Новини одним рядком:

4 серпня – концерт Олексія Бика, мистецький хутір Обирок, сщ. Прохори, вул. Прохори, 12, Бахмацький р-н, Чернігівщина

4 серпня – концерт гурту «Вперше Чую» (лідер Григорій Вагапов) у київському “Docker Pub” , вул.. Богатирська, 25

8 серпня – день народження Олега Швидкого, автора пісень із Запоріжжя

11 серпня – благодійний концерт «На межі» за участі «Музичного батальйону», Київ, вул. Московська, 3 ЦХТТ "Печерськ"

12-14 серпня – фестиваль КАРПАТИ KAPUKAFEST за участі Г.Вагапова, О.Сухарєва, селище Воловець на Закарпатті

13 серпня – І Відкритий фестиваль авторської пісні імені Кузьми Скрябіна у Кривому Розі

19 серпня – день народження поета і автора пісень Володимира Шинкарука  (роки життя: 1954-2014)

22-25 серпня – дитячий фестиваль бандуристів «Таврійські зустрічі» у м. Скадовську Херсонської області

23-24 серпня – концерти «Музичного батальйону» на Донбасі за участі Сергія Василюка, Лесі Рой, Сергія Хоменка

26-28 серпня – фестиваль авторської пісні “Автограф”, с.Сосновка Полтавського р-ну, спорт. табір “Олімпійські надії”

 

 

 

Володимир Шинкарук

 

ДРУЗЯМ

 

Всіх, кого я любив і знав,

Всіх, хто завжди у мене вірив,

Я покличу у світлий зал,

І доземно вклонюся щиро.

 

Я вклонюсь за сердець тепло,

За даровані щастя й сили,

За повагу і за добро,

Що життя моє освятили.

 

Я до літа свого дожив,

І мене проводжають в осінь

Ті, кого я колись любив,

І кого я люблю ще й досі.

 

Хай спливають за днями дні

У тривозі і у напрузі,

Хай лиш в радості, а не в журбі

Пізнаються друзі.

 

 

Повідомлення  від бардів та прихильників авторської пісні та поезії

Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net,  p_karta@maіl.ru

 

Київ – сайт http://hromadskeradio.org/programs/kyiv-donbas/11-serpnya-v-kyyevi-proyde-koncert-muzychnogo-batalyonu-v-pidtrymku-armiyi

 

11 серпня в Києві пройде концерт Музичного батальйону в підтримку армії

 

Чим можуть допомогти кияни бійцям? Про це розкажуть організатори заходу

В студії «Громадського радіо» — генерал-майор і представник творчого волонтерського об’єднання «Музичний батальйон» Суботін Валерій, організатор «Музичного батальйону» Сергій Хоменко і лідер гурту «Тінь сонця» Сергій Василюк.

Олена Бадюк: Що саме відбуватиметься 11 серпня?

Валерій Суботін: 11 серпня в Києві в культурному центрі «Печерськ» за адресою вулиця Московська 3 відбудеться благодійний концерт під назвою «На межі». Концерт організований з метою збору коштів на поїздку у прифронтову зону. На сході України ми будемо на державні свята — на День прапора 23 серпня і на День незалежності 24 серпня. Ми плануємо відвідати Троїцьке, Селідове, Новгородське та інші міста. Серед виконавців — гурт «Телері», Леся Рой, «Тінь Сонця, Христина Панасюк та інші. Ведучим заходу буде Сергій Файфура.

Олена Бадюк: На що саме ви плануєте спрямувати кошти?

Валерій Суботін: Багато волонтерів вкладають свої гроші у поїздку. Це лише один з притоків коштів.

Сергій Василюк: Минулого року ми організовували концерти в Селідовому і Артемівську. Ці 2 концерти нам обійшлись у 30 тис. гривень.

Сергій Стуканов: Яку реальну суму можна зібрати завдяки пожертвам?

Сергій Василюк: В 2014 році «Тінь сонця» організовувала концерт в Києві. Ми зібрали близько 77 тис. гривень, левова частка коштів була зібрана за рахунок квитків. На концерті 11 серпня вхід буде вільним тому ми сподіваємось на свідомість людей.

Сергій Стуканов: Чому ви відмовились від плати за квитки?

Сергій Хоменко: Це тягне за собою багато організаційних перепон, що унеможливлюють проведення заходу.

Олена Бадюк: Якими проектами ви займались останнім часом?

Сергій Хоменко: Протягом останніх півроку Музбат проводив 1-2 заходи на місяць.

 

 

Київ – сайт https://www.facebook.com/events/1067224070021458/

 

Київ, вул. Московська, 3 ЦХТТ "Печерськ"

 

11 серпня 2016р. з 19:00 учасники «Музичного батальйону» запрошують киян відвідати благодійний концерт «На межі», який організовується з метою збору коштів на поїздку прифронтовими містами Сходу України, присвячену Дню Державного Прапора та 25-ій річниці Незалежності України.

Вже другий рік творче об’єднання музикантів і митців «Музичний батальйон» бореться з культурною окупацією інформаційного простору нашої країни, підтримує патріотичний дух мешканців східної України та забезпечує духовну підтримку військовим у прифронтових зонах.

У Києві МузБат відіграє благодійний концерт «На межі», щоб 22 серпня знову вирушити на Cхід та подарувати свято військовим та жителям прифронтових зон. В рамках концертної програми на вас чекають виступи улюблених виконавців зони військових дій у східних регіонах: гурту «ТЕЛЕРІ» та Лесі Рой, фронтмена гурту «Тінь сонця» Сергія Василюка (гурт «Тінь Сонця»), гурту «Олеум», Богдана ДОЩ та Христини Панасюк.

 

Ведучий вечора – Сергій Файфура.

Вхід вільний за добровільними внесками!


Ви також можете долучитися до ініціативи МузБату та допомогти online: р/р 26001620087100 в Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», МФО 351005, код ЄДРПОУ 40326682

 

 

Суми – Петро Картавий

Мандрівка сайтами

 

На сайті http://festivali.org.ua/frm/index.php?t=2260 є прізвище і телефони нового організатора фестивалю “Славутич”.


Организатор: Татьяна Николаева
тел. +38 ...0662371702 (МТС) ...0937671737 (Лайф) ...0674516382 (Киевстар)

 

Набравши в Гуглі «концерт бард авторська пісня серпень 2016» на одному із рядків засвітився надпис:

 

Севастопольская БАРД-АФИША www.sevbardafisha.narod.ru/

04.08.16. В этом году в Севастополе не состоится традиционный ...

 

Серпень час проведення “Балаклавських канікул”, де був на перших двох фестивалях у 1999-2000 роках. Оскільки у 1965-1972 роках проживав у Севастополі, де залучився до пісень бардів, тому все, що там відбувається мимоволі приваблює мене. Відкривши сайт прочитав:

 

К сожалению…
ФЕСТИВАЛЯ «БАЛАКЛАВСКИЕ КАНИКУЛЫ» В ЭТОМ ГОДУ НЕ БУДЕТ

 

04.08.16
В этом году в Севастополе не состоится традиционный Международный фестиваль авторской песни «Балаклавские каникулы», сообщил Интернет-портал ForPost (www.sevastopol.su) с ссылкой на информацию администратора фестиваля Марии Витюковой.

...

Невозможность проведения в нынешнем году Международного фестиваля авторской песни «Балаклавские каникулы» в основном объясняется сложностями финансирования. Изначально предполагалось, что фестиваль получит государственную подпитку (бюджет «Балаклавских каникул» составляет порядка трех миллионов рублей).  

...

 

На сайті www.sevbardafisha.narod.ru/ розміщена стаття про сьогодення кримських бардів відомого автора (гран-прі фестивалю «Песня Булата в Колонтаево» 2016 року – за інформацією цього сайту) і організатора фестивалю “Осіння Ялта”.

 

 

КОНСТАНТИН ВИХЛЯЕВ (Ялта)

 

О фестивалях АП

 

Давно ничего не писал, а тут просто наболело. Запись будет короткой и плаксивой. Еще весной наметил себе побывать на 12 фестивалях авторской песни за пределами Крыма в течение года. Пошла уже вторая половина, а удалось поехать только на два - в Краснодар и Колонтаево. Уже понятно, что план выполнить не удастся, и причина самая банальная - деньги.

 

Хотел поехать в Баку на фестиваль, который проходил в июле. Договорились с Джавидом еще весной в Краснодаре. Несколько раз списывался - фестиваль был под вопросом до последнего момента из-за отсутствия финансирования. Наконец, пришло известие: фест будет! Дата - середина июля. Я дернулся искать билеты. Оказалось, что самолет летит к Баку только через Москву. Самое дешевое, что удалось найти при перелете Симферополь-Москва-Баку и обратно - это 1000 долларов в оба конца. Люди дорогие (организаторы)! Если вы хотите, чтобы к вам приезжали участники, нужно решать вопросы о датах, деньгах и прочем как минимум за 3-4 месяца! Кто же сможет так спонтанно поехать, да еще за такие бешеные средства?

 

Ладно, не получилось с Баку, решил попробовать поездку на "Балтийскую Ухану" под Калининградом. Много слышал хорошего, поэтому, думаю, поеду. Результат тот же около 1000 долларов перелет в оба конца с пересадкой в Москве. Да еще на природе, поэтому нужно тащить с собой через полстраны палатку, спальник, гитару... Плюс балтийская погода, а значит, нужны теплые вещи на всякий случай. Таким образом, несмотря на довольно ранний анонс о фестивале, поехать нет никакой возможности.

 

Третий фестиваль - "Бардрыбалка" в Белоруссии. Та же история. Теперь перелеты на 100 долларов дешевле. Ах, как жалко! Посмотрел отчеты о прошлых фестивалях и понял, что собираются там люди не столько на песни, сколько на отдых: рыбалка, уха, пляжный волейбол, шашлыки, конкурс "мисс" и прочее. Неприятно поразило, что там, как пишут о прошлых годах, приезжают автолавки на природу с алкоголем, и потому по ночам пьяные барды (и не только) шляются меж палатками и орут, не давая людям спать. Можно было бы на это закрыть глаза и перетерпеть. Да, сцена там есть, и песни попеть можно, но план концертов сверстан, а количество заслуженных участников так велико, что, например, делегация из Украины во главе с Гефтером будет выступать во второй день (кстати, фестиваль длится только 2 дня, а не 3) ночью с 2 часов до 2-30 ( я могу ошибаться со временем, но не намного). На фестивале есть конкурс, но не идти же бороться с молодежью! Арт-директором в этом году значится Оля Залесская, глубоко мною уважаемая и любимая. Ей удалось "затянуть" каким-то образом Сергея и Татьяну Никитиных, а также бардов из Германии, Польши, Чехии. Я бы не прочь послушать, но увы...

 

Вывод для меня один: сиди и не дергайся. При пенсии в 100 долларов (7200 рублей) трудно показать, на что ты способен в среде АП. Завидую бардам, живущим в середине России - в Москве, Воронеже и проч. Им проще добираться до фестивальных пунктов хотя бы потому, что не нужно это делать на самолете, да еще с пересадкой через Москву. В России хоть поезда ходят, а тут пока мост построят, уже состаришься. Получается, что (для меня лично) в плане поездок куда-либо Крым - медвежий угол.

 

И вот, что еще важно. Зимой билеты на самолет дешевле, но фестивалей в стране очень мало. Летом фестивалей много, но из-за того, что я живу в Крыму, билеты летом подскакивают в цене до заоблачных высот. И куды крестьянину податься? В общем, вчера раки были по 3 рубля...

 

В качестве постскриптума. Когда я посмотрел билеты на самолет в Прагу летом (тоже через Москву), то был крайне смущен - в оба конца около 500 долларов. Следовательно, быть бардом в этой стране - удовольствие только для очень обеспеченных товарищей.

 

Мне сейчас насыпят комментов, что, мол, зачем ехать так далеко? Есть фестивали в Крыму, на Кубани. По поводу Крыма: фестивалей почти не осталось, даже "Балаклавские каникулы" не проводятся. А местные фестивали поднадоели несменяемым составом участников. По поводу Кубани: не всё то золото, что блестит.

 

Все почему-то ждут от меня оптимистических сообщений и жизнерадостных комментариев. А то, что я такой же человек, как все, и кожа у меня - не бронежилет, это понятно?

 

 

Закарпаття – сайт https://uzhgorod.net.ua/news/98043

 

Закарпатці організували і провели вечір пам'яті Володимира Висоцького

 

Вірші, пісні, цікаві факти про самого барда та про історію написання його пісень понад три години тамували подих гостей пам’ятного вечора Володимира Висоцького у Мукачеві.

Як відомо, кожне літо з 1951 по 1956 рік майбутній видатний актор, співак і поет, класик жанру авторської пісні, автор низки прозаїчних творів проводив у свого дядька в Мукачеві. І ці роки дуже яскраво відбилися на його світогляді. Кілька років тому на будинку в якому жив Володимир Висоцький у Мукачеві відкрили меморіальну дошку, пише Голос Карпат.

Ініціатором проведення пам’ятного вечора стала мукачівка Оксана Коваленко. Жінка перейнялася творчістю й особистістю відомого барда ще у далекому 1989 році, коли друг подарував їй збірник віршів В. Висоцького. Саме вона відшукала цікаві факти про життя та історію написання текстів й написала сценарій заходу.

Варто зазначити, що до організації та проведення пам’ятного вечора у Мукачеві долучилося чимало небайдужих містян. Відтак, попри відсутність залу й підтримки меценатів за три дні до наміченої дати, вечір таки відбувся. В затишному залі одного з ресторанів міста зібралися численні прихильники творчості легендарного митця. Читали вірші, слухали пісні Висоцького та, подекуди, неймовірні маловідомі історії їх написання.

"На початку були пісні... Потім прийшла ідея вечора. У мене божевільно-величезний інтерес до всього, що допомагає "переплавить боль бессмыслицы в строку". За три дні до заходу не було нічого крім ідеї, готового сценарію та власного ентузіазму.  А далі воно все якось саме ось так склалося! Чесно кажучи, я лише встигала спостерігати, як маленька задумка реалізувалася у життя. Цьому завдячую Максиму Адаменко, Наталії Стояновій, Федору Мельничуку, Тетяні Зотовій, Василю Чепаку, Василю Годьмашу, Олександру Радишу та Беаті Вальтер і ще багатьом друзям, які взяли участь у нашому пам’ятному заході. В нас все вийшло! І, судячи з відгуків гостей, на достойному рівні", - розповіла Оксана Коваленко.

Цікавими фактами про життя Володимира Висоцького та історіями пов’язаними з його творчістю та оточенням Оксана Коваленко поділилася з Голосом Карпат.

 

05 серпня 2016р.

 

 

Київ – сайт http://www.kobzari.org.ua/?page=news&subpage=81

 

Х дитячий фестиваль бандуристів «Таврійські зустрічі»

 

З 22 по 25 серпня 2016 року в місті-курорті Скадовськ Херсонської області, за організаційної підтримки Міністерства культури України та Національної Спілки кобзарів України, буде проходити Х дитячий фестиваль бандуристів «Таврійські зустрічі».  
У програмі фестивалю – виступи дитячих ансамблів бандуристів з усіх куточків України на концертних майданчиках м. Скадовська (набережна Чорного моря), майстер-класи, «круглі столи», творчі зустрічі та сольні концертні виступи провідних майстрів бандурного мистецтва України.

Діти будуть мати змогу не лише показати свої творчі здобутки, але і відпочити та оздоровитися на березі Чорного моря.
Запрошуємо колективи Вашого регіону до участі у Х дитячому фестивалі бандуристів «Таврійські зустрічі».
Контактна особа – заступник начальника управління культури Мазур Ігор Романович – тел. 050 728 69 30, 097 698 85 34.

 

Мета і завдання фестивалю

Х дитячий фестиваль бандуристів «Таврійські зустрічі» проводиться з метою підтримки та розвитку української національної культури, популяризації та презентації кращих зразків української пісні, підтримки та пропаганди бандурного мистецтва серед учнів позашкільних навчальних закладів та молоді, виявлення нових творчих колективів та окремих виконавців.

 

Час і місце проведення

Фестиваль проходитиме 22 - 25 серпня 2016 року на базі санаторію «Скадовськ».

Заїзд учасників фестивалю 22 серпня 2016 року за адресою: Херсонська обл., м. Скадовськ, вул. Набережна, 1, санаторій «Скадовськ», .

 

Умови проведення фестивалю

До участі у фестивалі запрошуються дитячі ансамблі бандуристів позашкільних навчальних закладів, будинків дитячої творчості та ін.

Фестиваль проходитиме не на конкурсній основі. Всі учасники будуть нагороджені дипломами та пам’ятними подарунками.
Виконання програми до 20 хв., на концертних майданчиках – без обмежень часу.

Оргкомітет фестивалю бере на себе витрати по організації та проведенню фестивалю, забезпечує учасників поселенням та трьохразовим харчуванням.

Транспортні витратити до місця проведення фестивалю і в зворотному напрямку беруть на себе учасники фестивалю або відряджуюча організація.

За дисципліну, організацію та безпеку учасників фестивалю відповідальність несуть керівники колективів. Керівникам колективів мати при собі загальний поіменний список учасників у та програму виступів колективу.

Часткова сплата за проживання та харчування на весь період перебування на фестивалі для кожного учасника, керівника колективу та однієї супроводжуючої особи (якщо кількість учасників колективу більше 20 чол.) складає 430 грн. і сплачується під час реєстрації учасників фестивалю адміністрації санаторію.

Заїзд колективів-учасників здійснюється тільки після підтвердження оргкомітетом їх участі у фестивалі. Всі інші учасники та супроводжуючі особи можуть приймати участь у фестивалі тільки за власний рахунок (вартість проживання з харчуванням орієнтовно 195 грн. на добу).

 

Порядок проведення фестивалю

Програма фестивалю передбачає наступні заходи:

  • виступи колективів на концертних майданчиках Набережної в м. Скадовську;
  • урочисте відкриття фестивалю та концертна програма учасників на площі  м. Скадовськ;
  • майстер-класи, творчі зустрічі та сольні концертні виступи провідних майстрів бандурного мистецтва України;
  • екскурсійна програма та оздоровчий відпочинок на березі Чорного моря;
  • заключний гала-концерт на пл. Свободи у м. Херсоні;
  • нагородження дипломами та пам’ятними подарунками учасників фестивалю.

Всі питання стосовно участі у фестивалі за тел.: (0552)22-44-38,
моб. (097)6988534, (050)7286930, E-mail: igormazur64@gmail.com (Мазур Ігор Романович).
Учасники фестивалю мають вчасно (до 10 серпня 2016 р.) подати до оргкомітету:
- заявку на участь;
- творчу характеристику (для презентації колективу);
- поіменний список учасників (прізвище, ім’я учасника, керівника та супроводжуючого повністю, № телефону керівника);
- програму виступів колективу
за адресою: Управління культури облдержадміністрації, пр. Ушакова, 16, м. Херсон, 73000 тел./факс 8(0552) 22-45-57 або E-mail: tavrijski_zustrichi@ukr.net, igormazur64@gmail.com.

 

Програма*
Х дитячого фестивалю бандуристів «Таврійські зустрічі»
22-25 серпня 2016 року у м. Скадовськ Херсонської області


22 серпня
(понеділок)

Заїзд.
Централізоване поселення, відпочинок на морі.
Вечеря.
Виступи колективів на концертних майданчиках набережної в м. Скадовську (за бажанням)

23 серпня
(вівторок)

Сніданок.
Репетиції, відпочинок на морі.

Участь в урочистостях до Дня Державного Прапора України.
Обід.
Урочисте відкриття фестивалю.
Виступи почесних гостей фестивалю.
Прослуховування концертної програми учасників фестивалю.
Вечеря.

24 серпня
(середа)

Сніданок.
Відпочинок на березі моря.
Майстер-класи та концерт провідних фахівців бандурного мистецтва України.
Обід.
Переїзд до м. Херсона.
Участь у святкуванні Дня Незалежності України.
Концертні виступи на пл. Свободи у  м. Херсоні.
Повернення до м. Скадовськ.
Вечеря.

25 серпня
(четвер)

Сніданок.
Екскурсія на о. Джарилгач.
Обід.
Від’їзд по домівкам.

* В програмі можливі зміни.

 

 

Київ – Тетяна Яровицина – допис про Карпати

 

Доброго дня, пане Петре. Як Ваша ласка, то до Вашої уваги ))
http://yarovitsyna.kiev.ua/publ/pamjatnye_sobytija/moji_karpati/1-1-0-334

У тексті допису більше 40 цікавих фотографій, які не можна розмістити в літописі. Упорядник

 

ОБОЖНЮЮ КАРПАТИ!!!

 

Яремче, липень, 2016 р.

 

Повернулися з відпустки. Наше улюблене Яремче, як завжди, гостинне і привітне.  Тут все поруч – і найвищі гори України, і гірські ріки, і цивілізація. Вже багато років поспіль їздимо влітку виключно в Карпати, оскільки мій організм відмовляється сприймати чарівну комбінацію «море, сонце і вода». Не лишень організм винний. Душа шукає чогось питомо українського. Та й, відверто, не дуже то й кортить днями слухати російську на пляжах.


 ЖИВЕМО!!!

 

Від людства (ніде правди діти)

волієш дертись на хребти.

Душа, розсіяна по світу,

затято прагне самоти,

бо втіхи більшої немає,

ніж вільний затишок душі.

Лікую зір Карпатським краєм,

слух – шерехом невтомних шин…

 

Гірським величним серпантином

проліг незвіданий маршрут.

Що не віраж – німа картина.

Холоне там, німіє тут…

Краса бринить. Забило подих –

і розумієш: не жила.

Тремтиш, мов часточка природи,

її краплиночка мала…

 

Аж ось одна столична краля

з сидіння заднього нявчить:

«Водітєль, музичку нєльзя лі

для настроєнія включіть?»

Нудьгує світ, на звуки хворий.

Шофере, тільки не вмикай!!!

Той не почув. Він слухав гори,

і річку, що шука Дунай…

 

Ця мандрівка суттєво відрізнялася від усіх попередніх тим, що ми взяли з собою ще одне дитя з багатодітної родини. Це, виявилося, дуже незвично і корисно. Одразу бачиш, як проявляється суть твоя і твоєї дитини, а також те, до якої поведінки ви спричиняєтеся в певних ситуаціях. Як то кажуть? Хочеш перевірити людину - візьми її із собою в гори.


Проте, відпустка наша почалася досить гірко. Улюбленці дітлахів - хазяйські собака Юля і кіт Лебідь минулого року відійшли одне за одним десь протягом тижня. Юля була застара і одного дня не повернулася додому з однієї з прогулянок, до яких вона часто вдавалася. А нам тогоріч пощастило чи не найбільше: вірна подруга  на маршруті "Яремче - Явір - Явірник - Багрянець" показувала нам дорогу протягом 9 годин. Звісно, ми полюбили нашого проводиря всім серцем!..

Після тижневої відсутності Юлі побитий поліартритом кіт Лебідь несподівано для всіх звівся на ноги і обійшов обійстя. «Невже одужує?» – збентежено подумали господарі. А на ранок душа його покинула. Знаючи товариську вдачу Юлі, яка їла й пила з котами з однієї миски, ми не можемо заперечувати того, що Лебідь наостанок знайшов у собі сили піти шукати пропажу.
 
Гірко і сумно, та життя триває. Ми від відпустки до відпустки пояснювали дитяті, що тваринок може вже й не бути, але воно наполягало: «Тільки туди і більш нікуди!». Отже, приїхали ми у майже порожню хату, а питати про долю тварин заздалегідь не хотілося. Хоча, мабуть, таки треба було б. Дві доби сліз завершилися майже щасливо – добрий хазяїн привіз маленького і вічно голодного цуцика, який, судячи з розміру лап, обіцяє вирости у нормального такого вівчарика. Це чудо одразу почало все гризти, трощити, тасувати взуття відпочиваючих і розносити по кімнатах триповерхового будинку. Але дитячим сльозам таки прийшов кінець. Почалася конкуренція ))

Вилазок ми робили небагато. Бо ж діти.


Але з не меншим задоволенням пройшли 7-годинний маршрут через Скелі Довбуша на гору Маковицю (984,5 м; кажуть, то є своєрідне місце сили), яка минулого року мене не пускала на себе.

  

З двома валідолами я таки вилізла на неї. Було дуже спекотно і душно. Оскільки ми мали першу «далеку» вилазку з дитиною, тому запасів води і харчів ми не розрахували, карти місцевості не мали, запасного взуття також, і тоді це було щось… Але там так гарно, що мені подумалося крізь памороки: «От якби помирати - то тільки серед цієї краси! Отут, у чебрецях...»
 

Але снага до життя спустила мене з гір цілою і неушкодженою. Цього разу було все інакше. Натомість я мало не придушила одну похмуру жінку, яка, повертаючись, сказала, що можна туди і не йти, бо там «Повірте мені, нічого цікавого!»  Наша «новобранка» почула це і почала їздити по вухах, - мовляв, нащо ми туди йдемо...

 

...Далі була Говерла. Як на мене, не самий цікавий підйом і спуск зі всіх бачених, але цього разу ми мали молодого відважного екскурсовода, який попри стогін дітей повів нас найкоротшими стежками. Вкотре зауважила: найкоротша стежа - найважча. Обираєш її - не жалійся. Віддаєш перевагу полегшеному варіанту - мусиш набратися терпіння.

 

Приємною несподіванкою був Прутський водоспад, повз який ми спускалися дорогою назад,  та подощове болітце, яким ми по гомілку човгали. З погодою цього разу пощастило - дощ оминув стороною. А тогоріч на спуску був справжній марш синіх дощовичків! Вперше в житті я побачила жовтогарячі кульбабки. Шкода, камера має іншу думку з цього приводу. Але повірте мені.


На наші жалі щодо відсутності в Україні вищих за Говерлу гір (а в Румунії потойбіч Говерли височать більші гори), гід порадив нам сходження на гору Піп Іван, яка складає 2028 м, що на хребті Чорногорі. Каже, що там набагато цікавіше (і складніше).

Мені, наприклад, більше сподобалося на горі Хом’як, хоча вона має лише 1542 м.

 

Чудові краєвиди варті 4,5 годин підйому (без дітей могло би бути швидше).

Але, видершись на кам’янисту верхівку, ми мали поряд грозу, тому достеменно не встигли ні насолодитися, ні пофотографувати –  довелося вимикати телефони і відводити дітей у безпечне місце.

 
Моє дитя розрюмсалося до схлипів, бо його злюща мати не дозволила пов’язати жовто-блакитну стрічечку на вершині. Мабуть ще й тому заборонила, що назустріч спускалися юні скаути, які виносили з вершини величезні пакети зі сміттям... Отак і влаштовано світ. Одні його загиджують, інші відчищають. Недарма всюди по Карпатах встановлено подібні таблички, які закликають потенціальних людей бути свідомими.

 
Особливо чогось переймалися через чужу дитину. Вона по Говерлі була трохи надломленою, і на Хом’як іти відмовилася. Але після дзвоника мамі, яка не дозволила лишатися без нашого нагляду цілий день, все стало на свої місця. І на Хом’якові Сашка відчула драйв і стала справжнім «туристом одного дня»))

Коли ми зійшли на полонину Хом’як, нас нагнав дощ. (Довідка для тих, хто ще не набув туристичного досвіду: в горах погода змінюється щодесять хвилин, тому дощовики, змінне взуття та одяг, вода та їжа - обов’язкові.)


Дякувати туристам, які показали нам найкоротшу стежку до автодороги (довелося перепитати, бо слід було квапитися), ми під зливою спускалися ковзким схилом, який мав щонайменше 60 градусів, а поряд із нами на очах утворювався гірський потічок, який ще більше розмивав дорогу. Нескладно здогадатися, що з лісу вийшло четверо мокрих, забрьоханих і щасливих цуциків. Далі ми опинилися на чи не єдиній у тих місцях європейській асфальтованій дорозі, яка веде до дачі Ющенка та Женецького Гуку, на який нам вистачило б часу, якби не дощ і якби не дитячі ранкові ліньки і не ґрунтовні дорослі збори.


Коли ми перевдягалися край дороги, скидаючи все брудне і мокре, коло нас зупинилася машина, і родина з Бучі запропонувала нам проїхатися з ними до цивілізації. Грошей з нас не взяли, бо самі трохи помокли, натомість обмінялися телефонами, що ми й зробили (завжди б так!). Дякуємо землякам Вірі і Юрію! Цікаво, що туди ми їхали десь хвилин 40 до с.Поляниці, а вийшли в Татарові, і дорога назад тривала хвилин 15-20.

Ну, звісно, були більш вартісні розваги - 2-годинна прогулянка кіньми для дітей до водоспаду «Дівочі Сльози», годівля тварин у вольєрі, дві-три вечері у місцевих колибах, занурення до сувенірних яток, ну й, звісно, – опір маленьким і ВЕЛИКИМ дитячим бажанням. Моя репліка в якості самозахисту: «А давайте порахуємо…» зазнавала миттєвого краху після натхненної відповіді: «А давайте не будемо рахувати!!!». Та й дійсно: цілісілький рік у всьому собі відмовляємо, трохи віддаємо на добрі справи. А тут - відпустка ніби…

До речі, мене вразило-здивувало запитання продавщиці на сувенірному ринку: "А ви якісь... релігійні?" - "З чого б це?" - "Ну... всі троє у вишиванках..." З таким підходом - АВЖЕЖ!))

А ще мене спіткала насолода від спілкування з двома хазяйськими онучками 4 і 5 рочків, які з криками "Мама Таня!", видиралися на мене, коли і як хотіли. Дітей я з певного часу обожнюю (так було не завжди), тому з чотрима якось знаходили спільну мову. Щоправда, трохи важкувато було догоджати з харчуванням.


Ще однією пам’ятною подією виявилася моя особиста поїздка до Франківська, яка декілька разів з різних причин зривалася. Отже, перебуваючи зовсім поряд, я залишила дітей на батька і поїхала вклонитися могилі найдобрішої, найосяйнішої людини, яку мені пощастило зустріти на життєвому шляху.


ОКСАНКА ВІТЕНКО. Вже понад рік з нами немає унікальної людини, яка у свої 28 років знала 5 мов, мала дві вищих освіти (бо ж була голодною до знань у царинах мови, літератури, культури, філософії) і всюди була улюбленицею і сяйним сонечком.

Оксана, будучи натхненною активісткою Третього Університету Майдану, перемерзла в грудні на лютому морозі і отримала запалення спинного мозку. Півтора роки боротьби за життя, на жаль, не призвели до одужання. Країна втратила не якогось там алконавта або шахрая – тим нічого не робиться – вона збідніла на одну прекрасну дитину, яку український народ мав би зарахувати до Небесної Сотні. Але батьки нікому нічого не збираються доводити. Їм достатньо того, що вони знають.


Оксану поховано в с. Марківці Тисменицького району, поряд з батьком Вірастюків. В Могилянці засновано премію імені Оксани Вітенко «За гармонійний розвиток особистості». Готується книжка про її короткий плідний життєвий шлях, яку буде презентовано також у Могилянці. Такі люди, як Оксана, непомітно для оточення творять історію. А ми маємо їм дякувати. І пам’ятати.

На моє здивування, в село Марківці я потрапила саме на День 555-річчя згадки про нього у письмових джерелах. Прекрасний велелюдний 3,5-годинний концерт з піснями, віршами про Україну і її цінності, про чесноти краян і пам'ять людську (половину учасників можна сміливо тягнути до нас на «Передзвони»), і з тривалим показом модних українських костюмів і вишиванок, колориту, властивого для Покуття. Та ще й традиційне частування юшкою і смаколиками!!!

 

Автентична Україна в кожному русі, в кожному поштовхові серця...

У ювілейному випуску віснику "Марковецька Хвиля" Оксанчиній постаті присвячено сторіночку, з якої жителі марківців можуть отримати глибші знання про незламну односельчанку.

 

Неочікувано для себе я опинилася на сцені з почесною місією оголосити імена 8 воїнів-учасників російсько-української війни. Для села в 350 душ це мало чи багато? Воїни, які повернулися, обіймали мене, геть незнайому людину, і дякували за те, що їх пам’ятають, за те, що нагадують односельцям про пошанівок і вдячність до своїх захисників.

Тепер я точно знаю, що є спільного в кожнім з регіонів України. ОЧІ. Які бачили війну. Їх помічаєш першими. Хоча, спілкуючись з людьми з різних куточків нашої держави, я все ж із сумом констатую: поки що в нас ненависть до москаля набагато сильніша за любов до держави. Хотілося би відчувати більш потужну магнетичну силу любові, яка могла би загальноукраїнський посил перетворити на конструктивний. Поки що ми тримаємося на опорові до деструкції.

Коли статечний чоловік у приголомшливій вишиванці (вишитій ніби хрестиком, ніби й гладдю), Василь Іванович водив мене обійстям свого дитинства, він із такою любов’ю говорив про дідизну Оксани, про кожне місце, на якому ми стояли - про царство у кільканадцять соток, де є місце і трьом хатам, і річці Стримбі, і височезним вербам, і плодовим, і декоративним деревам, і болітцю з височезним очеретом. "Отут я ріс… А зараз тут господарює мій брат. А ми у Франківську вже більш як 20 років...". 


Фото жодних я не робила (це здалося мені недоречним), хоча й кортіло мати пам'ять, аби показати дітям. Цікаво, що їм залишиться по нас із татом? Щось я не пригадую жодної пісні про батьківську квартиру… Знаю лишень про батьківську хату.

Попри всі прикрощі, я мала честь провести цілісіньку добу з батьками, які виростили і віддали Україні єдину дитину. Марія Василівна та Василь Іванович – прекрасні люди. Нам було про що поговорити, про що помовчати. Про віру і зневіру в Україні також. Два досить різних сприйняття України (бо ж натерпілися у державних лікарнях усякого) якось вживаються в одній родині...


Ночувала я у Оксанчиній кімнаті. Звісно ж, не спала. Думала… Всюди її речі, охайно розкладені, як за життя… малюнки (Оксанка напрочуд гарно малювала)… книжки (таке глибинне тематичне розмаїття точно не снилося більшості з нас!!!)… світлинки – усюди осяйна усмішка... Першим ділом Батько підвів мене до її портрета: «Бачиш цю усмішку?» Саме з такою вона від нас пішла. 

Я бачила на власні очі частину тих її страшенних мук… За Україну, між іншим. Це я для тих кажу, хто думає, що має право порядкувати в цій країні, як йому заманеться. Хай спершу отримають 2 вищі освіти (і не будь-де, а в Києво-Могилянській академії), опанують 5 мов, перечитають незчисленну кількість книжок, свідомо пожертвують собою. А тоді й поговоримо. Зручною для них мовою.

Василь Іванович ранком провів мене до вокзалу, ще й всунув гроші "на волонтерство". На волонтерство, за яким я прогледіла погіршення Оксанчиного стану і її відхід у Світ Без Страждань. Наразі я впевнена: добрішої людини я в житті не зустрічала. Більшість із нас ще не навчилася робити добро заради самого добра, а справи - заради справ. Нам дуже важко, подеколи майже неможливо відірвати добро від амбітності. Тож - люди добрі, щиро запрошую всіх до часинки самоаналізу!

Респект славному, гоноровому місту Івано-Франківську! Київ, здається, не дотумкав би назвати готель "Надія"!


Повернення до посивілої від смогу столиці стало для облизаного усіма гуцульськими собаками організму справжнім шоком,

тож наступного дня ми пустилися навтьоки до села, лісу, озера, зоряного неба... І трохи погостювали в обійсті нашого друга-аскета, де ходили босими, стояли на гвіздках, а також чотирма лапами у мурашнику в лісі через дорогу, їли самі овочі і спали на припічку... А головне - були коло людей, що є справді близькими по духу. Таких, що ростуть із землі, як ті дуби-велетні.

 

Дякую Ігору Рубцову за допомогу в обробці світлин

 

 

Рубрика – «Поетична сторінка»

 

              ИГОРЬ   КАРАМНОВ

 

              СУДЬБЫ     АВТОХТОНЫ

                           

                Задумчивый,

                нежный

                   и    страстный,

                     под   небом   похожим   на   зыбь

                     на   море   смотрю,   где   не   гаснут,

                     в   дыму   пароходы…

                Как    сыпь!

 

                     Пропитан   не   потом,  не   кровью,

                     улов   флибустьеров-ханыг

                     и   волны,  что   масти   соловой

                     бегут   не   быстрей   вороных.

 

                     Три   чайки,  белее,   чем   крейды,*

                     добычу   на   части   деля,

                     а   солнца   осколки

                       – на   рейде! –

                     прожгли    силуэт    корабля,

 

                     прожгли    изумрудную    плесень,

                      огонь,  как бенгальский,  зажгли

                     для   кровельного   железа

                     для  серебристой  фольги

 

                     для роз,  эх,  уже   обожжённых,

                     которые    грех   и   сорвать,

                     для   утреннего   жеребёнка

                     на   барже   сосущего   мать.

 

                     Осколки – судьбы   автохтоны

                       – всего! –

                        даже   этой   строки,

                        и,  словно   бы   мучаясь,   стонут

                        в   дыму   пароходов   гудки.

                        --------------------------------------

                      *крейда (укр.) – мел,  мелок

              

                       5   августа   2016  г.

 

 

Рубрика – «Пам’ять»

 

До роковин смерті Надії Світличної

Сьогодні минає десять років із дня смерті Надії Світличної – відомої правозахисниці, активної учасниці руху шістдесятників, політв’язня, журналіста, лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка+

http://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/do-rokovyn-smerti-nadiyi-svitlychnoyi

Наталія Загоруйко

“День”, 8 серпня, 2016

 

Сьогодні минає десять років із дня смерті Надії Світличної – відомої правозахисниці, активної учасниці руху шістдесятників, політв’язня, журналіста, лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка.

Надія Світлична померла 8 серпня 2006 р. у м. Матавані (штат Нью-Джерсі, США), однак останнім бажанням Надії Олексіївни було те, щоб її поховали на рідній землі, служінню якій вона вбачала сенс свого життя. Ця остання воля всесвітньовідомої українки була реалізована завдяки зусиллям Миколи Горбаля – саме він організував перевезення тіла покійної зі США до України та її поховання на Байковому кладовищі, яке відбулось 17 серпня 2006 року за участі тодішнього президента України.

Надія Світлична народилась 8 листопада 1936 року у с. Половинкине на Луганщині. Після успішного закінчення філологічного факультету Харківського університету 1958 року, де раніше навчались також її старші брат Іван та сестра Марія, а її називали «маленькою сестричкою великого брата», професійна кар’єра Н. Світличної складалась досить успішно – вона працювала вчителем, бібліотекарем, директором школи. Щиро вірила в ідеали партії, а про свій вступ до комсомолу зазначала таке: «Якось так сталося, що мене єдину з усього курсу прийняли до університету не комсомолкою і приймали до комсомолу вже в університеті. Доки виповнили цю прогалину в моїй біографії, я відчувала це, як ґандж, як фізичне каліцтво, бо в 14 років я оминула комсомол не з почуття спротиву, а навпаки – через надмірне ідеалізування комсомолу».+

Переїзд до брата Івана у Київ 1964 року став не лише переломним моментом у становленні її постаті, але й був найщасливішим періодом у її житті, бо «братове оточення, – зазначала Надія Світлична, – було надзвичайне, просто рідкісне на той час. До нього приходили молоді, старші, гуртувались коло нього. Були такі “суботи Світличного”. Він придбав магнітофон “Весна”. На той час це не було аж так поширено, тоді не ходили по вулиці з магнітофоном через плече. Але він мав ту “Весну” і багатьох записував – тих, кого він хотів. Приходили молоді поети, наприклад Іван Драч, Микола Вінграновський, Ірина Жиленко, Василь Симоненко – а вони були тоді молоді». Саме тому суть шістдесятництва Надія Світлична найперше вбачала у «моральному кліматі, який створювали шістдесятники». Також Іван Світличний – затятий бібліофіл – мав одну з найрозкішніших домашніх бібліотек того часу, конкуруючи, зокрема, з бібліотекою Григорія Кочура. У Клубі творчої молоді Надія Світлична познайомилась із українською інтелігенцією, зокрема художницями – Аллою Горською, Галиною Зубченко, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною. Згодом, на їх прохання, у майстерні А. Горської давала своїм подругам уроки української мови, а 1965 року один сезон була у складі групи художників-монументалістів із Аллою Горською у м. Донецьку (керівник Г. Синиця).+

Деякий час працювала в редакційній групі заочного сільськогосподарського технікуму, редактором видавництва «Радянська школа», науковим співробітником інституту педагогіки, а також за сумісництвом – учителькою вечірньої школи в Дарниці. Однак після першого ув’язнення брата та його товаришів (Я. Геврича, І. Геля, братів Горинів, О. Заливахи) у 1965 р., а також після вшанування пам’яті Шевченка у 1967 р., попала до чорних списків репресивної системи, через що доводилось часто змінювати роботу – у трудовій книжці було понад тридцять записів.+

Після другого арешту Івана Світличного у 1972 р., разом із іншими побратимами (у Києві тоді були арештовані В. Стус, Є. Сверстюк, Л. Плющ, Д. Шумук, М. Плахотнюк, З. Антонюк, О. Сергієнко, І. Коваленко, а у Львові В. Чорновіл, М. Осадчий, І. Гель, С. Шабатура, І. Стасів-Калинець), так званого «січневого покосу», Надію Світличну викликали на допити майже щодня. Вона була морально готова до того, що розділить долю брата, тому на допити у КГБ брала, на випадок арешту, зубну щітку та мило й щоразу прощалась із малолітнім сином, який теж був «аргументом» слідства. У той час Н. Світлична працювала у бібліотеці Київського холодокомбінату, а про її відсутність на робочому місці сповіщала картка на дверях: «Викликали на допит у КГБ», хоча парторг просив пояснювати відсутністю якось інакше й картки регулярно зникали… На допитах Н. Світлична трималась безкомпромісно, а коли слідчий намагався вплинути, маніпулюючи материнськими почуттями (синові Яремі виповнилось лише 2 роки), домагаючись, щоб визнала: твори, які вилучили – антирадянські, Надія Світлична відповідала твердо: «Прошу припинити цю торгівлю і ведіть у камеру, якщо арештували». Ось так на практиці відпрацьовувала класичну формулу О. Солженіцена:+

Не бійся

Не надійся

і Не вір.

18 квітня 1972 року – за місяць до арешту – Надії Світличній повідомили, що її арештували і сказали написати доручення щодо того, кому вона доручає виховання сина, але то була імітація прешту. 18 травня 1972 р Н. Світличну арештували, а дитину, незважаючи на доручення, «таємно від родини забрали до сиротинця, «тобто обох влаштували на державне утримання». Лише завдяки братовій Леоніді Павлівні Світличній Ярему вдалося забрати з будинку дитини (м. Ворзель) та відвезти до бабусі на Луганщину. До речі, уповноважені органи були проти того, щоб бабуся Меланія Іллівна виховувала онука, адже двоє її дітей, мовляв, стали антирадянщиками, тому опікуном призначили сестру Марію.+

23-24 березня 1973 року Н. Світлична засуджена Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» на 4 роки таборів суворого режиму. Покарання відбувала в сел. Барашево у Мордовії. Головним звинуваченням було виготовлення, зберігання і розповсюдження спогадів багаторічного політв’язня Данила Шумука, які редагувала та частину яких повернула авторові. Також як антирадянські були інкриміновані самвидавні повість М. Осадчого «Більмо» та статті Є. Сверстюка «Собор у риштуванні», «Іван Котляревський сміється», «На мамине свято», які передруковувала.+

В останньому слові Надія Світлична визнала себе частково винною, іронізуючи, зазначивши, що «маючи вищу освіту, мусила б докладніше вивчити юридичні закони, які регламентують життя в нашому суспільстві. Я ж наївно й сліпо вірила, – говорила вона, – в проголошену Конституцією свободу слова, недооцінивши кримінальний кодекс, за що тепер мушу гірко розплачуватись». Однак не сприймала вирок як власну трагедію, бо «за всі приниження, фізичні труднощі, – усе, що називається словом неволя, мала добру компенсацію – можливість бути собою і щастя спілкуватись з гордими і внутрішньо вільними людьми – радянськими політв’язнями». Зізнавалась, що «вихована в радянській школі, у радянських умовах, у комсомолі, звикла думати, що все радянське – то є найкраще, радянська свобода – то найбільша свобода в світі. І що кожній букві Конституції треба вірити». Наголошувала: «Для мене було відкриттям існування політичних ув’язнень не тільки в минулому, а й тепер. Я зацікавилась тим і за ту цікавість поплатилась потім власним ув’язненням на чотири роки».+

Відразу точкою опертя обрала для себе вислів М. Пришвіна – «принизливих ситуацій не буває, якщо сам не принизишся», а іронія була рятівним панциром й способом поглузувати зі зла. От наприклад, потрапивши після тюрми, де поправилась на 5 кг. до табору, говорила слідчому, що вони мусять її випустити хоча б для «агітації та пропаганди, що радянські тюрми – найкращі в світі…». Ув’язнення відбувала у Мордовії в одному таборі з Даркою Гусяк, Марійкою Пальчак, Стефою Шабатурою, Іриною Калинець, Ніною Строкатою. І це було добірне товариство однодумців!+

У травні 1976 року повернулась із ув’язнення до Києва, але прописки не давали, що могло обернутись арештом за «дармоїдство», адже без прописки не можливо було й влаштуватись на роботу, а братову Л. Світличну регулярно штрафували за «порушення паспортного режиму». На деякий час Н. Світличній вдалось влаштуватись двірником у дитячий садочок, завдяки «доброму серцю завідуючої садка Шаповалової Ніни Ничипорівни, яка мусила дорого платити властям за свою доброту, попри те, що була комуністка».+

У 1977 квітні року вийшла заміж за Павла Стокотельного, з яким познайомилась у Бориса Дмитровича  Антоненка-Давидовича на його день народження 5 серпня 1976 року. Отримала прописку на Борщагівці й хотіла влаштуватись у видавництво коректором, однак казали, що коректором не можна, бо то ідеологічна робота й пропонували вихователькою у садочку, адже діти «маленькие, они идеологии не понимают». Також перебувала під адміністративним наглядом – з 21 до 6 ранку мала бути вдома. Це все супроводжували чисельні обшуки, прослуховування телефону або його відключення. А от промовиста деталь: коли у Надії Світличної 20 травня 1978 року почались перейми перед пологами, телефон теж був відключений, тому чоловік змушений був викликати швидку з телефонного автомата, а коли повернувся, то дружина вже тримала на руках маля – сина Івана, якого народила вдома сама на кріслі-ліжку…+

Припинити усі ці поневіряння міг лише виїзд за межі СССР. У заяві про відмову від громадянства, яку надіслала ще 1976 року, зазначала: «Нижче людської гідності, після усього пережитого бути громадянином найбільшого у світі, наймогутнішого, найдосконалішого концтабору». Хоча домагалась виїзду упродовж двох років, дозволили лише після того, як на руках було дві маленькі дитини: «Вигідно було тепер збутися мене за межі, і не раніше чи пізніше, а саме тепер, коли мене обсіли діти і клопоти у зв’язку з цим», зауважила Н. Світлична в першому радіоінтерв’ю 1979 року на Заході.+

12 жовтня 1978 виїхала спочатку в Рим (потрібно було оформити документи для виїзду до США), де її прийняв Папа Римський Іван Павло ІІ, а 8 листопада того ж року прибула до США й спершу мешкала в родині Тита й Софії Гевриків у Філадельфії. Перший рік працювала в Українському Інституті Гарвардського університету, брала активну участь у роботі Закордонного представництва УГГ. Коштом української діаспори регулярно до 1985 року видавала «Вісник репресій в Україні». 12 років працювала в Українській редакції Радіо «Свобода», розповідаючи про українських дисидентів та розправи над ними.+

Дуже важливо пам’ятати, що саме Надія Світлична підготувала до друку поетичну таборову збірку Василя Стуса «Палімпсести», рукопис якої поет особисто надіслав їй: «Ранньою весною 1978 року на моє ім’я в Києві, – пригадувала Надія Олексіївна, – прийшла поштова бандероль з визначеною вартістю в 30 крб. від Василя Стуса, який відбував у той час заслання на Колимі. Спершу виглядало, що це жарт: у пакунку виявився інший пакунок, а в тому – ще інший і т.д. – кожен старанно обклеєний з усіх боків. Щойно в самій серцевині цієї “цибульки” був саморобний зошиток кишенькового розміру із дрібно списаними рядками віршів. Збірка називалась “Палімпсести”. […] Оскільки правила адміністративного нагляду уможливлювали міліції робити обшуки в мене практично без прокурорського ордера, виникла реальна небезпека втратити оригінал збірки і до того ж накликати додатковий клопіт авторові. Тому я якнайшвидше переписала своєю рукою всю збірку в грубий зошит, не зазначивши, на всяк випадок, прізвища автора». Згодом цей зошит (варіант А), як зазначає Надія Світлична, знайшов її вже в Америці через два роки після того, як в жовтні 1978 року виїхала з дітьми в еміграцію.+

Започаткувавши у 1992 році у Києві музей шістдесятництва, 1994 року Надія Світлична віддала свою частку Державної премії України ім. Тараса Шевченка на його створення. Нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня та орденом «За мужність» І ступеня за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи та демократії.+

Вічна пам’ять!