Новини одним рядком:
25 липня – концерт пам’яті Володимира Висоцького за участі Михайла Грицкана, арт-ресторан «Я і Ти» у Трускавці
25 липня – концерти до 35 річчя смерті Володимира Висоцького у Дніпропетровську і Харкові
28 липня – день народження поета Ігоря Муратова (роки життя: 1912-1973)
31 липня – 2 серпня – фестиваль української середньовічної культури «Ту Стань! – 2015», Львівщина, с. Урич Сколівського р-ну
4 серпня – лекція Миколи Рябчука «Вісімдесятники: з андеграунду до мейнстріму», Київ, PinchukArtCentre
8 серпня – ювілейний день народження Валерії Білоус, поета із Харкова
8 серпня – день в межах виставки книг: «Про майбутні відкриття та передбачення фантастів » у Харківському літмузеї
10-15 серпня – VI Літня літературна школа в Карпатах, с. Яблуниця (Івано-Франківська обл.)
14-16 серпня – 20-й міжнародний фестиваль авторської пісні "Славутич" http://festivali.org.ua/frm/index.php?t=2213
Ігор Муратов
* * *
Десь за обрієм, а може, і тут
Феї добрії та ельфи живуть,
Знав я змалечку дорогу туди -
Тільки балочку оцю перейди,
Будяковий це ярок, а тоді
Він видовище відкриє тобі
Незрівняне з тим, що видне усім,
У незнаній первозданій красі...
Дивокраю, чаросвіте ж ти мій,
Помираю у тривозі німій
Без твоїх безповоротних стежок,
Де ще й досі мій відлунює крок.
Поверни мені забуте, віддай
Той без імені, утрачений край,
Де за обрієм, а може, і тут
Феї добрії та ельфи живуть,
Де вистукують до-мі-ре-фа-соль
Дерев’яні черевички Асоль.
Валерія Білоус
ОДА ЛЁГКОМУ ХОДУ
Созвездья положенье поменяли.
Перед восходом посветлел восток.
В конце ли ночи, утра ли в начале –
На зов пути откликнулся ходок.
Пока открыты дали звёздной бездны,
А горизонт предутренний так чист,
Спешит определиться по созвездьям
Бродяга (иль паломник? иль турист?).
Хотя в песках следы развеют ветры,
Хотя залижет океан его следы, -
Он всё торопится, глотая километры,
На зов далёкий, как на свет звезды…
И как земля сурово б ни встречала,
Как ни мешали бы препятствия идти,
Он свято верит: перед ним – пути начало,
Что к главной встрече сможет привести.
В нём – истина Пути. И нет сомненья,
Что самою прекрасной из дорог
Уйдёт он, когда сила тяготенья
Его отпустит за земной порог…
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Київ – Юлія Гай
Арсен Мірзоян змусив глядачів плакати на «Висоцькому»
Українському музиканту Арсену Мірзояну, який давно мріяв зробити вечір пам’яті Володимира Висоцького, вдалося реалізувати задумане. Презентація програми «Мій Висоцький» відбулась 25 липня у київському клубі Carebbian Club.
«Я познайомився з творчістю Володимира Семеновича ще в дитинстві, - згадує Мірзоян. – Тоді в нас вдома був старий програвач і почали з’являтись вініли. Мама купила пластинку, на якій було 4 пісні Висоцького. Всі композиції я вивчив напам’ять. Серед пісень була і «Я –«Як-истребитель», яка справила на мене незабутнє враження».
До реалізації цього проекту Арсен Мірзоян підійшов зі всією відповідальністю. Адже працювати над роботами класика – річ непроста. Кілька місяців команда провела в підготовці: розписувала партитури, проводила репетиції, працювала над режисурою та віджеїнгом.
Нарешті настав день презентації. У залі аншлаг. Глядачі, затамувавши подих, чекають на «Мого Висоцького». «Еще не вечер», «07», «Песня о друге», «Я- «Як-истребитель», «Кони привередливые». Кожну композицію зал співав разом із Мірзояном, а після виконання публіка вибухала оваціями. Відчувалось, що глядачі разом із музикантами проживають кожну історію у піснях. А коли прозвучала композиція SOS «Спасите наши души» у більшості на очах з’явились сльози.
Закінчилася програма «Мій Висоцький» виконанням пісні «Корабли». В якій є рядок «Корабли постоят и ложатся на курс, но они возвращаются сквозь непогоды. Не пройдет и полгода - и я появлюсь…». До речі, презентація програми «Мій Висоцький» відбулась якраз через півроку після народження маестро Володимира Семеновича.
Глядачі не готові були так просто відпустити музикантів та покликали їх «на біс». Виконавши «Дом хрустальный» Арсен Мірзоян звернувся до чоловічої половини зали "Ты можешь быть бесконечно прав, но какой в этом толк, если твоя женщина плачет?!».
Київ – сайт http://festivali.org.ua/frm/index.php?t=2222
ПОЛОЖЕНИЕ
о ХVIІ всеукраинском открытом Фестивале авторской песни и поэзии
“Автограф – 2015” памяти Виталия Шевченко.
I. Организаторы.
Полтавская областная общественная организация “Ассоциация деятелей движения авторской и туристической песни “Аква вита” при поддержке небезразличных людей.
ІІ. Цель проекта:
- создание условий для развития творчества молодежи;
- популяризация авторской песни;
- выявление новых талантливых авторов и исполнителей авторской песни;
- установление творческих и дружеских связей между молодежью Полтавской области, разных регионов Украины и зарубежья;
- сохранение и развитие традиций Фестивалей авторской песни в Украине;
- профилактика антисоциальных явлений в молодежной среде, содействие социальной адаптации молодежи;
- содействие развитию творческого потенциала клубов авторской песни и поэзии Полтавской области и Украины, творческих коллективов и отдельных авторов.
ІІІ. Участники.
Участниками фестиваля могут быть авторы-исполнители собственных песен, исполнители, поэты.
IV. Финансирование фестиваля.
Организаторы несут затраты на оплату пребывания на фестивале оргкомитета, гостей, оплату проезда и проживание жюри, аренды аппаратуры, изготовление печатной продукции, призового фонда, канцтоваров, транспорта, и т.п. Оплата пребывания на фестивале участников осуществляется за их собственные или спонсорские средства.
V. Срок и место проведения.
Фестиваль проводится 21-22 августа 2015 года в с. Сосновка Полтавского района в спортивно-оздоровительном лагере "Олимпийские надежды".
VI. Условия и порядок проведения.
Участники фестиваля будут проживать в палаточном лагере, поэтому должны иметь с собой туристическое снаряжение (есть варианты – ниже). Затраты на проезд и проживание - за счет участников, спонсоров или организаций, которые их командируют. По прибытии на место проведения фестиваля участники должны зарегистрироваться в оргкомитете, при желании поставить палатку, уплатить организационный сбор администрации лагеря (10 грн) на обустройство территории, а по окончании фестиваля - привести в порядок территорию своей стоянки и сдать ее представителю оргкомитета. Будет организованно лоточную торговлю. Есть стационарные туалеты, умывальники, летний душ, спортивная площадка. Речка в 2 минутах ходьбы. Можно будет получить койко-место в стационарных лагерных палатках – 30 грн с человека (кровать + матрац + подушка) и постель – 25 грн. Костры на территории лагеря разводить запрещается. Для этого есть масса мест на берегу реки Коломак. Там же будет организован большой фестивальный костер.
Фестиваль - конкурсное мероприятие. Конкурс проходит в 2 тура:
1-й тур - творческие мастерские (отборочное прослушивание);
2-й тур - конкурсный концерт.
Участники конкурса должны представить на прослушивание в творческих мастерских тексты своих песен или стихов в 2-х экземплярах.
Лауреаты и дипломанты Фестиваля определяются в следующих номинациях:
1. Лучший автор исполнитель
2. Лучший коллектив
3. Лучший поэт
4. Лучший композитор
5. Лучший исполнитель
6. Дебют фестиваля
7. Приз зрительских симпатий
8. Лучший украиноязычный автор-исполнитель
Победителям в каждой из номинаций присуждаются звания лауреатов фестиваля и вручаются призы и дипломы лауреатов. Кроме того, оргкомитет, жюри, спонсоры могут вводить специальные призы, вносить коррективы в номинации. Гран-при фестиваля вручается лауреату в одной из номинаций по решению жюри.
VII. Критерии оценивания участников:
- Качество текста.
- Оригинальность музыкального решения.
- Артистичность.
- Мастерство исполнения.
- Вокал.
VIII. Оргкомитет, жюри.
Для проведения фестиваля создается оргкомитет.
Для проведения конкурсной и творческой части фестиваля оргкомитет приглашает жюри, в которое входят известные барды и поэты. Жюри проводит творческие мастерские и определяет лауреатов фестиваля.
Как к нам добираться?
Поворот на с.Верхолы находится между 351 и 352 километром автотрассы Киев – Харьков ( в 7 километрах от Полтавы в сторону Харькова).
Для едущих по этой автодороге: лучше всего сойти на повороте на с.Верхолы и бодро преодолеть два километра асфальтированной дороги до самого лагеря по указателям.
Для прибывших в город: добраться до Центрального рынка и от него доехать до Верхолов автобусом или маршруткой, после чего так же бодро прогуляться по лесу 500 метров.
Если вы собираетесь посетить наш Фестиваль группой и заранее нам об этом сообщите, то мы приложим максимум усилий, чтобы встретить вас.
Программа Фестиваля:
Пятница, 21: 8.00 - 20.00 - заезд участников и гостей Фестиваля, обустройство палаточного городка, поселение, ознакомление с планом проведения Фестиваля;
20.00 – 23.00 - концерт-представление команд городов, клубов АП, членов жюри и гостей Фестиваля.
Суббота, 22: 00.00 - ... - дружеские посиделки;
10.00 – 15.00 - творческие мастерские, отбор участников конкурс-ного концерта;
15.00 – 17.30 - спортивно-массовые мероприятия;
18.00 – 20.00 - конкурсный концерт;
20.00 – 21.00 - концерт гостя фестиваля;
23.00 - ... - “Чайхана”, после нее – фестивальный костер на берегу реки.
Воскресенье, 23: 10.00 -11.00 - обустройство территории, подготовка к гала-концерту Фестиваля;
11.00 – 14.00 - гала-концерт.
Все справки по вопросам организации фестиваля можно получить по телефонам:
+38-050-4056871 – Зосимов Сергей и +38-095-0916424 – Бардина Юлия.
Информация организаторов: начиная с ХVI фестиваль «Автограф», и пока у нас хватит сил и возможностей его проводить, будет называться «Всеукраинский открытый Фестиваль авторской песни и поэзии “Автограф ” памяти Виталия Шевченко».
Виталий Шевченко 13 лет был генеральным спонсором нашего фестиваля, большим ценителем авторской песни, хорошим другом и человеком с большой буквы. 30 апреля 2014 года на 47-м году жизни перестало биться его сердце. Но душа его живет в с.Сосновка на берегу Коломака и в нашей памяти.
Соорганизатор фестиваля, Президент Всеукраинского объединения деятелей авторской песни Вадим Гефтер, пугает сюрпризом, о котором вы узнаете, посетив наш фестиваль.
Дніпропетровськ – сайт МА «АртВертеп»
http://artvertep.com/news/25201_L%D0%86L%D0%86YA+MLINARICH%3A+%C2%ABLYUDINA+CHASTO+NE+LYUBIT+MUZIKU+TOMU%2C+CSHO+NE+ZNAJOMA+Z+NEYU%C2%BB.html
ЛІЛІЯ МЛИНАРИЧ: «ЛЮДИНА ЧАСТО НЕ ЛЮБИТЬ МУЗИКУ ТОМУ, ЩО НЕ ЗНАЙОМА З НЕЮ»
Лілія Млинарич – мама фестивалю «Джаз Коктебель». Не президент, як свідчить офіційна версія. Не керуюча процесом, не керівник проекту, а його двигун, його серце, що нерівно б'ється. Нерівно тому, що завжди переживає. До тремтіння в голосі, до очей на мокрому місці.
Успіх будь-якої справи, в першу чергу, залежить від того, наскільки її любить той, хто нею займається. Думаю, «Джаз Коктебель» вижив у минулому році, коли Крим прибрали до рук ввічливі люди, завдяки цій любові Млинарич. Незважаючи на психологічний прес з боку Росії, на втрату відпрацьованої роками інфраструктури в Коктебелі, вона ризикнула прищепити фестиваль в Затоці під Одесою. Це були чотири дні чистої меломанської втіхи у вересні 2014-го – з чудовим звуком, вагомим лайнапом і незмінним для фестивалю з назвою «Джаз Коктебель» Чорним морем.
Цього року шоу триватиме з 23 по 30 серпня. Назву для цих восьми днів придумали таку – Koktebel Creative Village. Хедлайнерів і подробиці програми оголосять в найближчі тижні. Млинарич сповнена рішучості і бажання обтрушувати пил з чиновників і бізнесменів Одеської області, якими б ті не були скупими та інертними. Схоже, це її гостра потреба – будувати місто-сад там, куди приходить «Джаз Коктебель».
Моє найяскравіше враження про Млинарич – момент, який я мимоволі підглянув у березні цього року на презентації фестивалю у Києві. На сцені були Atomic Simao, розігрівали Red Snapper. Лілія Вікторівна стояла за кулісами і стежила за виступом так, наче це її дитина виступала на доленосному конкурсі. «Музиканти для вас як діти?» – запитую її. «Так і є. Як діти», – відповідає вона, і в голосі помітні теплі материнські інтонації, які не підробиш.
Я люблю свіжу музику. Це не залежить від стилю. Якщо в музиці є те, що називається диханням вітру, новий погляд, нове ставлення, то це моя музика.
Презентуйте, будь ласка, себе як меломана. Яка музика вас найбільше захоплює?
Якщо говорити в цілому – я люблю свіжу музику. Це не залежить від стилю. Якщо в музиці є те, що називається диханням вітру, новий погляд, нове ставлення, то це моя музика. Я – людина нового, мені потрібні свіжі яскраві враження, і це багато в чому визначає мої інтереси. Але у мене є і традиційні уподобання. Наприклад, кілька груп, заради яких я їздила в різні країни світу, щоб почути їх. Одна з них – RHCP. Дивлячись на мене, в це складно повірити, але все саме так.
Давно це ви ганялися за «перцями» по світу?
Я знаю і люблю їх з кінця 1980-х, а на концертах слухала в 1993-му, 1998-му, 2000-му. В Америку їздила заради цього... Крім того, я дуже люблю оперу. Особливо Вагнера. У мене є майже всі його твори в будь-якій якості запису. Одного разу я піддала своїх друзів страшному випробуванню. Вони поїхали зі мною в Санкт-Петербург на фестиваль «Білі ночі» слухати цикл опер Вагнера «Кільце Нібелунгів». А кожна з них у повній версії – це чотири-п'ять годин. В результаті, на третій день у залі зі мною з двадцяти друзів було троє. Решта радісно святкували в буфеті день народження. Ще – люблю фортепіано. Я сама вчилася грати на ньому десять років. Отримавши атестат, до речі, принесла його мамі і сказала, що більше не гратиму ніколи. І справді, років двадцять я не торкалася до клавіатури, а потім ненароком заграла в компанії, після чого друзі з Yamaha подарували мені клавінову. Відтоді я вважаю, що це найкращий засіб проти артриту суглобів. Любов до фортепіанної музики при цьому не зникала ніколи. Коли цього року 26 червня, на мій день народження, у Львові виступав Гербі Генкок, найкращий подарунок і уявити було складно.
Наскільки важливо, щоб виконавець, який грає на фестивалі «Джаз Коктебель», подобався вам особисто?
Анітрохи не важливо. Ми робимо фестиваль для людей, а не для того, щоб він збігався з моїми смаками. Хоча у випадку з RHCP наші бажання б збіглися. Або у випадку з Ману Чао. З останнім ми, до речі, ведемо вже п'ять років листування. Сподіваюся, одного разу це станеться, ми його привеземо, і я радітиму не менше, ніж глядачі. Але головне в нашому фестивалі – його дух, настрій. «Джаз Коктебель» – це опен-ейр з гарною музикою. Ніякої прив'язки до стилю. Я читаю інтернет, бачу відгуки, стежу за процесом, і якщо дізнаюся, що є щось «вау», щось свіже в британській, американській, українській, а донедавна і російській музиці, то мені вже цікаво. Крім того, ми завжди намагаємося врівноважити програму так, щоб у ній були і впізнавані імена, і нова яскрава музика.
Виховуєте публіку?
Привчаємо до того, що самі вважаємо класним. Людей треба знайомити з хорошим. Коли ми робили Волошинську сцену з джазом в саду будинку-музею Волошина, туди приходили свої триста осіб, і все. З роками поруч стала утворюватися тусовка з тих, хто приїжджав до нас на «АукцЫон», «Аквариум» тощо. Потім нам стали багато писати: «А чому ви не можете розвести дві сцени за часом, щоб ми встигали і там, і там?» Людина часто не любить якусь музику просто тому, що не знайома з нею. Фестивалі – це не звичайні концерти. Вони дають унікальний шанс зіткнутися з чимось новим. У цьому одне з призначень нашого фестивалю.
Як вважаєте, кого ви відкрили для України?
«Серебряную свадьбу», наприклад. Коли ми привезли цю групу, її у нас ніхто не знав. Це був дивний на той момент для української публіки жанр фрік-кабаре. За три роки після цього «Серебряная свадьба» обросли в нашій країні тусовкою масштабнішою, ніж у Білорусі. Ми, до речі, займалися організацією українського дня на одному з фестивалів «Слов'янський базар» у Вітебську. Так от, ми взяли і вивели там на сцену «Серебряную свадьбу». Бенька, солістка, тоді розплакалася. Вона за поглядами опозиціонерка, і білоруські культурні чиновники ніколи б її на таку сцену не випустили. Але оскільки це був український день, то право розпоряджатися довірили нам.
Коли ви минулого року взяли в лайнап групу «Вагоновожатые», це був ризик?
Так, це був експеримент. На мій погляд, надзвичайно вдалий. Ми любимо ризикувати. Коли музиканти хочуть висловити щось нове і показати це публіці, ми нерідко їх підтримуємо. Навіть якщо їхні спроби не завжди успішні.
Цей виступ додав їм торік впевненості в собі, мені здається.
Нам багато музикантів вдячні. І Atomic Simao, і The Hardkiss. Вони для мене, як діти, а я дивлюся на них, як матуся. Тому що я пам'ятаю їхні перші виходи на велику сцену. Пам'ятаю, як вони переживали, як їх колотило від хвилювання. При цьому вони відчували, що їх поважають і підтримують. Це ще одна місія фестивалю – подарувати молодим музикантам впевненість у собі. Тому і виник наш проект Open Stage, де виступають початківці. Підштовхнути, допомогти освоїтися на великій сцені, показати музикантів доброзичливій публіці, готовій до експериментів – ось завдання.
Ще одна місія фестивалю – подарувати молодим музикантам впевненість у собі. Тому і виник наш проект Open Stage, де виступають початківці. Підштовхнути, допомогти освоїтися на великій сцені, показати музикантів доброзичливій публіці, готовій до експериментів – ось завдання.
А буває, що музиканти вас якимось чином підтримують?
Так було минулого року в Затоці. Переїзд з Коктебеля нам дався непросто, ми ж, по суті, стали біженцями. І в цій ситуації з боку українських музикантів не було ніяких розмов про гонорари. Багато в чому завдяки цьому ми впоралися. Важливо було відстояти бренд. Український бренд. Нам дзвонили, пропонували провести фестиваль в Криму, але ми відмовилися. Це спровокувало те, що Дмитро Кисельов (російський телеведучий і медіа-менеджер, член оргкомітету фестивалю «Джаз Коктебель» в 2003–2005 рр. – Ред.) провів у Криму свій фестиваль із майже такою самою назвою. При цьому нам продовжували писати з Росії рекламні агентства, пропонувати співпрацю. Ми пояснювали, що ми з України, і ніяк співпрацювати не збираємося. Вони не розуміли. Ми для них – маленькі придуркуваті брати.
Що було приємним сюрпризом минулого року в Затоці?
Те, що дві з половиною тисячі людей купили абонементи. Я не очікувала. Нове місце, сорок кілометрів від Одеси по не дуже гарних дорогах, але виявилося, що є довіра до фестивалю.
Ну, і важливо було ще, що ваш фестиваль торік став одним з небагатьох, які не було скасовано. Це було як відкрита кватирка в задушливому 2014 році.
Ми запросили на фестиваль хлопців з АТО, які були у відпустці. Приїхало чимало волонтерів, які допомагали до цього фронту. У багатьох із них був порушений сон. Всі вони підходили до нас і дякували за фестиваль. У них відновлювався сон, вони оживали. Музика лікувала їх у прямому сенсі слова. Знаєте, з минулого року ведуться розмови про те, чи доречні концерти під час війни. Я в зв'язку з цим згадую байку про Черчілля. Коли йому принесли бюджет 1940 року – війна була вже на порозі Великобританії, – у ньому не було статті витрат на культуру. Він здивувався. «Адже війна», – пояснили йому. «А тоді заради чого вона?» – запитав Черчілль. Це моя відповідь всім, хто каже «недоречно» і «не варто». А я вважаю, що варто. Люди потребують цінностей, які не зникають. Це підтвердження вічності, важливості історичного шляху. Ми живемо, любимо, слухаємо музику. І саме за це ми готові боротися.
Ми запросили на фестиваль хлопців з АТО, які були у відпустці. Приїхало чимало волонтерів, які допомагали до цього фронту. Музика лікувала їх у прямому сенсі слова.
Але війна все одно помітно відкоригувала ваші плани?
Близько двадцяти артистів, з якими ми вели переговори, минулого року відмовилися їхати з цієї причини. А один дуже крутий музикант, приїзд якого став би великою подією, відмовився після того, як його менеджмент зробив запит до посольства їхньої країни в Україні. Посольство відповіло: фестиваль розкішний, репутація чудова, ми з ними добре співпрацюємо. А внизу одна фраза: «Але приїжджати не рекомендуємо». Це сталося за два тижні до фестивалю.
Ви не називаєте ім'я артиста тому, що ще сподіваєтеся його привезти? Я бачу це по вашому обличчю.
У нас є ця опція, так. Музикант не проти їхати до нас, але цієї осені у нього запис альбому. У наступному році ми повернемося до переговорів, і, хтозна, може, це ім'я, нарешті, зазвучить.
У вас немає моменту ностальгії за старим місцем у зв'язку з відходом із Коктебеля в Затоку?
Абсолютно ні. І це при тому, що в Криму у нас була вже налагоджена система відносин з місцевими бізнесменами і чиновниками, а в Затоці її поки немає. Але нічого, вже є досвід попереднього року, і він позитивний. У середині вересня, коли ми проводили фестиваль, в Затоці ніколи не було стільки людей, як у 2014-му. Це ж був кінець сезону. Нам не вірили, що публіка приїде. Господарі кафе зняли офіціантів, залишили по одній людині. У підсумку, коли глядачі з'їхалися, в закладах швидко закінчилася їжа. Цього року ми заздалегідь їздили до них, і не раз. Навіть затвердили днями локацію. І все одно дзвонить мені заступник мера і каже: «Давайте сцену поставимо не на пляжі». Я питаю, чому. Ну, людям же треба відпочивати на пляжі. «Скільки їх буде?» – кажу. «Ну, розумієте...» Вони не хочуть визнавати, що без «Джаз Коктебеля» у них на пляжі після 24 серпня буде п'ять осіб. Я розповіла, як це було в Криму, де нам завжди йшли назустріч. «Вам так допомагали?» Довелося розповісти, що за час існування фестивалю бюджет Коктебеля виріс у 15 разів. Все дуже просто, все економічно. Затока, до речі, може приймати до 150 тисяч відпочивальників.
Ваші пояснення завжди працюють?
По-різному буває. Коли я спілкувалася з одним із бізнесменів і розписувала, що треба ремонтувати готелі і якими добровпливовими можуть бути зміни, він мені сказав: «Шо ти мені розповідаєш? Мені тут потрібні вівці з дітьми та баран, який за них платить». Про який розвиток туризму в Україні при цьому можна говорити? Але ж багато українців побували, як мінімум, в Єгипті та Туреччині, де нормальні номери і красиві кафе з адекватними цінами. Вони тепер знають, як буває добре. І тому ті, хто у нас надають послуги, повинні змінюватися, рости. У Коктебелі це теж не відразу, але зрозуміли. Коли фестиваль туди прийшов, там було три готелі, а два роки тому – 220 міні-готелів. Ось що таке подієвий туризм. У дні фестивалю в Коктебелі повторювалися пікові показники відвідуваності високого сезону. Тому в Європі такі події нерідко фінансуються державою.
Один із бізнесменів мені сказав: «Шо ти мені розповідаєш? Мені тут потрібні вівці з дітьми та баран, який за них платить». Про який розвиток туризму в Україні при цьому можна говорити?
Які, наприклад?
Той же Sziget. Третину грошей дає місто Будапешт, третина – держава, ще третина – продаж квитків, спонсорські пакети та ін. Тому і з'являються такі імена в програмі Sziget, які ми бачимо. У нас такої підтримки немає, але, на щастя, є гарні відносини з культурними інституціями. Ми говоримо: не треба грошей, привезіть нам культурний продукт. Вони забезпечують найбільш витратне – гонорар і проїзд артиста, а ми його приймаємо, селимо, годуємо і забезпечуємо технічний райдер, який він вимагає. Мене дуже тішить, що ми можемо так співпрацювати з культурними центрами інших країн в Україні. Британці нам свого часу допомогли з Bonobo та Cinematic Orchestra.
У нинішньому році ця схема працює?
У цьому році завдяки Французькому культурному центру на Voloshin Jazz Weekend (київська частина фестивалю «Джаз Коктебель», яка відбудеться у вересні. – Ред.) буде дуже добрий піаніст. Я поки не можу назвати його ім'я, мені наш арт-директор за це голову відірве. З норвежцями також співпрацюємо.
До вищезазначеної держави ви за допомогою зверталися?
Ми зробили це в 2008 році, і відтоді більше такого бажання не виникало. До 2008-го фестиваль був повністю безкоштовним для глядачів. Того року ми, вважаючи, що у нас держава змінилася, подали заявку на тендер в Міністерство культури. Заповнили майже півтори сотні сторінок документації. Виграли тендер на 1 мільйон 800 тисяч гривень. І почали мріяти про те, якими музикантами порадуємо людей, маючи такий бюджет. Але за три тижні до фестивалю в міністерстві нам повідомили, що грошей немає, і взагалі, все було витрачено на святкування 1020-річчя хрещення Русі. Нам довелося терміново вводити квитки. Найбільшим випробуванням було повідомити про це публіці. Так з'явилася повністю комерційна сцена Nu Jazz. При цьому я з розумінням поставилася до емоцій тих, кого це обурило. І сказала: хто хоче потрапити на концерти безкоштовно, нехай приходить вранці і допомагає прибирати нам сміття після кожного дня. Так народився волонтерський рух нашого фестивалю.
Торік ви збиралися ставити сцену в Аккерманській фортеці в Білгород-Дністровському, але не склалося. Не будете більше намагатися?
Не будемо. Це був незвичайний проект. Хлопці, українці, які живуть в Сінгапурі, запропонували нам концепцію – ми ставимо сцену у фортеці, а вони «одягають» весь простір світлом. Що вміють ці хлопці, можна було побачити в квітні цього року на Софійській площі в рамках фестивалю «Французька весна» (тоді відбулося світлове шоу, яке проектувалося на дзвіницю Софійського собору. – Ред.). Мені дуже подобалася ця ідея, оскільки потім її можна було використовувати в Аккерманській фортеці не тільки в рамках фестивалю. Влаштовувати світлове шоу на історичну тематику, наприклад. Але фортецю нам на три дні в оренду не дали.
Проблема була в цих трьох днях або в можливості оренди як такої?
Ми звернулися із заявкою до Мінкульту, в департамент, який займається пам'ятками історії та архітектури. Наш перший лист вони втратили. 7 липня минулого року ми відправили другий лист. Вони сказали, що будуть його розглядати. 11 серпня, за місяць до фестивалю, відповіді не було. У цей день я зустріла одну знайому людину, яка зараз займає високий пост. Він поцікавився долею фестивалю. Дізнавшись про ситуацію, подзвонив тодішньому міністрові культури Євгену Нищуку і все пояснив. Незабаром після цього мені подзвонили з департаменту і повідомили: Аккерманську фортецю передано на баланс комунального підприємства і готують до приватизації. І, мовляв, Мінкульт тепер до цього не має жодного стосунку.
Мені подзвонили з департаменту і повідомили: Аккерманську фортецю передано на баланс комунального підприємства і готують до приватизації.
Пам'ятка підвисла в повітрі.
Цілу фортеця. Директором комунального підприємства тоді була людина, яка раніше працювала заступником начальника управління земельних ресурсів Одеської області. Зараз його вже звільнили. А тоді, після зустрічі з ним, моя юристка сказала, що ще ніколи не бачила директора комунального підприємства із золотими запонками в діамантах. Вона просто злякалася його. Загалом, коли ми звернулися до нього, він назвав нереальну суму за оренду. Ми вирішили все робити в Затоці.
Але чому було не спробувати цього року здійснити той план?
Так, зараз фортецю повернули під контроль управління культури. Але ми зрозуміли минулого року і те, що Білгород-Дністровський просто не впорається з потоком відвідувачів. У самому місті готелів всього на 150 місць. Дороги з Одеси та Затоки туди в поганому стані. На шляху є розвідний місток, який може затримати людей години на три. Незручний під'їзд до фортеці, але ж нам треба туди доставляти обладнання. Так що ми вирішили від цього відмовитися.
Стартова ціна абонементу на увесь фестиваль цього року у вас 600 грн. Відповідно, квитки на 28–29 серпня, коли підключиться велика сцена, будуть, напевно, гривень по 400–500?
Поки ще не знаємо точно. До речі, про абонементи. Я дуже вдячна тим, хто нам довіряє, просто тому, що ми «Джаз Коктебель». Хто каже: «Я поїду на фестиваль в будь-якому випадку». 600 гривень за вісім днів – економічно не обґрунтована ціна. Це ціна, яка виражає наше розуміння того, що людям зараз складно. І будь-який куплений абонемент – велика допомога нам, наш оборотний капітал. Коли абонементи продаються за півтора-два місяці до фестивалю, у нас з'являється можливість купити раніше авіаквитки для артистів, дати передоплату постачальникам обладнання, зробити браслети, поліграфію і таким чином заощадити на знижках. Що ближче фестиваль, то менше у нас таких можливостей. Тому як тільки ми оголосимо першого хедлайнера, ціна зросте.
Торік абонемент коштував, якщо не помиляюсь, 400. Вам вдалося утримати ціну від сильного злету вгору.
Ми розуміємо, що не можемо підняти ціну адекватно до того ж курсу долара, який помітно змінився. Дорога стала дорожча, Затока теж ціни підняла, але якби наші квитки подорожчали синхронно з усім цим, їх би ніхто не купив.
Ви дуже обережно оголошуєте імена головних учасників. Чому?
Гарантія того, що артист приїде, – це коли зроблено передоплату гонорару і куплено квитки туди-назад. Поки цього немає, ми поводимося обережно. Але якщо ми оголошуємо учасника, це означає, що він стовідсотково буде. Ті, хто стежить за нашим фестивалем, знають це.
Навесні ви планували окупувати Затоку на два тижні. Але потім скоротили все до восьми днів. Чому?
Все просто – немає грошей. Хоча ми на ті два тижні розробили цікаву програму. А на денну Open Stage ми отримали близько трьохсот заявок від українських музикантів. Можна було і три тижні наповнити, там багато гідних. Але історія, на жаль, дуже проста: рекламні бюджети всіх великих компаній скорочено. Тому ми виходимо з ситуації, співпрацюючи з партнерами на некомерційній основі. Приймаємо будь-яку допомогу. Фонд «АнтиСНІД», приміром, робить нам арт-
Дай вам волю і багато грошей, що б ви зробили з фестивалем?
Я б зробила класну інфраструктуру, яку бачила на закордонних фестивалях. Це стосується облаштування тимчасових таборів. У Європі пропонують намети від люкс-класу до економ-варіанту. Чудові туалети, освітлення, прекрасна охорона, сейфи для речей. Я б створила комфорт для публіки. Ну, і, звичайно, привезла б великі імена. Тих артистів, яких я не можу собі дозволити зараз. Навіть наші друзі з інституцій знаходяться в рамках досить скромних бюджетів. У випадку з музикантом вартістю більше 50 тисяч євро ми, на жаль, не можемо навіть дивитися в його бік. Для того, щоб думати про це, повинен бути спонсор, якому це дуже потрібно. На перших фестивалях нам допомагав російський олігарх Олександр Лебедєв, який після став в немилості. Завдяки йому ми і могли собі дозволити проводити все безкоштовно. Росіяни дуже допомогли на початку історії фестивалю «Джаз Коктебель» – це все правда. А потім у Росії почала псуватися карма.
Ігор Панасов, cultprostir.ua
Рубрика – «ЗМІ про митців»
«Це трагедія, що часом переходить у комедію»
Режисер-документаліст Петро Армяновський — про бажання повернутися до українського Донецька,
культуру під час війни та свій фільм про прибічника «ДНР»
http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/ce-tragediya-shcho-chasom-perehodyt-u-komediyu
Катерина Яковленко
Газета “День”, 27 липня, 2015
Петро Армяновський — це творчий псевдонім документаліста Євгена Насадюка. Женя — один із перших активістів донецького Євромайдану. Після того як стало зрозуміло, що акцію в рідному місті буде придушено будь-якими силами, Женя приїхав до Києва й усю зиму провів на барикадах у столиці.
Свою політичну та громадянську позицію Женя вважає за краще висловлювати за допомогою мистецтва. На підтримку художньої акції «Українське тіло» він на своєму власному торсі вирізав тризуб. Акція проходила біля Донецького обласного художнього музею (будівля якого розташована поряд із Донецькою обласною адміністрацією. — Прим. автора). Таким чином Женя висловив своє ставлення до репресій щодо сучасного мистецтва. Під час парламентських виборів 2012 року Женя був спостерігачем, зняв документальний фільм «М’ясокомбінат» — про фальсифікації і боротьбу за голоси.
Сьогодні Женя так само активно знімає. Під час так званої «русской весны» в Донецьку, молодий режисер знімав своїх опонентів, — і вийшов фільм «Володя». Остання робота Жені — «На Сході» — про післявоєнний Краматорськ (фіналіст конкурсу My street film кінофестивалю «86»).
Окрім документального кіна, Насадюк займається театром, зокрема в Донецьку він був одним з організаторів Днів української драматургії; працює на «Радіо Свобода».
На фестивалі «Донкульт» у Львові відбулися прем’єри відразу двох фільмів Насадюка — «Володя» та «М’ясокомбінат». «День» поспілкувався з Євгеном — про його творчі плани та громадянську позицію.
«НАДИХНУТИ МИСТЕЦТВОМ У СИТУАЦІЇ ЩОДЕННИХ СМЕРТЕЙ — ДУЖЕ ВАЖКО»
— Ти був одним із небагатьох людей, хто в Донецьку займався культурним процесом. Я не хочу запитувати тебе, яку роль відіграла культура в нинішній війні. Я б хотіла запитати, що сталося із цією культурою через війну?
— Наскільки я знаю, в Донецьку зараз проходять якісь культурні заходи — чи то для імітації «хорошого життя», чи то тому, що люди не можуть не висловлюватися, не розвиватися. Причин я не знаю. Але точно можу сказати, що в місті є і проукраїнські мешканці, яким безпосередньо висловлювати свою позицію небезпечно. Хоча ще древні римляни казали: «Коли говорять гармати, музи мовчать». Здивувати, вразити, надихнути мистецтвом у ситуації щоденних смертей — дуже важко. Водночас, як можна зосередитися на фантазіях, коли поруч комусь терміново потрібна допомога? Тому мистецтво перейшло зараз до сфери документалістики й соціальних, волонтерських проектів.
Багато письменників, режисерів, художників зараз накопичують матеріал, пропускають через себе або безпосередньо проживають трагедії. І коли війна закінчиться, це все, напевно, виллється не лише в пафосне вихваляння переможців, але й у пронизливі загальнолюдські твори.
«ЦЕ БУВ ВАЖКИЙ І СТРАШНИЙ ВИБІР»
— Розкажи про зйомки фільму «Володя» про прибічника «ДНР». Чому для тебе було важливо дати слово цій людині? Враховуючи, що ти активний учасник донецького Майдану, не було страху або упереджень під час зйомок?
— Я вірив, що можна порозумітися з будь-якою людиною, що про все можна домовитися, якщо об’єднуватися довкола того, що щиро любиш. Я і зараз у це вірю, але почав розуміти, що це можливо лише за певних умов. І тоді, навесні минулого року, я хотів дізнатися, що від щирого серця люблять ті люди, які збиралися на площі Леніна в Донецьку. Де та перешкода, яка нам заважає об’єднатися.
Коли в мені впізнали активіста Євромайдану, спробували, зокрема й погрозами, схилити на свій бік. Але ж усі полюбляють, коли їх красиво фотографують, особливо на тлі важливих подій! Отже доки не захопили обладміністрацію і всім не почали керувати «специ» (про яких говорили, що вони з Росії), у мене не було особливих проблем у спілкуванні з донеччанами, хоча й проросійських поглядів.
Але насправді люди хотіли одночасно бути і у складі Росії, і у складі незалежної федеральної України. Мені здавалося важливим зрозуміти те, як сплутувався цей клубок протиріч і неприйняття. Адже нам його ще належить розмотувати.
А страшно під час зйомок було один раз: вночі після захоплення будівлі обладміністрації, коли всі чекали штурму з боку «Альфи» або інших підрозділів, палили вогнища в діжках, стукали палицями й міліційними кийками по щитах, розносили вміст підвалу ОДА. Тоді хтось приніс український прапор до діжки з вогнем і під радісне улюлюкання кинув його до вогнища. Цієї миті мене почало розривати від бажання врятувати прапор своєї країни, прапор безсонних і небезпечних ночей і днів на Майдані. Але бажання дознімати фільм, дочекатися все-таки вранішнього штурму, показати, як все це було безглуздо, мене зупинило. Це був важкий і страшний вибір.
«СИТУАЦІЯ З БАРЕЛЬЄФОМ СТУСА — ЦЕ ЇХНЯ ВІДПОВІДЬ НА ЛЕНІНА»
— Під час однієї з ваших перших акцій на донецькому Майдані, під час «Стусового кола», ви ходили з табличкою-закликом до донецької інтелігенції. Але тоді вона не вийшла. Сьогодні барельєфа Стуса більше немає на будівлі філфаку. Як би ти сьогодні оцінив роль донецької інтелігенції? Як думаєш, чим було викликано рішення зняти Стуса з будівлі університету? Чи було це відповіддю на «ленінопад» та закони про декомунізацію?
— Думаю так, ситуація з барельєфом Стуса — це їхня відповідь на Леніна, як під час дитячих розборок. Замість розслідування злочинів Радянського союзу, публічного розслідування діяльності НКВС, КДБ, їхніх співробітників і донощиків, розкриття жахів встановлення більшовицької влади, що потрібно було робити з першого дня незалежності, у нас руйнують мозаїку із зображенням піонерів. А Стуса в Донецьку навіть на диво пізно зняли. Але нічого, ми повернемо табличку на місце! А ось чому Донецький національний університет, що переїхав до Вінниці, не бере собі ім’я Василя Стуса — незрозуміло. І де сьогодні донецька інтелігенція також неясно, окрім Олени Стяжкіної, Станіслава Федорчука, Ігоря Козловського, Любові Михайлової, Олексія Мацуки нікого й не чути. Можливо, вони теж накопичують матеріали, і в майбутньому на нас чекає світанок гуманітарної і технічної думки від вихідців з Донецька. Але якщо серйозно, то у багатьох зараз матеріальні й фізичні труднощі, і на створення сенсів не залишається часу. І, звичайно, інтелігенція з Донецька є значно ширшою, ніж вищезазначений список.
«ДЛЯ МЕНЕ ВСЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ — ЦЕ ТРАГЕДІЯ,
ЩО ЧАСОМ ПЕРЕХОДИТЬ У КОМЕДІЙНІ СЦЕНИ»
— Інтерес до Донбасу виник через військові дії, багато хто знімає фільми, робить арт-проекти, зокрема й люди з інших країн. Як ти сам оцінюєш роль іноземних режисерів і арт-команд у вирішенні військового конфлікту й пропаганді?
— Одна з причин військового конфлікту — це робота іноземних, а саме російських пропагандистів, але навряд чи вони зможуть його вирішити. Хоча й українське телебачення, на мою думку, частково винне у розпалюванні ворожнечі та неправди. З іноземних робіт на сьогоднішній день я знаю лише один фільм Ентоні Батса про «ДНР», який мені було важко дивитися, тому що, здається, режисер хотів показати екзотику та пригоди.
Для мене все, що відбувається — це трагедія, що часом переходить у комедійні сцени. Викликає повагу робота американського журналіста й режисера Саймона Островського, який зробив подорож слідами опублікованих в інтернеті фотографій бурятського солдата. Сподіваюся, він окрім хороших телесюжетів покаже нам і повноцінний фільм. Можливо, в нинішніх умовах у іноземних режисерів більше шансів для чистого погляду на ситуацію. Адже кращий фільм про довоєнний Донецьк, як не дивно звучить ця фраза, зняв німець Якоб Пройс (автор фільму «Іншій «Челсі»: історія з Донбасу» — прим. автора ). А, можливо, у іноземців просто більше фінансових коштів і досвіду для створення якісного художнього продукту.
— Ти б сам повернувся до Донецька, продовжувати розпочату там справу?
— Поза сумнівом, коли закінчиться війна, я хочу повернутися до українського Донецька.
Брюховецький за кавою розповів про важливість української мови, зустріч з Солженіциним та відродження Києво-Могилянської академії
Сайт http://nv.ua/publications/brjuhovetskij-za-kavoju-rozpoviv-pro-vazhlivist-ukrajinskoji-movi-zustrich-z-solzhenitsinim-ta-vidrodzhennja-kijevo-mogiljanskoji-akademiji-61777.html
Ольга Духнич
За чашкою кави перший президент Києво-Могилянської академії, одного з кращих університетів країни, переповідає найяскравіші сторінки свого життя
На обід з НВ батько нової доби Києво-Могилянської академії, а нині її почесний президент В’ячеслав Брюховецький погоджується тільки за умови, що текст вийде українською мовою. А після погодження одразу ж пропонує зустрітися в кав’ярні Баобаб, що на Софіївській площі у Києві.
З того, як докладно він описує столик, який краще замовити, стає зрозуміло — Брюховецький в Баобабі не вперше і не вдруге. Зсередини маленька кав’ярня виглядає зовсім не київською, а швидше львівською — україномовне меню із знаменитими львівськими сирниками та іншими галицькими стравами.
— А, то ви раніше прийшли? Мабуть, вже й горілку без мене п’єте? — раптом з’являється біля столу усміхнений Брюховецький.
Горілки в Баобабі нема, проте вибір кави — великий. До неї ми замовляємо яблучний штрудель та пиріг з лососем. “Тут я відчуваю себе як вдома, в Україні,— пояснює вибір місця Брюховецький.— А в більшості ресторанів Києва офіціанти українською не розмовляють. От там себе справді відчуваєш наче серед баобабів”.
Насправді я вважаю, що освіта має бути консервативною
І одразу додає: принципове просування української мови для нього — не прояв войовничого націоналізму, а шлях до переосмислення нацією самої себе. Мовою думки не тільки формулюються, але й формуються, з них виростає свідомість суспільства. 68 річний почесний президент не тільки створив один з найкращих вузів в країні, але й зробив собі ім’я: чимало українців вважають його беззаперечним моральним авторитетом, то і я з Брюховецьким, звісно, не сперечаюся, а відразу погоджуюсь.
З ним в сучасній історії України пов’язане не тільки відродження Києво-Могилянської академії, ректором і президентом якої він був протягом 16 років. Брюховецький став одним із засновників Народного Руху України — першої політичної партії національно-демократичного спрямування з часів проголошення незалежності. Таким чином Брюховецький знайомий практично з усіма вітчизняними політиками старшого покоління, зокрема, близько спілкувався майже з усіма українськими президентами.
В цьому році разом з іншими могилянцями Брюховецький відсвяткуває 400 річчя відновленого вузу, тепер вже у якості почесного президента. “Гарна позиція, з’явився нарешті час писати книжки”,— посміхається він, смакуючи каву.
Потяг до літератури Брюховецький відчув ще у дитинстві. Він пригадує, як семирічним торбами носив додому книги з бібліотеки. Розповідає і про дві книги, які вплинули на нього найбільше.
Заради того, щоб прочитати в оригіналі першу з них — Старий та море Ернеста Хемінгуея,— він ще у школі взявся самотужки вивчити англійську мову. “Невеличкий словник англійської мови тоді коштував 45 копійок, проте просити такі гроші у батьків, які ледь утримували двох дітей та виплачували придбане у борг житло, годі було й думати”,— згадує Брюховецький.
І от одного разу він знайшов на дорозі 5 карбованців. Так він став щасливим власником словника та згодом вивчив англійську на рівні читача.
Дитяче захоплення згодилося багато років потому. Вже у часи перебудови Брюховецький виявився одним з небагатьох викладачів вищої школи, який знав англійську, згодом став одним з перших українських професорів, які працювали на запрошення університетів США та Канади.
Друга улюблена його книга — Один день Івана Денисовича російського письменника-дисидента Олександра Солженіцина. Вражений твором Брюховецький, онук ворогів народу, гостро відчув, за його власними словами, “як важливо бути українцем”. В роки його юності українська мова вважалася за другорядну, тому батьки віддали його навчатися в школу з російською мовою викладання, а згодом і технікум. Як і усі підлітки Черкащини, вдома з батьками Брюховецький спілкувався українською, а на загал — тільки російською. “І тут в один день все змінилося. Я зрозумів, що я українець, в мене своя мова, годі її соромитися”,— розповідає він.
В той же день він прийшов до Черкаського шахового клубу та вперше заговорив до всіх українською. А потім відмовився від планів вступу до Московського інституту міжнародних відносин та подав документи до Київського національного університету ім. Шевченка.
На цьому історія про Солженiцина в житті Брюховецького не закінчилася. Вражений політичним полюванням на письменника в Радянському Союзі початку 70-х, Брюховецький вирішив висловити підтримку Солженіцину, тоді вже Нобелівському лауреату.
— Ви ж з ним врешті зустрілися особисто? — питаю я.
Брюховецький хитро посміхається і питає, чи справді я хочу почути цю історію, бо вона довга. Я, звісно, хочу. Ми замовляємо ще кави та чай і протягом наступної години він оповідає майже детективну історію про те, як молодому українському студентові було шукати політично затаврованого кумира у Москві та Рязані, де він ніколи раніше не бував. Я усвідомлюю, що Брюховецький — гарний оповідач.
— Це дивне відчуття, коли ти йдеш великим містом, а люди сахаються від тебе на сотню метрів лише тому, що ти питаєш про вулицю, на якій живе Солженіцин. Всі бояться і всі мовчать! — з хвилюванням в голосі розповідає Брюховецький.
Той досвід юності сьогодні дозволяє йому розуміти, що відбулося в російському суспільстві. Актуальні тепер страх та байдужість до долі іншого, готовність полювати на тих, хто шукає правди, лише дрімали десятки років, очікуючи свого часу.
П’ятиденний пошук завершився для Брюховецького хвилинним побаченням через паркан дачі музиканта Мстислава Ростроповича, де тоді зупинився Солженіцин. “Він лише мене перехрестив і сказав: якщо ви чесна людина, хай вас Господь береже, а якщо вас підіслали до мене, передайте господарям, я ні з ким не розмовляю. І пішов собі”,— згадує Брюховецький.
Вже через 20 років він напише листа Солженіцину, де розповість довгу пригоду своїх колишніх пошуків, а згодом навіть отримає відповідь та примірник улюбленого твору з підписом автора. Солженіцин ту їхню швидку зустріч, виявляється, пам’ятав.
Покінчивши з кавою, Брюховецький розповідає, що ідея заснувати університет нового типу в Україні з’явилася у нього саме під час перебування в США, де він викладав українську літературу на запрошення Ратґерського університету.
Він лише мене перехрестив і сказав: якщо ви добра людина, хай вас Господь береже
— Мене тоді вразила свобода студента, незашореність викладання. Та коли пройшов перший шок, я зрозумів: наші студенти набагато цікавіші, от би їм такі умови! — згадує він, відставляючи порожню кавову чашку.
Києво-Могилянська академія, найкращий і найпрестижніший вітчизняний вуз, що існував з 1615 по 1817 рік, здався йому найкращим плацдармом для реалізації цієї мрії. Але у той час приміщення академії займало військове училище, i ідею Брюховецького створити університет саме в цих стінах зустріли без ентузіазму навіть колеги з Руху. Найтяжчим було виселити з приміщень заклад, підпорядкований Міністерству оборони, згадує Брюховецький. “Мені навіть пропонували замість історичних корпусів будівлю Вищої партійної школи, уявляєте? Будувати університет свободи в будівлі Вищої партійної школи!” — емоційно каже він.
Несподівано відродження Могилянки підтримав тоді ще кандидат в президенти Леонід Кравчук, і процес пришвидшився.
“Взагалі то був прагматичний період. Тоді університету конче були потрібні гроші, i, як правило, ті, хто їх давав, були не найкращими людьми”,— визнає Брюховецький і підкреслює, що ті часи вже позаду.
Він згадує, як в період становлення університету боровся за мовне питання і любив жартома перевіряти викладачів, які запевняли, що завжди спілкуються українською мовою — дзвонив увечері на домашній телефон, щоб почути, якою мовою його співробітники відповідають на виклик.
Втім, він, колишній радикал, тепер до питання реформ в освіті ставиться обережно:
— Часто про мене пишуть як про великого реформатора освіти. А насправді я вважаю, що освіта має бути консервативною,— каже Брюховецький. Він переконаний, що в освіті головне — навчити людей мислити. І тут не треба бути революціонером, еволюційний шлях взагалі набагато ґрунтовніший.
— А що вас зараз надихає в житті? — на останок питаю я.
Брюховецький охоче розповідає про книгу, яку мріяв написати останні 20 років і до якої нарешті приступив. Присвячена вона буде Віктору Петрову, українському письменнику, історику, етнографу і розвіднику, який писав під псевдонімом Віктор Домонтович. В задумах професора — поєднати наукову монографію та захопливий детектив.
З початку розмови пройшло майже три години, і Брюховецький звичним рухом тягнеться до гаманця. Але я нагадую, що обід за рахунок журналу.
На мить затримавшись, Брюховецький раптом щиро посміхається:
— То що ж ми тоді не пішли до якогось шикарного ресторану? Не замовили ікри та омарів? Добре, наступного разу підемо, як текст у журналі вийде,— жартує він, прощається і хутко виходить з кав’ярні.
5 запитань В’ячеславу Брюховецькому:
— Яку подію в житті ви вважаєте найголовнішою для себе?
— Відкриття Києво-Могилянської академії.
— Місто, в якому ви любите бувати?
— Найбільше я люблю Київ, Париж та Нью-Йорк. Вони мені близькі за духом. Але останнім часом, якщо йдеться про те, де б я хотів побувати, є таке маленьке містечко Міттенвальд в Німеччині. Саме там будуть розгортатися основні події мого детективу про Петрова.
— На чому ви пересуваєтесь по місту?
— Раніше більше пішки, бо жив в самому центрі і робота була недалеко. Потім почав пересуватись на метро, бо переїхав на Оболонь, де й зараз живу. Пізніше з’явилася за посадою машина з водієм, на якій і зараз їжджу. А в 60 років я купив собі Volkswagen Polo і вперше сів за кермо.
— Ваш місячний прожитковий мінімум?
— Моєї пенсії мені вистачає. Вона досить значна, бо є доплати за ордени та звання Героя України. Вона дорівнює 15 тис. грн.
— Чого ви прагнете в житті?
— Я би хотів залишатись чесним в житті та прагну цього. Хотів би ще кілька онуків, але, мабуть, з того вже нічого не вийде.
Материал опубликован в НВ №26 от 24 июля 2015 года