Бюлетень №10 (442) 2017 рік
Новини одним рядком:
28 лютого – кияни Олексій Бик і Сергій Пантюк презентували свої книжки у залі Європейського університету в Конотопі
28 лютого – знайомство з історією харківського письменницького будинку «Слово» у харківському ЛітМузеї
1 березня – день народження поета Володимира Затуливітера (насправді народився 29 лютого 1944 року)
1 березня – Олексій Бик і Сергій Пантюк виступили з презентацією книжок у сумській книгарні “Є”, вул. Соборна, 44
1 березня – презентація книги “На лінії невидимих фронтів” барда, учасника АТО Юрія Щербика у бібліотеці Нововолинська
3 березня – на фасаді Будинку звукозапису НТКУ в Києві відкрили пам'ятну дошку Володимиру Івасюку, автору пісень
3 березня – благодійний вечір до триріччя «Творчої криївки» за участі Сергія Василюка і Василя Лютого, Київ, кінотеатр «Ліра»
3 березня – на вечорі у КАП “Дом” у Києві виступили Леся Рой, Тетяна Доміловська, Тетяна Яровицина, Ольга Джуваго
4 березня – день народження Михайла Вербицького, автора музики Гімну України
4 березня – гала-концерт фестивалю авторської пісні „Березневий кіт”, Запоріжжя, музичне училище імені П. Майбороди
5 березня – камерний концерт Олександра Супруна, Запоріжжя, офіс компанії „Емвей Україна”
9 березня – гала-концерт фестивалю Ше.Пісня, Київ, арт-паб Бочка на Подолі
9 березня – концерт гурту ВЕРТЕП, м. Дніпро, music-hall Poplavok (Січеславська набережна, 4)
9 березня – вистава барда Володимира Смотрителя «Не промовчи Шевченка у собі…», Хмельницький, монотеатр “Кут”
15 березня – програма "Тризубий Стас. The Best", вечір пам'яті Станіслава і Марії Щербатих, Київ, Будинок актора.
Володимир Затуливітер
НАШ ПЕРШИЙ ОРДЕН
ПЕТРОВІ КАЛНИШЕВСЬКОМУ,
року 1762,
із рук Катерини ІІ
Де орден той? – найперший, від цариці,
що Калнишу, як світ, обвісив груди?
Розвіявся в пилюці історичній?
Чи, може, наші підцерковні люди
розжебрили по мідній копійчині
той гріш в андріївській муарній стьожці?
Де орден, що доп’яв на страм вітчизні
навколішки останній з запорожців?
Коти бочки, Калнише! Втіш-но душі.
Ми ще ж ніхто. Немає з нас народу.
Тобі – тортури, і тобі – катуші,
а нам бенкет під першу нагороду.
Викочуй бочки! Сам зійди на вищу,
ми все ж цікаві, хоч і п’яні люди:
як вітер кошовою кров’ю свище
крізь царським золотом затульні груди?
Калниш, Калниш! Ти перший на коліна
впав перед августійшими словами.
Якби ти знав, в скількох ще поколіннях
одкаюваться будеш Соловками,
в які тобі відплатяться сториці
химери миролюбного добра, –
чи міг би, взяв би орден від цариці
правицею, що нею шаблю брав?
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, p_karta@maіl.ru
Харків – Літературний музей
Нові знайомства з будинком «Слово»
28 лютого о 18.00 гості ЛітМузею матимуть унікальну можливість наглядно уявити житлові умови письменницького будинку «Слово», побачити кресленики генплану, фасадів, планів поверхів, світлокопії креслеників фасадів, розрізів, планів поверхів, даху з солярієм тощо. Ці та інші документи зберігаються в архіві Центрального державного науково-технічного архіву України й експонуватимуться в музеї тільки один день.
Програма заходу:
- презентація невідомих матеріалів від співробітників ЦДНТА України;
- нові розробки до сайту про будинок "Слово" від його сучасної мешканки;
- настільна гра від ЛітМузею.
Вхід на подію за квитками — 20 грн, пільговий — 15 грн. Подія на фб: https://www.facebook.com/events/1895498404058543/
Володимир-Волинський – Сергій Шишкін
Нарешті після півторарічного мовчання розродився новою піснею. Презентація відбулася останнього зимового вечора на "Промені" в передачі Оксани Логачової "Мандри з бардами".
Послухати пісню https://soundcloud.com/user8637179/she-ne-knets-zimi
Послухати передачу http://schedule.nrcu.gov.ua/grid/channel/period/item-listen-popup.html?periodItemID=1562563
Музика та текст Сергія Шишкіна
Ще не кінець зими
1. Ще не кінець зими.
Ще парує твій подих.
Ще заметені сходи
І ми…
В білої тьми
Не питаючи згоди
З неземних переходів
Зими.
Затягнула зима. Затягнула…
Перегнула зима. Перегнула…
2. Ще не кінець війни.
Ще розбиті дороги.
Ще збивають пороги
Сини.
Ще до весни
Наберемось тривоги.
Ще нема перемоги
Лиш сни…
Затягнула війна. Затягнула…
Перегнула війна. Перегнула…
Хмельницький – сайт http://proskuriv.info/index.php/2010-12-20-09-11-47/6965-2017-03-01-13-51-52
Підтвердила пісня: “Ми — українці”
01 березня 2017
Як би не було, пісня завжди з народом. Наші предки — славні козаки навіть у бій ішли зі звитяжною піснею. Так і нині, коли українці відстоюють незалежність на Сході, для бадьорості духу їм потрібна патріотична пісня. Цілими концертними трупами їдуть до наших захисників артисти-волонтери. Везуть на Донбас свою зброю — музичні інструменти та гостре слово-пісню.
Одні з тих музикантів-просвітителів, що нагадують давніх подорожніх бандуристів, зібралися 25 лютого у міському Будинку культури на вечорі патріотичної пісні “Ми — українці”. Захід, присвячений пам’яті героїв Небесної сотні, відбувся за підтримки міської ради, управління культури та туризму. Організатором і натхненником дійства став відомий хмельницький бард Ігор Білий, запросивши до нашого міста музикантів з різних куточків України.
Першим гостей вітав народний артист України Володимир Смотритель. Серед його пісень була й відома “Ми — не блудні сини”. “Ця пісня була на революційних майданах 2004, 2014 років. Відчуваю, ще не раз підніматиме дух українців”, — каже співак. У своїх композиціях Володимир Смотритель цитував головного українського революціонера — Тараса Шевченка. Виконав пісні на слова лауреата Шевченківської премії Павла Гірника. Одна з них — ностальгія за мирним українським буттям: “Як літати — то тільки душами. Обійматися — то крильми. Посідаймо отут під грушею, де сиділи батьки й мами”.
Наступним надихав патріотизмом зі сцени бард Василь Лютий. “Потрібно, щоб і через пісні молоді українці знали правдиву історію нації”, — каже бард. І залунала на весь зал його “У Холодному яру” на слова Володимира Бровченка.
Сатиричними піснями про вроджених бути “хохлом” потішив талановитий поет і пісняр, лікар за професією Едуард Драч.
Підбадьорив і водночас нагадав про важке сьогодення головний винуватець свята Ігор Білий. Нині серед учасників АТО є чимало його друзів, бо постійно відвідує їх на передовій з відомими й новими піснями. А цього разу здивував актуальним віршем “Сьогодні в країні війна”. Розчаровано, але не зневірено заспівав про те, що йдемо в Європу, а на “горизонті бачимо повну ...опу!”
Особливими гостями вечора патріотичної пісні стали відомі письменники, громадські діячі і музиканти брати Капранови. Вони виконали кілька власних віршо-пісень і твори на слова Великого Кобзаря. Серед них — композиція блюз “Думи”, прем’єра якої була запланована на 18 лютого 2014 року, але не відбулася, бо брати “мали зовсім інші справи”. “Революція гідності символічно співпала з 200-річчям від дня народження Шевченка. У цьому якийсь особливий знак для українців”, — кажуть брати Капранови.
Завершив концерт легендарний гурт “Рутенія”, завітавши у наше місто вперше. Чоловіки під електрогітари та ударні заграли про доблесних козаків, які відродилися й нині. Створено “Рутенію” наприкінці 1980-х на мистецько-політичних акціях студентського об’єднання “Громада”, тоді почали звучати пісні студентів фізичного факультету КДУ Анатолія Сухого та Костя Єрофєєва. Цей гурт — перший переможець фестивалю “Червона рута”. Один із їхніх хітів “Я крук — чорний сотник УПА” почули хмельничани.
Оплески й патріотичні гасла лунали з залу, отже, музика патріотизму — жива й актуальна.
“Дуже вдячний за пісні, допомогу бійцям АТО всім учасникам цього вечора. Особливо Ігорю Білому, який допомагав мені піснею на хмельницькому майдані спротиву. Коли я вже майже не міг говорити, він рятував влучними авторськими піснями, підбадьорював тривожний люд. Співаки-волонтери — теж герої, яким наша дяка!” — зазначив міський голова Олександр Симчишин.
Ірина САЛІЙ
Київ – сайт https://www.44.ua/afisha/full/116025
Ше.Пісня
Где Бочка на Подоле, арт-паб
Когда 9 марта, 19:00 Цена 50 грн.
Концерт
9 березня, на день народження Тараса Шевченка у Києві в арт-пабі «Бочка на Подолі» відбудеться гала-концерт конкурсу «Ше.Пісня».
Організатор пісенного конкурсу фестиваль Тараса Шевченка «Ше.Fest» запрошує відсвяткувати день народження лідера нації – Тараса Шевченка разом! З прем’єрами на слова з «Кобзаря». Ви станете світком народження нової пісні на пророчі та актуальні слова поета та матимете нагоду взяти участь у поетичному батлі на найкраще прочитання поезії Тараса Шевченка.
Окрім того, відбудеться нагородження переможців конкурсу статуеткою та дипломами «Ше.Пісні».
Члени журі конкурсу: лідер гурту «Веремій» Віталій Калініченко, лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк, екс-солістка гурту «ДримбаДаДзига» Ольга Троян, музикознавець, головний редактор Журналу «Музика» Володимир Корнійчук та організатор фестивалю Тараса Шевченка «Ше.Fest» Юлія Капшученко-Шумейко.
Дніпро - сайт
http://artvertep.com/news/25368_Vesna+prihodit+z+Vertepom%21+Velikij+koncert+do+Dnya+narodzhennya+gurtu+VERTEP+u+Dnipri%21.html
Гурт мандрівних дяків Вертеп / Весна приходить з Вертепом! Великий концерт до Дня народження гурту ВЕРТЕП у Дніпрі!
9 березня в рідному Дніпрі - концерт гурту ВЕРТЕП в Поплавку!
Спеціально до свого 16го Дня народження гурт Вертеп зіграє нову програму "Нове та Найкраще"!
Концертна програма "День народження 16+: нове та найкраще":
- 3 години музики: 6 вокалістів, пісні 10-ма братніми мовами
- прем'єри пісень з нового альбому
- презентація анімаційного музичного відео
- повний музичний Вертеп-бенд
- подарунки, сюрпризи, танці, візуалізація...
А також:
- прем'єра пісні на вірш Сергія Жадана
- презентація мульт-кліпу на пісню Андрєя Макарєвіча в авторському перекладі українською
- майстер-клас Революційної пісні: Бойова традиційна пісня IRA
- нова казково-містична композиція на вірш Лірника Сашка
Дякуємо за візуал та інші таланти:
- фото вітрильника та музикантів - Віктор Качанов
- фото Мерефо-Херсонського мосту та залізничного ешелону з військовою технікою (м.Дніпро) - Дмитро Розмериця
- дизайн та графіка - Андрія Жуковицького
"Пісні гурту ВЕРТЕП - як пульс сьогодення, вони завжди актуальні СЬОГОДНІ... як і більшість українських історичних пісень!"
Подія у ФБ: https://www.facebook.com/events/1250446308324408/
9 березня, 19:00
м.Дніпро, music-hall Poplavok (Січеславська набережна, 4)
Вартість квитків:
- 130 грн. за столиком
- 100 грн. фан-зона
Продаж квитків: +38 050 361 62 82 www.facebook.com/vertepgurt
Сайт http://bilahata.net/vijna-i-poeziya-u-chernihovi-poety-predstavyly-svoji-novi-knyhy-video/
Війна і поезія. У Чернігові поети представили свої нові книги. Відео
26 лютого у Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М.Коцюбинського відбулась презентація нових книг Сергія Пантюка «Так мовчав Заратустра. Вибрані поезії» та Олексія Бика «Вірші на руці».
Сергій Пантюк уже не вперше завітав до Чернігова зі своїми творами. Цього разу він презентував свою нову поетичну збірку.
«Так мовчав Заратустра» – спроба переосмислення власної поетичної дороги, повертаючись до її витоків, можливість пройти нею знову, але вже маючи інший кут зору. Відкриваючи для себе збірку, читач ніби рухається за течією авторської думки…Це надзвичайна можливість простежити шлях становлення поета, а ще – нагода замислитися, ким ми є зараз і завдяки чому.
А ось «Вірші на руці» Олексія Бика писані не просто з глибини серця автора. Рими до них підказувала війна, адже автор – не лише поет і бард, але й воїн-доброволець. Це перша збірка Олексія, але вірші він пише уже давно. Проте тривалий час автору не вдавалося видати свої поезії. Коли почався Майдан, гроші, заощаджені на публікацію збірки, Олексій Бик віддав на потреби революції, а з початком війни на Донбасі поет витратив заощадження на придбання бронежилета і шолома та вирушив добровольцем на фронт. Вірші про війну, про кохання, про буденне і вічне увійшли до цієї збірки і прозвучали цього вечора у авторському виконанні.
Сергій Пантюк:
Ворог не має статі, віку, зросту… Ворог – є ворог і до нього треба ставитися, як до ворога.
На сьогодні ми всі солдати, воїни. А справжній солдат не може бути депресивним, інакше його одразу нейтралізують, він швидко потрапить під кулю.
Світ повинен триматися на оптимізмові, бо без цього не буде ніякого руху… Все класно! Ми – найкраща нація на землі! У нас найкращі пісні. У нас найкращі люди. У нас найкраща земля. У нас сусіди – хренові, але й те переможемо.
Олексій Бик:
Те, що відбувається з людиною – це частина її життя.
Поети воюють у нас не тільки за мікрофоном, а й в окопі.
Поети пророкують майбутнє.
Наші вороги безжальні…. Стояння лише в окопах ніколи до перемоги не привело.
Перемога – це рух уперед! Тільки вперед будь якою ціною.
Жінки можуть як підтримувати бойовий дух, а це залежить від того, як до них ставляться командири, або навпаки, деморалізувати цей підрозділ, в залежності від дисципліни, яка в ньому пантує.
Коли закінчиться війна
І всі повернуться додому
Коли зі стін аеродрому
Зітруться їхні імена
Коли відродиться земля
Перетравивши кулі й міни
Ти мовчки плюнеш на руїни
Колись могутнього Кремля.
Суми – Петро Картавий
Сумчани на презентації книжок почули таких різних поетів із Києва
Із Сергієм Пантюком і Олексієм (Олексою) Биком познайомився на фестивалях авторської пісні у різні роки. Передісторія тут така: 1998 року з метою єднання бардів України розпочав координаційну роботу з випуском інформаційного бюлетеня. (із січня 2014 – літопис). За моєї ініціативи Ігор Гриник провів 1999 року в Івано-Франківську фестиваль “Приспів” куди завітали львів’яни, організатори фестивалю “Срібна Підкова” Андрій Саєнко і Віктор Нестерук.
2000 року поїхав у Львів на фестиваль “Срібна Підкова”, де членом журі був Сергій Пантюк із Чернівців. Він дивився на мене підозріло, бо мабуть не розумів мою громадську роботу. Інші також дивувалися, навіщо цей літній сумчанин приїхавши за власні кошти до Львова збирає інформацію про бардів України. Тоді зі сцени на гала-концерті фестивалю говорив, що у Львові легко бути українцем і запросив українських бардів приїздити із концертами на зрусифікований Схід. Того ж року упорядкував адресну книгу бардів України, яку надрукували у Вінниці. 2001 року заснував у Сумах фестиваль “Українська Хвиля” на який приїхали допомогти Ігор Гриник, Володимир Шинкарук та інші барди, а от львів’ян там не було. Тричі провів цей фестиваль, але через провокації 2003.року довелося закрити цей проект.
2002 року Олексій Бик був конкурсантом Українського фестивалю в Києві, де ми з ним познайомилися і спілкувалися. Раніше чув його вірші у “Поетичній сторінці” на українському радіо, яку вів відомий поет Василь Герасим’юк. Олексій народився на Сумщині, а потім його батьки переїхали у Сосницю на Чернігівщині. У березні 2003 року Олексій побував у Сумах і виступив на вечорі у педуніверситеті. Тоді він привіз мені дискету із своїми віршами. На роботі розробив файл для друку на комп’ютері збірочки його віршів, кілька десятків примірників якої дарував шанувальникам поезії. У вересні 2003 року Олексій Бик став лауреатом сумського фестивалю “Українська Хвиля”.
Про приїзд Сергія Пантюка і Олексія Бика у Суми дізнався напередодні презентації їхніх книг. 1 березня 2017 року шанувальники поезії зібралися у сумській книгарні “Є” послухати киян. Організатор мистецьких заходів книгарні надав слово Сергію Пантюку, який розповів про історію видання книжок та про всеукраїнський тур з Олексієм Биком. Суми стали п’ятим містом, де вони побували. Раніше презентація відбулася в Києві (фестиваль “Віршень”), Дніпрі, Чернігові та Конотопі. Наступні їхні презентації будуть на Полтавщині, Черкащині та в Західній Україні.
«Так мовчав Заратустра» – 23-я збірка Сергія Пантюка куди, крім нових увійшли вірші із 14 його попередніх книг. Коли Сергій говорив, що «Вірші на руці» перша книга Олексія Бика, то виходило що Олексій – дебютант. Заперечив Сергію, бо 2003 року видав збірку Олексія Бика. Продемонстрував присутнім збірочку, куди увійшло 49 віршів. Розчулений Олексій підтвердив: “Петро Васильович на комп’ютері самвидавом видав збірку “ХТО УСТАНЕ З КОЛІН, ТОЙ І БУДЕ СПАСЕН!”.
Збірку назвав за останнім рядком із пророчого вірша Олексія Бика.
* * *
Я годованець чорних ночей за вікном,
Я не ліз на рожен і не пер напролом,
Тільки слово як слово, струна як струна,
Так якого від мене вам треба рожна?
Тільки хрипом блювотним, ночами без сну
Просурмила сурма : на війну, на війну!
Перекинулось небо та через плече,
Пригина до землі і пече, і пече.
Зачаділа свіча – парафіновий рай,
Світ поблід і зачах – поспішай, поспішай!
Тріпотять на вітру полотнища знамен...
Хто устане з колін, той і буде спасен!
Той і буде герой, хто поляже в снігу,
Хто спіймає свинець в повен зріст, на бігу.
Розірвіть ланцюги – може, стане снаги,
А не стане снаги – переб’ють до ноги.
Передушать півсонних, закутих, сліпих,
Ми не люди для них, нас давити – не гріх,
Поженуть у Сибір, запроторять в тюрму...
Я уперше, уперше послухав сурму!
Я задмухав свічу і в кишеню поклав
Сто не складених рим, сто не зроблених справ,
Лиш короткий рядок повторив як рефрен:
Хто устане з колін, той і буде спасен!
Крім основної назви дав збірці підзаголовок: “Поезія Тривоги, Самотності та Любові”.
Мушу зазначити, що на відміну від прагматизму Сергія Пантюка романтичний Олексій Бик, зайнятий громадською діяльністю, не переймався виданням і поширенням своїх друкованих творів. Вірші Олексія Бика надрукував у 25 літописах..
На вечорі презентанти виступали у чотирьох блоках. Частина віршів Олексія Бика стали піснями, тому він багато співав. Для читачів відібрав по кілька творів, із тих, що прозвучали на вечорі.
Сергій Пантюк
Проекція вперше
Нехай оминають мене світлофори,
Обридливі, мов папарацці.
Найлегше від смерті отримати фору
І “Оскара” в трьох номінаціях.
Зненацька, як цяцька,
гульба гайдамацька
Закрутить ґевала в окропі.
Та погляд – як погад
і усміх – як маска,
І серце – не серце, а попіл.
Нехай зеленіє туман тютюновий,
І цюра клене отамана.
Сьогодні бажання ворожої крові –
Омана, омана, омана!
За “так” ухоплюся,
бо в енному стані
Є “ні” – радикальна лексема.
Судилось злітати мені в здивуванні,
Неначе брові Поліфема.
Грізніше, лютіше, могутніше, вище,
Щоб дідько калaтав на сполох.
Я – камінь, я пташка,
котру вже не вивчить
Ніякий чумний орнітолог.
Дивіться – я тут, я відбитків не витер.
Чудний? Навіжений? То байка!
Для вас, як орґазм,
цей жидівський гармидер
На тризні Великого Батька.
Не можу, не хочу на рівні обцаса,
Не звик, не навчили, не личить.
І не біомаса,
а раса Тараса
Мене на князівство покличе!
Ностальгія за Японією або Нелегко бути танкістом
1
Назва Хонсю
похідна від “хочу”
безперечно – Кюсю
від “вкушу”
о безмежна моя Україно!
2
Запрагнув
себе побачити
у криве дзеркало
глянув
замилувався
...
У вінок Кобзареві
У провінційному місті живе дівчинка –
зелене волосся, солом’яні очі,
вона не підозрює про існування вічності
і взагалі нічого не хоче.
Правда, мріє про срібні кліпси
і джинси хоча б місцевої фабрики,
а мати щодня погрожує клізмою
і вкотре переховує древні ретушні фарби.
А ще дівчинці мариться великий пеніс
ведучого із місцевого телеканалу.
Вона його не бачила і, запевне,
жодного разу не відчувала,
але хто заперечить мрії дівочі?
(Ех, зелене волосся, солом’яні очі,
народилася б ти хоч століття тому,
була б мавкою або відьмочкою…)
Та дівчинка зором пропікає пітьму
і уявляє себе на черешні повішаною.
Поряд заплакану маму уявляє,
близьких сусідів, дільничого злючого,
та раптом ідилію цю затуляє
сто разів омріяний член телеведучого.
І вона знову тане від млості,
“I love you” шепоче у простір
і усміхається…
…Що не кажіть,
але справжня мета нам не дасть
розпрощатись зі світом…
І дівчинка лізе у крісло, і вкотре зубрить “Заповіт” –
задовбала її вже вчителька цим “Заповітом”!
Олексій Бик
* * *
Нашепотіла строфи ці
Моя печаль, моя химера –
Не довіряючи паперу,
Пишу я вірші на руці.
На склянку мерзлого дощу
Мене запросить ніч осіння,
І я, не маючи терпіння,
На пальці риму пропущу.
І будуть вірші знов – із тих,
Що не допишуться ніколи,
Бо вже стоять дерева голі,
А я пишу лише для них.
Бо ми із ними як мерці –
Життя зайшло за половину...
Заплаче осінь, як дитина,
І змиє вірші на руці...
***
Це люди, які забули про значення слова «страх», бо смак горілої гуми прокрався до їх осель. Ці люди ходять під кулі з цигаркою у зубах, бо так надзвичайно зручно прикурювати коктейль.
Ці люди ковтають каву, закушуючи свинцем, і йдуть по мінному полю, як той колись по воді. Ці люди носять гранату, і їх не беруть живцем, і їм, далебі, плювати на сиве у бороді.
***
Ця злива, ці янголи каменем кануть згори - на місто, якому лишилося жити до ранку, де осінь трясе дукачами, неначе циганка, і крають свідомість холодні північні вітри. Згори і позбудься того, що на світі трима, того що до тебе ніколи не мало стосунку – життя довжиною в одну чорно-білу парсунку завжди наодинці з собою або усіма. Нема і не буде цієї нічної пори цієї нічної пори і тебе поза нею...
...І ти уповільнюєш рух по безлюдній алеї, як равлик, що вічно повзе по підніжжю гори.
Valse melancolique
Ця осіння
Меланхолія -
Не доспівана,
Невимовна,
Я від смерті
Невиліковний,
Я нічого
Не розумію.
Перемотую
Сни осінні,
Наче плівки
Магнітофонні,
Я у вічності
На долоні
Штрих-пунктиром
Тривожних ліній.
Дні пожовклі
І монотонні -
Я не вписаний
В їхні списки,
Я для осені –
В горлі кістка,
Драм-машина
На лівій скроні.
Серед пущеного
На вітер,
Я для осені –
Куля в груди
Біля потягу
У нікуди
Залізниці
Осінніх літер…
Після презентації охочі змогли придбати книжки з автографами і сфотографуватися з авторами. Подарував свої брошури гостям. У відповідь Олексій Бик на своїй збірці «Вірші на руці» написав: “Петру Васильовичу, дякую за справді НАЙПЕРШУ книгу!”
Полтава – сайт http://np.pl.ua/2017/03/na-poltavschyni-preentuvaly-virshi-z-peredovoji/
2017 03 04
На Полтавщині презентували “Вірші з передової”
Сьогодні у районній бібліотеці Гадяча панувала неймовірна атмосфера.
Полтавська поетеса Олена Задорожна, письменник, поет і видавець Сергій Пантюк та бард, журналіст, колишній боєць “Правого сектора” Олекса Бик презентували свої збірки у рамках мистецького проекту “Вірші з передової”.
Лунали слова, що проймали до кісток та пісні, що рвали серце, повідомляє районна газета “Гадяцький вісник”
Сайт http://m.day.kyiv.ua/uk/article/den-ukrayiny/u-luck-povertayetsya-legendarnyy-festyval-oberig
У Луцьк повертається легендарний фестиваль «Оберіг»
Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
3 березня, 2017
Фестиваль авторської пісні та співаної поезії відбудеться в листопаді
Фестиваль авторської пісні та співаної поезії «Оберіг» пройде у Луцьку 3 — 5 листопада цього року, про що повідомлено під час першого засідання організаційного комітету з його відновлення. Відбудеться він у двох залах Луцька: в Палаці культури та Волинському музично-драматичному театрі. «Оберіг» народився в Луцьку далекого 1988 року, і, як пригадував уже, на жаль, покійний Олексій Левченко, один із творців фестивалю, вийшло те спонтанно: «1988 року ми з журналістом волинської молодіжної газети Василем Вороном успішно провели фестиваль «Рок-культура-88», у статусі гостей приїхало всього 13 співаків, серед яких: популярні згодом Василь Жданкін, Олександр Смик, Кость Москалець, Андрій Панчишин та інші. Я був вражений, я ніколи не чекав, що людина всього-на-всього з гітарою зможе так підняти зал на ноги і що глядачі довго аплодуватимуть на біс. Хоча відіграла свою роль і тематика виступів: хлопці виконували пісні або напівзабороненого, або й забороненого на той час змісту». Назву — «Оберіг» — дав фестивалю Олег Покальчук.
Луцьк донині пам’ятає ажіотаж «Оберегів», цей фестиваль відкрив для великої сцени, широкої публіки Марійку Бурмаку (а нині вона увійшла в оргкомітет із відновлення фестивалю), Василя Жданкіна, Едуарда Драча, Левка Бондаря, Зою Слободян, Тризубого Стаса. Потім до них приєдналися Ольга Богомолець, Ігор Жук, Леся Федунків, та й навіть наші луцькі «Чорні черешні» з Юрієм Поліщуком починали з лауреатства на «Оберезі». На той час це був один із найпрогресивніших фестивалів в Україні.
Чи поверне «Оберіг» собі колишню популярність, вже скоро покаже час. Але Луцьк на нього дуже чекає.
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Бандурист Тарас Яницький: «Щоразу переконуюся: наша музика, пісня здатні
сколихнути щирі почуття іноземців і до виконавця, й до країни»
http://ukurier.gov.ua/uk/articles/bandurist-taras-yanickij-shorazu-perekonuyusya-nas/
“Урядовий кур’єр”
4 березня 2017 року
Під час однієї з попередніх моїх публікацій про сімейний квартет бандуристів Яницьких в «УК» 20 років тому написав: «Якось нас запросила у свою програму ведуча українського радіомовлення Емма Бабчук, — розповідає голова родини Йосип Кузьмович. — Скільки теплих слів і похвал пролунало тоді на нашу адресу — передача йшла у прямий ефір. Цікаво, що телефонували радіослухачі з Донецька, Луганська, Миколаєва, Херсона, Маріуполя, Криму. Вони просили частіше проводити такі презентації української пісенної творчості. На жаль, хай не ображаються керівники радіо і телебачення, за штучним блиском і вереском напівголих зірок близького і далекого зарубіжжя наше скромне національне мистецтво ледь пробивається на світ».
Багато змін відбулося в житті творчого колективу за ці роки. Йосип Кузьмович, його дружина Марія Станіславівна і син Тарас стали заслуженими артистами України. Після закінчення Національної музичної академії імені П.І. Чайковського Тарас став художнім керівником ансамблю бандуристів у Вищій школі кобзарського мистецтва в селі Стрітівка на Київщині.
Другий син Роман після закінчення цього самого вишу теж почав працювати за фахом — у Національній заслуженій капелі бандуристів.
Перейшовши на власний хліб, хлопці поодружувалися. Коли в жовтні 2009 року Йосип Кузьмович запросив мене на 60-річчя, то на вечорі виступав сімейний ансамбль бандуристів у складі семи Яницьких. Сім Я поповнилася солістами Надією, Людмилою й онукою Софійкою (донькою Романа та Надії). Пам’ятаю той велелюдний концерт, що відбувся у великому залі музичної школи джазового та естрадного мистецтва Дніпровського району столиці. Враження від українських народних пісень, романсів і дум, щедрівок і колядок, класичних творів Д. Бортнянського, В. Заремби, М. Лисенка, Я. Степового було настільки глибоким, що публіка не відпускала виконавців зі сцени тривалими оваціями та вигуками «Браво!» Подумалося тоді: «Чому б цій талановитій сім’ї на чолі з ювіляром — провідним тенором Національної заслуженої капели бандуристів України — не надати змоги виступити на одній з великих столичних сцен або в розкішній залі якоїсь телестудії?»
Після того концерту ансамбль бандуристів Яницьких у такому повному складі виступав дуже рідко. У кожного члена сім’ї — робота, різні адреси проживання, гастрольні поїздки. З Йосипом Кузьмовичем і Марією Станіславівною (вона веде клас бандури у згаданій вище школі джазового мистецтва) ми зрідка передзвонюємося, щоб привітати один одного з тим чи тим святом, поговорити про буденні справи.
Через якийсь час у мене з’явилася нагода згадати про цю чудову родину талантів. Через інтернет дізнався про виступ у столичному Будинку актора відомого в Україні й далеко за її межами Київського академічного ансамблю української музики «Дніпро». Немає слів, щоб висловити щире захоплення від концерту, на якому ми побували. Солістка заслужена артистка України Олена Кулик, музиканти-віртуози демонстрували на сучасних, класичних і народних інструментах неймовірно широку палітру українського національного мистецтва. Але як же ми були приємно здивовані, коли ведуча оголосила: «Зустрічайте заслуженого артиста України, бандуриста Тараса Яницького!» Не знаю, чи серед присутніх на концерті, крім нас, були ті, хто колись у цьому залі палкими оплесками вітали сімейний квартет бандуристів Яницьких, але сольний виступ Тараса публіка нагородила такою самою зливою овацій і вигуками «Браво!» Після концерту ми зустрілися з Тарасом.
— Тарасе, розкажи, будь ласка, про свій творчий шлях, що колись почався у Стрітівській школі кобзарського мистецтва і привів до такого знаного гурту.
— Патріотичні задуми моїх батьків — вийти з нашим сімейним ансамблем бандуристів хоч би на одну з великих столичних сцен — весь час розбивалися об залізобетонні вимоги: «Сплатіть за оренду зали», «Знайдіть спонсора, щоб наперед викупив квитки». Винятком був лише столичний Будинок учителя. Але потрапити у план заходів культурного центру освітян можна було раз на рік. Довелося кожному з нас іти власною творчою дорогою.
У Стрітівській кобзарській школі за високохудожнє оригінальне втілення українського національного характеру в творах літератури та мистецтва мене удостоїли звання лауреата премії імені Івана Нечуя-Левицького (заснована Українським фондом культури у 1993 році. — Авт.). Звання заслуженого артиста, лауреатство дали змогу піднятися на вищу сходинку професійної діяльності — мене запросили на посаду доцента кафедри бандури та фольклору до Київського національного університету культури і мистецтв.
— Пам’ятаю твої сольні виступи в сімейному ансамблі, твій оксамитовий бас. Стіни навчального закладу обмежили творчу діяльність?
— Мені пощастило. Моя гра на бандурі й голос припали до душі керівникові ансамблю «Дніпро» Любомирові Матейку. У цьому чудовому творчому колективі я почуваюся немов у рідній сім’ї. Хоч би де ми виступали — в Україні чи за кордоном, — усюди наші концерти проходять з великим успіхом.
— Під час Помаранчевої революції ваш сімейний ансамбль виступав на Майдані Незалежності. Як сприймаєш нинішні події — Революцію гідності, АТО?
— Патріотичні народні пісні, гомін бандури споконвіку закладено в генетичний код українців. Ось як написав в одному з віршів наш поет Володимир Коломієць:
Але народ не гине,
І смерть аж страх бере:
В бандурі Україна
Не вмерла і не вмре!
Нині багато мобільних творчих колективів виступає в гарячих точках на сході України. У складі ансамблю, з особистими сольними концертами я за сприяння волонтерських організацій «Мистецький спецназ» та «Мистецький десант» побував у зоні АТО в Авдіївці, Вугледарі, Волновасі, Костянтинівці, Маріуполі, Пісках. У цих населених пунктах усупереч ворожим обстрілам звучали патріотичні, сумні й жартівливі мелодії українських народних пісень, піднімаючи і зміцнюючи моральний дух наших воїнів-захисників.
— Ти обмовився, що концертував і за кордоном. Де пощастило популяризувати наше національне мистецтво?
— Упродовж останніх кількох років мої творчі шляхи пролягли до США, Австрії, Албанії, Іспанії, Німеччини, Польщі, Португалії, Словаччини, Угорщини, Франції. Між іншим, не Міністерство культури, не меценати і не дипломати організовували мені ці гастролі. Надійним менеджером став інтернет. Світове павутиння відкрило необмежені можливості шукати і знаходити осередки шанувальників українського національного мистецтва. А вони є на всіх континентах.
Недарма побутує вислів «Нашого цвіту по всьому світу». Торік у травні на web-сторінці про культурні події у світі я звернув увагу на оголошення про те, що у французькому місті Ансен відбудеться всесвітній фестиваль арфістів. Подумав: хіба українська бандура — не близька родичка арфи? Надіславши електронною поштою кілька записів творів у власному виконанні на адресу організаторів фесту, почав чекати на відповідь. І вона не забарилася.
Мало того, як запрошували взяти участь в унікальному святі музики, мені ще й запропонували відкрити його сольним виступом. На таку високу честь і відповідальну місію годі було сподіватися. Але, як кажуть, потяг рушив. Постало складне запитання: чим здивувати, полонити тамтешню публіку, мало обізнану з українським народним мистецтвом? Тож вирішив відкрити свято виконанням кількох творів французької класики.
Зокрема підготував Органну прелюдію та фугу Цезаря Франка, мелодії з кінофільму «Амелі» та з репертуару Шарля Азнавура. Успіх був неймовірний. Крізь бурхливі овації до мене на сцену долинали вигуки «Слава бандурі!» Після концерту втомився роздавати автографи. Фестиваль тривав три дні, й весь цей час перед спорудою концертного залу, серед знамен країн-учасниць фесту майорів державний прапор України. На завершення одержав приємне повідомлення — удостоєний виступити у фінальному концерті. Виконав інструментальну п’єсу Григорія Китастого «Гомін степів», народні пісні «Взяв би я бандуру» та «Бандуристе, орле сизий». Ці мелодії розкривають глибинний вплив звучання бандури на душу людини. Хоч би в якій країні їх виконував, публіка слухала із завмиранням серця, а потім зали вибухали палкими оваціями. Так було й цього разу.
Олександр Довженко назвав українську народну пісню бездонною душею народу. А я зайвий раз переконався, що наша музика, наша пісня здатні сколихнути щирі почуття іноземців не лише до окремого виконавця, а й до країни.
— Але ж кажуть, що нас знають тільки завдяки братам Кличкам і футболістові Шевченку…
— Не вірте заздрісникам високого рівня досягнень української культури і мистецтва. В усіх країнах, де я побував, знають Тараса Шевченка, провідників нашої національної культури — Національну капелу бандуристів, хор імені Григорія Верьовки, ансамбль танцю імені Павла Вірського — та хіба всіх перелічиш! Гасло «Слава Україні!» нині можна почути на всіх континентах.
Безумовно, резонатор і провідник щирих почуттів до нашої країни — представники української діаспори. Вони свято шанують прадавні національні традиції, мову і культуру. Саме такі символічні елементи української ідентичності, як бандура, дума, народна пісня сприяють зміцненню солідарності нашої нації на рідній землі і в далеких світах.
Павло ЛАРІОНОВ,
заслужений працівник культури України,
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Тарас ЯНИЦЬКИЙ. Народився 1977 року в Києві. Закінчив Національну музичну академію імені П.І.Чайковського та Національну академію управління. Завідувач кафедри бандури та кобзарського мистецтва Київського національного університету культури і мистецтв, доцент.
Насамкінець. Що можна додати до цих мудрих слів? Скласти щиру подяку Йосипу й Марії Яницьким, що виховали такого сина-патріота? Безумовно. Але з усього вищесказаного стає зрозуміло, що Тарас багато в чому самотужки знайшов вихід своєму таланту на світові обрії. А може, й справді в його душі з дитинства проросло зерно генетичного коду бандури, думи й української народної пісні? Нехай же від нього щедро галузяться нові пагінці майбутньої династії бандуристів Яницьких.