Бюлетень №1 (433) 2017 рік
Новини одним рядком:
21 грудня – у харківському видавництві "Читаріум" вийшла книга Джулії Дональдсон "Ґруффалятко" в перекладі Віктора Морозова
30 грудня – день народження Валерія Сергєєва, барда із Києва
30 грудня – авторський концерт Олександра Новокшонова, Хмельницький, KavaLava (Art-Cafe)
1 січня – 50 років легендарному ВІА «Смерічка» заснованому у Віжниці Левком Дутковським (про це стаття у кінці літопису)
6 січня – день народження поета Володимира Сосюри (роки життя: 1898-1965)
6 січня – день народження Василя Стуса, поета, керівника Української Гельсінської Групи (роки життя: 1938-1985)
8 січня – день народження поета Василя Симоненка (роки життя: 1935-1963)
9 січня – день народження поета Бориса Чічібабіна (роки життя: 1923-1994)
11 січня – концерт-інтерв’ю Ольги Козаченко, Суми, вул. Петропавловська, 61, зал профспілок
Бажаємо дописувачам і читачам успіхів у Новому році!
Василь Стус
Я – тільки один.
Ти – так само.
Але я і ти –
це вже більше
Борис Чичибабін
* * *
С рожденьем, снег! Какой ты белый!
Ну, радость, чем тебе не рай?
В снежки играй, на лыжах бегай,
но только – чур – не помирай.
Смеяться доблестней, чем плакать.
Еще далек ненастный гул.
Застыла грязь, замерзла слякоть,
и горе глохнет на снегу.
И рад, и счастлив целый день я,
что снег волшебней, чем вода,
что быстро старятся мгновенья,
а вечность вечно молода.
Я говорю зиме: «Здорово!
Мы скоро елочки зажжем».
Она, как школьница, сурова
и, как богиня, нагишом.
И я по-детски ей на ухо
шепчу, а сам не чую ног:
«А я, зимулечка-зимуха,
как раз на школьный огонек».
Я очень рад, что ты красива,
и быть хочу тебе под стать.
Меня, мол, юность пригласила
стихи на празднике читать.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, p_karta@maіl.ru
Хмельницький – сайт http://www.0382.ua/afisha/3
Авторський концерт Олександра Новокшонова
Запрошуються всі, хто скучив за звучанням авторської пісні, гітари та губної гармошки. Буде чудовий вечір теплої олдскульної музики. До скорої зустрічі
30 грудня, 18:30
KavaLava (Art-Cafe)
Львів – сайт http://lv.ridna.ua/2016/12/26/merezhu-pidkoryuje-ranishe-ne-vidoma-povstanska-kolyadka-video/
Мережу підкорює раніше не відома повстанська колядка. ВІДЕО
«Рідна Львівщина»
26 Грудня 2016
Слова колядки сьогодні активно ширяться в соцмережі Фейсбук. Зокрема, його від київського музиканта, який брав участь у записі, Валерія Гладунця, учасника гурту “PoliКарп” (Полісся – Карпати) опублікував сільський голова Космача Дмитро Пожоджук.
“Ласкаво просимо вивчати та колядувати!
Колядка створена в часи Другої світової війни, яка в Україні тривала до 1953 року, воїнами Української повстанської армії, записана в с. Космач, в присілку Бані, Косівського району, Івано-Франківської області.
Наспівала Рожканюк Явдоха
Нова Радість Стала, яка не бувала,
Над полями України пташечка літала. 2р.
Пташечка літала нам звістку принесла,
Що Вкраїна не пропала, Україна Вскресла. 2р.
На Різдво раненько сніжок надлітає,
Мати з дітьми із Сибірю батька виглядає. 2р.
Діти ревно плачуть, де наша родина,
На Сибірю висипана висока могила. 2р.
Там у тій могилі батько спочиває,
Шкода дітей, шкода неньки, кров ся проливає 2р.
А на небі зірка, ангелі літають,
А на земли від гарматів гори ся здригають. 2р.
Ние лиш від гарматів а леишией від мінів,
Бо вороги хочуть взяти від нас Україну. 2р.
А на небі зірка, сонечко сіяє,
А не земле з наших братів кров ся проливає. 2р.
А Пречиста Діво, глянь на нас із неба
Та дай же нам ту свободу, якої нам треба. 2р.
Щастя-здоровя, многая літ,
Шоби сти діждали від тепер за рік.
Аранжування та музичний супровід гурт “PoliКарп” (Полісся – Карпати) – Валерій Гладунець, Василь Паланюк, Сергій Охрімчук, Юрій Захарчук. А також Олександр Атамась гурт “ТаРута” та Максим Бережнюк.
В записі брали участь дитячі гурти “Будимир” та “Орелі”, керівник Мирослава Вертюк, гурт “Бурса фольклору”, Галина та Леся Тельнюк, Тарас Компаніченко гурт “Хорея Козацька”, Леся Рой гурт “Телері”, Євген та Олена Романенки гурт “ТаРута”, Сергій Василюк гурт “Тінь Сонця”, Павло Моргунюк, Наталка Лещенко, Настя Мельниченко, Роман Свідерський, Любов Плавська, Альона Савченко, Катруся Капра, Ізабела Стасюк, Дарина Котляренко”.
Київ – сайт http://bilozerska.info/?p=537
Концерт для військових на Миколая (ВІДЕО)
На Миколая нас запросили на прекрасний концерт, який відбувся в розташуванні одного з батальйонів ЗСУ. Співали Тарас Компаніченко і “Хорея Козацька”, Василь (Живосил) Лютий, Святослав Силенко і Валерій Гладунець.
Також військовослужбовцям привезли “миколаївські” подарунки, усе найнеобхідніше для бійців. Багато корисного – зокрема, генератор, подарували і нашому підрозділу, що що ми дуже дякуємо. Організував концерт і подарунки міністр молоді і спорту Ігор Жданов, який теж приїхав – до речі, без піару, журналістів і довгих гучних промов. Подяка йому, музикантам і всім волонтерам, які долучилися до допомоги фронту.
До вашої уваги – відеозапис з концерту, на якому я опинилася без відеокамери і знімала півтори години на мобільний. Запис не зовсім повний – самі розумієте, це мобілка і з нею час від часу трапляються різні неприємні речі, але більшу частину записати вдалося. Це був справді прекрасний концерт – тихий, камерний, де старовинні українські духовні гімни чергувалися з сучасними піснями, народженими війною…
Послухайте, воно того варте.
Сайт http://pravyysektor.info/news/news/2673/130littya-otamana-zelenogo.html
130-ліття Отамана Зеленого
24.12.17 в м. Обухові пройшов вечір присвячений пам'яті Отамана Зеленого, з нагоди 130 років з дня народження. Співорганізатор - Київський обласний осередок НВР "Правий сектор".
Емоційно сильна зустріч, була наповнена поезією, розповідями і спогадами нащадків Зеленого, українськими піснями, історичними фактами і все про славу Отамана Зеленого!
Розмови про боротьбу привели до паралелі сьогодення - війни з московією. Учасник зустрічі уважили присутніх воїнів АТО. Особливо тяжко чути про війну і її наслідки з вуст дітей!
Безмежно вдячні за організацію події Роману Ковалю (історик, письменник, президент Історичного клубу "Холодний Яр"); дякуємо за душевні пісня соліста гурту "Тінь сонця" та громадському діячу Сергію Василюку; кобзарю та бандуристу Тарасу Силенко; актору, режисеру, заслуженому артисту України Олександру Ігнатуша та Обухівському літературно-мистецькому братству!
Сайт http://ukrnationalism.com/history/2458-kharakternyk-z-lavirkovoho.html
Характерник з Лавіркового
Автор Олексій ВЕРТІЙ
Вівторок, 20 грудня 2016
(Матеріали до життєпису кобзаря Ігоря Рачка)
Ігор Карпович Рачок – представник славної когорти роменських кобзарів. Здавен тут побутували українські народні думи, історичні пісні, відтак кобзарсько-лірницький звичай завжди був складовою духовного життя краян. Тут на ярмарку в Ромні Остап Вересай зустрів кобзаря Євхима Андріяшівського і став навчатися у нього. Та коли через рік Євхим Андріяшівський помер, Остап Вересай пішов у науку до Семена Кошового з с.Голінка поблизу Ромна. З Антоном і Трифоном з Великих Бубнів Роменського повіту та Потапом з Нової Греблі Лохвицького повіту (тепер Роменський район) підтримував зв’язки Іван Кравченко-Крюковський. 20 липня 1832 р. поблизу Ромна від кобзаря Івана Стрічки Платон Лукашевич записав думу «Самійло Кішка», а 22 липня 1845 р. у шинку в Борзенці під Ромнами думу «Удова» від Каленика Рожка записав Пантелеймон Куліш.
У кобзаря М.Кравченка навчався Андрій Волошенко (Волощенко) (1883-1983) з Процівки, в репертуарі якого були дума «Про трьох братів Азовських», пісні «Нема в світі ніде правди», «Про Почаїв» та інші твори. Знаними на Роменщині та далеко за її межами були й кобзарі Іван Запорожченко (1872-1932), Григорій Спиця (1911-1971), Іван Петренко (1886-1969), Євген Адамцевич (1904-1972), Валентин Заворотько (1925-2008).
Цілком зрозуміло, що ці звичаї викликали неабиякий інтерес до кобзарства й у Ігоря Карповича. Нащадок древнього козацького роду він завжди залишався вірним йому, його життєвим принципам та ідеалам, його духовним цінностям, його громадянській національній позиції і сам став взірцем духовної досконалості української людини, незламності її Духа, взірцем того, як проста людина за нелегких життєвих обставин підсовєтської дійсності може не лише зберегти, а й примножити ці звичаї та цінності.
Народився І.К.Рачок 25 лютого 1937 року на хуторі Лакизи (тепер Лавірків) Бацманівської сільської Ради Талалаївського району Чернігівської області. Його родовід по батьківській лінії ведеться від давніх часів козацького Запоріжжя, виходець з якого нібито й заснував с.Бацмани (тепер Роменського району Сумської області), адже першим поселився на нинішній його території і був заможною та шанованою в краї людиною. «Це, − згадує Ігор Карпович, − засвідчують дані архівів Харкова, на які покликався відомий фольклорист П.Гнідич, працюючи над упорядкуванням кількатомного збірника «Материалы по народной словесности Полтавской губернии. Роменський уезд (1915-1916)». Відтак родинні звичаї відіграли винятково важливу роль у становленні характеру, духовного світу та світогляду загалом майбутнього кобзаря. Його дядько Степан Пантелеймонович Рачок у складі Армії УНР брав активну участь в Національно-Визвольних Змаганнях 20-30-х років ХХ століття. В родинах по лінії батька Карпа Пантелеймоновича Рачка та матері Мотрони Олексіївни Рачок (з роду Хачко) завжди панував український дух, свято берегли українські національні звичаї, національні духовні та ідейні цінності. «Кобзар» Т.Шевченка, твори П.Куліша, І.Нечуя-Левицького, Б.Грінченка, С.Руданського, Панаса Мирного та інших письменників, література з історії України завжди були в родинній бібліотеці Рачків, їх читали й перечитували не один раз. У храмові дні збирався увесь рід і співали стародавні козацькі пісні, вели розмови про українську старовину, про Т.Шевченка, обговорювали твори інших українських письменників. Особливо багато козацьких пісень знали і виконували батько Карпо Пантелеймонович та дядько Степан Пантелеймонович. Батько декламував напам’ять «Катерину», «І мертвим, і живим, і ненародженим…», поезії про Суботів Т.Шевченка. Гірко сумували над долею дівчат, образи яких виводили ці письменники, адже сприймалися вони як символи поневоленої москалем України, яку потрібно визволяти від окупанта. Грамотною була й баба по матері Марія Гарань. Уже в похилому віці вона не полишала читання книг, заохочувала до цього дітей і внуків. Тому, йдучи до Малобубнівської семирічки в перший клас, малий Ігор вже знав напам’ять майже половину ’’Енеїди’’ І.Котляревського, багато творів з «Кобзаря» і т.д.
Вже в дитинстві пильно придивлявся до життя. Буваючи з батьком в Ромні на базарах, захоплювався мовою, одягом, поведінкою селян, спостерігав за їх побутом. Усе те глибоко западало в душу. Його дитяче єство ображало, коли бачив якихось пишно одягнутих пань, які говорили московською мовою, що так контрастувала із загальною атмосферою цього торговища, типово українським укладом життя роменців та мешканців околишніх сіл і хуторів. Це викликало в душі малого хлопця протест, формувало питомо національний духовний світ і питомо національну громадянську позицію, сильний і вольовий характер. В роки дитинства Ігоря Карповича в краї зберігали і примножували кобзарські звичаї Віктор Сологуб із синами Володимиром, Миколою та Михайлом, якого двічі арештовували і судили за «економічний саботаж», так званий «зрив хлібопоставок» та підозрою в антирадянській діяльності і, зрештою, 19 листопада 1937 року було засуджено до розстрілу, а вже через кілька днів, 27 листопада, вирок було виконано (докл. про це читай: Жеплинський Б.М., Ковальчук Д.Б. Українські кобзарі, бандуристи, лірники. Енциклопедичний довідник. − Львів, Галицька видавнича спілка, 2011. − С. 241). На все життя запам’яталася Ігореві й невимушена зустріч з кобзарями у повоєнні роки, коли навчався у 7-му класі Малобубнівської семирічної школи, не раз доводилося слухати на роменському базарі й Є.Адамцевича. «Запорізький марш», пісні «Про Хортицю», «Славно твоя кобза грає», «Євшан-зілля», «Розмова Шевченка з дубом» глибоко западали в душу і серце, викликали в них бурю таких близьких, рідних і бентежно-хвилюючих почуттів, переживань та роздумів.
Відтак 1964 року придбав бандуру. За 20 кілометрів їздив велосипедом після роботи в науку до колишнього учасника київської капели бандуристів Федора Співака, який проживав у селі Березівці Талалаївського району на Чернігівщині. Таку само відстань долав у протилежному напрямку до Ромна, де у кобзарів І.Петренка та Є.Адамцевича переймав репертуар та манеру виконання. Опанував нотну грамоту. За книгою Ф.Колесси «Мелодії українських народних дум» вивчив, виконував і виконує думи «Про Марусю Богуславку», «Невільницький плач», «Думу про Олексія Поповича». В його репертуарі історичні пісні «Про Саву Чалого», «Про зруйнування Січі Запорізької», «Про Хортицю». Спілкувався з Петром Гузем, від якого «на слух» перейняв думу «Олексій Попович», Михайлом Полотаєм та іншими кобзарями.
Родинні звичаї, характер і світогляд І.Рачка позначилися і на подальшому формуванні його репертуару. Коли самодіяльним і професійним художнім колективам послідовно нав’язувалися твори про Леніна. Комуністичну партію, «щасливе» життя під зорями Кремля, Ігор Карпович, оволодівши старосвітською бандурою, яку замовив у відомого майстра Василя Сніжного, виконував заборонені тоді народні пісні, як-то «Пісню про Конотопську битву», яка побутувала в краї, певне, століттями, адже її співали по селах ще в кінці ХІХ − на поч. ХХ століть, а також «Із-за гори, з-за лиману (Про руйнування Січі)», «Ой ішли наші славні запорожці», «Про повстанців», «Мазепине поле» (слова П.Ротача, муз. І.Рачка) тощо, за що зазнавав утисків та переслідувань. Так, наприклад, у с.Локня Роменського району Сумської області співав
Пішла мати на село,
А на селі пусто.
Ні пшениці, ні муки
Лиш сталінські образки.
Зібралися у сільраді −
Всі ледарі дуже раді:
Будем багатих ділити
І нічого не робити.
Почувши це, перелякані вчителі повтікали геть. А кобзар продовжував співати
Гоп, мої гречаники
Комуністи начальники
та інші антисовєтські пісні.
Співробітники совєтського КГБ та їх таємні агенти, зокрема секретар Талалаївського райкому компартії Фесак перешкоджали виступам кобзаря у школах, сільських клубах, влаштовували провокації, щоб потім звинуватити в хуліганських нападах на них і арештувати. Передбачливо відчував і розумів це, тому й не піддавався на такі провокації. Двічі приїздив до нього додому в Лавіркове полковник КГБ Герасименко з Чернігова, який арештовував Л.Лук’яненка. Звичайно, не на гостину, а з чітко визначеним завданням − знайти антисовєтські «вивихи» кобзаря і взяти його під слідство, потім віддати під суд. Врятувала, так звана горбачовська перебудова. Після всього того, як той козацький характерник, несподівано з’являвся то в Смілому, то в Ромні, то в Талалаївці, чи то на батьківщині Петра Калнишевського у Пустовійтівці та інших селах і, на противагу утискам та переслідуванням, знову виконував там заборонені пісні та думи.
Ой із-за гори, з-за лиману,
Вітер повіває,
Кругом Січі запорізької
Москаль облягає.
Облягає москаль Січу,
Таборами стали.
Вони свого генерала
Три дні дожидали.
Метнулися по куренях
Запасу шукати,
А московська вся старшина
Церкви оббирати
Та беруть срібло,
Беруть злото,
Ще й воскові свічі.
Зостається пан кошовий
З писарями в Січі, −
виспівував перейняту від І.Петренка пісню про руйнування московським військом Запорозької Січі «Ой із-за гори, з-за лиману», нагадуючи слухачам наше історичне минуле, щоб завжди пам’ятали і не забували про його, щоб гартували у своїх душах волю до Свободи. А другого дня в іншому селі, зібравшись навколо кобзаря, молодь і люди старшого віку слухали у його виконанні «Пісню про повстанців»:
Що за військо іде,
Що за пісню веде,
Що за прапор
Над вітром лопоче.
То повстанці-орли
Попід гаєм ішли,
То їх пісня
На серці лоскоче.
Не кидають квіток
Під їх кований крок,
Не сплітають
Віночки дівчата.
Бо їх батько − то ліс,
А їх мати − то ніч,
Україна − уся їхня хата,
чи то:
Я не боюсь тюрми і ката
Вони для мене не страшні.
Страшніш тюрма у рідній хаті,
Неволя в рідній стороні,
або ж:
На вас, розумні юнаки,
Майбутнє України,
Кладу найкращії думки.
Мої сподіванки єдині.
Зрозуміло, що за обставин підсовєтської дійсності ці рядки також формували опозиційність до влади, гуртували і героїв-повстанців, і слухачів в одну-єдину Українську Родину, руйнували нав’язувані московськими окупантами та комуно-совєтською ідеологією уявлення про бандерівців як запеклих ворогів українського народу.
Не раз гостював у Смілому Роменського району у краєзнавця Феодосія Сахна і на його подвір’ї біля встановлених господарем наперекір місцевій владі погрудь Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки збирав односельців смілян і гостей послухати «Мазепине поле» чи то «Думу про голод», вселяючи їм волелюбний дух, не даючи згаснути козацьким звичаям непокори злу і насильству, пробуджуючи в них почуття національної честі та гідності.
Щоб якось взяти Ігоря Карповича під свій контроль, нав’язати йому совєтський репертуар, не дати можливості бути самим собою, тобто народним співцем-музикантом, комуно-совєтські чиновники від культури з Чернігова запропонували йому навчання нібито на курсах керівників ансамблів бандуристів. Швидко збагнув суть цього хитромудрого задуму і рішуче відмовився від нього. Ось так в усьому дотримувався звичаїв непокори ворогам України, звичаям свого батька Карпа і дядька Степана, свого козацького роду.
Вважає себе віруючою людиною. На цій підставі завжди був в опозиції до комуно-совєтської влади. Начитаний у релігійно-християнських книгах, зокрема ’’Біблії’’, хоча на сповіді на пропозицію священика прощати й своїм ворогам може відповісти: ’’Я то можу сказати, що погоджуюся з Вами, але в душі – ні, адже тоді потрібно прощати й Сатані та любити його!’’, чи то розповісти бувальщину про те, як піп разом з наймитом у піст, працюючи в полі, підкріплялися салом, адже, як відповів піп на вагання наймита, мішків за нас ніхто не носитиме.
З часом Лавірків хутір став своєрідною школою кобзарського мистецтва, питомо українським центром духовної культури. Сюди до Ігоря Карповича не раз приїздили відомий кобзар Георгій Ткаченко, етнограф Іван Гончар, журналіст Ренат Польовий, бандурист Микола Товкайло. З ним листувався наш земляк фольклорист, літературознавець і письменник з с.Артюхівки Роменського району Григорій Нудьга, інші діячі культури та мистецтва. Ось що писав йому у своєму листі ще в 70-х роках ХХ ст. учитель англійської мови з станції Очеретине Донецької області: « УКРАЇНЕЦЬ! Якщо ти НЕ СПІЛКУЄШСЯ українською мовою, ти − раб (можливо, добровільний). НЕ ДУМАЄШ українською мовою, ти − подвійний раб і вже перебуваєш на межі зради України. НЕ ВИЗНАЄШ СЕБЕ УКРАЇНЦЕМ, ти − відступник і ворог українства. НЕ ДОПОМАГАЄШ Україні, українству, ти − злочинець проти своїх батьків, братів, сестер, дітей, онуків. Не ДБАЄШ про Україну і не ВИТЯГАЄШ з біди українство − прокляття долі падає на націю, на голови нащадків твоїх, і будуть у муках жити вони. НЕ СТАВИШ інтереси України, української нації вище від своїх інтересів − страждає вся українська людність не тільки морально, а й матеріально». Так у надрах совєтської імперії, у мороці комуно-фашистського всевладдя справжні українські патріоти зберігали волелюбний дух своїх предків і передавали його своїм нащадкам. Це становило національну сутність їх внутрішнього єства, було їх повсякденною потребою, що внутрішньо-духовно гуртувало їх в один Рід. Перейняти і примножувати ці звичаї − наш невідкладний обов’язок.
Із здобуттям Україною незалежності в краї, як і по всій Україні, стало активно відроджуватись кобзарське мистецтво. Отож по науку до кобзаря приїжджають молоді хлопці з Київа, Переяслава-Хмельницького, Харкова, Ромна. Олександр Триус, Тарас Силенко, Юрко Кочержинський, Юрко Авдєєв, Василь Жованик стали його учнями і примножують духовні цінності нашого народу, кобзарську славу України. Сам Ігор Карпович, незважаючи на свій похилий вік, виступав на святі Конотопської битви у Соснівці та Шаповалівці, на ’’Калнишевій раді’’ в Пустовійтівці Роменського району Сумської області, брав участь у різного роду кобзарських зборах і т.д., щедро передаючи свій досвід новим поколінням кобзарів, бандуристів та лірників, молоді загалом, пробуджуючи в їх душах і серцях почуття причетності до національної історії, почуття відповідальності перед нею. Завдяки турботі М.Товкайла та братчиків з Київського кобзарського цеху в Роменському районному Будинкові культури було урочисто відзначено 75-річчя від дня його народження.
Вихований в національно свідомій українській селянській родині, І.Рачок перейняв і передає наступним поколінням ненависть, насамперед, до московського окупанта. Непримиренний, коли йдеться про найменший вияв зневаги до українського народу, до України, він завжди залишався і залишається вірним звичаям свого козацького роду й народу, свято оберігає їх, про що він також розповідає у документальному кінофільмі «Дороги кобзарські» (Укртелефільм, 1988). На хресті, який заповів поставити на його могилі, власноруч витесав “Він любив Україну!”. Ось такий характерник живе на хуторі Лавірків.
Нижче подаємо кілька матеріалів до його життєпису. Вони також характеризують Ігоря Карповича як людину старосвітських українських звичаїв. Такий він у всьому: у внутрішньому оформленні своєї хати, у гостинності, з якою зустрічає і проводжає тих, хто приїжджає чи то взяти уроки гри на бандурі, перейняти його репертуар, чи то просто відвідати його. Гостинність ця у розмовах про історію України, кобзарство, у турботі про збереження національних духовних цінностей. І він щедро наділяє усіх такими уроками, такими розмовами, такими турботами. Тому й мають нестримну потребу заїхати на гостину чи написати йому листа і старосвітський кобзар Г.Ткаченко та етнограф Іван Гончар, і доцент Чернівецького національного університету ім.Ю.Федьковича Ніна Козачук та землячка, вчителька Світлана Шурхало, краєзнавці Петро Ротач з Полтави та книголюб із Жданова (тепер Маріуполя) Павло Дубинка, журналісти Ренат Польовий з Кубані та Григорій Сидоренко з Талалаївки. Кожен з них у тих зустрічах та листуванні знаходив і знаходить те, що турбувало і турбує його, а саме − доля України, доля національної духовності, історична пам’ять українського народу. Тож цілком зрозуміло, що Ігоря Карповича запрошують на різні заходи до Опішні на Полтавщині, Прилук Чернігівської області, до Києва і т.д.
…
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
«Щедрик» – у Білому домі
На Різдвяному концерті з успіхом виступили українські музиканти+
http://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/shchedryk-u-bilomu-domi
Аліса Антоненко
«День», 26 грудня, 2016
У Вашингтоні на Різдвяному концерті в Білому домі прозвучав знаменитий «Щедрик» Леонтовича у виконанні українських музикантів. Про це повідомляє прес-служба Посольства України в США.+
Згідно з повідомленням, «Щедрик» виконали українські музиканти дуету «Дві скрипки» та джаз-бенду «Наталія Лебедєва тріо». Вони стали єдиними іноземцями, включеними в святкову програму, глядачами якої стали тисячі американців. «Більше того, українці єдині, хто виступав два дні поспіль, а концерт, який планувався як двогодинний, був продовжений на прохання глядачів і адміністрації на 30 хвилин, а потім — ще на 30 хвилин. «Щедрику» виповнюється 100 років, і він знову завойовує США», — наголошується в повідомленні.+
Нагадаємо, Микола Леонтович написав «Щедрика» в 1901 році. Після цього він переписував пісню кілька разів. В своєму остаточному вигляді обробка з’явилася в 1919 році. Різдвяна композиція «Щедрик» відома у всьому світі, англійською мовою виконується під назвою Carol of the Bells
Міфи про козацтво: ким і для чого вони були створені?
https://hromadskeradio.org/programs/hromadska-hvylya/mify-pro-kozactvo-kym-i-dlya-chogo-vony-buly-stvoreni
25 грудня 2016
Науковець Петро Кралюк вважає, що до цього значною мірою свого часу приклалася козацька старшина, яка переслідувала свої інтереси
Про свою книжку «Козацька міфологія України: творці та епігони» розповідає Петро Кралюк. Він є доктором філософських наук, професором та першим проректором Національного університету «Острозька академія».
Василь Шандро: Що вас спонукало до написання такої книжки?
Петро Кралюк: Є багато наукової літератури, яка стосується історії козацтва. Але якщо відверто, то це література чисто апологетичного характеру, де козаків подають як борців за волю України та надзвичайно конструктивну силу. Хоча в зарубіжній історіографії є інші книги, де образ козацтва представлений дещо з іншого боку. Але питання у іншому. Козацтво — це не тільки мілітарний чи соціальний феномен. Я би все-таки наголошував на тому, що це соціальний феномен. Бо існував козацький стан, який претендував на статус шляхетства у Речі Посполитій, а потім у Російській імперії став дворянством. Навіть ті козаки, які не отримали дворянства, відрізнялися від звичайних українських селян, втративши свою мілітарну функцію.
Я би відзначив, що це культурний феномен. І ми сприймаємо козацтво передусім так. Було створено чимало творів історичного характеру, фольклорного. Пізніше ще з’явилися художні твори, вистави та кіно, і саме через це ми сприймаємо козацтво. Адже козацтво як таке уже давно відійшло.
Міфи про козацтво використовували не тільки батьки української нації, але і росіяни. До цього образу часто зверталися російські автори, такі як Пушкін, Микола Гоголь та інші, створюючи свій образ козацтва. Але і поляки творили свій.
Василь Шандро: Що нам слід розуміти під «козацьким міфом»?
Петро Кралюк: Будь-який міф так чи інакше відображає реалії. Окрім того, він відображає бажане, а не дійсне. Тому якщо говорити про козацький міф, то це, швидше, такий позитивний образ, який виливається із історичного контексту і представляється таким, як бажали ті чи інші творці. Тобто, у 19 столітті існували одні потреби, які так чи інакше проектувалися на цей образ козацтва, і, відповідно, творилась така міфологія.
Наприклад, у фольклорних творах та писемних пам’ятках другої половини 17-го століття ми не бачимо позитивного образу Богдана Хмельницького. Він швидше зображений у негативному плані в українських джерелах. У той же час на початку 18-го століття, після поразки у битві під Полтавою, починає творитись позитивний образ Богдана Хмельницького. Передусім це робилося козацькою старшиною, яка хотіла продемонструвати лояльність по відношенню до Російської імперії, показати що Богдан Хмельницький начебто возз’єднав Росію з Україною, тому у нас є свій герой. І саме завдяки козацьким літописцям та старшині був створений такий позитивний образ.
Василь Шандро: Чи пов’язаний козацький міф із державотворенням?
Петро Кралюк: Звичайно. Але це уже міф пізнього характеру. Я вважаю, що перший, хто почав творити цей міф, був український історик, якого я дуже поважаю, В’ячеслав Липинський. Він багато про це писав. Але, як на мене, це трохи перебільшення. Козацтво було мілітарним утворенням, де були сильні анархічні моменти. І воно фактично не було націлене на те, щоб створювати якийсь свій державний організм.
Василь Шандро: Перший розділ цієї книжки називається «Розбійники чи оборонці України?»
Петро Кралюк: У багатьох українських документах 16-го — початку 17-го століть козаки часто зображувалися як розбійники. Саме так їх сприймали. Чому? Тому що це люди, які жили на прикордонні. Їм доводилося воювати із татарами, турками, і їхнім своєрідним ремеслом був розбій чи напади на ворогів. Але суть у тому, що козаки не завжди займалися приємними речами і наші історики, у силу певних обставин, намагаються про це не говорити. Наприклад, вони займалися работоргівлею. І вдавалися до інших негативних моментів. Але я би не абсолютизував на цьому моменті. Бо козаків можна порівняти із піратами. І історики часто проводять такі паралелі. Знову ж таки, ці пірати по-різному сприймалися і досі сприймаються західною літературою.
Василь Шандро: Для чого потрібне це деконструювання міфів?
Петро Кралюк: Коли ми уже маємо свою державу, то очевидно, що треба мати свої конструктивні міфи. Як на мене, оцей козацький міф є не зовсім конструктивним. Зверніть увагу, навіть під час бойових дій на сході України, зважаючи на козацьку міфологію, вона майже відсутня у цьому воєнному дискурсі. І у нас за часів незалежності з’явилося дуже багато псевдо-козацьких утворень. Але коли почалась війна на сході, цих козаків не було. Чомусь ці козацькі організації ховалися десь у підпілля. Навіть один із їхніх організаторів заявив, що козаки — це інтелігентні люди і вони воювати на сході не будуть. Уявіть собі.
Річ ще у тому, що козацький міф мав сильний козацький русофільський струмінь. І чимало козацьких організацій, які утворились в Україні, були спрямовані саме на Українську православну церкву Московського патріархату. Тому, ви можете побачити у деяких монастирях так званих козачків.
Як на мене, зараз цей міф втратив свій конструктивний потенціал.
Українські «Бітли»
Легендарному ВІА «Смерічка» в новорічну ніч 2017-го виповнюється піввіку+
http://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/ukrayinski-bitly
Михайло Маслій
«День», 28 грудня, 2016
Левка Дутковського без перебільшення можна назвати одним із основоположників української естрадної пісні, учителем, музикантом і стратегом. Він створив славнозвісний ансамбль «Смерічка». Левко підхопив європейську хвилю біґ-біту далекого 1966 року в невеличкому буковинському районному містечку Вижниця й перший почав поєднувати тогочасні ритми, гармонію поп— та рок-музики з народним гуцульським, буковинським, загальноукраїнським мелосом і фольклором, виробляючи свій власний стиль, створивши високопрофесійний колектив, на який рівнялися, в якого вчилися. Ще ніхто не чув «Веселых ребят», «Пєсняров», «Самоцветов» (які з’явилися пізніше), а із всесоюзного радіо— і телеефіру звучала українська пісня у виконанні «Смерічки» (тоді ще самодіяльного колективу Вижницького районного Будинку культури). Майже не маючи ніякої інформації з-за кордону і досвіду, Дутковський зміг пройти тими ж шляхами, що й легендарні світові рок-гурти. Саме Левко Тарасович навчив співати і вивів на найвищий рівень виконавської майстерності таких самородків, як Василь Зінкевич і Назарій Яремчук (і це також було пізніше). Володя Івасюк теж називав Левка своїм учителем, перші свої твори довірив «Смерічці». Та й перші кроки на естраді Софії Ротару тісно пов’язані з Л. Дутковським. Він — автор пісень «Незрівнянний світ краси», «У Карпатах ходить осінь», «Горянка», «Сніжинки падають», «Матіоли цвіт», «Черешневий гай», «Якщо любиш, кохай», усе вище піднімаючи своїх учнів, постійно залишався в тіні. Тепер він, хоч і не настільки відомий та популярний, як на те заслуговує, але відвертий, щирий, щасливий, ностальгійно пригадує ті часи з іскорками в очах і з любов’ю до друзів-побратимів.
«КОЛИ ВПЕРШЕ ЗАЗВУЧАЛИ ЕЛЕКТРОГІТАРИ, МОЛОДЬ БУЛА У СПРАВЖНЬОМУ ШОЦІ.
НАС ОДРАЗУ ПОЛЮБИЛИ»
— 1 січня 2017 року в одного з перших українських естрадних ансамблів вашої «Смерічки» славетний ювілей — 50 років. Що відчуваєте в душі, згадуючи той незабутній час, Левку Тарасовичу?
— Коли 1966-го прийшов у Вижницю і створив свій колектив, це зовсім не означало, що до того часу не було жодної естради. У радянському музичному просторі існували різноманітні джазові квінтети, тріо, біґ-бенди, діяли академічні естрадні колективи та співаки, вокальні жіночі ансамблі, які виконували пісні у стилі міського романсу. На той час на Заході використання електроінструментів, мікрофонно-підсилювальної апаратури зумовило і зміни у стилях музичних напрямів. Змінилися мелодика, ритміка, гармонія, манера виконання, кількісний склад учасників гуртів.+
Виник новий музичний стиль — біґ-біт («біт» з англійської — удар). Ще в армії створив такий собі солдатський біґ-біт-гурт. Демобілізувавшись, із музичною освітою після Мукачівського музпедучилища прийшов на роботу до Будинку культури у Вижниці. Прийняли мене спочатку методистом із хору та вокалу, а пізніше перевели на відповідальну посаду художнього керівника районного Будинку культури.+
Коли побачив танці під баян, то подумав зробити щось цікавіше для вижницької молоді, яка нудьгувала. Вирішив створити гурт, який грав би також на танцях, але вже у новому стилі електронної музики біґ-біт.+
Ми ж у тодішньому СРСР були за залізною завісою, лише інколи, через жахливе приглушення, ловили фрагменти музики із транзисторних радіоприймачів, налаштованих на коротку хвилю. Тепер, переглядаючи фільми про історію та розвиток світової рок-музики, бачу аналогію тодішньої «Смерічки», ми навіть в дечому були кращими!+
Групу створював не для якоїсь майбутньої слави, а для розваг молоді. Зробив із телефонних навушників звукознімач для гітари. Приніс із дому невеликий двадцятиватний підсилювач, який мені подарували на «дембель» в армії. На складі Будинку культури знайшов у пилюці підсилювач ТУ-50 від клубної радіопідсилюючої трансляційної станції, мікрофони МД-44 та всім відомі «металеві дзвони», які поштові працівники монтували на телефонних стовпах для радіотрансляцій. Так все починалося...+
— До всього треба було додумуватися самому, навіть поради не було в кого спитати?
— Спочатку сам грав на гітарі, клавішних ще не було. Мені доводилося самотужки робити оркестровки для танцювального репертуару та навчати музикантів-початківців гри на музичних інструментах і паралельно розучувати з ними музичні твори. Кожного вчив окремо, а в них вчився пізнання образотворчого мистецтва («кадри» черпав серед студентства місцевого училища прикладного мистецтва). Це взаємно збагачувало. Доводилося брати на себе все, бо в кого у маленькій Вижниці чи навіть у Чернівцях можна було проконсультуватися щодо нових напрямів у сучасній світовій музиці, аранжуванні, дізнатися про новини у галузі електроніки, електроінструментів чи щось інше, якщо навіть офіційно заборонялося танцювати у стилі «твіст» чи «шейк»? Саксофон та ударну установку купили в Києві, електрогітар у продажу не було. Змайстрували ще дві саморобні електрогітари.+
Дебют відбувся 7 листопада 1966-го на танцях. Репертуар — різні західні хіти (Елвіса Преслі, «Бітлз», «Роллінг стоунз», Луї Армстронга, Адріано Челентано, Тома Джонса, Карела Готта), рок-н-роли, шейки, твісти, блюзи... Хлопці були талановиті, ловили все на льоту. Наприклад, трубач Валерій Бурмич, котрий співав «хрипким голосом», один в один копіював Луї Армстронга.+
Отак усе закрутилося. Коли вперше зазвучали електрогітари, молодь була у справжньому шоці. Нас одразу полюбили. Ми стали кумирами у Вижниці.+
— Ви грали у вихідні для молоді на танцях. І ось настав історичний Новий 1967 рік...
— Я вирішив зробити гарний бал-маскарад. У Будинку культури на 500 місць із зали винесли крісла, музиканти розташувалися на сцені. До новорічного вечора написав музику. Студент училища Анатолій Фартушняк написав суто новорічний вірш, але попросив змінити його так, щоб ми могли співати твір не лише 1 січня. Так народилася наша перша пісня. Варто сказати, що Анатолію вдавалися пісні, написані «на рибу», тобто на готову музику. Підспівували дівчата з методкабінету та з музичної школи. Куранти пробили північ: уперше зазвучала наша власна українська пісня, яку співав ритм-гітарист Олексій Гончарук. Успіх був феноменальний. Ми не спали цілу ніч — грали до восьмої ранку. Потім на сцені, розпиваючи новорічну пляшку рому, помітили десятки записок із проханням виконати пісню «про зиму». Я ж зрозумів головне: треба співати не чуже, а своє — рідне, українське!
1 січня 1967 року було для мене знаменне ще й тим, що познайомився з талановитою, ніжною і красивою студенткою художнього училища Аллою Дехтяр, яка прийшла разом зі своєю подругою, учасницею «Смерічки», 1 січня в Будинок культури потанцювати. Пізніше Алла почала брати участь у танцювальному гуртку при Будинку культури і танцювала в парі з керівником відомого народного ансамблю танцю «Смеречина» Валерієм Васьковим, а ще — стала першим художником-модельєром «Смерічки», музою мого творчого життя і моєю дружиною.
+
«ТЕПЕР «СМЕРІЧКА» ПОКАЖЕ ВСІМ, ДЕ «ПОСТОЛИ, А ДЕ КАПЕЛЮХ ТА КОВБОЙСЬКІ ШТАНИ»
— Коли і хто придумав назву ансамблю?
— Під враженням Нового року першою на думку спала назва «Ялинка», але, напевно, її не дуже сприймали би влітку, і тому я вирішив дати ансамблю ім’я — «Смерічка», взявши за символ те, що карпатська смерічка завжди зелена і молода. Днем народження ансамблю вважається новорічна ніч 1967-го.+
— Як вам, керівникові самодіяльного колективу з невеличкого буковинського райцентру, вдалося «вибити» апаратуру в самої Катерини Фурцевої, міністра культури СРСР тих часів?
— Це окрема історія. Ми грали тільки на танцях, а перший виступ на сцені з концертним репертуаром перед глядачем відбувся у квітні 1967 року.+
Наш біґ-біт-гурт «Смерічка» запросили на обласний фестиваль-конкурс. Приїхали ми з Вижниці до Будинку офіцерів у Чернівцях. Там вперше побачили величезну кількість учасників художньої самодіяльності. Всі були вдягнені в яскраві народні строї, хори розспівувалися, налаштовувались оркестри народних інструментів. Ніде було і приткнутися...+
Спеціально для цієї програми я написав біґ-бітову інструментальну композицію з елементами рок— і поп-музики та абстрактною назвою «Капелюх, постоли і ковбойські штани». У нашому репертуарі були ще «Сніжинки падають» та кілька пісень Василя Михайлюка, які я спеціально аранжував у стилі «Смерічки».+
Молодь, яка заповнила залу так, що й яблуку ніде було впасти, вперше почувши справжні електрогітари, так заверещала і засвистіла, що ми самі ледь чули те, що грали. Успіх виявився приголомшливим. Ми вже відчували себе не інакше, як українськими «Бітлами», — аж раптом хтось вимкнув напругу, і... гітари замовкли. Осиротіло вистукував розгублений ударник на чеській установці з написом «Смерічка», і саксофоніст догравав свою партію. Я намагався врятувати ситуацію на піаніно. Та раптом несподівано ще й упала завіса. Страшенний галас, шум, свист і тупіт обуреної молоді в залі, яка хотіла слухати новостворений біґ-біт-гурт, дали результат. Увічливі комсомольці з червоними пов’язками на рукавах допомогли нам швидко зібрати апаратуру, потім посадили в автобус місцевого Будинку культури й пообіцяли, що наступного разу нас, популяризаторів «ворожого» Заходу, обов’язково ще й підстрижуть. Розчаруванню не було меж... Стільки репетицій днями й ночами, стільки праці — і все дарма... Та мої роздуми перебила розмова хлопців: «Треба розійтись і більше не збиратись», — сказав хтось із музикантів, мовляв, колектив має припинити своє існування, адже «Смерічка» нікому не потрібна...+
Мені захотілося дістати фірмові гітари. Наступного дня, не вагаючись ні на мить, написав листа до міністра культури СРСР Катерини Фурцевої. Оскільки не знав адреси Мінкульту, то на конверті написав: «Москва, Кремль, міністру культури СРСР Фурцевій Катерині Олексіївні». Відповідь не забарилася. Телеграмою мене повідомляли, що із зарубіжної виставки, яка проходить у Москві, нам надішлють інструменти, і попросили в майбутньому звертатися до Міністерства культури, а не в Кремль. Незабаром ми одержали електрогітари. Радості не було меж! От тепер «Смерічка» покаже всім, де «постоли, а де капелюх і ковбойські штани»! Протягом тижня місцева молодь ходила до нас, як на виставку, щоб побачити справжні фірмові гітари. Місцеві чиновники не знали, як реагувати — ніби і патлатий, і «хуліганський» колектив, бо грає дуже гучно західну буржуазну музику, а тут чомусь незрозуміла підтримка на найвищому рівні.+
— Отоді «Смерічка» зазвучала!
— Скрізь забороняли танцювати сучасні танці, а в нас, у Вижниці, — як на «дикому» Заході: будь ласка, танцюй за 50 копійок все модерне на той час без обмежень і без проблем! Це була заслуга Вижницького райкому комсомолу на чолі з прогресивним Феліксом Карчевським — шанувальником нашого біт-гурту. Танці починалися о 22-й і тривали до другої ночі. Молодь приходила до нас не лише з усієї околиці, а й масово приїжджала поїздом із Чернівців о 23-й годині та поверталася о четвертій ранку додому. Порядок підтримували місцеві молодики — наші фани, які нами пишалися й самі наводили лад.+
— Що характерно, в перших естрадних колективах основою були жіночі голоси як обов’язковий бек-вокал. Такою була київська «Мрія» Ігоря Поклада, буковинська «Марічка» Степана Сабадаша. Не обминуло це і «Смерічку»?
— Це були вокальні жіночі ансамблі, які самостійно виконували твори під традиційний інструментальний супровід — баян чи фортепіано. Але ансамбль «Смерічка» складався вже з оркестру електроінструментів (уперше!), тобто біґ-біт-гуртів, жіночого вокального супроводу і солістів-вокалістів. Ми з вокалістами напружено працювали. Нова вокальна манера виконання та свіже трактування творів «Смерічки»; оригінальні, стилізовані естрадні костюми на народній основі, сучасного крою, дизайну від Алли Дутковської — все це яскраво вирізняло наш колектив на тодішньому естрадному олімпі.
+
«НА ВОЛОДЮ ІВАСЮКА «СМЕРІЧКА» МАЛА ВЕЛИКИЙ ВПЛИВ»
— Теперішній інтернет просто кишить брехнею, де різні «знавці» пишуть нісенітниці про Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, Володимира Івасюка. Навіть Софії Ротару приписують перші кроки у вашій «Смерічці».
— Пригадую, як наприкінці 1968 року Чернівецьке обласне телебачення вирішило зробити запис нашого хіта «Сніжинки падають». Тодішній соліст і ритм-гітарист Олексій Гончарук закінчив художнє училище й поїхав додому, і в «Смерічці» постала проблема пошуку вокаліста. Валерій Васьков, який очолював танцювальний колектив «Смеречина», сказав мені, що з армії демобілізовується учень художнього училища Василь Зінкевич, котрий танцював у нього, і якщо треба буде, то він і заспіває. Талант його і наполегливість я відчув одразу. Пісню ми розучували довго, адже у Василя не було навичок співу. Та врешті-решт, розучили і поїхали в Чернівці на запис фонограми.+
У студії оркестр записав «мінус». Зінкевич мав співати соло, а дівчата повинні були виконувати вокальний супровід. Василь, не маючи досвіду запису у студії, не міг заспівати так, як було треба. Стріхович запропонував мені знайти когось іншого. Я ж згадав про студента медінституту Володю Івасюка, котрий на танцях у Будинку офіцерів співав мою пісню «Бажання».+
Володя прийшов. Маючи музичну підготовку, будучи скрипалем, він записав пісню на кілька дублів. Зінкевича у той час заїв гонор. Він, бідолашний, весь час ходив по коридору студії, щось мугикав-мугикав і попросив мене, щоб йому таки дозволили зробити ще один дубль. Зібравшись, цього разу Василь заспівав краще.+
Коли ми згодом прослухали записи обох виконавців, виявилося, що кожен із них має свої переваги, але у Василя пісня вийшла ніжнішою. Володя був об’єктивним і не заперечував — тим паче, що Зінкевич уже був солістом «Смерічки».+
Назарій же прийшов у «Смерічку» восени 1969 року. Я проводив на сцені зведену репетицію з оркестром та жіночим вокальним ансамблем. Як завжди, сидів за піаніно, а навпроти мене стояли дівчата і співали щойно вивчену пісню автора «Черемшини» Василя Михайлюка. Оркестр виконував написане мною аранжування, акомпануючи вокальному гурту. Раптом на сцені з’явився Василь Зінкевич з юнаком, який навчався на військових курсах водіїв при Будинку культури. Взагалі, стороннім бути присутніми на репетиціях «Смерічки» я не дозволяв, але для хлопців-курсантів, які мали йти в армію, робив виняток, тож під час перерв між заняттями вони тихенько сиділи в залі. Серед них був і юний Яремчук. Василь попросив, щоби я послухав Назара. До цього він трохи співав у шкільному хорі. Голос його мені сподобався, але у нього не було ще досвіду вокального співу. Я взяв Назарія в «Смерічку» і спеціально для нього написав пісню на вірш Анатолія Фартушняка «Незрівнянний світ краси». Пісня була складною для початківця. Але щоденна робота над постановкою голосу, працелюбність та ентузіазм хлопця зробили свою справу.+
На Володю Івасюка «Смерічка» мала великий вплив, захопила настільки, що він переглянув своє творче кредо й невдовзі успішно вписався у «смерічковий» музичний напрямок, поповнюючи репертуар ансамблю своїми піснями. Журналу «Кругозор» Івасюк розповідав 1977 року: «Своєрідний стиль виконання і трактування фольклору полонили мене, ще коли я вперше почув ансамбль на сцені. У «Смерічку» я приніс свої перші пісні...».+
Це були: «Мила моя», «Відлуння твоїх кроків», «Червона рута», «Водограй» та інші. Володя був талановитим музикантом, співаком, композитором і поетом, доброю та щирою, позбавленою заздрощів людиною, вірним другом. Він з повагою прислухався і до моїх порад, показуючи свої пісні мені першому. У свою чергу, я не шкодував сил на вивчення та популяризацію цих пісень зі «Смерічкою» та її солістами Назарієм Яремчуком, Марією Ісак, Мирославою Єжеленко, Василем Зінкевичем, деколи забуваючи навіть і про свої пісні. Та й як не згадати фільм «Червона рута», де вперше з’явилася викладачка культосвітнього училища Софія Ротару. У фільмі Софія співала вперше зі «Смерічкою» мою пісню «У Карпатах ходить осінь». Тоді ніхто й не думав про те, що буде далі.+
Після зйомок телефільму заступник директора Чернівецької обласної філармонії Пінхас Абрамович Фалік запропонував мені разом зі «Смерічкою» та Софією Ротару перейти на професійну сцену в філармонію. Та я, порадившись з учасниками «Смерічки», вирішив залишатися у Вижниці й запропонував чоловікові Софії, Анатолію Євдокименку, створити свій ансамбль і назвати його, як і телефільм, «Червона рута». Наприкінці 1971 року новостворений ВІА «Червона рута» із солісткою Софією Ротару, взявши за основу свого репертуару популярні пісні ансамблю «Смерічка», поїхав у свій перший концертний тур. Нині вважаю, що, мабуть, зробив помилку, можливо, «Смерічка» з Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком і Софією Ротару була б неперевершеною на той час не тільки в Союзі. Але ж хто не помиляється... У творчості все може бути.+
Були часи, коли все чинилося для того, щоб я нічого не робив. Якби нас не розбили поодинці: мене, Назара, Василя — ми зробили б набагато більше. Василь з Назарієм у дуеті були незамінні, один одного доповнювали. Назар до «Смерічки» хоч якийсь час співав у хорі, а Василь взагалі не мав уявлення про спів. Те, що Зінкевич зробив за своє життя у вокалі, — чудовий взірець для всіх співаків, приклад працелюбності для самоутвердження. За це низько схиляю перед ним голову. Те, що я був завжди в тіні, сприймаю спокійно, по-філософськи. Завжди щиро радів успіхам своїх друзів. Найбільшою втіхою для мене було — спостерігати, як поставлену мною музично і режисерськи концертну програму «Смерічки» захоплено й щиро, зі сльозами на очах, сприймав глядач...+
(Звання заслуженого артиста Левко Тарасович одержав пізніше від своїх учнів Василя Зінкевича і Назарія Яремчука. І народним Дутковський став набагато пізніше від них. Тренери завжди за лаштунками, в тіні. Тим більше, що нагороди і регалії його ніколи не цікавили...)+
— Швидко плине час, але я завжди відчуваю відсутність Володі Івасюка і Назарія Яремчука... Їх не замінить ніхто! Як ніхто не замінить дуету Яремчук — Зінкевич, — із сумом каже Л. Дутковський. — З ностальгією згадую ті незабутні часи. Те, що колись творив, — уже історія, легенда, приємний спогад, найкращі роки життя, молодість і... моя та наша «Смерічка». Бог дав багато! І те, що я 1966 року зустрів Аллу, 1968-го — Володю Івасюка й Василя Зінкевича, 1969-го — Назарія Яремчука, 1971-го — Софію Ротару. Всі ми зустрілися в потрібний час у потрібному місці. Ми чесно служили рідному народові та рідній пісні.