Новини одним рядком.

29 червня –  Олексій Бик виступив на Донеччині у Великоновосілківському центрі реабілітації дітей та вояків з ДУК “ПС”

30 червня – головою Тернопільської спілки письменників вдруге обрано барда Олександра Смика

30 червня – на гала-концерті фестивалю “Время Визбора” у Харкові помер Станіслав Калиновський, член клубу Ю.Візбора

2 липня – творчий вечір Олександра Супруна (Запоріжжя), Сімферополь, музей І.Сельвінського

3 липня – Сергій Василюк співав на підтримку кандидату Олегу Куцину на Закарпатті

3-8 липня – 16-й Міжнародний фестиваль «Рекітське сузір’я» у смт. Міжгір’я на Закарпатті

4-6 липня –  С.Василюк, Т.Компаніченка, А.Ляшук, Л.Рой, Т.Силенко, Я.Шевчук  на “Донцов Фесті” у Запорізькій області

6 липня – ІІ обласний фестиваль авторської пісні «Вклонімося матері» у селі Долиняни на Вінниччині

 

 

 

Сайт https://onlinetickets.world/uk/tickets-booking/1585437167

 

Фестиваль «Тарас Бульба»

Місце: Дубно, Стадіон «Спартак»

Дата й час: 19.07.2019 15:00

«Тарас Бульба» - фестиваль впертого духу!

 

З 1991 року фестиваль «ТАРАС БУЛЬБА» став «духовним» полігоном української молодіжної культури останніх років. На сцені фестивалю виступало понад пів тисячі гуртів і виконавців з України та закордону.

Тут гартується український рок!

Ми працюємо над тим, аби забезпечити цікавий, сучасний та різноплановий фестиваль.

Оригінальність - саме те, чим ми маємо намір вирізнятися на тлі інших фестивалів. Саме тому багато учасників відіграють ексклюзивні програми, яких ви більше ніде не почуєте. У програмі - найкращі українські гурти від у жанрах поп-року до блек-металу, а також гості із сусідніх країн. Жива музика на усі смаки. Жоден гурт не буде випадковим, а навпаки - ретельно відібраним. Ніякої попси - без компромісів! СЛІДКУЙТЕ ЗА АНОСАМИ!

 

Локації:

- Головна сцена. На ній виступлять гості та хедлайнери.

- Альтернативна сцена. Діятиме вдень та вночі з півночі до третьої ранку. Виступатимуть гості у легкому та альтернативному форматі звучання: інді, фолк, кантрі, електроніка, альтернативний рок…

- Літературно-мистецька сцена. Діятиме, практично, цілодобово. Виступатимуть акустичні виконавці. Проводитимуться джем-сейшени між конкурсантами та гостями чи відвідувачами. Ми готуємо літературні дискусії та лекції відомих українських поетів та письменників Також тут можна буде послухати кобзарів, лірників та бардів. Будуть постановки вистав молодих театрів. Кожної ночі на цій локації горітиме ВАТРА.

- Дитяча галявина. Ляльковий театр, групи аніматорів, дитячі конкурси та розіграші - треба ростити нове покоління рокерів!

- Козацький курінь. Локація, де буде демонструватись побут, інвентар та зброя українського козацтва. Лекції з історії козацтва. В рамках локації – навчання стрільби з лука, дитячий та дорослий вишкіл, козацька кухня.

- Екскурсії Дубном та Дубенським замком, Тараканівським фортом, поїздки до Козацького редуту.

 

Для відвідувачів:

- Фуд-корт, гриль-мангал зона, борщ, галушки, пивні батли - усе для повноцінного відпочинку на відкритому просторі .

- Наметове містечко. Розташовуватиметься на території фестивалю під цілодобовою охороною за окрему плату. Вбиральні, душові, питна вода, дрова, медичний пункт, підзарядка гаджетів - все це тут буде.

- Парковка. Неподалік стадіону ми організуємо платне паркування під цілодобовою охороною.

 

Місце проведення – Рівненська область, місто Дубно, стадіон «Спартак»

Дата – 19, 20, 21 липня 2019 року.

 

Вхід на фестиваль платний. Уся територія фестивалю буде під цілодобовою охороною. Триденний квиток, буде замінений на браслет, що дозволяє без обмежень відвідувати усі фестивальні заходи, покидати та повертатися на територію заходу.

 

Сайт https://www.facebook.com/groups/599706293412785/

 

Маріанна Крамар поделилась мероприятием.

 

ЧТ., 25 ИЮЛ. В 19:00 UTC+03

 

Вечер поэзии "Где твои 17 лет?.."

 

Галерея Высоцкий на Воздвиженке · Киев

 

 

Київ – сайт https://kiev.ticketsbox.com/ua/vechir-pamyati-volodimira-vistskg/

 

Вечір пам'яті Володимира Висоцького

Український дім

25 липня 19:00

Ціна 200 - 700 грн.

 

Київський театр поезії та пісні, відгукуючись на численні побажання українських знавців, любителів і колекціонерів пісень і віршів Володимира Семеновича Висоцького, вирішив не пропускати День пам'яті 25 липня 2019 р. і показати всім оновлену, а скоріше для багатьох нову програму по творчості Висоцького «Ще не вечір». Наша сценарна група відібрала з величезного творчого доробку Висоцького приголомшливо цікавий ряд пісень і віршів, серед яких багато ліричних, філософських і юморних пісень. Ми вирішили в цей раз, в прекрасний літній день, обійтися без трагічних військових пісень, які так співзвучні сьогоднішнім реаліям.

Ми хочемо миру для нас і наших дітей. Ми хочемо побачити Ваші усмішки, почути Вас сміх, подивитися в Ваші очі.
У найважчі роки пісні Висоцького допомагали українському народові жити і боротися, а зараз нехай допомагають зберегти честь, гідність і віру в краще життя.

 

 

Дніпро – сайт https://dneproblaka.com.ua/ua/oblaka-2019-programma/

 

Програма фестивалю “Облака 2019”

 

П’ятниця, 26 липня:

З 10:00 заїзд учасників та гостей Фестивалю на територію табору, реєстрація, облаштування наметового містечка (або поселення в готель).
15:00 – 16:00 Відкриття фестивалю «Облака-2019» у пам’ятної дошки А. А. Галича;
19:00 – 23:00 концерт гостей фестивалю «Зустріч на Облаках», (фронтмен: В. Єгоров, А. Дов, Г. Данській, І. Бєлий) («Велика» сцена)
23:00 – ..: .. «Гітарна безсоння» фестивальне багаття.

 

Субота, 27 липня:

11:00 – 15:30 сольні блоки гостей фестивалю («Мала» сцена);
12:00 – 15:00 Робота творчих майстерень;
16:00 – 18:00 Конкурсний концерт («Мала» сцена)
19:00 – 21:00 Концерт акторської пісні «… Біліє мій парус …» Ю. Кім («Велика» сцена)
21:00 – 23:00 Концерт лауреатів та журі фестивалю («Велика» сцена);
23:00 – ..: .. «Гітарна безсоння» фестивальне багаття.

 

Неділя, 28 липня:

11:00 – 12:00 «ЩДК від Байрака!»
12.00 – 14.00 Концерт гостей і учасників фестивалю «До зустрічі на Облаках!»

 

Крім цього:
27 – 28 липень з 11:00 Ярмарок хенд-мейд «Очманілі ручки», майстер-класи, фото і автограф-сесії з гостями і учасниками фестивалю. Сонце, Дніпро і гарний настрій цілодобово!

 

 

Сайт http://9-channel.com/2019/07/01/pisni-narodzheni-v-ato-vchetverte-prolunali-u-dnipri-video/

 

«ПІСНІ, НАРОДЖЕНІ В АТО» ВЧЕТВЕРТЕ ПРОЛУНАЛИ У ДНІПРІ (ВІДЕО)

 

Із передової — на музичну сцену. Уже вчетверте у Дніпрі відгримів фест національного масштабу «Пісні, народжені в АТО». Зо два десятки музичних композицій – від лірики до репу. Про сюрпризи цьогорічного фесту – далі у сюжеті.

Четвертий рік поспіль на Дніпропетровщині пройшов масштабний фестиваль «Пісні, народжені в АТО». Багато гостей зазначають, що він уже став національним культурним трендом. На фестивалі лунають рядки, на які надихнули події на сході України.

Володимир Юрченко, заступник голови ДніпроОДА: «У нас є 10 учасників, які вже є лауреатами фестивалю «Пісні, народжені в АТО». І десь 10-11 людей — це люди, які тільки приїхали з війни. Це саме пісні, які приїхали з фронту».

Свято авторської військової пісні розпочали із несподіванки. Державний Гімн України та гімн українських націоналістів виконав особливий хор. Його учасники — волонтери та демобілізовані військові. Серед хористів — Віталій Фоменко. Два роки відслужив у батальйоні «Донбас». У співах він початківець, тому перед дебютом хвилювався.

Віталій Фоменко, військовий батальйону «Донбас» у 2014-2016 рр: «Три роки як гість приходив, бо тут мої друзі-виконавці. І сьогодні, да, дебют у мене».

За лаштунками чекає свого виступу демобілізований Сергій Цигіпа — позивний «майор Вихор». На фронті писав лише вірші. Потім зрозумів, що його віршовані тексти добре лягають на музику — почав співати під гітару. Тепер очікує відчути єдність з публікою.

Сергій Цигіпа, учасник фестивалю «Пісні, народжені в АТО»: «Я відчуваю єдність з залом, що я не над залом, а один з тих, хто прийшов. Тобто — маленька частка великого організму патріотів. Бо я розумію, що у залі ті, хто хоче почути пісні, народжені в АТО».

Активну підтримку залу отримав виступ Юлії Майбороди. До війни вона грала у театрі, а з приходом російської агресіїї змінила театральну сцену на волонтерство. Регулярно допомагає бійцям і досі. 

 Юлія Майборода, позивний «Бандерівна», військова волонтерка: «Мій шлях: з липня 14-го року моя група плете маскувальні сітки і “кікімори” на фронт. Тобто ми з дівчатами організувались, до сих пір це плетем. Поки я роз’їзджаю, дівчата плетуть сітки на передову. А з весни 15-го — постійно їжджу на фронт».

Загалом за 4 роки більше 70 виконавців фестивалю «Пісні, народжені в АТО» записали майже 150 пісень на трьох дисках із загальним тиражем понад 15 тисяч примірників. Автор — Стас Коновалов, Ольга Василець

 

 

Київ – сайт https://www.radiosvoboda.org/a/30026527.html

 

Пишу, коли навалюються спогади про війну – учасник всеукраїнського

фестивалю фронтової пісні у Дніпрі

29 Червень 2019

Юлія Рацибарська

 

Дніпро – У Дніпрі відбувся четвертий всеукраїнський фестиваль фронтової пісні «Пісні, народжені в АТО». Гала-концерт музикантів, попередньо відібраних з кількох сотень виконавців, провели у літньому театрі парку імені Шевченка. Цього року право виступити перед повним залом у Дніпрі отримали понад 20 учасників – як лауреатів минулих фестивалів, так і новачків. Це бійці, волонтери, рідні загиблих військовослужбовців, чиє життя і творчість нерозривно пов’язане з війною на Донбасі. Учасники презентували авторські композиції – від лірики до року. У програмі були й «гарячі» пісні, які з’явилися на передовій.

Хто вони – люди, які пишуть і співають про війну, які непересічні події життя покликали їх до творчості та чим для них стала пісня, – Радіо Свобода поспілкувалось із трьома учасниками фестивалю.

65-річний Олександр Головко з Солонянського району Дніпропетровщини пише вірші й пісні вже багато років. Музикант за фахом, він 16 років пропрацював у сільському клубі, керував народним оркестром.

Пісню, яку чоловік презентував на фестивалі, глядачі слухали стоячи, не стримуючи сліз. Вона присвячена пам’яті його сина Анатолія, бійця 25-ї бригади, загиблого під Авдіївкою.

«Ця пісня народилась 9 травня. Я проводив мітинг у селі, біля пам’ятника. Був присутній єдиний ветеран – жіночка 96 років. І згадали ім’я мого сина. Син загинув під Авдіївкою. Йому було 39 років. Я пройшов буквально 400 метрів і написав ці слова. Музику написав Анатолій Салогуб», – розповів про історію пісні батько.

Після загибелі сина батькові упродовж двох років не писалось і не співалось.

«Я два роки мовчав. Не грав, не писав. А потім зрозумів, що я звихнусь. Треба щось робити. І знову запустив свою домашню студію, свою апаратуру. Займаюсь з дітками. Почав працювати. Запрошують – їжджу з виступами», – каже Олександр Головко.

У бойових діях на Донбасі брали участь також іще один син та онук Олександра Головка. Зараз разом з дружиною чоловік допомагає тим, хто повертається з фронту з пораненнями.

«Минулого року було 50 років нашій творчому союзу з дружиною – того дня, як ми з дружиною, тоді ще ученицею, вперше разом виконали пісню. Дружина у мене також музикант – хормейстер. Ми не робили ніяких святкувань, а проїхали селами з благодійними концертами. Накатали приблизно 400 кілометрів, грали по два концерти за день. Зібрали 54 тисячі гривень і ці всі кошти віддали бійцям на операції, на реабілітацію, на протези», – зазначив Олександр Головко.

46-річний киянин Олександр Ламбурський із псевдо «Моряк» – демобілізований боєць 30-ї бригади, заступник голови громадської організації ветеранів, батько чотирьох дітей, а ще – поет-початківець. Каже: перший свій вірш написав на війні – після загибелі бойового побратима.

«Я написав ці слова після загибелі нашого хлопчика, йому було 23 роки. Це були бої за Дебальцеве. Ми 12 лютого 2015 року тримали коридор: давали нашим хлопцям вийти з «мішка». В одному з боїв ми зазнали втрат… Тоді я почав писати вірші. Перший вірш був присвячений нашому «Рижому» і він був російською. Потім почав писати українською. І це принципово для мене. Зараз вже трохи перелаштувався, пишу пісні на свої вірші. Наспівую мелодії, а хлопці мені допомагають з допрацюванням, музичним оформленням, «мінусівкою», – розказує автор пісень.

У 2014 році Олександр разом зі своїм молодшим братом починали їздити на передову як волонтери, потім – пішли до війська.

«Починали ми з Лутугіна, це була операція з оборони Луганського аеропорту. 24 серпня 2014 року вже були там в оточенні, вийшли з боями, не посоромивши нашу бригаду. Я був двічі поранений. Перше поранення отримав у боях за Дебальцеве, в населеному пункті Логвинове, ми потрапили в засідку. Друге поранення – на Світлодарській дузі у жовтні 2015 року. Обидва рази я лікувався тут, в Дніпрі», – каже боєць.

Майже всі його пісні – про пережите на Донбасі, про війну. І лише кілька – про кохання.

«Я написав вірша коханій, це перший вірш про кохання. Але, на жаль, поклавши руку на серце, скажу: на війні було більше емоцій, там мені писалось. У цивільному житті пишу , але дуже мало. В основному пишу, коли знову навалюються спогади про війну, про побратимів, живих і загиблих. Є пісня «Вовці», вона була написана 2015 року і її наша рота прийняла як ротну пісню. Співають хлопці. Написав пісню «Тридцятка» – про наш батальйон. Віршів уже назбиралось на збірку, але не встигаю. Робота й громадська діяльність забирають час. Може, згодом, коли в Україні буде спокійніше», – зазначив Олександр Ламбурський.

За його словами, творчість для колишніх бійців – це частина тієї реабілітації, якої вони потребують після повернення додому.

«Ситуація така: або ти сідаєш на чарку і намагаєшся втопити думки в алкоголі, або ти стаєш сильною людиною, піднімаєш голову. І от вірші мені дають можливість твердо стояти на ногах. Іноді я не пишу, а просто перечитую свої старі вірші – і мені легше. Простіше знаходити розуміння і в родині. Адже через три з половиною роки війни я повернувся додому зовсім іншою людиною», – розповів боєць.

43-річний Іван Зеленьов із Вільногірська – демобілізований боєць 20-го окремого батальйону 93-ї бригади Збройних Сил України. Він – один з учасників хору бійців та волонтерів, виступ якого в супроводі військового оркестру став родзинкою фестивалю. Хористи відкривали цьогорічний гала-концерт. Цьому передували тижні репетицій, каже Іван.

«Я вперше співав у хорі волонтерів. Було оголошення у Фейсбуці – я відгукнувся. Як готувались? Спершу в нас не виходило, потім стало краще, тренувались, репетирували. Наша пісня – «Зродились ми з великої години…», сильний гімн, від якого аж мурашки по шкірі. Думаю, що це дуже добре, що його зробили гімном ЗСУ. Коли співаєш сам, ти ніби просочуєшся піснею. Зовсім інші відчуття, ніж коли просто слухаєш», – розповів боєць-хорист.

За плечима в Івана – два роки участі в бойових діях на Донбасі й не одна «гаряча» точка – Мар’їнка, Красногорівка, Авдіївка, Верхньоторецьке, Чермалик, Піски. Він пішов на фронт добровольцем 2014-го року.

«До того два роки служив у прикордонних військах, умів тримати зброю в руках. Коли розпочалися події на Донбасі 2014 року, я сам пішов у військкомат і сказав: «Чому ви мене не викликаєте?». Вони: «Та от, загубились ваші дані». Я кажу: «Так відновіть». Відновили. І через два тижні я уже поїхав в АТО», – розказує Іван Зеленьов.

Іван каже, що пісня супроводжує його все життя: у школі – співав, потім вчився грі на гітарі. Однак, коли пішов на війну, – закинув усе.

«Там мені не співалось. Але там нас надихали пісні. «Воїни світла» «Ляпіса Трубецкого». Ми її ставили, вона нас підбадьорювала й надихала. Підтримувало розуміння того, що за нашими спинами, вдома, були наші рідні, діти, матері, люди, які хочуть нормально жити. І це було сильною підтримкою. Був такий випадок у мене в Пісках, на опорному пункті. Через обстріли нам не могли підвезти хліба. Ми сиділи без хліба, гризли галети. І ось волонтери під’їхали, швидко вивантажили – і тікати. Нам дісталось по одній хлібині на трьох. А неподалік жили старенькі люди. Я взяв половинку хлібини, воду, крупи, щоб віднести їм. Пів хлібини – нам з хлопцями, пів хлібини – діду з бабусею. Я підходжу – і плачу разом з ними: ХХI століття, а ми от так ділимо хліб», – згадав боєць.

Іван Зеленьов вже брав участь у фестивалі «Пісні, народжені в АТО». Щоправда, тоді він не співав, а танцював. Волонтери навчали хореографії демобілізованих вояків у рамках арт-терапії і то був один із перших їхніх публічних виступів.

 

Довідка: Уперше фестиваль «Пісні, народжені в АТО» в Дніпрі організували в травні 2016 року. На ньго тоді з’їхалися 20 виконавців із різних регіонів. Після фестивалю вийшов перший в Україні диск «АТОшних пісень». Лауреати фестивалю об’їхали з гастролями всю Україну, давали концерти і на передовій. Найкращі треки записали у професійній студії звукозапису та випустили три альбома військово-патріотичних пісень.

 

 

Тернопіль – сайт http://svoboda.te.ua/tsilytel-lyudskyh-dush-bard-i-poet-tryzubyj-stas/

 

Цілитель людських душ — бард і поет Тризубий Стас

03.07.2019

 

Станіслав Іванович Щербатих   —  (сценічний псевдонім Тризубий Стас ) — cамобутній бард і помітне явище у  музичній культурі кінця 80-х, початку 90-х років. Він – улюбленець мільйонів, неперевершений  виконавець українських сатирично-гумористичних пісень. У його доробку їх понад 300, а  кращі з них увійшли до  альбомів: “Щури” (1994), “Іспанія, Іспанія…” (1995), “Пісні про кохання” (1998), “Пісні про любов” (1998), “Мене звуть Тризубий Стас” (1997), “Як ми живемо” (1999), «Я повертаюся» (у чотирьох частинах, 2004).  Про високий професіоналізм артиста засвідчують авторитетні відзнаки —   володар Гран-прі фестивалю “Оберіг”, дипломант  “Червоної рути”.

Талант самородка багатогранний. Зокрема, він залишив помітний слід у вітчизняній анімації. У його доробку більше тисячі коротких анімаційних фільмів, а мультфільм «Сашкова чайка» отримав бронзову нагороду на міжнародному фестивалі “Кіномарина -75”. Ним відзнято документальні фільми «Людина і нафта», «Проводи на полонину»,  створено оперу «Корова Середа», написано фантастично–кримінальний роман «Нічия земля»(1998) та  низку оповідань.

Прозу творив російською, адже  був росіянином. Народився на Алтаї, а в ранньому дитинстві (після загибелі батька) разом з сім’єю переїхав до Івано-Франківська. Закінчив російськомовну школу і мав відповідне оточення. Докорінне перевтілення росіянина у щирого українця відбулося з двох причин. Першою була дружина, поетеса  Марія Щербатих. Про другу дізнаємося зі слів самого пісняра: «Другою причиною була політична атмосфера — в повітрі пахло перемінами, відбувалося якесь піднесення. Це був переддень Ренесансу, а сам він, як бомба, вибухнув для мене на першій «Червоній руті» в Чернівцях. Розвал Союзу, незалежність України — це вже було пізніше і не так вразило, як вересень 89-го. Люди настільки тягнулися до живої води духовності, що неможливо було тим не перейнятися. Саме тоді я зрозумів, що слово «націоналіст» має світле і святкове забарвлення, бо бачив радісні посмішки, відкриті душі — довгоочікуване cвято нації».

Зважте на обставину, що Станіслав не закінчив жодного вузу і навіть музичну освіту  здобував приватно. На перших порах працював музикантом у ресторані. Ставши сім’янином, разом із дружиною два роки освоював Камчатку, де працював художником, фотографом, директором будинку культури. Там же в молодого подружжя народився син Володимир.

На «Червоній руті»  Тризубий Стас здобув прихильність глядачів та журі фестивалю завдяки шаленому інтелекту й харизмі, якими повниться усе ним створене. Вражає жанрова різноманітність його репертуару: тут присутні  саркастичні пісні — співані памфлети, іронічні гумористичні пісні, політичні фейлетони. А ще  він започаткував новий жанр авторської пісні  — так звані пісні-ліліпути. Їхня тривалість іноді десяток секунд, але вдячний глядач не проминав можливості привітати їх появу бурхливими оплесками.

Тож коли Тризубий Стас виходив на сцену, то зал затихав у передчутті вибуху естетичних емоцій та  оригінального мислення, адекватних тогочасним суспільним настроям. Недарма в середовищі поціновувачів справжнього мистецтва його називали лікарем людських душ.

Станіслав Щербатих був учасником і актором Львівського театру пісні «Не журись!», надзвичайно  популярного у 1990-ті. З ним гастролював по Україні, а на запрошення української діаспори – в Аргентині та Бразилії.

Мені пощастило побувати на чотирьох сольних концертах зіркового артиста. Перших два відбулись у серпні 1991 року, за лічені дні до проголошення Акта про державну незалежність України. За сприяння тернопільського продюсера Ігоря Стефлюка Станіслав проводив  гастрольний тур по Тернопільщині. Того дня концерти планувалися у Ланівцях, Шумську та Кременці. Лановеччинці запропонували два концерти: у будинку культури Лановецького цукрового заводу (директор Віктор Кондратюк) та будинку культури села Борщівка. Обидва бенефіси пройшли у вщерть  переповнених залах, де глядачі ревли від задоволення, викликали сатиричного маестро на біс, щоб повторити улюблений шлягер, наполягали на продовженні феєричного дійства.

Третій творчий візит Тризубого Стаса на Лановеччину відбувся 28 червня 1992 року в рамках організованого з ініціативи ГМСК «Тризуб» турніру-фестивалю пам’яті Симона Петлюри. Виступ легендарного барда на міському стадіоні Ланівців став окрасою  заключного  гала-концерту міжобласного консолідуючого заходу.

А четвертий раз ми зустрілися вже у Тернополі на Співочому полі. Тут у травні 1993 року відбувся перший великий збір націоналістичної молоді Тернопільського краю, організований  головним проводом Конгресу українських націоналістів. У заході взяла участь голова партії Слава Стецько. Клуб «Тризуб» тоді долучився до організації святкового концерту, у якому взяли участь ланівчанка,  солістка  Львівської опери Тамара Дідик, тернопільський гурт «Анна-Марія» і Тризубий Стас.

Цього разу Станіслав подарував мені свою сатиричну збірку, до якої увійшли тексти його найпопулярніших пісень. Я тоді висловив свої враження щодо його пісенних текстів. Сказав, що вони, як і тексти пісень Володимира Висоцького, відповідають усім канонам самобутньої поезії. Поезії, яка стрімко вривається у свідомість глядача, звільняє його від сон-дрімотного стану, допомагає звільнитися від нудьги та міщанських стереотипів, пробуджує у людині активного громадянина.

Я тоді і гадки не мав, що Станіслав – росіянин і що він вважав своїми кумирами Висоцького та «Бітлз».  Спілкуючись в різноманітних ситуаціях, він жодного разу не перейшов на російську.  Простота співрозмовника, щирість у спілкуванні, солідарність із тими ідеалами, що їх проголошував Народний Рух України заворожували. Його сатиричні речі  віддзеркалювали антагонізм тогочасної дійсності,  а влучні, дотепні характеристики ідеологічних опонентів сприяли формуванню об’єктивної громадської думки. Такі сатиричні  шлягери, як «Тато Карло», «Таргани», «Підпільний обком діє», «Гуд-бай, компартія!», «Мілі, санти, кільо», «Собаче танго»,  зводили нанівець і без того підмочений авторитет тогочасної компартійної еліти.

До розряду хрестоматійних слід віднести і сатиричний цикл «Город», памфлети «Як ми живемо», «Байстрюки». Вони свідчать про високу політичну культуру автора, який оригінально, кількома штрихами, змальовує оптимістичні надії широких верств населення; говорить про зраду національних інтересів компартійною номенклатурою; фіксує розпач всеохоплюючого розчарування та апатії.

У першій частині циклу «Город» автор висловлює сподівання, що моральні авторитети національного відродження – В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Ігор Юхновський – спрямують у потрібне русло ентузіазм широких верств населення і забезпечать ліквідацію комуністичного режиму. У другій озвучує  саркастичний докір комуністичним стратегам, які завели планову совдепівську економіку у ступор суцільного дефіциту. А в третій частині  прописує алегоричний рецепт виходу із кризи: комуністичну партію заборонити, а до роботи в органах державної влади допускати лише тих професіоналів, які зречуться комуністичної доктрини та анулюють свої партійні квитки.

У памфлеті «Як ми живемо» митець натякає на злочинну змову  конгломерату із органів влади, правоохоронних структур та «червоного» директорату, яка призвела до виведення мільярдів українських коштів у закордонні банки. Знахабнілі високопосадовці виправдовували наростаючу економічну кризу, посилаючись на  застаріле обладнання і технології, на велику енергомісткість і низьку конкурентоспроможність нашої продукції, проте зовсім не дбали про модернізацію виробництва.

Громадські авторитети не знали, як цьому протидіяти. Вони сподівалися прийти до влади еволюційним шляхом – через процедуру демократичних виборів. Ніхто не врахував головного – перш ніж скасувати безальтернативні вибори тоталітарного періоду, компартія розробила  технологію «коригування» демократичних виборів за допомогою адмінресурсу. Саме це дало змогу комуністам зберегти  владні позиції в умовах незрілої демократії.

А простий люд зневірився та  виявив свою специфічну реакцію  на казнокрадство та цинічну брехню, що їх возвели в ранг державної політики. Так зародилась пошесть дрібних крадіжок на виробництві, а в деяких «кмітливих» головах вже починала жевріти спокуса гендлювати своїм виборчим правом…

Станіслав Щербатих вже тоді зрозумів до яких суспільних ризиків це призведе, а тому кинув виклик тогочасній дійсності, створивши памфлет «Байстрюки». Оголений нерв поета засуджує занепадницьку тенденцію аполітичності та потурання злодійчукам усіх мастей, розвінчує культ наживи та приземленого прагматизму, прагне засобами уїдливого сарказму розбурхати сумління усіх зневірених та байдужих.

Із середини 1990-х Тризубий Стас проживав з родиною у Києві, працював дизайнером у видавництві. Брав участь в акції “Україна без Кучми”, їздив у передвиборні тури Віктора Ющенка, за що удостоєний медалі “Видатний учасник Помаранчевої революції”.

Якась дивна це відзнака, зауважить юний читач.

А це – така аматорська біжутерія, яка не передбачала для її власника жодних пільг. А ось Леонід Кучма та Віктор Янукович демонстрували кардинально інший підхід. Вони нагороджували своїх придворних співаків та лицедіїв державними відзнаками – орденами та медалями, присвоювали їм звання заслужених та народних артистів, здебільшого наперекір здоровому глузду. Бо статус народного артиста у цивілізованому світі асоціюється із духовними ідеалами конкретної держави. А репертуар згаданих «зірок» відповідає хіба що примітивним смакам, бездуховності та прагматизму, цих обов’язкових атрибутів сучасної  масової культури.

Гадаю, що  Станіслав мріяв про іншу винагороду – про сприяння у створенні столичного театру авторської пісні. Адже це була його стихія: ще наприкінці 1980-х він створив в Івано-Франківську клуб авторської пісні «Приспів», який згуртував бардів Прикарпаття. Недаремно клуб діє до сьогодні і носить ім’я його засновника.

Своєю творчістю уславлений бард переконливо довів, що сатиричні пісні мають здатність проникати у найпотаємніші закамарки людської душі, пробуджувати там приспану людську гідність, спонукати до активної громадянської позиції. «Перефарбовані» стовпи існуючого плутократичного режиму цього йому не пробачили. Тризубий Стас не отримав  підтримки для планомірної гастрольної діяльності, його вперто не пускали на телебачення.

Помер Станіслав Щербатих 24 січня 2007–го в Києві від третього інсульту у 58–річному віці. Похований на меморіальному кладовищі «Дем’янів Лаз» поблизу Івано–Франківська.

Його дружина прожила ще десять років. Як не старалася, але не змогла переконати впливових земляків у доцільності створення музею Станіслава Щербатих. Нічого дивного, адже провінційна номенклатура і кроку не зробить  без погодження із столичними кураторами.

Переконаний, що все зміниться докорінно, як тільки сформуємо структуровану громадську опозицію, яка покладе кінець згубній практиці клонування кумирів, а натомість відродить національні традиції вшанування справжніх героїв. Не лише тих, які пов’язані з українським народом кровними узами, а й, що не менш важливо, тих, які споріднені з ним духовно. Саме таку спорідненість уособлює неординарна постать Станіслава Щербатих – барда і поета, який був і залишається провісником української інтелектуальної революції. Адже його бунтівлива творчість – це майстерні уроки критичного мислення, які день за днем наближають незворотний процес  консолідації української нації.

Тож в умовах затяжної, нахрапистої виборчої кампанії, коли  надокучлива політична реклама вже набила оскомину і «ріже» вуха, радимо прослуховувати перед відходом до сну хоча б один із згаданих сатиричних шлягерів Тризубого Стаса. А ще буде корисно перечитувати й осмислювати його пісенні тести.

Переконаний, що кожен, хто пройде курс такої емоційної релаксації, легко зорієнтується у виборі гідного кандидата чи то прогресивної політичної сили ще задовго до дати волевиявлення на позачергових парламентських виборах, тобто, до 21 липня 2019 року.

 

Василь НЕРУЧОК

 

Додаю вірш згаданої у статті пісні. Упорядник

 

Тризубий Стас

 

Як ми живемо

 

Ми до ринку рік за роком

ідемо невпинним кроком.

І хоч він нам вилазить

боком,

але успіхи є теж:

є в нас прапор, рідна мова,

наша бідність тимчасова...

І колись нам буде кльово,

як в Анголі й Бангладеш.

 

Взагалі там, в тім Лаосі,

всі і досі голі й босі,

і усе там мають в носі,

крім бананів та у-шу.

А за нас парламент дбає —

і годує, і вдягає,

і регулярно нас взуває,

і навішує лапшу.

 

Ми щасливі з його планів —

і не треба нам бананів.

Он, у Бірмі — всі без штанів.

А що, ми гірші, як вони?

Тут нам випало вродитись...

І тепер нема де дітись.

Отже, мусимо гордитись —

і не треба нам штани.

 

Україна — це Європа

(як направо йти від Чопа).

Правда, біля Конотопа

трохи своїх є проблем...

Та як мислити логічно,

в нас не все є так трагічно,

бо ми геополітично

у Європи виграєм!

 

В нас тут, в центрі, яку раю,

а ті шведи десь там скраю.

Узагалі я сумнів маю,

що там вміють гопака.

Ми хоч бідні, але горді.

Нам не треба їхніх "фордів".

Ми й самі червономорді

від борщу із буряка.

 

Ось вони живуть там чесно,

і духовно, і тілесно...

Ну кому то інтересно —

що не крок — "пардон", "мерсі"!

А в нас тут кожен

справу знає —

хтось виносить, хтось ховає,

хтось тікає, хтось лапає —

і задоволені усі!

 

Взагалі, якби не крали,

в нас би люди ніц не мали.

Он, машин понакупляли —

вже й по місті не пройдеш!

Зараз всі вкладають совість

у майно та нерухомість.

А сумління і свідомість —

це для негрів, в Бангладеш.

 

Комуністи вміли красти:

щоб самим

з крісел не впасти,

й щоб народу не пропасти —

лиш би вірив в Світлу Путь.

А нові, як ся дірвали,

так все швидко розікрали,

що колись в ЦК й не знали,

як no-справжньому крадуть!

 

І тепер вони щасливі —

крайні праві, крайні ліві...

Все в Нью-Йорку й Тель-Авіві

поховали і — ку-ку!

І хоч на них немає кари,

та вже плачуть по них нари.

Всі вони в Степана Хмари

є в блокноті у списку!

 

Ми знов підем голосувати,

щоб той уряд поміняти.

А пораду хочу дати —

щоб на бартер їх мінять:

на якусь корисну справу —

на шкарпетки, нафту, каву...

Ось тоді я за державу

чистий спокій буду мать!

 

 

Сайт http://favoritekherson.co/2019/06/30/tavrysk-zustrch-z-banduristami-do-dnya-konstitucyi-ukrayini-vdbulisya-na-hersonschin/

 

«Таврійські зустрічі» з бандуристами до Дня Конституції України відбулися на Херсонщині

 

28 червня, у день відзначення 23-ої річниці Конституції України на площі біля КЗ «Україна» відбувся виступ учасників ХІІ Всеукраїнського дитячого фестивалю бандуристів «Таврійські зустрічі».

Для мешканців і гостей Херсонщини це стало справжнім подарунком до одного з найголовніших свят держави.

Щороку Фестиваль до Дня Конституції України збирає понад сто учасників з різних куточків нашої країни. В рамках фестивалю проводяться майстер-класи провідних фахівців по класу бандури.

Цьогоріч ХІІ дитячий фестиваль бандуристів «Таврійські зустрічі» проходив з 26 по 29 червня у м. Скадовську Херсонської області.

Організаторами ХІІ дитячого фестивалю бандуристів є управління культури Херсонської обласної державної адміністрації за підтримки Національної Спілки кобзарів України.

У фестивалі взяли участь дитячі ансамблі бандуристів та окремі виконавці (всього 120 учасників). Колективи прибули з міст Малина Житомирської обл,  Миргорода Полтавської області, Львова, Тернополя, Києва, Херсона та Херсонської області.

Мешканці та гості Херсонщини мали змогу насолодитися неймовірним звучанням бандури та української музики, виступами творчих колективів та окремих виконавців закладів культури області, які також долучилися до святкового концерту.

Окрім того, під час концертної програми ведучі провели інтерактивну гру, під час якої ставили запитання на знання статей Конституції України. Всі, хто першим давав правильні відповіді, отримували в якості призу примірники останньої редакції основного Закону України.

 

 

Суми – сайт http://www.vsisumy.com/news/kultura/u-sumah-provodyat-kvartirnikinas

 

У Сумах проводять #КвартирникиНаСуспільному

Анастасія Літвіненко

 

У Сумах відбувся концерт у рамках проекту #КвартирникиНаСуспільному

 

11 червня у приміщенні телеканалу UA:СУМИ, що на Петропалівській у місті Суми, відбувся перший концерт у рамках спільного проекту #КвартирникиНаСуспільному, який організований Сумською філією Суспільного  разом із клубом авторської пісні «Булат», президентом якого є Ігор Добровольський. Метою проекту є популяризація творчості молодіжних музичних колективів та окремих виконавців. Загалом протягом червня планується проведення чотирьох таких заходів.

Гостями імпровізованої музичної студії цього вечора стали барди Ігор Титаренко, Анастасія Любич і  молодий музичний колектив «Вирій». Унікальність цього заходу полягає у безпосередньому живому діалозі ведучого Ігоря Добровольського з виконавцями.  Під час нього вони ділилися своїми музичними уподобаннями, тим, що спонукало їх до зайняття музичною творчістю і бардівською піснею,  історією своєї участі та успіхів  у різних фестивалях. А потім кожен з трьох гостей поділився з глядачами чотирма своїми  улюбленими композиціями.

Зокрема, Ігор Титаренко презентував патріотичну пісню на слова Тараса  Шевченка, а також композицію «Полковник Васін» («Потяг у вогні»), які є актуальним і в наш час, оскільки закликають відстоювати свою  незалежність і територіальну цілісність, а відповідно повертати окуповані ворогом території. Крім того, він представив усім присутнім пісню про ямщика, з репертуару Володимира Висоцького у роковій обробці групи  «Аліса». А на завершення свого виступу виконав улюблену філософську і життєву композицію Андрія Макаревича «Костер». Анастасія Любич зачарувала композиціями, які занурили глядачів у осінню ностальгію, а також подарували щирість і чистоту справжніх почуттів. Не менш цікавою, веселою та повчальною була і її пісня про Івана – дурня та Василису. А потім справжню музичну феєрію презентував музичний молодіжний колектив «Вирій».  З  історією  його виникнення  і назвою познайомив їх керівник Віктор Ревин  . А саме, до складу гурту  входять: Катерина Ермакова (вокал, клавішні); Анастасія Любич (вокал, гітара); Аліна Невальєнна (вокал, скрипка); Богдан Ермаков  (бас  - гітара). У їх виконанні присутні могли почути філософські, життєві і ліричні пісні про кохання,  автором яких здебільшого є сумські поети і музиканти. Зокрема, «Ілюзія» на слова та музику сумчанок  Наталії та Аліни Карпенко; «Інді», музику до якої написала Ніно Катамадзе, а слова Наталя Карпенко , а також  «В темну нічку», слова та музика Христини Соловій.  Крім того, неповторно, у яскравій власній музичній обробці  гурт виконав культовий хіт Stinqa  «Shape Of My Heart».  

Загалом концерт пройшов у творчій, теплій, неповторній атмосфері, подарувавши  масу  приємних емоцій та гарний настрій усім присутнім. А 18 червня у гості на затишні #КвартирникиНаСуспільному запросила бард, автор слів та музики  і взагалі талановита виконавиця та чарівна дівчина і яскрава особистість Наталя Кіктенко, яка подарувала присутнім справжню пісенну феєрію. Цього ж вівторка зі своєю творчістю усіх бажаючих познайомила   молода  сумська  бард  Вікторія Стець  а наступного вівторка у затишну студію завітає Марина Серпокрилова. Обидві виконавиці в теперішній  час живуть і навчаються у Києві.  То ж з нетерпінням чекаємо на зустріч.

Ігор Добровольський, президент клубу авторської пісні «Булат», організатор та ведучий проекту #КвартирникиНаСуспільному:

«Тридцять років тому назад клуб авторської пісні «Булат»  саме по вівторках увечері збирався у Палаці культури Сумського НВО, ми співали пісні, розучували нові композиції, домовлялися про концерти та поїздки на фестиваль.  Кожний  місяць до нас хтось приїздив. А з пізньої осені до весни ми записували нові композиції та у березні, наступної неділі після 8 числа, кожний рік проводили традиційний Міжнародний фестиваль авторської пісні «Булат».  Провівши двадцять таких фестивалів, із-за складних погодних умов, ми вирішили перенести його проведення на середину квітня. Про проект #КвартирникиНаСуспільному ми домовилися з керівником цього каналу Олександром Такулом ще на початку весни цього року. Я запропонував, щоб у ньому мали можливість взяти участь молоді виконавці та проявити себе не тільки на фестивалях і концертах, а й на знімальних  майданчиках створити якійсь образ, телевізійну картинку та отримати досвід виступів на телебаченні, який залишиться їм на пам'ять. Так виник спільний проект Суспільного телебачення і клубу  авторської  пісні  «Булат». В його рамках кожного вівторка протягом червня місяця відбудуться чотири концерти молодих виконавців. Перший концерт 11 червня – пробний. Під час нього своєю творчістю ділиться Ігор  Титаренко, репертуар якого складають популярні пісні бардів та авторів, які йому подобаються. А Анастасія Любич і гурт «Вирій» презентують глядачам, як пісні відомих авторів, так і на слова сумських поетів.  18 червня свою музичну творчість презентує Наталя Кіктенко. Вона пише пісні, а також вірші і музику до них та  сама їх виконує.  25 червня до нас завітає молода  виконавиця Вікторія Стець, а підсумує проект своїм виступом Марина Серпокрилова. До речі, обидві співачки є дипломантами  Міжнародного фестивалю авторської пісні «Булат» та авторами пісень і зараз навчаються в Києві. По закінченню проекту робимо перерву, а з осені стартує інший  проект. У нас в Сумах багато талановитих авторів, виконавці і поетів. До речі, на шостому Міжнародному фестивалі авторської пісні «Булат» ми вперше вели номінацію поезія, як  складова жанру авторської пісні. То ж обов’язково познайомимо сумчан з молодими, творчими особистостями».

 

 

Рубрика – «ЗМІ про митців»

 

ЗБЕРЕЖЕНА ПАМ’ЯТЬ: ДО ХАРКОВА З ФРАНЦІЇ ПОВЕРНУЛИСЯ

ВЛАСНІ КНИГИ ВИДАТНОГО ЗЕМЛЯКА ГНАТА ХОТКЕВИЧА

https://www.umoloda.kiev.ua/number/3475/164/134759/

02.07.2019

Лариса САЛІМОНОВИЧ

 

Колекція Харківського літературного музею поповнилася шістьма унікальними книгами, які цьому закладу понад десять років тому заповіла нині вже покійна донька письменника Галина Хоткевич. Із поверненням артефактів, що у роки війни були вивезені до Франції, почалася нова історія популяризації життя і творчості видатного митця. Його багатогранний талант і сповнена нескінченними пригодами доля — жива ілю­страція до історичного періоду, протягом якого ілюзія українського ренесансу була знищена разом з тими, хто у неї повірив. Цікаво і те, що артефакти репресованого земляка повернулися у потрібний час і саме туди, де їм не дадуть припасти пилом чергового забуття.

Збережена пам’ять

 

   Книги до Харкова привіз радник iз питань політики Європарламенту Грегорі Жульєн завдяки особистому і давньому проханню Галини Хоткевич, яка більшу частину свого життя прожила у французькому місті Греноблі. «Ця довга історія розпочалася ще в 2009 році, — розповів він, приїхавши в Україну. — На той час я проходив стажування у Львівському національному університеті імені Івана Франка. У Львові професор літератури пан Кравець повідомив, що в мене є можливість познайомитися з дочкою Гната Хоткевича. Коли я повернувся до Франції, то навідався до неї, щоб познайомитися з цією жінкою. Вона була тяжко хвора. Вона розуміла, що наближався той день, коли вона нас покине. І її найбільшим бажанням було повернути частинку культурного спадку на батьківщину».

   Серед семи книг, які Літературному музею передав пан Жульєн, — перше видання «Камінної душі» (1911 р.), «Гетьман Мазепа» (1917 р.), «Спомини з революції» (1905 р.), рідкісне видання п’єси «Шакунтала» (1884 р.) індійського поета Калідаси, яку свого часу переклав письменник.

   Як повідомила літературознавець Тетяна Пилипчук, повернуті книги — бібліографічна рідкість, хоча й не належать до числа унікальних. Такі ж примірники сьогодні можна знайти у різних бібліотеках та музеях країни.

Однак у рідному місті від великого архіву митця лишилося лише кілька літературних артефактів, що не сприяло популяризації його імені та багатогранного спадку.

   Останній справді дивує своєю різноплановістю. Хоткевич загалом написав 600 музичних творів, кілька романів, п’єс, кіносценаріїв, чимало повістей та оповідань, перекладав українською іноземних авторів. Його «Поема про Байду», «Буря на Чорному морі», «Нечай» та багато інших стали народними піснями. Гнат Хоткевич створив капелу бандуристів у Полтаві (цей радянський колектив першим отримав контракт на гастролі в Північній Америці), а також заснував гуцульський театр на Західній Україні. Зіграти у кіно він теж встиг, отримавши роль кобзаря у фільмі «Назар Стодоля». Найвідоміший роман письменника «Камінна душа», який щойно повернувся до Харкова, вийшов з власними ілюстраціями автора. Це ще один штрих до його таланту, який не перестає дивувати своєю багатогранністю.

 

Життя як суцільна пригода

 

   За сценарієм долі Гната Хоткевича можна легко зняти захоплюючий пригодницький фільм, бо такі житейські віражі навмисне не вигадаєш. Народився він у Харкові 31 грудня 1877 року. Його батьки працювали на родину багатого купця, що все літо проводив у селі Деркачі. Там кмітливий хлопчина вперше познайомився зі «сліпим дядьком Павлом», який навчив його грати на бандурі, визначивши тим самим один із основних напрямків діяльності майбутнього митця. Сьогодні мало хто пам’ятає, але саме Хоткевич розробив унікальний харківський стиль гри на цьому інструменті, який і понині вважається одним iз найвиразніших.

   Вступивши до Харківського реального училища, а потім і до технологічного інституту, Гнат серйозно захопився історією, фольклором та українською літературою і при цьому годинами пропадав просто неба серед сліпців-кобзарів, мандрівне мистецтво яких на той час було дуже популярним. «Ловко грає. Аби ще очі вийняти, то був би знатний кобзар», — казали старці, почувши гру молодого музиканта. Втім, така творчість не віталася владою, тому Хоткевича виключили з інституту й на два роки вислали з Харкова. Не довго думаючи, він взяв свою бандуру й поїхав «у Київ до Лисенка». Після прослуховування відомий композитор був вражений не лише віртуозною грою студента-відчайдуха, а й його власними музичними композиціями. Нагородою стало місце соліста-бандуриста у хорі з зарплатою 60 карбованців на місяць, де харківець швидко набув слави віртуоза. Втім, «сите» київське життя тривало недовго, бо в інституті швидко зрозуміли свою помилку й знову відновили талановитого студента у списках. Повернувшись вже більш досвідченим музикантом, Хоткевич у 1902 році організував виступ кобзарів та лірників з усієї України в рамках ХІІ археологічного з’їзду, прочитавши наукову доповідь про мистецтво вітчизняних характерників. Це був, без перебільшення, зухвалий виклик, який додав колоритній вуличній культурі більш легального статусу.

   Після навчання Гнат влаштувався на роботу до технічного відділу місцевої залізниці, де з числа рядових працівників організував перший в Україні робітничий театр. Водночас вийшла друком і його перша книга — «Поезія у прозі». Але в 1905 році грянула революція, яка різко змінила життя «залізничника». Страйковий комітет обрав його головою й відправив делегатом на з’їзд до Москви. Хоткевич автоматично опинився у «чорному списку» неблагонадійних бунтарів, тому, побоюючись арешту, змушений був емігрувати до Галичини.

   На Західній Україні, що на той час перебувала у складі Австро-Угорської імперії, харківець швидко став своїм, поселившись у селі Криворівня на Гуцульщині. «Як я роззявив рота від здивування, то так із роззявленим ротом ходив усі ті шість років», — пригадував пізніше письменник. Він так надихнувся цим краєм, що написав місцевим діалектом повість «Камінна душа», п’єсу про Довбуша і великий роман про нього, серію оповідань «Гірські акварелі» та «Гуцульські образки». Зблизившись із місцевими мешканцями, Хоткевич створив унікальне явище — Гуцульський народний театр. Переважна більшість «акторів» були неписьменними селянами й вивчали ролі на слух, але грали настільки переконливо, що з часом їх почали запрошувати на гастролі Буковиною, Галичиною і навіть до Польщі. Захоплювалася цим театром і Марія Заньковецька. Кажуть, на його розвиток вона віддавала чи не всі свої заощадження. Паралельно Хоткевич виступав із концертами й навіть уклав перший підручник із гри на бандурі.

   Покинути Галичину Хоткевича змусили банальні злидні. Втім, поселившись у Києві, він швидко включився до культурно-мистецького життя й організував гастролі Гуцульського театру не лише на Наддніпрянській Україні, а й у Москві. Чергова зухвалість теж коштувала дорого — митця затримали й вислали з України до Воронежа, де він прожив із 1912 по 1917 рік.

   Додому з вигнання Хоткевич повернувся, маючи на руках чималий доробок. Він одразу видав перший том «Історії України», завершив і надрукував тетралогію «Богдан Хмельницький» та багато інших творів. У двадцятих роках взявся за тетралогію про життя Тараса Шевченка під назвою «В сім’ї геніїв», працював над перекладами Шекспіра, Мольєра, Гюго та розвідками на тему театру, досліджував українські народні інструменти. Працюючи викладачем літератури в Харківському технікумі, паралельно читав лекції про кобзарів і бандуристів, вів клас бандури в Харківському музично-драматичному інституті, організував робітничий хор та інструментальний ансамбль у одному з прилеглих до Харкова сіл. Крім цього, редагував літературно-громадський тижневик «Гасло». Як подібну різноплановість могла вмістити в собі одна людина, лишилося таємницею. Але українофільство митця знову не сподобалася владі — тепер уже радянській. Його арештували влітку 1938 року і після тримісячних допитів та психологічних тортур змусили назвати себе «німецьким шпигуном». Розстріляли Хоткевича у Харкові 8 жовтня того ж року.

 

П’ять разів батько

   З донькою запорізького купця Катериною Рубанович Гнат познайомився, коли працював на залізниці. Молодих людей звело мистецтво, бо дівчина серйозно займалася музикою. Саме з нею Хоткевич виїхав на Гуцульщину, де й народилася їхня третя спільна дитина. Втім, суцільні злидні не сприяли родинному щастю. Дружина, залишивши на чоловіка усіх малюків, повернулася до батьківської родини.

   Солом’яним удівцем Гнат пробув недовго, оскільки у нього зав’язалися романтичні стосунки із заміжньою жінкою — письменницею Катрею Гриневичівною. Вона погодилася поїхати з ним на Велику Україну і навіть народила сина, але згодом за прикладом першої дружини покинула малюка на батька та свекруху й повернулася до Львова. Втретє Хоткевич одружився, вже будучи 43-річним викладачем технікуму. Його обраницею стала 20-річна студентка Платоніда Скрипко. Тобто мама Галини Хоткевич, яка усе своє життя опікувалася архівом свого батька і кілька разів приїздила до Харкова, переймаючись організацією музею в їхньому родинному будинку, що в селищі Високий.

   Рідне місто Галина Гнатівна покинула в роки німецької окупації, прихопивши з собою батьківські раритети. «Що робити з архівом, від кого берегти? — написала вона у своїх спогадах. — «Свої», як вогню, боялися приймати й зберігати, а німці спалили б його. Семененко допоміг у вантажному вагоні відвезти, поки можна було, до Львова. Все наше майно, тобто батьків  архів — скрині з рукописами, книги, скринька з малюнками, три бандури — завантажили у половину вагона. Більшу частину архіву позносили з мамою до центрального музею (де й лежав він з написом «не трогать» аж до кінця 1950-х років), а особисті речі Хоткевича, малюнки, бандури поїхали у скринях з нами далі. З Лодзі виїжджали наспіх. Якось увечері вся група опинилась на вокзалі перед заповненим потягом. Заштовхує мене тьотя Оля, а я кричу: «Архіви треба завантажити, архіви!..» — «Архіви повезуть товарним, як і досі возили»...

   І ось днями сім книг із тих старих скарбів повернулися додому. Після смерті пані Галини якраз минуло дев’ять довгих років...