Новини одним рядком:
6 січня – 180 років з дня народження поета Степана Руданського
9 січня – концерт молодіжної студії КАП “Булат” у секторі літератури з мистецтва Сумської бібліотеки ім. Шевченка
17 січня – концерт Руслани Туріянської у Сумському машинобудівному коледжі
25 січня – концерт-спектакль «Владимир Высоцкий. Сквозь время. Откровения» у Севастопольському центрі культури
26 січня – авторський концерт Олександра Щербини (Москва) у Севастопольському “Будинку Москви”
26 січня – творчий вечір Олександра Городницького (Москва) у Севастопольському “Будинку Москви”
27 січня – концерт-спектакль «Владимир Высоцкий. Сквозь время. Откровения» у Сімферопольському музичному училищі
28 січня – авторський вечір Валерія Марченка (Рівне) у Севастопольському “Будинку Москви”
29 січня – концерт Олександра Щербини (Москва) у Київському КАП “Арсенал”
31 січня – концерт-проект «Посреди зимы» (І.Добровольський, Д.Долгов, Д.Колтаков) в Сумах, вул. Петропавлівська, 61
Степан Руданський
* * *
Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув чорні очі…
Повій, вітре, з полуночі.
Між ярами там долина,
Там біленькая хатина,
В тій хатині голУбонька,
ГолУбонька-дівчИнонька.
Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця.
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівча миле.
Зупинися нишком-тишком
Над рум'яним білим личком,
Над тим личком зупинися,
Чи спить мила — подивися.
Як спить мила, не збудилась —
Нагадай їй, з ким любилась,
З ким любилась і кохалась
І кохати присягалась…
Як заб'ється їй серденько,
Як дівча зітхне тяженько,
Як заплачуть чорні очі,
Вертай, вітре, к полуночі.
А як мене позабула,
Як нелюба пригорнула —
Ти розвійся край долині,
Не вертайся з України…
Вітер віє, вітер віє;
Серце тужить, серце мліє…
Вітер віє, не вертає,
Серце з жалю замирає.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Володимир-Волинський – Сергій Шишкін
http://www.youtube.com/watch?v=2jL1mu12jTY&google_comment_id=z12ttj0qxlujxbm2b233wdvihz2agf2cg&google_view_type#gpluscomments
Київ – Євген "Їжак" Романенко
Любий друже, люба подруго!
Сьогодні маю для тебе ось таку новину: гурт ТаРута і київський піаніст-імпровізатор Роман Коляда напередодні нового року відзняли відеокліп на спільну пісню "Сосоночка" у мальовничому замку "Радомисль". Подробиці маєте у доданому текстовому файлі. Пісню "Сосоночка", на яку і знімали виднограй, можна безкоштовно завантажити у гарній якості тут: https://soundcloud.com/ievgen-romanenko/sosonochka
Подивитися відео на цю пісню, відзняту для програми "ЖивяКом" (ТВі) можна тут: http://youtu.be/h6X3mB0mqGE
ТаРути і Роман Коляда відзняли кліп на спільну пісню.
WorldMusic гурт «ТаРута» і київський піаніст-імпровізатор, а за сумісництвом автор і ведучий радіопрограми «Український вимір» Роман Коляда відзняли відеокліп на спільну пісню. Зйомки відбувалися напередодні Нового Року у мальовничому замку «Радомисль». Режисером стрічки виступив Дмитро Суходол.
Свою спільну творчість музиканти розпочали ще того року під час запису другого альбому «ТаРути» - «EthnoLab», де Роман Коляда виклнав всі фортепіанні партії. Після успішного дебюту митці вирішили об’єднати свої зусилля і зробили повноцінну концертну програму, яку було презентовано на міжнародному фестивалі «Джаз Коктебель» цього літа. Наступним логічним кроком для спільної творчості стала зйомка відео на пісню «Сосоночка» - суміш автентики, року, діджейських сетів і класики рояльної музики.
Дмитро Суходол, режисер стрічки: «Когда я слушал музыку, однозначно создавалось ощущение чего-то архаичного, древнего и изначального.
Думаю это связано с нашими корнями, с мистическими ощущениями связи наших предков с природой и магией, именно эти ощущения мы и хотим передать в этой работе».
В результаті маємо напівмістичну історію монаха, закоханого в музику, і його музу, роль якої у кліпі зіграла сопілкарка гурту «ТаРута» Ярина Товкайло. Нагадаємо, що у реальному житті Роман Коляда є дияконом Свято-Юріївської громади Української Православної Церкви Київського Патріархату.
Роман Коляда, піаніст, радіоведучий: «Оскільки я в своєму житті поєдную священнослужіння та музикантську діяльність, образ відлюдника-піаніста – це майже автобіографія. Майже, бо я людина сімейна і дуже інтегрована в соціум. Посидіти в усамітненні, в шикарному замку, коридорами якого блукає муза, з відданим учнем асистентом та з хорошим роялем. Та це практично кліп-мрія!».
Кліп-мрію можна буде побачити вже у лютому 2014 року, коли завершиться процес монтажу та створення комп’ютерних спец ефектів, яких у стрічці не бракуватиме. За це відповідатиме режисер кліпу Дмитро Суходол, основною спеціалізацією якого і є комп’ютерна графіка для кінофільмів та відеокліпів. Музична стірка для гурту «ТаРута» - це друга режисерська робота Дмитра. Але, на думку музикантів, Дмитро Суходол має всі шанси стати одним з провідних українських кліпмейкерів.
Суми – Ігор Добровольський
Концерт Русланы Туриянской пройдет в машколледже.
31 января - концерт-проект «ПОСРЕДИ ЗИМЫ» в СУМАХ. Зал Профсоюзов (Петропавловская, 61). Начало 18.30.
1 февраля - концерт-проект «ПОСРЕДИ ЗИМЫ» в КИЕВЕ.
2 февраля - концерт-проект «ПОСРЕДИ ЗИМЫ» в ЗАПОРОЖЬЕ.
Київ – Zapaska
Зі Святим вечором будьте здорові. Слухайте колядку від Zapaska, діліться з колегами та чекайте офіційного релізу нашого альбому у січні). Христос народився!
Нижче - посилання на скачування треку у waw форматі. https://soundcloud.com/zapaska/zapaska-kolyada
Jana & Pavlo,
Zapaska
+380972901283
www.zapaskamusic.com
Київ – сайт Українські Національні Новини
http://www.unn.com.ua/uk/news/1290625-poetu-vasilyu-stusu-sogodni-moglo-b-vipovnitis-76-rokiv
Понеділок, 6 січня 2014, 09:27 • Артур Гончаров
Поету Василю Стусу сьогодні могло б виповнитись 76 років
КИЇВ. 6 січня. УНН. Поет Василь Семенович Стус народився в селянській родині 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області, передає УНН.
У 1939 році батьки переселилися в місто Сталіно (сьогодні Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Василь зі срібною медаллю закінчує Донецьку міську школу та у 1954 році вступає на історико-літературний факультет педагогічного інституту. Ще під час навчання Василь почав писати та перекладати з німецької вірші. Після здобуття вищої освіти Стус працює вчителем української мови і у 1959 році у “Літературній Україні” публікує свої перші вірші.
У вересні 1965 Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом та Юрієм Бадзьом взяв участь в акції протесту закликаючи партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції. Це був перший громадсько-політичний протест в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури. Після цього за ним постійно слідкували агенти КДБ.
Літературна діяльність Стуса та його постійна критика радянської системи призвели до першого арешту у 1972 році. Наступні 8 років за антирадянську агітацію та пропаганду Василь провів в мордовських і магаданських таборах та золотих копальнях. Більшість віршів, що поет писав у засланні, вилучалися та знищувалися.
У травні 1980 року він був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. В таборах Василя було замордовано наглядачами і 4 вересня 1985 він помер.
У 2005 році Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.
Пропоную вірш поета. Упорядник
Василь Стус
* * *
Не потурай неправому судді,
не потурай на людські поголоси,
ти сам живеш і виростаєш сам.
В тобі – твій суд, підтримка і розрада.
Не потурай і правому судді.
Чи заслужив суддя – тебе судити?
Хіба він бог – хіба він знає, що
різнить неправоту і правоту?
Хіба він бог, хіба він не живе
ховаючись? і часом, як забралом,
хіба не відмежовує свій шлях
від вічності, від люду і від шляху
вселюдського? Не потурай судді.
Суддя уміє правити-судити.
Суддя уміє чесно упекти
правдивого. Не потурай судді.
В тобі – твій суд, підтримка і розрада!
Севастополь – сайт www.sevbardafisha.narod.ru/
Призыв
В КРЫМУ ДОЛЖЕН ПОЯВИТЬСЯ ПАМЯТНИК В.ВЫСОЦКОМУ!
Общественная организация «Фонд развития туризма в Севастополе» анонсирует концертные мероприятия, которые будут проводиться для сбора средств на установку памятника Поэту в Симферополе. Концерты пройдут в Симферополе и Севастополе. Более подробная информация – на сайте «Памятник В.С.Высоцкому в Крыму» (http://www.vladvysocky.com/)
25 декабря 2007г., уточняет сайт http://www.vladvysocky.com/, Симферопольский городской Совет принял решение об установке в столице Крыма памятника Владимиру Семеновичу Высоцкому. В мае 2009г. на месте, где предполагается воздвигнуть монумент, установили закладной камень. Для памятника, проект которого разработал скульптор Е.Яблонский, необходимо 242 тыс. грн.
ОО «Фонд развития туризма в Севастополе» призывает крымчан принять посильное участие в сборе денег. Клуб любителей творчества В.С.Высоцкого «Легендарный бард ХХ столетия» (г.Симферополь), общественные организации «Крымский культурный клуб «45 Меридиан» и «Фонд развития туризма в г.Севастополе» объединились для координации усилий.
«Владимир Высоцкий – это не только наша история, это – наше будущее. Давайте строить его вместе!», – призывают активисты сбора средств на памятник знаменитому барду.
В рамках анонсируемых мероприятий планируется провести в Севастополе:
25.01 в 19.00 в Городском центре культуры и искусства – концерт-спектакль «Владимир Высоцкий. Сквозь время. Откровения»,
26.01 в 14.00 в «Доме Москвы» – авторский концерт А.Щербины (г.Москва),
26.01 в 19.00 в «Доме Москвы» – творческий вечер А.Городницкого (г.Москва),
28.01 в 19.00 в «Доме Москвы» – авторский вечер В.Марченко (г.Ровно);
в Симферополе:
27.01 в 19.00 в музучилище им. П.И.Чайковского – концерт-спектакль «Владимир Высоцкий. Сквозь время Откровения».
Концертные мероприятия проводятся при поддержке Министерства культуры АР Крым и Управления культуры СГГА.
Деньги, собранные от реализации билетов, будут переданы на установку памятника В.С.Высоцкому в г.Симферополе.
Приобрести билеты можно, обратившись к главной странице сайта http://www.vladvysocky.com/, уточняет «Фонд развития туризма в Севастополе».
Цікава тема про перебування В.Висоцького в Криму і Севастополі, де у 1966 році вперше почув запис пісень
маловідомого тоді барда. Упорядник
Высоцкий, Владимир Семёнович
http://krymology.info/index.php/%D0%92%D1%8B%D1%81%D0%BE%D1%86%D0%BA%D0%B8%D0%B9,_%D0%92%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D1%91%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Владимир Высоцкий в Крыму был неоднократно - на съемках, просто на отдыхе, на концертах, озвучивал песни к фильму «Ветер Надежды» на Ялтинской киностудии.
Три фильма, в которых снимался в Крыму Владимир Семенович, вошли в золотой фонд отечественного кинематографа.
Знаменитый фильм с участием Высоцкого, снимавшийся в Крыму – «Служили два товарища». Этот фильм давно уже вошел в классику русского кино. Фильм о дружбе и войне. Фильм, в котором сыграли настоящие мастера. Благодаря своей игре, Высоцкий совершенно перевернул идейную составляющую фильма. Его герой – белогвардейский офицер Брусенцов, вроде бы враг советской власти. Но зритель увидел в нем одного из самых положительных героев советского киноэкрана. Он честен и правдив. Он борется за свою страну, за свою офицерскую честь, за свою женщину, за своего друга. И предав своего коня - боевого товарища («он со мной с шестнадцатого года», - кричит поручик), Брусенцов пускает себе пулю в рот. Жизнь больше не имеет смысла. И даже убийство им главного героя фильма - кинооператора Андрея Некрасова, как то не оставляет в зрителе злобы. Шла братоубийственная война и у каждого была своя правда…
В Крыму съемки проходили на крепости Арбат, которая расположена в начале Арабатской стрелки и в фильме играла роль перекопских укреплений. В фильме на ней базировались войска барона Врангеля, и здесь же снимался их штурм красноармейцами. Так же здесь снимали сцену, когда поручик Брусенцов стреляет в Некрасова. Сцены отплытия последнего парохода из Крыма снимались в Севастополе. Крымчанину интересно не только видеть в фильме знакомые виды, но и слышать знакомые слова: Севастополь, Джанкой, Перекоп, Ишунь. Командир полка, в роли Анатолия Папанова, показывая на карте укрепления белогвардейцев на Перекопе, говорит: «Что такое Крым во всероссийском масштабе? Так – кое-что, пупочка. Вот я ее ладошкой прикрыл и нет ее на виду. Но так может рассуждать совсем глупый дурак…».
Другой фильм с участием Высоцкого - «Плохой хороший человек» - трагическая мелодрама по повести А. П. Чехова «Дуэль». Картина снималась в Евпатории и немного в Ялте. Вероятно, зрителям запомнился эпизод, когда герой Высоцкого - фон Корен, делал зарядку с гантелями на берегу моря. Этот эпизод снимался недалеко от Евпатории, на пляже рядом с памятником евпаторийскому десанту. Здесь же, рядом с небольшим причалом, расположенным у памятника, были построены декорации приморского кабачка, много фигурирующего в фильме. Как-то раз от причала отошел небольшой прогулочный теплоход. Уходя от берега, он немного «забирал» в сторону съемочной группы. Внезапно над тихим сияющим морем загремел голос Высоцкого – оказалось, что это на судне, узнав о его присутствии на берегу, на всю катушку врубили трансляцию любимых народом песен. Съемочная группа невольно замерла. Высыпавшие на палубу пассажиры всматривались в берег, пытаясь разглядеть фигуру певца. Они размахивали руками, приветствуя его, а затем теплоход дал три протяжных гудка, салютуя Высоцкому. До сих пор сдержанный, тот улыбнулся и помахал рукой уходящему с его песнями кораблю. Во время съёмок в Евпатории Высоцкий написал знаменитую песню «Чёрные бушлаты», посвященную евпаторийскому десанту.
Менее известен фильм «Белый взрыв», который тоже снимался в Крыму. Фильм рассказывает о подвиге солдат – альпинистов, которые в горах Кавказа в 1942 году смогли спустить лавину на засевшего в ущелье врага, и, пожертвовав жизнью, спасли беженцев – беззащитных женщин и детей. Высоцкий снялся в фильме в эпизодической роли. Картину предполагалось снимать на Кавказе, но получилось так, что режиссёр картины Вячеслав Говорухин получил травму при аварии вертолёта. Чтобы не терять время, съёмки перенесли в Крым, где есть скалы, не требующие сложных подходов, но вполне отвечающие сценарным условиям. Съёмочная группа жила в Алуште. Высоцкий переживал тогда не лучшие дни. Разгромная кампания в прессе 1968 года сказалась, помимо всего прочего, и на заработках. Количество концертов упало чуть не до нуля: организации просто боялись приглашать к себе опального барда. По той же причине не поступало приглашений сниматься в кино. Видимо, Говорухин предложил ему эпизодическую роль капитана в «Белом взрыве», чтобы помочь заработать хоть какие-то деньги. Эпизод с участием Высоцкого снимался недалеко от Ангарского перевала. По воспоминаниям консультанта картины и друга Высоцкого - Леонида Елисеева, съемки проходили правее от Ангарского перевала, под склонами горы Эльхк-кая (Кудрявая Марья). Скорее всего, съемки были на повороте туристкой тропы, идущей от Ангарского перевала к Демерджи, и лесной автодороги с Лаванды на яйлу. Пешеходные туристы хорошо знают это место, от него начинается подъем по дороге вдоль горы Пахкал-кая (Лысый Иван) в северной Демерджи, поляне МАН и т.д. – там еще напротив этого места стоит ствол старого бука, сожженного молнией.
Высоцкий в Севастополе
Впервые - двадцатитрехлетним пареньком - он участвовал в съемках фильма «Увольнение на берег».
«Увольнение на берег» — один из первых фильмов В. Высоцкого. В нем он играл влюбленного моряка, которого наказали, не пустили и увольнение. А он все рвался к любимой девушке...
Из воспоминаний В. Высоцкого:
« ...Этот фильм мы снимали на крейсере «Кутузов», флагмане Черноморского флота. Снимали в Севастополе. Я жил там целый месяц. Спал в кубрике, учился драить палубу. Мы снимали наказание, поэтому мне надо было научиться драить палубу и еще кое-что погрязнее. »
Рубрика – «Ювілей»
Поетолікар
Так дослідники назвали класика української поезії Степана Руданського, 180–річчя якого відзначатимемо 6 січня
(газета «Україна молода» від 3 січня 2014 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2393/169/85133/
Василь САДОВСЬКИЙ
Хто з відпочивальників посеред літа в нашій курортній столиці Ялті навідувався до Центрального ринку, той, певен, й гадки не мав, що до його появи і початкового облаштування безпосередньо причетний автор слів відомого романсу (він входив до репертуару видатного радянського співака Івана Козловського) «Повій, вітре, на Вкраїну», а тоді, у 60–х роках позаминулого сторіччя, скромний повітовий лікар Степан Руданський. І це зовсім не перебільшення — саме він на доручення тодішнього губернатора написав аргументоване, переконливе звернення до громадян міста про доцільність прийняття в його, Руданського, редакції статуту акціонерного товариства для побудови нового базару. Гострий розум, певний досвід, уміння переконувати зробили своє — на пропозицію лікаря ялтинці пристали.
І клаптик власної землі
На цей «ринковий» факт натрапив його правнучатий племінник, військовий медик Олексій Боржковський, коли досліджував архіви відомого предка. Виявляється, саме Степану Васильовичу губернатор Криму в 1869 році доручив скласти статут акціонерної компанії на побудову в Ялті нового базару біля гирла річки Дерикойки. Губернатор висунув свої міркування з цього приводу: за його проектом, міський базар вартістю в 5000 карбованців мали збудувати за рахунок міста. Оскільки місто таких коштів не мало, то пропонувалось отримати належну суму від оренди крамничок («лавочєк») строком на 15 років при щорічній виплаті за них 500 крб. Основним джерелом поповнення міської скарбниці був базар, і цілих 15 років скарбниця поповнювалася б за рахунок громадян. За 15 років крамнички через тривалу безгосподарську експлуатацію стали б непридатними для подальшого використання. Староста міста висунув свою пропозицію: взяти кредит у Херсонському банку в розмірі 5000 крб. під процент. Усього за сім років потрібно було б виплатити 6654 крб. Повернути кошти передбачалося з прибутку від здачі в оренду крамничок — 1000 крб. щорічно. Степан Руданський у своєму запропонованому статуті акціонерної компанії строк сплати кредиту зменшив до 3—4 років за рахунок тимчасового збільшення від 1 до 2% податку з майна господаря. У винагороду ялтинці через 3–4 роки матимуть власну міцну споруду базару, а місто — головне джерело прибутку. Степан Руданський написав аргументоване, переконливе звернення до громадян міста про доцільність прийняття в його редакції статуту акціонерного товариства для побудови нового базару. І варіант лікаря народ схвалив.
Тоді ж Степан Руданський віддає місту й клаптик власної землі під будівництво на ній фонтана з резервуарами.
Про повагу ялтинців до Степана Руданського свідчить ще й той факт, що він першим із місцевих медиків стає почесним громадянином Ялти. 1867 року його обирають почесним мировим суддею Сімферопольсько–Ялтинської і Керченської округ. Невдовзі за розвиток земської медицини його нагороджено орденом Станіслава ІІІ ступеня, присвоєно чин колезького асесора, нагороджено годинником фірми «Павло Буре». Довго той годинник був сімейною реліквією Боржковських (рід іде по лінії рідної сестри Степана Ольги).
Від «приказок» до історичних поем
Варто зазначити, що Руданському через елементарну завантаженість (довгий час був сімейним лікарем графа Воронцова) на творчість бракувало часу. Утім повний переклад українською мовою «Іліади» Гомера він усе ж таки встиг здійснити. Задля цього він добре вивчив старогрецьку мову, глибоко простудіював стародавню міфологію. Згодом дослідники творчості назвуть Руданського поетолікарем, оскільки той зумів досягнути однаково чудових успіхів і в медицині, і в поетичній творчості.
Основні твори Степана Руданського складають три томи, переписані й оформлені самим поетом. Перший, під назвою «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка перша, з 1851 року до 1857» (Вінок — переклад імені поета з грецької: стефанос — вінок), вміщує пісні та балади в хронологічній послідовності їх написання. Другий — «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка друга, 1857—1858 і 1859» — складається з 235 поезій, гуморесок, названих «приказками», й вірша «Студент». Третій — «Співомовки козака Вінка Руданського, 1859—1860» — це пісні, приказки, легенди, iсторичні поеми. Крім цієї першої авторської редакції творів Руданського, відомі автографи збірок, укладених за жанрово–тематичним принципом у різні часи й призначених до видання. До таких належать рукопис «Нива» (1858—1859) і рукопис, який 1861 року мав цензурний дозвіл, але так і не з’явився друком.
За життя поета було опубліковано лише невелику кількість його творів у періодичних виданнях. Більшість творів поета побачила світ у львівських виданнях «Правда», «Зоря», в «Киевской старине» у 80–х — на початку 90–х pp. XIX століття вже після його смерті. А перше видання «Співомовок» окремою книгою, яке вмістило 28 віршів, здійснила в Києві Олена Пчілка 1880 року під псевдонімом «Н–й Г–ъ Волинський» (Невеличкий гурток волинський). З 1926 року і до наших днів твори Руданського перевидавалися багато разів. Крім оригінальних творів, Руданський упорядковував збірники народних пісень з власних записів. За життя поета вони не були опубліковані, а після його смерті довгий час залишалися в приватних руках. Найчастіше всі свої твори, включаючи й віршовані переклади, Руданський називав «співомовками». Цей термін закріпив за гуморесками Іван Франко. Оскільки самі гуморески (співомовки) Руданського були новим різновидом гумористично–сатиричних віршованих творів, яких раніше в українській поезії не було і поява яких потребувала закріплення відповідним терміном. Гуморески, або співомовки, — це короткі віршовані оповідання, основою яких є народні анекдоти про панів, попів, чиновників, крамарів, дурників, ледарів і волоцюг тощо. У своїх творах Руданський симпатизував простому люду. Він сам ніби перевтілювався в оповідача з народу, зовні простакуватого, але дотепного, з лукавинкою, селянина. То він шукає приводу для жарту, який створить веселий настрій, то показує, як бадьоро, з гумором звикли прості люди переживати невдачі, обман і глузування, то карає дотепним, уїдливим словом народних напасників — панство, шляхту, крамарів, корчмарів, служителів культу, показуючи моральну вищість і тверезий розум народу.
До останнього подиху
...1872 року влітку засуха та спека охопили південно–західну частину України, розпочалась епідемія холери в Бессарабії, на Херсонщині, в Таврії, дійшла й до Ялти. Степан Руданський, як міський лікар і постійний член санітарної комісії, докладає всіх зусиль для боротьби з холерою. Історик Михайло Комаров тоді писав: «Як тільки прийшла чутка про холеру, начальство зразу же звеліло зробити карантин і держати в нім кожне судно, яке допливе до Ялти. Порядкував же тоді пограничною стражею німець Л–де. Цей німець не любив Руданського за те, що, мовляв, «городський лікар глузує над ним», бо язичок у Руданського був таки гостренький!... Л–де пішов до гр. К. та, видно, добре очорнив перед ним Руданського, що буцімто він і служби не справляє, і ні за чим не дивиться, і діла робити не хоче, а найбільш, мовляв, не слухає приказу і не хоче наглядати тих суден, що в карантині... Словом, набрехав повний міх. Начальство «пойняло йому віри».
За словами бібліографа поета Ольги Юрчишиної, гоніння й цькування позначились на морально–психічному і фізичному здоров’ї Руданського. Окрім того, Степана мучила думка, що він втратить в очах свого керівника Боткіна довіру, який обіцяв йому кращу роботу. 25 серпня 1872 року Руданський звертається по допомогу в Ялтинську міську управу, яка лікаря підтримала. Цього ж дня Руданський пише до С. П. Галахова, міського громадського діяча: «Одиннадцать лет служил я городу, и вот, по слухам, чем должна кончиться моя служба. За то, что я, кроме исполнения своих городских обязанностей (за что получаю жалованье от города), шесть лет исполнял обязанности карантинные в негостеприимном порте, я имел несчастье заболеть в июне месяце... холерою... меня, по слухам, за это будто бы заставят или оставить службу в Ялте, или подать в отставку и будто я могу быть переведен в Перекоп... Теперь, когда я болен, врачей много — а где они были 1–х чисел июля? Надежда одна на гласных и гласность... честь имею покорнейше просить объяснить гражданам это необычное событие и быть ходатаем моим у г. начальника губернии об оставлении моем в городе Ялте...».
Нервове потрясіння, рецидив туберкульозу ослабили організм Руданського. Дев’ять місяців він боровся зі смертю, а 21 квітня (за старим стилем) 1873 року його не стало. Поет помер у брата Григорія на руках зі словами на устах: «Україно моя мила...». Його поховали в Ялті на старому масандрівському цвинтарі (нині Полікурівський меморіал). На надгробному камені, встановленому на могилі, викарбували: «Малорусскій поет» (на оновленому пам’ятнику – «Український поет»).
Громадськість України і Криму неодноразово порушувала питання про створення музею Степана Руданського у Ялті, а також впорядкування його могили (невідомі викрали на ній ланцюгову огорожу й бронзовий барельєф), відновлення меморіальної дошки на будинку, де він жив і працював. Востаннє про це йшлося восени минулого року у зверненні до Верховної Ради і Кабінету Міністрів України. Одначе влада вкотре проігнорувала звернення громадськості.
ДОВІДКА «УМ»
Степан Руданський народився 6 січня 1834 року в селі Хомутинці на Вінниччині в родині сільського священика. Закінчив бурсу в Шаргороді і духовну семінарію у Кам’янці–Подільському. 1856 року Руданський приїздить до Петербурга і самочинно, проти волі батька, вступає не до духовної академії, а до медико–хірургічної — осередку передової науки і культури, де тоді працювали майбутні світила медицини світового рівня Сергій Боткін, Іван Сєченов та інші молоді талановиті вчені. У Петербурзі Руданський зблизився з гуртком українських письменників, що готував журнал «Основа». По закінченні академії Руданський одержав звання повітового лікаря і дозвіл (за сприяння Боткіна) працювати в Ялті, куди він переїхав 1861 року і де сподівався поправити своє підточене сухотами здоров’я. До самої смерті Руданський працював міським лікарем Ялти, а також лікарем у маєтках графа Воронцова.
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Євген Нищук: Майдан — це культурний шок
Ведучий Євромайдану — про рекордний мiтинг у новорічну ніч, розвиток подальших дій і свою театральну діяльність
(газета «Україна молода» від 3 січня 2014 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2393/164/
Ольга ЖУК
Щовечора, коли на Майдан звідусіль стікаються люди, ніхто достеменно не знає, якою буде концертна програма, чи вдасться зустріти друзів, яка погода на нас чекатиме, але є один незмінний факт. Ми точно у вечірній час по буднях і в денний по неділях побачимо і почуємо його — невтомного, незмінного і завжди в гарному настрої ведучого Майдану, актора театру «Сузір’я», заслуженого артиста України Євгена Нищука. Першого січня після бурхливої ночі, яка для Євгена закінчилася на сцені далеко за сьому ранку, ведучий як завжди вийшов зі щирою усмішкою до майданівців і з любов’ю представляв кожного, кому було що сказати — чи то двох аматорівспіваків, чи відомий європейський гурт Haddaway. Зустрітися з Євгеном для розмови будьте поза Майданом практично немає можливості. Він — невід’ємний від головної сцени. Тож, представивши гурт «Рутенія», який пообіцяв грати впродовж години, Євген запрошує мене у наметик з обігрівачем поруч зі сценою. Мітингувальниця пропонує тортик «Наполеон». «Пригощайтеся, тут ніхто не поправляється», — радить Євген.
Така новорічна ніч буває раз на століття
— Як вам святкувався Новий рік на Майдані? Він був безалкогольний, як і планувалося?
— Це був новорічнокультурний шок від того, що люди прийшли на Майдан у дуже великій кількості. Цілу ніч, починаючи з дев’ятої вечора і до сьомої ранку, я бачив практично незмінно велику кількість людей, які взагалі нікуди не рухалися. Нічого не пили, не ходили, даруйте, по своїх потребах. Я їх запитував: «Як ви?». Вони були заворожені у відчутті надії у своїх сподіваннях. За традицією, коли немає ніяких потрясінь і революцій, у новорічну ніч люди задумуються під час цокання келихами. Тут, на Майдані, впродовж ночі люди мали можливість проявити ці келихи в своїй уяві та душі. Це дуже відчувалося.
— Але всетаки був курйозний випадок, коли чоловік вибрався на вершечок ялинки.
— Скрізь є людський фактор, ніхто не застрахований від того, що в кожного є якісь прояви вiдповiдно до його психічного стану. Я не відслідковував, що було далі з тим чоловіком з ялинки, хто він: чи це була якась провокація, чи це просто людина дуже емоційна. Коли його помітили на ялинці, почали викликати МНС, щоб його зняли. Я це заборонив, відкрито зі сцени говорив цього не робити. Тут технічна зона була, важко було б сюди проїхати. Не хотілося звертати увагу на цей інцидент не тому, щоб хтось щось там не подумав, а тому що в таких випадках — я знаю, мені психологів не треба — людина насправді це і робить, щоб тільки на неї звернули увагу. Вона хоче, щоб на її публічний вчинок відреагували, а якщо на неї не звертають увагу, то вона постоїть і здасться. Здається, він там три години постояв, ну а на четверту видно змерз і всетаки, слава Богу, це закінчилося без усiляких ексцесів. Але невідомо, що би було, якби за ним лізли і що б він там зробив. За сценою ми багато з цього приводу сперечалися. Дехто хотів зупинити музику, було відчуття надзвичайного стану. І ми виявилися праві, коли нічого не зупинили. Відомо, що музика заспокоює. Він тихенько слухав концерт, його це вкатало і він зліз. Але, чесно кажучи, такий Новий рік буває раз на століття.
— Загадували бажання у новорічну ніч?
— Це були суто інтимні і загальногромадські бажання. Напередодні, коли мав день народження 29 грудня, похресниця мені побажала нового Президента. Хотілося б щось змінити. Все це протистояння, яке розпочалося, зайшло в кут. Я усвідомлюю, що у 2015му відбудуться зміни, але для українського народу, для розвитку на всіх рівнях, цих півтора року до планових виборів — це, на превеликий жаль, марна трата часу. Вони будуть продовжувати себе страхувати, красти гроші, щоби забезпечити себе на всякий випадок. З цього боку, я маю на увазі політичного, буде ситуація боротьби за наступне місце. Така ситуація — це болото тривалістю півтора року. Триватиме болотна сутичка двох політичних таборів, а народ увесь цей час буде у важкому гніві. Він хоче конкретної ситуації розуміння. А півтора року — це досить багато. Їх не хочеться втрачати.
Різдвяні свята як культурна революція
— Як ви бачите розвиток Майдану?
— Я розумію важкість для людей. Я казав неодноразово про те, що різниця від 2004го року полягає у тому, що тоді були певні відтинки часу, були точки, дати, до яких люди йшли. Тепер їх немає. Тоді здобули перемогу, дочекавшись суду, потім рішення суду, відбулися перевибори, до них достояли. Відбувалися реальні кроки. Тепер цього немає. Тому це важко для людей. Тим більше, що зараз свята і всі усвідомлюють, що пікетування чи штурми будівель не потрібні, там нікого немає, нема для чого це робити. Це дійсно важкий час. Люди хочуть конкретних дій. Тому я намагаюся людей наповнити тим, що кожен iз нас хоче знати, що ми не намарно це робимо. Насправді в нас втрачені майже всі традиційні духовні фестивалі, тому хочеться, щоб фактично до кожного свята, які є, ми робили ставку на повернення традиції. Щоб цей час ми не витрачали даремно, в нас відбудеться культурна революція. На Різдво ми запрошуємо з кожної області вертеп, людей, які представляють свої традиції, щоб кожен приготував свої інсталяції, звізду, зробив так звану шопку.
На новорічну ніч ми зробили зірковий вертеп. Сьогодні я оголосив зі сцени, щоб люди на Маланку вигадали свій народний вертеп. У нас є талановиті люди, які можуть прописати новий сучасний сценарій вертепу. Потрібно, щоб ми тут рухалися, щоб був настрій. Це важливо, бо ми перебуваємо у святі. Ну і, звичайно, є невеличкі сподівання, що коли збереться Верховна Рада — відбудуться зрушення в тому плані, що уряд, весьневесь, та ті люди, які напряму мають велике роздратування серед люду, їх відправлять у відставку. Це станеться через Верховну Раду чи через накази Президента, чи вони самі втомляться і подумають, що не треба дратувати народ і підуть. Маю сподівання, що 16 січня на першому засіданні відбудуться зміни. Людито не перевтомляться стояти, але не хочеться, щоб це затягувалося. Після змін в уряді боротьба на Майдані переформатується на головну історію. Я маю на увазі боротьбу за пост Президента і зміну Конституції. Люди не можуть просто так піти. Питання не в лідерах, скажуть вони людям розійтись чи ні. Цей Майдан вирізняється тим, що ми маємо громадський народ. Ми робимо все, щоб не було ніяких розмежувань між табором студентського руху, між громадськими секторами, між самим народом і тимитаки політками.
— Але роз’єднання є. На Майдані про це багато говорять. Громадські активісти не довіряють національному об’єднанню.
— Я сам не політик, але мене іноді дратують випади громадського так званого сектору, громадських активістів, які хочуть відокремитися від політиків. Тоді виходить, що вони себе виставляють на їхнє місце, але самі нічого не пропонують конкретно дієвого. Я би не хотів, щоб починали грати на цьому. Це навіть не говорить народ, а так званий громадський сектор. Раз уже така мова йде, то я хотів би, щоб усе чесно було. Що значить: громадський сектор заявляє, нiбито не треба розмовляти з політиками, отже, вони себе пропонують політиками, от і все. Хай будуть чесними самі перед собою.
— Кілька років поспіль ви граєте у зірковому вертепі різні ролі. Цьогоріч були по повній завантажені на сцені, та все одно долучилися до вертепу. Для вас це так важливо?
— Це вже традиція, від якої не відходимо. Цього разу були задіяні 19 осіб. Слід зазначити, що у нас тепер є конкретніші типажні попадання. Ірод, якого зіграв Подерв’янський, і Полежака у ролі «Газового короля» гарно нагадують певних персонажів. Я вдячний Лірнику, який у короткий термін написав сценарій. Ми зазвичай це робимо в середині січня або взагалі наприкінці місяця, а тут вирішили, що вкрай важливо це зробити у новорічну ніч. Я думаю, що ми з вертепом поїдемо в інші міста. Ми це робили на Західній Україні, там уже люди чекають, тому треба це зробити, але не виключено, що треба поїхати кудись на Схід.
— Ви залишите Майдан і поїдете з вертепом по регіонах?
— У нас був заклик на останньому віче, що треба з Майданом їхати в інші міста. Якщо у нас надалі не буде конкретних рішень, ми не можемо тут робити тримісячний або піврічний протест. Треба якусь рушійну дію, якот переформатовування, виїзд в інші міста.
Народ має розставити крапки над «і» над п’ятьма лідерами
— Кого з політиків підтримуєте? У новорічну ніч Тягнибок біля Профспілок людям розказував, що єдиного кандидата від опозиції не буде, кожен лідер партії піде на президентські вибори, а в другому турі уже підтримуватимуть єдиного, хто пройде.
— Політики дуже різні. Тут, окрім трійки, варто сказати ще про двох або навіть трьох лідерів. Юля, яка є над історією, але вона поза грою, варто додати також Луценка і Порошенка. У трьох із лідерів опозиції є конкретні думки про посаду Президента. Важливо визначитися, якою в нас буде держава: президентськопарламентською чи парламентськопрезидентською? Одна справа, коли це презентація країни і Президент є авторитетною людиною, тоді є Прем’єр, який фактично виконує чорнову роботу в економічній сфері, та спікер, який є законотворцем. Це стане відомо, коли відбудеться прийняття Конституції. Більше того, ця п’ятірка має розділити президентство, керівництво у Раді, уряді і крісло мера.
— Опозиція має сама між собою визначитися, кому яке крісло дістанеться?
— Крапки над «і» має розставити народ. У політиків є певні тертя. Це не секрет. Плюс потрібно зважати на технології влади. Ми знаємо, що може бути, як iз Романюком, коли до виборів допустили єдиного кандидата від опозиції, а потім створили умови, що за два дні його зняли. Іншого ти вже не придумаєш. Але якщо в нас буде Президент, Прем’єр, Голова Верховної Ради, мер Києва і секретар РНБО і ми рухатимемося до виборів у правовому полі, тоді в цих процесах Юля буде поза грою. Якщо вона вийде, тоді 100відсотково буде лідером. Але вийти вона може тільки за обставин раптового складання повноважень Президента і юридичного скасовування всіх її кримінальних справ.
«Я не зарікаюся, що не піду в політику»
— У неділю, 29 грудня, вам виповнився 41 рік. Чому вирішили свiй день народження святкувати на сцені Майдану?
— Я не надаю значення святкуванню дня народження. Якщо у мене є нова вистава у сезоні, тоді її ставлять у цей день. У театрі «Сузір’я» планують афішу за півтора місяця. Відповідно ще ніяких подій не було. Вони сказали: «Женя, у тебе нова вистава «Прекрасний звір у серці» за Вінграновським. Ми ставимо 29 грудня тобі виставу». А коли Майдан переріс у безстрокову акцію, вже ніяк не виходило відміняти виставу. І квитки куплені, і склалася певна традиція святкувати на сцені театру. Але тут iще й так збiглося, що 29 грудня випало на неділю, коли в нас проходить віче. А я відповідальний за всі основні події вечірні та основні недільні зібрання. Відповідно, куди ж мені було діватися? Я ніяковію, коли мені приділяють надміру уваги. Я не напрошувався, щоб мене публічно вітали. Але так сталося, що разом зі мною день народження святкував наш координатор сцени від центрального штабу Ігор Жданов. Олександр Турчинов про це публічно оголосив, і вже тоді мене всі наші лідери й простi люди вітали. Звісно, вражаюче, коли тебе водночас вітає така велика кількість людей. Це приємно і відповідально.
— Після віче, яке ви дуже емоційно і вправно відпрацювали, ввечері ви, здається, ще сильніше відіграли виставу. Де берете стільки енергії?
— Це різні плани і потоки енергії. Це вже що Бог дав.
— А голос? Як ви його бережете?
— Він уже мене покидав. Після тієї ночі, коли нас по периметру тут давили, були такі нерви, що я трошки перекричав і зірвав голос. Підхопив застуду. Я ходив до лікаряфоніатра в оперний театр. Вона зробила мені спеціальні заливки і сказала, що їх треба робити, коли є певний режим, принаймні дватри дні треба помовчати. А в мене немає таких можливостей. Заливки зробили два рази і більше їх немає сенсу продовжувати. Будемо повертати голос, коли все закінчиться.
— Хоч відпочити вам вдається?
— Останнім часом більше шести годин я не спав. А коли мені траплялося більше спати, так я прокидався. Організм уже трошки заведений. Не дуже корисним є такий довгий марафон для організму, є втома. Я за сценою можу ходити «на автоматі», але коли виходжу до людей, то ця енергія звідкись береться. Це ж не одноденна акція, яку можна прописати, тези приготувати. Я в принципі в будьякий інший час не працюю з папкою, не читаю, але готувати тези можна. В даному випадку це неможливо. Виходжу і сам іноді дивуюся, звідки беруться слова. Реакція і контакт із людьми мені повертає сили.
— Як ваші рідні ставляться до того, що весь час на Майдані? Підтримують вас?
— Це такі тонкі моменти. Така вже в мене місія.
— Так, ваша місія полягає ще й у тому, що ви маєте бути відповідальним перед народом як людина, яка щодня на сцені. Чи збираєтеся тепер iти в політику?
— Я цими думками не переймаюся. Я вже цей період пережив. У мене були пропозиції після 2004го року. Тоді я не наважився, хоча мене навіть у списки вносили. Я перелякався, бо був більше в творчості. Боявся, що це не дасть мені волі. З іншого боку, я не зарікаюся. Тоді я дав зрозуміти, що не відмовляюся, але не дуже б цього хотів. Мені потім багато колег казали: «Женю, ми розуміємо, що ти відмовився, але в нас би був посланець, який би відстоював наші пропозиції». Вони мають певну рацію. Але наразі я про це не думаю. Наступні парламентські вибори аж у 2017 роцi. Я тут працюю не тому, щоб мене потім внесли у списки. 21 листопада я грав виставу «Момент кохання» у театрі Франка. Після цього пішов на Майдан відзначити дев’яту річницю Помаранчевої революції. І так вийшло, що цей день став початком нової історії. Мене запрошували бути ведучим на Європейській площі 24 листопада на мітинг за євроінтеграцію. Тоді думалося, що це буде максимум дводенний захід. Після жорстокого побиття, коли люди вийшли в іншому стані, мене запросили на Майдан як людину, яка має досвід спілкування з великою кількістю людей. Я став заручником самого себе, і зараз думати про те, що ще трошки — і я піду, не можу. Я тут, поки є люди. Якщо вони вирішать піти, я покину Майдан разом із ними.
Театр — це здача крові
— Окрім театру Франка, ви граєте у «Сузір’ї» і маєте моновиставу в Музеї Тичини. Відмовитесь від деяких вистав, зважаючи на події?
— У Музеї Тичини мені йдуть на поступки. Там вистава не довга, ми можемо по часу її змістити. Корисним було би на неї запросити тих же лідерів. Зазвичай у них немає часу на музей, а так би поєднали політику з культурою: навернули б їх у музей, до цікавої історії і за чаюванням, яким закінчується кожна вистава, у Тичини зробили б невеличку раду, теж культурологічну. Це було би корисно. Є такі плани, їх не треба відміняти.
— Щодо вистави «Прекрасний звір у серці». Це своєрідна сповідь поета, де йдеться про перший приїзд до Києва, учителя, любов. А як вас зустрів Київ?
— Я родом з ІваноФранківська. Так склалося, що спочатку я поїхав у Москву у театральний інститут. Там я пройшов і вже їхав на другий іспит. Тоді були буремні часи на тлі передпутчевих подій. Мене переконували, що у Москві небезпечно, і радили піти на всякий випадок ще в Київ. Я не знав адреси театрального інституту. Я півдня ходив у пошуках потрібного корпусу. Спочатку знайшов той, що на Хрещатику, а мені був потрібен на Ярославовому Валу. Коли я потрапив туди, прослуховування вже закінчувалося. Я прийшов і почав казати, що з іншого міста приїхав, і професор, яка випустила багато талановитих людей, Валентина Іванівна Зимня змилувалася і сказала: «Ну давай швиденько». Я готувався до Москви, мав повністю російськомовну програму. Вони великі очі повідкривали. Я з ними розмовляю українською, а як тільки щось читаю, все російською. На іспиті я Остапа Вишню змінив на україномовну версію. Пригадую, що після іспиту сильний дощ пішов, я йшов з ошаленілим відчуттям по Прорізній і тоді мав такі відчуття, як герой у виставі «Прекрасний звір у серці». Я сховався внизу у будівлі, де зараз Міністерство енергетики та вугільної промисловості, і стояв понад годину з дивовижними відчуттями і переживаннями, що мені там за іспит виставлять. Навдивовижу все пішло швидко і красиво. Я вступив до театрального інституту. Це неймовірні роки. Школу я любив, але мені важко було, багато предметів, особливо всі математичні, я просто «ні в какую». Поближче до 10-11го класу у школі зрозуміли мій напрямок і на уроках хімії, фізики мене не зачіпали, знали, куди я піду. А тут я займався улюбленою справою, і це було великим задоволенням. Через роки, зважаючи, що у мене є звання, Валентина Іванівна у 85річному віці просила уклінно, щоб я прийшов на курс викладати. Я себе не вважаю викладачем, але я зараз у неї на курсі у театральному університеті уже три роки викладаю.
— Що можете сказати на стан театру в Україні. Є багато скептичних думок щодо того, що театр з нудьги вимирає.
— В Україні багато проблем, але що стосується спорту, в деяких видах українці домінують і є чемпіонами. Щодо мистецтва така ж ситуація. Україна завжди демонструвала супервисокий рівень, якого в Європі і світі немає. Це стосується балету, оперного співу, це стосується зрештою і театру. З «Моментом кохання» я отримав гранпрі на міжнародному фестивалі у Македонії «Бітола», де були театри з Лондона, Ізраїлю, Німеччини. Багато наших акторів на міжнародному рівні демонструють високий рівень. Театральна школа довгий час у нас iз Росією була єдиною, і це сильна школа, якою користується весь світ, і Голлівуд у тому числі. Нам не потрібно до когось тягнутися. Я їздив також зi студентською роботою на фестиваль у Словенію, де грав зі студенткою. Нам дали найвищу оцінку.
— Чому ви граєте здебільшого моновистави?
— Моновиставу я називаю «здачею крові». Мені колись сподобалося оповідання Винничука «Момент». І ми зробили за ним виставу. Тепер я хочу зробити фільм за мотивами Винничука. Це дуже кінематографічна історія. Героїня може бути полькою, вони можуть розмовляти різними мовами. Там ідеться про те, що чоловік і жінка з різних соціальних верств. Але, коли вони перетинали кордон, приязнь і кохання стерло всі межі і прелюдії. Оповідання «Момент» як історія виписана, а як персонажі — ні. Там йде розповідь від нього, спогад В’язня честі. Відповідно її роль була б мілкою. Тому ми вирішили зробити моновиставу. У нас використовуються відеовставки, де я зіграв з Інною Цимбалюк. У наступній виставі «Прекрасний звір у серці» я навіть ввів голос, хотів, щоб була муза, яку мала зіграти співачка. Думали запросити Іларію або Тоню Матвієнко, та у них щось не виходило. Нам іншу дівчину запропонували. У процесі роботи з музикою і хореографією виявилося, що муза була б зайвою. Ми знайшли багато сценографічних деталей. Дротами ми вибудували образ дівчини. Так знову вийшло, що мене позбавили партнерки. Хоча я хотів, щоб вона була.
— Маєте плани щодо кіно?
— Мене запрошував Олександр Гаврош знятися в його фільмі про Шевченка. Олександр Денисенко хотів знімати свій фільм про Шевченка у головній ролі з Остапом Ступкою. Тривали битви за фінансування, щоб зняти і один фільм, і другий. Так склалося, що жоден фільм не запустили. Зараз у мене є одна вистава по Шевченку, яку я гратиму з Черкаським театром. Режисер — Сергій Проскурня. Також є запрошення кінорежисерадруга Олеся Янчука, в якого я знімався в «Залізній сотні» і «Владика Андрей». Він планує знімати фільм про Петлюру. Я не знаю, ким буду, та плануємо з літа почати знімальний процес.
ДОСЬЄ «УМ»
Євген Нищук — актор Київського театру «Сузір’я», заслужений артист України
Народився 29 грудня 1972 року в ІваноФранківську. У 1995 році закінчив Київський театральний інститут ім. І. КарпенкаКарого. У творчому доробку — ролі Орфея в однойменній виставі за п’єсою Жана Кокто, Сергія Єсеніна у виставі «Мне тесно в имени своем...» за п’єсою Тетяни Іващенко, Реймон Ассо у виставі «Ассо та Піаф» Олега МиколайчукаНизовця, В’язня честі у «Моменті кохання» за Винниченком, «Прекрасний звір у серці» за Вінграновським. Знімався у фільмах «Ізгой», «Острів любові», «Братство», «Залізна сотня», «Владика Андрей»... Брав активну участь у подіях Помаранчевої революції, отримав неофіційне звання «Голос Майдану». Одружений. Виховує сина Олексу.
НАСТАНОВА
Наше завдання — міняти думку суспільства
— Що нам потрібно робити, щоб не відчути втрачених надій та емоцій.
— Зараз змінилася якість суспільства. У 2005му були сподівання на людей. Зараз всі стоять самі за себе, немає ейфорії і любові до будького з них. Зараз більш вимогливе суспільство, яке буде більш вимогливо ставитися до політиків. Слава Богу, згадана мною п’ятірка кожного вечора тут, вони розуміють, що таких помилок, які були і є, не може бути. Зараз вийшли студенти, які завжди були аполітичні. В голові студента кохання, гуртожитки, недоспані ночі, а зараз вони повиходили. Янукович, Азаров і їм подібні є смішними для молоді, якій по 20 років. Ця влада не може існувати. Потягнеться максимум ще рік. Це буде великий вибух молоді, яка значно розумніша за них. Будьякий студент у кожному питанні розумніший за Президента і Прем’єра. Це таке провалля між часом, простором і особами. Після їхнього відходу почнеться зовсім інша історія України.
— Повертаючись додому в ІваноФранківськ чи Харківську область, ми маємо змінитися. Принести Майдан чи євроінтеграцію до себе на вулицю, в хату.
— Маємо інформаційну війну. Схід і Південь не інформовані. Вони не дивляться тих декілька каналів, які можуть щось донести. Їх не можна звинувачувати у неправильному виборі, у них просто немає інформації. Тому треба розширюватися, треба доносити людям правду. Щоб їхали туди красиві дівчата і хороші хлопці і розказували про те, що відбувається, кого і за що побили. Скачувати це на телефон і показувати людям, як це було. Щоб мінялася думка у суспільстві.