Новини одним рядком:
30 липня – помер голова Національної спілки письменників України Віктор Баранов, автор вірша “До українців”
1-2 серпня – 1-й фестиваль альтернативної, неформатної та експеримент. музики «16 +», арт-простір на Іллінській, 16 у Києві
3 серпня – захід «Подаруй посмішку» для переселенців зі Сходу в санаторії «Перемога», смт Ворзель біля Києва
16 серпня – «Японський день» у Харківському Літмузеї
Віктор Баранов
* * *
Я народивсь опівдні віку,
тому такий-от бунтівливий,
що вчусь без міри і без ліку
плечем розштовхувати зливи.
Я народився на Покрову,
коли зима встає з причалів,
і тому до моєї крові
ще трохи додано печалі.
Я народивсь тоді, як осінь
була на ніжність дуже щедра,
і через те вона і досі
спадає в душу теплим щемом.
Пролине геть весни клечання,
злетить у вирій літа диво...
А от у вірності прощання
одна лиш осінь незрадлива.
І ви, як сонце зійде медом,
як зберете в снопи колосся, –
зайдіть хоча б на день до мене:
я вас навчу любити осінь.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Київ – Володимир Гонський
Вітаю, друже Петре! З початку квітня найкращі і найжертовніші співаки Майдану + Ваш покірний слуга, згуртовані в "Народну філармонію", дали вже 72 концерти для воїнів України майже у всіх областях України - значно більше, ніж будь-хто інший. Просто на піар часу не вистачає. Думаю, цей текст буде цікавим нашим побратимам-читачам:
http://life.pravda.com.ua/columns/2014/07/14/174310/
Ваш
Володимир Гонський, 050-446-65-75
Після Майдану. Війна і ми
– Нащо мені ті гроші, якщо не буде України, – відказав Володимир Старостишин, відомий композитор, поет, хлібороб, управлінець-патріот, на моє щире захоплення його меценацтвом на Майдані.
Хай ця теза стане гаслом для всіх українців!
Такі суперлюди вибороли Революцію Гідності. Вони й зараз тримають Україну: одні воюють, інші віддають останнє на нашу спільну перемогу у війні проти імперії зла.
Не поменшало й тих, хто й зараз шукає, де б на цьому "останньому" поживитись чи попіаритись. А скільки тих, хто й тоді, і зараз пересиджують собі у своїй нірці – "якось воно буде, авось пронесе...", або ж звично-перелякано ультрапатріотично теоретизують "за неньку" під пиво й футбол...
Ваш автор і, так склалось, ведучий революційної сцени, ще не написав про Євромайдан. Даруйте, братове. Чи то гнітить туга за Лицарями Небесної сотні, чи війна не дає...
Напишу обов'язково. Після Перемоги. А зараз не можу не розповісти Вам про ще одну з частинок тієї звитяги, яку роблять найкращі люди людства в тій точці Всесвіту, яку Творець прирік на такий довгий і жертовний Чумацький шлях випробувань.
* * *
Після Майдану найкращі співаки сцени, – ті, хто не чекав "запрошень і гонорарів", не виставляв умови, хто й удень, і вночі окрилював Героїв своїми піснями, – не пішли відпочивати. Вони пішли у свій бій...
Руслана Лоцман, це надталановите дівчисько з дипломом кандидата наук і енергією козачки-характерниці, згуртувала таких же "ненормальних" співців Майдану в похід на фронт – підтримати наших воїнів.
В "Народну філармонію" зголосились заслужені артисти України суперпотужна Леся Горова, геніальний Тарас Компаніченко, вибухові рок-етно-гурти "Горлиця" і "ТаРута". Не відмовили і "метри" – народні артисти України Раїса Недашківська, Фемій Мустафаєв і Володимир Талашко, відома композитор Ірина Кириліна зі своїми учнями, а також гуморист і музикант Олександр Лоцман, автор і виконавець Анжела Ярмолюк, віртуоз цирку Артем Хоманько. Ну, звісно ж, не обійшлося тут і без Вашого автора...
З початку квітня ми дали понад 60 концертів. Ні, це не просто концерти. Те, що творять ці одержимі люди, треба означити якимось іншим терміном.
Розпочинає дійство Божим словом-благословінням найкращий козацький священик отець Дмитро з Боярки. Благодатний Віфлеємський вогонь з долонь Недашківської відразу злітає у стомлені душі воїнів цілющим болідом-пломенем. Патріотичні пісні і вірші кожного з нас десятирять силу бійців. Як галантно вони запрошують дівчат до танцю...
Щирі листи студенток і дитячі малюночки-обереги воякам грають на найніжніших струнах їхніх душ. Даруємо також патріотичні книги і диски пісень. Завершуємо цю феєрію завжди гімном України, включно з 2-м куплетом!
Так за 2-3 години виплавляється найбільший ресурс і сила людини – сила духу. Ви б бачили, як ці хлопці-герої нас проводжають!..
Окреме слово – про щедрі продуктові дари зі Шполи й Ватутіного, які щоразу збирають і везуть невтомні меценати Вадим Момот і Галина Лоцман.
Щойно повернулися з херсонсько-кримсько-запорізького туру, мабуть, найважчого. Спека, по три концерти в день. Були на всіх трьох шляхах до Криму.
Перед Перекопом наш візит запам'ятався по коліна вогкою глиною, напівпорожнім каналом і степовою гадюкою, яка ледь не вкусила Лесю Горову. Дай Боже Лесі здоров'я: раніше на Вінничині її-таки добряче вкусила собака під час виступу на військовому аеродромі – до-речі, переповненому літаками і вертольотами, привіт Тані Чорновіл.
На Арабатській Стрілці вжарили концерт за 300 метрів від російського блокпоста, на тих загарбаних 8 кілометрах з газовою вишкою, які є-були Херсонщиною.
"Брати" все почули! Пізнім вечором, коли наші 2 буси під'їхали до їдальні – за 75 метрів від ворожих редутів, десь поряд вистрелила-злетіла сигнальна ракета – це спрацювала наша "розтяжка". "Вони сюди прокрадалися і напоролися, ми вживаємо заходів", – пояснив нам офіцер. Так починалася ніч з 21 на 22 червня. Пам'ятаєте, яка це дата?
Приїхавши вранці 22-го на Чонгарську заставу, почули розповідь прикордонників про бурхливі нічні агресивні маневри російських військ з гаубицями "перед носом" наших солдат. Рівно о 3 ночі – о 4-й за московським часом, як у пісні співається – вони дали 2 сигнальні червоні ракети, сигнал до наступу. Чекали, що наші дадуть якусь відповідь? Чи навіть в цих символічних числах вони не соромляться наслідувати нацистів?
...Зате концерт пройшов дуже успішно – як завжди, – а місцеві козачки-торговці в'яленою рибою обдарували нас дарами у відповідь на наші книги і диски.
Далі – до Мелітополя через лагуни-солончаки-степові дороги-Асканію-Нову-кургани зі скіфськими бабами. Ніколи й скупатись – нас чекають у наступній в/ч. Хоча один раз зануритися мені таки вдалося!
В Мелітополі нас чекали на концерті-реквіємі, як раз минало 9 днів, пам'яті про загиблих під Луганськом Героїв-пілотів – дев'ятеро з них були з Мелітополя... Після нього місцеві патріоти дуже щиро дякували нам за ковток, хоч і зі сльозами на очах, чистого українського духу, який ми внесли в це зрусифіковане місто.
Далі був знову степ, нова в/ч, сцена на військовому тягачі й понад 1.000 воїнів та місцевих з сусіднього села: жінки з дітками на возиках, класичні бабусі, молодь, і хлопці-кавалери на типових ще радянських мопедах. Як щиро наші воїни, майже всі житомирці, дарували артисткам-дівчатам степові квіти!
По дорозі на Запоріжжя вранці ми відгукнулись на прохання голови Михайлівської РДА привітати місцевих держслужбовців з їхнім святом. Мусіли швидко перепрограмуватися на майже корпоративчик. Вийшло якнайкраще! Нічого, що без застілля й гонорару. Але ще півтори сотні людей-чиновників осягнули велич і різноманіття справжньої, а не "силіконової" української культури.
Останній концерт ми дали на Хортиці для дітей-переселенців з Донецька і Краматорська. Тут ми дали вже дитячу програму. Як швидко й ефективно величчю української пісні, вірша, щирістю можна перероджувати, здавалося б, непідготовлених до цього людей! Втім, спілкуванням з ними ще раз переконався про перебільшення тез про "недоукраїнськість" "народа Дамбасса": гімн України ми співали разом з ними дуже щиро!
* * *
50 концертів серед воїнів України – це ще й матеріал для висновків про нашу Армію. Пишу це слово з великої літери, бо наші Лицарі цього заслуговують. Українське військо росте на очах. І наші зусилля, братики й сестрички-патріоти, не даремні.
Якщо на початку квітня на Чернігівщині ми ще бачили голодних й іноді п'яненьких "партизан", то зараз наші хлопці нагодовані і озброєні. Правда, все ще дуже мало "броніків". Розлазяться чоботи у декого.
Але бойовий дух сильний і благородний. Зброї і техніки не бракує.
Їхнє "Героям слава!" кріпне з кожною нашою поїздкою. Які ви красиві, благородні, чисті і сильні, "хлопці як соколи"!
Перемагайте! І залишіться живі!
Суми – В-Піщанська ЗОШ І-ІІ ступенів
Щороку в серпні місяці в Косівщині вшановують Л. Українку. Довелось і нам там побувати минулого літа. Як наслідок - Пугач М., учениця закладу, один із своїх віршів присвятила цій мужній поетесі. Надсилаємо для прочитання і друку. Щиро вдячні. Миру і Вам і творчих починань.
З повагою Вакула О., директор КУ В-Піщанська ЗОШ І-ІІ ступенів м. Суми
Пугач Марія
Пам’яті Лесі Українки
До 100-річчя з дня смерті поетеси
Йду на площу до Лесі,
Людно й гамір навкруг.
Я до ніг поетеси
Квіти й шану кладу.
Тут стежками ходила
В косівщинськім краю,
Тебе мавки манили,
Бо в лісах, як в раю.
Твоя стежка незрима
Слів красою зросла,
В серці кожного й нині
Твій вогонь не згаса.
Харків – Літературний музей
Герої з чистим серцем. Дорослий, якого правда кличе до подвигів, і хлопчисько, що має найліпшого в світі Друга.
Справжнє життя для них відбувається в глибинах, невідомих іншим.
Що є відкритим для чистих серцем?
2 серпня, 12.00, Літмузей. Приходьте і дізнайтеся чимало цікавого про іспанську літературу!
Подія на фб: https://www.facebook.com/events/1396267090612891/?fref=ts
Київ – Юлія Гай
«Як вдома побували» - звіт місії українських артистів на Південному Сході
Олег Скрипка замінив ВВ на поранених військових. Бійці нацгвардії плакали, співаючи гімн з Русланою. Пілоти тактичної авіації розповіли Тоні Матвієнко про позивний «Летіли дикі гуси», а Марію Яремчук носили на руках.
Вже кілька тижнів триває тур на підтримку українських військових та мешканців звільнених від терористів міст на південному сході нашої країни «Підтримаємо своїх».
Творчі зустрічі і живі виступи артистів пройшли у Гончарівську, Десні, Ізюмі, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Маріуполі та Дніпропетровську у військових частинах, медичних закладах, базах підготовки та дислокації військових і гвардійців, а також на площах міст.
Глядачами імпровізованих концертів стали пілоти бригади тактичної авіації, матроси і офіцери військово-морського флоту, бійці національної гвардії, військові, поранені в ході АТО, мирні мешканці міст Ізюм та Маріуполь.
«Я вклоняюсь перед цими людьми. Ми завдячуємо їм своїм життям, - каже Марія Яремчук. - Під час наших концертів ці хлопці вразили мене тим, які вони справжні, мужні і водночас щирі, як вони щиро сумують за своїми рідними, дітьми, жінками, яких не бачать місяцями. Увага і підтримка - це те найменше, що ми можемо їм подарувати, як артисти. І це велика честь виступати перед ними».
В Дніпропетровську команда туру отримала можливість виступити на аеродромі бригади тактичної авіації. Концерт відбувався просто в авіаційному ангарі і супроводжувався суворими заходами безпеки. Військові традиційно дуже тепло зустріли артистів і поділились враженнями від своєї служби. А коли Тоня Матвієнко заспівала «Ой летіли дикі гуси», пілоти розповіли у відповідь, що саме ця пісня зараз часто лунає жартома в радіопереговорах пілотів, коли на їхньому шляху зустрічаються зграї птахів. Після концерту військові довго не хотіли відпускати артистів, а Марія Яремчук зустріла земляка, який в емоційному пориві підняв співачку на руки.
На наступний день після виступу на аеродромі, відбувся концерт у Дніпропетровському шпиталі, де проходять лікування пораненні бійці 93, 25, 61. 72, 24, 30 бригад та батальйону Дніпро. «Сцена» і «глядацький зал» для пацієнтів, медичного персоналу та волонтерів, розмістились просто неба на території шпиталю. Деяких з бійців вивезли просто на лікарняних ліжках. Лідер легендарного гурту ВВ Олег Скрипка, який приєднався до туру в цьому місті, розповів зі сцени, що приїхав без свого колективу, але пропонує глядачам на час концерту замінити його музикантів – себто, підспівувати, що військові з радістю і робили.
Концерт у Дніпропетровському військовому шпиталі відбувся за ініціативи та сприяння Дніпропетровської обласної державної адміністрації.
За час туру артистам довелось проїхати більше півтори тисячі кілометрів, виступати на імпровізованих майданчиках просто неба, або в умовах наближених до польових. А одного разу команда "Підтримаємо своїх" змушена була йти пішки 12 км. За словами учасників туру атмосфера, що панувала на цих зустрічах та слова подяки від військових на 200% виправдовують всі зусилля та мотивують продовжувати такі концерти стільки, скільки буде потрібно.
Бійці Маріупольської частини нацгвардії брали автографи у Руслани навіть на броньованих комірах, що захищають шию, а також на ременях зброї і військових квитках. А мирні мешканці цього міста, яке нещодавно було звільнено від терористів, прийшли на концерт з жовто-блакитними стрічками, повітряними кульками, квітами і розгорнули в центрі площі величезний український прапор.
«В одній з частин хлопці повернулись з нічного чергування на посилених блокпостах і просто не знімаючи амуніції і зброї, сіли під деревами слухати наш концерт., - розповідає музичний керівник проекту Віталій Пастух – «Коли разом з Русланою в кінці всі співали Гімн, було помітно що очі багатьох бійців зволожені сльозами. А один з солдатів в особистому спілкуванні після концерту сказав «Дякую вам. Як вдома побував».
Нагадаємо, у турі "Підтримаємо своїх" беруть участь такі артисти, як Марія Бурмака, ВВ, Руслана, Злата Огневіч, Анастасія Приходько, Марія Яремчук, Володимир Ткаченко, Тоня Матвієнко, Арсен Мірзоян, Павло Табаков, Юлія Лорд, Дмитро Оскін, Геннадій Попенко, Ейва, Андрій Kishe, Марія Чеба, гурти Тарута, Куку Шанель, Без Обмежень та Пара Нормальних.
В найближчих планах організаторів – концерти для прикордонників, інших військових з'єднань, а також жителів міст Луганської області.
Тур є спільною ініціативою агентства Євромедіа та популярних українських артистів, які з готовністю відгукнулись на пропозицію виступити на підтримку героїв, що захищають нашу країну.
Володимир-Волинський – Сергій Шишкін
Дякую, Брате Петре! Акцію ми таки провели. Мабуть найкращу в моєму житті.... http://www.volynnews.com/news/economics/na-volyni-za-odyn-den-dlia-51-omb-zibraly-20-tysiach/
На Волині за один день для 51 ОМБ зібрали 20 тисяч
В рамках святкування Дня міста у Володимирі-Волинському відбулася акція «Бренди Волині на підтримку 51 ОМБ». Організатором благодійного збору коштів для потреб армійців став відомий волинський бард та композитор Сергій Шишкін.
На його ідею підтримати 51 ОМБ, яка зараз перебуває в зоні АТО, відгукнулися відомі волинські виконавці Галина Конах, Іванна Ворошелюк, гурт братів Леонтовичів «Дайте спокій».
Під патріотичні мелодії у виконанні «Брендів Волині» володимир-волинці кидали гроші у скриньку. В результаті за один день вдалося зібрати більше 20 тисяч гривень.
«Про враження і по результату: за весь "Володимирський Узвіз" до нашого виступу на підтримку 51-ї було зібрано 5 тисяч, волонтерська палатка зібрала 11 тисяч. А ми - бренди Волині за дві години імпрези - 2791 гривень і 20 доларів... А як описати те задоволення від ексклюзиву самого проекту: музикантів, слухачів і місця дійства - я не знаю... Просто здійснив чергову мрію. Бозя явно наді мною фруває, посилаючи таких Феноменальних Людей... Бо тільки з ними можна творити чудеса. Дякую Вам, Феноменальні Люди Сергій Ленартович, Valeri Lenartowicz, Galina Konakh, Ivanna Voroshylyuk! І ви - слухачі та глядачі - не шкодуйте добрих слів. Бо гроші на добру справу - це матеріальний еквівалент. А духовний можете повернути тільки ви самі. І буде те добро плодитись і множитись. Слава Україні!», - поділився враженнями від акції у себе на сторінці у «Фейсбуці» Сергій Шишкін.
Нагадаємо, що у зв’язку із воєнною ситуацією, яка є в країні День міста у Володимирі-Волинському вирішили провести в один день, обмежившись святом для дітей, театралізованим дійством «Володимирський узвіз», спортивними заходами та концертом Сергія Шишкіна в підтримку 51 ОМБ. Усі заходи носили виключно патріотичний характер.
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
Марія Бурмака: «Ніколи не думала, що мене так чекатимуть на сході України»
http://www.wz.lviv.ua/interview/127970
Галина Чоп
Газета «Високий Замок», 26 липня 2014 року
Співачка Марія Бурмака не потребує особливого представлення у Львові – тут її вже давно знають і люблять
Однак чекати артистку з найближчими концертами у Західній Україні не варто – Бурмака зараз дивиться лише на схід. Нещодавно артистка повернулася із благодійного туру на підтримку українських військових, які перебувають у зоні АТО. Співачку вразило те, з якою великою надією учасники бойових дій чекали на українських музикантів... Про музику під час війни, колег-українофобів, і, звісно ж, про кохання, – у розмові «ВЗ» зі співачкою та музикантом Марією Бурмакою.
- Маріє, ви нещодавно повернулися зі сходу країни, де виступали з благодійними концертами. Чи не було страшно?
- Тур під назвою «Підтримай своїх» на підтримку українських військових, які зараз перебувають в зоні АТО, започаткував продюсер Віталій Пастух. Скажу чесно, багато музикантів хотіли допомогти, але боялися їхати. Це зрозуміло, адже музиканти – не бійці. Однак тур минув у чудовій атмосфері, і на цьому не зупиниться. Організатори співпрацюють із Міністерством оборони України і забезпечують разом з військовими усі заходи безпеки.
Я була учасницею концерту для військових у штабі АТО та у місті Ізюмі, який входить у прифронтову зону. Перед поїздкою трохи боялася, але не так за свою безпеку, як за провокації, які могли трапитися з нами в дорозі. Та все ж таки наважилася і поїхала, адже люди дуже чекали нас. Ніколи не думала, що мене так чекатимуть на сході, адже завжди моя музика була більш популярна на заході України.
- Близькість війни, напевно, відчувалася у повітрі...
Так. В Ізюмі навіть серед білого дня вулиці були порожніми, однак на концерт прийшло дуже багато людей. Пізніше місцеві мешканці підходили до нас і казали: «Ви нам привезли мир». А вже під час виступу у штабі АТО ми зустріли багато військових, старших і молодших. У їхніх очах читалися рішучість і сила, попри те, що всі навколо відчували, як близько до нас війна. Це був дуже зворушливий концерт: я акомпанувала на гітарі, а хлопці підспівували. Коли поверталася додому, була дуже щаслива, що таки наважилась поїхати. Тепер з гордістю можу сказати, що не належу до «диванної сотні» (сміється). Більше того, чим раз більше музикантів зголошуються їхати на схід, аби підтримати наших військових. Отож це був точно не останній концертний тур «Підтримай своїх».
- Є й така думка: якщо схід не хоче бути Україною, то для чого за нього боротися...
- Ніколи не погоджусь з тими, хто каже, що схід – це не Україна. Те, що я побачила на Слобожанщині, абсолютно руйнує будь-які міфи – ці люди асоціюють себе тільки з Україною. Ви б бачили, з якою надією в очах вони чекали нас, з якою щирістю казали «Слава Україні! Героям слава!» і співали гімн. Донбас – це теж Україна. Я це побачила на власні очі. Не знаю, як там у Слов’янську і Краматорську, рано чи пізно поїду й туди. Я – народна артистка, тому повинна бути з народом.
- Ви були активною під час Помаранчевої революції, потім днювали і ночували на Майдані, тепер їздите з концертами до військових. Чи це не втомлює?
- Я вирішила розділити долю свого народу: от є Україна, є я – це мій народ, і я його частина. Є такі процеси, які перевіряють нас на совість і на розуміння принципів добра і зла. Тому у мене ніколи не виникало питання, де я повинна бути у цей момент. Штурмували Майдан, і мені стало про це відомо – я встала о 5-й ранку і поїхала. Поїхала не як музикант чи громадська діячка, а як небайдужа людина. На фронт, правду кажучи, вже так просто не зберешся і не поїдеш – тут потрібна чітка організація, аби не нашкодити військовим. Усе-таки ми перебуваємо у стані війни.
Я послідовна у своєму житті: виступ на фестивалі «Червона рута» у 1989 році, студентське голодування під час Революції на граніті, Помаранчева революція, Майдан... За увесь цей час, здається, я нікого не здивувала своїми діями.
- Як ставитесь до колег по цеху, які займають відверто антиукраїнську позицію?
- Не люблю давати оцінку ні як людина, ні тим більше як музикант. Однак деякі речі мені здаються не те що неправильними, а навіть аморальними, особливо, коли вбивають наших людей. Але – не суди і не судимий будеш. Кожен повинен діяти згідно зі своєю совістю. Не знаю, що діється у головах цих людей, що керує ними, чому вони роблять так – Бог їм суддя. Бог все бачить.
- Що дієвіше – заборонити в’їзд артистам-українофобам чи оголосити бойкот?
- Я вважаю, що бойкот – це найбільш дієва річ. Не буде людей – не буде проданих квитків, не буде концертів. Кожен артист повинен заробляти кошти, аби рухатися далі, записувати нові пісні та альбоми, тому своє слово повинні сказати люди. В Україні ми спостерігаємо, коли на барикадах кричать одне, а потім у квітні приїжджає одіозний російський артист і збирає повний зал у палаці «Україна». Люди повинні демонструвати своє ставлення до артистів, які відповідають за те, що роблять і говорять. Людям повинно бути соромно слухати музикантів, які підтримують дії держави, яка вбиває наших хлопців.
- Як знаходите у собі сили, як жінка і музикант, боротися з негативними емоціями, не опускати рук і вірити у краще?
- Мене часто запитують, як вдається знаходити сили... Та ніяк. У час, коли молодих хлопців мобілізують до армії, і з кожним днем їх стає все більше і більше, і серце плаче, і душа кров’ю обливається, – треба просто жити далі. Інакше для чого це все? Скажу відверто, мене рятує творчість. От саме зараз пишу музику на слова Тараса Шевченка. 25 років не могла цього зробити, а зараз взялася за музику до вірша «Мені однаково». Увесь біль, усі емоції я виливаю у творчість. Сили завжди додає якась дія, а сидіти вдома і лише боятися – не буде ні людям допомоги, ні собі. Якщо не знаєте, як допомогти, можете в один день просто встати з дивана, піти в госпіталь і допомогти пораненим солдатам.
- Попри ці всі події, ви встигли випустити кілька нових відео, записати новий альбом і взяти участь у кількох благодійних концертах...
- Коли у квітні нарешті наважилася випустити альбом «Тінь по воді», мене переслідувало відчуття невідомості завтрашнього дня. Тому подумала, що треба це зробити саме зараз. До альбому також увійшло багато пісень, написаних раніше.
Також вдалося зняти кліп на пісню «Місто ангелів і дощів» у Парижі. Режисером кліпу став чоловік відомої ведучої Соломії Вітвіцької Влад Кочетков. Це відео – це щось дуже про мене, щось дуже ніжне і ліричне, щось про справжні почуття. У той же час у приміщенні Українського культурно-інформаційного центру при посольстві України у Франції відбувся благодійний концерт. Зібрані кошти передали до Міжнародного благодійного фонду «Таблеточки» – для потреб Центру дитячої гематології на базі Національної дитячої спеціалізованої лікарні Охматдит.
Відео на пісню «Тінь по воді» знімали разом з Русланом Горуєм у Михайлівському монастирі. Ця пісня вкотре нам нагадує, що ми повинні діяти так, як нам совість каже. Ви знаєте, найбільше сили дає любов і людина, яка є поруч. І щасливі ті, у кого така людина є. Щасливі ті, хто знає, що його любитимуть будь-яким. Щасливі ті, які кожного дня ризикують життям, але знають, що вдома їх чекають і люблять. Раніше ми дивилися на війну збоку – у фільмах, в літературі, а тепер бачимо це наживо... Треба жити кожним днем, не зупинятися і постійно щось робити.
- Ви сказали, що важливо мати особливу людину у своєму житті, яка додає сил і натхнення. Поруч з вами є така людина?
- Якби мене зараз попросили написати статус у “ВКонтакте” чи Фейсбуці, я б написала «Все складно». Любов не надихає, надихає все те, що є довкола. Любов просто додає сил і дає відчуття безпеки. Я дуже сподіваюся, що у майбутньому таке відчуття безпеки буде і в мене.
- У вашому репертуарі багато сумних пісень про нещасливе кохання...
- Не скажу, що в мене їх аж так багато. Тут суть в іншому – хто слухає, той чує щось своє. От, до прикладу, пісня «Не забувається любов» не про те, що коханий пішов, а про те, що кохання завжди живе. Мені неодноразово казали, що пісня «Не бійся жити» повертала людей до життя. Також маю в репертуарі багато пісень патріотичного характеру. Кожна людина знаходить свою пісню. Це залежить від того, в якому емоційному стані вона перебуває.
У моєму житті щасливого кохання було значно більше, ніж нещасливого, а кохання без відповіді не було майже ніколи. Тому усім раджу не припиняти вірити у любов, адже саме вона дає життя і дарує віру.
Довідка «ВЗ»
Марія Бурмака – українська співачка, народна артистка України, кандидат філологічних наук. Народилася 1970 року у Харкові. Кар’єра співачки стартувала після перемоги на «Червоній руті» 1989 року.
У різний час працювала на багатьох українських телеканалах. Вела авторську рубрику «Музика сніданку» на каналі «1+1», а також була ведучою проекту «Музика для дорослих з Марією Бурмакою» на каналі ТВі. У дискографії співачки – 12 альбомів. Виховує доньку Ярину, живе у Києві.
Хочу бачити всіх нас кращими, чистішими і мудрішими
Ірен Роздобудько, письменниця-донеччанка — про те, як зняти
інформаційну блокаду, самоуків та за що їй буває соромно
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/hochu-bachiti-vsih-nas-krashchimi-chistishimi-i-mudrishimi
Газета «День», 30 липня, 2014
Нині книжки Ірен Роздобудько чи не єдині, які можна було знайти у донецьких книгарнях. І це не дивно, адже вона сама родом з Донеччини, працювала у газеті Донецького металургійного заводу, у радіогазеті та кінотеатрі. Роздобудько увійшла до списку «Найвідоміших донеччан».
Ірен Віталіївна — киянка з 1988 року (це на рік більше, ніж її співрозмовниці, яка так само з Донецька переїхала до Києва). Між журналістом «Дня» та українською письменницею — роки життєвого досвіду, прочитаних книжок, і об’єднує нас спільна тема — Донеччина та бажання повернути краю спокій, довіру і мир.
«СОРОК ОСІБ НА ДОНЕЦЬКОМУ ЄВРОМАЙДАНІ ДОРІВНЮЄ ТИСЯЧІ У КИЄВІ ЧИ ЛЬВОВІ!»
— Яким ви пам’ятаєте Донбас? Коли були там востаннє?
— Буваю на своїй малій Батьківщині досить часто. Не лише в Донецьку, де народилася. Так, два роки тому мала літературний тур в Маріуполі, Горлівці, Донецьку, де в бібліотеках зустрічалася з чудовими, розумними і привітними людьми. Тому боляче думати про те, що з ними сталося нині... А востаннє була там взимку на Різдво, пішли з чоловіком на донецький Євромайдан під пам’ятник Тарасу Шевченку. Там у суцільній темряві зібралося людей тридцять-сорок: співали колядки, гімн, стояли з прапорами. Тоді подумалося: сорок осіб на донецькому Євромайдані дорівнює тисячі у Києві чи Львові! Адже небезпека там у сто разів більша, і ті, що вийшли, були справжніми патріотами. Але загалом Донецьк тоді «спав», і це було прикро... Коли ж (на місяць пізніше) місто прокинулося — там одразу пролилася кров (вбили хлопця-патріота). І мені стало страшно за своїх земляків. Я не раз пояснювала тим, хто не бував в моїх краях: те, що відбувалося в Києві протягом трьох місяців — вбивства, викрадення, зникнення людей, — на Донбасі тривало з початку 1990-х! Адже тепер добре відомо, що саме тут «гніздо» і «колиска» тієї влади, яка роками криміналізувала й грабувала Україну. Тому в Донецьку так міцно вкоренився вірус страху і покори «хазяїну». Навіть якщо цей «хазяїн», як казали самі донбасівці, «Бандит, проте свій». На жаль, наслідки такого «вірусу» пожинаємо сьогодні...
— Чи впливають події на сході на вашу творчість?
— Я стримую себе від будь-якої кон’юнктури — писати щось злободенне. Гадаю, таких творів з’явиться досить багато і без мене. На мене вплинули події на Майдані — майже біблійні у своїй трагічності й високості. А те, що відбувається на сході, ранить душу, але... не дивує. Адже я досить добре знаю, що відбувається з людьми, котрі ніколи не замислювалися над своєю самоідентифікацією...
— На Донеччині багато проблем. Зокрема погана освіта/самоосвіта, фактично відсутні інтелектуальні, освітні центри. У той час, коли ви жили в Донецьку, якою була ситуація? Дуже вона змінилася за ці роки?
— Я займалася самоосвітою: ходила в обласне Літературне об’єднання ім. Сосюри, в якому, до речі, були люди з тих самих містечок, де нині йде війна, і які здебільшого писали твори українською мовою. Відвідувала народний театр, де точилися зовсім інші розмови, ніж на заводі, в якому на той час працювала. Все доводилося вихоплювати з повітря — випадково. Але те, що навихоплювала, змушувало йти далі — дізнаватися правду, шукати відповідей на різні запитання самотужки. На жаль, у моїх краях прагнення до самоосвіти досить низьке. Було так: пішов на роботу — отримав зарплатню — подивився телик — і спати... Зараз для людей більше можливостей отримати інформацію, повну картину світу, політики чи культури, але відбувається те саме, що і в роки моєї юності: робота — телевізор — сон. Коли приїжджаю в Донецьк, навмисно заглядаю в газетні кіоски — там суцільні «цукрові обкладинки» — і жодної аналітичної газети чи суспільно-політичного журналу. Розмови про «інформаційну блокаду», що існує на Донбасі, — не вигадки. Але люди просто звикли так жити, не відчуваючи задухи, — їх так привчили. Чесно кажучи, не знаю, кому дякувати за те, що я цю задуху відчувала завжди і все ж таки спробувала випірнути у більший світ. Людей, котрі прагнуть знати більше, на Донбасі немало, але здебільшого вони — самоуки.
«Є ОСЕРЕДКИ, ЯКІ ДОВГІ РОКИ НАЗИВАЛИ СЕБЕ «ДІАСПОРОЮ» — І ЦЕ ПРИ ТОМУ, ЩО ЖИЛИ НА УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ»
— Чи може врятувати Донбас від гуманітарної кризи поява таких освітніх центрів, і якими вони можуть бути?
— Я не думаю, що люди будуть ходити в освітні центри. І що там має відбуватися? Лекції-концерти? Запевняю, туди ходитимуть ті, для кого тієї гуманітарної кризи не існує — тобто свідомі громадяни. Решта лишиться на своїх диванах. А прибирати цю кризу з голів треба методом телевізора і мас-медіа, котрі будуть вести активну боротьбу в інформаційному просторі.
До речі, роботу таких центрів давно виконують... письменники, співаки, люди мистецтва, котрі їздять Україною з виступами. Варто лише робити це за державної підтримки, в рамках серйозної державної програми. Можу засвідчити: на зустрічі з письменниками приходять дуже багато людей. Відбуваються важливі розмови, записи на місцевих телеканалах і радіо і т. п. Але то все роблять ентузіасти і видавці, котрі вантажать книжки в свої авто і, немов табір циганський, кочують містами, аби «сіяти розумне і вічне». Так само і з українським кіно. І з іншими непопсовими заходами. Все робиться самотужки, власним коштом.
Те, що ми маємо на сході, — передусім наслідки тієї «гуманітарної кризи». Я в цьому впевнена. Жодна освічена і розумна людина не буде виходити на вулицю свого міста з іноземним прапором і накликати на свою землю ворога!
— У Донецьку певний час була ініціатива надання Донецькому національному університету імені В. Стуса. Тоді в цій ініціативі було відмовлено. Також немає обіцяного пам’ятника Стусу у сквері біля університету. Що може змінити ім’я?
— Багато чого! Пам’ятаєте дитячий мультик: «Як ви судно назвете — так воно і попливе»?! Василь Стус працював і жив на Донеччині. А про нього, до речі, там мало хто знає, крім фахівців і патріотів. Це просто соромно. Взагалі мені багато за що соромно як донеччанці...
— Соромно? За що? Ви ж розумієте, що більшість речей від вас не залежить, а якби залежало, то все було б інакше....
— Мені завжди соромно за те погане чи неправедне, що роблять інші. Мені було дико соромно, коли в моєму Донецьку спалювали державні прапори, коли накликали ворога як «визволителя», коли моїх друзів — найпрацьовитіших і найдобріших людей із Західної України — називали фашистами. Чи залежало це все від мене? Легше думати, що ні. Але я з тих, хто завжди готовий взяти провину на себе. Значить, саме я комусь щось не сказала важливе — у мене ж в Донецьку купа знайомих, а я їх не змогла переконати. В тому є і моя провина...
«У МЕНЕ НЕМАЄ ПЕСИМІЗМУ ЩОДО МАРГІНАЛЬНОСТІ І ШАРОВАРНОСТІ НИНІШНЬОЇ КУЛЬТУРИ»
— У Донецьку тривалий час пропагували радянський спосіб життя. А українську культуру було представлено як культуру у підпіллі або маргінальну та шароварщину. Чи зможе змінити цю ситуацію децентралізація культури? Як вона має відбуватися?
— Знову ж таки: спочатку вона має відбутися в головах! І перш за все — в головах вчителів, котрі не будуть думати про здобування хліба щоденного через малі зарплати, а вчитимуть дітей бути культурними людьми, любити, знати і цінувати перш за все своє, як це відбувається у всьому світі. Але у мене немає песимізму щодо маргінальності та шароварності нинішньої культури. Адже я бачу багато розумних читачів, молоді, котра вважає все своє престижним, модним і конкурентоспроможним. Ситуація зміниться завдяки такій молоді. Вона вже змінилася. Варто лише й надалі підтримувати таку «культурну революцію», аби знову не скотитися в шароварщину.
— Ви сказали про культурну революцію. Можете назвати якісь покрокові речі? Наприклад, для книговидання та книгорозповсюдження.
— Перший крок: зняти податки на вітчизняний культурний продукт.
— Існує думка, що в Донецьк потрібно направити гуманітарну місію, яка б формувала у регіоні освітнє (гуманітарне) поле. Чи погоджуєтесь ви з цим?
— Це освітнє поле варто формувати на місцях, і ресурси для цього, я впевнена, є. Просто ці ресурси було... усунуто з місць роботи, зацьковано і занедбано. Є прекрасні фахівці на місцях у кожному східному містечку. Є осередки, які довгі роки називали себе діаспорою, і це при тому, що жили на українській землі. Але останніми роками саме ці люди все ж таки переломили ситуацію. Пригадую, як бувала на святі Івана Купала і на виставах «Вертепу», які влаштовували в Донецьку в школах і просто на природі при великій кількості людей, котрі скучили за своїм, національним. Щороку цих людей ставало більше. Варто подякувати всім патріотам України, що мешкають на Донбасі. Гадаю, вони самі дадуть собі раду. А приїхати з «лікнепом», як на мене, буде принизливо для людей. Краще — відкривати книгарні, бібліотеки, кінотеатри, налагоджувати систему культурних комунікацій.
— Чи плануєте ви їхати на схід, коли?
— Якби була молодим хлопцем, відповіла б, що найближчим часом... Планую, адже там — родичі, друзі, читачі. У Донецьку не всі терористи-сепаратисти, а здебільшого живуть нормальні люди, котрим треба багато чого пояснити простими словами. Сподіваюся, коли буду в Донецьку, мені це вдасться.
— Яким би ви хотіли бачити місто після війни?
— Просте запитання, а відповісти важко. Місто, гадаю, залишиться гарним, зеленим і відбудованим. А що буде в ньому? Які люди, як вони зміняться — не знаю... Хочу бачити всіх нас кращими, чистішими і мудрішими.
«Бажаю, щоб важкі дні швидше у вас минули»
Олена Камбурова, співачка і акторка, про те — як у нинішній ситуації росіянам і українцям не зачерствіти душею
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/bazhayu-shchob-vazhki-dni-shvidshe-u-vas-minuli
Алла Підлужна
Газета, “День”, 31 липня, 2014
Над гладінню озера в Друскінінкаї звучав голос дивовижного тембру та краси. Співала Олена Камбурова, її виступ відкривав ІІ Міжнародний театральний фестиваль «Vasara» (Литва). На спеціально збудованій сцені на березі великого міського озера в центрі Друскінінкаю зібралася величезна кількість глядачів. І хоча йшов дощ, але ніхто не розходився, всі стояли під парасольками, заворожено слухали і немовби чекали, коли виконається те, що звучало в її пісні «После дождичка небеса просторней, голубей вода, зеленее медь».
На «Vasara-2014» панувала спокійна атмосфера, яка сприяє спілкуванню, але нотки тривоги все ж таки з’являлися в розмовах учасників фестивалю, коли обмінювалися останніми новинами.
Для Олени Камбурової Україна — особлива країна. Вона провела дитинство в Хмельницьку, в Києві вчилася в інституті, з того часу назавжди полюбила нашу столицю. При зустрічі її першими словами було схвильоване: «Як там у вас в Україні»? Підписавши в березні цього року Звернення Конгресу інтелігенції «Проти війни, проти самоізоляції Росії і проти реставрації тоталітаризму», О.Камбурова приєдналася до тих росіян, які виступають проти антиукраїнської пропаганди, проти брехні та дезінформації.
Наша бесіда з Оленою Антонівною відбулася наступного дня після повідомлення про смерть Валерії Новодворської. «Я пригадую, коли в Москві були мітинги (організовувалися вони в різних місцях), Новодворська була на Сахарова, з болем згадує О. КАМБУРОВА. — Мене приголомшило те, що саме вона, яка була справжнім оплотом боротьби за демократію, зібрала мало людей на площі. Пам’ятаю її схвильовану промову... Нині шкодую, чому не підійшла до неї, не поговорила! Я в різний час телефонувала їй додому, хотіла запросити на концерт, але слухавку підняла, мабуть, мама, вона погано чула, і ми не зрозуміли один одного».
— Олено Антонівно, як опинилися в Друскінінкаї?
— Це все завдяки Рімасу Туманісу. Ми з ним знайомі досить давно, але якось в останній рік вийшло тісне спілкування, зустрічаємося, дивлюся його вистави. Пригадую, як колись Рімас прийшов до нас до театру і подивився мою виставу «Краплі данського короля», після чого сказав: «Ви навіть не розумієте, що це таке, ця вистава, як це важливо, щоб це люди бачили і чули». Вистава за поезією Окуджави, про його життя, з тією особливою атмосферою Булата, добротою, світлом його душі. І Рімас не просто висловив своє ставлення, він запросив нас до Вільнюса, до свого театру. Була дивовижна обстановка, і нам було затишно і тепло. А коли Рімас переїхав до Москви, то ми продовжили спілкування. На початку його приходу до Вахтанговського театру, йому було надзвичайно важко, і акторський склад, особливо старше покоління, і служби, і керівництво чинили опір його новаціям. Чудуєшся, як він зумів ствердитися, адже сьогодні, кого не запитай, критиків, глядачів, всі одностайні — перший режисер — це Тумінас. Рімас дуже добре до мене ставиться, а коли запросив на фестиваль, то наш театр музики та поезії вирішив взяти участь у ньому з виставою «P.S.Грезы».
— Постановник вистави Іван Поповськи з Македонії, він давно співпрацює з вашим театром?
— У нашому репертуарі є чотири вистави в постановці Івана, окрім «Грез» за творами Шумана і Шуберта, такі, в яких головною дійовою особою є музика — «Времена... Года...» за творами Чайковського, Вівальді, «Абсент» за французькою музикою і «Земля» з музикою Баха. Зі всіх наших совісних робіт захват публіки викликала «Земля» — дуже незвичайна вистава. У Івана дивовижна фантазія та вміння її втілити в умовах і просторі нашого театру.
— Як сьогодні живе Театр музики та поезії?
— В ногу з часом. Я щаслива, що ми завоювали свою публіку, приходять і нові глядачі, дві наші камерні зали завжди повні. У репертуарі понад 20 вистав різних жанрів. Мені здається, чим жорсткіший час, тим більше люди тягнуться до вистав, які пронизані гармонією, відчуттям чистоти і світлом. Це і «Краплі данського короля», і «Снився мені сад». Це особлива вистава для мене, вона довго народжувалася. Хотіла, щоб у постановці була атмосфера початку ХХ сторіччя, нібито люди десь за містом живуть на дачі, готуються до родинної події і хочуть зробити концерт, де розмови чергуються з чудовими романсами. І цей день закінчується... Ми вибрали 15 липня — день смерті Антона Чехова, бо визнано, що його смерть, а потім відхід Льва Толстого — це межа між ХІХ сторіччям із його цінностями і божевільним ХХ ст. У фіналі вриваються звуки революцій, війн, поєднуються часи і стає особливо пронизливою тема крихкості світу.
— Яка головна тема вашої творчості?
— Головна тема — розбудити в людині людину. Вона взагалі проходить червоною лінією через усю мою творчість. Зараз у Росії вирішили святкувати на державному рівні 100-річчя Солженіцина, і мені подумалося, зробити виставу про ГУЛАГ, про той час, і провести певні паралелі, адже все ж повертається, якийсь новий виток абсурду.
— Коли ви останній раз були в Києві?
— Минулої осені, коли в Києві вже відчувався початок наступних політичних подій. Але концерт був дуже теплий, проникливий, кияни — чудові глядачі. А потім настала зима, яка змінила Україну, а далі помінялися стосунки країн, людей.
— Після підписання листа московської інтелігенції на захист України, якісь гоніння щодо себе ви відчуваєте?
— Відразу назвали нас усіх «націонал-зрадниками». Звичайно, це відбивається і, в першу чергу, на театрі. Ми, що називається, балансуємо на дроті, залежимо від департаменту і з цим доводиться рахуватися...
— Ви провели дитинство і юність в Україні, довгий час живете в Москві.
— Я уважно стежу за всіма подіями і розумію, наскільки зараз усе нестабільно, просто вся планета тремтить... Яка прекрасна ідея — Європа з єдиними принципами гуманізму, взаємної співпраці, обміну ресурсами. Здається так легко домовитися, адже в людства скільки проблем, — хвороби, смерть, здавалося б, що потрібно — живи красиво, посади дерево, прикрашай землю, ні війнам, непорозумінням, розбіжностям! Україну вважаю своєю рідною країною, тут пройшли мої дитячі та юнацькі роки, важливі для всього подальшого життя, коли закладаються засади, формується світогляд. Тому я дуже люблю Україну і бажаю, щоб важкі дні швидше вас минули, і країна розквітла...
І в цьому може допомогти мистецтво. Як каже героїня вистави «Снився мені сад»: «Настало нове сторіччя, і лише мистецтво спроможне тримати нас»! Лише мистецтво, музика. Чому не організовувати зустрічі, концерти, залунати в Києві пісні «После дождика...»? У цьому можна знайти точки дотичності!
Згадую, як я 1986 року, за 15 днів після Чорнобиля, приїхала з концертами, сама зателефонувала у філармонію і просилася приїхати, які це були зустрічі, як люди слухали і сприймали! Все в моїх програмах — про вічні істини і про сокровенне... Тому, в нинішній ситуації, думаю, концерти доречні, я хотіла б приїхати до Києва. Упевнена, що коли говориш про вічне (і в мирні дні, і під час військових протистоянь), мистецтвом можна достукатися до сердець людей.
Рубрика – «Альтернативна позиція»
Із отриманого від Олександра Воронцова листа не зрозуміло чи хотів він опублікувати його. При відправці він не прибрав адреси кількох читачів літопису, які також отримали його лист. Через це мушу ознайомити всіх читачів, що думає про бардів України О.Воронцов. У його листі та емоційному вірші немає пошуку першопричин трагедії, а є спроба замовчати проблему окупації України. Прочитавши про “громадянську війну” пригадав рядки із пісні “Балада про ненависть” Олега Покальчука:
Стара взаємна нелюбов п’янкіша від вина,
Під словом “громадянська” хтось дописує – “війна”.
У своїй статті “Хто і чому прагне контролювати літопис бардів України” у №6 (279) (початок лютого 2014 р.), ще до падіння попередньої влади попереджав про загрозу окупації: “Нинішні події – це вже третя загроза втратити волю. У 1991 і 2004 роках КДБ і його спадкоємцю не вдалося окупувати Україну, але дехто мріє про це тепер, закликаючи втрутитися сусідів у вирішення політичної кризи. Якщо доля пошле мені випробування, то спробую чесно їх витримати. Тільки зовнішнього втручання не можна допустити, бо знищать десятки тисяч молодих українців, а сотні тисяч змусять емігрувати. Це відчувають ті, хто не мовчить у вирішальний для держави час, бо в нашій історії таке вже було у 20-му столітті.”
Невже О.Воронцов не знає про окупацію Криму і проект “Новоросія”, за яким планували захопити вісім областей Сходу і Півдня України. Немає сенсу аналізувати надісланий вірш, де використано різномасштабне порівняння, коли державі протиставлені прізвища західних лідерів. Мабуть згадувати непопулярне серед українців прізвище новоявленого фюрера було програшем?
Упорядник
Київ – Олександр Воронцов
Здравствуйте.
В связи с тем, что бардовская тусовка, в которой я никогда не был своим, стала проповедовать открыто агрессивную политику и одобряет гражданскую войну, прошу больше мне не присылать летопись тех событий, которые происходят в украинской авторской песне. Я всегда стоял осторонь всех этих "праздников жизни", но так как писал и пел свои песни, то принимал в ней какое-то участие.
На сегодня, когда погибло более полутора тысяч украинских граждан, включая маленьких детей, я не могу читать о каких-то фестивалях, кострах, рыбалках и прочем идиотизме местечкового разлива. А всеукраинский одобрямс кровавой бойне - это вообще нечто запредельное. Поэтому прошу навсегда вычеркнуть мой адрес из Вашего списка и никогда мне не присылать расписание всех этих праздников, концертов и прочих радостей.
Радуйтесь без меня в свое мирке.
А я буду стараться делать свое дело.
Как могу.
Прощайте.
Александр Воронцов, "Праздник святого Йоргена".
* * *
Я сижу в подвале под домом А по дому лупят снаряды И мне трудно верить знакомым, Что есть те, кто этому рады
Что кому-то нравится слушать Как стреляют пушки по детям Чтоб вернуть заблудшие души Президенту новому Пете
Мои дети живы-здоровы Потому что ночью в подвале Они спят. А завтра днем снова Пушки нас свободой завалят
Нам свободу дарят свинцово И стальной болванкой приправят Нам болваны каждое слово Чтобы знали, кто нами правит
Чтобы знали мы, кому верить И какому богу молиться Потому несем мы потери А они свои прячут лица |
Я сижу в подвале под домом А от дома есть только стены Если верить нашим знакомым Наступили в стране перемены
Это так нас освобождают Чтобы не были мы рабами Чтоб России не угождали Лучше Меркель или Обаме
Нам такую дарят свободу Чтоб, чуть что – на выход, свободен! Ведь нельзя сегодня народу Выбирать, кто народу угоден
Вот и нас здесь освобождают От последних наших иллюзий Только пули не помогают Верить в счастье в Евросююзе
Я сижу в подвале под домом Где меня с детьми похоронят Лишь за то, что кто-то "свидомый" Ну а я сознательный вроде |
Я не знаю, сколько осталось
Нам свободных выстрелов пушек
Нам судьба такая досталась
Бог, прими заблудшие души!
http://www.stihi.ru/2014/06/14/1435