Бюлетень №13 (445) 2017 рік

Новини одним рядком:

17-19 березня – барди В.Шовкошитний, С.Синюк, О.Смик, Н.Криничанка, О.Дяк, З.Филипчук на «Книжковій толоці» у Львові

18 березня – Т.Силенко, В.Лютий, С.Василюк співали на 100-річчі Вільного козацтва у Корсуні-Шевченківському

18 березня – вечір авторської пісні киянина Миколи Ютушуя, Конотоп, міський будинку культури «Зоряний»

18 березня – Мар’яна та Олександр Крамари співали на квартирнику у Переяслав-Хмельницькому

21 березня – презентація книг Сергія Пантюка та Олексія Бика, читальна зала бібліотеки м. Дунаївці Хмельницької області

21 березня – день народження Михайла Паламаренка, виконавця пісень, одного із засновників сумського КАП “Булат”

22 березня – 175 років з дня народження Миколи Лисенка, українського композитора (читайте рубрику – “Ювілей”)

23 березня – фестиваль «Поетичний камертон Ліни Костенко: патріотичні лейтмотиви»,  Херсон, музичне училище

26 березня – концерт «Моя симфонія любові Україні» до Дня нацгвардії України, Дніпро, Будинок органної та камерної музики

26 березня – презентація книг Сергія Пантюка та Олексія Бика та гутірка про все на світі, Львів, ,Де The Gas Station

31 березня – Т.Компаніченко, Т.Силенко, С.Василюк В.Лютий на сторіччі вільного козацтва, Бориспіль, міська рада

31 березня – благодійний захід «Вечір інтимної поезії» у харківському ЛітМузеї

2 квітня – дует полтавчан Павло Москалюк - Сергій Шерман у Сумах, антикафе «Дім» (вул. Набережна р. Стрілки, 10)

4 квітня – день народження Антоніни Тимченко, поета, автора пісень із Харкова

5 квітня – концерт Валерія Маренича з гітарою і губною гармонікою, Київ, Будинок актора

6 квітня – день народження Едуарда Драча, автора пісень із Києва

 

 

 

Антоніна Тимченко

 

***

 

І буде білий шлях, і буде спокій –

пречистий день,

      пречистий день,

                                            пречистий день.

Я осягну найтихшу одинокість

свою поміж минаючих людей.

 

Благословлю незвіданість кохання,

недоторку, непоцілунку, не...

У пристрасті, нестримній і незнаній,

не буде ані крихітки мене,

 

уже не буде в суєтнім сувої,

ув усмішці фотографічних вуст.

І тільки у невидимій любові

я жилкою тоненькою озвусь.

 

Тому що і над агнцем, і над звіром

одні і ті ж монахині стоять.

Тому що, хто не вірує –

           повірить.

Тому що все це вище, аніж я.

 

 

Повідомлення  від бардів та прихильників авторської пісні та поезії

Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net,  p_karta@maіl.ru

 

Володимир-Волинський – Сергій Шишкін

 

Привіт. Виступив 15.03 на вечері пам`яті Тризубого Стаса і його дружини Марії. Надіслали такі фото і відео

 https://photos.google.com/share/AF1QipOeddvIc9JAQpZw-oryONw6D2huRvipVuWNpu1Yc7HQm0YCSk2CFt3xu74ZRJ7nHA?key=ZGNaVjAtNm9jSjJwNVJZOVJkbUJlVWJrZXAxbHlR

 

Харків – Літературний музей

 

Друзі, запрошуємо вас 31 березня о 19.00 на благодійний захід «Вечір інтимної поезії» у ЛітМузеї. Благодійний, адже спробуємо цього разу зібрати гроші на пальне для культурницьких поїздок у зону АТО тим самим складом, що на афіші. Вояки на фронті потребують нашої уваги та культури. 

Три ліричні героїні представлять жіночий погляд на інтимну лірику, а гурт П@П@ Карло, в акустичному складі, дасть чоловіче бачення цієї непростої теми.

 Вхід вільний. Подія на фб:

https://www.facebook.com/events/279236115839286/?active_tab=discussion&__xt__=33.%7B%22logging_data%22%3A%7B%22profile_id%22%3A279236115839286%2C%22event_type%22%3A%22clicked_view_event_posts%22%2C%22impression_info%22%3A%22eyJmIjp7Iml0ZW1fY291bnQiOiIwIn19%22%2C%22surface%22%3A%22www_events_permalink%22%2C%22interacted_story_type%22%3A%221058178634193603%22%2C%22session_id%22%3A%2277b3da09f15c635dd793aaa513b086b7%22%7D%7D

Адреса ЛітМузею: вул. Багалія, 6 (колишня вулиця Фрунзе, 6)

 

 

"Центрально-Східна Європа: деякі коригування" – так звучить тема зустрічі Юрія Андруховича і Сергія Жадана з гостями проекту П'ятий Харків: культурна ініціатива – 6 квітня о 18:00 у великій хімічній аудиторії V.N. Karazin Kharkiv National University

ВХІД, як завжди, ВІЛЬНИЙ. 

 

"Серце українського Сходу" і "Серце українського Заходу", Жадан і Андрухович, два знакові письменники епохи, – як кожен із них зі своєї перспективи бачить Центрально-Східну Європу та наше місце у ній? І як це місце бачить кожен із нас?

Приходьте, поговоримо про те, - де закінчується Європа? ця межа – на карті чи в голові? 

- ми, Харків, – справді форпост Європи чи це нам так приємно про себе думати? чи закінчується Європа На нас, До нас чи За нами? чи ці "кордони Європи" – лише ігри розуму?

- Центрально-Східна Європа – "Європа другого сорту" чи "більша Європа, ніж "справжня" Європа" – територія, де люди щодня насправді б'ються, а подекуди і вмирають, за те, що ми звикли вважати європейськими цінностями? Чи, знов-таки, це суто умовні поділи?

Юрій Андрухович зізнається, що за 15 років "пошуків Центрально-Східної Європи" багато що змінилося в його баченні цього питання – давайте розпитаємо, що. І разом зрозуміємо – де наше, Харкова, місце, у цих "європейських іграх".
Модерує зустріч Тетяна Трофименко   Сергій Жадан [офіційна сторінка]

Ще одна зустріч із Юрієм Андруховичем в межах "П'ятого Харкова" – "Європейські вечорниці" у Почесного консула ФРН в Харкові – 7 квітня о 15:30.

На цю зустріч ми запрошуємо германістів та людей, котрі займаються питаннями українсько-німецької культурної взаємодії. Нагадаємо, що 2017 рік – рік німецької мови в Україні, а наступний – української мови в Німеччині. Як ми будемо представляти себе – давайте поговоримо і між собою, і з Юрієм Андруховичем – германістом, перекладачем із німецької, "культурним дипломатом" України в Європі.

"Європейські вечорниці" – за попередньою акредитацією.

Пишіть, будь ласка – Ivanna Skyba-Yakubova та Katerina Zaslavskaya і якщо ми не знайомі – розкажіть у двох словах, хто ви і який стосунок маєте до українсько-німецької культурної взаємодіїї.

О 12 ранку 7 квітня Юрій Андрухович – вже в іпостасі драматурга – зустрінеться зі студентами ХНУМ ім. Котляревського. Хочете потрапити на зустріч? Пишіть менеджерці проекту Lidiya Kalashnikova

Ну а "ранок патріарха" почнеться з уже традиційної "розмови на дивані Тичини" в ЛітМузеї – чекайте на нову програму наших постійних партнерів, Накипело

Проект "П'ятий Харків" відбувається за ініціативи й підтримки Сергія Жадана та Yaroslav Markevich у партнерстві з  Харківський ЛітМузейV.N. Karazin Kharkiv National University Накипело PR agency "Bagels&Letters" 

Також дякуємо нашим партнерам – Отель"Чичиков" та ресторануGeorgia Джорджия - Харьков і партнерам українсько-німецької зустрічі – Почесному консулу ФРН в Харкові Татьяна Гавриш та ресторан FAMILIA

 

 

Бориспіль - сайт http://tvboryspil.com/poster/urochistosti-z-nagodi-storichchya-vilnogo-kozactva/

 

Урочистості з нагоди сторіччя вільного козацтва

 

31 березня у актовій залі міської ради (вул. Київський Шлях, 72) відбудуться урочистості з нагоди сторіччя вільного козацтва.

За участю представників Історичного клубу «Холодний яр»:

1.Письменник Роман Коваль

2.Кобзар, лідер гурту «Хорея козацька», заслужений артист України Тарас Компаніченко

3.Кобзар, заслужений артист України Тарас Силенко

4.Лідер гурту «Тінь сонця» Сергій Василюк

5.Бандурист, композитор Василь Лютий

6.Поет, композитор та співак Валерій Мартишко

 

В рамках заходу відбудеться презентація книжки Романа Коваля «Чорні перемагають. Спомини про прадідів козацтва 72-ї бригади» з нагоди сторіччя вільного козацтва. Початок: 12:00. Вхід вільний

 

 

Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)

 

         Задля чого?

 

Шматувала нашу землю

споконвіку доленька-жура.

Просочилися крізь скелю

сльози сивочолого Дніпра.

 

Так мені набридли сльози

і уся слізлива каламуть.

Сліз я випив дикі дози,

задля чого – досі не збагнуть.

 

 

Хуст Закарпатської області – сайт http://www.khustnews.in.ua/novini/khustschina/15567-u-hust-proyde-poetichniy-festival-yabluneviy-cvt.html

 

У Хусті пройде поетичний фестиваль «Яблуневий цвіт»

 

Управління культури, молоді і спорту Хустської міської ради, міськрайонна газета «Наш Хуст» та літературно-мистецьке об’єднання «Верховинська плеяда» запрошують прийняти участь у другому відкритому фестивалі-конкурсі молодої української поезії та авторської пісні «Яблуневий цвіт», що проходитиме протягом березня-квітня 2017 року у м. Хуст.

Бажаючі прийняти участь можуть подати заявки та рукописи відповідно до Положення про фестиваль до 25 квітня 2017 року на адресу оргкомітету (e-mail: khust_ukmis@ukr.net, або подавати особисто: 90400, м. Хуст, вул. 900-річчя Хуста, управління культури, молоді і спорту Хустської міської ради (каб. 28).

Мета фестивалю – розвиток творчого потенціалу молодого покоління, популяризація української поезії та авторської пісні молодих авторів, творча допомога та формування в Україні єдиного мистецького простору, сприятливого для творчого розвитку кожної особистості, що прагне творити вітчизняну культуру.

 

 

Київ – сайт Будинку актора http://actorhall.com.ua/

 

18:00Народний артист України Валерій Маренич, легендарний соліст ВІА "Тріо Мареничів". Соло з гітарою та губною гармонікою. Ведучий Ілля Ноябрьов.

Коли саме 5 квітня (середа) 18:00

Де саме Актова зала Будинку Актора  вул. Ярославів Вал, 7, Київ, Україна

Вартість квитків, грн. 120-150 грн.  Замовлення квитків 097-484-25-77

 

 

Кам’янець-Подільський – сайт http://meridian.kpnu.edu.ua/2017/03/23/vijnu-vyhrayut-poety-a-ne-avtomaty/

 

Війну виграють поети, а не автомати

 

Публікація від Оксана Фаріон 23 березня 2017

 

Читання віршів, гра на гітарі й приємна невимушена розмова – саме в такій атмосфері проводили творчу зустріч письменник, громадський діяч Пантюк Сергій і поет, музикант Бик Олекса в К-ПНУ імені Івана Огієнка.

Захід відбувся в рамках поетичного фестивалю «Поділля-Open». Також гості є організаторами туру, який спрямований популяризувати українську поезію й формувати єдиний мистецький простір. Вони подорожують Україною. В майбутньому планують відвідати країни Європи.

Сергій Пантюк розповідав про ініціативу започаткування проекту «Рядки з передової». Він виник завдяки тому, що в зону АТО добровольцями часто йдуть люди, які все життя працюють зі словом. Бувають й інші ситуації, коли людина після пережитих подій в бойових умовах починає писати поезію чи прозу. Іноді навіть створюється великий творчий доробок, який необхідно опублікувати, щоб передати всю силу й міць українців у боротьбі з ворогом. Це допомагає молодим талантам бути почутими. Частину коштів від продажу таких опублікованих книг спрямують на потреби українських військових.

На творчій зустрічі відбулася презентація книг «Вірші на руці» (Олекса Бик) і «Так мовчав Заратустра» (Сергій Пантюк). Олекса Бик над своїм творінням працював упродовж 15-ти років. До збірки ввійшли близько сотні віршів, деякі з них присвячені військовій тематиці. Книга Сергія Пантюка – це вибрані твори автора. Їхній хронологічний інтервал написання триває з 80-х років минулого століття й до сьогодні .

За словами Сергія Пантюка, Олекса – це поет, який одразу народився поетом. У нього не було важкого і довгого періоду становлення творчості. Він доносить свою поезію до народу за допомогою пісні, адже читає вірші під супровід музики, яку сам виконує на струнному інструменті.

Олекса Бик поділяє поетів на два види: одні пишуть про минуле, а інші – про майбутнє. Себе відносить до останніх, адже кожна поезія на його думку, – це пророцтво. Про колегу зазначає, що Сергій – грандіозний поет сучасності, який працює не лише зі змістом слова, а й зі звуком.

У тому, що все це не пустослівні дифірамби, змогли переконатися присутні, для яких Сергій Пантюк читав вірші, а Олекса Бик співав пісні. Автори розповідали про історію написання своїх творів, ділилися враженнями про подорожі Україною й висловлювали свої думки щодо сучасного становища в Україні.

На зустрічі були присутні студенти та викладачі факультету української філології та журналістики К-ПНУ імені Івана Огієнка і студенти Кам’янець-Подільського податкового коледжу. Наприкінці презентація проходила у форматі бесіди. Охочі давали запитання, на які отримували змістовні відповіді. Також після заходу можна було придбати книги авторів з автографами й зробити селфі на згадку.

 

Ірина Хижа, студентка ІІ курсу  факультету української філології та журналістики

 

 

Дніпро – сайт https://dniprograd.org/2017/03/21/gimn-ukraini-na-fleyti-u-dnipri-lunatimut-patriotichni-melodii_55080

Гімн України на флейті: у Дніпрі лунатимуть патріотичні мелодії

 

Легендарні мелодії українських композиторів можна почути цієї неділі. У Будинку органної та камерної музики – концерт до Дня національної гвардії України. Для всіх захисників країни Гімн гратимуть на флейті. Про це повідомили в управлінні культури, національностей та релігій Дніпропетровської ОДА.

Музика українських композиторів оживе цієї неділі в Будинку органної та камерної музики. Патріотичні мелодії лунатимуть на концерті «Моя симфонія любові Україні».

«Сольний концерт нашої провідної флейтистки Ольги Зернаєвої – присвята всім захисникам України, – зазначила директор Будинку органної та камерної музики у Дніпрі Тетяна Бабич. – Артисти підготували його до Дня національної гвардії, який відзначають 26 березня».

Відкриє концерт музичний символ України – композиція «Ще не вмерла України і Слава, і Воля» Михайла Вербицького.

«Слухачі почують звучання флейти у поєднанні з бандурою, органом та фортепіано. Мікс інструментів додасть відомим композиціям оригінальності, – розповідає флейтистка Будинку органної та камерної музики Ольга Зернаєва. –У фіналі програми – композиція Мирослава Скорика «Мелодія». Вона стала справжнім духовним Гімном нашої держави».

На концерті лунатимуть найкращі та найвідоміші композиції Вербицького, Скорика, Губаренка, Кармінського, Герасименко, Лисенка, Колодуб, Шамо та Вілки.

За флейтою – Ольга Зернаєва. Орган – Ксенія Бєлікова, бандура – Світлана Новак, фортепіано – Олена Келер та Олександра Білоусова. Про історію створення композицій розповість музикознавець Олена Гамова.

Концерт відбудеться 26 березня о 15:00. Будинок органної та камерної музики знаходиться на пр. Сергія Нігояна, 66. Вартість квитків уточнюйте за телефонами: 374-05-52, 374-16-55, 097-589-76.

 

Автор: Єва МЕРЕЖКО

 

 

Сайт https://www.facebook.com/%D0%9A%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0-%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%BF-512661072245408/

 

21 березень

 

В міському будинку культури відбувся вечір авторської пісні Миколи Ютушуя «Спогади про минуле», під такою назвою 18 березня у міському будинку культури «Зоряний» відбувся вечір авторської пісні Миколи Ютушуя, київського виконавця, гітариста, члена Київського клубу авторської пісні «Арсенал», неодноразового лауреата міжнародних фестивалів та конкурсів авторської пісні.

Близько двох годин автор дарував світло мистецтва людям, вражаючи глядачів своєю творчістю та талантом. На вечорі лунали пісні Булата Окуджави, Юрія Візбора та багатьох інших сучасних авторів. Виступ відомого барда не залишив байдужим жодного з глядачів, про що свідчили вдячні гучні овації після кожного номеру

 

 

Сайт http://visnik-press.com.ua/?p=75534

 

Березень 24th, 2017

На четвертому бардівському вечорі співало подружжя Крамарів

 

Завдяки громадській організації «Духовні скарби України» жителі міста знову отримали змогу відвідати минулої суботи музичний квартирник. У клубі «Міленіум» вони слухали авторські твори бардівської сім’ї Крамарів. Олександр Крамар – автор віршів та музики, виконавець, керівник київського клубу авторської пісні «Дом», а ще – організатор бардівського фестивалю «Лісова фієста», організатор концертів, художній керівник бардівсько-волонтерського об’єднання «Бард-сотня». Волонтер. Учасник Майдану. Репертуар Олександра – пісні про війну, про Майдан, про АТО.

Мар’яна Крамар почала свою концертну програму з виконання авторських віршів та пісень для дітей. Її голос зачарував слухачів жіночністю. У другому відділенні Мар’яна співала про любов до України, про героїв-воїнів, про сенс життя. Ця мила жінка теж була учасником Майдану, зараз вона волонтер і допомагає сім’ям атовців. Разом з Олександром організовує фестивалі, концерти та виховує двох дітей.

Цього разу на музичному квартирнику дебютувала переяславчанка Наталя Петрашенко зі своєю авторською піснею, акомпанував їй гітарист Олександр Тимощук. То ж задум ВГО «Духовні скарби України» – розкриття та розвиток талантів Переяславщини – втілюється у життя. На музичних вечорах з’являються талановиті люди, яким потрібна підтримка щоб заявити про себе. І не важливо, молодий ти чи в поважному віці, якщо ти пишеш вірші або музику, чи у тебе добре виходить декламувати, на музичних квартирниках ти можеш себе спробувати і отримати підтримку небайдужих слухачів.

Після офіційної концертної програми було не менш душевно і цікаво. Слухачка Любов Федорівна продекламувала власні вірші. Свій вірш прочитав і Олександр Герасименко. Юна слухачка Марія, волонтер, зіграла на сопілці. Ну і як зазвичай, постійний відвідувач бардівських вечорів від ВГО «Духовні скарби України» Дядя Вова (Володимир Кримець) порадував учасників квартирника своїм співом та грою на гітарі. До речі, Володимир планує свій квартирник на 29 квітня. А вже 8 квітня до Переяслава завітає відомий бард Інна Труфанова з Києва. Тож до нових зустрічей. Долучайтесь.

Світлана Яценко

 

 

Луцьк – сайт https://www.volynnews.com/news/all/nevydymi-fronty-yuriia-shcherbyka-vechir-poeziyi-u-lutsku/

 

Невидимі фронти Юрія Щербика: вечір поезії у Луцьку

23 Березня 2017

 

Поезія та пісня, народжені і відшліфовані в боях за Україну, круто змінили долю вчорашнього АТОвця Юрія Щербика. Тепер він не мислить свого життя без творчості, яка стала найважливішою його працею. Зовсім небагато часу минуло з дня презентації його першої збірки віршів «Небо Донбасу» у 2016 році – саме тоді Юрій Щербик заявив про своє існування як людина творча. І знову – зустріч з читачем. Цього разу автор представив збірку віршів та прозових рефлексій під назвою «На лінії невидимих фронтів» на літературному вечорі у переповненому читальному залі Луцької бібліотеки-філії №10.

Свого часу на появу цієї книги дала своє «благословення» поетеса, член Національної спілки письменників України Світлана Костюк: «Йому віриш. Віриш, бо відчуваєш, як написане проходило крізь усі фібри небайдужої душі чоловіка і батька, сина і поета, якому інтуїтивно підкоряються нові технічні прийоми віршування, мелодика слова, ритми і рими…»
Нова збірка написана Юрієм після повернення зі сходу у мирне життя. Та чи справді є воно мирним? «Всі війни на світі є лише наслідками війни найбільшої – боротьби за людські душі, що почалася від початку Світу між силами добра і зла… Ця книга і про війни мирного часу, і про справжній мир у серцях і домівках, якого я щиро бажаю кожному», – звертається до свого читача автор.

«За цей час сам Юрій змінився, підготував новий різноманітний і цікавий матеріал, – розповідає про зміст цих творів режисерка, драматургиня та ведуча зустрічі Наталія Максимчук. – Він став членом літературної студії «Без меж», яка базується в клубі «Патріот Батьківщини», і котрий ми разом розбудовували, чим дуже пишаємося. Нова книга Юрія – про невидиму війну з самим собою, про соціум, філософські роздуми про життя, про кохання. Це не просто книжка, а наука, настанова читачеві рости і розвиватися разом зі своєю країною. Все, що робить у своєму житті Юрій, він робить з Україною у серці».

Своєрідним талісманом став Юрій Щербик ще для одного творчого колективу – аматорського театру «Вперше», актори якого і цього разу взяли участь у презентації його віршів та прози. Обравши співзвучні з власним досвідом та емоційним станом поезії Юрія, молоді виконавці транслювали глядачам роздуми та відгук автора на все, що відбувається навколо нього. Не в змозі прожити своє життя «роботом», цей чоловік чутливо, але все ж стримано, виважено і небагатослівно реагує на дрібниці життя і тривоги сьогодення, пригадує бойових побратимів, роздумує на питаннями без відповідей (і відповідями без питань!) і оптимістично стверджує: «Варто жити, щоб дню радіти…». За будь-яких, навіть непростих обставин! Тому головним лейтмотивом розмови стали такі рядки з його книжки: «Ніколи не пізно любити життя просто за світлий кожний день. І бути за цей день вдячним».

Прочитали і прокоментували Юрині поезії колеги по «літературному цеху» - «безмежники» Валерій Гнатюк, Лєна Шторм, Ольга Антош.

У книзі Юрія велика частина поезії присвячена темі, котру важко викладати у поетичних рядках, – мабуть тому, що надто болюча та неприємна. Та сам автор визначає її як творчий опір національній алкоголізації і не уникає розмов про неї. Боляче спостерігати за тим, як оковита знищує особистості і цілі родини, як шукають люди добрі та щирі розради у пляшці, як батьки бездумно дозволяють дитині «вмочити пальчика» до склянки із спиртним, реклама нав’язливо пропонує молоді сумнівні радощі, а «горілколізація» торкається навіть важливих державних свят країни. Без зверхнього осуду у слабкості, але відверто автор ставить питання і аналізує те, що спостерігає навколо, та пропонує задуматися над цим усім загалом.

 

- Нумо, браття, проп’єм Україну, -

Ми не скажемо навіть сп’янілі.

Ми п’ємо «за щасливу родину»,

«За любов» і «за дружбу»… На ділі ж

Не міцнішає з того Держава, ні родина…

 

І звичайно, неможливо було собі уявити цю зустріч без гітари у руках Юрія та його пісень: «Колискова на відстані», «Квітень», «Неоголошена війна», «В дорогу» та багато інших.

Багато друзів, шанувальників, відданих та нових читачів дуже емоційно відгукнулися на щирість автора та приєдналися до спілкування з ним. Кожен зміг висловитися. Школяр Артем Топоровський з бабусею розповіли про те, як він відмовився від фломастерів російського виробництва у луцькій крамниці – не зміг безтурботно малювати ними в той час, коли точиться війна. Слухачка Центру освіти третього віку ВІЄМ Тамара Трухимович надихнулася поезією Юрія та відгукнулася власним віршем про Україну. Письменниця Валентина Клюнтер подякувала йому за справжній патріотизм – і в житті, і в творчості. Друзі по літературному клубу «Без меж» подарували авторові ручку Parker – для автографів і нових творів. Голова ГО «Яворина» Руслана Вознюк подякувала мамі Юрія – Марії Щербик за вкладені у сина любов, справжність та відданість рідній землі. Особливо приємно авторові було бачити своїх побратимів – Андрія Гаця, Сергія Андрієвського та співавтора книги Віталія Лісецького, який зробив всі використані у ній фото. Вітання, квіти і великий оригінальний торт від друзів, а також автограф і фото-сесії для шанувальників, знайомство з новими читачами склали приємну частину літературного вечора.

Кожен читач зміг взяти для себе книжку Юрій Щербика «На лінії невидимих фронтів». Хтось заплатив символічну ціну, а дехто просто одержав подарунок від автора з його особистою присвятою та побажанням мирного неба. Усі виручені за книгу кошти Юрій відразу передав волонтерам для потреб побратимів у зоні АТО.

 

 

Рубрика – «Ювілей»

 

175 років від дня народження Миколи  Віталійовича Лисенка

https://book-small-town.jimdo.com/...

 

 З ім'ям Миколи Лисенка пов'язана епоха становлення професійної музики, театру та мистецької освіти в Україні. Основоположник національної композиторської школи, творець національної музичної мови, визначний піаніст і хоровий диригент, педагог та громадський діяч, Микола Лисенко зробив своє непересічне мистецьке обдарування зброєю в боротьбі за пробудження національної самосвідомості рідного народу.

Народився Микола Віталійович у с. Гриньки (тепер – Глобинський р-н Полтавської обл.). Легендарним засновником роду Лисенків вважається козацький ватажок Вовгура Лис, сподвижник Максима Кривоноса, козак-характерник, котрий «мав під два метри зросту і обносив камінне жорно круг млина тричі поспіль».

   Малоросійський родословник нараховує 163 представники цього давнього роду.

  Правнук у шостому коліні полковника Чернігівського і Переяслівського наказного гетьмана України 1674 р. Івана Яковича Лисенка, син полковника Орденського кирасирського полку, полтавського поміщика Віталія Романовича Лисенка та Ольги Єреміївни з давнього козацького роду Луценків, Микола Лисенко став не просто найяскравішою постаттю цього шляхетського роду, а й одним із найвизначніших громадян України не лише на теренах мистецьких, а й державотворчих.

   Дві музичні стихії виколисували змалечку майбутнього композитора. Одна – класична – у родині, яка добре пам'ятала кріпацький оркестр материного діда Петра Булюбаша. Складовою повсякденного життя було салонне музикування Ольги Єреміївни, яка з артистизмом виконувала сонати, парафрази  і попурі на теми широковідомих опер, і, звичайно ж, модні салонні п'єси. Одна з них – «Время невозратимое» - наприкінці життя композитора стала лейтмотивом його останньої опери «Ноктюрн». Та й Віталій Романович прекрасно співав українські пісні, вправно добираючи аккомпанемент на фортепіано.

   Виняткові музичні здібності старшого сина змусили Ольгу Єреміївну вчити його грі на фортепіано вже у п'ятирічному віці. У шість років хлопчик умів не лише підбирати почуті мелодії, а й намагався їх гармонізувати, а в дев'ять років написав свій перший музичний твір – граційну «Польку».

   Друга музична стихія існувала за стінами панського будинку. Це – українська народна пісня і вся, проникнута до нитки музикою, тканина народного побуту з його театралізованими обрядами, святами. Фольклорні зацікавлення юного Лисенка знаходили щирий відгук і підтримку в батька, який і сам не оминав етнографічних досліджень, та в дядька Олександра Захаровича, який прекрасно грав на бандурі, кохався у козацькій старовині та українській історії. Саме від нього Микола вперше записав народні пісні «Ой, не гаразд, запорожці» та «Ой, пущу я кониченька в саду».

   Закінчивши 1860 р. гімназію зі срібною медаллю, М. Лисенко, слідом за М. Старицьким, вступив на природничий факультет Харківського університету. Наступного навчального року брати були змушені перевестися до Київського університету, де потрапили до кола прогресивного студентства, що складало Київську (Стару) Громаду. Відтоді і до кінця життя найближчими друзями і соратниками Лисенка стали Тадей Рильський, Борис Познанський, Михайло Драгоманов, його сестра Ольга, Петро Косач, Володимир Антонович, Павло Житецький та інші, чиє самовіддане служіння національній ідеї визначило політичний і культурний розвиток України у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. 

   Відповідно до програм, намічених товариством, Лисенко почав систематично збирати і обробляти народні пісні. Перші два «Збірники обробок українських народних пісень для голосу в супроводі фортепіано» він видав у 1868 р. на кошти членів Старої Громади. Загалом за життя Микола Віталійович видав 7 таких збірників по 40 пісень, 12 «Хорових десятків», 5 обрядових збірок, записав близько півтори тисячі та опублікував понад сімсот обробок для голосу і хорів. Збирання скарбів народної музики, дослідження, опрацювання та повернення їх народу «у вишуканій мистецькій оправі», розбудова на основі народного мелосу національної музичної професійної мови становлять чи не основний внесок Миколи Лисенка в національну культуру.

Діяльність М. Лисенка на початку XX ст. стала поштовхом до становлення музичної фольклористики. У 1874 р. було опубліковано працю «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарём Остапом Вересаем: Реферат Н. Лисенко» («Записки Юго-Западного отделения Императорского русского географического общества» - Т. 1, ч.1). Цим було покладено початок науковому дослідженню українського кобзарства. Пізніше Лисенко написав наукові реферати «О торбане и музыке песен Видорта» (Киевская старина. – 1892. - № 3. – С. 381-387) та «Народні музичні струменти на Вкраїни / Написав Боян» (Львів, 1894).

   Ще один із чільних напрямів Лисенкової творчості бере початок із університетських часів. У 1892 р. він створив студентський хор Київського університету, який брав участь у виставах аматорського театрального гуртка, виконував на концертах народні пісні, зокрема в обробці Лисенка.

   Початком композиторської діяльності Миколи Віталійовича можна вважати їхню зі Старицьким спробу написати оперу на сюжет повісті Олекси Стороженка «Гаркуша» (1864). Водночас музичний супровід М. Лисенка до водевілю В. Гоголя (батька) «Простак» (1864) став приводом до його першої конфронтації з цензурою. Надалі право на видання кожної збірки народних пісень чи випусків солоспівів Лисенкові доводилося відвойовувати у цензури. Це стало однією з причин довічного поліційного нагляду за митцем.

   Тоді ж Микола Лисенко з великим успіхом брав участь як піаніст у концертах на користь Київського відділення Російського музичного товариства, блискуче виконуючи складні сольні твори та твори для фортепіано з оркестром. Тому не дивно, що захистивши по закінченні університету  (1865 р. ) дисертацію на здобуття ступеня кандидата природничих наук, Лисенко, однак, обрав музику. У 1867 р. він вступив до Лейпцизької консерваторії, де окрім студій з гри на фортепіано, слухав лекції з теоретичних дисциплін і композиції у провідних німецьких професорів. На різдвяні свята 1867 р. студент Лейпцизької консерваторії Микола Лисенко з тріумфом виступив у Празі.

   Засвоївши за два роки консерваторську програму, на іспиті Лисенко привернув увагу німецьких часописів блискучим виконанням Четвертого концерту Бетховена для фортепіано з оркестром з власною каденцією.

   У Лейпцигу Микола Віталійович написав і видав свої перші твори, зокрема «Сюїту на теми народних пісень у формі старовинних танців». У його доробку знаходимо  прелюдії. Прелюдія, як і у будь яких сферах життя – вступ, підготовка. У Лисенка – це перша частина «Сюїти…». Йому належать також перші в українській музиці фортепіані рапсодії «Золоті ключі» (1875) та «Думка-шумка» (1877).

   Л. Старицька-Черняхівська писала, що зі смертю Лисенка його фортепіанні твори «…вмерли наполовину. Ні до кого іншого прирівнять його гру не можна було… Я, наприклад ніколи не чула кращого виконання «Aufschwung» («Пориву»)  Шумана. Коли ж він виконував свої і взагалі українські речі, він надавав їм щось надзвичайне – якесь євшан-зілля… У його грі оживали тисячоліття… І чулась глибока, сива слов’янська старовина. Натхненний, палкий, з силою удару левиної лапи, з гордим поглядом – він цілком перевподоблювався. У житті лагідний, ласкавий, за роялем – Віщий Боян». Один із кращих піаністів-віртуозів свого часу, Лисенко залишив понад 50 фортепіанних творів.

   А от симфонічних творів у доробку М. Лисенка майже немає. Незакінчена «Юнацька Симфонія» - студентська робота періоду навчання в Лейпцигу, увертюра на тему пісні «Ой запив козак», що увійшла потім в оперету «Чорноморці», «Русская pizzicato” та оркестровий варіант фортепіанної фантазії «Козак-шумка», - оце, власне і все. Лисенко не був «симфоністом», чого не змінили навіть два роки навчання (1874-1876) у Петербурзькій консерваторії у М. Римського-Корсакова. Можливо, причиною цього було й те, що композиторові дуже мало доводилося працювати з оркестром.

   Натомність у хорових творах і в хоровому диригуванні Микола Віталійович на той час був неперевершеним. Досить згадати таку перлину хорового поліфонізму, як «Туман хвилями лягає» з опери «Утоплена».

   У виконанні Лисенка-піаніста, а також у виконанні камерних ансамблів за його участю, солістів і хорів під його керівництвом звучали не лише його власні твори чи твори інших українських музикантів, а й всесвітньо відомі шедеври західноєвропейських та російських композиторів. Широкий за обсягом піаністичний і хоровий репертуар, який звучав у концертах Миколи Лисенка, дає підстави стверджувати, що митець не просто закладав основи українського професійного виконавства, а всіма засобами намагався «вивести українську національність з хуторянської обстанови на європейський шлях» (Лист Г. І. Марковича від 10.08.1903.).

   Ніби вінок, обрамлює творчість Миколи Лисенка поезія Тараса Шевченка. Наприклад, Опус № 1, написаний у Лейпцигу (1868) на прохання Львівського товариства «Просвіта», композитор позначив як «Заповіт», а останнім із лисенкової шевченкіани, написаним буквально у переддень смерті, став хор «Боже, нашими ушима / Чули твою славу» («Псалом Давидів»).

   Вокальні твори Лисенко писав і на тексти інших поетів, причому лише один з них написано російською мовою – «Признание» на чотири рядки з вірша С. Надсона.

   Миколі Віталійовичу належить і перший в українській музиці вокальний цикл (13 солоспівів і 2 дуети) на вірші Г. Гейне в українських переспівах. Причому два з них присвячено Кобзареві.

   Узагалі робота по увінченню пам’яті Тараса Шевченка зі студентських років і до останнього подиху була основою громадсько-просвітницької діяльності Лисенка. Останнім часом документально доведено, що він не брав участі в перепохованні Кобзаря. Проте Лисенко зробив справу набагато важливішу: слідом за поетом поклав все творче життя на те, щоб «просвітить рабів німих», щоб із розірваної двома імперіями людності виховати єдину націю.

   Від 1862 р. Микола Лисенко щорічно організовував концерти пам’яті  Тараса Шевченка, у яких виступав як піаніст і хоровий диригент.

   Протягом усього життя Лисенко збирав аматорські ансамблі, залучаючи до них «не просто тенорів і басів, але найперше – свідомих українців». Узагалі Микола Віталійович, де тільки міг, намагався гуртувати людей, особливо молодь, навколо національної ідеї. Так було і з київським Літературно-артистичним товариством. Відкрите в 1895 р. як форпост російської культури, воно поступово перетворилося на центр пропаганди української ідеї та національної культури, за що в 1905 р. й було закрите.

   З цією ж метою з легкої руки Лисенка було створено "Плеяда молодих українських літераторів», який дав путівку в життя Лесі Українці, Людмилі Старицькій-Черняхівській, Максиму Славинському, Сергію Єфремову, Володимиру Самійленку та іншим талановитим письменникам і громадським діячам.

   Не менший вплив на розвиток української культури мала й театральна діяльність Миколи Лисенка: він є одним із фундаторів українського професійного театру, у тому числі й оперного. Прем’єра опери «Різдвяна ніч» на лібрето М.Старицького за повістю М. Гоголя у виконанні аматорського гуртка на сцені Київського міського театру 24 січня 1874 р. стала днем народження українського оперного театру.

   Найвизначнішими в оперному доробку Лисенка є опери «Тарас Бульба» (яку композитор так і не побачив на сцені, незважаючи на пропозицію П. Чайковського сприяти її постановці у Москві) та «Наталка Полтавка», якої Лисенко фактично не писав. У передмові до першого видання (1886) Лисенко зазначив, що лише «уклав клавір» з найпопулярніших мелодій, які використовувались в улюбленій ще з часів І. Котляревського «народній виставі». Себто М. Лисенко здійснив авторську редакцію і написав розгорнутий фортепіанний супровід та вступ до «Наталки Полтавки».

   Микола Віталійович написав 10 закінчених опер, у тому числі три перші українські дитячі опери. Співпрацюючи з колективами корифеїв українського театру, Лисенко уклав музику ще до 16 драматичних вистав. З останніх листів композитора відомо, що він починав роботу над балетом.

   Микола Лисенко майже не писав духовної музики. Але серед шести нині відомих релігійних творів Лисенка, надзвичайно красивих і пронизаних високою духовністю, - такі шедеври, як хоровий концерт «Куди піду від лиця твого, Господи?», Херувимська пісня, кант «Пречиста Діва, Мати Руського  краю», котрі співають у наш час майже всі хорові колективи України і діаспори; «Дитячий гімн» на вірші О. Кониського (1885); всесвітньо відома тепер «Молитва за Україну» - «Боже Великий, Єдиний!».

   Та митець не обмежувався написанням і виконанням музичних творів. Важливим для нього був і розвиток виконавства: саме Микола Лисенко заклав основи професійної мистецької освіти в Україні, відкривши в Києві (1904) свою Музично-драматичну школу, в якій, окрім музичного, були відділення української та російської драми, і перший на теренах російської імперії клас гри на народних інструментах – клас бандури, який, попри всі складнощі його організації, у квітні 1911 р. дав перший випуск. Школа Лисенка згодом виросла до Музично-драматичного інституту ім. М. В. Лисенка – провідного мистецького закладу України 1918-1934 рр.

   Тому невипадково, що Микола Лисенко став чи не єдиним із визначних українських митців, кому за життя було віддано гідну його праці всенародну шану. Відзначення 35-літньої творчої праці видатного композитора перетворилось на демонстрацію величі української культури, об'єднавши націю від селянина до митця, від зросійщеного чиновника до політичного емігранта… Почавшись у грудні 1903 р. у Галичині, лисенкове свято охопило Центральну Україну, дійшло до Москви, Петербурга, Тифліса, Ставрополя, ставши першою масовою демонстрацією здобутків української культури в Російській імперії.

   Наприкінці життя – у 1908 р. – Микола Віталійович очолив першу легальну українську громадсько-політичну організацію Київський український клуб та засновану у 1906 р. першу всеукраїнську організацію – «Об’єднаний комітет по спорудженню пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві», на адресу якого надходили кошти від концертів і благодійні внески з Австралії, Америки, Канади та всієї Європи.

   Останньою акцією в цій лисенковій роботі стало відзначення 50-річчя з дня смерті Т. Шевченка. Через утиски з боку царської адміністрації на чолі з київським генерал-губернатором В. Трєповим і міністром внутрішніх справ Російської імперії П. Столипіним, заходи було перенесено з Києва до Москви. Наслідком цього стало відкриття поліційної «Справи про закриття Київського Українського Клубу» та «привлечение членов Совета старійшин во главе с учителем музыки Николаем Витальевичем Лысенко к уголовной ответственности за противоправительственную деятельность» (ДАКО – Ф. 10, оп. 1, спр. 351, арк. 38). Через чотири дні після оголошення цієї постанови Микола Віталійович Лисенко помер від серцевого нападу. 

Поет Микола Вороний присвятив композитору вірш. Упорядник

СЕРЦЕ МУЗИКИ

                                Пам’яті М.Лисенка

               І

Серце музики спинилось…

Чуєте – серце музики!

Серце, що ритмами билось,

Вже заніміло навіки.

 

Ох, як те серце любило –

До нестерпучого болю!

Як воно тяжко боліло

За Україну, за волю…

 

Повне святої розпуки,

Серце музики стискалось,

Далі – не стерпіло муки –

        І розірвалось!..

 

                ІІ

Яка краса! Усе життя

В акорди перелить,

З високих дум і почуття

Нове життя творить!

 

Нести любов, будити гнів,

Творити чудеса...

О, віщий спів, натхненний спів!

Яка в ньому краса!

 

Хай серце, болю повне вщерть,

Розірветься... нехай!

Висока честь: прийняти смерть

За любий, рідний край!

 

Висока честь: усі скарби

Зложити на вівтар, –

І жити в пам’яті юрби

Як лицар і кобзар!

 

Серед братів, серед сестер,

Де пісня гомонить,

Співець почив, але не вмер

І вічно буде жить.

 

Київ, 1912 р.

 

 

Ювілей видатного композитора відзначається лише музичною громадськістю

http://m.day.kyiv.ua/uk/article/kultura/mykoli-lysenku-175

Миколі Лисенку – 175!

 

Ольга ГОЛИНСЬКА, музикознавець

22 березня, 2017

 

Березень для більшості сучасних українських академічних музикантів  традиційно є лисенківським. Адже саме цей місяць подарував Україні й світові Миколу Віталійовича Лисенка — основоположника української класичної музичної школи, видатного композитора, піаніста, педагога і громадського діяча.

Микола Лисенко народився 22 березня 1842 року, тож нині виповнюється 175 років від дня його народження! Дата знаменна і мала би відзначатися на державному рівні. Однак нині на жаль, жодних рішень влади з цього приводу ми не побачили.

Утім, музична громадськість усе ж не забуває про корифея та свого обов’язку щодо вшанування їхньої пам’яті. Саме в день народження маестро у Великому залі Національної музичної академії України відбудеться концерт з участю Державного академічного естрадно-симфонічного оркестру України під орудою праправнука класика, диригента Миколи Лисенка і Студентського хору НМАУ (художній керівник — Євген Савчук).

У програмі лунатимуть безсмертні твори українського генія, котрий, серед іншого, стояв біля витоків організації осередків професійної музичної освіти в Києві, зокрема відкриття вищого навчального закладу — Київської консерваторії (тепер — НМАУ).

Серед учасників імпрези — Лариса Кадирова, Роман Майборода, Зоя Рожок, Юлія Бровій, Дарія Литовченко, Ма Сін Сін, Тарас Бережанський, Назар Аддаті, Валентин Кісіленко, Денис Горонов та інші.

«Музика Лисенка надзвичайно актуальна саме в наш час, коли пробуджується свідомість нації. Всі, хто визнають Україну державою, народом, звертаються до його творів. Музика — це ментальна матриця народу, — розказав «Дню» повний тезка і праправнук класика М.В. Лисенко. — Микола Віталійович народився у сім’ї, де всі розмовляли французькою, але там панував український дух, бо всі у нашій родині  були надзвичайно щирі і патріотичні люди. Якщо замислитись, то саме Лисенко стояв біля витоків державності України.

Музика — мова духу, за якою нас можуть упізнати. У цьому сенсі рок-гурт «Океан Ельзи» — теж прояв нашої ментальності...У музиці Миколи Лисенка закладено великий драйв — енергетику. Я мрію зробити проект «Лисенко в стилі симфороку». І це буде вражаюче! Вважаю, що нам всім треба повірити в себе й по-справжньому поважати. Наприклад, Польща взяла на знамена своїх героїв — Шопена, Костюшка... Це варто наслідування! А в нас Лисенка згадують лише раз на п’ять років. Чому Національна опера України не спромоглася до ювілею Миколи Віталійовича поновити хоча б легендарний твір композитора «Тараса Бульбу»? За життя, крім «Різдвяної ночі» й «Наталки Полтавки», Лисенко не почув жодної своєї опери! Я вважаю, що Миколі Віталійовичу не потрібно ставити багато монументів. Найкращий пам’ятник музикантові — його твори, які лунають!»

До речі, невдовзі у Великому залі Консерваторії буде представлена програма «Микола Лисенко і фортепіанна музика сучасних українських композиторів». Додамо, що на початку квітня у Музеї Миколи Лисенка відбудеться міжнародна наукова конференція «Микола Лисенко в культурно-історичному просторі України». Усе це, нагадаємо, — силами національно свідомої, активної та невгамовної української громадськості.

 

 

Рубрика – «ЗМІ про мову»

 

Українська мова і культура. Влада і бізнес досі не зрозуміли їхнє значення?

http://www.radiosvoboda.org/a/28378789.html

19 Березень 2017, 23:50  

 

Ігор Лосєв

 

Ще на початку минулого століття український підприємець Євген Чикаленко звернувся до своїх колег із закликом любити Україну до глибини власної кишені, себто не жаліти грошей на підтримку українських проектів. Сам Чикаленко витрачав більшу частину своїх коштів на українську справу, переконливо продемонструвавши, що таке правдива національна буржуазія і як вона ставиться до мови і культури рідної нації. Але то меценати і спонсори, для яких фінансування українського є чимось добровільним, факультативним, на відміну від Української держави, для якої це обов’язок і сенс її існування. Якщо Українська держава не буде опікуватися українським, то навіщо вона потрібна і чи є вона насправді українською?

Протягом останніх 25 років ми чули безліч розмов і дискусій про українізацію на всіх рівнях, незрідка дуже пристрасних, проте спостерігали обмаль реальних кроків, що й дало свої результати в тому числі трагічні (в Криму і на Донбасі). Ми ще раз побачили: якщо не давати грошей на українські школи, театри, телеканали, газети і журнали, на книжки, то потім доведеться знаходити значно більші (набагато більші!) кошти на українські гармати, танки і набої. Всі роки незалежності держава посідала позицію невтручання в розв’язання мовно-культурної проблеми. Так, вона дещо робила під тиском громадськості, однак вважала за краще тримати від неї дистанцію і представляти справу чимось в межах приватних захоплень ентузіастів і активістів. Чи варто дивуватися наявним доволі скромним здобуткам?

Добре про цю ситуацію сказав письменник Іван Малкович: «Правда така, що наша держава недостатньо дбає про українську мову. Все починається і закінчується велемовними пустопорожніми фразами. Нас, носіїв української, до сьогодні ще багато хто трактує, як дивакуватих аборигенів. Ми ще й досі, як соняшник до сонця, повертаємо голови на почуте українське слово. Донині не скасовано горезвісний «закон Ківалова», який ганьбить цілу націю».

 

Між словом і ділом

Будь-які реформи, в тому числі й мовного стану країни, неодмінно вимагають певних видатків. Реформи без грошей на них завжди залишаються на рівні розмов і гасел. А от на цю обставину в Україні звертають надто мало уваги, здебільшого обминають це питання, мовляв, ми тут про високе і величне, а ви про низьке і нешляхетне.

А між тим реальне ставлення держави до тих чи тих проблем об’єктивно визначається тим, скільки грошей вона готова на їхнє розв’язання витратити.

Нині у Верховній Раді України з’явилося декілька мовних законопроектів. Там є деякі юридичні новинки, спроби нарешті запровадити санкції за порушення мовного законодавства. Санкції потрібні, але як логічне завершення позитивної програми. Будь-який бізнесмен знає: для того, щоб щось отримати, треба спочатку щось вкласти. Це азбучна істина. А вже створивши всі умови всім охочим опанувати українську мову, можна запроваджувати «мовних інспекторів», як пропонує один із законопроектів. До речі, в Узбекистані за президента Іслама Карімова по всій країні було створено мережу безплатних курсів для всіх, хто хотів опанувати узбецьку мову. Наскільки мені відомо, за 25 років незалежності такої мережі курсів української мови в Україні не виникло…

Цікаво провести своєрідний аудит: що і як вкладали в українську мову і культуру з 1991 до 2016 року? На українське в Україні чомусь завжди немає грошей… Багато на що є, а на це немає. Скільки вже загинуло чудових україномовних проектів через банальну причину – брак фінансування.

Згадаймо журнал «Сучасність», без перебільшення глобального значення видання, що поєднувало інтелектуальні сили України з інтелектуальними можливостями української діаспори. На жаль, його більше немає…

А скільки зникло інших цікавих періодичних українських видань, книжкових серій, телепередач і радіопрограм…

Нині, на додачу до всього, Міністерство культури зняло з себе фінансову відповідальність за українську культурологічну пресу. Вчасно – якраз під час «гібридної війни» проти носіїв імперської та малоросійської культури!

Отже, дивіться як держава фінансує і робить висновки про її реальне ставлення до всього українського. Як це виправити законами? І де гарантія, що до цих законів будуть в українському суспільстві ставитися з більшою повагою, ніж до решти інших? Складається враження, що для держави українська мова і культура є не основою її буття (як мало б бути), а чимось маргінальним, необов’язковим, якимось зайвим тягарем.

 

Надія ще залишається…

Нічого не дадуть жодні закони з «мовними інспекторами», якщо політична верхівка держави не буде давати нації зразків шанобливого ставлення до української мови, а через неї – до культури. На що тут можна сподіватися, якщо главою уряду України може стати який-небудь Азаров із його «азіровською мовою», коли можна зробити блискучу кар’єру, не будучи здатним скласти до купи кілька українських речень, коли у Верховній Раді є цілий політичний блок, що спеціалізується на публічно-демонстративному ігноруванні державної мови України? Важко абстрагуватися від того факту, що в Україні мова є і ще довго залишатиметься гострим політичним питанням…

Дуже багато залежатиме в подальшій долі української мови і культури від позиції українського бізнесу, якщо такий в Україні таки ж є. Якщо в ньому є чи буде якийсь патріотичний сегмент, здатний діяти за прикладом Євгена Чикаленка, але за умови, що такий бізнес не буде утискатися кланово-олігархічною корумпованою державою. В цій сфері буде необхідно переглянути стратегію і тактику оподаткування з врахуванням досвіду інших держав (наприклад, Франції, де національний кінематограф утримується на податки, зібрані з прокату іноземних кінофільмів), передбачити пільги і привілеї для спонсорів і меценатів українського…

Віче проти русифікації України з нагоди Дня української писемності та мови. Київ, 9 листопада 2016 року

Держава і бізнес – дві складові фінансування української мови і культури в Україні. Однак і будь-яка іноземна культурна і медійна продукція мають оподатковуватися в інтересах розвитку і захисту відповідних сфер буття і духовності українського суспільства. Без цього знову гасла і заяви про українізацію буятимуть замість реального процесу, не приносячи користі нації, а лише даючи поживу антиукраїнським пропагандистам. Справжня українізація України – феномен доволі дорогий, витратний, проте, як показує життя, необхідний і безальтернативний. Хоча, звісно, альтернатива є – це крах Української держави і зникнення української нації. Проте, борони Боже від такої альтернативи!

 

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода