Новини одним рядком:
1-29 березня – тур Україною електро-акустичного інді-поп гурту «Zapaska»
1 березня – вечір "котячої" літератури в київській книгарні "Є"
3 березня – всесвітній день письменника
3 березня – літературний вечір до міжнародного свята жінок у Сумській обласній бібліотеці
4 березня – день народження Володимира Івасюка
6 березня – виступ гурту "Za Biкном" в київському "Underground Music Hall", початок о 21:00
6 березня – святкова зустріч КСПешників усіх поколінь у студії “Хрусталь”, Севастополь, вул..Вакуленчука, 17
6 березня – концерт "Ваше величество, Женщина!" у Харківському планетарії, пер. Кравцова, 15
7 березня – концерт клубу ім.Ю.Візбора "О, эта Женщина" у Харківському Будинку вчених, вул. Совнаркомівська, 10
10 березня – концерт Валерія Марченка (Рівне) у Київському клубі авторської пісні «Арсенал»
13 березня – концерт Сергія Нікітіна (Росія) у Донецькій філармонії
29-31 березня – VIII відкритий фестиваль авторської пісні молоді і студентства “Плеяда-2013” у Запоріжжі
Олена Теліга
Весняне
Розцвітають кущі ясмину, Грає сонце в височині! Чи зустріну, - чи не зустріну? Чи побачу тебе, чи ні?
І куди б скерувати кроки, Щоб тебе я могла знайти? Тільки бачу, іде високий, Приглядаюсь, чи то ж не ти… |
І не вітряно і не хмарно, Все заповнює весняний сміх! Цілий день я поброджу марно, Не зустрівши очей твоїх...
Та зате серед ночі, любий, В весняному мойому сні, - Поцілуєш мої ти губи І щось ніжне шепнеш мені. |
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Київ – Олеся Мамчич
1 березня у Міжнародний день котів книгарня "Є" запрошує на вечір "котячої" літератури за участю сучасних українських письменників.
Коти. Вони повсюди: на горищах і смітниках, у квартирах, в інтернеті і на листівках, на білбордах, одязі... Про них пишуть книги, вірші, оповідання, знімають кіно, мультфільми... Для когось кіт узагалі є тим БЛИЖНІМ, заради якого варто жити. А дехто вважає: якщо людина у процесі еволюції і пішла від якоїсь тварини, то предком була ніяка не мавпа, а проста сіра кішка...
Тож не дивно, що 1 березня у книгарні "Є" зберуться українські письменники, аби відсвяткувати Міжнародний день котів і, звісно, почитати "котяче"... лишень "котяче".
Читатимуть:
ІВАН АНДРУСЯК
СВІТЛАНА БОГДАН
ЛЕСЯ ВОРОНИНА
САШКО ДЕРМАНСЬКИЙ
ОЛАФ КЛЕМЕНСЕН
ДМИТРО ЛАЗУТКІН
ОЛЕСЯ МАМЧИЧ
РОМАН СКИБА
ОЛЕНА СТЕПАНЕНКО
ГАЛИНА ТКАЧУК
Дніпропетровськ – сайт МА «АртВертеп»
http://artvertep.com/
Zapaska відвідає більше 20-ти міст України з новою програмою
http://artvertep.com/news/22113_Zapaska+vidvida%D1%94+bilshe+20-ti+mist+Ukraini+z+novoyu+programoyu.html
З 1-го березня український електро-акустичний інді-поп гурт «Zapaska» відправляється у весняний тур Україною з новою програмою!
Минулого року дует зіграв більше 80-ти концертів, більшучастинуз яких- за кордоном. Але в дискографії колективу налічується лише два EP і жодного повногоальбому. І от нарешті «Zapaska»дозріла до кардинального кроку – випуску повноцінного альбому. Музиканти роблять крок назустріч традиції. Якщо раніше хронометраж альбому був обмежений видом носія, то тепер випуск диска тривалістю година скоріше архаїзм. «Левова доля музики висить в необмеженому інтернеті, - каже учасник гурту Павло Нечитайло, - а ми продовжуємо панахиду над сідішками». Але перш ніж записати альбом - гурт відправляється в тур Україною. Цього разу дует обіцяє познущатися над кількома мовами, помінятись інструментами та препарувати поетичну класику. Крім старого синтезатора з ринку в Любліні й звичного для Zapaska набору інструментів, на альбомі з'являться речі, які традиційно не використовуються для створення музики.
У 2011-2012 році Zapaska відіграли десятки спільних концертів з чеським гуртом Kuzmich Orchestra та словацьким Longital. Схоже, що братні музиканти-слов’яни теж звучатимуть в деяких треках.Зведення і реліз альбому українського гурту,скоріш за все,відбудеться за кордоном. Випуск заплановано на кінець весни-початок літа.
У лютому Zapaskaвідіграла кілька концертів у Польщі та Швеції, а також взяла участь у фестивалі Undergroung/Independent(PL), а вже на початку березня розпочинає весняний тур Україною. Після ньогогурт вирушає з великим туром до Європи,і відвідає Чехію, Словаччину, Польщу, Німеччину та інші країни.
Розклад туру:
- 01.03 - ЧЕРВОНОГРАД, арт-кафе "Площа Ринок" (вул. Сокальська, 3)
- 05.03 - ВІННИЦЯ, Royal Pub (вул. Коцюбинського, 39)
- 06.03 - ЖМЕРИНКА, кафе "Любава" (Шекінська, 49а)
- 07.03 - ОДЕСА, клуб Шкаф (вул. Грецька, 32)
- 08.03 - ТИРАСПОЛЬ (Молдова), клуб #19 (вул. 25 Жовтня, 104)
- 09.03 - ХЕРСОН, клуб Platon (вул. Радянська, 50)
- 10.03 - ЖОВТІ ВОДИ, арт-кафе"Старе Місто" (пл. Леніна, 1)
- 12.03 - КРИВИЙ РІГ, КГЦ “ШELTER+” (Армавірська, 28)
- 13.03 - ДНІПРОПЕТРОВСЬК, арт-клуб "Невідомий Петровський" (наб. Леніна, 15А)
- 14.03 - НІКОПОЛЬ, клуб "ResSora" (пр. Трубників, 65)
- 15.03 - ДОНЕЦЬК, клуб Gung'ю'bazz (б. Шевченко, 3)
- 16.03 - ХАРКІВ, театр "Арабески" (вул. Громадянська, 25)
- 17.03 - ПОЛТАВА, пивниця "Сто доріг" (вул. Паризької Комуни, 18/2)
- 20.03 - БІЛА ЦЕРКВА, клуб "Berkley Perkins"
- 21.03 - КИЇВ, клуб "Простір" (пров. Белінського, 5)
- 22.03 - РІВНЕ, паб "Le Chalet" (вул.Відінська, 37/39)
- 24.03 - КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ, TBA!
- 29.03 - СІМФЕРОПОЛЬ, джаз-клуб Ірей (вул. Леніна,25)
- 02.04 - Мінськ, The Loft (вул. Бровки, 22) - закритий концерт (премія Rock Profi)
- 03.04 - Мінськ, клуб "Граффити" (пров. Калініна, 16)
Севастополь – сайт www.sevbardafisha.narod.ru/
Повеселимся?
ДАМЫ ВЫБИРАЮТ КАВАЛЕРОВ!
6 марта (среда) в 18.00 в Студии «Хрусталь» (ул.Вакуленчука,17) состоится «Непринужденная Встреча Каэспэшников Всех Поколений».
Встреча посвящается одновременно двум праздникам – прошедшему и предстоящему. Как объяснил главный идеолог будущей тусовки поэт Ирина Руденко, «на этой встрече девочки будут поздравлять мальчиков с их прошедшим 23 Февраля, а мальчики – девочек – с их наступающим 8 Марта». Вот так. Понятно?
Естественно, взаимные поздравления будут сопровождаться взаимными песнеизлияниями. А может... песнепризнаниями?
Всем приходить к 18.00, просьба не опаздывать. Всё приносить с собой.
Вход «по прежней схеме» – 10 грн.
Харків – сайт клубу пісенної поезії ім.Ю.Візбора
http://www.vizborclub.com/vizborclub/news.php
Друзья, приглашаем вас 06.03.13. в 18-30 на концерт авторской песни и поэзии "Ваше величество, Женщина!", посвящённый Международному Дню 8 марта, посвящённого нашим дорогим женщинам в харьковский планетарий. Адрес: пер. Кравцова,15, малый звёздный зал, цокольный этаж. Ждём вас!!!
07/03-18-30- в большом зале Дома Учёных состоится праздничный концерт, посвящённый 8 марта "О, эта Женщина", в котором примут участие барды и поэты клуба песенной поэзии клуба им. Ю. Визбора. Адрес: ул. Совнаркомовская,10.
Ждём!!!
Володимир-Волинський – Сергій Шишкін
Зато в мене вийшло свіженьке інтерв`ю на сайті Братів Капранових!
http://vsiknygy.net.ua/interview/26010/
Піано-бард Сергій Шишкін:
«Меседжі треба доносити, інакше ти не бард, а трюкач»
Зловити час – проблема Фауста, філософська категорія. Вона конкретизується у кожному з окремих явищ, як реалізація Вічності. Чомусь для людей час має початок і кінець, а насправді він – спіралеподібний, він існує, як в людині, так і поза нею.
Тому наша розмова з людиною-легендою, людиною-подією, і суцільним креативом, єдиним в Україні бардом-піаністом Сергієм Шишкіним буде присвячена часопростору поезії і музики.
– Ваша модель екзистенційного занурення в глибини буття примушує замислитись навіть найневибагливішого слухача. Ви віддаєтесь музиці і слухачеві ввесь – тому, незвиклі до такої музики, не завжди готові сприйняти глибину і ауру Вашої творчості. Чому так відбувається?
– Це дуже добре, що примушує задуматись. В ідеалі мало б іще спонукати до дії. Я зі слухачем бавлюсь, навіть коли торкаюсь найскладніших, найболючіших тем. Одним з найвідоміших майстрів такої забави був дядько Шекспір. Він точно знав у тому толк (сміється). Люди, перевантажені проблемами, часом шукають в музиці втечі від реальності. Я ж від неї не втікаю. Не така вона страшна, якщо намагатись щось з тим всім зробити. Направду, все впирається в ефективність зусиль.
– Пане Сергію, от трішки заглибимось з Вами у філософію: К’єркегор означив три рівні шляху до справжнього існування: естетичний, етичний і релігійний… Який шлях торує Шишкін?
– Він не казав, що вони взаємовиключені? Тому що стараюсь всі три поєднати. По-моєму це нормально, коли релігія етична. І ненормально, коли навпаки. А естетику в релігіях використовують від самого початку.
– У ІІ ст. до н.е. кельтський співець, що вразив римлян – був першим бардом. Були і мандрівні дяки, і т.д. Отже, зрозуміло, що барди вплинули на європейську культуру. Барди, зазвичай, поєднували у собі тенденції народної пісні, фольк-року, романсу, класичного джазу…. Чи вважаєте Ви себе одним з них? І, в якій поетичній царині перебуваєте?
– Вважаю. Хоча багатьох колег музикантів це не влаштовує. Кельтські барди відповідали за соціум, в якому жили. В нас акценти давно зміщені, а поняття дуже часто втратили первинний зміст. Мені ж він пасує. А музична стилістика – то вже діло смаку. Кожен сам собі вибирає засоби виразності.
– У чому полягала специфіка речитативного співу кобзарів, і – чи якось воно позначилось на Вашій творчості?
– Думаю, про кобзарів варто питати мого приятеля Едуарда Драча. Це його територія і його компетенція. Я з дитинства освоював фортепіано і надто довго в тому сиджу.
– На Вашу думку, жанр «співаної поезії» подібний до своєрідного речитативу, чи це щось інше? І як Ви влилися в жанр?
– Думаю, в декого може бути подібний. Хто впритул займався кобзарською традицією. Доводилось чути і реперську подачу. Я ж пішов далі через те, що просто гарних пісень під гарну музику мені було замало. Відчував – маю що сказати. Але треба було накопичити трохи життєвого і музичного досвіду, аби це стало виходити більш-менш переконливо. На перших фестивалях «Оберіг» та «Червона рута» я запропонував своє бачення співаної поезії. Щоб його закріпити, пішло якихось 20 років.
– Розкажіть про своїх вчителів. Як вони вплинули на Вашу творчу лабораторію?
– Коли був молодим – реагував на всі музичні цікавинки, що з’являлись. Намагався якось освоїти. Там багато було музикантів зі світовим іменем. Але всі вони – з іншої реальності. Натомість, на все життя вразив Чеслав Нємен, на живому концерті якого довелось бути. Виходець із Союзу, мешкав в сусідній Польщі – тим не менше, адаптував світові тенденції і мислив як громадянин світу. Окрім того, понаписував купу хітів, які залишились назавжди. У зрілому віці я навіть почав дещо з його доробку брати до свого репертуару.
– Мені відомий Ваш вислів про те, що Ви «сам собі – жанр». Але, дивовижне поєднання одразу кількох стилів, ритмічні злами…. – це –навмисна провокація, чи – спосіб виділитися серед бардівської тусівки?
– Це все разом, включно з провокацією. Цілком нормальний творчий метод, щоб активізувати сприйняття. Але це добре на початку. А далі слухач визначає – наскільки ти спроможний. Зараз мені цікавіше досліджувати якісь глибинні прояви українського мелосу – часом вони зовсім несподівано органічно лягають на вже давно закріплені стилістичні кліше. Тут головне, щоб експеримент не став важливішим за власні мистецько-філософські критерії. Меседжі ж треба доносити. Інакше тоді ти не бард, а трюкач.
– Критика відзначила, що «пісні Шишкіна – не такі вже й прості – в них немає пози, яка б замилювала очі, усе виглядає чітким та ясним. Іронічно, сумно, жорстко, усміхнено – тут є все, крім заперечення дивовижності нашого життя». Ви погоджуєтесь, з таким твердженням? Ви – віталіст, чи – фаталіст? Як це впливає на творчість?
– Наша «віта» впливає на наш «фатум». Якщо хтось від цього відмовляється, то теж робить це особисто, навіть якщо це йому нав’язують. А я не люблю, щоб мені щось нав’язували. І звичайно я люблю життя! Ще й інших заохочую (усміхається).
– Як позначається Ваша внутрішня настроєвість на випущених музичних альбомах?
– Там було багато старих пісень. І в них було багато різного, включно з болем. Коли готував альбоми до видання, докладав зусиль, щоб після їх прослуховування хотілось жити. З якогось часу почав відчувати відповідальність за те, що відбувається зі слухачем. Талановитий митець впливає на психічний стан. Він не може цього не розуміти.
– Чим тамуєте свій літературний голод?
– Читаю Валерія Шевчука. Нема кому його на Нобеля попхати. Просто намагаюсь бути по мірі сил в матеріалі. Останнє з того, що сподобалось – «Щоденник моєї секретарки» Братів Капранових. І не тому, що – друзі – якби не сподобалось – не згадав би.
– Частенько в різних інтерв’ю зауважуєте про рівень, до якого мають дотягуватись… Як визначаєте «рівень»?
– Колись давно один з моїх вчителів ще в музичній школі полюбляв цитувати ніби Енгельса – «Інтелект диктує спосіб розваги». Саме це.
– А чи є у Шишкіна якась структура виступів? Чи продумуєте все до деталей?
– Структура є. Йшов до неї довго. І вдосконалюю по мірі сил. Продумую максимально. До деталей продумати не вдається, та й не треба. Тим паче, що дозволяю собі багато імпровізаційності. Але для того і публіка має бути максимально відкритою.
– Чи є якісь фірмові фрази, або загравання з публікою? Як Ви вибудовуєте діалогізацію: у чому «родзинка»?
– Є кілька. Але я від них не в захопленні. Може почати нагадувати старого конферансьє, який вже не пам’ятає, що з цих жартів в цій аудиторії вже відсміялись (іронічно).
– Яким чином Ваші столичні вечірки набули популярності?
– Короля робить почт. Але одних амбіцій замало. Треба було заслужити не тільки гарними словами, щоб дехто з небожителів вважав за потрібне зіграти цю забаву і допомогти реалізувати кілька творчих ідей. І вони мали бути цікаві не тільки мені. Від цього всього мають йти кола. Це добряче стимулюватиме патріархів не розслаблятися.
– У одній із розмов Ви зазначили : «…у наш час багато хто вважає, що головний критерій це модність. Для молодняка чомусь важливо відповідати якомусь кліше, а насправді, ці кліше – міняються». Прокоментуйте.
– Хіба треба коментувати, що мода мінлива? Йдеться про особистість, а не її втрату. Засоби вираження дуже важливі, коли є що виражати. А це вже внутрішня робота. В нас купа авторів, безліч аранжувальників і гори обладнання. А чи в нас купа ексклюзиву?…
– Тепер зізнавайтесь, з яких-таких міркувань Ви підтримуєте молодь?
Маєте з цього зиск, чи підіграєте своїй гордості?
– З суто меркантильних…(сміється) Молодь розширює територію адекватного сприйняття. Вона мало ведеться на авторитети. Вона схильна до пошуку. Тоді й мені легше достукатись. І це таки спрацювало. Бо молодь я підтримую давно. А повернувся на сцену лише 5 років тому.
– Чи вірите Ви у розкутий простір?
– Я навіть знаю такий! В мене в Хмельницькому є приятель Володимир Смотритель. Зараз йому виповнилось 60. А ви б подивились на того живчика! Його моно-театр «Кут» багато років проводить фестиваль «Розкуття». Я там був тричі. Перезнайомився з розкутими людьми …
– Чи могли би Ви однією тільки метафорою здобути гармонію з собою?
– Ще ні. Інакше б вже перейшов в інший вимір.
– Про плани на майбутнє, переламуючи той час, з якого ми і почали розмову…
– Треба якось переламати власних 55 років. Шукаю видавця на два своїх архівних альбоми – рокерський і умовно-попсовий. Я там теж дещо встиг сказати. Ну, і змістовно та весело поспілкуватись з друзями на цю тему. Бажано в кількох містах. Думаю над цим.
– І, наостанок: якби Вам запропонували прожити нове життя, Ви би прожили його – інакше?
– Нове життя я і так проживу інакше. Бо який тоді сенс? Але щоб це було цікавіше, треба ще багато що впорядкувати у цьому. Чим і займаюсь.
Спілкувалася Леся Мудрак
Київ – розсилка сайту http://festivali.org.ua/
ПОЛОЖЕНИЕ
VІІІ открытого фестиваля авторской песни молодёжи и студенчества
«Плеяда – 2013»
І. Общие положения
…
2. Организаторы фестиваля:
- Областная общественная организация «Творческое объединение «Плеяда»»;
- Запорожский Гидроэнергетический колледж ЗГИА;
- Запорожская Государственная инженерная академия;
- При поддержке Запорожского городского головы Александра Сина;
- При поддержке департамента культуры и туризма, национальностей и религий облгосадминистрации.
3. Номинации фестиваля.
Фестиваль конкурсный.
Конкурс проходит в два этапа с разделением по возрастным категориям при достаточном количестве участников по решению жюри с 10-ти до 18-ти лет и с 19-ти до 35-ти лет. Дети до 10 лет принимают участие вне конкурса.
Первый тур – творческие мастерские для участников фестиваля и формирование членами жюри состава участников конкурсного концерта.
Второй тур – конкурсный концерт.
Музыкальное сопровождение с использованием фонограммы запрещается
Лауреаты и дипломанты награждаются в каждой из возрастных категорий
в номинациях:
- автор (1 лауреат, 1 дипломант);
- автор музыки (1 лауреат, 1 дипломант);
- исполнитель (1 лауреат, 1 дипломант);
- дуэт / ансамбль (1 лауреат, 1 дипломант);
- гран-при (лауреат в любой из номинаций, который набрал наибольшее количество баллов жюри).
Жюри имеет право по своему усмотрению не присуждать лауреатство в отдельных номинациях.
Во время подведения итогов учитывается мастерство и артистизм, сценическая культура, качество музыкального сопровождения исполнителей авторской песни, а также содержание, самобытность, поэтическая ценность текстов, оригинальность композиторского решения при исполнении авторских песен.
Все лауреаты и дипломанты награждаются ценными призами и подарками.
Оргкомитет фестиваля имеет право установить для участников специальные призы.
ІІ. Жюри и гости фестиваля
Для роботы в мастерских в составе жюри и для участия в заключительном концерте
приглашены ведущие мастера жанра авторской песни: Андрей Козловский (Москва)- председатель жюри;
Ольга Чикина (Москва); Стелла Зубкова (Луганск); Наталья Байрак (Воронеж); Валерий Марченко (Ровно);
Константин Вихляев ( Ялта); Сергей Хоменко (Киев); Ольга Артёменко (Киев); Трио "Неслыханная Прибыль" (Запорожье);
Елена Пономаренко (Запорожье).
III. Условия участия в фестивале
Для участия в работе творческих мастерских Фестиваля приглашаются все желающие молодые авторы, авторы музыки, исполнители авторской песни под гитару, в том числе школьники, студенты высших учебных заведений І-ІV-го уровней акредитации (техникумов, колледжей, институтов, университетов, академий) г. Запорожье, Запорожской области, других регионов Украины и других стран возрастом до 35 лет включительно.
Участникам из других городов предоставляется проживание при условии вовремя поданной заявки.
Участники регистрируются и подают заявку на участие в Фестивале в оргкомитет:
- Запорожский Гидроэнергетический колледж ЗГИА / комната 38/;
- или заполняют заявку на сайте [color]http://www.bards.name/
- или копируют образец заявки на сайте [color]http://www.festivali.org.ua/
и присылают её по электронному адресу:
[color]idm68@mail.ru или [color]anny_k@list.ru
Регистрация и подача заявок на участие в творческих мастерских:
до 28.03.13. - до 18-00 для участников из г. Запорожье;
до 25.03.13. - до 21-00 для участников из других городов.
При регистрации на фестивале 29-го или 30-го марта при себе иметь документы:
паспорт (свидетельство о рождении) и идентификационный код.
Участники обязаны предоставить по два экземпляра текстов песен, которые они будут исполнять. Текст предоставляются в печатном виде (формат А-4) на русском или украинском языке. Участие сразу в нескольких номинациях не запрещается.
Участие обладателей Гран-при фестиваля «Плеяда» предыдущих лет в конкурсе запрещено. Лауреаты фестиваля «Плеяда» предыдущих лет не могут использовать в конкурсе песни, с которыми они стали лауреатами.
ВНИМАНИЕ: На территории фестиваля действует «сухой закон».
Употребление спиртных напитков ЗАПРЕЩЕНО.
IV. Организационные вопросы
1. Время и место проведения фестиваля.
Фестиваль проходит с 29-го по 31-е марта 2013 г. в помещениях:
1) Запорожского Гидроэнергетического колледжу ЗГИА, расположенного по адресу: ул. Минская, 10 (проезд городским транспортом - маршрутными такси № 46, № 50, № 93, троллейбусом № 3, остановка «Дворец культуры ЗТЗ»),
2) Дворец культуры Металлургов, ул. 40 лет Сов. Украины,17, (проезд городским транспортом - маршрутными такси по проспекту Ленина, троллейбусами № 3, № 8, остановка «проспект Металлургов»
2. Приезд, регистрация и поселение участников фестиваля:
29.03.13г. Запорожский Гидроэнергетический колледж с 10-00 до 18-00
30.03.13г. Запорожский Гидроэнергетический колледж с 10-00 до 14-00
3. Творческие мастерские, формирование состава участников конкурсного концерта:
29.03.13г. с 15- 00 до 18- 00
30.03.13г. с 10- 00 до 16- 00
3. «Перекрёсток поколений» - творческая встреча участников, членов жюри и гостей фестиваля 29.03.13г. с 19- 00 до 21-00
4. Концерт гостей фестиваля: 30.03.13г. с 14- 30 до 17-00
5. Конкурсный концерт: 30.03.13г. с 17- 00 до 18-30
6. Концерт гостей фестиваля: 30.03.13г. с 18- 30 до 21-30
7. Награждение дипломантов и 30.03.13г в 20-00
лауреатов фестиваля
8. Экскурсия в музей автомобилестроения. 31.03.13г с 11- 00 до 13-00
9. Заключительный концерт фестиваля «Плеяда-2013» (принимают участие обладатели
Гран-при (в обоих возрастных категориях), гости и члены жюри фестиваля). 31.03.13г в 17-00.
Оргкомитет обращается с просьбой к администрациям учебных заведений об освобождении от занятий конкурсантов во время проведения творческих мастерских и в день заключительного концерта.
Контактные телефоны:
+38/066/ 855-49-67 или +38/063/ 838-38-20 - Киящук Анна Леонидовна,
+38/066/ 417-50-32 - Деркач Игорь Владимирович
V. Финансирование фестиваля
1. Затраты на проведение фестиваля «Плеяда» несёт оргкомитет.
2. Затраты на приглашение членов жюри и гостей фестиваля несёт оргкомитет.
3. Затраты на питание, проживание и фестивальный орг.взнос несут сами участники или организации, которые их командируют.
4. Затраты на приобретение призов для победителей фестиваля несет оргкомитет и спонсоры фестиваля.
Рубрика – «ЗМІ про митців»
«Од молдованина до фіна...»
Поет і імперія
(газета “Україна молода” від 26 лютого 2013 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2230/164/79384/
16 серпня 1862 року майбутній видатний історик та ідейний монархіст родом із Чернігівщини Дмитро Самоквасов сповіщав Михайла Максимовича про одну сенсаційну новину, яка облетіла Санкт–Петербург: «А Шевченка прибрали з пам’ятника тисячоліття Росії і на його місце поставили Миколу І»...
Величний монумент «Тисячоліття Росії», що височить і сьогодні навпроти старовинного, зведеного ще за часів Ярослава Мудрого, Софійського собору у Великому Новгороді, нагадуючи своєю формою чи то «шапку Мономаха», чи вічовий дзвін, буде урочисто відкрито через три тижні — 8 вересня 1862 року. На ньому є горельєф Миколи І, а горельєфа Шевченка нема...
Слід сказати, що робота над цим пам’ятником розпочалась іще за життя поета, у 1859 році. На ту пору він дружив зі значно молодшим за себе художником і скульптором Михайлом Микешиним і не раз навідувався до його майстерні, що була на ливарному дворі Академії мистецтв, неподалік від квартири поета. Поданий Микешиним проект пам’ятника «Тисячоліття Росії» переміг на конкурсі, молодий митець отримав державне замовлення і тепер напружено працював iз ранку до ночі, бо часу було вкрай мало. А щочетверга ввечері Микешин запрошував до себе на дружні розмови істориків і письменників — Костомарова, Тургенєва, Полонського та інших, — з якими говорив про історію Росії і про її найвидатніших діячів.
Неодмінним учасником цих розмов був також Шевченко, бо Микешин, як сам казав, «ставив його дуже високо» й просто обожнював як людину. Ясна річ, тут не раз виникали палкі суперечки. І, знаючи запальний характер поета, Микешин спершу дивувався, що Шевченко був «напрочуд тактовний і стриманий у висловах, хоч часто й дуже помітно хвилювався, навіть не міг спокійно всидіти на місці, а нервово ходив туди–сюди, похмуро зиркаючи з–під густих брів своїми ясними очима». Та невдовзі все з’ясувалося — поет просто «заряджався», чекаючи, «поки розійдеться по домівках втомлена дебатами компанія». От тоді й починалося щось феєричне... Тоді Шевченко казав усе, що лежало на серці. Спершу короткими й уривчастими фразами, а потім, розпалюючись дедалі більше й більше, він виголошував цілі «поетичні декламації», сповнені гніву, іронії i жовчі. Добряче діставалось і поетам, зокрема Державіну за його славослів’я Катерині–«Феліці» (пам’ятаєте: «Богоподобная царевна / Киргиз–Кайсацкия орды! / Которой мудрость несравненна...»?) та Пушкіну за його «Полтаву»... Діставалось і державним діячам та коронованим особам, а надто — Петрові І...
Може, якраз оці гарячі поетові слова спонукали Микешина внести в уже затверджений імператором список найвидатніших мужів імперії зміни. Невдовзі після того, як Шевченка не стало, Микешин на свій страх і ризик викреслив зі списку «Письменники» імена Державіна й «творця російського гекзаметра» Гнідича, а на їхнє місце поставив Гоголя й самого Шевченка. Крім того, бурхливий Шевченків антицезаризм, напевно, спонукав Микешина, попри всі вмовляння, навіть попри звинувачення Михайла Юзефовича в тому, що він «ображає російську історію й російський народ», рішуче відмовитись поміщати на пам’ятнику горельєф Миколи І, просто в очі кажучи великому князю Костянтину Миколайовичу, що з іменем його батька багато хто пов’язує пригноблення вільної думки. І хоч 25 січня 1862 року Олександр ІІ наказав помістити на пам’ятник фігуру свого батька, Микешин не схотів її робити — фігуру Миколи І, який сидить у мундирі козачого генерала біля Олександра І, виготовив Роберт Залеман...
Та повернімось до Гоголя й Шевченка. Імена цих українських письменників украй збентежили начальника міністерства шляхів сполучення й публічних будівель, генерал–адьютанта Костянтина Чевкіна, який керував роботами зі спорудження пам’ятника. Чевкін, бувши, за спогадами Отто фон Бісмарка, людиною «надзвичайно тонкого й гострого розуму», виступив категорично проти Гоголя й Шевченка. Про Гоголя він сказав Микешину: «Це хіба тільки у вашій студентській голові Гоголь виріс до історичного діяча». Що він говорив на адресу Шевченка, я не знаю, та вже напевно не компліменти. Тоді Микешин звернувся як до третейського судді до самого Олександра ІІ, і 30 листопада 1861 року імператор постановив: Гоголя залишити, а Шевченка прибрати... Так завершилася ця історія.
Зрештою, інакше й бути не могло. Згадаймо постаті тих українців, які є на монументі «Тисячоліття Росії». Не говорю тут про старокиївських князів, про Данила Галицького чи святих Києво–Печерської лаври. Не говорю про Костянтина Острозького, Петра Могилу, Дмитра Туптала, Георгія Кониського, Дмитра Бортнянського. Скажу лиш про тих, чиї образи найяскравіше втілюють ідею «єдиної і неділимої» монархії. Ось із шанобливим поклоном віддає свою гетьманську булаву Російській короні Богдан Хмельницький. Ось стоїть, тримаючи якусь чималу книгу, Феофан Прокопович — той, що анафемував Мазепу й був головним ідеологом імперії за часів Петра І. Ось побожно дивиться на Катерину ІІ видатний будівничий імперії світлійший князь Олександр Безбородько. Ось, приклавши руку до грудей, радить щось імператорові Олександру І князь Віктор Кочубей — нащадок Василя Кочубея, чиє серце так палало любов’ю до Петра І (після смерті Кочубея на його гербі з’явився образ полум’яного серця й девіз: «Elevor ubi consumer!» — «Вивищують, коли помираю!»), що він зрікся гетьмана Мазепи в його боротьбі з імперією. А ось сидить генерал–фельдмаршал Іван Паскевич, цей, за словами Пушкіна, «могучий мститель злых обид, кто покорил вершины Тавра», а крім того, став «світлійшим князем Варшавським» за придушення польського Листопадового повстання 1830–1831 років. І хто ж вони всі для Шевченка? «Дядьки отечества чужого», — як скаже поет 26 листопада 1860 року в поезії «Бували войни й військовії свари...» Може, у цих словах прямо відлунюють суперечки щодо монумента «Тисячоліття Росії».
А хто такий Шевченко для Чевкіна й Олександра ІІ? Ясна річ, не «перший великий поет нової великої літератури», як називав його в некролозі Аполлон Григор’єв. Шевченко для них — помилуваний державний злочинець, який проповідував ідеї свободи й незалежної України. Хіба він міг бути на монументі «Тисячоліття Росії»? Отак замість нашого поета, як тоді казали, там з’явився імператор Микола І. Навіть за небокраєм земного життя поет та імператор продовжували боротися один з одним. На цей раз імператор переміг.
Але ясна річ, без Шевченка історія Російської імперії буде неповна. Це майже те саме, що історія Римської імперії, з якою поет не раз порівнював миколаївську Росію, без Спартака. Та чи вважав Шевченко цю неозору імперію своєю батьківщиною? Ні. Звісно, він писав: «наше отечество», «наше православне отечество», «наше несходиме отечество», ба навіть «наше російське православне незміриме царство», — маючи на увазі Росію. Він називав декабристів «першими нашими апостолами–мучениками», а Герцена — «нашим одиноким вигнанцем»... Та це ні на йоту не змінює суті справи. Батьківщина для Шевченка одна — Україна. Я навіть не кажу тут про його поезію. Просто всі люди, які знали поета, в один голос стверджують, що любов Шевченка до України була всеосяжна й рідкісна. Недаром Акакій Церетелі, поговоривши з поетом, писав: «Правду кажучи, я вперше зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину і свій народ...» Та, може, найкраще передав це автор пам’ятника «Тисячоліття Росії» Михайло Микешин. Уся поетова «пристрасна й могутня любов, — казав він, — була так зосереджена на його рідній Україні, що в його палкому серці, здається, і не залишалось більше любовного запасу для чогось іншого...» Шевченко жив Україною. І суто російська «система координат» для нього не існувала. Наприклад, для нього нічого не важить опозиція двох імперських столиць: Москви й Санкт–Петербурга — украй важлива для російських письменників чи для Гоголя, котрий не раз міркував про ту духовну «дистанцію гігантського розміру», що пролягає між Москвою й Петербургом. У Шевченковому світі її нема. Якщо поет і змальовує Санкт–Петербург в образі «нового Вавилона», називаючи його і «смітничком Миколи», і «чортовим болотом», то він протиставляє це місто — і в географічному, і в політичному, і в метафізичному сенсах — не Москві, а своїй рідній Україні. А поза межами цієї опозиції Шевченко дуже цінує Санкт–Петербург. Принаймні він ніколи не називав його зневажливо «Фінополісом». Для нього це «північна Пальміра», з її «тихоплинною красунею Невою», розкішною архітектурою, садами, Академією мистецтв, колом незабутніх друзів — талановитих, щирих, вільних...
Мабуть, кожен, хто потрапляє в Санкт–Петербург, стає інакшим. Та це місто впливає на всіх по–різному. Скажімо, уродженець Сорочинців Гоголь став тут великим письменником, а водночас носієм типово «провансальського» світогляду, Бєлінський, чиє дитинство пройшло в глухому пензенському містечку Чембар, — знаменитим критиком, а водночас справжнім шовіністом, для якого китайці — «пародія на людей», кримські татари — схожі на баранів і верблюдів, українці — нездатні до «морального руху й розвитку», німці — «тупий... ниций народ» ...А от для Шевченка Петербург став тим містом, де з ним, як писав Євген Маланюк, «відбулося чудо «овідієвих метаморфоз»..., де кріпак став вільним, маляр перетворився на поета, а поет виріс на національного пророка». І його сформований у Петербурзі полум’яний український патріотизм знаходить свій, може, найяскравіший вияв у любові до інших народів: чи то вже до казахських байгушів, чи до мешканців Бухари («Який статний народ, які прекрасні голови! (чисто кавказьке плем’я) і постійна поважність, без найменших гордощів»)... А як рішуче він став на бік кавказьких народів у їхній кривавій борні за свободу! Колись Драгоманов писав, що протест Тургенєва проти кріпацтва — «се тихий шепіт у порівнянні з голосними прокляттями, якими нап’ятнував його Шевченко». Та Шевченко на весь голос виступив і проти загарбницьких війн імперії на Кавказі, тоді як інші письменники не спромоглися навіть на «тихий шепіт»... Тож коли Микола Костомаров запевняв, що Шевченка «аж ніяк не можна запідозрити в тій крайній винятковості, яка доводить любов до своєї місцевої батьківщини до неприхильного ставлення до всієї російської вітчизни», він був правий тільки в одному: поетова любов до свого народу ніколи не оберталася на нелюбов до інших народів імперії, з якою він уперто воював. А що ж для нього велич «єдиної і неділимої»? Та ось вона: «У нас же й світа, як на те — / Одна Сибір неісходима, / А тюрм! а люду!.. Що й лічить! / Од молдованина до фіна / На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!»
Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук,
професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди
Сліди КДБ і Щербицького у справі Параджанова
http://gazeta.dt.ua/CULTURE/slidi-kdb-i-scherbickogo-u-spravi-paradzhanova.html
Олексій Гавриш, газета “Дзеркало тижня”, 22 лютого 2013 року
17 грудня 1973 р. в Києві заарештували режисера Сергія Параджанова. Йому інкримінували статтю 122, частини 1, 2, Кримінального кодексу УРСР. І саме з того дня розпочинається відлік "тюремної" епопеї геніального майстра українського поетичного кіно, автора фільму "Тіні забутих предків". "Справа Параджанова" вже майже 40 років хвилює і шанувальників режисера, і журналістів, і правозахисні організації, і світову спільноту. І ніколи ця "справа" не сприймалась однозначно. Завше за нею вбачали політичне замовлення. Те, що судовий процес над Параджановим відбувався за сфабрикованими та підтасованими фактами, підтверджує й останнє відкриття — розсекречений лист ("Інформаційне повідомлення") тодішнього голови КДБ при Раді міністрів Української РСР генерал-полковника Віталія Федорчука до першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького. Цього документа, а також багатьох інших матеріалів у справі Параджанова, на думку голови громадської організації "За реабілітацію "Першотравневої двійки" Валерія КРАВЧЕНКА, цілком достатньо для того, щоб реабілітувати видатного режисера, тим паче що через рік світ святкуватиме 90-річчя від дня його народження.
— Пане Валерію, ви займаєтеся справою реабілітації політичних в'язнів, яким колись, щоб на довше ув'язнити, накинути ярлик аморальності та приховати від міжнародної громадськості масштаби політичних репресій в Україні, фабрикували ще й кримінальні статті. Що спонукало вас узятися за "справу" Сергія Параджанова?
— В тому то й річ — дуже суперечливим видавалося все, що пов'язано з фігурою Параджанова. З одного боку, його називали генієм, видатним кінорежисером, унікальним художником. З іншого, отримавши від тодішньої влади тавро "збоченця" і спекулянта, він був на п'ять років запроторений у зону. І хоч не раз заходила мова про відновлення справедливості, про необхідність реабілітації митця, а Національна спілка кінематографістів України 2009 року подала навіть клопотання до відповідних інстанцій, з досвіду ми знали: для правосуддя потрібні конкретні факти, які б свідчили про фабрикацію судової справи.
Відтак у співпраці зі Спілкою кінематографістів України розпочали цю копітку роботу, щоб максимально з'ясувати суть справи Параджанова і надати правову допомогу ініціаторам.
— До яких фактів апелюєте, аби довести, що справу Параджанова сфабриковано?
— Вже перші документи і, зокрема, донос від такого собі Семена Петровича Петриченка викликали багато запитань. Я звернув увагу на факти й деталі, які були обійдені увагою у пресі. В доносі, зокрема, зазначалося, що Сергій Параджанов є "развратником" тощо. Автор просив начальника міліції "положить конец этим развратным действиям".
Разом з тим донос виявився анонімкою. Адже молодший лейтенант Артеменко, якому доручили з'ясувати суть справи, не знайшов заявника за вказаною в доносі адресою. Більше того. Невідомо, як саме ця кляуза взагалі потрапила в міліцію. Якщо була надіслана поштою, то мав бути в судовій справі й конверт. Це правило слідства. Конверта немає. Отже, хто приніс донос? Хто його прийняв? У кого? Все має бути зареєстровано. А цього не зроблено. Молодший лейтенант Артеменко зобов'язаний був з'ясувати всі обставини…
— В 1937 році, як відомо, за такими доносами теж судили...
— До чого все те призвело, ми знаємо. Культ особи Сталіна засуджено. Анонімки — хибна юридична практика. За ними не можна порушувати кримінальні справи. Це вимога процесуального законодавства.
Але у випадку з Параджановим все було, як у 1937-му. Артеменко хоч і пише в рапорті начальникові, що "встановити особу заявника неможливо", долучаючи до нього листа з адресного бюро про те, що такий-то громадянин за вказаною адресою не проживає, все одно стверджує: мовляв, зазначені факти підтвердилися, а отже, на режисера треба відкривати кримінальну справу.
Що ж до автора доносу, то питання про те, хто він, так і лишилося без відповіді. Це дає підстави пов'язувати авторство з усесильними службами, які були ініціаторами порушення кримінальної справи.
Вивчаючи "справу Параджанова" я звернув увагу на ще одну промовисту деталь. Згаданий рапорт, у якому, зокрема, написано, цитую: "Установлено, что Параджанов С.Й. на протяжении длительного времени занимался…", молодший лейтенант Артеменко написав 12 грудня.
Яким чином це було "встановлено"? Адже тільки 13 грудня, тобто наступного дня, почали йти до Артеменка "постраждалі" і свідчити, "як усе було". Де їх знаходили? Невідомо. Заяви якогось механіка з НДІ Олександра В., 21-річного Фелікса Д., співробітника ще одного НДІ Михайла С. написані 13 грудня. Тобто "до того", як були знайдені свідки. Фелікс Д. наприклад, пише, про стосунки 13 грудня, тобто на другий день після згаданого рапорту. Ще більше здивування викликає те, що на рапорті Артеменка стоїть резолюція полковника Хряпи, датована ще раніше — 11 грудня, тобто днем, коли ще й самого рапорту не було. Отака плутанина з датами…
— І що, ніхто не звернув на це уваги?
— Уявіть собі! Та й кому до того було діло, адже слідство велося дуже поспішно. А захисту як такого митець не мав. Бо пояснень та аргументів адвоката Кісенішського просто не брали до уваги.
Впадає в око, що слідчий Артеменко за один день, 13 грудня 1973 року, виконав стільки роботи — виявив і допитав потерпілих і свідків, написав кілька документів і зібрав під ними підписи, — що з нею й рота міліціонерів не впоралася б.
Аналогічно діяв і новопризначений слідчий з особливо важливих справ з Генеральної прокуратури Євген Макашов. На одному з надісланих ним документів чітко зазначено: "Прошу виконати це швидко у зв'язку з тим, що справа перебуває під контролем".
Скажіть, будь ласка, який може бути "контроль" над слідством?
— А з чим пов'язана зміна слідчих у справі Параджанова?
— Пояснення в документах я не знайшов. У моїй судовій справі подібну передачу обґрунтували її великим обсягом. Гадаю, що Параджанова треба було виставити особливо небезпечним для суспільства, і це мало забезпечуватися таким статусом слідчого.
А можливо, був потрібен хитріший і досвідченіший слідчий. Дослідник творчості митця Роман Корогодський писав, що Макашов (як тонкий юрист-психолог) нав'язав геніальному художникові свою гру і переграв його…
Хоча хто б не вів справу Параджанова, у ній простежується одна закономірність: Сергій Параджанов винуватий. Автора доносу не знайдено, але факт порушення статті 122 встановлено, та ще й заднім числом.
Дані експертизи засвідчують що ніякого акту мужолозтва 13 грудня між Феліксом Д. і Параджановим не було. Але в документі про нього йдеться як про такий, що стався. Свідків немає. Сергій Параджанов відкидає всі звинувачення на свою адресу. Але суд приймає сторону обвинувачення.
Аналогічна ситуація і зі звинуваченням у демонстрації та розповсюдженні порнографічних матеріалів. Це ще одна стаття, за якою його засуджено.
Але ж щоб звинувачувати в цьому, спочатку треба було довести, що матеріали, про які йдеться, є порнографічними. А це правове поняття. І належність їх до порнографічних мала б установити кваліфікована комісія експертів. Натомість у справі є тільки матеріали допиту художника Анатоля Фуженка. Слідчий, зокрема, ставить запитання, чи бачив він у Сергія Параджанова порнографічні зображення. "Ні, не бачив, — каже той. — Правда, він показував мені кулькову авторучку, в яку був вмонтований циліндричний телевізор із зображенням голої жінки. Але це не порнографія", — підкреслив художник.
Кому можна більше довіряти — людині, яка має справу з образотворчим мистецтвом і знає, де межа між порнографією і мистецтвом, чи слідчому, який все одно записав, що наявні матеріали є порнографічними? Проте суд іде по сліду, який вказав Макашов.
— Відомо також, що фахівці з поважної організації "Амністія-інтернешнл" свого часу аналізували цю судову справу й визнали практично всі звинувачення сфабрикованими. Про це повідомив в одній з публікацій син кінорежисера Сурен Параджанов.
— Логічно постає запитання: якими ж були справжні причини полювання на режисера? Чи можна щось додати до того, що з цього приводу вже сказано й написано? Маю на увазі, насамперед, політичний підтекст. Адже вірменин Параджанов завжди підтримував представників української інтелігенції, які виступали проти репресій і боролися проти колоніального статусу України. Зрештою, Сергій Параджанов був режисером-новатором, самобутнім у творчості, "неслухняним" митцем, що не особливо вітали в ті часи в Україні.
Безпосереднім поштовхом до майбутнього арешту Сергія Параджанова, як кажуть, став його виступ 1 грудня 1971 року в Мінську перед творчою та науковою молоддю. Там він показував свій фільм "Колір граната". Запис виступу голова КДБ Юрій Андропов надіслав до ЦК КПРС. Із цього все й почалося.
Мені вдалося роздобути в архівах документ, якого, звичайно, немає в судовій справі, але, який, вважаю, може бути особливо важливим і вагомим аргументом для правоохоронних органів у справі реабілітації Сергія Параджанова… Йдеться про розсекречений нещодавно лист ("Інформаційне повідомлення") тодішнього шефа КДБ УРСР Віталія Федорчука своєму патрону — першому секретареві ЦК Компартії України Володимирові Щербицькому. Так от, у тому листі все як на долоні. Сергій Параджанов, виявляється, опинився у полі зору органів державної безпеки ще в 50-х роках. Чому? Бо з його боку фіксувалися, як ідеться в листі, "наклепницькі думки" про "утиски свободи творчості" в країні, про "партзамовлення" у мистецтві. Далі в листі зазначається, що (цитую в перекладі з російської) "протягом ряду років Параджанов негативно впливав на молодих творчих працівників, закликаючи викопати могилу соцреалізму" та "вигнати червоних комісарів із кіно".
Шеф КДБ пише Щербицькому і про те, що Сергій Параджанов підтримував контакти з "екстремістськи налаштованими націоналістами. В тому числі з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Миколою Холодним та іншими, які використали прем'єру його фільму "Тіні забутих предків" для відкритих антирадянських виступів".
Більше того, тодішній шеф КДБ доповідає Щербицькому, що Сергій Параджанов після "притягнення зазначених осіб в 1972—1973 роках до кримінальної відповідальності за антирадянську націоналістичну діяльність виношував намір організувати кампанію "масового протесту", підтримував матеріально сім'ю І.Дзюби".
Наведу ще одну цитату з листа тодішнього начальника всесильного відомства своєму босу, яка розкриває всю судову справу як замовну: "Ворожі дії Параджанова були припинені у грудні 1973 року органами прокуратури з використанням наших матеріалів про його аморальний спосіб життя та участь у спекулятивних оборудках".
Зверніть увагу на слова "з використанням наших матеріалів". Ось звідки плутанина в датах, про яку я казав, небажання бачити очевидні нестиковки у матеріалах слідства та встановлювати істину. З документа зрозуміло, чому режисера обмежували, чому не давали знімати кіно, і чому він не зміг реалізувати стількох своїх задумів.
З огляду на цей розсекречений лист, Сергія Параджанова взагалі можна було б вважати жертвою політичних репресій і реабілітувати за Законом України "Про реабілітацію жертв політичних репресій". У ньому, як відомо, виписано механізм перегляду судових справ колишніх політв'язнів: Генеральна прокуратура разом зі Службою безпеки України опрацьовують справу і передають її до суду для перегляду та реабілітації. Але таке в нас навряд чи можливе.
— І все ж — чи є перспективи для реабілітації Сергія Параджанова? Як-не-як, а менше ніж за рік увесь кіносвіт відзначатиме 90-річчя від дня його народження?
— Нововиявлених обставин, вважаю, достатньо. Всі необхідні документи теж підготовлено. Подавав їх уже до районної та обласної прокуратур, двічі подавав клопотання до Генеральної прокуратури, але звідти їх знову направляють до нижчих інстанцій, тому поки що нічого певного сказати не можу.
Це питання для правоохоронних органів, як ви розумієте, дуже дражливе. Ускладнює роботу і те, що змінюються умови реабілітації. За два останні роки Верховна Рада України двічі вносила зміни до Кримінального процесуального кодексу. Так, за Кодексом 2010 року згідно зі статтею 32 з клопотанням про перегляд судових справ за нововиявленими обставинами треба було звертатися до прокуратури. У листопаді 2012 року до цієї статті було внесено зміни. Тепер треба звертатися до суду.
Отже, знову все треба починати спочатку. Почнемо з Київського обласного суду, який і виніс Сергію Параджанову 25 квітня 1974 року вирок — п'ять років колонії суворого режиму. В обвинувальному висновку — статті за гомосексуалізм, спекуляцію та розповсюдження порнографічних зображень.
…Хотілося б, звичайно, щоб тепер офіційні органи не відбулися мовчанкою, як це триває ось уже двадцять років, відколи ліквідовано комуністичну "імперію зла". За реабілітацію Параджанова виступають кінорежисери Роман Балаян, Олександр Муратов, інші відомі люди. Йому присвячено чимало фільмів. Встановлено пам'ятники. Ще за життя в Єревані відкрито
музей С.Параджанова. Його ім'ям названо одну з планет. Похований митець у Єревані в Пантеоні Слави.
І при цьому в Україні Сергій Параджанов за сфабрикованими звинуваченнями залишається у статусі особи, яка вчинила кримінальні злочини, за що й була ув'язнена. Цей факт — прикра спадщина нашого минулого, кричущий анахронізм, якого слід позбутися в офіційному порядку.
Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт