Бюлетень №2 (434) 2017 рік
Новини одним рядком:
24 грудня 2016 р. – концерт автора-виконавця Євгена Лещенка на Камерній сцені Львівської обласної філармонії
7-8 січня – фестиваль «Країна мрій різдвяна» за участі Тараса Компаніченка і Сашка Лірника у Дніпрі
8 січня – концерт Муніципального Галицького оркестру на залізничному вокзалі в Тернополі, започаткований О. Смиком
13 січня – «Таборове Різдво». Вечір пам’яті українських дисидентів, Харків, Літмузей
14 січня – день народження Вадима Сєрого, одного із перших українських бардів (роки життя: 1945-1985)
15 січня – концерт театру La Chanson «Звезда рождества», Суми, вул. Петропавловська, 61, зал профспілок
17 січня – творчий вечір Таіс Золотковської та презентація книги «Лінія зусилля», Харків, Літмузей
20 січня – вечір до 80-річчя поета Євгена Гуцала (народився 14 січня) за участі бардів і кобзарів в Українському домі у Києві
21 січня – день народження українського літератора Євгена Гребінки, автора вірша «Очи черные»
25 січня – день народження барда Володимира Висоцького
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, p_karta@maіl.ru
Суми – Анна Кожевнікова
РОЖДЕСТВО.
Дыханье Богородицы смиренней облаков,
и греет, греет ясли Сына…
Волы и ослик – рядышком, с боков,
вокруг стоят с тончайшим херувимом…
Солома колется, промытая росой.
Лик Пресвятой – спокоен и сияет!
Ах, льется, льется – благоговение рекой!
И слезы радости, волнений утихают:
«Сыночек мой, кровинушка, душа,
волосики пушком, а глазоньки – Мессии…
Вочеловечен Святым Духом, неспеша,
Вселенским замыслом Отца!..».
…Младенец спит. Как тельце мотылька –
Трепещет, светится, и к Богу – рвется, рвется!
О, храм! – Величье Божьего ростка! –
Любви усильем взростится, пробьется!..
Страданье Девы, Святости, Судьбы –
непостижимо, тайно и огромно!
И молча, молча, кротостью мольбы –
подъемлет боль и жертвенное Солнце!
А Солнце, осиянное Небесной красотой,
в блаженной мощи излучает силу!
И ядом алчности, гордыней, суетой
не искушается, взалкав от голода в пустыне:
«Отец, мой Бог, Я чту Сыновий долг.
Хоть мир, как сад – цветущий и огромный,
на Вечери Любви испить готов
всю чашу боли… Ухожу. Бездомный».
Тропа усталости безгрешна и чиста.
Людское горе, нищета, заботы –
сильнее ранят у Сыновьего Креста,
в едином Божьем лоне жертвенной работы.
Київ – Сергій Цушко
Н О В О Р І Ч Н Е
(ветерансько-іронічне)
Всі вітають із ПРИЙДЕШНІМ роком,
кожен ніби дуже поспішає.
Я ж комфортно угніздивсь нівроку
в тому, що ось-ось минути має.
Щойно ми знайшли з ним спільну мову,
вивчили капризи, забаганки.
Ну, так що – все починати знову?
Клопоти нові впустити з ґанку?!.
Розумію молодих – їм треба
швидше у дорослість крокувати.
Що не рік – шампанський сплеск до неба,
що не рік – прибуток, радість, свято…
Ну, а ми – сеньйори – притомились,
не такі уже рухливі й жваві,
олів'є й шампанського наїлись,
думаєм – роки де діти зайві?..
Нас вже не розчулюють Снігурки,
а Діди Морози шпарять мимо.
Й хоч не африканці ми, не турки –
та все менше й менше любим зими.
В новорічну нічку нам не спиться
навіть з коньячком і валідолом.
Ми, панове, вже не в тому віці,
щоб "задрав штаны, бежать за комсомолом".
З дня у день йдемо неспішним кроком
і здоров'я всім в цю ніч бажаєм.
Хай гукає хтось: "З прийдешнім роком!" –
а ми хоч до ранку зачекаєм…
Харків – Літературний музей
Січень у ЛітМузеї
13 січня, 18.00 — «Таборове Різдво». Вечір пам’яті українських дисидентів.
17 січня, 19.00 — Творчий вечір Таіс Золотковської та презентація книги «Лінія зусилля».
28 січня, 10.00-18.00 – «Вихідні в ЛітМузеї»
Заходи у межах культурної ініціативи «П'ятий Харків»:
26 січня, 19.00 — Андрей Хаданович, Сергій Жадан: «Україна-Білорусь: Культура між диктатурою та війною» /коворкінг SPALAH, вул. Дівоча, 6/
27.01 19.00 — Андрей Хаданович. «Пісні любові й ненависті» (вірші, переклади, пісні) /
ART AREA 'ДК', вул. Чернишевсsького, 13.
Детальна інформація про кожен захід — окремою розсилкою.
Виставки
«Григорій Сковорода: мандрівка за щастям»
Постійна експозиція Харківського ЛітМузею присвячена творчості Григорія Сковороди, українського мандрівного поета і філософа XVIII ст., його міркуванням про щастя.
Різдвяна виставка
«Крижана Діва»
Крига, сніг, зачароване льодове царство морозної краси. Володарка в ньому — зеленоока Крижана Діва. Вона — у кожній сніжинці, кожній бурульці, у величному глетчері та нескінченній сніговій рівнині... Усе має вона, незчисленні її багатства, проте влада закінчується там, де є палке почуття. Гаряче полум'я любові розтоплює та спалює Крижану Діву. Холод проти вогню, крига проти любові — кожна історія, запозичена з української та світової літератури, по-своєму розкриває нам смисли цього протистояння.
Попрацювати з текстами та виготовити власноруч сніжинку-витинанку можна буде, замовивши заняття.
Адреса: м. Харків, вул. Багалія, 6 (ст. м. «Пушкінська» або «Архітектора Бекетова»).
Вартість вхідного квитка до музею – 12 грн. 50 коп. (для учнів та студентів – 7 грн ),
екскурсії чи інтерактивної програми – 50 грн. Довідки за телефоном 706-25-79.
Слідкуйте за подіями в Літмузеї на сторінках http://www.facebook.com/groups/lit.museum/ та http://vk.com/litmuzey_club
12 січня 2017 року о 19.00 в Харківському Літмузеї відбудеться захід, присвячений українським дисидентам та нинішнім політв’язням, – «Таборове Різдво».
Цього дня в нашій країні відзначають День політв’язня. У пам’ять про дисидентів-шістдесятників ми реконструюємо святкування Різдва Христового в радянських таборах.
Протягом вечора відвідувачі зможуть відчути особливу різдвяну атмосферу підпільного мистецького кола тих людей, які саме 12 січня були спроваджені до в’язниць, аби не заважали тоталітарній системі. Ігор та Ірина Калинці, Василь Стус, Євген Сверстюк, Олена Антонів, Валентин Мороз, Стефанія Шабатура, В’ячеслав Чорновіл, Ярослав Лемик – яскраві митці, які, окрім літературних творів, картин і фотографій, вміли також створити незабутнє свято за будь-яких обставин та умов.
Учасники заходу самі зможуть приготувати 12 таборових різдвяних страв, виготовити прикраси-свічки, заспівати колядку – так, як це було в Кучино (Пермські табори) на початку 1970-х років.
Також учасники заходу зможуть долучитись до всесвітньо відомого руху #LetMyPeopleGo та написати листа нинішнім політв’язням, яких утримують в РФ та окупованому Криму.
Приходьте!
Реєстрація на подію за посиланням: https://docs.google.com/forms/d/1djnVRlW4Otc9nBEya9o2_ncSf-3hxw4OPOeddWcqc6k/edit
Куратори заходу:
Ольга Черемська, т. 067 899 45 10
Анастасія Подобайло, т. 073 053 76 94
Харківський ЛітМузей знаходиться за адресою:
вул. Багалія, 6 (ст. м. Пушкінська або Архітектора Бекетова)
тел. (057) 706 25 79
Вартість вхідного квитка – 40 грн; пільговий квиток – 30 грн.
Подія на фб: https://www.facebook.com/events/1790057394589479/
Київ – сайт https://hromadskeradio.org/programs/rankova-hvylya/banda-bandurystiv-u-studiyi-gr-shevchenko-i-jingle-bells-ukrayinskoyu
Банда бандуристів у студії ГР: Шевченко і «Jingle Bells» українською
04 січня 2017
На бандурі можна грати все, що завгодно: джаз, рок, електро, реггі і навіть дапстеп, — гурт «Шпилясті кобзарі»
Оксана Боровець, арт-директор проекту «Bandura Style», та бандуристи Сергій Потієнко, Володимир Вікарчук, Данило Носко, Ярослав Великий та Юрій Миронець грають на бандурі у студії «Громадського радіо».
Ірина Сампан: «Bandura Style» — це проект для підняття іміджу бандури. Що для цього ви робите особисто?
Оксана Боровець: В першу чергу ми намагаємося розвінчувати міфи про те, що бандура створена лише для дум, козацьких та повстанських пісень. Безумовно, на ній це чудово виконувати, але зокрема гурт «Шпилясті кобзарі» і всі учасники, які входять до проекту, грають на ній все, що можна грати, зокрема джаз, рок, електро, реггі, дапстеп, тобто все, що завгодно.
Ірина Сампан: А люди хочуть слухати бандуру?
Оксана Боровець: Судячи з того, що на останній концерт «Шпилястих кобзарів» у Будинку вчителя люди «випадали» з балконів, то так, хочуть слухати.
Андрій Куликов: Є проект «Bandura Style». А ви ті самі «Шпилясті кобзарі»?
Володимир Вікарчук: Виходить так, що в рамках проекту «Bandura Style» у нас сформувалась така бандурна банда однодумців і виник колектив «Шпилясті кобзарі».
Андрій Куликов: На одній з програм на телебаченні, коли вас спитали, що ж означає «шпилясті», ви відповіли, що це можна перекласти, як «прикольні».
Володимир Вікарчук: Так і є, — гострі, пришпилисті.
Андрій Куликов: У вас є українська версія відомої всім пісні «Jingle Bells». Хто робив переклад?
Володимир Вікарчук: Переклад робила Оксана Боровець, арт-директор проекту «Bandura Style».
Оксана Боровець: Це не зовсім переклад, це переспів. Коли я почала перекладати, я подумала, що для нас пісня про те, як весело падати на сніг і дивитися на жіночі ноги, мабуть, буде не зовсім різдвяною, хоча для нашого гурту такий варіант, безумовно, підійшов би. Але оскільки наш проект хоче займатися музикою у жанрі, який ми визначили як «добра музика», то ми хотіли створити щось таке, що могли б співати і родини, і діти, і молоді люди, і люди старшого віку.
Ірина Сампан: Що ще є у репертуарі «доброї музики»?
Володимир Вікарчук: У нас є різні формати програм. Сьогодні ми завітали до вас з акустичним варіантом. В такому варіанті можуть існувати як народні, так і не зовсім народні пісні. Є варіант почути, як звучить бандура в електрохаусі спільно з «KIWI Project» та Ярославом Джусем. Таким чином ми, наприклад, виконали новий варіант «Щедрика». Нас і самих це качає.
Андрій Куликов: Якщо качає, то треба реп і хіп-хоп виконувати.
Володимир Вікарчук: Є в нас такі плани.
Оксана Боровець: Під кінець зими ми плануємо зробити нову презентацію української народної пісні «У неділю ранесенько».
Володимир Вікарчук: І там будуть елементи і реггі, і дапстепу, і репу, в тому числі.
Андрій Куликов: Хто вас навчав грі на бандурі?
Володимир Вікарчук: Ми вчились спочатку у кобзарському коледжі. Там і потоваришували.
Андрій Куликов: Що для вас є мірилом популярності і відомості бандури?
Оксана Боровець: Мабуть, те, що нам пишуть дуже багато дітей, які вже або навчаються грі на бандурі, або хочуть навчатися і просять ноти.
Володимир Вікарчук: Не менш важливо ще те, на яких майданчиках і де звучить цей інструмент.
Андрій Куликов: А де вас можна послухати?
Оксана Боровець: 26 січня буде сольний концерт хлопців у Музеї Шевченка, де буде безкоштовний вхід. Час від часу ми робимо такі концерти, для того щоб люди могли послухати нашу музику.
Харків – сайт http://www.slk.kh.ua/news/khronograf/eskhar-obyednuye-bardiv.html
Есхар об’єднує бардів
05.01.2017
Міжнародний фестиваль – звучить солідно. Бардівська пісня – це щось «з іншої опери», несерйозне, андеграунд. А от Харківщина примудрилася поєднати ці два поняття: щорічно тут проводять міжнародний фестиваль бардівської (добре, авторської) пісні.
Такі різні автори
70-ті минулого століття. Тільки-но з’являються перші магнітофони, з яких часто лунають дивовижні для тієї пори пісні. Без офіційного пафосу, у супроводі однієї гітари, якісь – інтелігентно-вишукані, як от окуджавівська «Виноградную косточку в теплую землю зарою», якісь – дворові, із присмаком кічу, на кшталт «А ты опять сегодня не пришла». Окуджава, Візбор, Кукін, Клячкін, Кім, Городницький – ці імена знали й поважали, а хто не знав, долучався до їхніх пісень, не заморочуючись авторством. Потім підбирали акорди та співали під гітару біля вогнищ на туристичних привалах і на кухнях після певної кількості «стимулювального», долучаючись таким чином до руху авторської пісні, який згодом почали називати «бардівський».
Комусь вистачало виконання чужих пісень, а інші починали створювати свої. І от уже в залізобетонно-офіційному СРСР один за одним зароджуються клуби авторської (самодіяльної) пісні – КСП і проводяться її фестивалі. Не був винятком і Харків, де з’являлись і активно працювали такі клуби: місцевий клуб туристів, університет (тоді ще єдиний у місті), ХІРЕ… А потім наше місто дало бардівському світу один з найвідоміших у країні, навіть ще в тій, величезній, що займала 1/6 території земної кулі, фестиваль авторської пісні в Есхарі.
Народжений з любов’ю
Ініціатором його проведення був КСП БК залізничників. Цей клуб працював дуже активно, у ньому зібралися талановиті автори-виконавці, яким цікаво було і творити, і дізнаватися, що і як роблять інші. Тож потрібен був фестиваль, який дозволив би і себе показати, і на «колег» подивитися. Спочатку це були зустрічі під дахом рідного БК, а у 1978 році дозріли до проведення масштабного форуму «на природі».
Почали з вибору місця. Як згадує один із співзасновників Есхара, Євген Душкін, воно мало відповідати цілій низці вимог – і таким стала так звана Партизанська галявина під Есхаром, селищем у Чугуївському районі.
Насамперед, це було місце, про яке вже знали. По-перше, там проводилися туристичні змагання – а барди часто були пов’язані з туризмом. По-друге, було й «народне визнання» – Партизанською галявина називалася не у зв’язку з вояками часів Великої Вітчизняної, а тому, що її вподобали резервісти (у просторіччі – партизани), які проходили перепідготовку у військових таборах, котрими за радянських часів славилися Чугуївщина.
Годилося це місце для проведення фестивалю і з гігієнічно-естетичних міркувань. Галявину навесні заливало паводком, а потім водою змивався увесь бруд. До речі, гості з інших регіонів СРСР казали, що в них зазвичай місця проведення подібних форумів захаращені, а от Есхар приємно вражає своєю охайністю. Бажано було також, щоб неподалік була питна вода – а трохи вище від Партизанської галявини є її джерело.
І, нарешті, те, без чого не міг обійтися жоден із заходів у СРСР, – дозволи та узгодження. Ліс під Чугуєвом і Партизанська галявина підпорядковувалися різним структурам, і це було на руку організаторам фестивалю. Адже в ті часи авторську пісню не надто привічали, і «заборонити» лунало частіше, ніж «дозволити». А коли інстанцій декілька, то між ними можна лавірувати й досягнути свого.
Довго визначалися і з часом, коли збиратися. Урешті-решт зупинилися на других вихідних жовтня: ще тепло, студенти вже розпочинали повноцінне «безколгоспне» навчання, День учителя відгуляли, можна й фестивалити. Почесними гостями фестивалю в різні роки були Юрій Лорес, Олег Мітяєв, Олександр Городницький, Леонід Сергєєв.
Атмосфера спільності
І от – Есхар пішов! Звичайно клопотів в організаторів було багато. З офіційного боку: забезпечити пожежну безпеку, наявність представників правоохоронних органів і медиків. Щодо творчого процесу, то починався він… з лопат і цвяхів. Автори-виконавці мали десь спати, справляти свої природні потреби, слід було спорудити сцену, провести електрику. Усе це вимагало і коштів, і просто ручної праці. Опікувалися фестивалем і забезпечували матеріальний бік справи міськком ЛКСМУ, обласна рада з туризму і екскурсій та БК залізничників. А от упорядкування місця – це вже справа ентузіастів.
Усі роботи на місці розпочиналися у п’ятницю. І багато хто вважає, що це був найцікавіший день на фестивалі. Тетяна Данилова, есхарівка зі стажем, згадує фестивалі кінця минулого століття. Її чоловік, бард Юрій Данилов, був серед тих, хто долучався до організації конкурсів. Зазвичай вони приїздили на Партизанську галявина ще у п’ятницю, щоб допомогти чим можуть, а головне – неформально поспілкуватися з іншими авторами-виконавцями. Дізнавалися новини, згадували найцікавіше, презентували й оцінювали нові пісні та задуми – такий собі «гамбурзький рахунок» для бардів.
А вже наступного ранку підтягувалася основна маса виконавців-глядачів-зацікавлених. Від залізниці діставалися пішки, як у пісні – «ходят горы по горам», адже несли намети, спальники, посуд, їжу, «сугрів» (щодо останнього, то офіційно на Есхарі продавати спиртне було заборонено, а неофіційно кожний для себе визначав, скільки й чого йому знадобиться, щоб не змерзнути у прохолодні жовтневі вечори й ночі). З машинами в есхарівців тоді було не густо. Олександр, який приїздив туди на своїй «Ниві», згадує, що віз до галявини сім’ю – дружину й діточок до п’яти рочків – і, за проханням друзів, найважче. А господарі речей ішли самі, ще й несли те, що в автівку не влізло.
Тоді, у минулому столітті, атмосфера на фестивалі була дуже романтичною, дружньою і абсолютно не криміногенною. Тетяна Данилова випадків крадіжок не пригадує, каже: якщо бачили, що на землі лежить безхазяйна куртка з натуральної шкіри (розкіш!), її піднімали, щоб не забруднилася, й вішали на гілку. Малих дітей, яких часто брали із собою батьки, доглядали всі, хто був поруч.
Еволюція в дії
Як і будь-який організм, фестивалі народжуються та розвиваються. Вони старіють, а деякі й умирають. Есхар теж має свою історію життя. Почнемо з того, що його вік – категорія невизначена. Один із засновників фестивалю, Олексій Пугачов, у своїх спогадах пише: «Восени 1978 р. відбувся перший зліт на Есхарі, і нам здавалося, що це усерйоз і надовго. У 1981 р. на Есхар приїхало близько шести тисяч чоловік зі всієї країни – від Магадана до Калінінграда, від Норильська до Баку, якщо не помиляюся, близько 60 міст. З 1981 по 1985 р. зліт не проводився, і тому мені смішно, коли нинішній Есхар називають двадцять п’ятим, і мені смішно, коли кажуть про п’ять тисяч учасників». Дійсно, у проведенні фестивалю була офіційна перерва, пов’язана із забороною подібних заходів в усій країні. Але, як згадує есхарівка щонайменше з 25-річним стажем, Надія Мєлєшко, ніхто не скасовував ані днів народження, ані весіль, ані просто вихідних. І якщо не було офіційних конкурсів, сцени й журі, то виїзд на природу з гітарою та пісні біля вогнища «просто так» скасувати ніхто не міг навіть у ті офіціозні роки. Тож скільки років Есхару, визначитися важкувато.
І атмосфера на фестивалі, на жаль, змінилася. Як дуже влучно висловився Олексій Пугачов, «Есхар перестав бути колишнім Есхаром, зник дух спільності, зліт перетворився на тусовку». Геть усі завсідники фестивалю визнають найгіршим той, спонсором якого був один з пивних заводів – на цьому Есхарі, до речі, офіційно дозволяли продавати алкоголь. Непоодинокими стали випадки крадіжок, якось навіть поцупили парашут, з якого робили тент над машиною-сценою на Чайхані. Та й така красномовна дрібничка: на фестивалі бардівської пісні ввечері вмикають магнітофон замість того, щоб слухати живі пісні...
Ще зміни торкнулися дислокації фестивалю. Замість Партизанської галявини бардів прихистила Фігурівка – університетська база. І виходить трохи інший формат заходу: організований, з підвезенням, з можливістю влаштуватися не в наметі, а в комфортніших будиночках. Ні, для «дорослих» есхарівців це навіть дуже зручно. Та сама Надія Мєлєшко задоволена: можна не тягти із собою геть усе, стало комфортніше. А молодь іншого і не пригадує, для нового покоління Есхар – один зі звичних щорічних фестивалів, нічого особливого, і чого це такий галас здіймають...
Ольга Громова
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
* * *
Цілуються на розі молодята,
і холод їх зимою не бере.
Різдвяну ніч хвилює Боже свято,
аж серце захлинається старе.
И погляд мій неначебто прикутий
до тих, що губи в губи, молодят.
Нехай обходять їх новітні Крути,
життя летить над перепуттям свят.
Зірки, як молоденькі оченята,
горять у небі сяйвом золотим.
Хай стелеться снігами білий дим,
цілуються на розі молодята.
* * *
Бува, в написаному слові
зринає іноді сюжет,
як у прозорому алькові,
де щось ховається чуже.
Воно спідлоба спозирає,
ще й посміхається тихцем…
А сонце ген над небокраєм
за хмару котиться бігцем.
Тож спопеляться хай недобрі
слова у пломені сповна,
і понесе сміття за обрій
гаряча куля вогняна.
ПРОСТРАЦІЯ
У нашої нації
стан прострації.
* * *
Казав мій приятель Микола,
що оптимізму в мене нуль…
Невже не бачить він довкола,
що править нами тато Сруль?
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
Перший республіканський. Чим був фестиваль «Червона рута» 1989 року?
http://tyzhden.ua/Culture/180354
2 січня, 2017 ▪ Сергій Харинович
Ну що, пані та панове! Шановна громадо! Брати і сестри. Миряни, парафіяни. От і настав час взятися за укршоубіз сучасного зразка. Воно, звісно, можна було б той момент відтягувати й далі. Наваяти ще купу символів на тему фольк-музики, автентичного співу Полтавщини, гортанного співу фіно-угорських меншин в Україні... Але, але. Сучасний український бізнес, той, що основується на шоу, сам про себе не напише. Тому вперйод!
На відміну від інших різних шоу-бізнесів наш, сучасний, рідний вкраїнський має конкретну дату народження. 24 вересня 1989 року. От так. І місце народження. Чернівці. Місто таке. Адміністративний, політичний, релігійний центр Чернівецької області. Важливий культурний та науково-освітній осередок України. Шо кому не ясно?
Якщо вже зовсім скотитися до фельдшерсько-акушерських аналогій, то той шоу-бізнес народжувався тиждень. З 17 по 24 вересня 1989 року. 1989 року. Такі тривалі пологи. І можливо... Можливо... Не стверджую на 100 відсотків, але дуже на те схоже, що отримав якісь пологові травми. Але то, певно, стане явним десь пізніше...
Не треба мати якусь суперінтуїцію, щоб доперти, що вся описана вище ахінея стосується «Червоної рути». Фестивалю.
Офіційно то дійство звалося «Перший республіканський фестиваль української сучасної пісні та популярної музики «Червона рута».
Фестиваль у 1989-му. В УРСР…
Фестивалі. Ну, звісно, всі ми зараз знаємо, що воно таке. Асоціативно — опен-ейр. Велика сцена, багато звуку, купа світла... Але ж мова йде про 1989 рік. Ще раз: одна тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятий! Союз совєцкіх социялістічєскіх... У той час, у тій країні фестиваль — це щось зовсім інше. Пєсня з двома цифрами типу «Песня 77» — то головний пісенний фестиваль країни. Телевізійний. З піснями або про лєнін-партія-камсамол, або про тундру і трі колодца. З ведучим у кастюмє і ведучою в сукні до підлоги. Проводилися ще фестивалі різної дружби. Совєцка імперія була дуже дружелюбна напоказ. Фестиваль совєцко-індійської дружби, наприклад. Натюрліх — совйєт опен-ейри — це фестивалі так званої авторської пісні. Ліс, намети, комарі і пєсні под гітару. До початку пєрєстройкі, що прийшла 1986 року вкупі з гласностью і ускорєнієм, рок практично був табуйованим явищем. Чи не єдиний рок-фестиваль допєрєстроєчного сересеру провели грузини у 1980 році. Звалося то «Вєсєнніє рітми» й було схоже скоріше на концерт у філармонії чи ДК, ніж на, скажімо, «Вудсток». Такі от фестивалі. Такі опен-ейри...
У 1989-му, варто визнати, союз совєцкіх був уже доволі хворим організмом. Хворячка імперії, що звалася «пєрєстройка», планомірно доконувала 70-літнього старця. Але старець ще, сволота така, пручався і показував зуби. Чого варті події квітня 1989-го у Тбілісі, коли совєцкі військові розігнали мирну демонстрацію. 16 убитих. Грузини, бач, суверенітету захотіли... І не тільки грузини. Литва, Латвія, Вірменія... Парад суверенітетів. Несміло так. Ще не зовсім вірячи, що СРСР таки вмирає. Українці ті зовсім обережні. Скажемо так. У 1989 році в нас тільки виник РУХ. Народний рух за перебудову. Просто за перебудову. А там видно буде... Про незалежність поки що ні слова. Хіба на кухнях. Хіба у мріях. Старша генерація твердо вірить у те, що це просто чергова «оттєпєль». Упевнено почуваються совєцкі чиновники-комуністи та їхня відносно юна зміна — камсамольци.
Але те, що точно відчувається, — совєцкій строй послабив хватку. Та так, як уже давно не послабляв. А може, навіть і ніколи доти. Вже Захід не так щоб категорично ворог. І буржуїнська музика все активніше проникає до ще совєцкіх людей. Фірма «Мелодія», совковий вінільний монополіст, раптом величезними тиражами видає «Блек Саббат», «Дорз», «Роллінґів»... Прямо в совковому магазині грампластинок ти бачиш на полиці «Stairway to Heaven» Led Zeppelin чи «Smoke on the Water» Deep Purple.
Ясно, що то не свіжак-свіжак. У буржуїнських хіт-парадах тих років U2, INXS, R.E.M., Guns N'Roses. Metallica випустила «...And Justice for All». Але не суть. Побачити на полиці совкового магазину совкову ж платівку ще вчора «забороненої» групи — то культурний шок. На додачу повилізали найрізноманітніші совєцкі рокери, хеві-металісти... У закльопках, із ніг до голови в шкіряних одежних гарнітурах, у яких, певно, і труси були чорної шкіри та проклепані. Совок пробував за два-три роки наверстати все, що західна сучмузика еволюціонувала десятками років.
Чи думав я... конкретний малолітній пошті шо мєломан про долю української музики в тих умовах, у той конкретний часовий проміжок? Та ні, в жись. Нє, нє, не через брак сірої речовини чи, Боже борони, відсутність патріотизму. Не думав, бо не знав, шо воно може існувати. Так само я не думав у той час про MP3-плеєр, приміром. Думав, де б дістати чергову імпортну 90-хвилинну касетку, на яку можна буде в карєфана писнути якийсь «Деф Леппард» — офігезну копію з копії, яка писалася з першої копії вінілу! І шоб гівняний «Весна» 207-му касету не зажував... Якось так. І навіть коли «Червона рута» гриміла на всі Чернівці, мене воно от узагалі не парило. Ну ні грамулечки. При тому шо то не десь далеко відбувалось. А ось. Під носом. Але нє. Жодного концерту я не відвідав. І навіть бажання такого не мав. Риторично-сакраментальне ЧОГО? Не знав?
Знав. Газети писали. Але ще раз нагадаю: то 1989 рік. І коли газета пише про фестиваль, нехай навіть сучасної української музики, але з назвою «Червона рута», то ти чекаєш традиційного блеяння вусатих дядьків у кльошах і камізельках із гітарами «Іолана» напєрєвєс. Про калину й дівчину. Може, про полонину... Ну бо іншого ти не знаєш. Іншого не бачив. А те, що бачив, навіть поруч не стояло з тим, що ти слухаєш на своєму касетнику.
Хвала сферам небесним. Усім. Пантеонам богів. Духам лісним, степовим і мегаполісним, що не всі так думали, як один буковинський меломан. Амінь.
Офіційні й неофіційні версії
Організатори. Як така ідея спала тим людям на думку? Я не знаю. Знаю, шо в принципі сучасний шоу-бізнес український мав би скинутися по кілька долярів із гонорарів своїх різнокаліберних і вальнути пам’ятник тим чувакам. Може, невеликий. Малюсінький. Але пам’ятник. Бо ті люди придумали те, що зараз годує нас, слухачів, своєю музикою, а зірок-митців... просто годує.
Може, колись так і буде. А поки ті, хто називає себе журналістами, навіть не удосужуються перевірити, як пишуться прізвища людей, що згенерували той фестиваль. І спливають перли. Замєсто Анатолій Калениченко то Анатолій Калиниченко, то Анатолій Кальниченко (gazeta.ua). Зовсім не пощастило Олегу Репецькому. Його взагалі перетворили на Сєрґєя Рябєцкого (kp.ua).
«...За те ж тобі така й дяка...»
Не знаю, як хто, а я постфактум, допоки не заглибився в інтернет, стереотипно думав, що «Рута» — то був такий собі ура-патріотичний шабаш за підтримки діаспори, напевно. Кльовий. Правильний. Український. Опозиційний. Бандерівський, якщо хочете...
Але. На то так можна дивитися з висот нашої реальності. А в 1989-му реальність була ще орвеллівська. І без офіційного благословення офіційних властєй фестивалити могли хіба що в себе на кухні. І то тихо-тихо, аби сусідів не турбувати.
Офіційна історія фестивалю глаголить, що сам по собі, як ідея, він ніякої революційності не містив. Просто один хороший дядько, що трудився на ниві журналістики й був небайдужим до музики, якось вирішив заступитися за музикантів-аматорів, які часом творили просто-таки шедевральні твори, але не мали таких привілеїв, як артисти офіціозні, безродно-народні, незаслужено-заслужені. Звісно, штандартом, іконою митців-аматорів і конкретно Івана Дмитровича був Володимир Івасюк. Упс. А хто такий Іван Дмитрович? Іван Лепша — власне людина, яка придумала фестиваль і назву фестивалю також. Так би мовити, автор ідеї і власник копірайту. А нє. Копірайту тоді ніякого не було. Це ж узагалі 1987 рік... А ідея автора ідеї полягала в тому, аби присвятити Володимирові Івасюку фестиваль, у рамках якого, зокрема, профі коллєхтіви, оті в кльошах, із вусами та «Іоланами», лабали поміж іншого пісні авторів-аматорів. І всьо. І думається мені, чисто суб’єктивно звісно, що якби та ідея втілилася в авторському вигляді, то мали б ми ще один квартально-звітний фестиваль пісень про рідний край, зелений гай і доярок із колхозниками.
І аж тепер, нарешті, вже можна назвати справжніх батьків-засновників фестивалю «Червона рута», того фестивалю, який ми всі знаємо. Тарас Мельник, Анатолій Калениченко, Кирило Стеценко, Олег Репецький, Іван Малкович. Це їм десь трохи вище я пропонував пам’ятник установити. Ага.
Саме ці тепер уже шановані метри, дядьки, а в той час молоді митці й вирішили скористатись ідеєю журналіста Лепші та намутити нормальний такий фестиваль. Я не знаю, чи це був гурток підпільних дисидентів-революціонерів, які приклалися до світлої, святої справи підточування устроїв совєцкої системи, чи то були просто митці-патріоти, що вболівали виключно за культурні аспекти життя УРСР... Але важко переоцінити внесок «Червоної рути-89» у процес відновлення України як держави.
Перефразовуючи шкільну програму тих років, «Рута» розбудила молодь, молодь вальнула совєцкій строй у совєцкій Україні.
Діяли товариші рєвалюціонєри за всіма законами конспірації. Зовні все мало до бєзобразія благопристойний вигляд. Просто фестиваль. Республіканський. Молодь збереться, поспіває. Що поспіває? Ну що за дивне питання. Фестиваль же імені кого? От. Його й поспіває.
За підтримки такої угодної партії і правітєльству штуки звернулися до кого тільки могли в тому сересері. Починаючи від першого секретаря ЦК ЛКСМУ й закінчуючи головою фонду культури цілого СРСР. За фестиваль тягнули мазу тодішній завідувач ідеологічного відділу ЦК Компартії України Леонід Кравчук і на той час голова Комісії зв’язків ВР СРСР із громадськістю Борис Олійник.
Чомусь не надто афішують аксакали фестивальні ці моменти. Воно, канєшно, кошерніше в засновниках фестивалю вказувати Мінкульт України, товариство «Просвіта», Народний рух і так далі. Кому цікаво, ласкаво прошу на Вікіпедію. Там ще купа спілок і товариств вказана. А перших кришеватєлєй забули... Не суть.
У нашому, суто українському, випадку головне результат.
Прорив
Результат був. І це, власне, сам фестиваль. Уже за кілька місяців чи навіть тижнів, коли радіво і телевізір почали дружно крутити «Наркоманів на городі», «Піду втоплюся»... Коли під гітарку замєсто пітерського корейця почали наспівувати «Ява триста пієсєта, блищит, як в собаки яйці», аж тоді я вкурив, яка подія промчала повз. Причім так близько-близько...
До речі, гріх не відзначити наші рідні ЗМІ того часу. Хвилю, яку створив, здійняв і запустив фестиваль, підхопили газети, радіо і навіть ТБ. То був прекрасний доефемний час. І радіо «Промінь» — це було наше все. І радєйка не підводила. Крутила щойно народжених зірок. І саме радєйка вкупі з молодіжними газетами донесла до мене: у нас є своя, українська музика. Алілуя! То було так несподівано кльово! Підпільника Кіндрата крутили на студентських діскачах нарівні з фірмою. І під нього гоцали навіть мої однокурсники-молдовани, що не бардзо розуміли власне українську.
Де було взяти тих українських хітів? То, певно, головне питання, яке поставало перед організаторами. Нє, музикантів по тодішній ще республіці було шо собак нерізаних. І по кабаках, і по підвалах. Але хто з них грав, а тим паче творив український продукт? Та практично ніхто. По кабаках могли залабати щось із репертуару українських ВІА чи народняк. Рокери були двох таборів: совково-московськомовні або ортодоксальні англомовні фірмоприхильники. Одні спали й бачили себе десь у нужніках... Тобто в Лужніках. І щоб у програмі «до 16 і старше» показали. Інші були впевнені, що от-от і «Вемблі» впаде до їхніх ніг вкупі з лімузинами, сигарами і квартирами на Манхеттені. А українською? Українською шпилили панки. По приколу. «Воплі Відоплясова». «Брати Гадюкіни». «Гуцули». Ну й щиро українською ще творили барди. Що було, то було. Інших довелося навертати.
Навертанням українських музикантів до творення українською, власне, і займалася «Рута» наступні роки. Але якщо після першого фестивалю музиканти вже вкурили, які пряники їх чекають за три пісні українською, то до першого фестивалю доводилося їздити агітувати, пояснювати. Але все вдалося!
Сам фестиваль і учасники, і організатори згадують як дійство абсолютно сюрреалістичне. І воно, за великим рахунком, таким і було. У суспільстві назрівали зміни. Оте класичне, коли й у верхів не всьо альо, й у низів не все слава Богу. Але ще ситуація відносної рівноваги. Верхи ще при владі, низи при силі. Верхи в образі міліції: шманають, забороняють. Низи — свідома молодь — у дупі то все мають: приносять, проносять жовто-сині прапори. За прапор у ті роки ще можна було нажити геморою. Кримінально-процесуального. Та неважливо. Настрої поховати імперію, розвалити її, відновити державність уже панують у головах молоді. Старші осторожнічають.
От я собі думаю. Пізніше було оте ГКЧП. А якби совок опритомнів, зібрався докупи й закрутив гайки... Страшно подумати, скількох людей знову втратила б Україна... Але хвала всевишнім. Так не сталося.
Як же це було круто почути, що українською є такі мєгахіти! Українською. Крутіше від масковскіх зразків. Місцями не гірше від англійських фірмачів. І головне — своє. Бо воно ближче. Зрозуміліше. «У клюбі були любі танці...» Суперово. Ще вчора ти совєцкій гражданін. Патріот, канєшно. Містечковий. І коли якась пісня стає всесоюзним хітом у виконанні когось із УРСР, ти радієш. Якийсь «барабан бил плох, барабанщік бох», наприклад. Але то вчора. Сьогодні вже барабанщік не бох, а лох. Бо ти вже прешся від того, що «Липнева ніч накрила всьо село. Колгоспники всі геть позасинали...» І пес Рябко тобі ближчий у тисячу разів, ніж «Трава у дома» вкупі з «рокотом космодрома».
Коли офіційна влада остаточно вкурила, що то таке відбувається в славному, спокійному, по-доброму провінційному, заспаному місті Чернауц... Опупіла. Скажемо так. Її спаралізувало. Це вкотре врятувало фестиваль. Неповороткість того апарату. Тугодумство. Привело до того, що фестиваль таки відбувся. Хоча його й не дали завершити. Перервали. Але то сталося за сім хвилин до офіційного закриття. А могли б очухатись і закрити на другий, третій, будь-який день. Закрити фестиваль і закрити причетних. І за совковими мірками було за що. «Ще не вмерла України» виконували за фестиваль тричі. Значить як мінімум тричі можна було весь цей, як писала пізніше офіційна преса, националістічєскій шабаш прикрити. За антісовєтщіну. За буржуазний націоналізм.
Контрнаступ, що захлинувся
Уже після фестивалю совки очухались. І панєслась. Комуністично-офіціозна преса почала клєйміть фестиваль. Змішуючи реальні події з вигаданими призивами братися за вила. (Ні на шо не натякаю, але хтось із наших політиків образ вил плотно так використав. Може, просто сплагіатив у комуняк...) Спеціально покопався в неті, аби знайти образчик писанини. Кому як, а мені просто війнуло распятимі мальчікамі. Одна школа, один стиль...
«Недоумение и возмущение жителей Черновцов вызвали и организованные режиссерами фестиваля шествия по улицам города приехавших их соседних областей «глашатаев», которые носили жовто-блакитные флаги и трезубцы, а на шее — большие черные кресты, скандировали провокационные антисоветские лозунги, призывали браться «за вилы» и выступать против тех, у кого сегодня «все остальное оружие». А во время конкурса исполнителей среди зрителей ходил благообразный старичок в национальном украинском костюме с бандурой и, останавливаясь перед группами молодежи, многозначительно напевал одну и ту же старинную казацкую песню, особо выделяя слова: «Вставайте, хлопцы, беритесь за оружие, настал решительный час!».
Совершенно однозначную — негативную — реакцию присутствующих на концертах вызывали дюжие «хлопцы», разгуливавшие между рядами и угрозами заставлявшие зрителей выражать восторг по поводу националистических призывов и песенок, звучавших со сцены». ПРАВДА УКРАИНЫ (№ 231, 7 октября 1989 года).
Да-да. А тих глядачів, що не виражали васторга, ясно що розпинали. Прямо в трусіках. Прямо на табло стадіону... Це треба читати. Це треба пам’ятати.
Зате ні нєдоумєнія, ні возмущєнія житєлєй Черновцов не викликали міліціянти, що гамселили людей після того, як офіційна влада віддала наказ перервати фестиваль. І таке було. Але то вже було махання кулаками опісля бою фактично. А практично влада, можна сказати, фестиваль проморгала. Не була готова до такого... Розгубилась. І националістічєскіє пєсєнкі пішли в люди.
Хто постав із «Рути»
Канєшно, найпопсовішим чуваком того фестивалю, а отже, і найбільшою зіркою став Миколайчук. Босий, лисий, із легенькими прикольними піснями. Ще вчора ти на піанінко в садочку лабаєш діткам «На танцующіх утят», а після фестивалю збираєш стадіони. Хто ще з попси стартанув із того фестивалю. Спеціяльно не лізу в нет. Намагаюся з пам’яті. Нє. НЕ осилив. Пам’ятаю якийсь чи то скандал, чи то непорозуміння з Іриною Білик, яка була учасницею і навіть виступила. Але якось так виступила, що самоусунулась із фестивалю, що не завадило їй стати суперстар, а дирекції «Червоної рути» регулярно впихати її прізвище до списків тих, кого відкрив фестиваль. Що в принципі у випадку з Білик не є правдою. А хто ще? Треба підглядати. Ага. Глянув перелік переможців. Таки не знаю практично нікого з поп-виконавців. Пробачте, попсовики.
Певно, відразу й у бардів треба просити пробачення. Їхні імена мені теж нічого не говорили, НЕ цікавий мені був пласт тієї творчості. Хоча саме поміж співців засвітилися такі метри укрсучмузики, як Тарас Чубай, Марія Бурмака.
Зі співців був і офіційний переможець фестивалю. Володар Гран-прі. Василь Жданкін. (Прізвище підглянув у Вікіпедії). Я й на володаря Гран-прі увагу не звернув би, якби не стаття про теперішнє життя людини, яка вперше за фіру років насмілилася публічно заспівати «Ще не вмерла України». Останніми роками дядько вдарився в московське православіє. Називає росіянців братами. Виступає за парєбрікам... Життя — дивна штука. Та й кобза з ним.
Справжніми переможцями першої «Рути» стали рокери. От хто став першими зірками! Героями. «Брати Гадюкіни». Їх поставлю на перше місце. «Сестричка Віка». Логічно згадати про неї опісля «Гадюкіних», бо вона практично співала їхні пісні. Хоча й посіла перше місце, а «Гади» — друге. «Кому Вниз». «Гадюкіних» випхав трохи вперед перед цими готичними дядьками виключно через їхній вплив на поп-культуру Неньки. А от справжній український рок — це «Кому Вниз». Понесло в пафос старого прихильника Середи енд компані. Але коли вперше почув «Суботів», то як обухом по голові. Ну й ВВ. Закручував їхні пісні ще на бобіннику до дірок на плівці.
Уже в нинішньому столітті відкрив для себе ще одного учасника — переможця «Рути-89» — косівських «Гуцулів». Ну просто мєгахороші дядьки. Але якось того часу, попри диплом фестивалю, у мас-медійний простір вони не потрапили. А от дуже-дуже шкода.
Можна ще зо дві сторінки описувати музикантів і сам фестиваль. Гадаю, краще то все просто побачити на власні очі. YouTube дає змогу це зробити (див. QR-код). Вже звиняйте за якість, монтаж, так тоді знімали. Але атмосфера, хіти, наші зірки, деякі з яких уже не з нами... Це заворожує. Я ті півтори години проторчав перед монітором, як зомбі. Чого й вам бажаю.
P.S. Від упорядника. Додам, що львів’яни ще у 1988 році створили театр пісні “Не журись!”, де співали барди із кількох областей України, вони і стали “заводіями” фестивалю у Чернівцях. Раніше чернівецької “Червоної рути - 1989” відбувся фестиваль українських бардів “Оберіг” у Луцьку, який слабо висвітлювали центральні ЗМІ, бо проводили його волиняни.
Пропоную список переможців 1-ої “ЧР” серед бардів (співці) та вірш Т.Шевченка, що став піснею гурту “Кому вниз”.
Переможці ЧР-89 за газетою «Червона Рута» , № 6, 24.09.1989
ГРАН-ПРІ
Василь Жданкін (Львів)
СПІВЦІ
Перше місце . Едуард Драч (Черкаси), Віктор Морозов (Львів).
Друге місце. Андрій Панчишин (Львів), Марія Бурмака (Харків).
Дипломами нагороджені: Володимир Давидов (Кіровоградська область), Олег Покальчук, Іван Сітарський (Львівська область), Леся Улична і Леся Горова (Львів), Ігор Кравчук (Чернівці), Володимир Кіндратишин (Івано-Франківськ), Андрій Чернюк (Київ), Станіслав Щербатих (Івано-Франківськ), Іван Козаченко (Київ), Кость Павляк (Черкаси), Василь Чинч (ЧССР), Олесь Доля (Львів), «Рутенія» (Київ), Тарас Чубай (Львів).
Тарас ШЕВЧЕНКО
Виконавці: гурт «Кому Вниз»
***
Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам... Може, й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна .
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..