Бюлетень №18 (396) 2016 рік
Новини одним рядком:
26 квітня – відкриття фотовиставки Сергія Марченка “Чорнобиль + 30: Це наша земля - ми тут живемо” у Музеї І. Гончара
30 квітня – благодійний вечір Євгенії Більченко та її друзів у підтримку поета Романа Бабака в Києві
1 травня – концерт Дмитра Долгова, Анни Щербань, Євгенія Левковича у сімейному кафе “Літо” в Києві
5 травня – концерт Анатолія Строгого та Ольги Стогній у Кіровоградському театрі ім. М.Л. Кропивницького
5 травня – концерт ска-панк-проекту "Жадан і Собаки" у харківському клубі «Жара»
9 травня – день народження Булата Окуджави
12 травня – концерт Олександра Больменка і Сергія Грязьова, Київ, вул. Артема, Будинок художника, салон “Арт-Віжен”
13 травня – відкриття фестивалю “Острів”, Київ, вул. Челябінська, 7 “В”, Школа джазового та естрадного мистецтва
14 травня – концерт учасників фестивалю “Острів”, Київ, вул. Набережно-Корчуватська, 92, Гринівська вітальня
14 травня – гала-концерт фестивалю “Острів”, Київ, вул. Челябінська, 7 “В”, Школа джазового та естрад. мистецтва
14-15 травня – вечори авторської пісні у Кам'янці-Подільському на площі Польський ринок, біля арт-кафе "Ратуша"
15 травня – заключний концерт фестивалю “Острів”, Київ, пр. Науки, 4, бібліотека ім. Наталі Забіли, мист. вітальня
15 травня – гала-концерт фестивалю «Пісенний дивоцвіт — 2016», Павлоград, вул. Центральна, 61
20-22 травня – фестиваль авторської пісні та поезії "Співучі вітрила" у Дніпропетровську
Іван Ольховський
СЛОВО КНЯЗЯ ІГОРЯ
ДО СВОГО ПОЛКУ
Дружино, — в лати, шоломи й кольчуги!
Вперед, по славу, як не йде сама!
В бою померти — сорому нема, —
хоч сонце чорне над весняним пругом.
Дружино, — списи, стріли і мечі, —
не дай заржавіть мужності й одвазі!
Рівняйся всюди на знамена княжі,
хоч кров холоне і кричать сичі.
Дружино, люті наші вороги —
горить земля під їхніми ногами...
Високі стіни і залізні брами
рятують, доки спокій навкруги.
Дружино, вої! Страх перемогти
благає наша вдача соколина!
Хто скаже, що непевна ця година, —
Не вір! Лисиці брешуть на щити!
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, p_karta@maіl.ru
Київ – Анна Калита
30 апреля - Благотворительный вечер поэта Евгении Бильченко и друзей в поддержку поэта Романа Бабака. Хиты от БЖ. Выступления гостей (приглашенные уточняются). Свободный микрофон. Свободный вход. Взнос в белую шляпу по сердцу. https://www.facebook.com/events/969709739809491/
В МАЕ НАС ЖДЕТ:
1 мая - https://www.facebook.com/events/255386118135837/
Приглашаем на концерт Дмитрия Долгова, Анны Щербань и Евгения Левковича в Арт-клуб в семейном кафе Лето, ул.Юнкерова 105, 14 линия (Трамвай 12 от Контрактовой, маршрутка 719 или 226 от Нивок) Благотворительный взнос 50 грн, все взносы уйдут музыкантам, себе ничего кроме хороших впечатлений не оставим. Приезжайте, будет здорово, как всегда! С детками тут же будут проводить мастерклассы.
9 мая - 19:00 в большом зале Кинопанорамы
Радуйтесь любители творчества Булата Окуджавы! Наступает 9 мая – день рождения Поэта! Вы придете на фестиваль песен Окуджавы «Поле Чудес» (г.Киев), увидите великолепных исполнителей из Киева, Сум, Запорожья и споете вместе с ними любимые песни, пользуясь сборником стихов, который мы дарим каждому зрителю!
• Запорожский театр песни: Елена Алексеева Жан Селезенев
• Ансамбль «BardBand «Kiev»: Александр Кропельницкий, Андрей Басенко, Дмитрий Долгов
• Лауреат международных конкурсов песни – Руслана Туриянская (г.Сумы)
• Известный поэт и композитор – Владимир Каденко (г.Киев)
• Стихи Окуджавы читает лауреат поэтических конкурсов – Наталья Махиня (г.Киев)
• Аккомпанирует блестящий гитарист-аранжировщик – Борис Бельский (г.Киев)
https://www.facebook.com/events/258932777778950/
13-15 травня
Запрошуємо Вас на 12-й Фестиваль авторської пісні та поезії "Острів" імені Довлєта Кєлова. Фестиваль відбудеться 13-15 травня 2016 р. у м. Києві.
"Острів" - жива музика, живе слово, живі емоції...
Фестивальне відео https://www.youtube.com/watch?v=0zPJ0yDJJDE
Афіша, інформація про творчі майстерні та ін. - на сайті http://ostrov.bardy.org/
Вхід на усі концерти вільний.
Приходьте - і Ви станете трішечки щасливішими!
20 мая - Вячеслав КУПРИЕНКО: Я снова буду рисовать Киев акварелью. Ну не пишется Киев маслом – нет в масле прозрачности, есть липкость и тяжесть. А Киев какой угодно, но не липкий, он никого не держит, а лишь слегка придерживает за рукав, улыбаясь своей открытой свободной улыбкой. И уж, конечно, Киев не тяжелый. Самая большая в нем тяжесть – это Родина–Мать, которая лишь вблизи титановый монстр, а сдалека вроде и ничего – ведь вокруг простор!
Да, Киев акварельный! Ведь «аква»- это вода, а мыслим ли Киев без Днепра? О чем это я? Ах да, конец мая, летние платьица, цветущие каштаны... Всё цветет, пахнет, распускается... В общем, киевляне, приходите, поговорим о нашем городе. Я расскажу свою историю любви к Киеву. Фоном будет концерт, составленный из теплых пастельных нот-красок, из романтических тембров и легких провокаций.
Вход: 70 грн Зарегистрироваться и получить дополнительную информацию можно по телефону (044) 384-0-386 или concert.uahttps: //www.facebook.com/events/1699856106932534/
Харків – Літературний музей
Травень у Літмузеї
13, 20, 27 травня, 19.00 – збори Кіноклубу в Літмузеї (анонси на сторінці kinoklub_litmuz.livejournal.com)
14 травня, 13.00 – Ресторанний день
17 травня, 10.00-23.00 – Фестиваль «Віч-на-віч» (соціально-мистецький захід за участі людей із важкими вадами зору)
21 травня, 15.00-24.00 – «Ніч у Літмузеї»
23 травня, 18.00 – Презентація відеоекскурсій «Харківські завулки»
25 травня, 18.00 – «Синій вечірній город. Іду…»: прогулянка з Хвильовим (у межах проекту "Кав'ярня Пóка")
28 травня, 10.00-18.00 – «Вихідні в Літмузеї»
Детальна інформація про кожен захід – окремою розсилкою.
Виставки
«Григорій Сковорода: мандрівка за щастям»
Постійна експозиція Харківського Літмузею присвячена творчості Григорія Сковороди, українського мандрівного поета і філософа XVIII ст., його міркуванням про щастя.
«“Будемо жити!” (світова література про війни ХХ століття)»
Експонати виставки – це твори світових класиків про війну, артефакти та фото із зони бойових дій на Сході України. Вони створюють атмосферу причетності кожного до сучасної війни в Україні, а також включають трагічне сьогодення у мілітарний контекст ХХ-ХХІ ст.
Заходи
«Кав’ярня Пока» – «місце перепочинку літераторських душ 20-х рр.», де обговорювалися пекучі теми та народжувалися ідеї.
Раз на місяць протягом цілого року сходи Літмузею перетворюватимуться на очуднений простір у стилі «Кав'ярні Пока», де любили збиратися літератори. У 20-х числах, 20 щасливих відвідувачів зможуть побувати на особливому заході про 1920-ті роки. Скуштувати улюблені напої і ласощі котрогось із письменників, побути учасником творчої текстової лабораторії, дізнатися чимало невідомих історій.
Меню кав’ярні Пока:
• Атмосфера столичного Харкова, відтворена за документами, листами, спогадами.
• Мистецька тусовка: дружба, суперництво, кохання.
• Одяг від «письменницьких брендів» 1920-х.
• Улюблені страви літераторів.
• Богемний відпочинок і розваги.
• Творча лабораторія, секрети написання модерного й авангардного текстів.
• Музика й живопис із 1920-х.
• Сходи, які мають, що сказати, та стіни, які мають вуха...
І – головне: безпосередня участь кожного з вас.
Адреса: м. Харків, вул. Багалія, 6 (ст. м. «Пушкінська» або «Архітектора Бекетова»).
Вартість вхідного квитка до музею – 12 грн. 50 коп. (для учнів та студентів – 7 грн ),
екскурсії чи інтерактивної програми – 50 грн. Довідки за телефоном 706-25-79.
Слідкуйте за подіями в Літмузеї на сторінках http://www.facebook.com/groups/lit.museum/ та http://vk.com/litmuzey_club
Дніпропетровськ – сайт http://artvertep.com/news/25294_Potyag+%D1%94dnannya+ide+na+Shid%21.html
Гурт мандрівних дяків Вертеп / Потяг єднання їде на Схід!
Із Києва на Донбас вирушили бійці культурно-мистецького фронту.
Уперше понад 200 митців, освітян, журналістів, волонтерів, громадських діячів долучилися до всеукраїнської акції «Потяг єднання України «Труханівська Січ».
Учасники мистецько-агітаційного потяга, який 20 квітня вирушив за маршрутом Київ–Полтава–Харків–Бахмут–Червоний Лиман–Слов’янськ–Краматорськ–Дружківка–Костянтинівка–Лозова–Красноград, виступатимуть із концертами, лекціями, майстер-класами у військових частинах, школах, будинках культури й інших закладах.
«На Донбас їдемо, як до своїх, – поділився з кореспондентами «Вечірки» Тимофій Хом’як, керівник гурту «Вертеп». – Тільки цьогоріч уже вдесяте прямуємо туди. А за два роки відіграли на Донбасі майже 100 концертів. Головне – ми знаємо, що на нас чекають. Можливо, ми погано стріляємо з автомата, але наша музика, наше слово влучають у ціль. Хочемо підтримати хлопців, які воюють у зоні АТО. Адже тривалий час тамтешнє населення перебувало під страшним гнітом російської пропаганди. Але, знаєте, коли починаємо співати пісню «Любо, братці, любо…», у глядачів одразу покращується настрій».
За традицією, кожна добра справа завершується успішно, якщо її благословляє Бог. Глава Української православної церкви Київського патріархату Філарет теж прийшов провести учасників мистецько-агітаційного потяга та благословити їх: «Ми починаємо дуже важливу акцію «Потяг єдності», тож помолімося за те, що він привіз нас до перемоги…»
«Це лише перша ластівка, – дивлячись на потяг і задоволено посміхаючись, зауважує чоловік на ім’я Василь. Він працює водієм в екскурсійному бюро і, почувши музику, прийшов підтримати учасників акції. – Такі поїздки давно потрібно було організовувати. Тоді, можливо, не було б такої ситуації на Сході України, як зараз. І добре, що перед Великоднем вирушає цей гарний і потрібний потяг. Хай їм щастить…»
Пасажири незвичайного потяга також везуть великодні подарунки для військових та дітей, які перебувають у прифронтовій зоні. Чимала частина з них виготовлена дитячими руками.
Марина Марченко, газета Вечірній Київ
Кіровоград – сайт http://pereveslo.org.ua/index.php/kirovogradsky-novyny/item/23438-u-kirovohradi-vidbudet-sya-kontsert-maystriv-avtors-koyi-pisni-pid-hitaru.html
У Кіровограді відбудеться концерт майстрів авторської пісні під гітару
Клуб авторської пісні та поезії "Байгород" запрошує на зустріч з нашими гостями з Дніпродзержинська, дуетом "Меж ещё и уже…" 05 травня о 18 годині до Кіровоградського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М.Л. Кропивницького.
Анатолій Строгий та Ольга Стогній є лауреатами і дипломантами 19 міжнародних фестивалів авторської пісні, таких як: "Автограф" - м. Полтава; "Осінній Есхар", "Зимовий Есхар" - м. Чугуїв; "Осіння Ялта", "Зимова Ялта" - м. Ялта; "Тарханкут"; "Мраморные пещеры"; "Дети Сентября" - м. Маріуполь; "Казантип", "32 Мая" - м. Святогорськ; "Островок", "Байда", "Редкая птица", "Спас" - м. Запоріжжя; "Булат" - м. Суми; "Вагант", "Співучі вітрила" - м. Дніпропетровськ, "Лісова фієста" - м. Київ (Боярка), "Київська Русь" - м. Київ. і т.д.
Також Анатолій та Ольга входять до "Бард-Сотні", що підтримують своїми піснями наших воїнів в АТО.
Довідки за телефоном 099 963 86 81
Київ – Сергій Марченко
Музей Івана Гончара
запрошує Вас 26 квітня 2016 року о 18 год.
на відкриття мультимедійної фотовиставки
Чорнобиль + 30: Це наша земля - ми тут живемо
Чорнобиль ‑ це слово вразило Світ і повідомило про Україну.
Це слово викликає глибокі переживання, асоціюється з горем та руйнуванням, з погіршанням здоров’я та екології, з культурними втратами - від прадідівських хат до зникнення правічного способу існування, характерного лише для цього краю. А ще це слово нагадує про зраду урядовців, які брехали своєму народові, замовчували правдиві масштаби катастрофи. Чорнобиль - це і попередження для майбутнього, це й ностальгія за простішим способом існування людини .
Фотовиставка пропонує суто людський погляд на плин життя Полісся, адже н а забруднених радіацією територіях Київської, Житомирської, Рівненської областей мешкає нині понад мільйон поліщуків. Що ми знаємо про їхні турботи, побут? Як вони зберігають вірування, пам’ять предків? Які їхні житла, церкви, вишивки, знаряддя праці? Як виглядають поліщуки - діти, батьки, жінки й старші чоловіки? Про що думають? Яких пісень співають? Які знають молитви?...
Засобами фотографії й відео автори намагалися знаходити відповіді у серіях фотографій - документальних, і водночас образних, у коротеньких фільмах. Першу експедицію було здійснено у серпні 2004 р. разом з дослідниками Полісся - Михайлом Глушком, Володимиром Галайчуком, Романом Сілецьким, Михайлом Рожком, Олексієм Долею. Другу ‑ у листопаді, у Зоні відчуження ‑ за підтримки Ростислава Омеляшка, керівника Центру захисту культурної спадщини Полісся. В 2005 р. автори знімали поза зоною, у радіоактивно-забрудненому селі Великі Кліщі, неподалік Народичів – фільмували одиноку мешканку Настю Авраменко, яка не погодилася покидати рідне село і сама доглядала церкву, кладовище…
У 2006 році до 20-річчя Чорнобильської трагедії було сформовано два експозиційні примірники виставки, які експонувалися одночасно в Українському музеї Нью-Йорка та у Музеї Івана Гончара. Згодом - у Харківській академії дизайну та у Миколаївському державному гуманітарному університеті імені Петра Могили (2007), у Музеї ідей у Львові (2008). Минуло десять років і цифра у назві «Чорнобиль+20» змінилася на «+30»: арт-проект повертається до життя.
Виставка досить велика, понад двісті фотографій, тому головну її частину нині розгорнуто у залі Музею Івана Гончара, а півсотні фотографій презентується у офісі Програми імені Фулбрайта ( вул. Еспланадна, 20, кімн. 904, М «Палац Спорту» , до 13 травня ).
Автори - український кінорежисер Сергій Марченко та американський історик Мирон Стахів. Сюди увійшла й серія фотографій, знята Сергієм Марченком у зоні відчуження раніше, у 1996-1997 рр. Особливим компонентом виставки є тринадцять одно-двохвилинних фільмів з циклу «Поліські образки», музику до яких написав композитор Володимир Губа.
Миколаїв – сайт http://colegium.mk.ua/news/znovu_kolegium_zaproshue_pid_sribnij_dzvin_bandur/2016-04-25-318
Знову колегіум запрошує «Під срібний дзвін бандур»
Саме під такою зворушливо-іскристою і промовистою назвою протягом 21 – 22 квітня у Миколаївському муніципальному колегіумі ім. В.Д. Чайки проходив ІІІ Молодіжний фестиваль-конкурс кобзарського мистецтва Півдня України.
Колегіум зустрів гостей із Києва і Київської області, Херсону і Одеси, звісно і юних аматорів і професійних виконавців Миколаєва. Фестиваль-конкурс присвячений 25-річчю Незалежності України та 25-річному ювілею Народної Бузької юнацької капели бандуристів «Кобзарський передзвін» ММК ім. В.Д. Чайки.
Саме славнозвісна козацька кобза, а сьогодні бандура, створила школу ”Кобзарська наука” молодого кобзарського покоління Миколаївщини, майстерності їх гри і співу від української народної пісні до класики.
Організована в 1992 році на базі муніципального колегіуму, при активній підтримці Національної Всеукраїнської спілки кобзарів та Національної державної заслуженої капели бандуристів під керівництвом Народного артиста України Миколи Гвоздя капела плідно пройшла свій 25-річний шлях, пропагуючи «колиску козацьких шабель»- душу української нації - серед різних верств населення рідного краю і України.
Цей творчий шлях знаменний для капели участю у Всеукраїнському молодіжному фестивалі «Перлини сезону», Всеукраїнському кобзарському форумі «Вересаєве свято» на Чернігівщині, Всесвітньому фестивалі мистецтв українського козацтва, на першому Всеукраїнському з’їзді кобзарів, Першому Міжнародному кобзарському конкурсі ім. Г.Китастого, святкуванні 10-річчя українського музею кобзарства історико-етнографічного заповідника міста Переяслав-Хмельницького.
Капела бандуристів є лауреатом Міжнародних і Всеукраїнських конкурсів. Цей колектив є справжньою окрасою нашого навчального закладу, своєрідною візитівкою Прибузького краю. Вона з великим успіхом виступала на сценах Чернігова і Батуріна, Кримського «Артеку» і Кіровограду, Львова, Національної філармонії, Українського дому, Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова та Софіївського майдану у Києві, Ялті, Кривому Розі, на Міжнародному фестивалі у м. Бидгощ (Польща).
Ініціатором та керівником школи «Кобзарська наука» є заслужений працівник культури України, відмінник освіти України, лауреат обласної премії ім. М. Аркаса Валентина Січко, а хормейстером капели бандуристів «Кобзарський передзвін» є відмінник освіти України, лауреат премії ім. М. Аркаса Анатолій Андрєєв.
Народна бузька юнацька капела “Кобзарський передзвін» - організатор і володар Гран-прі Першого і Другого молодіжних кобзарських фестивалів Півдня України “Під срібний дзвін бандур”, лауреат міжнародних і Всеукраїнських конкурсів.
22 квітня у Миколаївському російському академічному художньому театрі відбулася церемонія нагородження дипломантів фестивалю-конкурсу.
Гран-Прі фестивалю в номінації «Капели» нагороджена Народна Бузька юнацька капела «Кобзарський передзвін».
А вінцем свята народної пісні кобзарського мистецтва став виступ Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Г. Майбороди під орудою Заслуженого діяча мистецтв України Юрія Курача.
Насиченою була і програма ознайомлення гостей фестивалю із пам’ятними місцями Миколаєва. Усі учасники відвідали найкращий зоопарк в Україні, і, найголовніше, були вражені самим колегіумом, який, за їх твердженням, є кращим навчальним закладом нашої Держави. Подячні слова лунали на адресу організаторів фестивалю-конкурсу, а найперше Сергія Михайловича Січка, - за гостинність теплого прийому і патріотичність самого дійства. Тож, лунайте срібні струни на добро, на щастя, на благополуччя рідної української землі від Південної сонячної Миколаївщини.
Прес-центр колегіуму
Полтава – сайт http://www.podii.com.ua/news/poltavski-bandurystky-staly-naykrashchymy-na-vseukrayinskomu-konkursi
Полтавські бандуристки стали найкращими на всеукраїнському конкурсі
24 Квітень, 2016
У Полтаві вдвадцяте відбувся Всеукраїнський відкритий конкурс молодих бандуристів імені Володимира Кабачка. Учасники та організатори присвятили його 25-й річниці незалежності України і виконували в різних аранжуваннях переважно твори українських композиторів
Полтавський конкурс молодих бандуристів – це данина пам’яті нашому видатному землякові – Володимиру Кабачку. 1925 року він створив першу в області капелу бандуристів, що невдовзі стала частиною Національної. За пропаганду кобзарського мистецтва, 1937-го потрапив на Колиму. В Україну повернувся вже в повоєнні роки. Викладав у Київській музичній консерваторії, де заснував перше професійне тріо бандуристів. Нащадкам заповідав любити та цінувати бандуру і кобзу. На думку директора Полтавського музичного училища імені Лисенка Миколи Демченка, полтавці заповіт свого знаменитого земляка виконали.
— На Полтавщині бандурне мистецтво надзвичайно розвинуте. Тому тут виникло природне бажання зробити осередок, куди б з’їзджалися бандуристи з усієї України і творчо змагалися. Традиції, школа кобзарська передається з покоління в покоління. Я впевнений, що конкурс у Полтаві виконує і буде виконувати цю велику роль – підтримки і розвитку цього мистецтва в Україні. Я сподіваюся, що рівень проведення нашого конкурсу і його авторитет в Україні приверне увагу бандуристів з інших країн.
Звання найкращого молодого бандуриста України цього року в Полтаві виборювали 63 учасники майже з усіх областей! Учасники конкурсу змагалися у трьох вікових категоріях: учні музичних шкіл, студенти молодших і старших курсів музичних училищ. Окремо виступали бандуристи-вокалісти та бандуристи-інструменталісти. Про рівень майстерності учасників говорить член журі, голова Національної спілки кобзарів України, народний артист України, професор Національної музичної академії України імені П.Чайковського – полтавець Володимир Єсипок:
— Це – фантастика! Дівчинка 4-го курсу Полтавського музичного училища, яке я, до речі, колись закінчував, показала такий рівень, що не під силу випускникам консерваторії. Це – феномен! Зараз кількість учнів, які обирають у музичних школах навчання на бандурі, зростає в геометричній прогресії! Я так думаю, що це пов’язано з пробудженням національної свідомості українців. Бо бандура — не просто музичний інструмент, а музичний символ української державності й української нації.
Феноменом Володимир Єсипок назвав бандуристку-інструменталістку, студентку 4 курсу Полтавського музичного училища Ольгу Миронову. Мистецтво гри на бандурі вона почала опановувати в Семенівській дитячій музичній школі. Вважає цей інструмент наймелодійнішим.
— Бандура зараз — сучасний популярний інструмент. Раніше і струн менше було, і техніка інша була. На «старосвітських» бандурах, наприклад, грали обома руками. А зараз можна однією рукою. І твори грали тільки народні. Звук зовсім інший – темперований стрій і в різних тональностях. Усе більше розумію, що бандура – це моє і без неї не можу.
Вікторія Деркач – студентка 4 курсу, виборола І місце в категорії «вокаліст-бандурист».
— Я з дитинства хотіла співати і навчатися грі на фортепіано. Але коли ми прийшли записуватися до Миргородської дитячої музичної школи, виявилося, що місць на цю спеціальність вже не було. Тому обрала бандуру. Хоча до цього ніколи її навіть не бачила і не чула. Зараз мені соромно про це згадувати (сміється). Бо ми ж українці! А потім я побачила свою вчительку – молоду і гарну і подумала, що це – молодіжний інструмент. А коли почула звук бандури, зрозуміла – це мій інструмент. І жодного дня не пожалкувала, що обрала навчання грі на бандурі. Мої батьки дуже люблять, коли я співаю, акомпануючи на бандурі. А коли приходять гості і я їм граю, вони плачуть. Після музичного училища хотілося б продовжити навчання. І поїхати попрацювати за кордон. Бо там бандуру знають і люблять. У Канаді, наприклад, і…не дивуйтеся, в Китаї.
Наступного, 2017 року, відзначатимуть 125-ту річницю від Дня народження Володимира Кабачка. Чим не привід зробити конкурс міжнародним?
Олена ПОЛТАВКА
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Меня бесят штампы о кумовьях, шароварах и о том, что украинский - язык села, - Сашко Лирник
http://news.meta.ua/ua/archive/20.04.16/cluster:48312601-Menia-besiat-shtampy-o-kumoviakh-sharovarakh-i-o-tom-chto-ukrainskii---iazyk-sela---Sashko-Lirnik/
20.04.2016
Где, по-вашему, место русскому языку, носителей которого в стране много?
Есть люди, которые говорят по-русски. Ну и пусть говорят, это их право, Богом данное. У меня есть ученик в России, Илюха, он такой же чокнутый, как и я, пытается возродить скоморошество. У нас никогда не было с ним конфликтов. У меня жена русскоязычная, и мне всегда казались дикими попытки как-то противопоставлять людей по языковому принципу.
Я ничего не имею против русского языка, русской культуры. Но не за счёт украинского. В Украине живёт более 80% украинцев, а, скажем, украинского медиапродукта в стране 22% и с каждым годом меньше. Это нечестно. Если вас 20%, вот вам 20% эфира.
Я категорически против того, чтобы украинские чиновники не говорили по-украински. Например, в Торонто чиновник не найдёт работу, если не знает английского, а в Монреале плюс к этому ещё необходимо знать французский.
Может быть, языковой вопрос сам собой отпадёт со временем?
Да. Родители отдают детей в украинские школы. Если не будет идеологического давления со стороны России, лет за 25 положение исправится. А государство обязано ради своего выживания охранять украинскую культуру, помогать, особенно на этом этапе, украинскому творчеству. Или, по крайней мере, если не помогаешь, то не мешай.
"Речь не идёт о замене российского украинским"
Вы стали одним из деятелей культуры, которые потребовали от президента запретить любой импорт видео- и аудиопродукции из Российской Федерации в интересах национальной безопасности.
Причин две. Знаешь, с чего началась освободительная война в Соединённых Штатах Америки? Английский чай побросали в воду: мы не будем покупать их продукты. То есть, во-первых, это продукт страны-агрессора. Во-вторых, современный российский продукт чрезвычайно заидеологизирован, это продукт пропаганды, а не культуры. В любом сериале обязательно покажут честного мента, спецназ, который героически спасает детей. В какой-то фильм вставили эпизод, когда фашисты спасали детей от злобных бандеровцев, даже тут уже создаётся альтернативная история.
Сашко Лирник: "Олег Скрипка вложил свои деньги в мультипликационный видеоклип "Щедрик", я был сценаристом у него, Стёпа Коваль его делал. Сейчас этот клип Америка и Канада крутят на Рождество. То есть мы можем делать вещи, которые интересны во всём мире"
Недавно я разговаривал с российским журналистом Аркадием Бабченко, который считает, что Украине стоит обратить внимание на средства дебилизации населения: аншлаги, бандитско-ментовские сериалы, которые в России подкосили нравственность и общественную мораль. На ваш взгляд, украинские чиновники, регулирующие сферу культуры, это понимают?
Чиновники ничего не регулируют, просто имеют должности и деньги от этого. Украинское телевидение, наверное, единственное в мире, где исполнители должны платить, чтобы их показывали. Продвигая российский продукт, чиновники имеют процент от московских медиакомпаний. Поэтому, что бы ты ему ни рассказывал, ему это до лампочки. Это как врачи, которые направляют больного в аптеку покупать дорогие лекарства, потому что аптека им за это платит.
Война на 100% создана телевизором. Это и есть пропаганда. Люди с горящими глазами кричат: "Давай нам Россию, потому что там живут лучше, там чистые улицы, красивые квартиры, большие зарплаты". Спрашиваешь их, откуда они это взяли, отвечают, что видели по телевизору, в сериалах. А то, что эти сериалы снимались здесь, на Русановке, не знают. Как они будут любить Украину, когда знают, что здесь жить нелегко, а в России из телевизора всё хорошо? Как там: "В матушке-России не жизнь, а малина, у каждого есть коттедж и "Лада Калина". Там пенсия тыща баксов. Нафта з крана стікає, а замість солов'я там Кобзон співає". Это психологическая, идеологическая война, она давно ведётся.
Я надеюсь, что украинская власть поймёт: сейчас телевизор важнее снарядов и пушек. "Градом" можно убить сто человек, а телевизор убивает миллионами.
Исключений быть не должно?
Нам возражают: а как же Макаревич? Но начнём с того, что его и не показывают. Там может быть 1-2% неагитационного продукта. В России давно создано "министерство пропаганды", у него огромный бюджет, и всё это работает против нас. У нас нет другой возможности защититься, кроме как запретить. Государство очень хорошо работает, когда запрещает наркотики или неподакцизный алкоголь тут же маски-шоу. А это то же самое распространение антиукраинского наркотика. Причём мы его не бесплатно получаем, мы платим за свою смерть.
"Меня бесят технологии, когда через СМИ, в выступлениях так называемых юмористов навязываются штампы: украинский язык язык села, главные украинские герои кумовья, сало, шаровары. Молодёжь начинает чураться своего языка"
Сашко Лирник
о том, к чему приводит влияние современной российской массовой культуры
Была ли реакция на ваше обращение?
Ничего такого не услышал, честно говоря. Шум поднялся, но он успешно гасится. Активизировалась пиар-компания: русские воюют за нас в окопах. Да, воюют. Но они защищают не "русский мир", а Украину. Я не знаю ни одного подтверждённого примера того, как в Украине кого-нибудь дискриминировали из-за русского языка. Не нужно перекручивать. Это не запрет русского языка или культуры, это запрет пропаганды.
Украинцы потребляют российский медиапродукт, а других фильмов не видят, песен не слышат, их нет. Я постоянный член жюри фестиваля "Срiбна пiдкова", вижу, сколько у нас есть талантливых исполнителей, но их нигде не услышишь, их не покажут по телевизору. Зато любого российского дебила покажут, потому что пиар-менеджеров, редакторов, собственников телеканалов, радио и газет меньше всего волнует то, что здесь происходит: у них дети в Лондоне, родители в Америке, Израиле, не в России, там они сами тоже не хотят жить. Меня приглашали вести семейный праздник к одному известному депутату. Детки хорошие, целый класс. Ни одного слова по-украински, даже больше ни слова по-русски. Они все говорят по-английски. Гувернантки готовят их к жизни в англоязычном мире. То есть он здесь заработает, а дети будут жить там, где хороший климат, обслуживание, где нет Путина.
С музыкой, наверное, проще в Украине достаточно авторов. А чем можно заменить российский телевизионный контент?
Речь не идёт о замене российского украинским. Речь идёт об изъятии из эфира на время войны явного или скрытого пропагандистского медиапродукта страны-агрессора. Заменить есть чем, мир большой. Многие популярные российские сериалы снимают по лицензии, купленной у Америки. Можно заменять их английскими, польскими, американскими, турецкими, индийскими фильмами и сериалами. Если при этом увеличится доля украинского контента, я буду рад, но речь об этом не идёт.
У нас есть возможность производить достойный продукт. Я имею отношение к мультипликации, знаю, что даже американцы снимают мультфильмы в Украине: мастера те же самые, технологии, графика, художники, но дешевле в разы. Так же и с сериалами: есть кому и чем их снимать. Дай бог, со временем и украинские появятся, кроме тех фильмов, которые на полках лежат. Но речь идёт не о конкуренции, а о защите информационного пространства во время войны.
Строитель. Сашко Лирник до того, как стал профессиональным сказочником, работал инженером. "Вот это всё я построил", говорит он, показывая на здания напротив "Детского мира" в киевской Дарнице
"Без поддержки пока не обойтись"
Вы были причастны к созданию мультсериала "Моя країна Україна".
Это мой сценарий, я его озвучивал, я главный герой.
Что с этим проектом сейчас?
Снято 26 серий нашего мультфильма, и уже четыре года он лежит на полке в Госкино. Иногда нам удавалось его показывать. Пару лет назад в Житомире отмечали День соборности, к нам обратились с просьбой показать его в кинотеатре. Мы написали письмо в Госкино, нам разрешили. Права на него у государства.
Поэтому его нельзя выложить в интернет?
Была бы моя собственность, уже давно выложил бы. Так вот в Житомире было пять сеансов. Кинотеатр забит, люди стояли в проходах, попросили на следующий день повторить двухчасовой украинский мультфильм оказался людям интереснее "Шрека". Потом директор кинотеатра принёс вот такой, Лирник разводит руки на полметра пакет с деньгами, мы отдали его в Госкино. Это та продукция, которая может, во-первых, идти за рубеж, а во-вторых, приносить прибыль.
Без господдержки такие проекты могут создаваться?
У меня есть личный опыт. С друзьями мы сняли полнометражный фильм "Чорний козак" за свой счёт без поддержки государства. Когда я написал сценарий, заявка шесть лет лежала первой в Госкино, всё время говорили, что нет денег. Я психанул, сказал, что докажу, что можно снимать без больших денег. Мы его сняли, Лирник достаёт планшет и запускает ролик с середины. На экране несколько всадников гонятся за парнем в крестьянской одежде, который пытается от них спрятаться. Я понимаю, что у государства нет денег на кино, но также понимаю, что деньги, вообще, есть, и они раскрадываются. Большие проекты требуют поддержки, но в Украине сложился такой бизнес-климат, что для богатых людей украинская культура на 120-м месте. Поэтому надеяться на помощь меценатов не приходится, тем более сейчас война, и совести не хватает что-то просить, когда все на фронт работают.
Сашко Лирник, в миру Александр Иванович, самый известный современный сказочник Украины. По образованию Лирник инженер. Писать сказки начал в 1980-х, когда родились дети. "Я тогда жил в России, в Мурманске, попал туда после института. Хотел, чтобы дети украинский выучили, а что может быть лучше сказок?", говорит Лирник. На второй год жизни в Мурманске создал там "Українське культурне товариство", землячество до сих пор существует, чем его создатель гордится. В 1990-х вернулся в Украину, работал строителем.
Мы разговариваем, стоя у входа в "Детский мир" на киевской Дарнице. "Вот это всё я построил, начинал рабочим, потом был главным инженером, Лирник показывает на здания напротив магазина, затем на сквер неподалёку. Этот парк я спас, за каждое дерево боролся".
В заботах о заработке не отказался от творчества: играл джаз в группе "Вiй". Однажды в 1990-х отправился с ней в Крым, подзаработать во время курортного сезона. Там, в Алуште, впервые выступил как артист-сказочник. "В свободное время с лирой сидел на набережной, рассказывал сказки, улыбается он. В те годы знаменитого деда Панаса уже не было, и я решил возродить украинскую сказку. Я очень люблю Рея Бредбери. В его "Марсианских хрониках" был герой, который всю жизнь ездил по Марсу и высаживал деревья, в итоге там выросли леса. Так и я решил: работаю, чтобы украинская сказка возродилась. И доказал, что это интересный жанр. Сначала мне предложил сотрудничать детский журнал, так я стал записывать свои сказки, до этого много забывалось. После пробился на телевидение: работал на "ТВ-Табачук", потом на ICTV, сейчас на Первом национальном".
КТО ОН
Автор сказок, сценарист, актёр, музыкант, телеведущий
ПОЧЕМУ ОН
Выступает за запрет российского медиапродукта на время войны, считая его мощным оружием пропаганды
Замечая, что оригинальных сюжетов сказок не так много всего 130, Лирник с гордостью говорит, что ему удалось создать полтора десятка своих, авторских. Помогла любовь к путешествиям, во время которых люди рассказывают ему легенды, истории, семейные предания. "Я эти истории сажаю на украинский грунт. Даже если на телевидении рассказываю немецкую или африканскую сказку, нужно уметь сделать её украинской, добавить детали, говорит Сашко Лирник. Это очень сложный жанр. У меня всегда импровизация".
Его сказки любят не только дети. "Я, наверное, единственный артист, которому звонят с фронта, и я по телефону рассказываю сказки парням. Однажды позвонили, слышны взрывы. Я спрашиваю, что это такое, а они говорят: "Это "Град", сидим в блиндаже. А вы расскажите нам сказочку". Это поколение выросло на моих сказках. Когда сдохну, память обо мне останется, это греет душу".
"Если вас 20%, вот вам 20% эфира"
Кажется, вы не чувствуете себя звездой.
Нет. Мне смешно, когда артисты говорят, что они звёзды. Звёзды на небе.
Вчера ехал в метро, рядом парень военный. Смотрит на меня: "Это вы?" "Я". "А дайте мне автограф". Я говорю: "Ты же воюешь, давай я у тебя возьму". Это приятно, но не в этом моя цель. Узнают, и слава Богу, мне легче торговаться на базаре, смеётся Лирник. Это доказательство, что можно без больших вложений, без помощи продюсерских агентств одним интеллектом сделать многое. В моём жанре, как ни удивительно, нет конкурентов. Детьми у нас никто не занимается. Здесь нельзя поставить рекламу водки. Выгоднее привезти большой гала-концерт, во дворце "Украина" накосить бабла. Я единственный, кто ездит по сёлам, где во всей школе 30 детей.
Чему хотите научить детей?
Я хочу воспитать украинских патриотов, которые будут знать, что Украина это их земля, что другой нет, что не нужно её бросать и ехать на заработки в Россию, Польшу. Никто не будет нам помогать, за нас воевать, нас поддерживать. Если мы не будем интересны сами себе, страна исчезнет. Понимаешь, меня бесят технологии, когда через СМИ, в выступлениях так называемых юмористов навязываются штампы: украинский язык язык села, главные украинские герои кумовья, главная еда сало, одежда шаровары.
"Я надеюсь, что украинская власть поймет: сейчас телевизор важнее снарядов и пушек. "Градом" можно убить сто человек, а телевизор убивает миллионы".
Ключ до натхнення
Композитор Мирослав Скорик, внучатий небіж Соломії Крушельницької, розповідає про життя сім’ї у Сибіру, спілкування з Сергієм Параджановим і можливості української музики
(газета «Україна молода» від 28 квітня 2016 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2806/164/97806/
Валентина САМЧЕНКО
Дипломною роботою композитора Мирослава Скорика була кантата «Весна» на слова Івана Франка. Потім написав балет «Каменярі» й оперу «Мойсей», романси й солоспіви на слова Тараса Шевченка. Прослухавши мелодії львівських композиторів, Сергій Параджанов на початку 60-х років уже минулого століття творцем музики для свого фільму «Тіні забутих предків» вибрав молодого Мирослава Скорика. Хоча останній погодився не відразу, лише після того, як відчув, що за зовнішньою епатажною поведінкою Параджанова криється незвичайний погляд на світ і майстерність.
Навіть дуже далеких від академічної музики слухачів чарує «Мелодія» Мирослава Скорика. У Львівській опері йде його балет «Повернення Баттерфляй» — історія про славетну українську співачку Соломію Крушельницьку. Мирослав Михайлович створював джазові композиції й естрадні, звертався до музики ХVІ століття. Нещодавно презентував у Національній опері Другий концерт для віолончелі з оркестром у рамках музичного проекту «Три «С»: Скорик — Cильвестров — Станкович». Тур продовжиться у травні-червні у Львові, Дніпропетровську, Одесі та Харкові.
«Три «С»: Скорик — Cильвестров — Станкович»
— Пане Мирославе, чому проект «Три «С»: Скорик — Cильвестров — Станкович» відкривали концертом вашої музики?
— Це питання більшою мірою до організатора — Олександра Пірієва, який був і солістом цього концерту. Він зі мною радився, які твори, окрім своїх, я ще б рекомендував для виконання. Запропонував, зокрема, музику французьких композиторів-імпресіоністів Клода Дебюссі та Моріса Равеля.
— Частині слухачів, яким і в академічній музиці хотілося б мати трохи новацій, не вистачало відеоряду, коли звучала ваша музика до фільму «Тіні забутих предків». У вас не було бажання «ілюструвати» концерт?
— Ідеї такої не було, інакше б вийшов дещо змішаний жанр. Якби показували відео до музики з фільму, треба було б придумувати візуальний супровід і до інших творів. Оскільки концерт повторюватиметься в інших містах, виникали б певні складнощі з відеопоказом.
— Успіх виконання творів композитора, безперечно, залежить від професіоналізму оркестру. Чи є досконалі колективи в Україні?
— У нас є дуже добрі оркестри: Державний симфонічний, оркестр Національної філармонії. Виявився на висоті Академічний симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України. Вони, по-моєму, найкращі в Києві. Гра кожного оркестру — це певний рівень професіоналізму і власна подача твору, це зрозуміло.
— Чи можуть слухачі сподіватися, що у найближчому майбутньому почують ваші музичні твори в авторському виконанні?
— Я часто виконую свої твори як диригент. Як піаніст теж часом виступаю. Але, знаєте, диригувати легше. Бо гра на фортепіано вимагає постійних вправ — на це, на жаль, я не маю часу.
— В одному з інтерв’ю ви казали, що натхнення або є, або немає. Чи можете похвалитися, що воно у вас з’явилося після нещодавньої прем’єри вашого Другого концерту для віолончелі з оркестром? Нагадаємо читачам, за Перший вас удостоїли Державної премії України імені Тараса Шевченка у 1987 році.
— Я буду чекати, як вийде. Хтось якось сказав: натхнення — така річ, що не приходить до лінивих…
Українська професійна музика є належного високого рівня
— Наскільки просто організовувати концерти з творів українських композиторів? Чи найголовнішою умовою є присутність спонсора?
— Важливі й спонсори. Є фестивалі Спілки композиторів, де все можна виконувати. Періодично оркестри звертаються з пропозиціями виконати мої твори. Але, безперечно, пробитися творам українських композиторів на концертні майданчики провідних оркестрів важко. Бо організатори досить консервативні — бояться включати до програми твори маловідомих загалу авторів. Простіше робити ставку на Баха.
— Ви вважаєте, потенціал українських композиторів не використовують сповна?
— Українська професійна музика є належного високого рівня. Вона заслуговує на те, щоб її виконували. Особливо — в інших країнах. Якщо наші твори туди потрапляють — завжди мають успіх. Але беруть їх концертні організації не дуже охоче. Бо не знають, як реагуватиме публіка. Не дуже охоче грають нові твори оркестри, бо не знають, яка буде реакція.
— Яким чином можна впливати на ситуацію?
— Спроби були. Діяв наказ Міністерства культури про те, що коли оркестр їде виступати за кордон, має виконувати і твори українських композиторів. Але згодом усе зійшло на нуль.
— Пам’ятаю, ви були на фіналі телеконкурсу «Голос. Діти». Особисто вас і вашу творчість не оминають увагою.
— До мене часом звертаються телевізійники. Може, замало, може — достатньо. Не знаю. На «Культурі» я виступав, на провідних каналах.
Про музику «під екран»
— Ваша музика звучить у більш ніж 40 фільмах і постановках. Але найвідоміша — із «Тіней забутих предків». Після того як ви погодились писати музику до фільму Сергія Параджанова, наскільки часто зустрічалися з ним?
— Упродовж усього фільму. Я періодично їздив в експедиції на тиждень-два — туди, де працювала знімальна група. У Верховині я також шукав музикантів. Мені доручили їх привезти у Київ. Із Карпат я приїхав з трембітарями й іншими музиками. Запис робили у спеціально обладнаній мікрофонами й іншою технікою кімнаті. Хоча частину записів народної музики, яка має велику фольклорну цінність, робили на Івано-Франківщині.
Для кожного фільму музику пишуть за два етапи. Перший — до пісень, танців, які знімають. Другий етап — коли відзнято фільм і змонтовано, композитор пише власну музику «під екран». Режисер каже: там треба три хвилини музичного супроводу, там — п’ять хвилин.
— Чи відразу все подобалося Параджанову?
— Були незначні доопрацювання. Загалом із Параджановим було легко працювати.
— Прем’єра «Тіней забутих предків» у 1965 році в Києві перетворилася на протест проти арештів й утисків активістів, що посміли критикувати й викривати антилюдські догми і дії радянської системи. Чи відчули ви, як композитор опальної стрічки, якесь особливе ставлення?
— Офіційні органи у музиці нічого не розуміли. Тому і їхнє ставлення до мене було ніяким. Їм більше не подобався власне фільм і Сергій Параджанов.
Соломія Крушельницька направила на той шлях
— Ви родом зі Львова. Ваша рідна бабуся і Соломія Крушельницька були сестрами. У 1947 році ваших батьків (до слова, вони свого часу отримали освіту у Віденському університеті) разом iз вами вислали до Сибіру, дозволили повернутися лише після смерті Сталіна. Чому репресували?
— Мені було 9-10 років, я не розумів, чому нас вислали зі Львова. Ніхто не розумів. Висилали, кого хотіли. Не було якихось певних критеріїв: і патріоти Радянського Союзу, і байдужі могли туди попасти.
— Це було якось пов’язано з тим, що ваш старший брат брав участь у Другій світовій війні в рядах дивізії «Галичина» (принаймні так написано у Вікіпедії)?
— Ні, мій брат не був у дивізії «Галичина». Поїхав на Захід наприкінці війни, потрапив в американську окупаційну зону і уже звідти поїхав в Австралію.
— Що найбільше запам’яталося із сибірського періоду?
— Перше — надскладною була поїздка туди у вагонах для худоби. Їхало нас у такому, певно, чоловік сорок чи й більше. Везли, по-моєму, десь 20 днів.
Тих, кого вважали більш небезпечними, арештували, етапували на лісоповал, на Колиму і ще далі. Нам було легше, бо вивезли нас у шахтарське містечко. І там ми повинні були собі давати раду. Спочатку жили у бараці, в одній кімнаті — дві сім’ї, шестеро чи семеро осіб. Батькам треба було знаходити роботу, це було важко. Тому що фактично ми не розуміли, не знали російської мови. Не могли працювати, скажімо, учителями. Їх не допускали до ідеологічних робіт. Батько спочатку працював нічним сторожем на цегляному заводі, потім касиром у бані. Потім з тої праці вдалося винайняти квартиру.
Я фактично там був сiм років, закінчив школу. Коли температура була мінус 50, ми були дуже раді, бо звучала сирена — і можна було не йти на навчання. До школи було добиратися неблизько. Я виходив дуже рано, фактично ще затемна. Попутчиків не мав. Можна було йти лише вузькою протоптаною доріжкою, ступав трохи зліва — і відразу провалювався у сніг десь по пояс. Років за два призвичаїлися до умов Сибіру.
— Коли вам було сім років, вашим батькам Соломія Крушельницька порадила професійно навчати вас музики. У Сибіру ви не займалися музикою?
— Я й до семи років грав. У 1945 році Соломія Крушельницька, виявивши у мене ідеальний слух, порадила віддати мене у спеціальну музичну школу-десятилітку. Власне вона направила на той шлях. Я вчився два роки і частину третього класу. Мав гарних учителів, гарно вчився, до мене гарно ставилися.
У Сибіру я ходив у звичайну середню школу і музичну семирічну. Там були добрі вчителі, із засланих: скрипаль зі Львова, піаністка з Москви.
— Якою згадуєте Соломію Крушельницьку?
— Ми досить часто зустрічалися, бо були близькі сім’ї. Я ходив додому до сестри своєї бабці, її домашні називали тьотя Люня, потім на її концерти у консерваторії. Згодом Соломія Крушельницька уже не могла нікуди поїхати, бо у неї була ламкість кісток. Вона часто ламала ноги і потім лікувалася. Були періоди, коли змушена була з палицею ходити, з нею і на концертах виступала.
— У будинку-музеї Соломії Крушельницької у Львові часто буваєте?
— Я часто там буваю. Мене запрошують на урочистості.
— Вам вдалося реалізувати задум відтворити історію життя Соломії Крушельницької у балеті.
— Я написав балет «Повернення Баттерфляй» на основі творів Пуччіні, партій, які співала Соломія Крушельницька, і своєї музики. Він успішно йде на сцені Львівського театру опери і балету, який носить ім’я геніальної співачки. Нагадаю, коли Пуччіні представив вперше публіці свою оперу «Мадам Баттерфляй» з головною героїнею — Чіо-Чіо-сан, натовп освистав композитора. Будучи в повному розпачі, він згадав про знайому добре відому італійській публіці талановиту співачку Соломію Крушельницьку і вирішив здійснити другу спробу постановки опери з нею в головній ролі. І тріумфу було досягнуто. Публіка привітала Пуччіні і як переможця винесла його на руках зі сцени. Це одна сюжетна лінія балету «Повернення Баттерфляй».
Інша — взаємини з учителем танців сестри Соломії — Нусі, яка приїхала з Галичини вчитися співу в Італію. Соломія, кредо життя якої було служіння тільки мистецтву, не може зрозуміти сестри, в якої також прекрасний голос і можливі великі творчі перспективи. В пориві гніву вона забороняє Нусі бачитися з коханим, в якого, виявляється, є дружина і діти. Нуся усе це тяжко переживає. Соломія згадує свій шлях у мистецтво.
БЕТХОВЕН ПИСАВ НА ЗАМОВЛЕННЯ
— Ви певний час працювали у США, з 1996 року — в Австралії. Були художнім керівником Національної опери в Києві. Чи лишається для вас Львів найкомфортнішим містом?
— Композитор не має прив’язуватися до місця, повинен уміти творити всюди: коли є пропозиція чи замовлення.
— Чи не заважає творити замовлення?
— Бетховен фактично все писав на замовлення. Інакше не було б «Аппассіонати» й інших його сонат. Або Чайковський — він взагалі ніде не працював. Але він мав меценатку, яка йому все оплачувала упродовж усього життя, — Надію Фон Мекк. В Україні не складається з меценатством, бо немає відповідного закону. Мені пощастило з допомогою мецената поставити «Мойсея» за твором Івана Франка. Директор Львівської опери звернувся до Папи Римського Іоана Павла ІІ і він відреагував на прохання, виділив на постановку опери певну суму грошей.
— Будемо сподіватися, що буде краще. Ви оптиміст чи песиміст?
— Боюсь, що песиміст.
— Ви ще продовжуєте працювати над проектом «Три «С»?
— Фактично він для мене уже закінчений, я його уже підготував. Концерт звучатиме в різних містах України. Олександр Пірієв тепер працюватиме з іншими композиторами на букву «С»: із Станковичем і Сільвестровим.
— Знаю, що не говорите про нереалізовані плани. Але працюєте над чимось новим?
— Так.