Новини одним рядком:
2 квітня – концерт бандуристки Марини Круть (студентка із Хмельницького) у Сумському училищі культури
3 квітня – концерт за участю бардів В’ячеслава Кукоби, Павла Опанасюка, Житомир, Палац культури (вул.1 Травня, 12/5)
4 квітня – конкурс юних бандуристів «Під срібний дзвін бандур» в Охтирці Сумської області
4 квітня – концерт Леоніда Талалайченка (Кривий Ріг) у Кіровоградському художньому музеї, вул. Велика Перспективна, 60
4 квітня – зустріч бардів КАП “Островок” із читачами Запорізької обласної бібліотеки
15 квітня – концерт Дениса Голубицького "Я родом из прошлого века" у малому залі київського КАП “Арсенал”
16 квітня – концерт Тетяни Корольової (Москва) у малому залі київського КАП “Арсенал”
17-19 квітня – 27-й фестиваль авторської пісні "Булат" у Сумах
Євген Маланюк
НЕВИЧЕРПАЛЬНІСТЬ
Тяжким хрестом лежать шляхи,
Ясні в ночах, вони сліпі вдень:
Рамено – з заходу на схід,
Рамено – з півночі на південь.
І так, розіп’ята, – віки , –
Вогонь буття не загасила.
Невичерпаний дух який!
Яка непереможна сила!
Гноблять, калічать, труять рід,
Ворожать, напускають чари,
Здається, знищено вже й слід,
Лиш потурнаки й яничари.
І ось – Стефаник і Куліш,
Ось – Коцюбинський, Леся – квіти
Степів страждальної землі,
Народу самосійні діти!
А то підземно загуде
Вулканом націй ціла раса –
І даром Божеським гряде
Нам Прометеїв дух Тараса.
ОДА ДО ПРИЙДЕШНЬОГО
Дні Твої скалічено криваво,
За туманом мерехтить мета...
Так обридла підозріла слава,
Так гнобить нещадна самота.
Вию псом на мертвім полі бою,
Стережу сей попіл і кістки, –
Знаю, Бог розсудить нас з Тобою:
Сходять зерна, пружаться ростки.
Під морозним вітром – біла тризна,
Сніг сліпить, вирує рівнина, –
То встає озимина залізна,
Крізь крижаний сніг – озимина.
Бачу їх – високих і русявих,
Зовсім інших, не таких, як ми, –
Пристрасників висоти і слави,
Ненависників тюрми і тьми.
Ось їх стислі руки, ясні лиця,
Голос невблаганний, як наказ,
В гострім зорі зимно-синя криця –
Вірний щит від болю і образ.
Спадкоємці бою, бурі діти!
Загримить ще раз така пора –
Сміливо могили перейдіте,
Коли треба – розтопчіть наш прах.
Щоб без вшанувань, без академій
Кров жадала неминучих кар,
Криця зустрічала серця кремінь,
Викресала іскрами удар!
Щоб тверезі зимно-сині очі
Загорались, гострі і палкі,
Лиш тоді, як обрій зарокоче,
Боєм зустрічаючи полки.
І коли доба метальним словом
Збудить в серці переможний ямб,
Присуд Божий в даль Твою громово
Ознаймить гарматний дифірамб.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Одеса – Георгій Матвіїв (відповідь на повідомлення, що Марина Круть виконала дві його музичні композиції)
З радістю помічаю, що мою музику виконують дедалі частіше.
В мене багато концертів по Україні.
Ось найближчі з них (прикріплюю афіші)
21 квітня 16.00 Радомишль, зала музичної школи
22 квітня 15.00 Малин, Малинська дитяча школа мистецтв, вул.. Соборна, 6
Охтирка Сумської області
«Під срібний дзвін бандур»
http://roxolana.com.ua/dosug/kobzarskij-kviten.html
4 квітня в Охтирці відбудеться обласний фестиваль – конкурс юних бандуристів «ПІД СРІБНИЙ ДЗВІН БАНДУР».
Голова Національної спілки кобзарів України Володимир ЄСИПОК назвав Охтирку історичним центром кобзарства, а Фестиваль – відродженням традицій, одним із штрихів, які вирізняють наше місто серед інших. При подальшому розвитку це може слугувати значимою цеглиною розвитку туристичної привабливості міста. Володимир Миколайович неодноразово бував у Охтирці, і цього разу саме він буде очолювати журі фестивалю.
Давно пройшов той час, коли сліпих співців – бандуристів – кобзарів і лірників називали Божими людьми і вважали великим гріхом чимось скривдити їх, коли за бунтарські пісні, за їх думи кобзарів засуджували на страту, а їхні інструменти знищували, – розповідає начальник відділу культури і туризму Любов БОБАРИКІНА.
- Сьогодні бандура дарує нам не лише народні пісні й думи, а й твори Баха, Джоржа Стейля, Андре Ля Пена, Моцарта, Генделя, Вівальді, Бортнянського, Шуберта, Лисенка… У руках віртуозних виконавців вона перетворюється в сучасний інструмент з багатющими акустичними можливостями.
Чим буде цікавий цьогорічний фестиваль?
- Передбачається участь 200 учасників та 50 викладачів музичних шкіл нашого регіону, які будуть боротися за 15 призових місць.
Для того, аби глядачі відкрили для себе «нову бандуру» ми запросили гурт «Шпилясті кобзарі» – колектив із молодих, колоритних бандуристів, студентів та випускників факультету музичного мистецтва КНУК. У стилі «музичний шарж» вони виконують авторські пісні, інструментальні твори, кавер-версії світових хітів та українських народних пісень у сучасному форматі. Це так красиво і несподівано, що молодь каже: «Крутий бандура інструмент».
Київ – сайт http://www.kobzari.org.ua/
Київський відкритий молодіжний конкурс бандуристів ім. М. В. Лисенка
http://www.kobzari.org.ua/?page=news&subpage=62
25.04.2015
Київський відкритий молодіжний конкурс бандуристів імені М. В. Лисенка проводиться з ініціативи Національної спілки кобзарів України, Департамент культури Київської міської державної адміністрації, музею М. В. Лисенка (МВДУК), Національної спілки композиторів України, Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка.
Мета Конкурсу
• надання пріоритету молодіжному кобзарському руху;
• розвиток національної школи гри на бандурі;
• популяризація і пропаганда творчості основоположника української класичної музики М. В. Лисенка.
Завдання Конкурсу
• удосконалення методик викладання у дитячих та вищих навчальних закладах І-ІV рівнів акредитації;
• розповсюдження кращих зразків авторських та народних творів для бандури.
Умови проведення Конкурсу
Конкурс проводиться у двох номінаціями та двох вікових категоріях:
• Бандурист–інструменталіст:
◦ від 15 до 20 років (І категорія);
◦ від 20 до 27 років (ІІ категорія).
• Бандурист-співак:
◦ від 15 до 20 років (І категорія);
◦ від 20 до 27 років (ІІ категорія).
Вимоги до конкурсних програм
Бандурист–інструменталіст
1. Твір М. В. Лисенка «Елегія».
2.Твір українського композитора.
3.Класичний твір західноєвропейського композитора.
Бандурист–співак
1. Оригінальний вокальний твір М. В. Лисенка.
2.Українська народна пісня.
3.Інструментальний твір.
Конкурс проводиться в І тур.
Час і місце проведення
25 квітня 2015 року
Музей ім. М. В. Лисенка (вул. Саксаганського, 95).
10:00 – жеребкування учасників Конкурсу.
11:00 – 19:00 – конкурсні прослуховування.
26 квітня 2015 року
10:00 – 14:00 – конкурсні прослуховування, музей ім. М. В. Лисенка (вул. Саксаганського, 95).
Концертний зал Національної спілки композиторів України (вул. Пушкінська, 32).
16:00 – урочисте закриття Конкурсу.
Оголошення підсумків Конкурсу та вручення нагород.
Заключний концерт лауреатів та переможців Конкурсу за участю провідних бандуристів, кобзарів.
Учасники Конкурсу
До участі у Конкурсі запрошуються випускники дитячих музичних шкіл, шкіл-мистецтв, кобзарських шкіл, студій, студенти вищих музичних навчальних закладів І – ІV рівнів акредитації.
Зразок заявки для участі у Конкурсі:
• Прізвище, ім’я, по-батькові учасника (повністю).
• Назва організації, в якій навчається або працює конкурсант.
• Номінація.
• Конкурсна програма.
• Домашня адреса, телефон.
Заявки на участь у Конкурсі приймаються до 20 квітня 2015 року за адресою: 01032 м. Київ, бул. Т. Г. Шевченка, буд. 50-52, Національна спілка кобзарів України.
Телефон (044)234-70-59; електронна адреса – esipok_v@ukr.net.
Організаційні зобов’язання
Організатори Конкурсу забезпечують учасників Конкурсу проживанням. Членам журі забезпечуються проживанням та проїзд.
Вступний внесок 200 грн. (для учасників Конкурсу).
Нагороди
Учасники Конкурсу, які зайняли І, ІІ, ІІІ місця, отримують звання лауреатів та дипломи затвердженого зразку. Всі учасники отримують подарунки та сувеніри від спонсорів та організаторів.
Підприємства, організації та установи, незалежно від форми власності та організаційно-правової форми (у тому числі благодійні фонди, громадські організації, творчі спілки тощо) за погодженням з організаторами Конкурсу можуть установити спеціальні призи, нагороди, премії та цінні подарунки.
Запоріжжя – Жан Селезенєв
Здравствуйте! Вот материалы по нашим последним мероприятиям.
http://iz.com.ua/zaporoje/64739-vizbor.html
В Запорожье «диалоги со временем» Визбора и Окуджавы
снова собрали полный зал — фоторепортаж
Автор: Егорова Ирина
Подготовленная Театром поэтической песни Елены Алексеевой программа "Окуджава-Визбор:диалоги со временем", как и в прошлый раз, собрала в Концертном зале имени Глинки полный зал поклонников авторской песни. Она не была буквальным повторением предыдущей, состоявшейся в июне прошлого года: в программе прозвучало больше песен военной тематики - коррективы внесли боевые действия, происходящие на Донбассе. Да и среди зрителей находились военнослужащие, которые сейчас лечатся в Запорожском военном госпитале. Заходивших в зал ребят в камуфляже, к слову, запорожцы приветствовали стоя.
По задумке организаторов, авторов песен, как, впрочем, и исполнителей, не называли - но в этом, на мой взгляд, не было нужды. Кто из поклонников бардовской песни не знает, чьему перу принадлежат "Виноградная косточка", "Божественная суббота", "Ты у меня одна", "Домбай", "Дежурный по апрелю", "Милая моя"?
В концертной программе прозвучали как очень популярные песни Юрия Визбора и Булата Окуджавы, которые вместе с исполнителями пел зал, так и менее известные.
В программе приняли участие Театр поэтической песни Елены Алексеевой, дуэт "Экипаж" - Александр Паталах и Анатолий Омельянович, Александра Зворыгина, очень эмоционально исполнившая а - капелла песню Окуджавы "Примета", трио "Неслыханная Прибыль", участники кружка авторской песни городского Дворца детского и юношеского творчества Елизавета Нестерова и Миша Равич, а также гостья из Сумм Руслана Туриянская.
Стоит отметить, что, по словам Елены Алексеевой, концерт решили провести во второй раз по просьбам зрителей, потому что очень много поклонников творчества прославленных бардов не смогли попасть в зал в прошлый раз. Программа вызвала огромный интерес у запорожцев и на этот раз - был забит даже балкон. Абсолютно очевидно, что наши люди уже соскучились по искренним, берущим за душу песням, которые, хоть и были написаны в прошлом веке, но свою актуальность не утратили и сегодня.
Разумное, доброе, вечное…
https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=784488501632413&id=100002138111877¬if_t=tagged_with_story
Олег Валик
В сегодняшнем мире, где царствует воинствующая бездуховность, авторская песня, как и искусство, вообще, по-прежнему остается тем спасительным якорем, который позволяет нам не утратить веры в вечные ценности. Чтобы не происходило вокруг, люди всегда будут тянуться к настоящему.
То, что это неопровержимая истина, еще раз продемонстрировала концертная программа «Окуджава-Визбор: диалоги со временем». Насладиться ей снова, запорожцы получили возможность на прошлой неделе.
Несмотря на то, что ее премьера состоялась еще в июне минувшего года, в концертном зале им. М.И.Глинки Запорожской областной филармонии свободных мест небыло. Думается, не нужно объяснять почему.
Булат Окуджава и Юрий Визбор – легенды бардовской песни, на творчестве которых выросло несколько поколений слушателей. Многие песни этих авторов стали народными. Их знают и поют даже те, кто не имеет представления о создателях произведений – под гитару у костра, в дружеской компании и семейном кругу. Эти вещи сопровождают людей по жизни, потому что были написаны о них и для них...
«Надежды маленький оркестрик», «Виноградная косточка», «Пока земля еще вертится», «Песенка о Моцарте» и так далее – это тонкий интеллектуал и поэт-фронтовик Окуджава.
«Милая моя», «Домбайский вальс», «Ты у меня одна», «Ночная дорога»… Их создатель – романтик и певец красоты окружающего мира Визбор.
«Булат Шалвович и Юрий Иосифович – столпы авторской песни и бесспорные легенды жанра. Притом, что эти поэты – современники, они абсолютно разные. Потому мы и выстроили концерт в форме своеобразного диалога между ними. В прошлом году очень многие люди не смогли попасть на мероприятие, поэтому сомнений небыло – программу придется повторить», – рассказала «Запорожью Вечернему» автор идеи концерта, художественный руководитель Театра поэтической песни Елена Алексеева.
Как и обещали организаторы, по сути, вниманию зрителей была предложена совершенно новая программа. В сравнении с прошлым разом изменился не только набор песен, но и расширился состав участников. Наряду с запорожскими артистами – участниками и музыкантами Театра поэтической песни под руководством Елены Алексеевой, дуэтом «Экипаж», трио «Неслыханная прибыль» и лауреатом Международных конкурсов Александрой Зворыгиной, перед слушателями выступила замечательная гостья из Сум – Руслана Туриянская. Конечно все, кто выходил на сцену, полностью отдавались песне, но, на мой взгляд, ее пение придало всему действу неповторимое очарование.
«Мне всегда приятно приезжать в Запорожье. Я люблю этот город и его людей. Кроме того, тут живут и мои друзья. Конечно же, и Окуджава, и Визбор – классики авторской песни, которых нужно слушать и переслушивать. В их стихах нет наигранности и фальши, они правдивы, заставляют чувствовать и сопереживать», – говорит Руслана.
Описывать программу мероприятия – бессмысленно, никакие слова не способны передать всей гаммы чувств и эмоций. Но на одном моменте все же стоит остановиться особо. Во втором отделении концерта прозвучал целый блок песен о войне. И, несмотря на то, что написаны они о солдатах Великой Отечественной, события и образы 70-летней давности и сегодняшние, удивительно органично переплелись между собой. В зале, в качестве гостей присутствовали бойцы, получившие ранения в зоне АТО, которые сегодня находятся на излечении в Запорожском военном госпитале. Героям аплодировали стоя…
Стоит ли говорить, что своей главной цели артисты и организаторы достигли – каждый из присутствующих, идя по окончанию действа, домой, уносил в своем сердце частицу разумного, доброго, вечного. И это, конечно же, главное.
Херсон – Олександр Смирнов
Подковы
Тяну, тяжелы я подковы,
И кто надел таки оковы.
А ведь без них и нелегко,
Порынуть в смуте грёз своих.
И так печально жди расковы
Как дождь в кошмарную Жару!
Ты так хотел быть коронован
Той долгожданной красотой.
Сейчас мне туго, я с тобою,
Сниму те страшные подковы!
И чтоб пройтись с тобою снова
Тот мир, изведанный для нас.
Чернівці – сайт http://www.ivasyuk.org.ua/news.php?lang=uk
V Всеукраїнський фестиваль «Від Гуцулії — до кряжів донецьких»
та вручення премій «Князь роси»
З 26 по 28 березня у Чернівцях відбувся V Всеукраїнський фестиваль поезії «Від Гуцулії — до кряжів донецьких» (пам’яті Тараса Мельничука), який цього року присвячений 20-річчю смерті поета.
Урочисте відкриття розпочалося в Червоній залі ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Студенти та професорсько-викладацький склад закладу мали змогу чути поетичне слово Василя Герасим’юка (Київ), Івана Війтенка та Миколи Близнюка (Косів), Ярослава Ясінського та Василя Андрушка (Коломия), Богдана Мельничука, Бориса Бунчука, Мар’яна Лазарука, Володимира Вознюка, Мирослава Лазарука, Віри Китайгородської (Чернівці), луганчанки, яка нині живе у Києві, Любові Якимчук.
Цієї ж днини відкрили меморіальну дошку поету-політв’язню (скульптор з Києва Володимир Шолудько) на будівлі колишнього гуртожитка, де мешкав поет навчаючись в ЧНУ ім. Ю. Федьковича з 1958 по 1959 роки. Освятив пам’ятну дошку отець Володимир Боровий, священик УГКЦ Успіння Пресвятої Богородиці. До слова були запрошені ректор університету Степан Мельничук, племінниця Тараса Мельничука Галина Курищук, ідейний натхненник та організатор фестивалю Мирослав Лазарук, секретар міської ради Ярослав Кушнірик, прес-секретар Чернівецької обласної ради Валерій Унгурян.
Патріотичну поезію, присвячену героям Небесної сотні та загиблим воїнам в АТО, студентам та викладачам Буковинського державного медичного університету читали Мар’ян Лазарук, Любов Якимчук, Василь Андрушко, Іван Війтенко, Микола Близнюк, Ярослав Ясінський, Олена Логінова, Мирослав Лазарук, Василь Герасим’юк.
26 березня літературні читання учасників фестивалю відбулися у м. Верховина Івано-Франківської області, а Меморіальний музей Володимира Івасюка гостинно відчинив двері учасникам традиційного молодіжного вечора поезії, який відбувається у рамках V Всеукраїнського поетичного фестивалю «Від Гуцулії — до кряжів донецьких».
У виставковій залі музею, де нині експонується виставка «Один із небагатьох» художника та скульптора Святослава Вірсти, власні патріотичні, ліричні, філософські поезії читали Роман Стадник, Ольга Калиновська, Іванна Стеф’юк, Святослав Вірста та Олена Логінова. Звучали і патріотичні вірші Ігоря Карамнова з м. Харцизька Донецької області.
Заключний концерт учасників фестивалю відбувся у Центральному палаці культури. Народний аматорський вокальний ансамбль «Марічка» (керівник Л. Равлюк), народний аматорський оркестр народної музики «Буковина» (керівник Євген Тарнавський), поети Василь Карп’юк, Мар’ян Лазарук, Роман Киселюк, Микола Близнюк, Інга Кейван, Любов Якимчук, Василь Герасим’юк, Мирослав Лазарук, Олена Логінова, Іванна Стеф’юк дарували присутнім глядачам кращі зразки своєї творчості. А постійний спонсор фесту — знане видавництво «Букрек» (директор Дарина Туз-Максимець) — подарував кожному учаснику антологію віршів «Небесна сотня».
Традиційно під час фестивалю вручається літературно-мистецька премія «Князь роси» імені Тараса Мельничука. Нинішніми лауреатами стали молодий поет Василь Карп’юк із Івано-Франківська за книгу поезій «Brustury» та поет і перекладач Володимир Артюх з Москви за книги перекладів поезій Тараса Мельничука «Свеча солнца» і «Князь росы».
Чимало віршів, які звучали цієї днини, були присвячені Небесній сотні. Звичайно, сподіваємося, що поезія надалі буде оптимістичнішою та радісною і звучатиме у мирній, щасливій Україні на майбутніх поетичних фестивалях.
Київ – Ольга Єрмак
Оголошено ТОП-40 конкурсу серед українських гуртів від Sziget Festival Україна
Стали відомі імена артистів, які протягом квітня змагатимуться за можливість представити Україну на Sziget – одному з найбільших фестивалів Центральної та Східної Європи та «Кращому фестивалі» за версією European Festival Awards.
ТОП-40 гуртів-учасників розміщено на сайті конкурсу http://sziget.comma.com.ua/members/. Переможця визначить голосування фанів та музичних експертів.
До участі в конкурсі, який проводиться командою Sziget Festival Україна за підтримки туристичного оператора «Богемія Сервіс» було надіслано більше 200 заявок. Вибір було зроблено згідно формату конкурсу міжнародної програми YourOpen Talent Festival і сцени Europe Stage і ускладено перелік гуртів, різноманітний жанрово, як і сам мультикультурний Sziget. Метою Острова Свободи є представити на своїх сценах програми на всі смаки і зібрати аудиторію, прихильну до різних видів творчого відпочинку і різних стилів музики.
Для кожного артиста, який потрапив у ТОП-40 ця подія означає, що його обов’язково побачить і почує кожен із 12 музичних експертів, які склали журі конкурсу. Серед них генеральний продюсер популярної радіостанції, власники і керівники кращих концерт-холів Києва, промоутери, які привозили в Україну світових зірок і робили масштабні тури українським артистам, відомі радіоведучі і музичні критики, які наводять прожектори на вартих уваги і допомагають їм досягти популярності. Імена учасників прозвучать на відкритих дискусіях представників журі на радіо і телебаченні.
Другий етап конкурсу, який буде тривати до 16 квітня полягатиме в голосуванні фанів на сайті за допомогою соціальних мереж – п’ятірка фіналістів буде визначена саме за їх результатами, а ще 5 імен обере журі. 8 травня в клубі Sentrum відбудеться фінал конкурсу, де буде визначено переможця, який виступить на Острові Свободи в Будапешті 11 серпня на сцені Europe Stage у складі міжнародної програми YourOpen Talent Festival.
Для кожного меломана участь в голосуванні – можливість заявити про свої музичні смаки і одночасно посприяти тому, щоб про сучасну прогресивну українську музику говорили і в Україні, і в Європі. Тому Sziget Festival Україна закликає кожного обов’язково віддати свій голос за улюбленого артиста і підтримати його на фіналі у травні.
Правила, імена журі, деталі участі і відбору гуртів:http://sziget.comma.com.ua/
Сайт офіційного туристичного партнера Sziget в Україні – компанії «Богемія Сервіс»: www.bohemia-service.com
За новинами конкурсу слідкуйте на офіційних сторінках Sziget Festival Україна
www.facebook.com/SzigetUA | www.vk.com/szigetua
Афтермуві Sziget 2014: www.youtube.com/watch?v=k_JqgPOJBpA
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
В гостях у «естетичного дисидента»
З ініціативи «Дня» відбувся знаковий діалог Михайла Слабошпицького з Василем Голобородьком.
Говорили про український Луганськ, «неофіційну» поезію та «неперекладні» рядки...
http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayinci-chytayte/v-gostyah-u-estetychnogo-dysydenta
Роман Гривінський
26 березня, 2015
Комплекс Будинку творчості Спілки письменників в Ірпені, що неподалік Києва, бачив багатьох знаних письменників — свого часу тут побувала чи не вся еліта української радянської літератури. Сьогодні на території — близько десятка занедбаних будівель, у яких, здається, вже давно ніхто не живе. Зараз в Ірпені інші гості, які опинилися тут не з власної волі. У кількох кімнатах невеликого будиночка, розділеного на дві частини, в якому колись зупинявся Олександр Довженко, сьогодні знайшов прихисток Василь Голобородько — один із найяскравіших і найсамобутніших українських поетів. Влітку минулоріч він мусив переїхати сюди з рідного Луганська — там, за лінією фронту, залишилася значна частина його рукописів та літературних матеріалів. Неподалік від будинку Голобородька живуть поранені на сході військові, які проходять тут реабілітацію — в день, коли ми завітали в гості до Василя Івановича, до них якраз приїхали журналісти.
За радянських часів віршів Василя Голобородька не друкували — перша збірка вийшла у світ, коли поетові було вже 43. Проте вони знайшли відгук на Заході, їх було перекладено європейськими мовами. Сьогодні Голобородько — культова постать для молодого покоління українських літераторів, які тепер час від часу приїздять в Ірпінь провідати поета. А півроку тому Оксана Забужко запропонувала висунути Голобородька на Нобелівську премію із літератури й назвала «одним з найвидатніших українських поетів ХХ століття», творчість якого, за словами письменниці, піддавалася замовчуванню не лише за часів СРСР, але й в період незалежності — як і вся національна культура сходу і півдня України. Втім пропозиція, так і залишилася лише пропозицією...
МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ: «ГОЛОБОРОДЬКО — ПОЕТ, ЯКИЙ ВІДКРИВАЄ СВІТ»
«Нещодавно я перечитував вірші з першої публікації Василя Голобородька, — розповідає літературознавець, письменник Михайло Слабошпицький. — Хотілося зіставити тодішню рецепцію із сьогоднішньою, критично проревізувати своє захоплення. Адже літературні тексти старіють теж — динаміка часу після їхнього виходу у світ неминуче анахронізує їх. Але читання раннього Голобородька було не формальним поверненням в орбіту того Голобородька — тодішні враження й відчуття виразно відлунюють в душі. Таке відчувається, коли читаєш, скажімо, давньояпонських чи довньокитайських поетів із їхніми «вічними» кодами. Хіба що Голобородько різниться від них реаліями ХХ століття й цивілізаційними монстрами в структурі віршів. Оці реалії й дають змогу визначити час літературного народження творів, які й сьогодні мають на подив сучасне звучання. Мій добрий приятель, канадський бізнесмен (а ще — англомовний поет) Юрій (Джордж) Ємець, котрий узяв на себе витрати для поїздки Василя Голобородька на дуже престижний фестиваль поезії в Торонто, де збирається світовий літературний істеблішмент, розповідав, що був вражений Василевою поведінкою. Ємець під Торонто має ферму для розведення елітних порід коней. Повіз туди Голобородька. Василь одразу ж, як кажуть, знайшов спільну мову з кіньми, які, за словами Ємця, сахаються од незнайомих людей. А потім, переказував мені Ємець, Василь захопився деревами — розповів про «характер» кожного. Образно «підсвічував» їх — і Ємець раптом по-новому побачив усе добре знане навколо. Як він сказав, якби він і не знав Василевих віршів (на жаль, лише в англійському перекладі), після тієї поїздки на ферму беззастережно повірив би: Голобородько — поет, котрий відкриває світ. Бо лише самі поети відкривають людям очі на світ».
«Голобородько-поет» виявився цілком співзвучним із «Голобородьком у житті». У дверях свого тимчасового будинку нас зустрів спокійний, дещо втомлений, але з блиском в очах чоловік. Без жодного натяку на зарозумілість, але й без удаваної сором’язливості — Голобородько щирий, які і його вірші. З Михайлом Слабошпицьким, котрий, як з’ясувалося, у цій же кімнатці прожив сім з половиною років (!), вони майже однолітки — разом навчалися в Київському університеті. Тільки Василь Іванович — на українській філології, а Михайло Федотович — на журналістиці. Щоправда, Голобородькові закінчити його так і не судилось — за рік він перевівся до Донецького університету, звідки його пізніше виключили за поширення праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»
Тож «День» звів давніх колег, щоб відверто поговорити — про сучасну українську літературу, зародження Київської школи поезії і, звісно, про конфлікт на Донбасі, а найперше — про його передумови. Найцікавіші з висловлених думок пропонуємо до уваги читачів.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ: — Пам’ятаю, в роки нашого студентства всі були приголомшені, зачаровані Вінграновським та іншими. Шістдесятники породили стільки епігонів! Увесь цей космізм, показний, удаваний інтелектуалізм — з’явилась мода. Це справді талановите покоління, яке вхопило ковток свободи й подумало, що це — абсолют. І раптом поряд постає щось взагалі незрозуміле. Вперше читаю ще тоді невідомого мені Голобородька разом із моїм приятелем та земляком Михайлом Саченком. Ця поезія була зовсім іншою! Ви почали писати геть не в ногу — осторонь тієї «колони», яка домінувала. Мені тоді здалося, що Голобородько почався там, де поставив крапку автор «Сонячних кларнетів». Скільки минуло часу, а мені добре пам’ятаються оті вірші: «Золоті глечики груш», «Батько плаче», «Несла мати воду» та особливо моторошне — «Риплять хвіртки», де за позірною буденністю подробиць проростає болісна екзистенційна тривога. Читаючи цей вірш, переосмислюючи його, пригадуєш цитату Едмона Ростана: «Я — не слова, я — те, що за словами». Думав тоді, якщо вас зустріну, то передусім просто запитаю: звідки ви взялися такий?
Василь ГОЛОБОРОДЬКО: — Я не протиставляв себе іншим. На мене вплинув Єсенін — не «єсєнінщина», а ранні його вірші, увага до образності, імажинізм... Із Тичини — «Пастелі» та «Енгармонійне». Вінграновський теж великою мірою справив на мене враження. Насправді, можна простежити багато речей, які збігаються з іншими авторами. Та й тематика в моїх віршах загалом «шістдесятницька». Із зарубіжних верлібристів читав Назима Хікмета, Пабло Неруду. Це ті, які мені були тоді доступними, які видавалися в СРСР.
— Я маю тверде переконання, і я про це багатьом казав: без Голобородька Київська школа поезії якби й була, то зовсім іншою...
— Ми разом навчалися, мешкали в одній кімнаті: я, Віктор Кордун, Василь Рубан. Вони, як і я, мали змогу читати тоді зарубіжних верлібристів, але завдяки моїм віршам, які вже почали друкуватися, вони побачили, що в Україні це можливе теж, і поруч з ними. І що такий проект позитивно сприймають, є розголос. Ось у цьому плані я «вплинув». І в контексті поетики — дещо теж.
— Поетика! Де взялася ця універсальність формулювань, інтимізація? Я прочитав і зрозумів, що сам хотів би так сказати. При цьому — колосально «буденна» мова, не «найкращі» слова...
— Я намагався боротися зі штучною поетичною мовою. Вона, на жаль, і досі існує — особливо дівчата її швидко освоюють. Можливо, через те, що я так і не засвоїв її, мені доводилось вигадувати свою. Кожен поет працює на позитивних програмах і на негативних — щось відкидає. І я теж. Відмовлявся від штучної поетичної мови, абстрактних слів тощо. Тематика ж і предметне наповнення моїх віршів не надто відрізняється, скажімо, від поезії Вінграновського. Про космічні кораблі я не писав. Колись Леонід Коваленко запитував у мене, чому не маю віршів про Донбас, шахти. Але ж я їх не сприймав, не бачив...
ВАСИЛЬ ГОЛОБОРОДЬКО: «Я ПРОПОНУВАВ НАЗВАТИ НАШУ ШКОЛУ «СЮРПРИЇЗМОМ»
— Але у вас є геніальний вірш «Риплять хвіртки»! І він не лише про Донбас — про життя взагалі... Мені складно уявити, звідки це взялося. Молодому літераторові необхідне літературне середовище. А ви опинилися «під ковпаком». Як вдалося вистояти тоді?
— Колись обласний кагебіст під час однієї з безкінечних «бесід» прямо сказав мені: «С такими мыслями тебе не место среди творческой молодежи». У Києві ж було якесь життя — зустрічі, школи збивались. Якось зустрілися біля однієї кав’ярні, скинулись по карбованцю — ось і готова «школа» — Лаврська або Київська. Рубан доводить, що ця назва — від кафе «Київського». Саме Рубан, власне, цим найбільше і переймався — щоб була група. Я пропонував назвати нашу школу «сюрприїзмом» — кожен рядок мав бути несподіваним, немов сюрприз. Водночас тут був натяк на сюрреалізм. Інший варіант назви — за номером кімнати, в якій ми мешкали. «Київська школа поезії» з’явилася вже потім — ніби на противагу Львівській школі й, зокрема, Ігореві Калинцю. Що ж до періоду «ізоляції», то особливого товариства я тоді справді не мав. Не знаю, наскільки воно взагалі корисне чи шкідливе для поета. Натомість були книжки. Щоправда, пригадую, був у мене такий складний, насичений різними побутовими проблемами рік, що я встиг прочитати лише одну — роботу семіотика і мовознавця В’ячеслава Іванова. Теми для віршів дарувало саме життя теж.
— Коли жили в селі Андріанопіль на Луганщині (тут Василь Голобородько провів більшу частину свого життя. — Авт.), працювали в колгоспі — як вам писалося тоді?
— Щоранку треба було йти на роботу. Йду, а в голові виникає якийсь образ чи рядок. А я замість того, щоб записати його і розвинути, беру вила, лопату. А це були найкращі роки. Я тоді думав, що піду на пенсію в 60 років і писатиму собі. Е, ні — в 60 років це вже не те. За збірками можна простежити, що найбільше віршів у мене вийшло в 1967—1968 роках. Але мене «підстрелили» на злеті — забрали в армію.
— Коли в СРСР дізналися, що у вас вийшла книжка за кордоном, яка була реакція?
— Про це якихось особливих розмов не було. Про книжку я дізнався ще в армії — мені написав Сашко Тесленко (український письменник-фантаст, журналіст. — Авт.). Чомусь написав, ніби під псевдонімом вийшла, але, як з’ясувалося — ні. 1970-го поїхав в Ірпінь до Григорія Кочура (український перекладач, поет, літературознавець. — Авт.), у нього вона була. Кочур був жадібний на книжки, мав удома величезну бібліотеку. Так йому шкода було її віддавати! Але віддав. Ось так книжка до мене потрапила. А потім почалися переслідування, то я її ховав, у сіно закопував. А тоді подував: «А що ховати?» Там же мої вірші. Однаково вони знають про них. То я й її поставив на полицю.
— Я сім років був завідувачем відділу критики «Літературної України». Тому особливо добре пам’ятаю, що ім’я Василя Голобородька було суворо табуйоване. Ані творів його, ані жодних згадок про нього ніде в друці тоді не було, як і всієї «Київської школи» поетів. Був — і не залишилося жодного натяку. Як і від Василя Стуса, Ігоря Калинця, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Юрія Бадзя. Виросло ціле літературне покоління, яке й не чуло про Василя Голобородька та письменників-дисидентів. Воно гадало, що ті, хто друкується, чиї імена звучать у ЗМІ, — це і є вся українська література. А в цей час, мабуть, найцікавіші свої твори писали Ігор Калинець, Грицько Чубай... Як з’ясувалося, писав і Василь Голобородько, хоча перебував десь на задвірках культурного життя і його життєві умови не надто надихали до літературної праці. Характерно, що й сам, анітрохи не прагнучи тієї ролі, він став — хай соціально не дуже активною — постаттю українського літературного андеграунду. Справді, незрозуміло: Голобородько не був ув’язненим, як інші письменники-дисиденти, але його було піддано проскрипції, виштовхано у внутрішню еміграцію. Не будучи політичним дисидентом, ви були дисидентом естетичним...
— Гебісти так казали: «Это как посмотреть!» Є, наприклад, вірш «Планова рукавоздача», в якому я познущався з планового виробництва. А лексика? Якось подумав, а в кого ще у віршах є така лексема — «зек»? А в мене є. Не обов’язково політичний, але все одно «зек». Втім, вони дивилися не так на те, що є, як на те, чого в моїх віршах немає. А немає там — оспівування радянського ладу, немає доярок, шахтарів, пастуха і свинарки.
— Коли ви переїхали до Луганська?
— Якось була зустріч секретаріату Спілки письменників з Кучмою, і Кордун порушив питання, щоб мені дати квартиру. Кучма написав розпорядження на обласну владу. Тоді головою Луганської облдержадміністрації був Олександр Єфремов, а Віктор Тихонов — головою облради. Вони поставили мене в чергу — я був десь 700-м. А пізніше вийшло моє інтерв’ю в «Літературній Україні». Після нього влада щось переграла, і десь 2001-го я таки отримав квартиру. Виходить, що до цього долучилися нинішні сепаратисти (сміється. — Авт.). В Луганську я закінчив екстерном університет — вчився там на початку 2000-х. Пам’ятаю, в Луганському тоді ще педінституті відзначали моє 50-річчя, і мені запропонували його закінчити. Я здивувався: «Навіщо? Мені 50 років, викладати ніколи не збирався». А потім мені відкрився зміст казок, і постало питання про публікації в наукових журналах. Подумав: без вищої освіти мене несерйозно сприйматимуть. Та й не візьме науковий журнал матеріалів у автора з десятирічкою за плечима. Щоправда, потім я вирішив не поспішати з публікаціями — вийшло лише декілька. Напрацювань же у мене зібралось чимало — папками захаращено все підвіконня. Але більшість цих матеріалів залишилась по той бік лінії фронту. Частина — в Луганську, в синового приятеля, а решту вивіз до Сєвєродонецька. Довелося проїхати через вісім блокпостів — чотири їхніх та чотири наших. І кожен запитував: що це за папки — думали, документи якісь важливі. Вдруге вже не наважилися їхати. Там лише народних казок роздруковано дві тисячі сторінок, і при кожному сюжеті — якісь мої спостереження, написані від руки. Син мені ще давно казав відсканувати все, але ж це, мабуть, зайняло б півроку...
ВАСИЛЬ ГОЛОБОРОДЬКО: «УСІ ЦІ РОКИ МИ НЕ ВИХОДИЛИ ЗА МЕЖІ ДОЗВОЛЕНОГО МОСКВОЮ.
ТІЛЬКИ ВИЙШЛИ — ВОНИ ПРИСЛАЛИ ТАНКИ І «ГРАДИ»
— Ви припускали, що таке може трапитися? Передбачали такий соціальний і політичний землетрус?
— Не передбачав. Хоч бачив, звичайно, в якому середовищі живу — не українському, налаштованому вороже до всього українського. Але я був не адаптованим у соціумі. Інтернет, книжки — мені було цього досить. А ось синові було вже складніше — він, наприклад, не міг знайти роботу. Син за фахом — філолог. Його витіснили з ліцею. Знайомий директор школи пропонував викладати історію, але... тільки російською мовою. Він на це не погодився. Певною мірою я повторив долю свого дідуся. 1929 року його разом із бабусею та дітьми розкуркулили — забрали хату й вислали на Урал. І в мене забрали хату — не знаю, чи повернуся. Дехто каже, що війна затягнеться на рік-два. А я ж виїжджав сюди на тиждень...
— Вочевидь, цю загрозу ніхто не усвідомлював до кінця, зокрема й наш Президент...
— Ніхто не думав, що так станеться — здавалося, що все швидко завершиться, так само як в Одесі й Харкові. У Харкові ж ситуація розвивалася навіть серйозніше, аніж у Луганську, але чомусь там вдалося зупинити... Думали, що буде, як 2004 року, коли вони зібралися в Сєвєродонецьку, щоб налякати Київ і виторгувати для себе, аби їх не чіпали. Кажуть, що в Луганську без відома Єфремова не призначали ні начальника міліції, ні місцевої СБУ. Особливо їх розпестив Кучма — щоб за нього там проголосували, взяв прем’єром Януковича. Саме з Кучми все почалося. Хоч я завжди кажу, що за всі роки незалежності в тих регіонах не було зроблено нічого. Людям не сказали, що вони живуть уже в іншій країні. Наприклад, в Естонії на початку 1990-х, хто не володів естонською мовою — отримував посвідчення на проживання. Ці люди мали всі ті самі права, але не могли брати участі у виборах. Напевно, в Україні це було неможливо зробити... Андрухович пропонував відокремити Крим і Донбас, але ж проблема не в Донбасі — Харків такий самий, може, ще «страшніший», аніж Донбас. А Запоріжжя, Дніпропетровськ, Одеса? Ми маємо чудову Конституцію, але ж треба було її виконувати — наприклад, відкривати україномовні школи. За часів міністра Табачника в Красному Лучі на Луганщині вчителі оголошували голодування, щоб діткам викладали українську мову! Це при тому, що самі вчителі — російськомовні. Однак свою позицію виявили лише одиниці — решта ж мовчки з усім погоджувались. Те ж саме — з телебаченням. Все почалося з Кучми — він дозволив їм не звертати уваги на українську мову, дозволив фальсифікувати і не дотримуватись Конституції. Тут же не йдеться про українізацію, про порушення чиїхось прав — йдеться про дерусифікацію. Адже русифікацію впроваджували в Україні століттями! У нас досі існують російські державні школи. Вони посилаються на приклад Канади, але там, коли українські емігранти захотіли, щоби в них була українська школа, то мусили відкривати її за власні кошти. В Україні всі ці роки робилося лише стільки, скільки дозволяла Москва — не більше, за межі дозволеного нею не виходили. Тільки вийшли — вони одразу прислали танки і «Гради».
— Ви вірите, що ми вийдемо з цієї ситуації власними силами? Що зупинимо просування ворога?
— Загалом я поділяю наміри Порошенка. Здається, він все правильно говорить. Щоправда, інша сторона не виконує домовленостей... Головне — не дати їм протиснути федералізацію. Нещодавно Верховна Рада оголосила Донбас, так само як і Крим, окупованою територією. Загалом я підтримую цю позицію. І хай вони чим хочуть, тим там і займаються. Хай уже там буде «незалежна Новоросія» — я готовий пожертвувати сільською хатою і двохкімнатною квартирою (сміється. — Авт.). Головне — щоб не впливали своїми голосами. Якби на останніх виборах брали участь Донбас і Крим, то Порошенка не обрали б. За 20 років у нас жодного разу не було нормальної Верховної Ради. Все псували ті регіони, в яких дозволено було фальсифікувати. Вперше дозволив Кучма — щоб вони проголосували за нього.
— Поясніть, будь ласка, де взявся у вас цей мотив про птахів, який оформився потім у книжку «Українські птахи в українському краєвиді»? Це ж страшенно несподівано!
— Згадки про птахів зустрічаю в різних фольклорних текстах: у повір’ях, прислів’ях, загадках. Вирішив зробити про них якийсь цілісний текст. Починаю від найпростішого — від назви, а тоді поступово ускладнюю, так само як це відбувається у фольклорі, і птах уже починає метафоризувати щось інше. Говорив про ці вірші з літературознавцями із Львівського національний університету ім. І. Франка. Кажу: «Це ж постмодернізм», — а у відповідь чую: «Який це постмодернізм? Матюків же нема!»
МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ: «ЦЯ ПОЕЗІЯ ІНШОЇ — «СИГНАЛЬНОЇ» — СИСТЕМИ»
— Іван Дзюба, котрий п’ятдесят років тому, коли вам ще було заледве вісімнадцять, захоплено писав про Голобородька, проводив цікаві паралелі між вами і зарубіжними поетами, про яких сільський хлопчина, певна річ, ніколи не чув. Дзюба відзначав подекуди виразний перегук Голобородька зі, скажімо, словацьким поетом Матеєм Бором чи парагвайцем Елвіо Ромеро. Це не доступно для раціонального пояснення. Очевидно, по світу ширяють якісь творчі «мікроби», які — на свій незбагненний вибір — залітають в уми й душі різних людей на різних континентах. Одне цілком очевидно: у природі поезії забагато незрозумілого, якщо це справді поезія, а не екзерсиси з римування. Адже переважна більшість віршів, що друкуються, — це тільки вірші. Якісь тексти, яким не вистачає чогось, щоб вони стали поезією. Дзюба говорив про те, що, читаючи Голобородька, відчуваєш зміст почуття, а не просто звичний для нас реальний зміст. Маєш приблизно такі ж враження, як під час споглядання натюрмортів Поля Сезанна. Здавалося б, ну, нічого ж особливого — яблука. Але читач (котрому це дано!) висновує звідти метафізичні символи, що так непокоять наші уми й душі під час земного існування. Це поезія зовсім іншої «сигнальної» системи. Вона вимагає іншого естетичного досвіду. Я знаю багатьох людей, які пов’язані з літературою, але які не сприймають цього, бо вони виховані на іншому, і вони — для інших поетів. Але я знаю також і тих, для кого Голобородько — це саме той поет, котрим українська література має промовляти до світу. Поет, котрий має бути цікавим для найрізноманітніших літератур світу. Мабуть, саме з цього й виходили ті, хто ініціював висунення Голобородька на здобуття Нобелівської премії. Шкода лише, що цю ідею не було реалізовано через нашу елементарну неорганізованість, незлагодженість та безвідповідальність. Кинули клич — і забули про нього: документів, які потрібні для офіційного подання кандидатури поета Василя Голобородька на здобуття найавторитетнішої літературної премії світу, так і не було оформлено й подано до відповідної інституції. Одне слово, прокукурікали, а там — хоч і не світай. Хронічна українська хвороба.
— Якось Вінграновський надіслав мені в село як членові ПЕН-клубу листа. Запитував, кого б я підтримав на висунення Нобелівської премії. Я написав у відповідь: Калинця. А він думав, що його... У книжці спогадів «Маршал Вінграновський» (до речі, це єдина, яку я взяв із собою з Луганська — тоді ще не була прочитана) хтось запитує його про Нобелівську премію, а він відповідає: «Ні-ні. Тільки після Ліни». Думав, що дадуть Ліні, а потім йому. Ніби це так просто. Висунення — це ж дуже довга й складна процедура. Взагалі раніше 80 років Нобелівською премією не нагороджують. Памук, Бродський її одержали, але переважно — це письменники за 80 або під 80. Втім, для мене особисто головне, щоб тим, що я пишу, цікавились в Україні, щоб мене тут нормально сприймали. Жалітися, нарікати нема на що. У підручниках для сьомого чи одинадцятого класу мої твори є, в університеті теж щось викладають. Що треба ще? Світ має своїх поетів. Щоб стати цікавим для зарубіжних читачів у різних країнах, я навіть не знаю, що треба для цього зробити.
— Трапляються парадоксальні речі: в Естонії був свій Микола Лукаш — Гарольд Раяметс, поліглот, знавець дуже багатьох мов. Він переклав і Шекспіра, і Війона, і Гейне, і Гете, перекладав і українських письменників — Вінграновського, Драча, Григора Тютюнника, Щербака. Казав, що українська література для нього — найцікавіша. «У нас нічого такого немає, — казав, — ми — безнадійно урбанізована нація, ми ніби втратили свій фольклор, першоджерела. І тому таких поетів у нас сприймають із шаленим інтересом». Можна лише уявляти, якби він переклав збірку «Українські птахи в українському краєвиді» або вірш «Золоті глечики груш» — який це мало б відгук!
— Щодо «Птахів», то там же назви — як їх перекладеш? Без якихось приміток це дуже складно. Гадаю, найкращий переклад був би, якби іноземний автор за моїм лекалом зробив власні вірші — про своїх, місцевих птахів. Залучив би рідний фольклор, прислів’я...
— Так само як Лукаш «перекладав» Лорку... В Умберто Еко є блискуча книжка про переклад — «Сказати майже те саме». Він стверджує, що сказати те саме поетично іншою мовою неможливо, аналізує різні стратегії перекладачів. Хтось «українізує», як Лукаш і Куліш, хтось — перебуває немовби на межі культур, а хтось — навмисно залишає холодно-чуже. Всі три стратегії — правильні, якщо перекладає талановитий перекладач. Все залежить саме від майстра цієї справи.
Останнє запитання — про літпроцес. Триває війна, але люди одружуються, народжують і... пишуть. Що ви бачите зараз цікавого в Україні? І над чим працюєте самі?
— Я стежу за літературними сайтами, читаю рецензії. Молоді поети навезли мені багато своїх книжок. З багатьма вже знайомий. Син зробив мені сторінку на «Фейсбуці». Всі ці роки такого бажання не було, а зараз чогось захотілося... Але я боюся його відкривати — бо забиратиме забагато часу. Зараз читаю «Матеріали до українсько-руської етнології», етнографічні збірки, літературознавчу періодику. За новими поетичними збірками не дуже стежив. Останні 19 років зацікавлено займаюся казками. В Луганську щодня сідав за комп’ютер, набирав одну казку, роздруковував і клав у папку. Здавалося б — хто не знає казку про Івасика-Телесика, але скільки вона має варіантів! Комп’ютер — дуже корисна річ. Коли набираєш текст, вдумливо перечитуєш його, занурюєшся в нього знову. Приходять якісь думки. Вірші ж, якщо щось з’являється, — записую. Але щоб спеціально сидіти й писати — такого немає.
«Наша розмова могла б тривати безкінечно», — зауважує наприкінці ініційованої «Днем» зустрічі Василь Голобородько. Й справді — письменники вже давно вийшли за межі попередньо обумовленого часу. Перескакуючи з теми на тему, вони, здається, хочуть надолужити несказане за багато років. Звичайно, газетна шпальта може вмісити лише невеличку частку бесіди. Сподіваємось, разом із нею читачам передалася й радість від спілкування, яку за їхнім власним зізнанням відчули обоє співрозмовників.