Новини одним рядком.

8 серпня – день народження Олега Швидкого, автора пісень із Запоріжжя

14 серпня – концерт івано-франківського клубу авторської пісні і поезії у Міському Народному домі Івано-Франківська

15 серпня – урочисті заходи з нагоди 200-річчя від дня народження Григорія Ґалаґана у Сокиринцях на Чернігівщині

17 серпня – виступ Тараса Силенка на презентації кінофільму до 100-річчя Медвинського повстання на Київщині

17 серпня – фестиваль «Подільський витязь Устим Кармелюк», с.Кудинка Летичівського району Хмельницької обл..

17 серпня – концерт Володимира Семенова "Зажигает вечер..", Київ, Арт-Кафе Букiторiя

17-18 серпня – фестиваль “Ше.fest 2019”, с. Моринці, Звенигородський р-н, Черкащина

18 серпня – концерт гурту “Тінь Сонця” (лідер – Сергій Василюк) у Погребищі на Вінниччині 

20 серпня – зустріч з Олександром Єфремовим (Росія), Запоріжжя, пр. Соборний, 142, Центр мистецтв «Арт-Простір»

21 серпня – концерт гурту «Хорея Козацька» (лідер - Тарас Компаніченко), Запорізька обласна філармонія

23-25 серпня – фестиваль «Остання столиця» за участі Тараса Компаніченка у Кам'янці-Подільському

24 серпня – концерт Національного академічного оркестру нар. інструментів України, Одеський театр опери та балету

 

 

 

 

Василь Герасим’юк

 

* * *

 

Неправда, що деспот засліпить поета,

й поета, який прикривав

криваву стіну, як барвиста верета,

бо в того поета у грудях трепета –

він душу чужу вколисав.

 

Невже не посмів ну хоч раз, ненароком

у день зазирнути живий,

почути прокляття за маршовим кроком?

Продажний поет може бути пророком

лише у вітчизні своїй.

 

 

Сайт http://cossackland.org.ua/2019/08/15/hurt-horeya-kozatska-i-taras-kompanichenko-prezentuyut-u-zaporizhzhi-novyj-albom-pisni-ukrajinskoji-revolyutsiji/

 

Гурт “Хорея Козацька” і Тарас Компаніченко презентують у Запоріжжі новий альбом –

“Пісні Української революції”

 

У Запоріжжі відбудеться концерт «Хореї Козацької» із презентацією музичного альбому «Пісні Української революції».

Про це повідомляє Український інститут національної пам’яті.

 “Пісні Української революції” - це спільний проект Українського інституту національної пам’яті, народного артиста України Тараса Компаніченка та гурту “Хорея Козацька”, присвячений 100-річчю Української революції 1917-1921 років.

Серед авторів текстів та композиторів творів – класики української культури: Павло Тичина, Христя Алчевська, Олександр Олесь, Роман Купчинський, Ярослав Ярославенко, Михайло Гайворонський, Олександр Кониський та інші.

“Твори, що увійшли до альбому “Пісні Української революції” – це частка моєї тридцятилітньої праці пошуку правдивих музичних пам’яток про ту, унікальну своїм національним пробудженням, епоху. Усі ці твори були активно співані на великих і малих сценах України в часі 1917-21 років.

Їх співали на воєнних позиціях, на шикуванні військ; вони співались кобзарями, артистами-бандуристами, оперними співаками, просвітянськими, військовими, студентськими хорами, Українською Республіканською Капелою та Українським Національним Хором. Багато творів були забуті і не звучали в Україні майже століття”, – розповідає музикант, кобзар, лідер гурту “Хорея Козацька” Тарас Компаніченко.

Завантажити альбом можна на сайті Українського інституту національної пам’яті.

 

Організатори заходу: Український інститут національної пам’яті, Запорізька обласна державна адміністрація.

 

Час: 21 серпня, середа, 18.00

Місце: Запорізька обласна філармонія, пр. Соборний, 183, м. Запоріжжя,

Вхід вільний!

 

 

Київ – сайт http://noni.org.ua/content/koncert-naoni-modesa

 

Концерт НАОНІ м. Одеса

(за участі бандуристів)

Субота, 24.08.2019 16:00

 

Національний академічний оркестр народних інструментів України запрошує Вас 24 серпня на концерт НАОНІ, що відбудеться в Одеському театрі Опери та Балету (Одеса, пров. Чайковського, 1)

 

Сайт http://noni.org.ua/dovidnyk/bandura

 

    БАНДУРА – струнно-щипковий інструмент, оригінальний витвір українського народу, почав широко розповсюджуватися з кінця XVI ст. Складається з корпуса овальної форми, грифа з кілками для басових струн та приструнків, які мали стабільну висоту звуку.

    Бандура має виконавські можливості подібні до фортепіано: можна грати всіма десятьма пальцями й видавати акорди. Бандуру тримають вертикально, притиснувши до грудей i граючи по всіх струнах обома руками. Цей спосіб гри називають харківським, на відміну від звичного сьогодні чернігівського ( бандура розвернена ліворуч, ліва рука грає тільки на басах, а права – тільки на приструнках).

   Чернігівський спосіб гри не був властивий виконавству кобзарів стародавніх часів – він є пізнішим i походить від зрячих аматорів - бандуристів. Цей спосіб також пов'язаний із хроматизацiєю бандури (конструкторські експерименти в цьому напрямку почалися на зламі XIX- ХХ століть), яка зробила неможливою гру на приструнках лівою рукою. Після хроматизації бандура перетворилася з побутового інструменту на суто концертний.

 

   Зовнішній вигляд бандури невпинно змінювався і вдосконалювався. З розвитком мистецтва виконання виникла потреба розширити діапазон інструмента, збільшити кількість струн.

Бандура О. Вересая мала 6 басів і 6 приструнків.

Бандура Г. Бондаренка мала 5 басів і 5 приструнків.

Бандура Г. Хоткевича мала 4 баси і 19 приструнків.   

 

   Наступні майстри Т. Нечипоренко, І. Скляр, В. Тузиченко, О. Корнієвський, С Снігірьов, С Паліївець, В. Герасименко багато уваги надавали хроматизації звукоряду, стабілізації форми бандури.

Сучасна бандура має 10-14 басових струн і 40-50 приструнків.

Є два способи гри на бандурі: київський: ліва рука оперує басами, права – приструнками; харківський або полтавський: права і ліва руки грають як на басах, так і на приструнках.

   Наша група бандур налічує 10 солістів, кожен з яких плекає традицію та культуру бандурного мистецтва. Також концертмейстер групи бандур Тарас Столяр виконує багато сольних творів у супроводі нашого оркестру. Ознайомитись з творами можна нас сторінці групи бандур.

 

 

Івано-Франківськ – сайт http://www.mvk.if.ua/news/51067

 

З піснею та поезією в серці

15 Сер 2019

 

14 серпня 17.00 год. у Міському Народному домі відбувся захід у рамках клубу авторської пісні і поезії. Учасники клубу ділилися з глядачами своїми творчими здобутками. Літні наспіви подарували глядачам творче тепло літнього дня а також позитивний настрій своїми піснями та щирістю створили найменші учасники свята. Захід організували та провели творчі працівники Міського Народного дому, департаменту культури Івано-Франківської міської ради.

 

 

Сайт https://z-m-www.facebook.com/events/2349150252000154/

 

Вечер памяти Елены Касьян

 

Организаторы: Авторская ПЕСНЯ в Днепре

Творческая гостиная «Відлуння» приглашает 31 августа 2019г. на вечер памяти Елены Касьян - известного автора песен, стихов и прозы.

В вечере примут участие поэты и барды из Днепра, Одессы, Запорожья, Каменского и Одессы: Ольга Артеменко, Яна Гершаник, Наталья Бобко, Анастасия Сорокина, Татьяна Прибыль, Анна Киящук, Наталья Семикина, Максим Щербаков, Олег Попенко, Сергей Рудь, Ольга Воротынцева, Юрий Филиппов, Стас Кузьмин, Татьяна Воловая, Арина Бирюкова, Татьяна Вечирко, Трио АКВАРЕЛЬ: Виктория Славинская, Ольга Бережная, Максим Бережной.

Елена Касьян (Львов) - поэт и музыкант, автор короткой прозы, исполнительница собственных песен. Для тех, кто не знал Елену, у вас есть уникальная возможность познакомиться с ее творчеством благодаря друзьям Елены, которые поют ее песни, читают стихи и прозу.

То, что Елена оставила миру - бесценно! И мы, те, кто знал и любил Елену, будем делать все возможное для того, чтобы эти подарки жили дольше! Последние годы своей жизни Елена боролась с тяжелой болезнью, чуда исцеления так и не произошло, но произошло много любви и света, а это тоже чудо!

Для сотен людей со всего мира Елена стала примером чрезвычайной силы духа и жажды жизни. Эту силу, любовь и жизнь мы можем сохранить здесь и сейчас. Очень хочется, чтобы это не был вечер слез, а был вечер света и бесконечной любви, именно такой, которую дарила всем нам Елена.

На вечере будут продаваться книги и диски Елены Касьян, в том числе и совсем новая "СЕДЬМОЙ ПОЧТОВЫЙ", которую Лена уже не увидела...

 

До встречи 31 августа 2019р. (Суббота) в 16:00

Днепровская Центральная городская библиотека

Адрес: ул. Воскресенская, 23

Лекционный зал, 3-й этаж

Вход свободный

 

 

Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)

 

НАСТОРОЖЕНІСТЬ

 

Чорна хмара повзе на Вкраїну,

затуляє вже сонце ясне

і чекає, коли я покину

рідну хату, що гріє мене.

 

Не піддамся повік  чорній хмарі,

не покину домівку свою.

На душі, мов на справжнім радарі,

настороженість наче в бою.

 

І Вітчизні моїй крутобровій

на сьогодні відверто скажу:

– Тільки вірю я матері-мові,

тож для себе її збережу.

 

 

Сайт https://www.facebook.com/fest.BAYDA/

 

Фестиваль "Байда"

 

«БАЙДА»2019 будет? Будет! Но…

В связи с экономическим положением фестиваля и ценовой политикой запорожских локаций фестиваль в этом году трансформируется в встречу друзей.

Проходить она будет 6-8 сентября 2019г. в городе Запорожье на о. Хортица. Место встречи туристический пляж. (В набор входят речка, пляж, берег, скалы. )

А в воскресенье большой концерт в зале. (информация уточняется).

Поскольку туристический пляж не оснащен электричеством вспомним истоки и соберемся возле костра с любимыми песнями.

Условия проживания: полное отсутствие комфортабельных условий.

По приезду создаем палаточный городок. Возможно разведение костров в существующих кострищах. Вода из родника или покупная (уточняется ассортимент товаров в профилактории находящемся в 500м от места проведения).

Как добраться: на следующей недели выложу номера всех автобусов идущих до ост. «Запорізька січ» а дальше по маркировке (15-20 мин. ). И уточню расписание автобусов до профилактория Запорожсталь (5мин.). Въезд автомобилями на территорию пляжа ЗАПРЕЩЕН! Машины можно оставлять на неохраняемой стоянке возле профилактория.

Немного о серьезном: Поскольку организации как таковой в этом году нет каждый несет ответственность за свои действия самостоятельно. Особенно хочу обратить внимание на такие моменты:

-Разведение костров с соблюдением правил пожарной безопасности.

-Разумное поведение на скалах.

-Безопасность на воде.

-Не создавать и не поддерживать конфликты. В случае возникновения постараться решить мирным путем.

Поскольку встреча состоится на территории заповедника напоминаю:

- что за повреждение травянистого покрова, деревьев, кустарников, почвенного покрова,

-оставление мусора, кострищ, собранных навесов и другие действия, ведущие к загрязнению и замусориванию территории,

- остановка на ночлег, разведение и разведение костров вне туристического лагеря полицией экологов будет взыматься штраф (а она действительно есть и работает).

О хорошем: если честно не думала, что решусь браться даже за такой формат. После бесконечных попыток найти место в соответствии с нашими финансами опустились руки. И вот тут произошло оно «НО» - ко мне начали подходить, звонить, писать люди, и все спрашивали одно «будет ли Байда?». И дрогнуло. Я не смогла отказаться от счастья снова вас увидеть. Встреча друзей под кодовым названием «Байда» состоится.

Чуть-чуть надежды: если у Вас есть замечания или предложения по поводу проведения Байды-2019 – пишите! Звоните-095-045-71-86 в будни с 18,00 до 22,00 Лена.!

Ждите дополнения к информации. Постараюсь как можно детальнее описать маршрут.

До скорой встречи!

 

 

Сайт_https://www.cult.gov.ua/news/koncert_kapeli_banduristiv_do_200_richchja_grigorija_ala_ana/2019-08-16-9817

 

КОНЦЕРТ КАПЕЛИ БАНДУРИСТІВ ДО 200-РІЧЧЯ ГРИГОРІЯ ҐАЛАҐАНА

 

Рівно два століття тому — 15 серпня 1819 року у Сокиринцях (тепер Срібнянського району) народився видатний український громадський діяч і меценат Григорій Ґалаґан. Його маєток на батьківщині - родове гніздо козацько-старшинського роду Ґалаґанів - є характерним прикладом палацово-маєткової архітектури Лівобережної України. Палац Ґалаґанів часто називають «українським Парнасом», адже тут частими гостями були видатні діячі культури та мистецтва – Тарас Шевченко, Лев Жемчужников, Микола Лисенко, Остап Вересай та інші.


15 серпня 2019 року у Сокиринцях пройшли урочисті заходи з нагоди 200-річчя від дня народження Григорія Ґалаґана. Їх учасники, в тому числі нащадки роду Ґалаґанів, які нині розкидані по світу, представники дипломатичних представництв зарубіжних країн, взяли участь у відкритті меморіалу родини Ґалаґанів на території садиби.

 

Артисти обласного філармонійного центру фестивалів та концертних програм представили гостям урочистостей святкову програму. Класику українського народного музичного мистецтва презентувала Капела бандуристів ім. О.Вересая під керівництвом заслуженої артистки України Раїси Борщ та заслуженого працівника культури України Миколи Борща. Участь колективу в меморіальному дійстві символічна, адже свого часу саме Григорій Ґалаґан викупив з кріпацтва Остапа Вересая, всіляко сприяв популяризації кобзарської культури. На честь Вересая у маєтку Ґалаґанів в Сокиринцях традиційно проводиться всеукраїнський фестиваль кобзарського мистецтва.

 

Згадуючи Григорія Ґалаґана, артисти капели у своєму виступі згадали і його сучасників - людей, які в той час творили історію. Музиканти зазначають, легко прослідкувати своєрідну спорідненість душ таких великих людей як Григорій Ґалаґан, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Леонід Глібов, Микола Маркевич - постатей, що долучилися до творення української літератури, музики, культури, які жили в одну епоху, слухали і любили ті самі пісні.

 

У концерті прозвучали народні пісні, в тому числі ті, що були написані на вірші класиків і були популярні в часи, коли жив і творив Григорій Ґалаґан, зокрема, "Стоїть гора високая", "Бандуристе, орле сизий", "Ой під горою, під перевозом", "Та туман яром котиться", твори Раїси Борщ (“Батьків моїх земля“), Омеляна Шпачинського (“За байраком байрак”), Петра Свіста (“Гарний козак”), Левка Ревуцького та Григорія Давидовського ("Козацька сюїта"), Олега Марцинківського ("Я живу в Україні").

Прес-центр Чернігівського обласного філармонійного центру

фестивалів та концертних програм

 

 

Сайт https://www.facebook.com/pg/uinp.gov.ua/posts/

 

Український інститут національної пам'яті

 

Цього дня, 200 років тому, у селі Сокиринці на Чернігівщині народився Григорій Ґалаґан - громадський діяч, меценат.

 

Григорій Ґалаґан походив із старовинного козацько-старшинського роду Ґалаґанів. Навчався на юридичному факультету Петербурзького університету. Повернувшись у Сокиринці, в своїх маєтках за короткий термін перейшов на нові форми господарювання, збільшуючи їхню рентабельність. Що було надзвичайною рідкістю для періоду глибокої кризи поміщицьких господарств.

 

Свого часу Григорій Ґалаґан захищав права селянства, через що мав чимало конфліктів з місцевими поміщиками. Активно виступав за скасування кріпацтва і повне звільнення селян, входив до «редакційної колегії», яка працювала над підготовкою селянської реформи 1861-го. Свого кріпака, сліпого бандуриста Остапа Вересая, не лише відпустив на волю, але й влаштував виступи у Києві та Петербурзі, підтримував фінансово.

 

Був особисто знайомий і листувався з Михайлом Максимовичем, Пантелеймоном Кулішем, Володимиром Антоновичем, Михайлом Драгомановим. Матеріально допомагав Тарасу Шевченку, фінансував видання його книг.

 

Страшним ударом для Григорія Павловича стала смерть від тифу в 1869-му єдиного сина 16-річного Павла. Аби увічнити пам’ять про сина, заснував у Києві колегію Павла Ґалаґана (1871), яка мала готувати юнаків різного стану «з недостатніми матеріальними засобами» до вступу в університет. Григорій Ґалаґан пожертвував у фонд навчального закладу мільйон карбованців і придбав два будинки з флігелями.

 

За його фінансової підтримки відкрито гімназію в Прилуках (1874), ремісничі училища в Ічнянському і Прилуцькому повітах, цілий ряд народних шкіл. Матеріально підтримував журнал «Київська старовина» та інші українські видання.

 

У 1871-му заснував у рідному селі перше в Україні ощадно-позичкове товариство для боротьби з неврожаями. Очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (1873-1875), з якого вийшов у 1876-му, на знак протесту проти Емського указу.

 

Ще в юні роки, повернувшись у рідні краї з Петербургу, Григорій Ґалаґан занотував у щоденнику: «Я не можу описати те приємне почуття, яким я володів, увійшовши в церкву і побачивши, що я з нову перебуваю з мирними моїми співвітчизниками, які (і чоловіки, і жінки) так прекрасні!».

 

Автор цінних наукових фольклорних і етнографічних праць. Один із засновників Київської міської публічної бібліотеки (нині Національна парламентська бібліотека України).

 

Помер 25 вересня 1888-го в Сокиринцях.

 

 

Житомирщина – сайт https://zhytomyrschyna.zt.ua/index.php/2016-05-04-17-27-19/2016-05-04-19-00-38/2259-uspikhy-malynskykh-bandurystok

 

Успіхи малинських бандуристок

Богдан ЛІСОВСЬКИЙ 

02 серпня 2019

 

З творчою перемогою повернулася додому колишня випускниця класу бандури Малинської дитячої школи мистецтв, а нині — студентка Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка, артистка оркестру Житомирської обласної філармонії імені С.Ріхтера та Поліського ансамблю пісні і танцю «Льонок» імені І.Сльоти Інна Токарчук (викладач — заслужена артистка України Олена Ніколенко).

Дівчину було відзначено на першому відкритому регіональному конкурсі юних бандуристів «Бандурний причал», що відбувся в Одесі й був присвячений 25-річчю тріо бандуристок «Мальви». Участь у різних номінаціях та вікових групах у ньому брали близько сотні виконавців.

Журі, очолюване професором кафедри народних інструментів Одеської національної музичної академії Віктором Власовим, високо оцінило виступ нашої талановитої землячки. Виконавши «Елегію» Романа Гринькова та «Концертіно для бандури з оркестром № 2» Костянтина М’яскова, Інна одержала диплом третього ступеня в номінації «Бандурист-інструменталіст».

 

***

Вкотре на Херсонщині побували учасниці дитячої зразкової капели бандуристок «Веснянка». Вони разом із керівниками капели Тетяною Гузенко та Світланою Майданович взяли участь у Всеукраїнському конкурсі-фестивалі «Таврійські зустрічі», що відбувся у Скадовську. Їх виступ було визнано одним із кращих.

 

 

Сайт http://www.slk.kh.ua/multimedia/istoriya/istoriyi-zhittya/kobzar-z-xarkivshchini-vs-vlada-yak-van-kuchugura-kucherenko-ukrayinu-zaxishchav.html

 

Кобзар з Харківщини vs влада: як Іван Кучугура-Кучеренко Україну захищав

20.07.2019

 

Мандрівний співак з бандурою – він ніс український дух у концертні зали Москви та Петербурга; йому аплодували Ростов і Мінськ; його пісні на платівки записували у Варшаві. Але він не захотів бути «своїм» для влади, яка почала знищувати Україну, і був знищений сам.

 

7 липня 1878 року в селі Мурафа Богодухівського повіту Харківської губернії в родині селянина Іова Кучугури-Кучеренка народився хлопчик, якому дали ім’я Іван. Хлопчику було три рочки, коли він перехворів на віспу, яка дала ускладнення. Лікувати дитину незаможна родина не змогла, і Іванко втратив зір: нічого не бачив лівим оком і дуже пошкодив праве. А коли йому було вісім, не стало й батька. Життя його вже з дитинства склалось настільки тяжким, що, як згадував він згодом, «трохи душі не загубив».

Буваючи на базарах і ярмарках, Іван не раз чув спів і гру кобзарів, які полонили його душу. Кучеренко твердо вирішив стати кобзарем. До того ж нічого іншого робити майже не міг, навіть ходив з поводирем. Йому порадили піти вчитися кобзарському мистецтву до кобзаря Степана Бідила. Хлопець так і зробив. Після смерті Бідила він навчався у відомого кобзаря Павла Гащенка, який жив у тому ж Богодухівському повіті, у селі Константинівка. Пізніше він навіть одружився з його сестрою. Хлопець виявився не тільки наполегливим, а ще й талановитим: він швидко опанував мистецтво співу та гри на бандурі й незабаром перевершив свого вчителя. У 18 років, закінчивши свою науку в Павла Гащенка, він пішов «у люди».

 

Мандрівник-співак

Кобзарство – унікальне явище не лише української, а і світової культури. Його носії впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя. Кобзарі пробуджували й передавали свою кипучу пристрасть, радість і горе майбутнім поколінням. Іван Кучугура-Кучеренко став одним з таких мандрівних співаків. Він був не тільки надзвичайно обдарованим музикантом з оксамитовим виразним баритоном, а й ще мав гарну зовнішність: високий зріст, вродливе обличчя, довгі пишні вуса. До того ж був відмінним артистом: виконуючи пісні, він їх «переживав». Очевидці згадували, що бачили, як переживав кобзар, коли співав яку-небудь трагічну пісню. По його щоках текли сльози, а він співав… Гучно лунав, чаруючи всіх присутніх, його красивий оксамитовий голос. Виконання ним пісень «Та не жур мене, моя мати, бо я й сам журюся», «Ой пущу я кониченька в сад» – доводили людей до сліз. Коли він закінчив співати, то навіть не підвівся на гучні привітання, тому що сам плакав і, соромлячись, витирав хустиною сльози. Коли Кучугура-Кучеренко виконував жартівливі пісні, він перевтілювався у справжнього веселуна з вечорниць чи весілля. Він виявляв себе як справжній актор-гуморист, і пісні у його виконанні ставали ще барвистішими. До того ж у нього були дві бандури: одна настроєна на мінорний, а друга – на мажорний лад; обидві відзначалися надзвичайною мелодійністю.

 

На професійному рівні

Зараз важко сказати, чи був би таким відомим як кобзар Іван Кучугура-Кучеренко, якби не втрутився сліпий випадок. У 1902 році в Харкові проходив ХІІ археологічний з’їзд. Окрім доповідей і виставки старожитностей, у рамках його планувалось провести виступ кобзарів. Організатором цього виступу був Гнат Хоткевич. Саме від звернув увагу на обдарованого наймолодшого учасника виступу – Івана Кучугуру-Кучеренка, якому на той час було 26 років. Згодом Гнат Хоткевич писав: «Це була на рідкість здібна натура. Поза його увагою не проходило ніщо, і кожні зносини його з тодішньою інтелігенцією залишали в ньому слід. Музичний талант його не підлягав сумніву». Гнат Хоткевич і сам був відмінним бандуристом, тому Іванові було чому в нього повчитися. «Я не вчив його спеціально мого виконання, – писав у своїх спогадах Гнат Хоткевич, – але він часто чув, як я граю, і як людина здібна, переймав самостійно».

У 1906 році Івана Кучеренка на базарі в Катеринославі почув відомий історик і знавець козацтва професор Дмитро Яворницький. Виконавчий рівень вразив професора. «Мені він видався коштовним діамантом, – згадував потім Яворницький, – який тільки тоді заграє всіма барвами, коли його відшліфує вмілий майстер». Яворницький запросив кобзаря до себе додому і, похваливши його виконавське мистецтво, порадив для ще більшого удосконалення поїхати в Миргород, де йому в цьому зможе допомогти місцевий мистець і досвідчений бандурист Опанас Сластіон. Навчання тривало три місяці, але спілкування з такими непересічними особистостями принесло молодому кобзарю набагато більше. Дмитро Яворницький допоміг в організації в Катеринославі сольного концерту Кучугури-Кучеренка, після чого кобзар помандрував до Галичини.

У 1908 році Івана Кучугуру-Кучеренка запросили в Київську музичну школу Миколи Лисенка як викладача гри на бандурі. Він працював там майже два роки, але для нього, як малозрячого, така праця була затяжкою. Він переключився на концертування, де почував себе цілковито у своїй стихії. У 1912 році від їде з виступами до Варшави та інших польських міст. Окрім концертів, він займається й іншою роботою – зокрема, записує патефонні та грамофонні платівки з українськими піснями й думами. А наступного року український кобзар їде до Петербурга. Тут він провів два з половиною місяці, брав участь у 40 концертах, а потім, на запрошення товариства «Кобзар», Іван Кучеренко виступає в Москві, в етнографічному концерті та на вечорі, організованому музично-історичним товариством. На цей час він уже вважається кращим кобзарем України.

 

У буремні роки

Буремний лютий 1917 року. Кобзар подався до Чорноморсько-Кубанських країв, де мандрував колись змолоду, і почав там давати концерти по школах. Скрізь його вітали як бажаного дорогого гостя. Енергійний, життєрадісний, талановитий співець з ентузіазмом і надією сприймає владу Української Центральної Ради та встановлення УНР. Було зорганізовано творче тріо – кобзар Кучугура-Кучеренко, декламатор артист Цимбал і доповідач Кость Даниленко, який розповідав про самостійну Українську Державу. Тріо їздить усією Україною, організує Просвіти та влаштовує кобзарські концерти по містах і селах. Кобзарю Івану Кучугурі-Кучеренку Центральна Рада дає звання національного артиста УНР.

Після встановлення більшовицької влади Іван Кучугура-Кучеренко повертається на Харківщину. Обраний зборами Мураф’янської сільської ради клубним працівником, він посилює свою концертну діяльність, дає концерти практично в усіх райцентрах тодішньої Харківської губернії. Одночасно кобзар не кидає і традиційно співоцьких виконавських форм, кобзарює біля багатьох церковних храмів і монастирів. Нова влада спочатку сприймала його діяльність поблажливо, надала йому офіційних повноважень діяча культури. У 1921 році в повітовому центрі Богодухові було урочисто відзначено 25-річчя творчої праці кобзаря, а в 1925 році йому, за великі заслуги в розвитку кобзарського мистецтва, було надано звання народного артиста УРСР. Але через п’ять років усе змінилось.

 

Знищили цинічно та безжально

1930 рік. У Харкові проходить процес проти «Спілки визволення України», який поклав початок репресій проти української інтелігенції та всіх українських патріотів. Івану Кучугурі-Кучеренку забороняють проводити концертну діяльність і відбирають звання народного артиста. Щоб не пропасти з голоду, він повертається до свого старого рукомесла: знову, як і колись, плете рукавиці, вірьовки й тенета. Поступово про нього забули: з’явилась формація молодих бандуристів з   ідеологічно підібраним репертуаром, який відповідав духу радянської влади. Але це забуття було, на жаль, ненадовго.

У 1937 році кобзаря було арештовано за доносом працівників Харківського обласного управління культури як особливо небезпечного антирадянського агітатора: він свого часу співав «Марш Петлюри», «Утечу більшовиків з України» та релігійні псалми. До нас дійшли спогади його однокамерника Данилевського, написані вже в еміграції в 1946 році: «Є тут серед нас на еміграції свідки, що терпіли разом у Харківських катівнях НКВС та бачили, як на початку вересня 1937 р. – на допиті – українські яничари НКВС-ники розпинали Кучугуру-Кучеренка на підлозі. Прив’язали за руки й ноги і розтягали на боки до стіни вірьовками, чіпляючи за гаки. Нило змучене худорляве тіло, тріщали кістки. Кобзар божевільно кричав, падав у нестяму. А кати промовляли: – Признавайся, гад повзущий!! …І так місяці, роки страждання й мук!..»

За вироком особливої трійки від 24 листопада 1937 року Івана Кучугуру-Кучеренка було страчено. Похований кобзар, за деякими свідченнями, у братській могилі на Польському меморіальному цвинтарі в Харкові. Згадки про нього зникли з друкованих джерел, які описували історію кобзарства в Україні.

Рідні намагались отримати хоча б якусь звістку про долю кобзаря. У 1956 році родина отримала таку відповідь: «Користуючись вказівками КДБ при РМ СРСР № 108сс від 24 серпня 1955 року, пропоную повідомити гр. Кучугуру-Кучеренко М. М. в усній формі про те, що її чоловік Кучугура-Кучеренко І. І., знаходячись в ув’язненні, 5 травня 1943 року помер від крововиливу в мозок». Влада цинічно приховала справжню причину смерті кобзаря.

 

 

Сайт https://www.poglyad.tv/v-oreoli-vichnosti-v-irpeni-pokoyitsya-prah-luganskogo-barda-myhajla-maksymova-avtora-pisni-v-seriali-svaty/

 

В ореолі вічності: в Ірпені покоїться прах луганського барда Михайла Максимова –

автора пісні в серіалі «Свати»

Ігор Швець

13.08.2019

 

13 серпня 2015 року перестало битися серце Михайла Максимова – викладача вишу, луганського барда, автора пісні, що пролунала в телесеріалі «Свати». Його прах покоїться в Ірпені.

Педагог та митець жив у Луганську, працював старшим викладачем кафедри філософії права, історії та культурології Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. Дідоренка.

На створення пісень Максимова надихала й участь в археологічних розкопках, що проводилися у древньому еллінському місті Ольвія (Миколаївська область).

Він разом зі своїми однодумцями та студентами здійснив майже 20 походів до цього давнього мегаполіса, оповитого таємницями віків.

Саме там і народилося багато пісень, глибоко просякнутих філософією буденного існування людини, аналізом її чеснот та сумління крізь призму історичних подій, що набувають ореолу вічності.

Але митець не прагнув особливої уваги до себе й популярності. Йому вистачало кола знайомих, які слухали його пісні. Він надихався середовищем, в якому жив і для якого творив.

Буремні події на Сході України змінили звичний перебіг життя багатьох наших співвітчизників. Так і Максимову судилося не лише перебратися до наших країв, а й знайти тут останній притулок.

Напередодні роковин смерті могилу барда відвідали його студентські друзі – депутат Ірпінської міської ради ірпінець Василь Пікулик і колишній луганець Олександр Мезеря.

До них приєднався відомий письменник та журналіст, житель Ірпеня Валентин Собчук, який потоваришував із Максимовим під час участі у розкопках.

«Я його знав ще зі студентських років, коли навчався на історичному факультеті Луганського педуніверситету. Він уже тоді запам’ятався своїм неповторним голосом і піснями.

Наш легендарний істфак породив цілу плеяду талановитих й успішних людей. Це і луганський КВК, вихідець якого — батько режисера «95 кварталу» Володимир Яковлєв, екс-міністр соціальної політики Василь Надрага, професор Сергій Харченко й багато інших.

Упродовж кількох десятирічь випускники істфаку разом зустрічалися на розкопках Ольвії. Відсвяткували й 40-ву річницю наших експедицій до цієї пам’ятки історії», – згадує Пікулик.

«Майже два десятки поїздок було й на рахунку Максимова, який у незабутні вечори, овіяні магією степових вітрів і духом давньої еллінської Ольвії, біля багаття виконував свої пісні, і звичайно ж одну з улюблених серед слухачів – «Занавесочки».

До речі, її він написав для своєї матері. Хоча вона не почула її з телеекранів, коли вийшли в ефір «Свати», але текст пісні син поклав у мамину домовину», – додає Собчук.

Підступна хвороба забрала митця на 64 році життя. Символічно, що поховали його 15 серпня – у День археолога, адже він через усе своє життя проніс любов до історії країни. А місце поховання – Ірпінь – «Парнаса царство».

«Михайлу Федоровичу вдавалося під час археологічних походів повертати нас у щасливу й безтурботну юність своїми піснями, в яких є своєрідні ключі від щастя. Адже не даремно Ольвія у перекладі з грецької означає Щаслива», – переконані друзі поета.

Його пісні живі й донині. Прихильники таланту митця проводять бардівські фестивалі ім. Максимова, продовжуючи спадковість поколінь.

 

 

Рубрика – «ЗМІ про митців»

 

Степан ПРОЦЮК: «Письменництво — це домівка для моєї душі»

Неювілейні роздуми прозаїка, есеїста та поета, викладача Прикарпатського університету

https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayinci-chytayte/stepan-procyuk-pysmennyctvo-ce-domivka-dlya-moyeyi-dushi

 

Ольга Квасниця

9 серпня, 2019

 

«ЛІТЕРАТУРНІ ГРУПИ ЧИМОСЬ НАГАДУЮТЬ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ»

— Ти присвятив літературі своє життя. У твоєму доробку приблизно 20 романів, твої тексти перекладають різними мовами світу. Що для тебе письменництво?

— У будь-якому разі не уявляю свого життя без літератури. Проте романів написав поки що лише десяток. А всіх разом книжок — із віршами, повістями, есеїстикою, перевиданнями — то вже за 35 перевалило. (Сміється.)

Щодо перекладів різними мовами світу, то це твоє дружнє перебільшення. У мене вийшов азербайджанською, у Баку, роман «Тотем» і повість «Бийся головою до стіни» польською у Нью-Йорку. Ця ж повість поволі перекладається французькою та англійською. Але коли будуть ці переклади — знає хіба Господь. У зв’язку з різними причинами, переважно незалежними від мене, стосовно перекладів поки що особливих успіхів нема. Я завжди прагну до чесності у всьому, тому і чесно поправляю тут тебе, хоч мені прикро це робити...+

Письменництво — це домівка для моєї душі. Це притулок від скорботи світу. Це той світ, який витворений мною, і до якого я насправді маю безліч емоцій: претензій і замилування,  застережень і сентиментів.

Є місця у своїх романах, які я дотепер люблю і вважаю добре написаними, без зайвини. Проте разом із тим я ненавиджу окремі місця своєї прози чи есеїстики. Але, незважаючи навіть на це, без таких місць я би не відбувся як автор. Це був би хтось інший: стерильний, білозубий, без важкого пошуку...+

— На початку 1990-х ти був учасником літературного об’єднання «Нова дегенерація», згодом членом Спілки письменників України, яку полишив. Нині ти стоїш осторонь від будь-яких літературних груп. Чому так?

— Даруй за мою французьку, «служить бы рад, прислуживаться тошно». Із спілки мені треба було виходити давно. Вже казав кілька разів: не маю ні до кого із спілчан особистої неприязні, але гнітила задушлива, як на мене, відверто провінційна атмосфера спілки, часті прохання грошей у чиновників, деколи за сто світлових років далеких від літератури...

Я готовий комусь підставити плече, ставлюся терпиміше до людських вад, бо сам такий. Але літературні групи, як ти щойно сказала, чимось нагадують політичні партії. (Посміхається.) А якщо вже, у моєму розумінні, вступати у партію, то партії треба бути особисто відданим як Батьківщині. Просто я до таких середовищ маю завищені вимоги, бо не раз пікся на дружбі.+

Так що все дуже просто із моїм «осторонь». Я би це назвав співпричетністю з усім прогресивним (за моїми критеріями) українством у нас і у світі.

+

«УКРАЇНЦІ ПОВИННІ ВІДКИНУТИ ІЛЮЗІЮ ПРО ТЕ, ЩО ПИСЬМЕННИК МАЄ ЖИТИ ЛИШЕ НАТХНЕННЯМ»

— Ти є лауреатом багатьох національних літературних премій, зокрема 2003 року за роман «Інфекція» Іван Дзюба номінував тебе на Шевченківську... Наскільки важливим у житті письменника є визнання? І що це означає зокрема для тебе? 

— По-перше, я є лауреатом невеличких премій і небагатьох. До речі, останні 15 років про мене «забули» будь-які премії, що видаються цікавими. Іванові Дзюбі вдячний донині за його підтримку «Інфекції».

На мій погляд, визнання нікому особливо не шкодило. Чи допомагало більше, ніж шкодило? Це вже проблема індивідуальних рис кожного письменника, що претендує на якісь лаври.

В історії літератури є чимало випадків, коли прижиттєва популярність письменника забувалася одразу після його смерті. Хто, до прикладу, пам’ятає російського прозаїка Боборикіна чи Арцибашева? А вони були популярніші від Чехова. Був по-своєму популярніший від Івана Франка поет і прозаїк Богдан Лепкий. Книжки Василя Стефаника читалися набагато рідше і без такого ентузіазму, ніж, допустимо, романи Юліана Опільського чи Андрія Чайківського. І т. д.+

Як на мене, важливішою від премій чи грамот є читацька увага (на щастя, у мене є читач, хоча я би хотів більшої кількості своїх розумних читачів, звісно) та значно вищі гонорари за роботу. Навіть зараз я, буває, зіштовхуюся із намаганням отримати якусь мою літературну працю безкоштовно...

Українці повинні відкинути ілюзію про те, що письменник має жити лише натхненням (то тут є якась злісна хуторянська хитруватість, щоб не сказати міцніше). Інакше, окрім масової та розважальної літератури, швидко ми втратимо серйозну літературу, називаймо її літературою «високої полиці» чи як завгодно, у координатах якої я працюю вже багато років...+

І ще одне. Як на мене, письменницька слава є приємною ілюзією...

 

«МИ ВТРАПЛЯЄМО У ПАСТКУ ГАЛЮЦИНАТОРНИХ МАРЕНЬ ПРО ЩАСТЯ ЛЕГКИМИ СПОСОБАМИ»

— Які книжки сформували твій світогляд? Що ти читаєш сьогодні?   

— Я завжди читав досить багато. У дитинстві, завдяки певному вихованню, це були книжки Марії Пригари «Михайлик — джура козацький», Зінаїди Тулуб «Людолови», «В степу безкраїм, за Уралом» та інші. Це були радянські версії української історії, але все ж таки щось незнищенно українське відчувалося у натяках, езоповій мові та самій енергетиці цих книжок. Після знакових книжок дитинства, включно із «Спартаком» Джованьйолі, перечитано було багато.

Тому ліпше про те, що читав три-чотири останні тижні. Це строкате чтиво — «Італійські черевики» Манкелля (чудова психологічна проза), «Нескінченність життя» буддистського «босоногого лікаря» Стефана Рассела (там є прості чудові описи медитацій) і жвавий, цікавий роман Олега Криштопи «Братство» про кирило-мефодіївців. Наступного тижня буде щось інше.+

Що б ти порадив читати українцям, зокрема політикам?

— Це водночас дуже просте і дуже складне запитання.  Здається, що зараз час гібридних інформаційних війн, про які ми ще так мало знаємо, але вже відчули на виборах певну дію, особливо телеканалів, на мізки виборців.

Під час такого зомбування, очевидно, не тягне читати. Підсуваються легкі яскраві варіанти життя, втокмачується в голову телеглядачам відчуття їхньої певної всемогутності! Все тобі доступне, людино, тобі не варто читати, це нудно, окрім легкого бульварного чтива (і то у кращому разі). Ти винятковий/а — тому можеш галочками у бюлетенях змінити державу, разом із подібними тобі легко зробивши світ чарівним. +

І так чи якось подібно ми втрапляємо у пастку галюцинаторних марень про щастя легкими способами  — і тут нам уже не до книжок, як не до книжок політикам через постійні вибори...

+

«СЛОВО ПИСЬМЕННИКА МАЙЖЕ НЕ ЧУТНО»

— Вацлав Гавел в есе «Політика і совість» говорить про політику як інструмент служіння правді, про так звану «аполітичну політику» як критерій гуманізму, що турбується про ближнього. На жаль, європейські політики в контексті українсько-російської війни і повернення Росії до складу ПАРЄ керуються іншими чинниками. На твою думку, моральна політика неможлива?

— Важко однозначно відповісти, бо я ніколи не був у політиці й не планую такої близькості надалі. Ще Макіавеллі розмежував політичну діяльність і традиційну мораль.

В ідеалі моральна політика можлива, як і все можливо в ідеалі. Але на практиці, в умовах швидких планетарних змін, миготіння політичних доль і облич, чорних лебедів, вживання на одній планеті стилю Трампа і ритуалів королівського двору Великої Британії чи японської монархії, вона видається малоймовірною.+

Хіба що в одиничному випадку, в окремо взятій країні :)+

— «Високовольтна лінія духу» продовжилася у шістдесятництві, за словами Ліни Костенко. Нині цю ініціативу перейняли українські військові на сході держави, а в літературі хто? З ким або чим воює Степан Процюк у житті й літературі?

— Олю, слово письменника майже не чутно. Навіть наші найвідоміші — Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Сергій Жадан — напевно, були би не проти більшої аудиторії.

Хоча триває війна на сході держави, і, безперечно, в літературі теж. Тільки літературна боротьба за цінності менш помітна. Зрозуміло, що наступив значною мірою новий час, де не витончені підкилимні інтриги, а гібридні війни за людську свідомість виходять на чільні місця. Деякі фахівці вважають, що розтлінний вплив інформаційних воєн може в недалекому майбутньому навіть призвести до масових істерій чи навіть масових самогубств. Адже ніхто достеменно не знає, як діє на наш мозок світ, що невблаганно і методично витісняє книгу...+

Тобто я намагаюся залишатися собою, разом із тим розуміючи дух доби. Намагаюся багато працювати. Ось два роки назад зробив експеримент — самотужки вчу англійську мову. Так цікавіше.

+

«ЛЮДИНА ЗАВЖДИ Є РІЗНОЮ»

— Тебе небезпідставно вважають екзистенційним письменником, «знавцем людських душ». Ти пишеш у жанрі психодрами. Чому ти обираєш такий складний шлях пізнання людини в її проблемності?

— Я не обирав шлях. Шлях обрав мене. Напевно, тому що я мав складне дитинство і юність. Мій батько Василь, вже покійний, був кілька років, ще до мого народження, політв’язнем мордовських таборів. Моя майбутня мама, Віра, дочекалася його. Розумієш, що означало в СРСР бути сином політв’язня?.. Навіть коли я був студентом, мене перепитували відповідні люди про батька. Але, настільки розумію, далі не «копали» цю тему. Інакше я був би відрахований і не закінчив би навіть звичайного вишу.

— Що ти найбільше цінуєш у людині? І якою є людина нині?

— Ціную чесність, відповідальність, інтелект. Є чимало людських рис, здатних викликати не лише відразу, а й захоплення.

Людина завжди є різною. Нам треба звикнути до такої правди про людину, як, наприклад: одна і та ж людина може бути і героєм, і злочинцем; одна і та ж людина може бути здатною як на шляхетні душевні пориви, так і на ниці відчуття заздрості, побутової ненависті чи зради.+

Щоправда, більшість людей не «канатоходять» поміж екстремальними пристрастями. Вони живуть вузьким світоглядом і дуже простими, по-людському зрозумілими, бажаннями.

 

«ОСОБЛИВО ЗАРАЗ БЕЗЧЕСНО СТОЯТИ ОСТОРОНЬ»

— Коли ми завели мову про політику, війну і громадянський вибір, чи повинен митець, на твою думку, бути активно залученим у ці процеси, чи таки стояти осторонь?

— У жодному разі він не може стояти осторонь у такій країні, як наша. Це десь, у Канаді чи Швейцарії або у ще якій-небудь Касталії, можна поринати у витончені психоделійні світи і тривожно-збудливі видіння, штучно розтривожені демонами власної підсвідомості.

Особливо зараз безчесно стояти осторонь! Але у нас «особливо зараз» дорівнює «завжди». Якщо країна сходить кров?ю чи дебілізується, то кому будуть по-справжньому потрібні твори митця, особливо у час виродження? Як писав поет Станіслав Вишенський, «несвіжі часи теперішні» глухі й ворожі як до чистого мистецтва, так і до всього іншого, крім бажання власного самовідтворення. Тому лише активність, громадянська мужність можуть хоч якось протистояти можливому наступу українських темних часів.

+

«МИ ДОТЕПЕР НЕ ВМІЄМО БУДУВАТИ ДЕРЖАВУ»

— Роман «Під крилами великої Матері» був одним із перших в літературі, в якому було осмислено Майдан, що став символом найшляхетніших рис українства і доказом того, що Україна — то Європа. Що не так з українством і яку оцінку ти даси українському суспільству в контексті президентських і парламентських виборів?

— То був мій найбільш ідеалістичний, навіть якоюсь мірою наївний, роман. Тоді, після Майдану, якось колективно вірилося, що мордорське зло подолане назавше. Але і в цьому романі є чимало пересторог стосовно нашої ментальності й можливих сценаріїв розвитку України...

Ми дотепер не вміємо будувати державу. За 28 років незалежності вже можна було у пустелі палаци вибудувати! Але у нас хоч не було пустелі, зате виростали, як гриби після дощу, приватні палаци замість громадських!+

Багато українців ставиться до своєї Батьківщини як до території. Мені дуже ріже вухо, навіть від багатьох нових політиків: «Эта страна» чи «Ця країна». Коли нема, даруйте пафос, синівської любові до тієї недолюбленої Вітчизни із однією з найважчих світових історій, то звідки візьметься добробут?+

Байдужість і крайній егоцентризм ще ніколи не приносили розквіту... А з любові й відчуття особистої причетності починається реальне творення країни наших мрій та сподівань.

+

«ПОТРІБНА ТЕЛЕПОПУЛЯРИЗАЦІЯ КРАЩИХ ТВОРІВ СУЧАСНИХ ПИСЬМЕННИКІВ»

— Кожен із твоїх романів вартий окремої ґрунтовної розмови... Який із твоїх текстів залишається непрочитаним?

— Думаю, що вже не можна ретушувати правду, множачи шкідливі ілюзії. Правда повинна звільнити нас, бо інакше нас ніщо вже не звільнить задля нової волі державницької розбудови.

Не лише мої романи чи есеїстика, але величезний масив негумористичної, не по-плебейському легкої, суперечливої української літератури залишається мало читаною, знаною лише для окремих фахівців. Є чимало гуманітаріїв, навіть вчителів української мови та літератури, які у своїх пізнаннях залишилися біля віршів Ліни Костенко, Івана Драча та Дмитра Павличка. Є величезний масив російськомовних українців, що, свідомо чи несвідомо, вважають, що ...сучасної української літератури нема або вона є підлітково недорозвинутою.+

Тут потрібна телепопуляризація кращих творів сучасних письменників. Але у нових умовах це здається майже неможливим на серйозному рівні... А потім ми мріємо про Нобеля для України. Звідкіля йому взятися? +

Якщо конкретизовувати, то найбільш читаними моїми романами є «Інфекція» (про Україну 1990-х), «Троянда ритуального болю» (роман про Василя Стефаника), «Маски опадають повільно» (роман про Володимира Винниченка) і «Травам не можна помирати» (про УРСР 1970-х років), книжка есеїстики «Канатохідці». Але, напевно, найбільше прочитана моя невеличка повість для середнього та старшого шкільного віку (серія про Марійку та Костика) «Аргонавти», що вивчається у шкільній програмі 7 класу. (Усміхається.)

Фактично непрочитаний мій роман «Десятий рядок», який був виданий в «Українському пріоритеті», але з певних причин... майже не був у книгарнях.+

Твої тексти — це карта пізнання української ментальності, карта травматичного досвіду людини і нації в цілому, як-от роман про репресії 1970-х років «Травам не можна помирати». То твій свідомий вибір пропрацювання колективної травми в літературі як спосіб подолання постколоніального синдрому?

— Цей роман я писав три роки. Так, наша ментальність, як на мене, просто таки страшно травмована радянщиною. У «Травах не можна помирати» йдеться якраз про тихе і підступне додушення української мови та культури під ярликом «пролетарського інтернаціоналізму». Запрошую читачів «Дня» прочитати роман, бо хоч би як і що я про нього розповідав, ліпше самому пересвідчитися, хто він такий. (Усміхається.)

Наскільки мені відомо, цей роман буде екранізовано. На якому етапі перебуває зараз цей проект?

— Роман має своїх палких шанувальників, які знають навіть окремі шматки тексту напам’ять. Чесно кажучи, не впевнений щодо екранізації, бо на це потрібні значні кошти. Без державної підтримки такий фільм не створити. Є вже кіносценарій, написаний письменником та істориком Дмитром Білим, є невеличка команда, що готова дерзати над зйомками.

Але боюся, щоб зміна політичної ситуації в Україні призвела до того, що фільм так і не з’явиться. У Польщі чи навіть Росії, до речі, таких фільмів про недалеке минуле десятки і сотні...

 

«ТРЕБА ЙТИ І ВІРИТИ, БО ІНАКШЕ НАС ОЧІКУЄ ПРИЖИТТЄВЕ ЗАГНИВАННЯ»

— Над яким романом нині працює Степан Процюк?

— Це «Пальці поміж піском» — роман про УРСР у 1950-х роках. Любовна історія одруженого композитора і акторки на тлі портретів Сталіна. Роман пишеться вже більше двох літ. Не хочу вдаватися у деталі, але бачу, що в Україні мало затребувана психологічна, також певною мірою історична проза.

Я позбавляюся всіх залишків ілюзій, бо ідлиски віртуалу, видумана дійсність, гібридно-когнітивна війна супроти України, а ще при наявності дуже міцного синдрому малороса фактично розтрощує сучасну нерозважальну літературу. Звісно, що є острівці читання, але...+

З іншого боку, сказане аж ніяк не означає, що у мене передювілейний занепадницький настрій.

Треба йти і вірити, бо інакше нас очікує прижиттєве загнивання. Тому я вірю, що не лише допишу свій роман, але сам буду більш-менш задоволений написаним, а відтак — мої читачі, яких усе ж є порівняно немало в Україні і за її межами.+

Торік ти здійснив турне Європою і Північною Америкою... Яка була мета вояжу і що нового для себе ти привіз звідтіля?

— Це були три різні поїздки задля презентацій моїх книжок. У Римі була презентація моїх книжок в українському посольстві. Потім мав дві поїздки в США. Перша була до Чикаго у квітні. Мав там зустріч в Українському інституті модерного мистецтва, у кількох школах. У жовтні побував у Нью-Йорку разом із сином Антоном. Мав також кілька презентацій для українців. Особлива вдячність кільком читачам моїх книжок, без яких ці подорожі були би неможливими.

Я переконався, що українство там, незважаючи на кращі матеріальні умови, здебільшого генетично несе ті ж ментальні болячки, що і в Україні. Келійництво, перекручені уявлення про сучасну Україну, невеличкі, проте часто пересварені між собою, групки людей, байдужість до виборів в Україні (це чітко показали дострокові парламентські вибори).

Але є й інша сторона медалі. Там по-своєму увиразнюється ностальгія за Україною — і я бачив найчистіші і найщиріші вболівання активних людей. Також у американській діаспорі є її пасіонарна частина, без старань якої була би неможливою навіть моя поїздка. Ця пасіонарна частина багато зробила для України — багато і безкорисливо.+

Від себе, від наших глибоченних ран минулого, від наших хуторянських страхів і, на жаль, такої ж хуторянської легковажності там, де цього аж ніяк не треба, від нашого, часто відразливого, колоніального синдрому, ми не втечемо навіть на іншу Галактику.