Бюлетень №31 (409) 2016 рік
Новини одним рядком:
23-24 липня – фестиваль АП "Чумацький шлях" пам’яті Олександра Авагяна у заповіднику "Межибіж" на Хмельниччині
25 липня – маріупольські барди відзначили день пам’яті Володимира Висоцького біля його пам’ятника
29 липня – вечір пам’яті Володимира Висоцького, Біла Церква 29 арт-клуб "КУЛЬТ", б-р 50-річчя Перемоги, 4
8 серпня – день народження Валерії Білоус, поета із Харкова
12-13 серпня – «Кавер-фест на Голубых озерах» на Чернігівщині (сайт http://festivali.org.ua/frm/index.php?t=2265)
Олександр Бобошко
* * *
Будьмо! І в часи, коли людина людині – ворог,
а життя – невизначеність,
додана до тривоги.
Будьмо і в часи, коли навколо – цинізм і зрада, й
спроби час від часу сперечатись –
якісь незграбні.
Братику-їжаче, та не бійся ти: приголублю.
Спраглі бути людяними – зайві та недолугі.
Гілку яблуневу
тягне плід
до землі
щосили.
Друже мій, не ремствуй,
що дістались такі часи нам.
Плачуть Запоріжжя,
і Черкащина,
й Коломия:
гинуть молоді та сивочолі
щоперемир’я.
Меду на столи! Підсолодити гірку зі слізьми.
Може, нагла смерть
цього недолюдка
скоро візьме.
І якщо не вмерла наша віра у силу Бога ще, –
будьмо!
І в часи, коли і бути, й не бути
боляче.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, p_karta@maіl.ru
Житомир – Ірина Шинкарук
Шановні колеги!
Дорогі друзі!
Запрошуємо до участі у
ІІ Міжнародному фестивалі мистецтв "Пісенний Спас" ім. Володимира Шинкарука!
19-21 серпня 2016 року
м.Житомир
Обласна філармонія ім.С.Ріхтера
Критий літній театр парку культури та відпочинку (1800 посадкових місць)
В рамках фестивалю проводиться конкурс, до участі в якому запрошуються молоді митці віком від 14 до 35 років з усіх регіонів України та інших країн. Конкурс проводиться у таких номінаціях:
1. виконавець естрадної пісні;
2. авторська пісня та співана поезія;
3. конферансьє (ведучий).
Більш детальна інформація:
· на офіційному сайті Міжнородного фестивалю мистецтв "Пісенний Спас"
· на офіційній групі у Facebook
· на офіційному каналі у YouTube
Переможці отримають:
- дипломи;
- авторські кубки;
- професійну фотосесію;
- запис на професійній студії REC;
- інтенсив у Вокальній Академії Олександра Пономарьова (для вокалістів).
•Протягом трьох днів діятиме ФЕСТИВАЛЬНЕ МІСТЕЧКО, а це:
- Виставки, ярмарки, майстер-класи (бісероплетіння, плетення вінків, ковальство, прядіння, випікання пряників, плетення з соломи, лялька мотанка, аква-грим, петриківський розпис тощо)
- Жовте фортепіано, яке гості фестивалю розписуватимуть разом, буде розташоване на початку “Спасівської алеї”, що теж вкриється розписом (художнє панно на асфальті).
- “Літературна алея” познайомить Вас з новими книгами українських видавництв, та подарує Вам зустріч (автограф-сесії) з сучасними українськими письменниками. У письменників буде можливість вийти на сцену концертного марафону і коротко презентувати свої твори (програма попередньо узгоджується з організаторами)
- Розважальні та ігрові майданчики
- Обрядові дійства з нагоди святкування Яблуневого Спаса;
- Фестиваль вуличної їжі
Триватиме концертний марафон “Я хочу, або я можу так!” - літня естрада під аркою в парковій зоні
(поза конкурсом, протягом трьох днів, програма попередньо узгоджується з організаторами)
Генеральний інформаційний партнер: Національна телекомпанія України. Зйомка телевізійної версії та трансляція її в ефірі UA:Перший .
Інформаційні партнери: ICTV, СК1, радіо "Житомирська хвиля", "Крок радіо", Інетрнет портали Житомир.today та "Україна молода"
Організатори фестивалю:
Міністерство культури України
Житомирська обласна державна адміністрація
Житомирська обласна рада
Житомирська міська рада
Громадська організація "Студентський клуб"
Громадська організація "Пісенний Спас"
Контакти організаційного комітету:
Т: +38 067 7723478 Т: +38 073 1337227 @: info@pisennyispas.com
З повагою,
оргкомітет фестивалю
З повагою,
Ірина Шинкарук
тел.80672555272
Київ – Катерина Гапочка
«Краплиною в мені, а я тобі усе.
Бери й не віддавай я назбираю ще..»
Гапочка запускає хвилю свободи та любові!
Натхнення оточує нас з усіх сторін, але в повсякденному житті його найбільше. Воно проявляється в деталях і ти можеш дозволити собі зайти настільки далеко, наскільки зможеш повернутися назад.
У новому відео на ліричну композицію «Монета», яка увійшла в максі-сингл "Лілії" (2016), є почуття, смак любові та настрій легкої втечі від реальності.
"Монета" - це монолог та звернення до коханої людини і до самого себе. Тут відверто розкривається бажання краси та пошуку себе у ній.
Насолоджуватись тут: https://www.youtube.com/watch?v=7KBT9bCDCUo Придбати на google play:
Режисер, камера, монтаж- Юлія Рублевська Накопичення, Стем мастеринг – LipkyZvukoZapys
Зведення – Антон Іларіонович
Суми – сайт http://bulat.bardy.org/?p=4499
Наши на фестивале «Рамонский Родник-2016″
Несколько запоздалая, но всё же приятная новость найдена в просторах интернета.
Екатерина Изосимова с группой IZO числится в призёрах фестиваля «Рамонский Родник-2016», который прошёл 10-12 июня в Воронеже.
Не без помощи небезызвестного Александра Козинца Екатерина добыла диплом лауреата в номинации «бард-рок», конверт и чашку.
Что ж, поздравляем ныне сумчанку Екатерину Изосимову и ныне экс-сумчанина Александра Козинца!
Также приятно отметить, что лауреатами фестиваля «Рамонский Родник-2016» в номинации «Дуэты» стали Андрей и Юля Прудниковы из Аскании-Нова.
Київ – сайт http://prostir.museum/ua/post/37672
Фестивалем "Чумацький шлях" у Меджибожі вшанували пам’ять Олександра Авагяна
Щорічний фестиваль авторської пісні "Чумацький шлях", присвячений пам’яті видатного археолога, спелеолога, поета і барда Олександра Авагяна (1944-1988) відбувся 23-24 липня 2016 р. в Державному історико-культурному заповіднику "Межибіж".
Цей фестиваль у 2012 році народився як данина пам’яті від друзів, учнів, послідовників неординарній людині - першому фаховому досліднику археології Меджибізької фортеці, чиї роботи з вивчення підземних частин уніакльної пам’ятки досі є основою для подальших досліджень. І, за трагічним збігом обставин, саме у Меджибізькій фортеці увірвалося його яскраве життя.
Вшанувати згадку про Олександра Авагяна, сина двох народів, - українського та вірменського, - приїхали друзі і гості з багатьох країв України, від Дніпропетровщини, Запоріжжя і Києва до карпатської Верховини. Національний колорит фестивалю був створений співорганізаторами з Спілки вірмен України та вірменського Товариства культурних зв’язків AOKS-Україна, голова якого Олена Оганесян є авторкою ідеї фестивалю. Учасники фестивалю зі сцени ділилися спогадами про Олександра - про спільну роботу в археологічних експедиціях, спільні знахідки у підземеллях та печерах, про його поетичну та пісенну творчість, про невтомну вигадливість і уміння творити, які гуртували навколо нього підлітків, надавали йому авторитету лідера та вихователя.
Директор Державного історико-культурного заповідника "Межибіж" Олег Погорілець: "Ми згадуємо людину, яка частину свого життя, а зрештою й все життя залишила у Меджибізькій фортеці. Кожен його пам’ятає по своєму - я пам’ятаю Олександра як великого археолога, шукача пригод, велику людину, що залишала слід в душі кожного, хто спілкувався з ним хоча б раз. Наші щорічні зустрічі - це й є саме та пам’ять, що творить сьогодні історію. Але поки що бракує одного: книги про Олександра Авагяна, час для якої настав. Ми дозріли до того, щоб зібрати спогади про Олександра воєдино".
Учасниками фестивалю прийнято рішення розпочати роботу над книгою, присвяченою сину двох народів, досліднику та поету Олександру Беніаміновичу Авагяну. А ще пам’яткою видатному досліднику Меджибізької фортеці є дуб, який кілька років тому виріс на місці його загибелі.
Київські друзі цього разу привезли до Меджибожа жменю землі з могили Олександра, щоб символічно поєднати деревце з пам’яттю видатної людини.
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
ЛОТО
Рахують залпи терористів
бійці так званої АТО –
то на Донбащині бугристій
іде війна, мов гра в лото.
Кладуть жертовнії жетони
на кожну цифру в дикій грі.
А де не чутно хлопців стогін,
спокійно сплять проводирі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Звучать по радіо новини,
рахує трупи знов АТО –
готують свіжі домовини,
криваве точиться лото.
Маріуполь – сайт http://ilich.in.ua/news.php?id=70137
В Мариуполе вспоминали «народного» барда
Уже по доброй традиции 25 июля возле памятника Владимиру Высоцкому, который расположен у Дома связи, собрались почитатели таланта великого поэта и актера. На мероприятие, которое организовал клуб «Высота» и его активный участник Виктор Вереникин, пришло несколько десятков человек. Мариупольцы пели песни и читали стихи Владимира Высоцкого, а также исполняли произведения собственного сочинения. Уже традиционно во время встречи вспомнили концерт великого барда, который прошел в мариупольском Дворце культуры «Искра» 16 марта 1973 года. Тогда Виктор Вереникин работал корреспондентом «Приазовского рабочего» и побывал на площадке перед выступлением Владимира Высоцкого. В тот памятный день Виктор получил в подарок программку с автографом поэта – на сегодня это единственная память о посещении актером нашего города. «Мы по-прежнему восхищаемся талантом этого великого человека. Люди самого разного возраста до сих пор слушают песни Владимира Высоцкого и читают его стихи. Это был действительно выдающийся человек», – говорит один из участников встречи, мариупольский поэт Анатолий Шевченко.
Отметим, что пришедшие на встречу мариупольцы негативно отозвались по поводу преображения площади, где расположен памятник, – люди против оформления стены за ним в восточном стиле и «наступления» выносных столиков ресторана, расположенного рядом.
Напомним, памятник Владимиру Высоцкому в образе Глеба Жеглова появился у Дома связи в 2003 году, его авторами стали Владимир и Игорь Жигулины. До этого там располагался монумент в честь поэта авторства Ефима Харабета и Юрия Балдина. Сегодня этот памятник установлен на площади Воинов-освободителей.
Владимир Щербаков
Володимир-Волинський – сайт http://mistovechirne.in.ua/pisnya-povynna-skolyhnuty-dushu-ne-zalezhno-vid-toho-yakoyu-movoyu-vona-zvuchyt/
«Пісня повинна сколихнути душу, не залежно від того, якою мовою вона звучить»
У народній культурі завжди у великій пошані були барди – митці, які самі створювали і виконували пісні. Правда, у кожного народу вони свої. Українці шанобливо схилялися перед кобзарями, лірниками і бандуристами. Саме вони у своїх піснях прославляли історичні події і передавали настрої та мрії народні. Сучасні барди – це переважно люди з гітарою. І , як не дивно, саме вони, як ніхто інший, вміють відчути слухацьку аудиторію і піснею виразити те, що найбільше хвилює і болить.
Ольга Щербина, відома у нашому місті виконавиця авторської пісні, грати на гітарі навчилася в юності, але й у дитинстві її полонили пісні Володимира Висоцького, слухала старі платівки, а у туристичних походах, якими захоплювалася, під час відпочинку з насолодою ловила тихий передзвін гітарних струн.
Народилася Ольга у 1981 році на мальовничій землі Киргизстану. Її мама – Наталія Юріївна – романтична особистість, поїхала до Киргизстану задля того, аби помилуватися горами Тянь-Шаню. Там вона зустріла свого обранця, українця Сергія Щербину. У Сергія Олексійовича була своя сімейна історія. Ще Катерина ІІ своїм указом вислала зі Слобожанщини у киргизькі степи українські родини, серед яких були і прадіди Сергія Щербини. У Киргизстані й минули дитячі роки Ольги, його доньки. Їй уже виповнилося 18, коли батьки вирішили повернутися в Україну, а саме на Волинь. Для цього були як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. У Володимирі-Волинському одиноко жила старенька матуся Наталії Юріївни, яка потребувала уваги та турботи. До того ж переїзд родини співпав із розпадом Радянського Союзу, і у Киргизстані місцеве населення стало косо дивитися на «чужинців».
Древній Володимир зачарував Ольгу Щербину. Вона зустріла тут багато цікавих людей, знайшла щирих друзів. Виявляється, у дитинстві маленька Оля, слухаючи розповіді мами, уявляла Україну казкою, яку бачила у мультфільмі «Жив собі пес». Тепер вона бачила справжню красу і велич своєї генетичної Батьківщини. В Луцьку Ольга закінчила музичне училище, та у зв’язку з тим, що не було роботи, змушена була два роки працювати у Польщі, де займалася мистецькою діяльністю. Потім Ольга створила власну сім’ю і 5 років прожила у Петербурзі, але трагічна смерть чоловіка стала причиною повернення жінки із синочком Нікітою до Володимира.
І ось тут на талановиту жінку звернув увагу Володимир Завгородній, який керував клубом авторської пісні «Передзвін». Ольга брала участь у різноманітних фестивалях, у Сумах стала призером конкурсу виконавців авторської пісні.
- Своїх віршів я не пишу, лише кладу на музику ті, які мені подобаються, – каже Ольга. – Мені до вподоби такі сучасні українські поети, як Ліна Костенко, Віталіна Макарик (Гись). Я у великому захопленні від Тимофія Сердечного із Коростеня. Це справжня глиба в контексті авторської пісні, віртуозно володіє гітарою, а його поезія просто проникнута складною філософією нашого життя.
На запитання про те, чи користується авторська пісня популярністю у сучасної молоді, пані Ольга відповіла:
- На жаль, більшість молодих людей не знає, що таке авторська пісня. Їх захопила «попса». Мені здається, що авторську пісню тому сприймають неоднозначно, що барди спонукають людину думати, аналізувати, замислюватися над своїм місцем у житті. Недаремно у всі часи так любили бардів, кобзарів тощо, тому що вони викликали саме ті почуття, які необхідні були людям. У когось підіймали дух, а іншого заспокоювали, стримували від необдуманого вчинку. Та все ж авторська пісня впевнено пробиває собі дорогу. Мені нещодавно пощастило виступати перед студентами педагогічного коледжу. Приємно вразила ця аудиторія. Я відчула, що мене розуміють, а це для автора-виконавця – найголовніше.
У репертуарі Ольги Щербини – не лише сучасні українські автори. Під власний акомпанемент на гітарі Ольга виконує пісні бардів інших країн, зокрема Росії та Білорусі.
- Пісня повинна сколихнути душу, не залежно від того, якою мовою вона звучить, – вважає моя співрозмовниця. – Аудиторія має зрозуміти пісню не лише словесно, а й морально. Пригадайте, як свого часу молоді люди захоплювалися Джо Дассеном. А хіба всі розуміли французьку? Але під пісні цього виконавця проливалися сльози. А Володимир Висоцький, Олександр Дольський? Взагалі я вважаю, що справжня культура, справжнє мистецтво не можуть бути ворогом. Мистецтво, а особливо пісня, повинно зближувати людей.
Є у Ольги Щербини ще одне захоплення – мандрівки. Їй хочеться бачити світ, пізнавати його і спонукати до цього інших. Ось чому вона нині співпрацює із туристичною швейцарською компанією «Файрфлай» і восени збирається відвідати один із островів Канарського архіпелагу – Тенеріфе.
- Я запрошую приєднатися до подорожей усіх бажаючих, – посміхається Ольга Щербина. – І нехай вашим супутником під час мандрівки неодмінно буде пісня.
Антоніна Булавіна, м. Володимир-Волинський
Рубрика – «Поетична сторінка»
ИГОРЬ КАРАМНОВ
ЗНАК ВОПРОСА
Одному из литераторов
нынешнего Крыма,
который поставил знак вопроса
в конце каждой строфы
моего стихотворения «БОГОТВОРЯ!»
У кого-то чешутся руки,
у кого-то – даже язык…
Знак вопроса – жизнь акведука?
Песен звук бывает, как рык?
Потечёт ли вода, к Джанкою,
из Днепра чрез залив «Сиваш»?
Утро летнее у алькова
застаёт знак вопроса?
Ваш?
Сколько ж будут проблемы,
беды,
Севастополя и Керчи?
Или запах вашей победы
вам уже не сладок?
Горчит?
Смерть – над каждым, с косой,
– не будто! –
в страшных раковых корпусах…
Что же вам предлагает утро –
радость
или пред смертью страх,
аль стихи, что писаны кровью,
нет, не ваши:
с вашей руки
жёлчь течёт,
а глазки, под бровью,
вопрошают, как дураки.
25 июля 2016 г.
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Що співають наші діти?
(газета «Дзеркало тижня» від 16 липня 2016 року)
http://gazeta.dt.ua/CULTURE/scho-spivayut-nashi-diti-_.html
Катерина Константинова
Сучасна українська дитяча пісня — справжня terra incognita для тих, хто таку пісню шукає в ефірах або в саунд-треках вітчизняних кінострічок. Така дитяча пісня поки що не стала "індустрією" або ж важливою творчою спорідненістю, яка б об'єднала довкола себе авторів-ідеалістів. Хоча, на щастя, і сьогодні пісні для малечі створюють деякі серйозні українські професіонали.
Наприкінці минулого року (в жовтні) один із престижних столичних концертних залів запрошував на концерт, анонсуючи його для багатьох глядачів досить несподівано: "Купа дитячих хітів!". Саме українських дитячих хітів. Веселкова афіша тоді запрошувала дітей та їхніх батьків разом виконати такі дитячі вітчизняні хіти як "Черепаха-аха", "Апчих", "Амур", інші.
Отже, в української дитячої пісні, безумовно, є і свій адресат, і свої шанувальники.
І наша малеча не тільки копіює "дорослі" хіти з репертуару С.Вакарчука чи І.Білик або наспівує популярні мелодійні пісні з радянських мультиків… Така малеча заслуговує і на новітній щирий репертуар, над яким, як з'ясувалося, працюють серйозні люди.
У соціальних мережах, зокрема у Facebook, є спеціальна група — "Українські дитячі пісні", де обмінюються враженнями понад 1800 прихильників пісні.
Телекомпанії "Малятко-ТБ" та Plus Plus також популяризують сучасний дитячий український репертуар.
Хоча, звісно, змагатися за впливом (на аудиторію) з популярним проектом на одному з центральних каналів "Голос. Діти" — надзвичайно складно. Власне, в цьому телепроекті діти частенько виконують саме "дорослі" хіти, підлаштовуючись під образи поп-зірок, а не своїх ровесників. У цьому сенсі особливо популярний серед малечі чомусь дорослий репертуар Тіни Кароль. Очевидно, ця співачка має особливий ключик до дитячих сердець. Зокрема, хіт Кароль "Намалюю тобі зорі" у виконанні однієї з учасниць проекту "Голос. Діти", Лізи Дорошенко, набрав 1 млн. 739 тис. переглядів! І такому результату могли би позаздрити навіть розкручені поп-зірки.
Як стверджують психологи та педагоги, не кожен автор тексту і не кожен композитор можуть достукатися до сердець малечі своїми пісеньками. Тут справді має бути той самий особливий ключик, вміння акторів розмовляти з дітьми їхньою живою мовою, жити їхніми мріями, глибоко розуміти барвистий дитячий образний внутрішній світ.
Серед тих, хто зрозумів і відчув такий світ, у нас є справжні герої сучасної української дитячої пісні. Це, зокрема, відома українська поетеса Ганна Танасівна Чубач. Уявіть, дитяча пісенька (Чубач тут і поет, і композитор) — "Черепаха-аха" — зібрала в YouTube 7 млн. переглядів! Абсолютний рекорд. Пісенька "Баранці", створена також Ганною Чубач, захопила 1млн. 200 тис. "ютубівців".
Хвацькі мелодії та зрозумілі слова, які відразу "прилипають" до дітлахів, — усе це забезпечує таким пісенькам надзвичайний успіх серед малечі.
Варто зауважити, що Ганна Танасівна — справжній місіонер і подвижник української дитячої поезії, пісні. ЇЇ твори можна знайти в журналі "Пізнайко", вона пише вірші для "Рідної мови", її перша абетка "Алфавітні усмішки" покладена на музику Олександром Білашем. Чубач вигадала також "Смачну абетку". Ганна Танасівна іноді каже: "У дитячих віршах я відкриваю саму себе!"
Майстриня продовжує писати музику й тексти для дітей, продовжує дарувати радість нашій малечі.
Ще один автор, пісні якого надзвичайно полюбили діти, — Леся Горова. Вона закінчила Львівську консерваторію, з
16-ти років працює на професійній сцені. 2006-го вийшла збірка її дитячих пісень "Відчинилося життя". Після чого автор провела десятки концертів із дитячими колективами, які виконували її твори. Пані Леся — член журі багатьох дитячих конкурсів та фестивалів. Тобто це ще один наш чудовий місіонер і пропагандист нової української дитячої пісні.
Серед її творів, наприклад, справжній дитячий хіт, який звучить на новорічних святах, — "Це зима, це зима". Варто зазирнути в YouTube, аби пересвідчитись, якою шаленою популярністю серед дітлахів користується ця пісня.
Дитяча пісенька "Апчих" (автори Зеновій Филипчук та Олександр Албул) — ще один рекордсмен: близько мільйона переглядів.
Слід сказати, що навіть такий маститий український композитор як Олександр Злотник у співдружності з поетом Леонідом Ямковим створили цілий блок українських дитячих пісень, які виконує ансамбль "Цьомочки" ("Цвінь-цвірінь", "Корова", "Тьоп-шльоп"). Ці пісні розлетілися серед українських дитячих садочків. І на тому ж YouTube вони мають вражаючу кількість переглядів.
Ще один дитячий автор, якого варто пошукати й послухати в мережі, — Наталія Май ("Тата і мами", "Бабуся", "Найкращі в світі", "Ти єдина", etc.). Наталія народилася на Луганщині, згодом переїхала на Полтавщину, на малу батьківщину своєї мами. Як зізнається мисткиня, з юного віку вона відчуває потяг до української пісні. Пані Наталія — директор благодійного фонду сприяння розвитку культури та підтримки обдарованих дітей і молоді "Горлиця". ЇЇ творчість затребувана у школах, на різних мистецьких заходах.
***
Наприкінці минулого року в репертуарі Національного театру імені Івана Франка з'явилася дитяча вистава, яка відразу стала популярною, — "Мама сказала "Ні!". Така популярність — не без участі Марічки Бурмаки, чиї пісні прикрасили постановку, а її композицію "Можна бути песиком, можна бути котиком" діти підхоплюють відразу, наспівують, як справжній мега-хіт. Бурмака перенесла в цю виставу деякі пісні зі свого "Дитячого альбому", над яким працювала щиро і з захопленням.
— Марічко, як народжувався ваш "Дитячий альбом"?
— До мене звернулися друзі, котрі постійно наголошували, мовляв, зараз дуже мало дитячих українських пісень… Словом, хітів, які би діти любили й хотіли їх наспівувати. Йшлося не про дорослі поп-пісні, що їх знають майже всі діти, а саме про музику, написану для дитячої аудиторії. Навіть не колискові, а пісні з дитячого простору, з дитячого світу. Так почалася робота. Спочатку було складно. Були ризики. Адже вкласти кошти в проект і не знати, повернуться вони чи ні… це завжди ризик. Проте мої друзі впевнено наполягали: мовляв, ти пиши, а ми, своєю чергою, коли буде потрібно, допоможемо.
— Допомогли?
— Звісно! І це також мене підштовхнуло. Я почала шукати дитячі вірші. Але не була впевнена, чи маю право їх редагувати. Втім, мій друг Іван Малкович сказав, що "можу". Тому занурилась у дитячу поетичну антологію. Вибирала вірші, на які народжувались пісні. Усього 10 віршиків. Так з'явився "Дитячий альбом". А після того, як робота вже кипіла, записала ще декілька пісень: пісня Остапчика, пісня Містера Ніхто... Тексти до цих двох композицій написав мій тато (він, до речі, був на київській виставі, і йому вона сподобалася). А пісню "Можна бути песиком…" — і музику, і слова — написала я сама.
Чудові музиканти у студії "Кофеїн" зробили оркестровки. Дуже приємно, що діти, виходячи із зали, співають: "Можна бути песиком, можна бути котиком". І віриться, що через багато років ці діти будуть уже своїм дітям співати ці ж пісні.
— Тобто ви відчуваєте, що така творчість — потрібна і дітям, і їхнім батькам?
— Так, бачу, що цей проект подобається дітям. У "Дитячого альбому", зокрема, багато переглядів у YouTube, багато щирих відгуків.
— Можливо, вам не варто зупинятися, варто продовжувати саме дитячий блок у своїй творчості?
— А в мене вже є вірші на наступний дитячий альбом. Ці вірші мені дуже подобаються. Серед них — мої власні поезії, вірші мого батька... А от нещодавно записала пісеньку "Волохатий Павучок". Вона про те, що треба добре ставитися до різних братів наших менших.
— Який шлях перетворення музичного дитячого альбому — в повноцінну дитячу виставу, таку, як на сцені франківців?
— Знаєте, я дуже люблю подорожувати. А, наприклад, у Британії надзвичайно популярні дитячі мюзикли. Саме там я загорілася ідеєю створити щось подібне на основі вже створеного музичного матеріалу. Так ідея альбому трансформувалася в дитячу виставу. Згодом зателефонувала режисерові Станіславу Мойсеєву, і він сказав: "Робимо!" Драматург Ден Гуменний написав п'єсу, а Андрій Май зайнявся постановкою. Ми разом сиділи й вигадували фабулу. Рада, що життя звело мене з цими талановитими молодими людьми.
— Сьогодні й завжди діти часто сканують і відтворюють дорослі хіти. Як ви гадаєте, чи варто взагалі сучасним авторам орієнтувати свою творчість виключно на аудиторію малечі, дітлахів?
— У нашому світі існує такий жанр як дитяча музика. Так, діти завжди будуть повторювати дорослі пісні. Але має бути й репертуар для самих дітей. Є багато дитячих свят, де можна ці пісні виконувати…
Колись у мене все почалося з пісні, якою й сьогодні можу пишатися, — "Не смійся з мене". Це був цікавий проект з легендою американської музики — майже 80-річним Пітером Ярроу з групи "Пітер, Пол і Мері". Для диску "Повага дією" він мене попросив перекласти українською пісні Боба Ділана. І цю також — "Не смійся з мене" ( Don't Laught at me).
Саме цю пісню вивчають в американських школах, щоб діти не насміхалися одне над одним. Пітер Ярроу в декількох країнах робив свої проекти. Наприклад, в Ізраїлі грав з палестинською та ізраїльською виконавицями. Він і попросив американське посольство знайти йому українську співачку "з позицією…" А потім уже була наша спільна історія з альбомом.
— А які дитячі пісні з дитинства торкали вас?
— Мій батько — Бурмака Віктор Павлович — український історик, публіцист, мистецтвознавець. Малою вчив мене співати Кантату № 2 Баха і українські народні пісні. Це був мій репертуар. Але був і інший… Наприклад, пісні з популярного в дитинстві фільму "Пригоди Електроніка" чи пісня Червоної Шапочки з однойменного дитячого телефільму. Очевидно, я її співала в дитинстві на якихось конкурсах.
— Як вам здається, в Україні достатньою мірою музичні професіонали дарують свою творчість саме дітям?
— На мій погляд, в Україні — великий дефіцит сучасної дитячої пісні. Є талановиті поети, композитори. Але їм для просування власної творчості вочевидь бракує фінансових ресурсів. Тому про таких авторів, на жаль, мало хто знає.
Я зробила свій "Дитячий альбом" і планую продовжувати працювати в цьому напрямі. Не тому, що хтось інший цим займається, а тому, що це потрібно саме мені. Наприклад, недавно у Львові таксист, у якого троє дітей, дуже мені дякував за мій "Дитячий альбом".
Я отримала шалене задоволення від роботи над альбомом. А стосовно театру — то також багато чого навчилася і зрозуміла, що хотіла би серйозно вчитися акторської майстерності. Це моя перша спроба в театрі, хоча головними, звичайно, були мої пісні.
Можливо, коли пісні з нового дитячого альбому будуть готові, я знову запропоную таку ідею котромусь із театрів.
Ахтем СЕЇТАБЛАЄВ: «Зараз на сході вирішується доля нашої країни»
Гість Літньої школи журналістики «Дня», відомий режисер, актор та телеведучий — про кіно і життя+
http://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/ahtem-seyitablayev-zaraz-na-shodi-vyrishuyetsya-dolya-nashoyi-krayiny
Марина Сніжинська
«День», 29 липня, 2016
На зустріч Ахтем приїхав зі знімального майданчика фільму «Її серце». Нова робота кінорежисера буде присвячена Саїде Арифовій — ця смілива кримськотатарська дівчина спасла життя 90 єврейським дітям двічі: спочатку від фашистів, а потім від НКВДешників під час депортації 1944-го! Тому розмова почалася з болючої теми анексованого росіянами Криму, де лишилися родичі й двоє дорослих дітей Ахтема Шевкетовича. Актор не приховує своєї громадянської позиції, активно підтримує бійців АТО (він одним із перших разом із Адою Роговцевою і Катею Степанковою їздили на передову, підтримуючи вояків і мирних жителів, які бачили смерть; займається волонтерством; був ведучим телепередачі «Хоробрі серця»; а наступним кінопроектом митця стане фільм «Кіборги» — про героїв Донецького аеропорту). Це була відверта розмова про наболіле — про кіно і життя.+
ПРО КРИМ
Марина БАРБА:
— На вашу думку, що треба робити з проросійською більшістю Кримського півострова, щоби швидше Крим повернувся до України?
А.С.: — Я думаю, причина того, що сьогодні відбувається в Україні, зокрема в Криму і на сході, породжена абсолютною відсутністю культурної стратегії нашої держави. Мовне питання болюче, його треба вирішувати, але не тими методами, як це пропонує «Свобода».
Дуже шкода, що протягом усіх років незалежності наші можновладці розділяли суспільство за національністю, етнічними ознаками, мовою... А кримські татари були взагалі паріями. Ще три-чотири роки тому вісім із десяти людей, яких би запитали, хто такі кримські татари, відповіли приблизно так: «Живуть у маленьких будиночках, постійно чимось незадоволені й хочуть відпиляти Крим і піти до Туреччини»... Сьогодні анексований «зеленими чоловічками» Кремля Крим — рана, яка не загоєна. Нагадаю, з 28 політв’язнів у Російській Федерації 18 є кримськими татарами! До речі, перший загиблий за незалежність Кримського півострова після його анексії — теж кримський татарин, Решат Аметов... А 26 лютого 2014 р. на площу перед Верховною Радою вийшли 15 тисяч кримських татар із українськими та кримськотатарськими прапорами. Не можна забувати й про кілька фактів самоспалення кримських татар за те, що їм не давали землю своє Батьківщини... Потрібно було пройти цей шлях, щоб нарешті зрозуміти, що кримські татари не вороги, а громадяни однієї країни і хочуть жити тут, в Україні.+
Раніше у нас чомусь говорили, що на сході жили, вибачте, бидло, на заході — якісь западенці й бандерівці, які собі на умі, на півночі — проросійські мешканці, а на півдні — кримські татари, які хочуть «роздерти» країну. Я вважаю, що, користуючись римським постулатом «розділяй і володарюй», нас спеціально розділяли, тому що в каламутній воді набагато легше ловити свою «рибку» і робити свій ґешефт.+
Якщо суспільство буде освіченим, людина матиме що їсти й пити, у що одягнути свою дитину, у неї буде медична страховка — то вона почне замислюватися про інші речі. Вона почне читати Лесю Українку, Ліну Костенко, почне вивчати Конституцію, знати свої права і обов’язки. І тоді їй не сподобається, що на вулиці лежить недопалок. Або зрозуміє, що депутат Верховної Ради не виконує своїх зобов’язань. Чому досі не прийняли Закон про зняття недоторканності парламентаріїв? Тому, що половину з них можна посадити. Вони йдуть у владу не заради нас із вами, а робити свої «справи». Не треба забувати, що багато держчиновників були креатурами сусідньої держави. Починаючи з міністра оборони, голови СБУ і так далі. Це ж узагалі нонсенс!+
Я досить радикальна людина, у мене жорсткі погляди на сепаратистів — як кримських, так і східних. Вважаю, що кіно, література, театр, мистецтво, розслідування у ЗМІ можуть набагато більше сказати і щільніше побудувати містки і «зшити» єдину країну. Мене після «Хайтарми» часто запитували: «Люди перевиховалися після цього фільму, вони зрозуміли, що кримські татари найсвятіші люди на землі?» Ні! Неможливо за допомогою одного фільму змінити весь світогляд. Але щиро вірю, якщо людина у якійсь складній ситуації раптом згадає епізод із фільму, книги, газети, або фотографію, — це допоможе їй утриматися від того, щоб палицею вдарити іншу людину тільки тому, що вона вийшла на площу і заспівала гімн своєї держави. Абсолютно переконаний, що патріотами треба виховувати з раннього дитинства. Тому що і мультфільми, і дитяча література, й оточення — все разом формують свідомість людини.+
Я прихильник того, щоб на 20 років верховна юрисдикція всіх судів України була, наприклад, у Лондонському суді, поки не прийдуть такі, як ви, молоді люди, до влади. Я абсолютно переконаний, що країною повинні керувати люди років 30 — 35 років із блискучою освітою. Бо кожна гривня, вкладена в культуру та освіту, повернеться в стократ у суспільство.+
Впевнений, що треба у першу чергу ухвалити Закон про підтримку кінематографа, і це може стати потужним інструментом для того, щоб, не нав’язуючи, не проливаючи кров, продукувати українськими стрічками сенси нашої країни, яка оновлюється і взяла курс на Європу.+
ПРО ПРАВО ВИБОРУ
Оксана ВОЙТКО:
— В одному з інтерв’ю ви розповідали, що не можете поїхати у Крим, хоча там залишилося двоє ваших дітей. Які зараз настрої в Криму?
А.С.: — Практично весь мій рід, а це понад 1000 людей, залишився в Криму. Після анексії я не був у Сімферополі. Настрої там різні... Чую багато аргументів від друзів і опонентів, коли Крим повернеться до України. Так, там досить сильне проросійське лобі. Не треба забувати, що Крим давно був «заповідником» комуністів, а ще одним із «найстаріших» регіонів України за кількістю пенсіонерів. І це був дотаційний край. Хоча там можна заробляти гроші не тільки на здравницях і туристичній галузі, а й на кінематографі. Це величезна інфраструктура, це залучення тих же туристів на місця зйомок, це вільна економічна зона, але не та, яка зараз існує...
По-перше, заборонив би на законодавчому рівні в Криму брати участь в голосуванні людям, старшим 60 років. Вони своє слово сказали на так званому «референдумі». Хоча і в українців, і в кримських татар є величезна традиція шанування старших. Але впевнений, що ці старі, впавши в маразм, не розуміють, що їхню молодість не можна повернути, а вони чіпляються за «привид комунізму», який веде всіх у пастку. Своїм вибором пенсіонери позбавили майбутнього своїх онуків! Кримські дипломи не визнані. Дітям потрібно запитати: «Бабусю, тобі приємно, що через кілька років твій онук захоче виїхати за кордон, але не зможе»? Вони ж кричали: «Росія — прийди! Путін — прийди!», — але всі зараз шукають шпаринки, щоб навчати своїх дітей у Європі. От і виходить, що людина, яка вже прожила життя, позбавляє вибору своїх дітей. За яким правом?+
По-друге, обов’язковим треба зробити знання української мови. Ти можеш бути громадянином України, але якщо ти не знаєш української мови та історії цієї країни, значить, ти не маєш права голосувати! Йди і живи там, де тобі подобається. Хоча я російськомовний (зараз активно вивчаю українську), але впевнений, що якщо людина хоче жити тут, то повинна знати державну мову. Це моє переконання. Не подобається? Валіза — вокзал — Росія!+
Я не був у Криму вже два роки. Розумію, що тільки з’явлюся, мене затримає ФСБ... Рідні, слава Богу, приїжджають. Я не приховую своєї громадянської позиції. І передача «Хоробрі серця», і фільм «Хайтарма», який заборонений в РФ, і, власне, моя нестриманість щодо В.Путіна — все впливає... Розумієте, Крим же дуже маленький, і якщо навіть особисто ти з кимось не знайомий, все одно всіх персонажів, які є так званою владою в Криму, я знаю. І персонаж на прізвисько «Гоблін» (Сергій Аксьонов), який багато років збирав данину з платних вбиралень, очолював партію «Русское единство», а в 2013 р. у найбільш проросійському місті Криму — Севастополі, одержав усього 1%. Я вже мовчу про колаборантів із числа кримських татар. Насправді їх не так багато. І, в принципі, це той прошарок виродків, який знаходить собі місце при будь-якій владі. Якщо ви проаналізуєте склад нинішньої влади в Криму, це ті, які називалися «Партією регіонів», але сьогодні вони — «Единая Россия» — про це кажуть самі кримчани.+
Я переживаю за своїх рідних, особливо за дітей. У той же час я дуже ними пишаюся...+
ПРО ГЕРОЇВ
Марина СНIЖИНСЬКА:
— Чому програма «Хоробрі серця» не мала великого рейтингу? Може, тому, що люди хочуть абстрагуватися від подій на сході, бо дуже багато з екрану ллється негативу? Які потрібні телепередачі?
А.С.: — Нині треба придумувати нові передачі, які будуть допомагати колишнім воякам АТО знайти своє місце в мирному житті. Для мене телепередача «Хоробрі серця» — цілий етап життя. Я познайомився з величезною кількістю людей, які є справжніми героями. Це дуже відкриті й прості люди. Молоді бійці чітко розуміють за що воюють, навіщо вони пішли на фронт, і в яку країну хочуть повернутися. Я вважаю, що без волонтерів України не було б! З іншого боку — частина суспільства живе як у паралельній реальності... Я абсолютно не сприймаю позицію деяких українських артистів, які говорять, що «культура поза політикою». Це брехня і лукавство! Бо якщо ти публічна людина і вважаєш, що хлопці, які гинуть на сході, не мають до тебе жодного стосунку і готовий їздити заробляти в країну агресора, то це підлість. Чому Марлен Дитріх поїхала з фашистської Німеччини і співала для союзників? Коли ти зустрічаєшся з хлопцями з фронту, то відчуваєш гордість, що є такі патріотичні люди, які, не шкодуючи себе, віддають життя за Україну. Хоча чув від них негатив на адресу дурного командування, зрадницьких дій, проблеми щодо постачання військових. Але попри всі негаразди вони захищають рідну землю... Передачі мають бути різні, але треба, щоб вони несли надію, щоб знайомили з кращими людьми нашої Батьківщини.
ПРО КІНЕМАТОГРАФ
Олена КУРЕНКОВА:
— Як оцінюєте сучасний стан українського кінематографа? Які основні тематичні вектори вважаєте ключовими?
А.С.:— Потрібно ставити собі вищі завдання. Ну, скажімо, підкорити Голівуд і отримати «Оскар». Усі свої фільми я знімав на приватні кошти. Зараз допомагає Держкіно. Нині закінчив натурні зйомки стрічки «Її серце» — це робоча назва. Скоріш за все, назва буде «Саїде». За іменем головної героїні. Спостерігаючи за тим, що роблять колеги, за діяльністю членів експертної комісії, розумію, що тематика фільмів останніх двох років нерідко пов’язана з війною, пошуком українського героя.
Наша країна змінюється, проходить переосмислення багатьох речей. Сьогодні українське кіно переживає свого роду Ренесанс. А от якщо говорити про телепродукт, то часто є повтори і перифрази. Але це минеться, треба придумувати щось своє, оригінальне. Зараз є велетенська кількість історій — і воєнних і не воєнних. І мелодраматичних, ліричних. Я збираюся також про війну зняти, про кіборгів. Ми отримали серед ігрового кіно найвищий бал (сценарій написала Н. Ворожбит). Прообразами головних героїв стануть ті люди, яких знаю особисто. З одним ми разом училися. Його позивний — Богема. Він — спікер «Правого сектору». А ще Євген Дуков, позивний — Маршал, військовий із 93-ї аеромобільної бригади, який під завалами Донецького аеропорту дівчатам розсилав SMS: «Все добре!», а сам лежав із двома переламаними ногами і перебитими ребрами... Зараз він командир патрульної поліції України. Нам є чим пишатися. У кожного, хто поїхав на фронт, є свої причини. Одному бійцю дружина дзвонить, а він їй: «Кохана, у нас тут усе спокійно». А сам у цей час в аеропорту стоїть. Не хоче, щоб дружина дізналася, що він воює. І сміх, і гріх...+
КІНОСАГА ПРО САЇДЕ
Христина ПЕТРЕНКО:
— Розкажіть, як з’явилась ідея створення фільму «Її серце» про Саїде Арифову? Хто виконує головну роль? Коли стрічку побачать глядачі?
А.С.: — Історію про Саїде Арифову я дізнався від продюсера фільму. Ця кримськотатарська дівчина під час Другої світової війни у Бахчисараї врятувала близько 90 дітей, більшість з яких була євреями. Історія унікальна тим, що Саїде врятувала дітей спочатку від нацистів, видавши їх за кримських татар, придумавши їм імена та бекґраунди. Дівчина пройшла через допит гестапо, але не зламалася... А 18 травня 1944 р., коли депортували кримських татар, Саїде показала сховані нею метрики НКВДистам, що діти не кримські татари, а євреї, й цим врятувала їх удруге. Нагадаю, половина кримськотатарського народу загинула під час виселення — 49% за два тижні, причому це були старі жінки і діти. Хоча навіть згідно з радянською статистикою, майже все чоловіче населення кримських татар воювало в Другій світовій війні у складі Червоної армії. Так, були колаборанти, але дуже невелика кількість...
Героїв я вибирав серед кримських татар. Спочатку хотів, щоб роль Саїде зіграла моя дочка. Вона чудова актриса з великим досвідом, але не підійшла. Тому головну героїню грає українська актриса Лілія Яценко. Коли я вже затвердив її, то дізнався, що у неї в родині є кримські татари...+
У нас на знімальному майданчику працює інтернаціональна команда: є актори з Ізраїлю, Грузії, України, Австрії, Німеччини. І коли вони всі заговорять, починається Вавилон: одне одному щось доводять на різних мовах, а я себе зловив на думці, що всіх розумію!+
Сподіваюся, що до кінця року буде закінчено «постпродакшн» фільму. Нам ще потрібно попрацювати в Єрусалимі. Дещо вже записували у Грузії, бо в Криму таку стрічку зараз зняти неможливо. У нас брали участь у масовці і грузинські діти, а одну з головних ролей зіграв чудовий актор Іраклій Апакідзе.+
ВИСТУПИ У ЗОНІ АТО
Марія МАТЯШ:
— Ви разом з Адою Роговцевою і Катериною Степанковою одними з перших із митців виступали у зоні АТО? Які враження від тих зустрічей?
А.С.:— У Слов’янськ ми їздили з концертною програмою, яку Ада Миколаївна Роговцева назвала «Із тими, кого люблю». Це були фрагменти зі спектаклів, українська поезія (Леся Українка, Ліна Костенко та інші), уривки з фільмів і неформальне спілкування з глядачами. Скрізь були повні зали. Наші концерти у кожному місті завершувалися тригодинними розмовами. Таке відчуття, що людям необхідно поговорити, особливо з Роговцевою. Тому що вона — мама. Ада — це небо! Вона тендітна на вигляд, а по духу — велика жінка, як небо! Хоч іноді може бути дуже жорсткою. Відчуваєш, наче поперед неї йде криголам. Для людей на сході дуже важливо, щоб їх почули, вони розказують про наболіле. Ада Миколаївна — авторитет, її люблять усі глядачі, їй вірять...
У молодих бійців очі зовсім інші. Стільки життєрадісності і життєлюбства я мало де зустрічав! Вони чітко знають, де життя, а де смерть... У їдальні «Правого сектора» я познайомився з людиною, в якої дві вищі освіти, знає три іноземні мови. Навіщо він пішов воювати? Спочатку я подумав, що хлопець не знайшов себе у житті, а виявилося, що все у нього було класно, а бійцем став, бо патріот. Зараз на сході вирішується доля нашої країни і завдяки бійцям АТО зупинена чума під назвою «русский мир». Саме там ти розумієш, що завдяки цим героям Україна переможе!
Нагадаємо, цього року Літня школа журналістики газети «День» проходить за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні.+
Рубрика – «Пам’ять»
ПАТРIОТ, який вчив не спрощувати історію
Пішов з життя відомий українсько-канадський вчений Орест Субтельний
http://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo-istoriya-i-ya/patriot-yakyy-vchyv-ne-sproshchuvaty-istoriyu
«День». 27 липня, 2016
Надійшла сумна звістка з-за океану: на 76-му році життя назавжди залишив нас іноземний член НАН України, знаний український та канадський історик, професор Йоркського університету (м. Торонто) Орест Субтельний. Українці добре знайомі з його науковими й науково-популярними працями, написаними як англійською, так і українською мовами. Зокрема, широкої популярності заслужено здобула його книга «Мазепинці» (Київ, видавництво «Либідь», 1994 рік), де прозоро, доступно й чітко викладена історія військового, політичного, і, що не менш важливо, ідейного двобою гетьмана Івана Мазепи та його соратників, насамперед Пилипа Орлика, з терористичною державною машиною царя Петра І. Книга, заснована на справжніх історичних документах доби, читається легко і зі справжнім інтересом.+
Але вітчизняний читач знає про Ореста Субтельного передовсім з його знаменитої (без перебільшення!) «Історії України», уперше надрукованої ще 1991 року (книга — ровесниця незалежності). Відтоді ця праця витримала, якщо не помиляюсь, мало не півтора десятка видань і стала, в певному сенсі, «сучасною класикою» науково-популярної історичної літератури. І це попри жорстку критику певної частини шанованих учених; йшлося про те, що концепція книги є занадто спрощеною, взагалі застарілою, а то й вона (концепція) зовсім відсутня.+
Навряд чи такі закиди є справедливими. Річ, очевидно, у тім, що час — 1991 рік — потребував такої праці, де б системно, продумано, зрозуміло для широких верств читачів (це дуже важливо) була б викладена історія України від найдавніших часів і аж по сьогодні (без «наукоподібних» сухих розмірковувань, але й без примітивного загравання з малоінтелектуальним читачем). Праці, де б справжній український патріотизм поєднувався б з широким, не «чорно-білим» поглядом на історію, поза «простих» схем (Бандера — або «великий герой», або «зрадник», «німецький наймит»), поза явно неспроможним поглядом на Україну як на вічну жертву «підступів ворогів».+
Орест Субтельний зміг створити таку працю. Можна стверджувати, що її уважно прочитало і засвоїло головні його ідеї ціле покоління ровесників незалежної України. Цим історик із Торонто заслужив нашу щиру вдячність і довгу-довгу пам’ять.+
«День» висловлює глибоке співчуття рідним та близьким покійного.+
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Продовжує це повідомлення інтерв’ю з Орестом Субтельним записане в січні 1999-го року в редакції газети «День»
http://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo-istoriya-i-ya/patriot-yakyy-vchyv-ne-sproshchuvaty-istoriyu