Новини одним рядком:
27 липня – концерт за участю бандуристки Наталки Кончаківської і барда Володимира Партики на Яворівському полігоні
3 серпня – помер бард Олександр Лобановський, автор відомої пісні «Баллада о свечах»
5 серпня – Віктор Морозов виступав разом із хором собору Пресвятої Родини у Пенсильванському конференц-центрі (США)
12 серпня – благодійний концерт сумського КАП “Булат” у бізнес-центрі, Суми, вул. Супруна, 15
15 серпня – день в межах виставки «ФАНТАСТИЧНА КНИГА: «Тенденції розвитку сучасної науки» у Харківському літмузеї
18 серпня – день народження поета Василя Герасим’юка, лауреата премії ім..Т.Шевченка
19-22 серпня – Дитячий фестиваль бандуристів «Таврійські зустрічі» у м. Скадовську Херсонської області
19 серпня – день народження поета і автора пісень Володимира Шинкарука (роки життя: 1954-2014)
Василь Герасим’юк
ПІСЕНЬКА
Івану Малковичу
Де ми ходили,
де ми бродили,
де мандрували –
стежки-доріжки,
плаї-плаєчки
позаростали.
Стежка не скине
з себе травичку
мокру на вечір,
і не розсуне
жовту отаву
жоден плаєчок.
Вже і морозець
перший дуріє
ясної ночі.
Хто замерзає,
той розуміє,
інший – не хоче.
Хто розуміє,
той розуміє,
інший – не може.
Але покаже,
звідки наспіє
плем'я вороже.
Хоч доріженьки
позаростали –
ворог побачить.
…Світ не зчорніє,
вовк не завиє,
вовчик, наш братчик.
Володимир Шинкарук
* * *
На гострі леза ще сонних трав
Скотилася сива роса.
Серпень нас уже
відобнімав
І роздарував дива…
Струсило небо нічну пітьму,
І вітер схиливсь до ніг.
Мені стало холодно без вогню,
Наче без губ твоїх.
Дні, як хвилини, розмиті дощем,
На листі − останні
сонця сліди…
А серце просить ще і ще:
Не йди, не йди, не йди…
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Суми – сайт КАП “Булат” http://www.bulatclub.com/frm/index.php?t=1643&p=8538#pp8538
Благотворительный концерт
12 августа 2015 в 19-00 в бизнес-центре по ул. Супруна,15 состоится БЛАГОТВОРИТЕЛЬНЫЙ КОНЦЕРТ авторской песни в поддержку Саши Казанджиевой, нуждающейся в дорогостоящем лечении, связанным с опухолью в голове. Саше 15 лет, она - дочь нашего друга Володи Казанджиева, человека доброго, отзывчивого и надёжного.
Друзья, от нашей помощи зависит очень многое! Просим не остаться равнодушными и помочь в лечении Саши!!!
В концерте принимают участие: Ольга Козаченко, Алла Титаренко, Сергей Борщ, ансамбль "Чужаси".
Херсон – Ігор Мазур
ПРЕС-РЕЛІЗ
ІХ дитячого фестивалю бандуристів «Таврійські зустрічі»
Дитячий фестиваль бандуристів «Таврійські зустрічі» проводиться з метою відродження, розвитку та популяризації мистецтва гри на бандурі, пропаганди бандурного мистецтва серед дітей та молоді, виховання художнього смаку, розкриття творчих здібностей дітей, виявлення нових творчих колективів та окремих виконавців гри на бандурі.
Щороку фестиваль збирає понад сто учасників з різних куточків нашої країни. У фестивалі прийняли участь дитячі колективи з міст Харкова, Малина Житомирської обл.., Києва, м. Біла Церква Київської області, Ужгорода, Львова, Кіровограда, Миколаєва, Винниці, Херсона та Херсонської області. В рамках фестивалю проводяться майстер-класи провідних спеціалістів по класу бандури та відомих виконавців.
З 2008 року дитячий фестиваль бандуристів «Таврійські зустрічі» проходить за фінансової та організаційної підтримки Міністерства культури і туризму України, а з 2010 року і Національної Спілки кобзарів України.
ІХ дитячий фестиваль бандуристів «Таврійські зустрічі» буде проходити з 19 по 22 серпня 2015 року у м.Скадовську Херсонської області на базі санаторію «Скадовськ», та дитячого оздоровчого табору «Сузір’я Таврії», що знаходяться на березі Чорного моря.
Організаторами ІХ дитячого фестивалю є Міністерство культури України, Національна Спілка кобзарів України, управління культури Херсонської обласної державної адміністрації, відділ культури Голопристанської та відділ культури і туризму Скадовської райдержадміністрацій.
У фестивалі планують прийняти участь дитячі ансамблі різних форм та окремі виконавці (всього 150 учасників). Колективи прибудуть з міст Києва, Харкова, Львова, Рівного, Малина Житомирської області та Херсонської області.
Передбачена кількість глядачів – до 2 тисяч осіб.
Свою майстерність на фестивалі покажуть видатні майстри бандурного мистецтва України:
Єсипок Володимир Миколайович – український співак-бандурист, Народний артист України, професор, голова Національної Спілки кобзарів України;
Лариса Дедюх - Лауреат Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів виконавців на народних інструментах, викладач гри на бандурі і вокалу в НМАУ ім. П.Чайковського;
Роман Гриньків - Народний артист України, віртуоз-бандурист, викладач гри на бандурі НМАУ ім. П.І.Чайковського;
Дует «B&B Projekt» та інші.
В рамках фестивалю будуть проходити виступи ансамблів бандуристів, майстер-класи, творчі зустрічі, сольні виступи провідних майстрів бандурного мистецтва та ін..
Щороку фестиваль згуртовує навколо себе молодих виконавців, дитячі колективи, усіх шанувальників бандурного мистецтва. Діти мають змогу не лише показати свої творчі здобутки, але і відпочити та оздоровитися на березі Чорного моря. Фестиваль став важливою та бажаною подією в музичному житті Херсонщини.
Київ – розсилка сайту http://festivali.org.ua/
Информация о фестивале "Автограф": http://festivali.org.ua/frm/index.php?t=2222
Луцьк – сайт http://www.newsru.ua/rest/03aug2015/bander.html
"Бандерштат-2015" відвідала рекордна кількість гостей,
в тому числі герої фільму "Добровольці Божої чети"
У Луцьку завершився дев’ятий щорічний фестиваль національного опору "Бандерштат". Гості фестивалю могли почути гостру критику влади під час гутірок з громадськими активістами та політиками, а також виступи відомих гуртів, потанцювати під гуцул-метал, подивитися нічні кіноперегляди фільмів про Героїв.
Засновники "Бандерштату" розповіли, що цьогорічний фестиваль є наймасштабнішим за час свого існування. Точну кількість учасників "Бандеру" організатори обіцяли повідомити пізніше, пише "Волинь info.com".
"Якщо на фестиваль приїжджає вдвічі більше людей, значить, ми робимо його недарма", - заявив один із організаторів нардеп Ігор Гузь.
Як передають "Волинські новини", з посиланням на організаторів, напередодні фестивалю до наметового містечка на іподромі, що у Парку відпочинку імені Лесі Українки прибуло більше тисячі гостей.
Ось уже котрий рік підряд "Бандерштат" залишається фестивалем вільним від алкоголю. До останнього часу тут можна було придбати лише пиво, проте цьогоріч і його внесли до списку алкогольних. Тому любителям "градусу" довелося компенсувати його відсутність квасом. На вході гостей дійства ретельно перевіряє охорона, тому пронести з собою алкоголь практично неможливо.
Більшість гостей – бекпекери, проте є й такі, хто вирішив ці три дні провести з комфортом. З собою вони везли валізи, розкладні столи, портативні кухні.
Під час фестивалю відбулася низка гутірок з громадськими активістами та політиками. Так, Олександр Кравцов презентував електромобіль, який можна "заправити" від домашньої електророзетки, Олесь Доній розкритикував чинну владу за прийняття найгіршого з можливих законів про місцеві вибори, а також за спроби дискредитації патріотів. Своєю чергою, Володимир Парасюк назвав події у Мукачевому провокацією та розповів про своє ставлення до Мустафи Найєма.
Гостею фестивалю стала також чеченка за національністю, одеситка за народженням та медик за освітою, Аміна Окуєва. Вона розповіла, що на фронті дівчата все ж таки більше працюють медиками, але Окуєва зазначила, що вона проти дискримінації за статевими ознакам і, якщо треба виконувати роботу, то вона буде її виконувати, незалежно від того чоловіча вона чи дівоча.
"За освітою я лікар, але виконую всі обов`язки, більш за все не медичні", – каже Аміна.
Декілька разів за час спілкування з учасниками "Бандерштату" Аміна зробила акцент на тому, що найважливіше в ці важкі часи об`єднуватися і не сваритися, особливо патріотам. Вона порівняла ситуацію на сході України з подіями в Чечні і підкреслила, що на її думку, чеченці отримали тирана та Путінську маріонетку Кадирова саме через те, що втратили єдність.
"Російський головний принцип – "розділяй і владарюй", а коли люди розділені — вони слабші", – з сумом в очах зазначила Аміна.
Окуєва також поділилась своєю точкою зору стосовно дій української влади на сході. Вона сказала, що зараз дуже важко тверезо оцінювати ситуацію та не треба ії розхитувати. "Ми не можемо робити черговий Майдан, бо це тільки розв`яже руки Путіну", – підкреслила вона.
На питання чи не лячно їй, вона відповіла, що відчуття страху в неї немає, але є хвилювання за близьких, родину, країну. Вона підкреслила, що саме через це хвилювання вона та ії бойові друзі роблять і надалі робитимуть все, щоб захистити країну.
На великій сцені зіграли Morphine Suffering, Riffmaster, Epolets, "Карна" і "Тартак". Виступ "Карни", як завжди, супроводжувався шаленими танцями публіки під "гуцул-метал", а лідер гурту "Тартак", який можна вважати символом "Бандерштату", Сашко Положинський зізнався що відчуває себе Богом над зоряним небом, коли у темряві горить безліч вогників у руках бандерштатівської публіки.
Також були нічні кіноперегляди, що розпочалися із фільму "Добровольці Божої чети" (герої документальної стрічки особисто відвідали фестиваль).
Крім того, організатори розповіли, що планують відкривати нові міста.
"Ми шукаємо нових візій, можливо наступний "Бандерштат" буде у Києві", - додав один із організаторів Ігор Гузь.
Ще однією з причин переїзду фестивалю є завершення оренди іподромом частини парку імені Лесі Українки, де відбувається фестиваль. Як повідомлялося раніше, на місці іподрому планують побудувати новітній стадіон.
Нагадаємо, під час проведення другого дня фестивалю "Бандерштат-2012" у небі на критично низькій висоті маневрував параплан, з якого згодом скинули листівки агітаційного змісту.
Ужгород – сайт http://7dniv.info/culture/60890-hustsk-bardi-vpershe-zbralisia-na-splny-scen.html
Хустські барди вперше зібралися на спільній сцені
Перший міський фестиваль бардівської та авторської пісні «Ватра дружби – за єдність України» відбувся у неділю в Хусті, інформує "Голос Карпат".
Основною ідеєю його стала підтримка воїнів АТО – зокрема, допомога військовим ротно-тактичної групи 169 учбового центру «Десна», противодиверсійному резерву Штабу одного з секторів військової частини ППВ 0962, бійці якої зараз несуть варту на бойових постах міст Широкине, Троїцьке, Піски, Хрест.
Хустяни мали змогу дізнатися про нових талановитих виконавців, декламаторів, співаків, поетів та танцюристів. Адже захід був створений для людей, відкритих для творчості.
– Це можливість відкрити себе, донести до людей свою творчість. Хай подекуди кумедну, не для всіх зрозумілу, не завжди актуальну, проте власну, – каже одна з учасниць дійства Мар’яна.
Фестиваль відбувся з ініціативи управління культури, молоді і спорту Хустської міської ради. У ньому поєдналася розважальна та благодійна програма, адже під час виступів на сцені стояли дві скриньки, вилучені кошти з яких підуть на підтримку тих, хто перебуває в зоні проведення антитерористичної операції і бореться за територіальну цілісність України.
Жовква Львівської обл. – сайт http://myzhovkva.com/news/2513
Фестиваль української середньовічної культури "Ту Стань-2015!" - відбувся!
Фестиваль української середньовічної культури "Ту Стань-2015!" - відбувся! Шалені змагання, щирі емоції, реконструкція давніх традицій - таким був перший фестивальний день. А вже за кілька годин вас чекає цікава насичена програма, тож не прогавте можливості відчути дух середньовіччя!!! - написав у Фейсбуці Роман Ткач. Як також він пише: "Чудове дійство. Цікаві конкурси та майстер-класи для дорослих та діток: середньовічні танці, співи, реміснича справа - різьба по дереву, гончарство, музичні інструменти та гра на них. Виступи колективів середньовічної музики. Лицарські турніри. Середньовічні забави та змагання. Участь вітається. Смачні страви та напої приготовлені на вогнищі від щирого серця. І все на лоні неймовірно прекрасних чарівних краєвидів карпатських Бескидів. Дякуємо організаторам та учасникам фестивалю за їх гарну, необхідну та добру справу"
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
ОБЛАКА
Облака разметались по небу,
расплескали свою синеву,
словно Вышний таинственный ребус
начертал на весеннем снегу.
В каждой линии зиждется слово,
сокровенное слово Творца,
в нём откроется жизни основа,
если всё прочитать до конца.
Коль заботы земные итожить,
им числа, несомненно, не счесть,
мир людской, очевидно, не может
до конца слово Божье прочесть.
Потому хоть до Бога далёко,
но над нами парят облака –
это Вышнего сущее око
шлёт послание издалека.
ПОЕЗДА
Когда уходят поезда,
как будто что-то навсегда
от нас уносит буйный ветер.
И остаётся лишь перрон,
и не опишешь и пером,
какая пустота на свете.
И остаётся только грусть…
Напоминает всё игру –
кто мяч на поле не догонит,
тому придётся лицезреть
фонарь, что видится на треть,
на завершающем вагоне…
Вдруг слышен трепет позади.
И подымается в груди
почти уснувшее биенье,
вновь оживают миражи,
мою курьерский скорый жизнь
опережает на мгновенье.
На миг забудешь про печаль,
что давеча умчалась вдаль,
мелькнёт какое-то виденье…
Но вот на рельсах стихла дрожь,
минуло всё, как спорый дождь.
Вздыхаешь снова, к сожаленью.
ПОЦЕЛУЙ
Ему давно, бог весть когда-то,
девчонка подарила поцелуй,
а он, как настоящий обалдуй,
вдруг засмеялся глуповато.
Тут гордость девичья взыграла –
пощёчину за смех он получил.
Его тогдашний юношеский чин
обескуражен был немало.
А через день почти прикольно
сдалось всё это другу моему…
И лишь спустя десятки лет ему
припомнилось… и стало больно.
Дніпропетровськ – сайт МА «АртВертеп» http://artvertep.com/news/25215_Pisenne+video-privitannya+bratnomu+gruzinskomu+narodu+vid+gurtu+VERTEP+%22CHito-Gvrito%22.html
Гурт мандрівних дяків Вертеп / Пісенне відео-привітання братньому грузинському народу від гурту ВЕРТЕП "Чито-Гврито"
Чито-Гврито в перекладі з грузинської означає Пліч-о-пліч, або - Душа в Душу!
Спеціально до Дня Незалежності Грузії цього року гурт ВЕРТЕП презентував пісенне відео-привітання братньому народу грузинською та українською мовами:
https://www.facebook.com/VertepGurt/videos/971811466191981/?video_source=pages_finch_main_video
Водночас, кліп-пісня спеціально створювалась, як рекламна відео-листівка рідного міста на Дніпрі, аби показати хоча б тисячну долю наших краєвидів для розвитку внутрішнього туризму та заохочення друзів з різних країн Світу відвідати Україну та наше Дніпро!
Записано та зведено на студії, відзнято наступного дня за 2-і години на набережній навпроти Монастирського острова, і змонтовано того ж вечора - Дмитром Розмерицею - за що йому дяка та людська любов:):
Аранжування та виконання авторської версії - гурт "Вертеп":
Микола Константинов, Олена Калиняк, Тимофій Хомяк, Віктор Чорнокнижний, Андрій Попов, Олексій Бондаренко, Людмила Хомяк.
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Юліан Китастий: Бандура не повинна бути музейним інструментом
Американський бандурист українського походження розповів «УМ» про творчі експерименти,
пізнання бандури за океаном та роботу для фільму «Поводир»
(газета «Україна молода» від 7 серпня 2015 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2691/164/94344/
Катерина КОТВІЦЬКА
Бандура до Києва доведе
— Пане Юліане, що нині привело вас в Україну?
— Цього разу в мене кілька важливих справ. Останнім часом часто співпрацюю з нашим театром Yara Arts Group та режисеркою Вірляною Ткач, одним із аванґардових театрів, і вже кілька років приїжджаємо сюди з виставами або ж готуємо нові, працюємо над матеріалом. Нині ми також зробили чорновий варіант вистави на кримськотатарську тему, то це такий перший привід. Другий — дуже цікавий виступ наприкінці серпня у Львові з проектом, який не новий. Сьомий Міжнародний фестиваль єврейської музики LvivKlezFest, який відбудеться з 18 по 31 серпня 2015 року, відвідаю уперше. Ми підготували роботу з колегою Майклом Альпертом, який працює з глибинними традиціями східноєвропейських євреїв, мати його з Буковини, батько — з Литви. Він так само, як я, все життя присвятив бандурі, своїй музиці, пише пісні на ідиш. Це проект, який давно вариться, і ми його вперше привезли в Україну. У Львів нас два роки вже запрошують на фестиваль, і нарешті ми візьмемо в ньому участь.
Ми багато років спільно концертуємо, останні 10 років як дует. Кілька разів були у Кракові, грали на різних фестивалях, двічі концертували у Каліфорнії, де живе Майкл, в околицях Нью-Йорка багато грали концертові серії в українському музеї. Вдалося кілька разів відіграти повний концерт, а інколи брали участь у спільних заходах.
А третя причина мого приїзду — підтримка зв’язків з моїми шановними друзями і в Києві, і у Львові. Я завжди стараюсь побути в якомусь місці, де раніше не бував. Цього разу вперше після 1991 року поїхав у таке, можна сказати, родинне місто Китастих — Кобеляки. Дуже красива місцевість, щось рідне там відчувається. Я раз там уже був, але ще у 1991 році з капелою бандуристів. Мій батько теж там фактично не жив, народився трохи на південь від Кобеляк, у місті, що відноситься до Дніпропетровської області, а виростав на Донбасі, куди дід поїхав і переховувався від терору в 30-х роках.
— Розкажіть детальніше про виставу, яку готуєте із Вірляною Ткач.
— Ми шукали матеріал і робили чорновий варіант вистави. Ця наша група Yara Arts Group працює не за готовими сценаріями, ми підбираємо матеріал. Якщо історичний матеріал, то ми досліджуємо його. Найбільше Вірляна Ткач любить вживати матеріал якоїсь культури, яку варто показати нашому нью-йоркському глядачеві. Темою вистави є «дім». Ідеєю є розуміння того, що таке дім для людей, які виростали в Узбекистані, але все ж повертаються в Крим. Звичайно, нам як американським українцям це дуже близька тема. Я народився у Детройті, виростав там і вперше в Україну приїхав 1989 року.
— Відчуваєте, що країна змінюється?
— Абсолютно. Це цікаво було час від часу приїжджати і спостерігати за тим, що швидше, а що повільніше змінюється. Зрештою, зараз, звичайно, дуже багато змін. У самих людях відчувається, з одного боку, велика стривоженість, великий стрес через події, але з іншого — також віра в себе, якої раніше трохи бракувало. Скажімо, в 2012 році, коли я приїжджав до Києва, то відчував, що місто на щось чекає, що так не може довго бути.
Життя як вільна імпровізація
— Пане Юліане, коли ви зрозуміли, що хочете стати бандуристом?
— Я ще не ходив, а бандуру в руках тримав. У нас це родинний інструмент. У мене і батько, і дід виїхали з Києва професійними бандуристами. Дід Іван зі своїм братом Григорієм обоє були в Державній зразковій капелі в Києві. Вони пережили сталінський терор і стали ядром переформованої капели. Вони, власне, і стали засновниками, так би мовити, руху бандуристів, батько заснував молодечу капелу бандуристів, молодечі табори. Я туди потрапив як студент, а потім і викладав там. Якраз у той час був потрібен керівник для місцевої школи бандури, і я погодився і вже ніколи не оглядався назад. Коли вчився в університеті і вивчав європейську історію, то довго думав, що це, можливо, мій шлях. Але пізніше придивився до всього ближче і зрозумів, що анітрішки не хочу такого життя. Університет виявився не тим, що мало би бути у моєму житті постійно. Якраз тоді потрібні були учителі бандури, і на тій хвилі я мав змогу підучитися, поставити себе на ноги як музикант і вже коли ця хвиля пройшла, я був у стані продовжити займатися музикою самостійно.
— У США, певно, це незвичний музичний інструмент?
— На початку 70-80-х років це було надзвичайно екзотично. Якісь діточки у вишитому одязі з дивним інструментом, яким вигукували «Браво-браво!». Дуже поверхове ставлення було, як до екзотики. Воно в деякій мірі й далі так є, але останні 15-20 років почала з’являтися обізнана аудиторія, яка цікавиться глибинними музичними традиціями цілого світу. Це частково те, що називається world musik. З’явилася масова, але досить велика аудиторія, яка не з масовим, а з попереднім обізнанням ставиться до якоїсь музичної новинки. Вони інколи чують уперше від мене бандуру, але вже могли чути африканський щипковий інструмент кора. Такі слухачі відчувають, до яких традицій це відноситься, особливо коли я граю кобзарський репертуар. Це є з чим пов’язати, порівняти і тоді можна глибше входити в тему. Я маю сильне переконання, що бандура не повинна бути музейним інструментом, варто знати глибоку традицію, відчувати її на дотик. Маю завжди нагоду експрериментувати, пробувати інакші музичні діалоги, грав із австралійськими, індійськими, монгольськими, бурятськими, киргизькими виконавцями. Нью-Йорк — це таке місто, через яке всі проїжджають, і тому вдається комунікувати з різноманітними митцями. Також мене цікавлять сучасні течії. На мене мають вплив американські мінімалісти. Я часом хочу робити твори, яким піддається бандура, і підтягнути туди мелодики. Мене цікавить вільна імпровізація.
— З ким із музикантів ви співпрацюєте?
— Я мав щастя співпрацювати з відомою і чудовою композиторкою Аллою Загайкевич, це насправді така дуже важлива постать у сучасній музиці. Цікаво було знаходити можливості спільного концертування. Потім, звичайно, із музикантами, які займаються глибинними музичними традиціями, це теж дуже цікаво. Працював досить багато із львівськими співачками Наталкою Половинкою та Уляною Горбачевською.
Із Мар’яною Садовською на днях збираємося у Маріуполь, вона організовує кількаденну поїздку на схід.
Творчість без кордонів
— Ви вперше поїдете на схід?
— Був у 1991 році в Донецьку, Запоріжжі з капелою бандуристів, а в 1994-му їздили по півдню й Криму. З тих часів я був раз у Донецькій області з Юрком Фединським, моїм учнем та колегою в Нью-Йорку, а зараз живе на Полтавщині. Юрко мене вмовив зимою 2004 року бути спостерігачами на виборах Президента у Краматорську.
— Чи багато ви гастролюєте? Це здебільшого Європа чи Америка?
— Я стараюсь трохи пробитися у Європу. Тоді і сюди ближче заїхати і легше. Нинішнього літа мені вдалося це. Ми з Майклом Альпертом грали на великому німецькому фестивалі в містечку Рудольштад. Там 50 тисяч людей з’їжджаються на вихідні звідусюди. Чудовий фестиваль. Це некомерційна музика, те, що люди тут називають неформат.
— Ви брали участь у роботі над саундтреком для фільму «Поводир». Як загалом оцінюєте стрічку?
— Фільм добрий. Мені лише прикро, що вийшла ця дурна контраверсія, який фільм висувати на «Оскар». І, чесно кажучи, я вважав, що «Поводир» не мав великих перспектив на нього. Хоча, на мою думку, це хороший та важливий фільм. Тема вперше порушена в українському кінематографі. Дуже багато інформації про цілий період. На загал режисер добре впорався, стрічка вийшла насичена, густа. Я зовсім випадково туди потрапив. Одного разу приїхав до Києва. Зателефонував до Алли Загайкевич, хотів зустрітися, поспілкуватися по-дружньому, а вона запронувала взяти бандуру й прийти у студію. Я награвав окремі нарізки, а вона робила з них озвучення фільму. Якщо послухати, то там дуже багато таких бандурних звуків, які не є піснею, а частиною музики. Я награвав одну ноту, кілька звуків, шарудіння, озвучення інструмента головного героя. І ще ми записали одну пісню, її пустили під кінцеві титри. Загалом вийшло кілька годин роботи.
— Ви фактично не відірвані від українського культурного контексту, а навіть перебуваєте у ньому. Кого читаєте, слухаєте з українських митців?
— Стараюсь приїздити як тільки можу, підтримувати зв’язки. Складно планувати якісь проекти. Це те, що можна зробити в Європі, Канаді, а тут поки що не виходить. Надіюсь, що потрошки це зміниться.
Дуже високо ціную Сергія Жадана. Сергій з нами працював над текстами для кримськотатарської вистави. Я перечитав майже всі тексти Андруховича і Забужко. Дуже високо оцінюю покійного Лишегу, він близько з нами працював, був деякий час в Америці. Насправді такий недооцінений поет та особистість. Звичайно ж, заглядаю в інші сторінки. Один із найулюбленіших поетів — Володимир Свідзинський, яким я захопився давно-давно, ще у 80-х роках. І Зіновій Штокалко, якого недооцінювала діаспора. Він вийшов на старовинну кобзарську музику, через неї на модерн чи навіть аванґард. Ці записи, які він залишив, були важливі у формуванні мене як музиканта.
ДОВІДКА «УМ»
Юліан Китастий
Народився 23 січня 1958 року в Детройті, США. Відомий композитор, співак, диригент, сопілкар, бандурист і кобзар. Освіту здобув у Монреалі в консерваторії Конкордського університету, напрям — композиція і вокал. Гру на бандурі перейняв від батька — Петра Китастого. З 1980 року — мистецький керівник Нью-Йоркської школи гри на бандурі, а також ансамблів «Гомін степів», New York Bandura Ensemble, Experimental Bandura Trio. Співпрацює з Мар’яною Садовською та багатьма іншими музикантами. Серед його учнів — Юрій Фединський, Михайло Андрець і Роман Туровський.
«Музика має бути доступною для всіх»
Кирило КАРАБИЦЬ — про музичні експерименти й забобони
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/muzyka-maye-buty-dostupnoyu-dlya-vsih
Любов Морозова
Газета «День», 7 серпня, 2015
Всесвітньо відомий український диригент Кирило Карабиць велику частину часу проводить за межами України. Він вже шість років поспіль є головним диригентом симфонічного оркестру (Велика Британія) Борнмутського, з 2013 року — ще й арт-директором молодіжного оркестру I, CULTURE Orchestra (Польща), а з наступного року очолюватиме як музичний директор і головний диригент Німецький національний театр і Веймарську капелу в Німеччині. Паралельно із цим маестро вигадує і реалізує надзвичайно цікаві проекти на батьківщині: у червні він виступив із творами донбасівських авторів у Львівській Опері, 5 вересня виконає естрадні композиції свого батька Івана Карабиця в палаці «Україна» (програма називається «Мадонна Україна»), а на День Незалежності влаштує два концерти в Києві (у Національній Опері та на Майдані).
«У ВЕЙМАРІ МЕНІ ДАЮТЬ ВЕЛИКУ ТВОРЧУ СВОБОДУ»
— «День» вітає із отриманням посади муздиректора та головного диригента у Веймарі. З наступного року тебе чекає досить великий обсяг оперного диригування. Знаю тебе насамперед як симфонічного диригента, а ось чим тобі цікаве оперне?
— До оперного диригування мене тягне ще зі студентських років. У оперному театрі грандіозні можливості для створення проектів, адже у тебе є величезний ресурс — оркестр, хор, солісти, сцена, декорації, художники тощо. У Веймарі я матиму можливість не лише диригувати, але й репертуар ставити згідно зі своїми інтересами й творчими запитами. Коли тебе запрошують на одну постановку — ти гість, ти продиригував — і поїхав. А тут — контракт на кілька років, можна щось планувати. Мені дають дуже велику творчу свободу.
— У репертуарному плані?
— У репертуарному, але не тільки в ньому. Зараз у цьому театрі всі керівники — інтендант і директор опери — не музиканти. Їм дуже потрібна допомога і співпраця з людиною, яка підказуватиме й допомагатиме розібратися в репертуарі. Якщо ти не музикант, то пояснити, наприклад, що таке драматичне сопрано, дуже важко. Тому вони дуже чекають на появу музиканта, який братиме участь у репертуарній політиці, і не лише в ній. Така свобода і «зелене світло» на багато сміливих речей мене туди дуже ваблять.
— У тебе вже є плани на перші сезони?
— Можливості Веймара просто невичерпні. У цьому театрі Ґете багато років був головним режисером і писав для них твори. Ліст у Веймарі провів півжиття, написав практично всі симфонічні картини, там Шиллер жив, вагнерівський «Лоенгрін» було вперше виконано, і Штраус там працював. Проте я відразу сказав, що мені не дуже хотілося б сидіти в місті-музеї. Так, це дуже цікаво й екзотично, але я не хочу лише насолоджуватися музейними експонатами. Мені хочеться, щоб щось відбувалося живе, саме сьогодні, щоб про Веймар заговорили як про місто, в якому сьогодні теж народжується культура.
У перший рік спробуємо зробити концерти з напівсценічного виконання. Тобто, виставу, але не 100%-ну, а наполовину, semi-staged. Її також можна буде потім виконувати й у концертних залах, і це дає можливість і гастролювати, і експериментувати. Крім того, на 2016—2017 роки заплановано нову постановку «Нюрнберзьких мейстерзінгерів» Ріхарда Вагнера.
— Це дуже відповідально.
— Так! Уявляєш, як це — в Німеччині такі опери диригувати? А в 2017—2018 рр. — вагнерівський «Парсифаль». Я просто не можу дочекатися того часу, щоб пропустити через себе ці шедеври на їхній батьківщині — в Німеччині.
— А які плани на співпрацю з Державною капелою?
— Це великий симфонічний оркестр, який одночасно є оперним оркестром, але має серію концертів й існує як симфонічний оркестр окремо. У них є хороший концертний зал, Веймархаллє, і вони там грають річну серію концертів. Я до них вперше так і потрапив — мене запросили на концерт.
— Що це був за проект?
— Це був концерт, участь в якому мені запропонували останньої хвилини. Так вийшло, що програму вже було складено. Там була, зокрема, П’ята симфонія Сергія Прокоф’єва, яку записував, фактично за тиждень до цього концерту. У мене завжди було враження про німецькі оркестри, що вони дуже жорсткі й неможливо їх зрушити з місця, що все потрібно розповідати — як, куди, навіщо. А тут я зустрів готовність до експериментів, до новизни, музиканти із задоволенням змінювали штрихи на репетиціях. Мені втрачати було нема чого, я був упевнений у своїх здібностях у П’ятій симфонії Прокоф’єва і поводився дуже розслаблено, не намагався сам собі доводити, що мені є що сказати у цій музиці. Їм сподобалася ця П’ята, і вони зізналися, що шукають головного диригента, а потім запросили мене ще раз продиригувати «Богему» — з однієї репетиції, щоб перевірити, як я впораюся з оперою. Я «Богему» диригував багато разів, тому для мене це не було особливою проблемою.
«ХОЧЕТЬСЯ ДОСТУКАТИСЯ ДО ТИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ НЕ ХОДЯТЬ
НА ФІЛАРМОНІЧНІ КОНЦЕРТИ»
— З цікавістю спостерігаю за підготовкою вересневого концерту «Мадонна Україна» в НП «Україна». Взагалі, мені здається, що формат естрадного концерту для тебе абсолютно новий. Чому він тебе зацікавив?
— Чесно кажучи, мене завжди цікавила легка симфонічна музика. Це, напевно, ще з дитинства йде, коли батьки брали із собою на різні фестивалі естрадної музики. І відтоді естрада для мене — повне відчуття кайфу, коли звучить приємна для твого вуха симфонічна музика й наче огортає тебе. Ти чуєш ідеальні для себе мелодії, що сприймаються без напруги і зусиль, беруть тебе за душу, і при цьому тут також є що проаналізувати, й бувають дуже хороші тексти. Для мене це своєрідна народна музика під оркестр.
— У твого батька, знаменитого композитора Івана Карабиця, здається, подібна ситуація була. Притому, що в нього є величезний пласт творчості, написаний авангардною мовою, він був ще й надзвичайним мелодистом. А його естрадні партитури — дійсно високі зразки цього жанру. Знаю, що багато композиторів-»авангардистів» мріють написати красиву мелодію. А у Івана Федоровича були обидва дари.
— Так, він завжди казав: «Симфонії симфоніями, а що ж пригадають про мене прості люди»? Розумів, що інструментальна музика широкими масами сприйнята не буде, адже це, як не крути, елітарна музика. Адже тато з дуже простої родини: батько — водій, брат — шахтар, мама — вчителька у звичайній школі. Мені здається, внутрішньо простим себе відчував він, відчуваю і я. Так, висока музика — це головне, чим я займаюся, але рідко коли ще отримую таке задоволення, як під час спілкування з простими, незалежними в думках людьми. Дуже хочеться достукатися до тих людей, які не ходять на філармонічні концерти. Можливо, тому мене так і тягне до естради.
Чому в Україні не може бути хорошої естради? Вона є, її просто потрібно культивувати, підтримувати. Ми з Романом Недзельським, директором палацу «Україна», запланували серію концертів, присвячених «золотим сторінкам» нашої естради. Спочатку буде концерт з піснями й увертюрами Івана Карабиця, але це лише привід для мене, а далі — творчість Ігоря Шамо й багато іншої хорошої музики. До речі, я перед концертом в «Україні» кинувся до одного київського диригента, якого вважаю еталоном управління естрадно-симфонічним оркестром. Просив розповісти, як це, адже таких, як він, у нас просто немає. А він якось дивно відреагував — кожного разу, коли я його запитував про естрадну музику, уникав питань і вдавав, ніби її взагалі не існує. Говорив про Чайковського, Шостаковича. Немовби соромився самого факту звернення до естради.
— Але це взагалі інша «територія». Те, що давно вже увійшло до нашого життя, подобається нам, і при цьому ми самі соромимося навіть якусь свою думку мати із приводу естради...
— Коли людина говорить «естрада», то асоціації дуже різні. У когось це слово асоціюється з кондовою радянською піснею, у когось — з долею, але дешевого штибу, хтось взагалі не розуміє, про що ти говориш. Дуже шкода, адже це цікавий жанр, який існує по всьому світу, і в нього більше ніде немає такої назви як «естрада». У США практично у всіх великих оркестрів — Chicago Symphony, Philadelphia та інших — є свої двійники. Наприклад, є Chicago Symphony, а є Chicago Pops Orchestra. І в цьому оркестрі, в цьому бренді беруть участь багато музикантів з головного оркестру, але вони грають абсолютно іншу музику, зрозумілу й просту для сприйняття.
— Як тобі здається, що дає самим музикантам можливість участі і там, і там?
— Це підкреслює музичну різноплановість. Якщо ти граєш у складі Chicago Symphony якийсь концерт із Рікардо Муті, а потім увечері йдеш до джаз-клубу й там імпровізуєш півночі, це говорить тільки про твою музичну ерудованість. Таке не всі можуть, не всі вміють, але ті, хто вміє — це дуже цікаві, різнопланові музиканти.
Зараз у Франції, наприклад, із сучасної музики створили «секту». Там все обертається довкола постаті П’єра Булеза та його музичної мови, і будь-якому інакомислячому композиторові доступ до цієї «секти» закрито. Усі фестивалі, всі заходи зі сфери нової музики просякнуті модою на Булеза, а це від початку неправильно. Такі ось, штучно створені речі проіснують, звичайно, певний час, але за ними немає майбутнього.
— Те, про що ти говориш — фактично, відхід від одних стереотипів до сфери інших. І те, що називається «Новою музикою», в більшості випадків не є новим — неписані правила не дають творчості справжньої свободи.
— Це певна безвихідь, в яку ми із сучасною музикою зараз зайшли. Вона втратила контакт із живим слухачем і перетворилася на гурток інтелектуалів, який ще й не всіх до себе пускає. Загалом, те саме відбувається з музикою старовинною — виконання на автентичних інструментах, барокові ансамблі, до яких простому диригентові немає шляху, а диригент-барочник — це теж дуже вузька спеціалізація, він може робити кар’єру лише у цій сфері. Але ж всі ці обмеження — «ти не знаєш, як треба, а ми знаємо» — відводять музику зовсім не в ті простори, в яких вона, насправді, створювалася. Музика — сприятлива річ, яка має бути доступною для всіх.
— До речі, з приводу доступності. Як відкрити доступ до української культури, як презентувати її за кордоном, щоб про нас говорили як про культурну, зокрема й музичну націю?
— Думаю, потрібно створювати культурні інститути, які не заміщатимуть Міністерство культури, а навпаки з ним співробітничатимуть. Яскравий приклад із Польщі — Інститут Адама Міцкевича. Це інститут, що займається великими культурними проектами, у нього державне фінансування плюс спонсорські гроші. Там група менеджерів різних спеціальностей, які працюють проектно. Вони творять дива! Коли було сторіччя Лютославського, вони домоглися того, щоб його по всьому світу найбільші оркестри виконували. І таких проектів — десятки. Ось такі структури, які забезпечуватимуться державою (а не суцільне волонтерство, як це у нас зараз відбувається), дійсно здатні щось змінити, вони працювали б на імідж держави.
«У МОЛОДИХ НЕМАЄ ПЛАНКИ І НЕМАЄ ЗАБОБОНІВ»
— Створення молодіжного оркестру, такого як I, CULTURE Orchestra, артистичним директором якого є ти, здатне було б якось змінити цей імідж?
— У поляків це було дуже символічно. Молодь — майбутнє нації, це молоді професіонали, які перебувають в постійному горінні. Якщо зібрати таких талановитих людей разом, це могло б стати хорошим інструментом для просування культурних і політичних цілей. В Україні немає молодіжного оркестру, хоча такі формати й існують в кожній більш-менш розвиненій країні.
— Чим ще хороший молодіжний оркестр?
— У ньому можна робити такі речі, які не можна уявити в професійному оркестрі. У молодих немає планки і немає забобонів, вони можуть прогресувати до неможливості, скільки вистачить сил.
— Водночас формат молодіжного оркестру має на увазі постійні майстер-класи та воркшопи, вірно?
— Ну так, у тому й річ, що в молодіжного оркестру декілька функцій. По-перше, соціальна. Я тебе запевняю, що якби в Україні був молодіжний оркестр, який з ентузіазмом грав класику та естрадну музику (трішки доступніший формат для широких мас), ефект був би вибухоподібний. Але окрім цього є ще й педагогічний елемент: це підготовка кадрів для професійного оркестру, своєрідне стажування. Адже у нас студенти консерваторії відразу сідають у національний оркестр на перші голоси. У Європі дуже рідко зустрінеш, щоб люди з консерваторії, не маючи жодного досвіду, відразу виступали в національному оркестрі. Це дає великий розрив між оркестрантами, що грають по 20 років, і новачками. Має бути фільтрація, щось подібне до стажування — між професійною діяльністю та навчанням. І, по-третє, молодіжні оркестри створювали б платформу для експериментів, для нерутинних речей.
— Чи має це бути проектний колектив, як I, CULTURE, або колектив на постійній основі?
— Дивлячись яку мету ставити. Якщо педагогічну, то краще, щоб це був проектний оркестр, і щороку (або раз на два роки) в ньому змінювалися або прослухувалися люди. Наприклад, в Англії є National Youth Orchestra, феноменальний дитячий оркестр, в якому діти такі натреновані, що вони грають на «дорослому» світовому рівні. Але є певний кайф, коли зібралися музиканти, пограли трохи разом — і розходимося. Нові приходять, наступне покоління. Створення такого колективу — цілий проект, це ніби зараз відкрити новий виш.
— Дата найближчого українського концерту I, CULTURE Orchestra збігається зі святкуванням головного свята нашої країни — Дня Незалежності. Вона невипадково з’явилася?
— В оркестру було велике бажання зіграти саме на Майдані, це їхнє прохання. Отже в 17:00 виступаємо у Національній опері, а вже ввечері, після 21:30 — на Майдані. Точну програму я на разі не готовий озвучити, але Фінал Симфонії №9 Людвіга ван Бетховена буде обов’язково. Хочу також звернути увагу на приїзд феноменальної грузинської скрипальки, Лізи Батіашвілі. Вона із задоволенням погодилася на участь у нашому концерті, тому що їй дуже близька тема України і тих процесів, які у нас зараз відбуваються. Тому вона з великим інтересом і трепетом ставиться до приїзду до Києва й виступу перед нашою публікою. Мені здається, це будуть дуже важливі не тільки для оркестру, але й для української публіки концерти.
Співак-волонтер
23 серпня в Києві Фемій Мустафаєв дасть сольний концерт «Та не однаково мені»
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/spivak-volonter
Тетяна Поліщук
Газета «День», 7 серпня, 2015
Напередодні Дня Незалежності відомий український співак кримськотатарського походження підготував програму з символічною назвою «Та не однаково мені» і виступатиме у Національній опері. Мустафаєв переконаний, що сьогодні патріотичні творчі проекти дуже потрібні людям — як на передовій, так і в столиці. Коли українська земля палає у вогні, фактично йде кривава війна, розв’язана «русским миром», понад рік анексовано Крим, щодня гинуть люди на Донеччині і Луганщині, артист і патріот України не може стояти — переконаний Фемій Мансурович.
Він активно виступає з концертами в зоні АТО, перед військовими в шпиталях і мешканцями визволених міст і сіл. До речі, Мустафаєв підтримував людей своїми піснями на святкуванні Дня Конституції в Маріуполі і Дня Визволення в Слов’янську, співав і для відважних бійців, що захищають українські позиції в Пісках, а також підтримує своїх земляків — кримських татар, допомагаючи не лише словом, але й конкретною справою. Зараз Фемій Мансурович у Франції, де в нього заплановано декілька концертів, кошти від яких він хоче передати вимушеним переселенцям.
У співака унікальний голос широкого вокального діапазону — від ліричного тенора до баритона. Багато слухачів говорять, що неповторний мустафаєвський тембр лікує душу і дає сили. Репертуар актора величезний. До речі, він був першим виконавцем однієї з останніх вокальних композицій Олександра Білаша — «Молитва до музики» для голосу з симфонічним оркестром (на вірші Оксани Лиховид). Знаковим у творчості Фемія Мансуровича став кримськотатарський диск «Ватанім» («Батьківщина»), який включає народні пісні, обробки та авторські композиції. Він незвичайний тим, що кримськотатарські пісні звучать у супроводі Національного оркестру народних інструментів України під орудою Віктора Гуцала. У репертуарі співця є популярні арії (з 16 опер), романси, естрадні та народні пісні, зарубіжні хіти. Торік Фемій Мансурович записав разом із Національним оркестром народних інструментів України (диригент В. Гуцал) диск «Тарас Шевченко. Солоспіви» -30 пісень на слова великого Кобзаря. До речі, за цей альбом співак номінувався на Шевченківську премію.
На кожному своєму концерті (не важливо — це престижний зал на тисячі місць, сільський будинок культури, клуб у шпиталі, або імпровізована сцена за польових умов на передовій) він освідчується в любові до Батьківщини і вірить, що лише спільними зусиллями (кожен на своєму місці) ми зможемо відстояти землю, дім, родину і нашу державу — єдину Україну!
— Більше за все військовим подобаються пісні про кохання. Адже в усіх удома залишилися батьки, дружини, діти, брати, сестри, кохані дівчата. Я дуже вдячний поетові Володимирові Матвієнку, який написав чудову пісню «Сини України», яку завжди виконую для наших хлопців, — розповів Ф. Мустафаєв. — Сьогодні кожен, хто вважає себе українським актором, має підтримувати нашу армію всіма способами і наша країна переможе російського агресора!