пам’ятає, як усе починалося, хто був на перших версіях проекту, цікаво буде порівняти звучання віршів та інструментів, порівняти літери й розділові знаки.
текст/голос: СЕРГІЙ ЖАДАН
ідея: ОЛЯ МИХАЙЛЮК
звук: ОЛЕКСІЙ ВОРСОБА / ВЛАД КРЕЙМЕР
монтаж: МИКОЛА КАРАБІНОВИЧ
2 вересня — Харків, Планетарій, початок о 21:00, вхід 90 грн, студентам 50 грн
6 вересня — Чернівці, Філармонія, початок 00:00, вхід вільний
10 вересня — Львів, ТЮГ, початок о 21:00, вхід за єдиним фестивальним квитком
Подія на фейсбуці https://www.facebook.com/events/1478234089164837/
ПОЛІТИКА ПАМ’ЯТІ:
ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ПОДІЙ ЧИ ВАЖІЛЬ ПОЛІТИКИ?
26 серпня 2015 року, реєстрація з 16.00 до 16.30, початок о 16.30
м. Харків, вул. Артема, 10/12, готель «Аврора», Конгрес-хол, 2 поверх
Щоб пам’ятати – треба знати. Політика пам’яті повинна сприяти порозумінню між групами, які звикли розмовляти мовою ультиматумів і міркувати категоріями чорно-білого сприйняття минулого.
Виважена державна політика у сфері історичної па’яті могла б дати відповідь, не на одне спірне питання. Але як зробити її ефективним механізмом поступу, а не жонглерським м’ячем політиків?
Науковці наголошують на трьох головних причинах, чому почути ці відповіді ми зможемо ще не скоро. У колективній пам’яті суспільства Україна є жертвою, котра з покоління в покоління потерпала від війн всередині, та імперій ззовні. Такий підхід визначає країну, як об’єкт, а не суб’єкт творення власної історії. Як постколоніальна держава, Україна отримала колективну свідомість, сповнену рудиментів комуністичного минулого і відірваність від загальноєвропейської історичної пам’яті.
Репресії тоталітаризму, війни, пам’ятники й музеї, декомунізація, перейменування… Що ж таке історична пам’ять? Що і як пам’ятати, щоб рухатися далі – від суб’єкта історії до її об’єкта?
Кількість учасників обмежена. Для участі просимо зареєструватися, написавши на адресу kharkiv@kiev-dialogue.org.
У ДИСКУСІЇ ВІЗЬМУТЬ УЧАСТЬ:
Едуард Зуб, історик;
Олексій Мусієздов, доктор соціологічних наук, доцент кафедри соціології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна;
Тетяна Пилипчук, співробітниця Харківського літературного музею;
Марія Тахтаулова, історикиня, спеціалістка з топоніміки (узгоджується).
Модерація – Володимир Маслійчук, історик, редактор порталу «HISTORIANS»/
Онлайн-трансляція заходу за посиланням http://www.ustream.tv/channel/nakipelo. Робочі мови – українська, російська.
Контактна особа – Олена Малахова, регіональна координаторка проекту «Київський діалог» у Харкові,
+380 977 816 591
+380 500 308 667
kharkiv@kiev-dialogue.org
Херсон – сайт ОДА http://www.khoda.gov.ua/ua/novini/11617-2015-08-21-08-55-36
Розпочався ІХ дитячий фестиваль бандуристів «Таврійські зустрічі» у Скадовську
Вчора, 20 серпня, у місті Скадовськ Херсонської області розпочався ІХ дитячий фестиваль бандуристів «Таврійські зустрічі», який триватиме до 22 серпня.
У фестивалі беруть участь 160 бандуристів у складі дитячих ансамблів та окремі виконавці з Київської, Харківської, Рівненської, Житомирської, Херсонської областей та міста Львів.
Такий вже традиційний для Херсонщини захід організовують Національна спілка кобзарів України разом із управлінням культури обласної державної адміністрації, відділом культури Голопристанської та відділом культури і туризму Скадовської райдержадміністрації.
«Фестиваль «Таврійські зустрічі» проводиться з метою відродження розвитку та популяризації мистецтва гри на бандурі – національному українському інструменті. Тут зібралися музиканти з різних куточків України, щоб поспілкуватися, поділитися досвідом й продемонструвати власну майстерність гри», - говорить начальник управління культури облдержадміністрації Світлана Думинська.
У рамках «Таврійських зустрічей», окрім виступів ансамблів бандуристів, також проводяться майстер-класи гри на бандурі, творчі зустрічі та сольні виступи провідних майстрів бандурного мистецтва.
На фестиваль до Скадовська завітала й перший заступник голови обласної державної адміністрації Валентина Січова:
«Керівництво області з гордістю вітає усіх гостей на Херсонській землі. Для кожного українця звуки бандури зачіпають струни серця й душі, тому всі люди, які грають на бандурі є і будуть поводирями українського народу. Адже її музика - гідна і мужня як спів кобзаря, весела і журлива як настрій молодої дівчини, лагідна і ніжна як дотик маленької дитини. Тож, грай бандуро, весели серце українців! Нехай щастить всім учасникам фестивалю».
Довідка.
Серед видатних майстрів бандурного мистецтва на фестивалі присутні:
Володимир Єсипок – український співак-бандурист, Народний артист України, професор, голова Національної Спілки кобзарів України.
Лариса Дедюх – заслужена артистка України, Лауреат Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів виконавців на народних інструментах, викладач гри на бандурі і вокалу в НМАУ ім. П. Чайковського.
Роман Гриньків – Народний артист України, віртуоз-бандурист, викладач гри на бандурі НМАУ ім. П. Чайковського.
Богодар Баглай – викладач Львівського державного училища культури та мистецтв, знавець харківського способу гри на бандурі.
Тарас Постніков – кобзар, Заслужений артист України, кіноактор, актор Національного академічного театру ім. І. Франка м. Київ.
Гостями фестивалю будуть дует «B&B Projekt» та дует «Сто Двадцять Чотири».
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Дві війни Марії Стус
Сестра поета і дисидента Василя Стуса — про брата і життя у Донецьку між Другою світовою й АТО
http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/dvi-viyny-mariyi-stus
Марія Прокопенко
Газета «День», 20 серпня, 2015
Із Марією Семенівною Стус ми познайомилися на відкритті скверу імені Василя Стуса у Києві. За кілька місяців до того сестрі поета довелося переїхати до столиці з Донецька. Її рідний будинок стоїть неподалік донецького залізничного вокзалу, вулиця регулярно обстрілюється.
Марія Семенівна разом із родиною переїхала у Донецьк навесні 1941 року. З братом вони вивчилися у педагогічному інституті (нині — Донецький національний університет). Згодом Василь поїхав до Києва, Марія жила в Донецьку. Зараз знавці кажуть про дивні збіги у долі поета: народився на Вінниччині, переїхав на Донеччину, і тепер співробітники Донецького національного університету, які не підтримують окупантів із «ДНР», працюють у Вінниці. Сумний збіг є і в долі Марії Стус: приїхала на Донбас напередодні війни, і тепер інша війна вигнала її з дому. Нині поетова сестра у Києві няньчить правнуків Андрійка та Меланію.
Нещодавно ми завітали у гості до Марії Стус. Після вареників із вишнями довго розмовляли про її життя «між двома війнами» і про брата. Результат — відеоінтерв’ю для «Дня-TV». Але багато цікавих деталей відео не вмістило. Тому ми друкуємо ширшу версію розмови з Марією Семенівною Стус — про дитинство у Рахнівці, навчання і вчителювання у Донецьку і сьогодення в Києві.
«НАШУ РОДИНУ ПОЧАЛИ РОЗКУРКУЛЮВАТИ. ВСЕ, ЩО БУЛО, ЗАБРАЛИ. НАВІТЬ ПІДЛОГУ В БУДИНКУ ЗІРВАЛИ»
— Маріє Семенівно, чим займалися ваші батьки?
— Наш батько дуже постраждав від радянської влади. Він — сирота, з бідної родини, але гарно вчився, був розумним. 1917 року, під час Першої світової війни, він потрапив у полон. Жив у німців, син яких був якимось генералом. За півтора року трохи вивчив німецьку. Якось розповів людям, у яких жив, що вдома залишилися сестри-сироти. І батьку допомогли звільнитися з полону. Він повернувся додому, одружився. Мати наша з більш заможної родини. Дали батьку корів, коней. Він підняв господарство, і нашу родину почали розкуркулювати. Все, що було, забрали — до краплі. Навіть підлогу в будинку зірвали. Батько втік до Керчі, незабаром мама лишила старших дітей у своєї матері й поїхала до нього. Роки два вони жили у Керчі.
Потім все якось перемололося, вони повернулися, батько працював у колгоспі, знову підняв господарство. І знову почали на нашу родину «гримати» — люди заздрили. Так і переїхали у Донецьк.
— А що пам’ятаєте про село Рахнівка, де народилися?
— Спогади про Вінниччину дуже гарні. Рахнівка — мальовниче село, і мені, й Василеві там подобалося. Після переїзду була у Рахнівці 1946 року — в Донецьку тоді був голод страшний. У Рахнівці жили наші бабуня та тітка. У них було багато овець, молоко, картопля, борошно, і голоду вони не знали. Забрали мене наприкінці лютого, а у Донецьк повернулася у жовтні.
Потім поїхали з Василем у Рахнівку, коли я була десь у восьмому класі. Поїхали на ціле літо. Як нам там подобалося! Бабуня і тітка жили окремо, навколо городи, ліс гарний, неподалік річка тече. Романтика! У Василя навіть є вірш про Рахнівку. Після приїздили, напевно, студентами. Сам Василь ще їздив туди до родичів, допомагав будувати хату. Рідні дуже хвалили його за працелюбство.
ОКУПАЦІЯ ЗАМІСТЬ ЕВАКУАЦІЇ
— Якими були перші враження від Донецька?
— Донецьк зустрів нас великим горем. У мене була старша сестричка, яка вчилася у восьмому чи дев’ятому класі. Вона гарно вчилася, багато читала, була, напевно, розумнішою від Василя. Коли батько привіз мене з Василем у Донецьк, вона померла. Захворіла на менінгіт, і за 24 дні її не стало.
У Рахнівці ми жили у власній хаті, а в Донецьку поселилися у бараку. Підлога дуже холодною була: взимку вода замерзала між щілинами. А незабаром почалася війна. Неподалік стояв 107-й військовий завод — велике підприємство, де працював батько. Робітників заводу евакуювали на Урал, але тато чомусь не поїхав одразу. Потім йому сказали, щоб їхав в евакуацію сам, а родину — дружину і троє дітей — лишав у Донецьку. Тато відмовився їхати кудись без сім’ї. Він лишився, і під час війни ми три роки жили в окупації. Ці три роки тато ніде не працював. Не було ні хліба, нічого. Батько зі старшим братом ходили по навколишніх селах — Водяному, Пісках — і вимінювали різні речі на їжу.
У 1943 році загинув старший брат Іванко. Поруч із нами була цілина, де люди займали ділянки і щось вирощували. Якось ми йшли звідти, Ваня — трохи окремо. Два хлопчики розрізали міни. Тільки Ваня зрівнявся з ними, міни вибухнули. Одного хлопчика розірвало на шматки, у другого голову зняло, а Вані нашому потрапило у щоку, ніжку відірвало — страшне.
Потім війна закінчилася, батько знову працював на військовому заводі. Нам дали кімнату в іншому бараку, ліпшому. Там ми прожили з 1943 по 1946 роки, а тоді почали давати ділянки землі, тато побудувався, і ми зажили у власному будинку.
— Ви казали про сильний голод у Донецьку 1946 року. Що ви пам’ятаєте з того часу?
— Нам було дуже тяжко. Ми почали будуватися, тато сильно захворів. Мене забрали у Рахнівку, і я великого голоду не знала, а Василь і мама бідували. Мама працездатна — і не робила, то їй не давали продуктової картки. Нам із Василем давали по 300 грамів хліба на день, батьку — 600 — 700 грамів. Якби хліб був, як зараз, то його б вистачало. Але то була маленька буханка, внизу — спресоване тісто.
У 1946 році моя мама навіть опухла. Василь також страждав. Тато через хворобу отримав путівку на курорт у Хмільник Вінницької області, поїхав туди і забрав свою карточку. Мама з Василем жили на 600 грамах хліба. Василь навіть пас сусідам корову, щоб вони його годували. Було йому тоді сім-вісім років. Потім тато підлікувався, купили корівку, і жити стало легше.
«У ДИТИНСТВІ ВАСИЛЬ ДУЖЕ ВІРИВ ПАРТІЇ»
— Які у вас із Василем були стосунки у дитинстві?
— У нас була маленька різниця у віці, ми були, як близнюки. І завжди разом, хоч би що робили. З дитинства Василь був дуже цікавим хлопчиком. Разом із сусідськими дітьми він зробив радіо, провів телефон між нами і ними. Ми з Василем часто грали з географічною мапою, «подорожували» нею: один загадував якесь місто, інший мав його назвати.
Брат вчився на «відмінно», і тато дарував йому то фотоапарат, то гітару. Василь швидко вивчився грати на гітарі, підбирав багато творів: полонез Огінського, різні арії. Брат обожнював класичну музику, заслуховувався «Елегією» Масне.
У шостому класі я вже не вважала себе старшою за Василя. Він був моїм захисником. Ми ходили у різні школи, але вони були поруч. Мою подружку хлопці якось повалили і почали розтирати сніжками. Я заступилася за дівчинку, і потім вони мені проходу не давали: як іду на уроки, закидають сніжками. Розповіла Василю, він поговорив із хлопцями, і вони перестали чіплятися.
Василя завжди відправляли виступати на обласні зльоти піонерів. У нашій родині ніхто ніколи не обманював, і ми дуже вірили книжкам і газетам. Думали, якщо ми не обманюємо, то й інші чесні. От і Василь дуже вірив партії. На зльотах вигукував: «За Леніна! За Сталіна!» Якось одна вчителька навіть вирішила, що він — син якогось партійця.
— Коли Василь зрозумів, що у державі щось не так?
— Мабуть, уже в Києві. Гадаю, батько вплинув. У мене був нахил до математики і фізики, а у Василя — до літератури. І от він сидить вечорами з батьком, а той розповідає йому про Винниченка, Хвильового — тоді ці імена і не згадували.
— Коли КДБ зацікавилося вашим братом?
— Після відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку у Донецьку (1955 рік. — Авт.). Виступали, зокрема, він і сталінський стипендіат Іван Принцевський. КДБ не сподобалося, що вони тоді говорили, одразу почали викликати їх до себе. Але поки Василь жив у Донецьку, не відчували уваги КДБ до нього. Наша мама мала проблеми з серцем, і ми оберігали її, як могли. Через те Василь, може, і розповідав про свої клопоти татові, але ми нічого не знали.
Брат відслужив у армії, потім працював у Горлівці та Донецьку. Його вірші потроху друкували у газеті, він працював у літературному гуртку. Сильний тиск почався, коли Василь до Києва поїхав. У Києві брат познайомився з Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською, Євгеном Сверстюком. Коло спілкування розширилося, згодом почалося цькування. Але про київське життя Василя я мало знаю.
«ВСЕ ЖИТТЯ Я МОЛИЛАСЯ НА ВАСИЛЯ»
— Маріє Семенівно, що ви робили після інституту?
— Отримала направлення у Шахтарськ Донецької області. Відпрацювала там, повернулася в Донецьк і довго вчителювала у школі №75. А тоді донька запропонувала йти на пенсію і допомагати виховувати онуку. Звільнилася з роботи, сім років не працювала, а тоді мене запросили у школу №74 — ще там дев’ять років пропрацювала. Школа №74 тепер розбита повністю. Але я раніше пішла з неї. Я короткозора, все життя в окулярах — то не могла вже працювати через поганий зір.
Загалом у школі пропрацювала десь 49 років. Із дитинства мріяла бути вчителькою, хоча батько відмовляв. Я любила математику, вона мені легко давалася. Хотіла піти у залізничний інститут, але він був тільки у Дніпропетровську. Тоді думала піти у політехнічний інститут. Але бачила погано — на медогляді лікар здивувався, як буду вчитися у політехнічному. Врешті, вступила до педагогічного.
Працювала із задоволенням. У мене на уроках завжди була хороша дисципліна. Тому навчилася у шкільного вчителя Костя Макаровича Тесленка. Він тільки побачить, що хтось у класі повернувся, — одразу ставить йому питання. А ти ж не можеш відповісти, якщо відволікся. І я так. Бачу, що хтось не слухає, — одразу питаю щось. Спочатку діти сердилися, а потім звикли, і дисципліна була хороша. Ніколи не кричала на учнів.
— Як на роботі ставилися до вашого брата?
— У школі не розпитували про Василя. По-перше, сама не говорила про нього. Спочатку і не думала, що він стане таким відомим. А коли у тюрму потрапив — кому ж про це буду казати. Хоча у школі про брата знали. Якось завуч попросила замість того, щоб іти на урок, зайти до неї в кабінет. Там на мене чекав широкоплечий, мордатий КДБіст у кожанці. А Василь вже років п’ять чи шість відсидів. КДБіст розпитував про брата, просив вплинути на нього, щоб він покаявся. Майже 45 хвилин ми розмовляли. Але як мені вчити брата, коли він набагато розумніший за мене? Так КДБісту і сказала.
Все життя я молилася на Василя. Коли у родині дізналися, що його забрали, ви не уявляєте, що з нами трапилося! Я, певно, не спала дві чи три доби. Весь час проплакала. У газеті ще надрукували інформацію про його арешт. А мого батька поважали на вулиці, й ніхто нічого нам не казав з цього приводу.
Коли батько помер, Василь приїхав на похорон. Було дуже багато КДБістів — на кількох вулицях стояли машини. Прийшла і директорка школи, де я працювала. Вона, мабуть, була інформатором у КДБ. У мене з цією директоркою інколи були суперечки, але вона мене поважала. Декілька років вона вже не працювала у школі, втім, прийшла на похорон. Я здивувалася. Директорка прийшла рано і пішла однією з останніх. Видно, прислали дивитися, що робиться.
ОСТАННЄ ПОБАЧЕННЯ І ВІЩИЙ СОН
— Коли ви востаннє бачили Василя?
— Навіть не пам’ятаю. Коли сидів у Мордовії, двічі їздили туди. А коли поїхали на Урал, там побачення так і не було. Якось їхали до нього — я, дружина його Валя і син Дмитро. Добу чи півтори чекали, щоб дозволили побачення. Чуємо — вже ворота табірні відкриваються, везуть Василя до нас. І тут приходять тюремники і кажуть, що не буде побачення. Пояснили, що Василь «не виконав ритуалу». Тюремники сказали йому, щоб спілкувався з нами російською, бо вони не розуміють української. А Василь відмовився.
Взагалі, у Мордовії в’язням було краще. Вони гуляли трохи, квіти саджали. Коли вперше приїхали у Мордовію до Василя, він сидів разом із В’ячеславом Чорноволом. Той виходив до нас, балакав, був товариським, веселим. У Чорновола інший характер, ніж у Василя. Брат був дуже прямим, категоричним, безкомпромісним. Він прагнув, щоб все було правильно, по справедливості. Якби не такий характер, він, може, й вижив би.
— Як поховали Василя на Уралі?
— Ми з Валентиною їздили туди на його могилу. Поховання — маленький пагорб, стовпчик і табличка «№9». Валя ще повісила на стовпчик український рушник. Ще ми здивувалися, що люди не ставилися до нас вороже. Якось у нас закінчилася вода, а Валя дуже хотіла пити. Я підійшла до чоловіка, який також прийшов на могилу, попросила води. Він сказав, що має лише домашнє пиво. Валя так пити хотіла, що погодилася і на пиво. Чоловік дав нам пити, ми йому — цукерок. І таке пиво смачне було! Не люблю пиво, але це сподобалося.
— Коли змінилося ставлення до вашого брата?
— Після перепоховання (1989 рік. — Авт.) наче розвиднилося. Люди співчували. Згодом стали запрошувати на телебачення — розповідати про Василя. Взагалі, ще брат не помер, мені наснився віщий сон. Іду я вулицею, перетинаю шахтний двір. А там ціле море води — брудної, мильної, як після прання. І Василь там. Тільки підходжу до нього, і двері у двір зачиняються. І Василь поплив по брудній воді. Я гукаю його, а він пливе. Раптом вода, по якій плив Василь, стає чистою. І точно: побачення на Уралі тоді не дали, купу бруду на Василя у газетах вилили, а потім він «виплив» на чисту воду.
«У ДОНЕЦЬКУ СТРІЛЯЮТЬ БЕЗ КІНЦЯ»
— Чим нинішня війна відрізняється від Другої світової?
— Не пам’ятаю, щоб за німців у нас хоча б один будинок зруйнували. А зараз — будинок навпроти зруйновано, через дорогу — також. Кругом руїни. Неподалік впало щось — у нас майже всі вікна повилітали, гараж розбило. Хоча б стіни залишилися цілі. А колись почула страшний крик на сусідній вулиці. Один чоловік виходив на подвір’я, його вдарило осколком — одразу впав. Кажуть, у сонну артерію потрапило. Другий вийшов на ганок покурити... так його по частинах ховали. Стріляють без кінця. І чого вони хочуть?
Багато людей слухають тільки російське радіо, яке дає свою інформацію, проти України. Усі, як зомбовані. Якось пішла до стоматології. Там усі вікна вибиті — причому з того боку, де «ДНРівці» сидять. І все одно Україна винна.
— Як наважилися на переїзд до Києва?
— У Донецьку зі мною жила онука з родиною. Її доньці, моїй правнучці, незабаром буде чотири роки. Якось вона гралася і почався обстріл. Я погано бачу і помітила лише, як щось червоне низько летить. Я нахилилася і побігла. А правнучка сіла біля дивану і кричить не своїм голосом — дуже перелякалася!
Звідти треба бігти, як тільки зможеш. У деяких районах наче тихо, але потім і туди доходять обстріли. Не знаю, як люди тримаються. Чи так вірять «ДНР», чи просто не мають куди їхати. У нас є родичі по Україні, не на порожнє місце їхали. Зараз чоловік онуки працює, а ми з нею доглядаємо дітей: правнука Андрійка і правнучку Меланію. Пенсію отримую, державну допомогу для переселенців. Різні люди допомагають потроху. Потім, може, краще облаштуємося.
— Як можна припинити цю війну?
— Не знаю. І ніхто не знає. Якби Росія не допомагала, давним-давно б усе припинилося. У Донецьку, тільки-но приходила гуманітарна допомога, починалися обстріли. Хтось каже, що все це припиниться через п’ять років, хтось — через десять. Не знаю, що буде і як жити. Але якось будемо терпіти. На Бога сподіваємося.
Пропоную сповідальний вірш Василя Стуса. Упорядник
* * *
Куди мене ти, слово, завело?
Дві довгі лави і чотири мури.
Здається, досить тісно для натури,
і здавна так було. Отак було.
Повільно тепле літо перейшло,
повільно тепла осінь промайнула.
Де ти, моє село? Ти вже забуло
про сина блудного? Куди втекло?
І знов один. І знов я сам-один,
а на віку, немов на довгій ниві
бувають днини журні і щасливі,
ти ж тужиш і радієш серед днин.
Куди мене ти, слово, завело?
В тобі – мої початки нескінченні
в тобі – мої сліди і всезнищенні
напитування про добро і зло.